Євген Ґіль

Всечесний Отче Професоре!

Я прочитав із зацікавленням Вашу статтю п.н. «Проти канібалізму в журналістиці», що була поміщена в «Укр. Житті» від 12-го грудня 1971-го року. Очевидно, що Вам вільно і треба було оборонятись перед неправдивими новинками про Вашу Особу, а особливо справити твердження про те, що Ви вибираєтесь перейти в цивільний стан, як про це писав «Гомін України». У Вашій апології, одначе, Ви покористувались невдалою зброєю, бо замість обороняти Вашу Достойну Особу, Ви взялись моралізувати та напоминати тих українських мирян-католиків, що нібито «прославляють своє ймення вуличними акціями та виступали у пресі», а також кидаєте громи на тих «непокликаних мирян та мирянок», що своєю діяльністю, як Вам здається «діють на шкоду Патріярхату». Очевидно, беручи під увагу недосконалість кожної людини на цьому світі, можна частинно зрозуміти Ваш вибух гніву, одначе, коли зважити, що Ви є людиною науки та ще й духовною особою, така поведінка, на мою скромну думку, є невідповідною, бо вона принижує Вашу гідність. А кромі того, я зовсім не бачу причини, чому б Ви у своїй обороні мали зневажати подвижників наших найкращих і найвищих церковних ідеалів, включно з тими мирянами, що відважно демонстрували, та з тими студентами, що для цієї цілі голодували. Бо всі вони стали на захист своєї Церкви, її історичних прав та Берестейською Унією забезпечених привілеїв і не завагались поіменно нап’ятнувати шкідників Української Католицької Церкви в її боротьбі за помісність та Патріярхію. На жаль, нашої Церкви – в цю скрутну годину – не піддержали ні оо. Василіяни, ні оо. Редемптористи, як Чини, хоч як знаємо, не всі оо. Василіяни схвалюють загальну поставу Проводу Чина до цієї важливої справи, але не відважуються на дію зі страху перед санкціями Вашого Проводу.

Може завдяки цій різкій поставі українських мирян-католиків у нашій Церкві зараз прийшло до згоди серед наших владик, бо вони врешті зрозуміли, що «голос народу – це голос Божий». Недавно відбувся 5-ий Синод і наша Українська Католицька Церква зробила поважний крок в напрямі самоуправи і помісности. А де ж були тоді оо. Василіяни? Можна ствердити, що Чин оо. Василіян нічого для цієї справи не зробив. Вони стали осторонь Української Католицької Церкви, Її життя та розвитку. А шкода, бо «жниво велике, а Женців мало». Як досадно, що саме недавно швайцарський кореспондент газети «Ді Вельтвохе» цитував слова Вашого Проводу з Риму, мовляв, запорукою розвитку Української Католицької Церкви є залежність від Конґреґації для Східніх Церков. Нас дивує і нам жаль, що в оо. