Юліян Вороновський

Ісус Христос, даючи святому Апостолові Петрові пастирську власть, сказав до нього: «Якщо любиш мене — паси мої вівці!» (Йо. 21, 16), тобто працюй для вірних, які відкуплені моєю кров’ю.

Ці Христові слова відносяться і до всіх єпископів і, оскільки з Божої волі я став вашим єпископом, то вважаю, що і від мене. Христос цього домагається і вважає, що з любови до Нього щиро працюватиму для вас і з вами.

Христос для мене є всім — Вітцем і Братом. Йому завдячую все, і тому я покірно схилив свою голову перед Його святою волею, бо гасло на моєму владичому гербі: «Нехай буде воля Твоя!». І від цієї хвилини між мною і вами, дорогі Браття і Сестри, повинен створитися якнайтісніший зв’язок для спільної праці, скріплюваний рукою самого Христа. Від цієї хвилини з наказу Христа маю бути не тільки вашим братом, але й вашим пастирем і вітцем. З любови до Христа вже тільки для вас маю жити і працювати, все присвятити, а як потрібно буде, то і життя своє віддати.

За цей відповідальний і нелегкий уряд заношу сьогодні молитву подяки Всевишньому, який 36 років тому покликав мене до свого служіння у монашому послузі. З почуттям глибокої шани і вдячности згадую сьогодні своїх учителів, наставників і настоятелів: Архимандрита Никанора, Архимандрита Юрія та Архиєрея Василя Величковського, який уділив мені понад чверть віку тому ієрейські свячення.

Приношу щиру і глибоку подяку Архиєреєві, який протягом чверти віку очолював діяльність нашої Церкви в катакомбних умовах, Містоблюстителеві покійного Патріярха Йосифа, а після його смерти — Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана на рідних землях — преосвященнішому Володимиру, який у тих тривожних, грізних і жорстоких часах уділив мені архиєрейські свячення і вручив єпископський жезл, а Папа Іван-Павло Другий це затвердив.

Хочу також скласти щиру подяку нашому Патріярхові Мирославові-Іванові кардиналові Любачівському і Владикам-учасникам Синоду нашої Помісної Церкви за їх рішення доручити мені цей великий і відповідальний уряд.

Рівно ж хочу привітати та висловити глибоку вдячність присутньому тут на нашій урочистості представникові Апостольської Столиці в Україні Папському Нунцію Архиєпископу Монсеньйору Антоніо Франко, а в його особі Вселенському Архиєрею Іванові-Павлові Папі Римському за прихильне ставлення до нашої багатостраждальної Церкви і мене особисто і за постійну увагу до проблем нашої Церкви.

А всім вам, дорогі Браття і Сестри, передаю моє найщиріше сердечне вітання і рівночасно відкриваю для вас свою батьківську любов пастиря до вірних, яка наказує мені ділити з вами добро і лихо — радіти вашими радощами і переживати з вами ваші турботи і злигодні. Я щиро бажаю, щоб ви не знали біди і горя, щоб усі ви були щасливі у цьому туземному житті, а своїм боговгодним життям заслужили вічне щастя в небі. Я бажав би обтерти сльози з очей тих, що плачуть, потішити засмучених, оздоровити хворих, навернути тих, що відпали від правдивої віри, вказати добру дорогу заблуканим, напоїти спраглих, нагодувати голодних, особливо тих, хто спраглий духовної поживи, визволити тих, що попали в полон гріха, бо всі ми з вами відкуплені дорогоцінною кров’ю нашого Спасителя — Ісуса Христа, тому всі ви дуже дорогі моєму серцю. Моїм щирим бажанням є, щоб між українцями, що належать до різних конфесій, запанував мир, злагода і Божа любов і щоб врешті-решт усі українці-християни прийшли до згоди і об’єдналися в одній Вселенській Церкві, як того бажали і для чого все своє життя працювали великі мужі нашої Церкви — Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький та Ісповідник Віри Патріярх Йосиф Сліпий так, як заповідав нам сам наш Спаситель: «Щоб усі були одно».

