Зенон Ґіль

/Завваги до листа Папи Верховному Архиєпископові/

1. Стан старань про заснування Патріярхату від 11 жовтня 1963 до 7 липня 1971 року.

 Заки Синод Українських Єпископів рішився перейти під юрисдикцію Апостол. Столиці в Римі в 1590-их роках, він переговорював з Папою впродовж кількох років, щоб запевнити своїй Церкві помісні права, якими вона користувалась до того часу. Папа Климент VIII дав їм таке торжественне запевнення по всі часи. Одначе скоро показалося, що не всі його наслідники цього держалися. Урядники римських декастерій задумали самі рядити Українською Церквою, поволі напихаючи в неї чужі їй духові латинські норми та звичаї.

Опинившись перед такою дилемою українські єпископи, духовенство та миряни дійшли до переконання, що така небажана практика може бути стримана тільки тоді, коли Українська Церква відзискає свого повну помісність, а це станеться через заснування Українського Києво-Галицького Патріярхату. Вони щиро вірили, що тільки український патріярх є в силі об’єднати всіх українських християн.

На жаль, втрата своєї Гетьманської Держави й окупація наших земель поляками й москалями, а по розпаді Польщі австрійцями, перешкодили здійсненню цього великого проекту. Римські Архиєреї: Урбан VIII, Олександер VII, Григор XVI, Лев XIII і св. Пій X ставилися прихильно до такої розв’язки українського церковного питання. Про це є вже чимала література й не маємо змоги докладніше про те говорити.

Після другої світової війни справа знову віджила. На другій сесії Вселенського Другого Ватинанського Собору цю справу на цілий ріст видвигнув Києво-Галицький Митрополит-Ісповідник Кир Йосиф VII Сліпий, що в лютому 1963 р. завдяки старанням Папи Івана XIII був звільнений з табору смерти на Сибірі й прибув до Риму на Собор.

11 жовтня 1963 року в часі генерального зібрання в соборі св. Петра в Римі він видвигнув до Отців домагання – заснувати Український Патріярхат. Це він вчинив на взір голов помісних Церков старовини, що ставили такі домагання до Отців Вселенських Соборів, нар., на Соборах в Ефезі і Халкедоні. Отці Собору прийняли прихильно його домагання, як про те свідчить офіційний комунікат Президії Собору того дня. Про те свідчить факт, що Отці схвалили декрет Про Східні Католицькі Церкви і в цьому зрівняли права верховного архиєпископа з правами патріярхів, як також уповноважнили Папу установляти нові патріярхати, як зайде цьому потреба. Цей декрет увійшов у нашій Церкві в силу з днем 25 березня 1966 року.

На тій же основі Синод Українських Католицьких Єпископів восени 1969 року схвалив перехід Української Церкви на патріярший устрій і передав всі свої ухвали Папі Павлові VI до затвердження.

Домагання заснувати український Патріярхат не було приємне московським большевикам, ані цілковито від них залежному патріярхові Олексієві. І він наказав своїм обсерваторам на Соборі протестувати перед Курією, бо Москва лякалася, що насильно загнана в катакомби Українська Католицька Церква, об’єднавшись під одним патріярхом, стане великою моральною силою, яка скріпить відпорність поневоленого українського народу. Нам відомі численні КҐБівські мітинги, де комісарі протестували проти намагань «Сліпого» відірвати Україну від Москви. Це свідчить про,важливість проекту.

В письмі Папи подаються такі причини відкинення проєкту Синоду Українських Католицьких Єпископів: канонічні, історичні, духовні й пастирські. Історичні й духовні причини лист не обговорює, а тільки канонічні й пастирські, тому згадаємо про них докладніше.

Читач Папського листа не може позбутись враження, що перша, тобто канонічна причина, є найважнішою. Папа базує своє рішення на існуючім канонічнім праві Східних Церков, до речі, скодифікованім латинськими каноністами, що було проголошене після другої світової війни листом «Клері Санктітаті». Проти цього права гаряче запротестували східні патріярхи зараз після його проголошення і, напевно, якщо б Папа Пій XII був прожив ще кілька років, він був би змінив його основно. Папа Іван XXIII обіцяв це зробити в часі Собору, але скоро помер.

Відомо, що східні Отці піддали його гострій критиці в часі Собору за те, що позбавляло Східні Церкви їх давніх прав, і домагалися його якнайшвидшого відкликання. їх підтримали західні Отці. І, саме, в наслідок тієї критики й підтримки західніх Отців, Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви», що привернув їм всі давні права, якими вони користувалися ще до роздору Церкви в XI сторіччі.

