Ю. Кочубей

Впливова московська газета, що називається «Независимая газета», тобто «незалежна», щомісяця публікує секцію, присвячену справам релігії. У вересні ц. р. (16.09.1998) в такій секції цілу шпальту приділено «греко-католицизму».

Пов’язано це з проведенням 23-30 серпня у Львові Патріяршого Собору (точніше, другої сесії) Української Греко-Католицької Церкви. Всього вміщено чотири статті та дві світлини.

Звичайно, можна було б тільки порадіти, що така поважна газета приділила уваги Соборові УГКЦ і розповіла російському читачеві про її життя і діяльність на ниві пастирського служіння Богу і своєму народові. Якби ж то так. Насправді вміщені матеріяли по суті дезінформують читача і в певній мірі мають провокативний характер.

Візьмімо першу статтю. Її автор — оглядач львівської газети «Експрес» Олег Онисько і називається вона «Чи реальний статус Українського патріярхату». Вже в історичній частині статті він без всяких доказів твердить, що «…в середині XIX (ст.) УГКЦ значно втратила свій вплив». Далі згадує про репресії 30-40-х pp…які «фактично знищили» її. І все це для того, щоб заявити: «УГКЦ створювалася після проголошення Україною незалежності практично з нуля», тобто вона якийсь «новатор» без коренів і плоті. Залишено поза увагою існування катакомбної Церкви, те, що «своя, рідна» Церква жила в серцях людей, які вірили в Божу ласку і справедливість.

Автор без всяких пояснень зазначає, що проблема греко-католиків «стала причиною не­вдачі екуменічної місії Ватикану». Із задоволенням О. Онисько констатує, що «консервативність Риму і в ще більшій мірі протидія РПЦ» припинили «на корню» спроби створення Українського Католицького Патріярхату. І далі проти всякої правди кидає фразу про те, що «Папа на Україну їхати поки що не спішить…» (Багатозначні три крапки поставив автор).

Імпліцитно наносить удар і по авторитету Церкви, коли він пише: «Греко-католики на своєму Соборі не стільки намагалися вирішити питання участі мирян у церковному житті, скільки намагалися навести хоча б елементарний порядок».

Неправдивими і провокативними по суті є заяви автора, що Президент Л. Кучма не виявив ніякого інтересу до УГКЦ і наніс греко-католикам смертельну образу, «відмовивши недавно у візиті в Україну Іоанну-Павлові II» і тому, мовляв, на підтримку з боку греко-католиків він розраховувати не може. Така незграбна провокація мала б викликати протест з боку керівництва УГКЦ.

Друга стаття має назву «Львівський Собор 1946 року РПЦ завжди вважала канонічним». Автор — Алєксєй Іванов (типове псевдо!). Цей автор намагається вбити клин між ієрархами УГКЦ і Римською Церквою. Мовляв, греко-католики, яких вважали раніше ісповідниками віри, стали «відверто агресивними» по відношенню до православних, як тільки «заручилися підтримкою впливових політичних сил». І далі А. Іванов заявляє: «Очевидно, що спроби найбільш фанатичної і екстремістської частини греко-католиків перетворити Галичину на другий Ольстер не можуть не викликати стурбованості Ватикану. Тепер керівництво Римської Церкви виявляє певну обережність і явно намагається дистанціюватися від радикальних вимог греко-католиків. Мабуть, до таких «вимог» він певно зараховує й питання про створення Патріярхату УГКЦ, яке відкладається, про що пишеться у статті, «на невизначено довгий час».

Далі розповідається про лист єп. Стемфордського Василія Патріярхові Алексію II, в якому він закликає («умоляет») до прямого діялогу між греко-католиками і Московським Патріярхом. Відчитавши єпископа за «погану поведінку» греко-католиків, автор інформує про позицію РПЦ з цього питання, яку виклав у листі-відповіді митрополит Смоленський і Калінінградський Кирилл, котрий звинуватив у створенні напруги і конфліктів греко-католиків. У зв’язку з цим обміном листами викликає здивування, чому, хоча б у такий примітивний «діялог», не вступив хто-небудь з ієрархів УПЦ МП. Мабуть, немає довіри. Тому з відповіддю виступив відомий фахівець — митрополит Кирилл, який ще раз підкреслив, що Московський Патріярхат вважав і вважає насильницький «собор» 1946 року у Львові канонічним. І це при тому, що вже доступні багато архівів і ще є живі свідки тих подій. Справді О temporal О mores!