Сьогодні, мої дорогі Браття і Сестри, я хотів би звернути увагу на деякі найбільш актуальні, на мій погляд, сучасні проблеми нашого туземного життя, які, з одного боку, мають суспільне, всенародне значення, а з другого боку — тісно пов’язані з питанням спасення наших душ.

Ісус Христос, прийшовши на світ, не тільки прийняв на себе людське тіло, але разом з ним взяв на себе і благодаті дочасного життя і біль та терпіння людей і ділив їх з ними все своє туземне життя. Тому прекрасно знав і розумів людей не лише як Бог, але і як чоловік. І, виконуючи своє місійне післанництво, Ісус Христос дуже часто приділяв увагу дочасним, побутовим проблемам: оздоровляв хворих, годував голодних, потішав терплячих. Першим Його чудом було перетворення води у вино в Кані Галилейській. Чудо зумовлене суто земними клопотами — не вистачило вина, щоб почастував весільних гостей. І Ісус Христос виручає заклопотаних господарів.

Тому, попри виключно духовні справи, питання нашого повсякденного життя повинні бути постійно в полі зору нашої уваги. І то тим більше, що вони так чи інакше зв’язані зі спасінням наших душ. Я маю на увазі турботу про здоров’я моральне і фізичне, про матеріяльний достаток.

Ще в стародавньому Римі говорили: «В здоровому тілі — здоровий дух». Тому дбаймо про моральне здоров’я. Фізичне і моральне здоров’я тісно взаємозв’язані. Неморальність підкопує і нищить здоров’я. Нечистота, пияцтво, наркоманія — страшне фізичне самогубство не лише тих, що ведуть невідповідне життя, але і їх нащадків. Пияцтво руйнує родинне життя. У п’яниць значно частіше, ніж у інших, народжуються діти з різними фізичними й психічними вадами. Згубні наслідки пияцтва спостерігаються часом у 3-4-му, а то й у 10-му поколіннях. То ж, дорогі Браття і Сестри, якщо любимо себе й своїх дітей, свій народ — жиймо морально. Дбаймо про наше здоров’я, про здоров’я наших дітей — вони майбутнє нашого народу і нашої держави. Під впливом алькоголю людина стає більш схильна до гріха, до злочину. Тому закликаю тих, хто марнує своє майно і здоров’я на горілці — покиньте її. Закладаймо радше по селах і містах Братства тверезости.

Шановні батьки! Бережіть невинність своїх дітей, охороняйте їх від згіршення. Будьте для них зразком побожного християнського життя. Вчіть дітей не тільки словами, а й добрим прикладом.

Дорогі юнаки і дівчата! Цінуйте невинність і чистоту понад усе. Від вашої моральної поведінки у великій мірі залежить ваша доля вже на цьому світі і ваше вічне щастя в небі. Не забувайте, що поширення чуми XX століття — СНІДу — зв’язане, передовсім, з моральною розпущеністю. Бережіться гріха нечистоти! Уникайте нагоди до гріха. Вистерігайтеся товариства людей, що можуть вас звести на манівці.

Звертаюся також до тих, що збираються вступити у подружній стан: починайте нове життя з Богом, жийте згідно з Його заповідями, а Бог поблагословить ваші добрі наміри.

Хочу звернути увагу усіх вас на одну особливо тривожну ситуацію. За статистичними даними на території нашої єпархії смертність більша від народжуваности. При такому стані народ приречений на поступове вимирання, на загибель. Не виключено, що однією з причин такого стану може бути страшний гріх вбивства ще не народжених дітей — аборт. У цьому випадку слід пам’ятати, що свідоме навмисне вбивство ще не народженої дитини — це один з чотирьох гріхів, які кличуть про пімсту до неба.

Декілька слів про наше матеріяльне становище. Немає потреби підкреслювати, що воно дуже важке. Але не забуваймо того, що близько сотні років тому великий наш земляк Іван Франко писав: «Праця єдина з недолі нас вирве» і закликав; «Нумо, до праці, брати!». Не чекаймо, що хтось нам щось зробить. Мусимо самі бути ковалями своєї долі. Наша земля щедра і багата, чекає наших працьовитих рук. Народ наш працьовитий і,як хоче — вміє працювати. Треба лише вміло об’єднати наші зусилля. При жертвенній праці з Божою поміччю виберемось з кризи і займемо належне нам місце у «народів вольних колі». Не забуваймо лише ні на мить, що в єдності сила народу, і щиро молім Господа: «Боже, нам єдність подай».

Ще хочу зложити щиру подяку вам усім за те, що прибули на це спільне наше свято. Хай вас Бог благословить!

Члени крайової управи Українського Патріяр­хального Товариства в США Рома Гайда — голова, Василь Никифорук, Олександер Пришляк — члени і Микола Галів — редактор журналу «Патріярхат» зустрілись шостого жовтня 1992 р. з Владикою Павлом Василиком з Івано-Франківська і Владикою Юліяном Вороновським, що є ректором Богослов­ської Семінарії у Рудному біля Львова та о. мітратом Миколою Сімкайлом. Присутнім був о. І. Трояновський, а згодом долучився Владика В. Лостен. Названі Владики з о. М. Сімкайлом приїхали на відвідини до США на запрошення Владики В. Лостена. Зустріч відбулась у резиденції Вл. Лостена.

Рома Гайда в імені УПТ-ва привітала Преосвященніших Владик, всечесніших отців та висловила радість, що маємо таку особливу нагоду зустрінутись з нашими дорогими гостями — Преосвященними Владиками, і з приводу цієї небуденної нагоди обмінятись думками на різні релігійно-церковні теми. Під час обміну думками заторкнено багато питань, що відносились до нашої Української Церкви в Україні і діяспорі.

В центрі розмови стояло в основному питання патріярхату Помісної УКЦеркви. Було поставлено питання, чому властиво на останньому Синоді УКЦеркви, що відбувся в другій половині травня 1992 р. у Львові, який, до речі, має інший канонічний статус, як попередні у діяспорі, не прийняв патріярхату, як стан фактичний, що його утвердив св.п. Патріярх Йосиф, а Блаженніший Мирослав-Іван не підтвердив цього стану своїм підписом — патріярх — і про це треба було тільки повідомити папу, а не писати ще одне прохання, на яке немає жодної реакції. На це була відома відповідь, що, мовляв, деякі владики висловили бажання, щоб в цій справі таки писати прохання. Такого листа було написано, і всі владики його підписали.

Поруч з тим було поставлено додаткове питання. На закінчення Світового Конгресу Мирян, що відбувся під кінець серпня 1992 p., у Львові відбулась авдієнція у Патріярха Мирослава-Івана, під час якої голова УПСО Василь Колодчин сказав, пощо було писати у справі патріярхату Помісної УКЦеркви листа-прохання до папи, на який і так не одержали відповіді!

На це зразу відповів питанням Патріярх Мирослав-Іван: «А звідки ви знаєте, що немає відповіді?». На прохання прийшло питання! Звичайно в такій ситуації було незручно питати, яке прийшло питання. Чи могли б нам Владики відповісти, які прийшли питання від папи. На жаль, владики не могли відповісти, бо їм нічого невідомо про те, якого змісту прийшов лист з Апостольської Столиці. Ось ця безперебійна засекреченість робить нас безпорадними. Декому за цим засекреченим параваном дуже вигідно.

Також було поставлено питання, як далеко сягає юрисдикція нашого Патріярха Мирослава-Івана, бо є поширена думка, що, мовляв, вона є обмежена тільки до Західньої України. Відповідь була, що юрисдикція Патріярха Мирослава-Івана є на всю Україну і діяспору.