На жаль, їхні права ще й досі не привернені, бо установлена Папою Павлом VI канонічна комісія, до якої належать і деякі українські єпископи, ще й досі не відбула ані одного пленарного засідання, хоч від закінчення Собору вже минуло шість років. Видно, предсідник комісії має наказ не спішитись з приверненням Східним Церквам їх давніх прав, і тому доходить до конфліктів.

7 лютого 1969 року Мелхітський патріярх Максим V Такім написав у цій справі листа до Папи Павла VI, в якому вияснив становище своєї Церкви. Він написав, що права Східних Церков були колись і є сьогодні оспорювані тільки урядниками свящ. Конґр. Східніх Церков, не зважаючи на те, що саме вони вже з свого уряду є покликані ці справи боронити. Канонічне право, на яке завжди і при кожній нагоді покликається ті урядники, – писав патріярх Максим V, – було зібране і встановлене латинниками, які не розуміли, ані не розуміють, ментальности східніх християн.

Вселенський Собор, що діяв під впливом Святого Духа, відновив всі стародавні права Східніх Церков, які згадана Конґреґація обмежила. Патріярх Максим V переконав Папу Павла VI, що політичні та економічні обставини наших часів змушують людей масово еміґрувати в нові країни і там вони продовжають славити Бога способом і в обряді своїх предків, тому держать тісний зв’язок із своїм «Старим Краєм». Чому ж Східна Конґреґація забороняє їм мати свого пастиря, голову своєї Церкви «Старого Краю»? Це роблять православні братя, бо вони не підлягають Східній Конґреґації. Чи католики, які мають Папу за свого спільного Отця, мають бути гіршими від православних? На думку Патріярха Максима V Гакіма всі застарілі і середньовічні норми і погляди, чи історично-ґеографічні поняття, на яких спирається Папська Курія, не повинні мати жодного практичного примінення в наших часах, бо вони анахронічні і не сповняють своєї цілі. Патріярх стверджує факт, що опозиція заскорузлих латинських каноністів та інтерпретаторів права є виявом їх самолюбства та охоти верховодити над східніми християнами. В модерних часах цього не повинно бути.

Це авторитетне ствердженя східнього патріярха має свою велику вагу і для нашої Церкви, що є одною зі Східніх Церков і знаходиться в такому самому положенні. Маємо переконання, що арґументація патрярха Максима V є дуже добрим виясненням слова «аґреґатус», яке дивним дивом зайняло левину частину Папського листа до нашого Верховного Архиєпископа.

Пригадуємо, що Отці Собору в своєму декреті про Східні Церкви вживали такого вислову: «Денебудь буде поставлений єпископ якогось обряду поза межами патріярхальної: території, він по приписам права остається приєднаним /аґреґатус/ до ієрархії патріархату». /§ 7/.

Отож, деякі латинські каноністи і «Toppiбілє дікту» – їх підтримав «надворний кантоніст» Митроролита Сенишина, о. Віктор Поспішіль/, не звертаючи уваги на цілість тексту і дух декрету, випирається, що цей зворот тексту означає, немов би голова Матірної Церкви не мав жадного відношення, ані права до своєї Дочерної Церкви, і нібито це право має тільки Східня Конґреґація.

Що так воно не було і не є, свідчить деклярація Східньої Конґреґації з 23 квітня 1970 року, за якою східні єпископи Дочерних Церков, що діють поза межами патріярших територій, є зобов’язані брати участь у патріярших Синодах з активним і пасивним правом. Їх запрошує сам патріярх, а в часі опорожнення престола патріярший заступник. Що до вибору єпископів Дочерних Церков патріярх предкладає Папі імена трьох кандидатів на опорожнені єпархії, а Папа іменує одного з них.

Ось так Східня Конґреґація під тиском східніх патріярхів відступила із свого твердого становища і видала деклярацію ближчу духові Собору. Ця деклярація відноситься також до Української Церкви, але згадана Конґреґація ще впирається, мовляв, Українська Церква не є патріяршою Церквою, дарма, що саме право дає їй патріярші права, як також згаданий декрет Собору зрівняв права нашого Верховного Архиєпископа з правами східніх патріярхів. І, саме, упертість кард. Фюрстенберґа була причиною, що він виключив нашого Верховного Архиєпископа від іменування кандидатів на двох єпископів ЗСА, а це спричинило гарячі протести мирян, які довели до нечуваних досі демонстрацій, бо миряни не принимають так іменованих єпископів.

На превеликий жаль, старання москалів знайшли дорогу і прихильність до найвищих чинників Римської Курії і вони зачали впливати на українських єпископів, щоб не підтримали митрополита-ісповідника Сліпого. І це їм вдалось осягнути: митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, з Філядельфії, ЗСА, не солідаризувався з рештою українських єпископів та прихилив до своєї опозиційної партій ще двох владик-василіян, Кир А. Горняка з Англії та Кир Йосифа Мартинця з Бразилії. Їх опозиційна акція послужила згаданим чинникам основою до стягнення проекту патріярхату з нарад Собору, мовляв, коли самі українські єпископи ще не дійшли в цій справі до згоди, то хто ж може їх змусити мати свій патріярхат? І так три згадані владики-василіяни викликали внутрішню незгоду в нашій Церкві, що триває до сьогодні, і стали оруддям латинізації в руках преф. Східньої Конґеґації, кард. Фюрстенберґа.

На щастя, два з тих владик, пізнавши свою велику помилку чесно вицофалися з позицій, але завдану шкоду вже не могли направити. Залишився тільки сам митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, помагати «з матері полатану сорочку здіймати», замість ужити талан і свій уряд до її піднесення. Кардинал-префект всіми силами і засобами виступив проти старань наших патріотичних єпископів, а з особливою настирлістю проти рішень Арихиєпископського Синоду, що відбувся в Римі восени 1969 р. і вислав Папі Павлові VI формальне домагання заснувати український патріярхат.

На весні 1971 року верховний архиєпископ Йосиф VII Сліпий одержав від префекта Конґ. Східніх Церков Фюрстенберґа письмо з повідомленням, що Папа Павло VI відкинув домагання Синоду Українських Єпископів в справі заснування патріярхату. Коли ж єпископи, духовенство, миряни, не зважаючи на те, в своїх численних заявах, телеграмах і листах просили Папу Павла VI об’єднати Українську Католицьку Церкву під одним патріярхом, 7 липня 1971 року Папа переслав своє письмо кардиналові Сліпому, якого зміст подаємо на іншому місці цього номеру нашого піpiодика.

2. Які ж причини змусили Папу відкинути просьбу Синоду Українських Єпископів?

Лист Папи написаний по-латині і має напівприватну форму з ноткою особистої приязні Папи до українського Ісповідника-Архиєпископа Сліпого, взагалі, а до Церкви в Україні і її сильних духом мирян, зокрема.

У листі подаються причини, що змусили Папу видати свій неґативний вирок у справі заснування Українсько Патріярхату, «принаймні в цьому часі». Які ж то причини змусили Петрового наслідника відкинути просьбу пастирів «Мовчазної і Мученицької Церкви в Україні», що вже чотири сторіччя несе жертви за ідею єдности Христової Церкви, а тепер мучиться в кігтях безбожного режиму?

Папа, найперше, заявляв, що видав свій вирок на основі студій та опінії «невеличкого гурту Отців Кардиналів», під проводом кард. Йоана Biйo, папського секретаря стану і префекта публічних справ Церкви. І на жадання останнього український верховний архиєпископ поновно та авторитетно представив арґументи Синоду Католицьких Єпископів Українського Обряду.

І після розглянення тієї опінії «гурту Отців Кардиналів» Папа не може прихилитись до просьби Синоду Українських Католицьких Єпископів, хоч особисто має прихильну настанову до їх проекту, і принаймні в цьому часі не може рішитися заснувати український Патріярхат.

Після такого ствердження Папи ніхто не може мати сумніву, що до того «гурту» кардиналів напевно належали кардинали: Євген Тіссеран, Іван Віллебрандс і Максиміліян Фюрстенберґ, і ще кілька менших співробітників, як архиєп. Бріні та Казаролі. Всі вони ведуть розмови про унію Московської Церкви з Римом і за те одержали навіть від патріярха Олексія ордени.

3. Доля наших братів у Совдепії турбує Папу.

У своєму листі Папа турбується, що як би був заснований український патріярхат на нових поселеннях, то український новоіменований патріярх одержав би більші права, як їх мають східні патріярхи за канонічним правом і тому не засновує його, бо лякається великої котраверзії.

Та, одначе, найбільшим арґументом відкинення проекту українського патріярхату є великий ляк Папи за долю українських католиків у катакомбах у царстві «серпа і молота». Як буде установлений український патріярх, – пише Папа, – то він зараз же схоче боронити прав своєї пастви під гнобителями, а через те погіршиться їхня доля. Чи може їх боронити неприсутній патріярх? /тобто з еміґрації/, – питає Папа.

І цей уступ становить пастирську основу відмовного рішення Папи. Відмітимо, що епітет «бідний eміґрантський Верховний Архиєпископ» кілька разів уживав митрополит Сенишин, ЧСВВ, і його каноніст Поспішіль, уживали його архиєпископ Бріні і сам кардинал Фюрстенберґ. Цим епітетом вони хотіли понизити престиж Кардинала-Ісповідника Сліпого, мовляв, чого йому пхатися до Дочерних Церков, хай вертає до своєї Львівської Архиєпархії, а ми вже тут самі без нього дамо собі раду. Правда, Кардинал Сліпий перебуває в Римі, але його єпископи управляють «Мовчазною Церквою» і з ними він є у старому контакті. Папа також не може бути присутнім у Церквах під большевицьким режимом, але ніхто не важиться заперечити, що він має до них право, і в їх імені говорить.

При цій нагоді варто запитати Східню Конґреґацію, що вона вчинила в обороні нашої «Мовчазної Церкви», починаючи від смерти Папи Івана XXIII? Зовсім нічого! Маємо добру основу думати, що вона підтримує екуменічні розмови представників Курії з московськими казьонними єпископами, нпр., кард. Віллебрандс, архєп. Казаролі й інші, які не тільки, що нічого не помогли, але навпаки пошкодили нашим братам «у царстві серпа і молота». Щогірше, Конґреґація не дозволяє єпископові В. Гопкові перейняти свою єпархію в Пряшеві. Кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ, беручи участь в соборі Московської Церкви в Заґорську цього року ані одним словом не запротестували, коли москалі домагалися «уваженення» свого собору у Львові 1946 року, на якому була знищена наша Церква. Це було крайнім опуртунізмом і боягузством. Правдивий Христовий пастир повинен завжди боронити переслідуваних безбожниками християн.

По-друге, хто знає краще обставини і духові потреби українських християн у катакомбах? Українські єпископи, що вийшли з народу, а особливо Ісповідник-Кардинал Сліпий, – чи архиєп. Казаролі, Бріні, або навіть сам кард. Фюрстернберґ, що щойно по своїй номінації на префекта Східньої Конґреґації зачав заниматися «Мовчазного Церквою» в Україні? Всі вони знають дещо про большевиків із книжок, але не розуміють, що Московською Церквою керує не патріярх, але войовничий безбожник Куроєдов, що іменує, переносить і суспендує єпископів, цензурує всі патріярші видання та всі промови митр. Нікодима і патр. Пімена. Ватиканські політики не здають собі справи, що в Московії правдиво християнською не є «казьонна» Цекрва Пімена, але «Мовчазна Церква» в катакомбах, як і Українська Церква. Ця остання в страшною режимові, бо він не може її контролювати.

Єпископи українського обряду просили Папу установити патріярхат в глибокому переконанні, що це об’єднає нашу Церкву, піднесе високо її престиж і скріпить її внутрішню силу, щоб вона ставила більший опір безбожникам, а в діяспорі створила резерву для відродження народу, як прийде слушний час. На предложення «гурту кардиналів» Папа відкинув наше домагання, домагання наших єпископів, хоч запевняв свою любов до нашої Церкви та її сильних духом християн. Папа відмовив їй свою помічі у найважчих для неї часах. Не попадаймо через те у зневіру. Бог нас досвідчає!

Українська помісна Церква мусить заховати свої стародавні традиції та ніколи не перестати змагання до заснування свого патріярхату. Ми переконані, що відмова Папи є тимчасовим непорозумінням, тому не зражуймось, а всіма силами змагаймо до нашої мети. Лист Папи залишиться прикрим епізодом в історії нашої Церкви, де нарід своєю кров’ю дає свідоцтво правді: «Хай усі будуть одне!»

пересланий через Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта,
єпископа коадъютора римо-католицької Архидієцезії Філадельфії,
представника Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, Д.К.

І

Резюме авдієнції

Ця авдієнція відбулась в результаті старань Товариства про зустріч із Апостольським Делеґатом до ЗєдиненихСтейтів Америки для цього, щоб він вислухав погляди українців католиків у справах їхньої Церкви. Тому Його Ексцеленція Люїджі Раймонді, Апостольський Делеґат у Вашінґтоні, уповноважнив Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта, єпископа-коадъютора римо-кат. Архидієцезії Філадельфії, прийняти Делеґацію Товариства.

Авдієнція відбулась, дня 2-го березня 1968 р. в приміщенні уряду Філядельфійської Архидієцезії. Членами Делегації були: ред. Василь Пасічняк, голова Товариства, проф. Мирослав Лабунька, професор коледжу ЛяСаль у Філядельфії, та д-р Зенон Ґіль із Трентону, Н.Дж., члени Товариства.

Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт ввічливо повідомив делеґатів про сучасне відношення Апостольської Столиці до справи Патріярхату Української Католицької Церкви. Його Ексцеленція підкреслив, що Апостольська Столиця уважно розслідила цю справу в 1965 р. і прийшла до висновку, що створення Патріярхату УКЦ під сучасну пору було б невказане, бо воно причинилося б до роз’єднання вірних цієї Церкви і це рішення було закомуніковане Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому.