Провокативний присмак має стаття Сергія Кримського «Хто є хто в УГКЦ. Протистояння між римлянами і василіянами загострюється». Розділивши клір УГКЦ на кілька груп, автор статті намагається посіяти протиріччя між ними, твердячи, що «неафішоване але досить рішуче протистояння виникло між «римлянами» і василіянами навколо політики УГКЦ. В той час як Кардинал Любачівський і священик Дацько досить лояльно ставляться до проблеми екуменізму і готові сприйняти деякі форми співіснування з православними, василіяни не допускають навіть найменших поступок у цьому питанні».

Неозброєним оком видно в цій статті спробу пересварити всіх і вся і, таким чином, ослабити одну з українських національних Церков-УГКЦ.

Закінчується стаття статистичними викладками щодо нинішнього стану УГКЦ.

Четвертим матеріялом є публікація (автор — Александр Райхцаум) документа, який ніби підписаний митрополитом Андреєм Шептицьким, якого названо «граф Галицийский», і адресований очевидно австро-угорській владі. Документ датований 12 і 15 серпня 1914 р. і ніби знайдений російською контррозвідкою у лютому 1915 р. в митрополичих палатах у Львові. Стаття носить заголовок: «Секрети Львівського митрополита. Уніятський святий закликав «якомога грунтовніше відокремити Українську Церкву від Російської». Ми не знаємо змоги судити про аутентичність чи ні даного документа, але зміст його треба визнати цілком нормальним з точки зору українського патріота і християнина. Рекомендація відокремити українську Церкву від російської доповнюється побажанням зберегти єдність Української Церкви, що відповідало б канонам як Католицької, так і Православної Церкви. Завершується документ такими словами: «Православність Церкви таким чином не буде зачеплено — вона має бути збережена, слід її тільки відчистити від московських впливів».

Як видно з публікації, з боку автора документа немає ні зазіхань на православність Церкви в Наддніпрянській Україні, ні спроб гегемонізму. Звичайно, російський шовініст може побачити в такому тексті «кримінал».

Закінчуючи цей огляд, хотілося б висловити надію, що Святіший Престол і ієрархія УГКЦ з усією уважністю поставляється до таких публікацій російської преси, зроблять з них висновки і зроблять необхідні кроки у напрямку позитивного вирішення важливих для УГКЦ і всього українського народу проблем, що було б на користь всім.

Ю. Кочубей, Київ

Не гучна, але по-своєму примітна, подія відбулася 29 січня 1998 року в Будинку письменників у Києві. Представники громадськості, зокрема згадаємо відомого політичного й освітнього діяча Є. Сверстюка, зібралися, щоб відзначити 275-річчя від дня народження видатної постаті Православія XVIІІ-го століття, сина українського народу канонізованого Православною Церквою, св. Паїсія (Величковського). Вечір вів письменник Дмитро Черед­ниченко. Грунтовну доповідь про життя і труди св. Паїсія зробив знаний вчений-романіст проф. Станіслав Семчинський. Він наголосив на непроминальному значенні діяльності святого для розвитку релігійної думки і обнови чернечого життя в Румунських князівствах, Україні й Росії і, взагалі, у православному світі. Рівного йому за впливом на розвиток духовности в ті часи серед православних не було.

Вчений поділився своїми думками щодо принци­пів перекладу, що їх дотримувався св. Паїсій, який дуже багато зробив для перекладу з грецької на слов’янську мову творів багатьох Отців Церкви, визначних духовних письменників. Ішлося, зокрема, про підготовлений ним і його учнями великий збірник текстів, перекладених з грецької мови, названий ним «Добротолюбіє», що разом з його твором «Умна (мислення — Ю.К.) молитва» забезпечує йому визначне місце в історії духовного розвитку Европи.

Письменник Володимир П’янов розповів про свою роботу над перекладом українською мовою роману відомого молдавського письменника Нона Друце «Біла церква» (у перекладі «Білий храм»), де розповідається про подвижництво, освітню і наукову діяльність старця Паїсія, його повагу й любов до молдавського населення, серед якого пройшли важливі роки його життя. Тільки поза межами Росії, в Молдові, він мав можливість здійснити свої задуми.

Автор цих рядків висловив думку, що діяльність св. Паїсія (Величковського) в своїй суті була виявом ідеалів київського (українського) Православія, в той час як в Росії заходами Петра І Церква перетворилася на ще одну казенну установу, повністю підпорядковану світській владі, що неминуче вбивало всяку духовність. А по чернецтву, як відомо, нанесла удар Катерина II.

Не дивно, що у XIX ст. на старчество як феномен духовного удосконалення, започатковане св. Паїсієм, звернули увагу письменники з духовними запитами і пошуками, такі як М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. Прославлена російська релігійна філософія кінця XIX початку XX ст. теж багато в чому завдячує йому.