На питання, чому юрисдикція Івано-Франківського Владики С.Дмитерка сягає по Київ, бо там є одна парафія, що не визнає Патріярха Мирослава-Івана, але підчиняється латинникам та Владиці С. Дмитеркові, парохом якої є о. І. Онишкевич, ЧСВВ ІІІ-го ступеня. Це виключно справа Владики С. Дмитерка і, мабуть, тільки він може відповісти, що це означає «чин ЧСВВ ІІІ-го ступеня», що включає одружених священиків?

Розмови велись у дружній атмосфері та річево. Порушено цілу низку питань, але час не дозволяв дальше продовжувати, бо перед нашими Владиками була дальша дорога, перед якою їм потрібно відпочити і приготовитись. Спільну, несподівано приязну, зустріч закінчено молитвою, а Владика Павло Василик уділив архиєрейське благословення. Рома Гайда подякувала Владикам за уділений час і спільну розмову, а Владиці Василеві Лостену, що уможливив цю зустріч.

Ваше Блаженство!
Високопреосвященні і Преосвященні Владики!
Преподобні Отці, Монахи і Монахині!
Дорогі Семінаристи!
Вельмишановні Гості!

Кожна земля і кожний нарід хвалить своїх великих мужів — царів, генералів, винахідників, поетів-письменників, героїв. Хвалить тих, які ідеєю, словом або чином кували долю своєї батьківщини.

Похвалім і прославмо і ми, по своїх скромних силах і словах, велетня-богослова, титана думки, аристократа духа, людину неймовірної стійкости та витривалости, незламного в’язня, прозорливого видця — Патріярха Йосифа Сліпого. Похвалім його, бо він — як, може, ніхто інший в нашій новітній історії — виразив незламний дух та віру в перемогу правди над злом нашого українського народу.

Прославмо його, бо він — як, може, ніхто інший в нашій новітній історії, прославив нашу Церкву-страждальницю і наш многостраждальний нарід перед усім світом, перед нашими другами і недругами.

Похвалім його, бо він, як, може, ніхто інший в нашій новітній історії, показав нашій Церкві, яким шляхом їй іти, щоб бути вірною Христові та сповнити її місію та призначення в історії.

Похвалім його як ректора Львівської Духовної Семінарії, а потім Духовної Академії, бо це він створив оцю твердиню української богословії, в якій поєднувалися східній дух християнства з органічною приналежністю УГКЦ до Вселенської Церкви, та протягом близько двадцяти літ виховував новий тип українських греко-католицьких священиків, які були і високовчені, і глибоко духові, і національно свідомі, і кришталевого характеру, і в повноті віддані Богові та Батьківщині.

Похвалім його як Митрополита Галицького, бо це його вибрав, як колись старозавітній Мойсей Ісуса Навина, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, щоб від нього перебрати кермо і провід УГКЦ та провадити цією ж Церквою в можливо найважчих роках її тисячолітнього існування; бо це Його, як колись старозавітнього пророка і судцю Самуїла, вибрало Боже Провидіння заохочувати і загрівати в неймовірно жорстоких обставинах до стійкости у вірі та до незламности в приналежності до Вселенської Церкви під проводом її видимого Голови — Папи Римського, бо це його поставив Бог, як старозавітнього Йосифа, щоб на далекій чужині зберегти духовну спадщину нашої Церкви; поєднати її дочки-митрополії та єпархії — в одну цілість та охоронити їх від асиміляції та латинізації; і приготовити до того дня, коли Церква-Мати воскресне з гробу, вийде із підпілля та зможе знову сповняти своє завдання — голосити Боже слово і будувати Боже Царство посеред рідного українського народу.