З черги Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт вислухав довшу усну інформацію членів Делеґації відносно теперішнього стану Української Католицької Церкви, головно про оці справи:

а)   З’ясовано ґенезу, цілі і діяльність Товариства за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Делеґати ствердили, що членами Товариства є практикуючі католики, вірні і священики УКЦ у ЗСА. Товариство основано у 1964 р. на загальне бажання мирян, і його завданням є піддержати і піднести повагу церковних властей у патріярхальному устрою Української Католицької Церкви. Особливою турботою Товариства є збереження юрисдикційної і обрядової єдности в Українській Католицькій Церкві. Таку єдність на думку українців католиків, можна забезпечити почерез здійснення Патріярхату Української Католицької Церкви; це знову ж, може здійснитися дорогою об’єднання всіх єпархій і екзархатів під проводом одного Голови Української Церкви – Верховного Архиєпископа або Патріярха.

Передумови для такого об’єднання правно існували віддавна і були поновлені в 1963 p., коли Святіший Отець Павло VI ще раз визнав їх і доручив Конґреґації для Східніх Церков офіційно заявити, що Митрополит Львівський є Верховним Архиєпископом.

б)   Українці-католики є переконані в цьому, що здійснення патріярхального устрою стане запорукою тривкої єдности в Українській Католицькій Церкві. Це переконання українських вірних проявилось спонтанно зокрема підчас Першого Світового Конгресу Вільних Українців в Нью Йорку в листопаді 1967 р. в якому взяли участь делеґати із численних країн Північної і Південної Америки, Європи, Австралії та Нової Зеляндії.

Делеґати Товариства запевнили Його Ексцеленцію Дж. В. МекВевіта, що ці переконання відносно патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, поділяють усі українці в діяспорі та, що до цього немає між вірними різниць думок. Вони виявили свою підтримку для встановлення патріярхального устрою в тисячах листів до Святішого Отця з усіх сторін світа. Якщо і є неприхильна постава, то серед деяких українських єпископів але не серед мирян.

в)   Серед вірних Української Католицької Церкви створилося переконання, що виминаюча постава Апостольської Столиці до справи Патріярхату є спричинена не лише браком об’єктивної інформації про дійсну настанову більшости українських католицьких єпископів, священиків і вірних, але також нецерковними міркуваннями, Українці-католики мають причину думати, що так державні мужі деяких країн, як і деякі церковні достойники Католицької Церкви і інших віроісповідань виступають проти встановлення: Українського Католицького Патріярхату із чисто політичних причин. Делеґати підкреслили деморалізуючий вплив такої постави Апостольської Столиці на українців-католиків.

г)   В дальшому ході авдієнції поставлено наступні питання:

Чи правдою є, що Апостольська Столиця не є дальше заінтересована в існуванні з’єдинених Церков східніх обрядів.

Чи американська римо-католицька ієрархія дійсно вважає, що такі Церкви не повинні існувати як окремі Церкви в ЗСА, а навпаки – повинні злучитися із Американською Католицькою Церквою.

ґ) Делеґати вияснили теперішнє тяжке положення Української Католицької Церкви. В Україні, уряд СРСР рішучо протиставиться релігійному життю взагалі, а зокрема діяльности Української Католицької Церкви, тому вірні католики є там переслідувані. Після Берестейської Унії 1595-96 pp. Українська Католицька Церква стала оживляючою і провідною силою в житті українського народу і століттями спонукувала культурний і національний розвиток. Тепер, вірні цієї Церкви мають можність жити відкрито релігійним життям лише в рямцях Російської Православної Церкви яка є офіційною Церквою в СРСР, і має особливу підтримку атеїстичного уряду; така ситуація викликає у вірних невдоволення і непошану до православних ієрархів і священиків. Навпаки, Українська Католицька Церква викликає подив і пошану серед численних народів СРСР. Цю пошану і подив Українська Католицька Церква завдячує твердій видержливості українців-католиків, ієрархів і вірних, а зокрема Голови цієї Церкви – Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого. Він залишився вірний своїй Церкві і з’єднанню із Вселенською Католицькою Церквою по-через вісімнадцять літ ув’язнення і переслідування.

д)   Його Ексцеленція Дк. В. МекДевіт відповів, що побоювання українців-католиків відносно майбутнього значення їхньої Церкви не є виправдані. Східнім Церквам об’єднаним із Уселенською Церквою тепер надається більшого значення, аніж коли-небудь перед тим. Ці Церкви шанують і зі сторони американської римо-католицької ієрархії немає ніяких спроб обмежити їхню свободу і самобутність. В доказ спеціяльної уваги Апостольської Столиці і американської ієрархії Його Ексцеленція навів такі приклади, як збільшення числа українських католицьких єпархій і екзархатів та створення дієцезії для маронітів.