Гуманні й демократичні ідеали українського Православія породили у XVIII столітті двох визначних письменників-філософів: світського Григорія Сковороду й церковного Паїсія (Величковського).

Українцеві (народився він у Полтаві) Величковському була чужою підпорядкована державі Церква, зосередженість на зовнішніх, чисто ритуалістичних, виявах побожності й він закликав до «молитви для серця та розуму», бачив роль Церкви в духовному проводі народу й кожної особи, а не в служінні державі. То ж він заглиблювався в джерела христи­янського віровчення, перекладав і вивчав їх, поширював. дбав про освіту ченців і мирян.

Автор цих рядків також підкреслив, що богослов і письменник св. Паїсій, якого, за відомою звичкою, «привласнює» Російська Церква, має знайти місце й шану серед видатних діячів української історії, бо ж він, як свідчать факти, завжди почував себе українцем. Переконливо доводить це й відомий румунський дослідник проф. Дан Замфіреску.

Присутні на зібранні зійшлися на тому, що з особою св. Паїсія (Величковського), хоч і відомою у світі, але мало знаною на рідній землі (монографія про нього пера Митрополита Іларіона (Огієнка) вийшла у Вінніпегу в 1975 році й практично недоступна в Україні) слід ознайомити ширші кола української громадськосте, насамперед, молодь, для чого запляновано ближчим часом організувати вечір, присвячений святому, в одному з навчальних закладів Києва.

Ю. Кочубей

29 вересня 1996 р. в місті Санліс, біля Парижу, відбулася маніфестація присвячена пам’яті Анни Ярославни, французької королеви, дружини короля Анрі І Капе, організована Посольством України у Франції, мерісю Санлісу та ліцеєм Сен-Венсан. Як відомо, Анна мешкала в королівському палаці Санліса і в 1060 р. поклала перший камінь церкви та манастиря ордена святого Августина, які були посвячені в її присутності в 1065 р. В архівах Франції зберіглися грамоти Анни про заснування манастиря Сен-Венсан, акти її сина Філіпа І, який підтвердив королівські привілеї манастиреві. Біля його стін, де тепер знаходиться ліцей Сен-Венсан, з 18 ст. стоїть пам’ятник королеві-засновниці, на якому було написано «Анна з Росії». Заходами Посольства України, мерії і ліцею Сен-Венсан віднині надпис змінено на «Анна Київська, королева Франції, засновниця манастиря Сен-Венсан».

На офіційному освяченні пам’ятника Анні Київській у Санлісі зібралися представники адмі­ністрації департамента, міста, численні громадяни, ліцеїсти, українська громада з багатьох регіонів Франції (Париж, Ліон, Страсбург, Кан та інш.), глава роду королівської династії Капетінгів — графиня Паризька, а також співробітники посольства України.

Виступаючі на урочистості посол України в Франції Юрій Кочубей, підпрефект департаменту п. Латаст, перший заступник мера міста п. Маяр, віцепрезидент Регіональної Ради п. Ґронрут, графиня Паризька, директор ліцею А. Піньол, прот. о. Борис Хайневський (УАПЦ — Східна Франція) теплими й зворушливими словами змалювали особливу постать Анни Ярославни, королеви Франції, яка заклала в XI ст. міцні основи дипломатичних й культурних зв’язків між Францією й Україною.

«Це саме тут був покладений перший камінь наших, майже, тисячолітніх дипломатичних, культурних і дружніх контактів з Францією, які з кожним днем все більше розбудовуються. Стверджуючи свою незалежність, Україна повертається в Европу, де вона знаходилася багато століть», підкреслив у своєму виступі Посол України у Франції Ю. Кочубей. Директор ліцею Сен-Венсан Андре Піньоль наголосив на розвитку зв’язків, встановлених між ліцеєм «Сен-Венсан» і Київським ліцеєм ім. Т. Шевченка, обміну молоддю, виконанню спільних проектів в галузі культури, історії, літератури. Підпрефект Санлісу зазначив важливість розвитку українсько-французьких контактів для майбутнього Европи.

Після офіційного освячення пам’ятника французькій королеві з виправленим написом на постаменті, прот. о. Борис Хайневський (УАПЦ — Східна Франція), о. Ярослав Салевич (УГКЦ — Париж), о. Михайло Башкатів (УАПЦ — Париж) і о. Фелікс Біленький (УГКЦ — Вам, Бельгія) разом з французьким священиком відправили у церкві ліцею Святу Літургію у супроводі об’єднаного хору паризьких українських храмів (диригент Надія Білогоцька).

Наприкінці урочистостей Мерія міста влаштувала у своєму приміщенні прийом.

Ю. Кочубей, Париж