Похвалім його, як Ісповідника Віри, який протягом вісімнадцяти літ карався, мучився, але ніколи не каявся по різних таборах Сибіру за свою і нашої Церкви вірність заповіту Христа Господа: «Щоб було одне стадо і один Пастир», — який протягом вісімнадцяти літ був заохотою для тисяч інших ісповідників-священиків, монахів та монахинь і вірних, які страждали за віру і Церкву, і рідний народ не зламатись, не вгнутись, не скоритись, не зрадити своєї віри і народу, який протягом вісімнадцяти літ свого ув’язнення, а відтак двадцять одного року свого вигнання на чужині, був найкращим представником нашого народу-страдника та доказом того, що ворота пекла ніколи не переможуть нашу Церкву.

Похвалім його, як першого Патріярха УГКЦ, який зрозумів, що ідея Патріярхату об’єднує Церкву в діяспорі із Церквою-Матір’ю в Україні та спрямує її до об’єднання «Русі з Руссю», що тільки Патріярхат допоможе нашій Церкві віднайти свою ідентичність, своє «я» та зайняти належне їй місце в лоні Вселенської Церкви і бути прикладом Церкви, яка в один і той самий час є і православною і католицькою; який не тільки розумів це, але єдиний відважився — в обличчі спротиву своїх і чужих — перевести це в життя — проголошення Українського Патріярхату.

Колись старозавітній Патріярх Йосиф, умираючи в Єгипті, заповів своїм нащадкам забрати його кости, коли Господь Бог випровадить їх з тої землі неволі, та зложити їх в обіцяній землі біля його дідів та прадідів. Вісім літ тому, «сидячи уже на санях», наш Патріярх Йосиф заповів своїм духовним дітям-нащадкам перевезти його тіло в рідний край, коли Господь Бог визволить їх з новітньої єгипетської неволі, та зложити його в соборі св. Юра поруч своїх великих попередників. І сьогодні — у рік після того, як наш нарід став вільним і незалежним, — виконується його воля, його заповіт, його бажання, і його світлий прах повертається у рідний, гордий, нескорений княжий Львів, на його улюблену Святоюрську Гору. І коли 30 літ тому він виїжджав як в’язень, ніким не прощаний, то сьогодні вертається у славі, як переможець, у супроводі десятків тисяч своїх духовних дітей.

Вітаємо тебе, наш Патріярше! Вітаємо тебе, наш Батьку!

Вітаємо і кличемо: встань-встань, бо ти не вмер, а тільки спиш спокійним і блаженним сном праведників!

Встань і подивися на свій рідний український народ, який порвав московські кайдани, проголосив свою незалежність і крокує до побудови нової, вільної, справедливої Української Держави, де буде панами своєї долі та свого майбутнього. Встань і поглянь на свою Церкву, яка піднімається, мов фенікс з вогню, із катакомб, із руїн, щоб морально і духовно обновити український народ, щоб його знову перемінити в Божий Люд, для якого Бог буде і Батьком, і Царем; щоб сповнити своє Богом дане післанництво бути помостом між Заходом і Сходом та бути прикладом правдивого католицького православ’я і благочестя.

Встань і подивися на твір твоїх рук — Львівську Духовну Семінарію — яка у важких умовинах відроджується-підноситься, щоб знову бути кузнею нових Христових воїнів, які будуть готові все і всюди голосити Божу Правду, й Христову Євангелію, щоб знову бути вогнищем науки, де виховувались би нові кадри священнослужителів, які поєднували б дух молитви й самовідречення з високою освітою і якнайкращим знанням, щоб знову бути «світильником істини», звідки виходили б новітні апостоли і євангелисти, добрі пастирі, які охоронили б Боже стадо від різних ложних навчань і запровадили б його до вічного спасіння.

Встань і благослови твого наслідника, Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, щоб він — як ти — був безстрашним оборонцем прав нашої Помісної Церкви. Встань і поблагослови Високопреосвященного Архиєпископа Володимира, який в умовах підпілля зберіг твій завіт — твою спадщину і вивів твою Церкву з катакомб на волю. Встань і поблагослови владик і священиків своєї Церкви, щоб вони — як ти — все і всюди були незламними, як граніт, та жили тільки для того, щоб служити Богові та рідному українському народові. Встань і поблагослови питомців нашої Семінарії, щоб у їх рядах знаходились самі найкращі, найбільш побожні, найвідважніші та щоб з них вийшли нові Шашкевичі, нові Шептицькі, нові Сліпі, які писали б нові, світлі й золоті сторінки нашої Церкви.