е)   Його Ексцеленція підкреслив, що він знає про те, що Українська Католицька Церква є найбільшою по серед з’єдинених Церков східнього обряду. Він запитав делеґатів Товариства, які права за їхнім відомом, прислуговують Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви. Делеґати відповіли, що Верховному Архиєпископові УКЦ належаться такі самі права як Патріярхові. Тоді Його Ексцеленція відповів, що він не бачить жодних перешкод до об’єднання всіх єпархій і екзархатів Української Католицької Церкви під одним проводом. Рівночасно Його Ексцеленція сказав, що він розуміє погляди поодиноких єпископів, які є склонні уважати, що вони краще розуміють потреби їхніх єпархій, рівночасно забезпечуючи собі більше свободи.

е)   Делеґати підкреслили, що Верховний Архиєпископ УКЦ Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий, здобув великий подив багатьох народів світу, включно з народами СРСР і інших комуністичних країн, за його видержливість переслідуванню і теророві в час вісімнадцятлітнього ув’язнення.

Він осягнув гідність Ісповідника Христової Віри та рівночасно став українським національним Героєм. Будь-які вияви легковаження його особи зі сторони чинників відповідальних за теперішній стан Української Католицької Церкви викликують сумніви, чи вірність Церкві, терпіння і християнська витривалість Католицька Церква дальше доцінює як ті вартості, на яких правдива Церква основана. Причиною таких сумнівів є факт, що Апостольська Столиця не прихилилася до бажань українців-католиків створити Патріярхат.

ж)  Під кінець авдієнції делеґати так зреасумували порушені справи:

Теперішня постава Секретаря Стану і Конґреґації для Східніх Церков відносно справи Українського Католицького Патріярхату, була доведена до уваги української ієрархії. Ця постава, будучи неприхильною має за ціль нівечити всілякі дії української католицької ієрархії спрямовані до установлення Українського Католицького Патріярхату. Та це не має впливу на Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ тому що його ціллю є також ширити зацікавлення релігійними справами серед української католицької спільноти у ЗСА.

Делеґати висловили признання і щиру подяку Його Ексцеленції Джералдові В. МекДевітові за його ввічливе ствердження постави Апостольської Столиці і американської ієрархії відносно зєдинених Церков Східнього Обряду взагалі, і відносно Української Католицької Церкви зокрема.

Дальше, делеґати згадали про деякі познаки, які, на думку українців-католиків, також вказують на теперішню поставу Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви. Цими познаками є піднесення у гідності і почестях рівно ж і таких єпископів і священиків, які, із різних причин противляться з’єдинанню українських католицьких єпархій і екзархатів під одним проводом, та недоцінюють прив’язання вірних до релігійних і національних традицій; подібно про ту поставу свідчать директиви Ватикану припинити всіляку акцію за Український Католицький Патріярхат. Внаслідок інтерпретації цих познак серед українців-католиків зростає наявне недовір’я, зневіра і почуття обиди.

На закінчення авдієнції, Єпископ МекДевіт просив, щоб делеґація виготовила і йому вручила меморандум на тему продискутованих справ. Делеґати подякували Його Ексцеленції за авдіенцію і прохали, щоб подяку також передати Апостольському Делеґатові Його Ексцеленції Архиєпископові, Люїджі Раймонді.

На пращання Його Ексцеленція Єпископ МекДевіт поблагословив членів Делегації Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

ІІ

Додаткові інформації і ствердження

Управа Товариства бажає доповнити Меморандум слідуючими додатковими інформаціями і ствердженнями, для вияснення поглядів українців-католиків на значення дорогої їм Церкви:

1. Українці-католики, в Україні і в багатьох країнах вільного світу, є свідомі тої особливої уваги, що її Апостольська Столиця виявляє до Української Католицької Церкви та до українського народу. Постаті Петрових Намісників останніх десятиліть та їхні діла збережені в пам’яті і викликають серед вірних почуття вдячности і признання. Постаті Пія XII та Івана XXIII назавжди залишаться в пам’яті українців-католиків тому, що вони у важкому часі української історії виказали багато зрозуміння для положення Української Католицької Церкви і української надії.

2. Ця постава прихильности до всіх українців, католиків і православних, виявилась головно під час і після другої світової війни. В час дуже несприятливої для цих людей міжнародної і на рідних землях ситуації, Святіші Отці подбали про духовну опіку і матеріяльну поміч. Апостольська Столиця допомагала й тоді, коли комуністичні режими підкоряли Церкву та посилено переслідували Її священиків і вірних. Доказом особливої уваги Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви і української нації остане звільнення Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого із радянського ув’язнення. Українці свідомі і про інші вияви постійного дбання Святішого Отця про долю своїх братів, вірних і священиків, що дальше трудяться у дуже несприятливих обставинах на Славу Божу, голосять благовість потребуючим і часто посвячують свою свободу, а то й життя. Апостольська Столиця виявила безприкладну увагу до українців також тоді, коли вони покинули свою батьківщину і були позбавлені благородного впливу своєї Церкви. Щоб забезпечити духовну опіку, Апостольська Столиця створила нові єпархії і екзархати у різних країнах поселення українських емігрантів. За цю уважливість українці-католики є щиро вдячні.

3. Українці-католики є переконані, що Його Святість Папа Павло VI, і Апостольська Столиця, і на будуче будуть сприяти ростові Української Католицької Церкви. Українці-католики вірять, що світле майбутнє їхньої Церкви залежить від оцих умовин:

а)   Признання юрисдикції Верховного Архиєпископа у всіх українських католицьких єпархіях і екзархатах.

б)   Невідкладне скликання Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви Синоду всіх владик.

в)   Збереження традицій і обрядової спадщини цеї Церкви.

г)   Забезпечення однакового виховання кандидатів на священиків цеї Церкви, по можності в одній вищій богословській інституції.

ґ) Визнання Верховного Архиєпископа Патріярхом Української Католицької Церкви.

4. Українці-католики є переконані, що створення Українського Католицького Патріярхату стане запорукою внутрішньої єдности у їхній Церкві. Від самого початку Її існування, а також після Берестейської Унії 1595 p., Українська Католицька Церква втішалась привілеями і правами помісної – автономної Церкви у з’єднанні із Вселенською Церквою. Ті права були наново стверджені в «Акті Унії», а опісля потверджені Святішими Отцями Климентом VII в 1596 p., і Пієм VII , у 1807 р. Сьогодні римо-католики у різних країнах організують свої Церкви на національній основі, із національними Конференціями Католицьких Єпископів у проводі, а інші Церкви Східніх обрядів мають своїх патріярхів. В цей час Українська Католицька Церква, найбільша з усіх Церков Східніх обрядів є позбавлена цих історичних прав і привілеїв, якими Вона користувалась у минулому. Такий стан незвичайно турбує українців-католиків. Вони побоюються, що такий розвиток подій невідклично приведе до ліквідації їхньої Церкви у недалекій майбутності.

5. Вороги Вселенської Церкви стараються доказати, що мотивом Апостольської Столиці в стремлінні до єдности всіх християн, є політичні міркування, жажда володіння і бажання матеріяльних користей. Такі твердження можна часто стрінути у комуністичній пропаґанді і у псевдонаукових виданнях. Вони представляють унійний рух Української і Білоруської Церков XVI. ст. як експанзію римо-католицької Церкви у східній Європі, задля інтересів польської держави і Польської Церкви. Із другого боку, теперішні польські комуністичні історики доказують, що відмова Апостольської Столиці канонізувати польського короля М’єшка і, який охрестив Польщу в 966 p., була спричинена пронімецькою політикою середньовічних папів, які підтримували оттонський імперіялізм супроти Польщі і слов’янських народів. Ці історики тому так насвітліють потягнення Апостольської Столиці, бо вона звичайно надавала гідність святого всім королям і князям, які впроваджували християнство у своїх країнах. Сьогодні підкреслюється, що Апостольська Столиця заперечила святість св. Ольги, княгині Києва, яку почитають усі східно-слов’янські народи. Офіційно, Апостольська Столиця зачисляє княгиню Ольгу лише до «блаженних». Політична, ворожа пропаґанда використовує і цей факт як аргумент проти Апостольської Столиці.

Вороги Вселенської Церкви послуговуються такими прикладами на це, щоб доказати, що Апостольська Столиця дискримінувала слов’янські народи, саме тим, що не звертала належної уваги на їх церковні та національні права. Вагання Апостольської Столиці на ділі визнати патріярхальний устрій Української Католицької Церкви вони також використовують для поширювання нельояльности до Вселенської Церкви, Святішого Отця і Апостольської Столиці, та для поглиблення недовір’я серед не-католиків, головно слов’янських народів, які могли б стати учасниками екуменічного руху, започаткованого Другим Ватиканським Собором. Вони вказують, що помимо безприкладної вірности української католицької ієрархії і мирян Апостольській Столиці – до Української Католицької Церкви ставляться як до церкви другорядної категорії, а її потреби жертвуються для політичних і інших цілей; вказується, що Апостольська Столиця цілево удержує цю Церкву в стані організаційного і юридичного роз’єднання.

Ми переконані, що признання Українського Католицького Патріярхату розвіє ці закиди і створить основу майбутнього росту Української Католицької Церкви.