Благослови, Владико, нас, що виконуємо першу частину твого завіту! Благослови, щоб ми виконали і другу його частину та зложили твої кости у золотоверхому столичному Києві, у тисячолітньому соборі Св. Софії, який ти так любив і який ти відтворив на чужині, у Вічному Місті! Благослови, щоб ми були гідними твого життя, твоїх страждань, твоїх змагань і все йшли «пер аспера ад астра» — «через терпіння до висот» твоїми слідами!

Хай твій могутній дух царює над нашою воскреслою Церквою і свобідною Україною!

Христос Воскрес!

Високопреосвященні і Преосвященні Владики, які зібралися на історичний Святий Синод у вільній Україні. Всечесніші отці, преподобні сестри, улюблені наші семінаристи, дорогі брати і сестри!

Ми читаємо у святому Євангелії про славну подію Преображення Господа нашого Ісуса Христа. Свідки цього явління, святі апостоли Петро, Яків і Іван Богослов, з великою радістю ствердили своє враження словами: «Господи, як нам добре тут бути». Вітаючи наших достойних гостей, ми так само з великою радістю повторяємо за ними: «Господи, як нам добре і мило всім тут бути».

Минулого року ми вітали декого з Вас у цій семінарії, яка ще тоді не була нашою власністю, а нині ми Вас усіх вітаємо у нашій власній хаті Вищої Львівської Духовної Семінарії в Рудно.

Всі труднощі у оформленні стаціонарного відділу із початку відродження нашої Львівської Духовної Семінарії виніс наш Високопреосвященніший Митрополит Володимир Стернюк, який є її засновником.

Сьогодні Ви, українські греко-католицькі Владики з цілого світу, бачите плоди цих початків. Із скромних початків у Преображенській церкві наша Львівська Духовна Семінарія є найбільшою Католицькою Семінарією у світі, начислюючи 350 семінаристів тільки з Львівської Архиєпархії, із них 60 питомців уже висвячені на священиків і дияконів і обслуговують понад 100 парафій. Зголошених на наступний рік є понад 250 кандидатів, з яких, на превеликий жаль, через брак приміщень, ми приспособлені прийняти лише 80 осіб.

В цьому році проводився повний курс Богословських предметів згідно з вказівками II Ватиканського Собору і спеціяльних потреб нашої Церкви. Ми вдячні всім нашим Владикам за їхні молитви, за їхню моральну підтримку і фінансову допомогу. Особливо ми вдячні Владиці Василю Лостену в США, що він вислав двох священиків: о. протоієрея-маґістра Івана Терлецького і о. магістра Олександра Кенеза, які є віце-ректорами нашої семінарії. Багато допомоги семінарії дає о. Микола Пристай, який ще був префектом Львівської Богословської Академії перед її ліквідацією комуністичною владою. Кажуть, що є маленький світ і що кожний день є повний несподіванок, і сьогодні якраз після 50 років о. Микола привітає свого шкільного товариша Преосвященнішого Ізидора Борецького з Канади, які разом жили в одній кімнаті у студентські дні Львівської Богословської Академії.

Наша Духовна Семінарія відіграє величезну ролю у майбутності Церкви. Вірні дивляться на семінарію з оком розцвітання і надією на краще майбутнє. Тому підносім наші молитви Господеві жнив, щоб благословив цю семінарію у сповненні духовного завдання, яке Церква довіряє їй. Через заступництво Божої Матері, постійної покровительки, заспіваймо пісню подяки, що ми сьогодні у своїй вільній неньці Україні можемо мати цю зустріч та мило вітати один одного у стінах відновленої семінарії.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

дня 23 травня 1992 р.Б.
Львів-Рудно

Юліян Вороновський,
Ректор