Ми хочемо замітити, що із Радянського Союзу і з інших т.зв. соціялістичних країн приходять вістки про зростання зацікавлення Святим Письмом, писаннями Отців Церкви, а також містичними, і аскетичними церковними творами. Це зацікавлення є зокрема наявне серед студентів вищих шкіл. Ми розцінюємо це, як вияв Божої Ласки і віримо, що ці шукання правди приведуть цих людей ближче до Бога і Його Святої Церкви. Виглядає, що законна Російська Православна Церква в СРСР цих людей не вдоволяв та що вони, хоча виховані у атеїстичному світогляді, спонтанно виказують заінтересування в шуканні правди і моральних вартостей. Ці люди шукають за чеснотами притаманними вчасному християнству, себто за життєвою святістю, вбогістю і готовістю священнослужителів і вірних дати свідчення своїй вірі. В очах цих людей, Католицька Церква репрезентує ідеали правдивого християнського життя. Тому якраз піддержка Української Католицької Церкви на заході і на Україні і признання Її важности так в минулому як і в майбутньому, причинилися б до ширення Христової Благовісті серед народів, що живуть під комуністичними режимами й є виставлені на впливи воюючого атеїзму. Хочемо вказати, що приклади із минулого потверджують цей наш погляд. Ми маємо на думці вікопомну діяльність нашого львівського митрополита, Слуги Божого Андрея Шептицького, серед росіян, коли був на засланні в Росії під час першої світової війни 1915-1917/, і після його звільнення.

7. Вважаємо, що теперішні обставини склались винятково сприятливо для визнання Українського Католицького Патріярхату. Відомим є, що в минулому Апостольська Столиця розглядала цю справу. В дійсності були прямі спроби визнати Український Католицький Патріярхат. Вони були безуспішні тому, що цьому спротивилася світська окупаційна влада у східній Європі, яка поневолювала і дальше поневолює Україну. Можливо, що колись в таких обставинах не було спроможности ту ціль осягнути. Але сьогодні, коли Апостольська Столиця не є зв’язана ніяким зобов’язаннями по відношенні до цих режимів, бо навіть не має з ними дипломатичних зв’язків, ми уважаємо, що це є якраз найбільш пригожий час для реалізації давнього пляну визнати Український Католицький Патріярхат. Ми побоюємось можливости наглих і основних ускладнень у майбутньому, які створять нові, непредбачені труднощі для Апостольської Столиці відносно цього визнання.

8. Ми бажаємо вказати на те, що нові українські еміґранти до ЗСА і других свобідних країн це є головно професійні люди і інтеліґенція, та що вони є зокрема вірні Українській Католицькій Церкві і є прив’язані до своїх релігійних і національних традицій. Вони причинилися до помітного росту своєї Церкви в багатьох країнах Заходу. Ці люди активно займаються церковними справами і уважають своїм обов’язком зберігати, обороняти і скріплювати столітні релігійні традиції і культурні надбання своїх предків. Тепер зокрема вони є стурбовані упадком ієрархічного авторитету у їхній Церкві.

9. Ми віримо, що здійснення єдности і помісности – автономії Української Католицької Церкви, в об’єднанню із Вселенською Церквою, та визнання Її Патріярхального устрою на ділі, спричинять підйом релігійного і духовного життя українців-католиків. Такий розвиток подій був би незаперечним і дальшим доказом особливої уваги Святішого Отця до Української Католицької Церкви. Неохота деяких українських католицьких єпископів визнати потребу юридичної і обрядової єдности Української Католицької Церкви та їхнє вагання щодо участи в Синоді українських єпископів під проводом Верховного Архиєпископа бентежить українських вірних. Це духовне замішання є небезпечне, саме тим, що воно може вкінці привести до байдужости, а то й до покинення Католицької Церкви, так поодинокими особами, як і групами. Невдоволення із теперішнього стану Української Католицької Церкви поширюється серед української молоді, спричинює огірчення, і між іншим, також брак священичих покликань. Ми уважаємо, що це вимагає особливої уваги зі сторони відповідальних чинників Української Католицької Церкви.

Теперішня хвилина конечно вимагає заспокоєння мирян, щоб загоїти поранення останніх літ, щоб запевнити відродження і нормальний розвиток Української Католицької Церкви. Це можна осягнути через юрисдикційну, адміністративну, обрядову і духовну єдність в цій Церкві. Скоре встановлення Українського Католицького Патріярхату буде не лише першим кроком до осягнення єдности в Українській Католицькій Церкві, але воно також причиниться до поглиблення релігійних цінностей серед українців-католиків в Україні і у вільному світі.

Товариство за Патріярхальний Устрій
Української Католицької Церкви – Крайова Управа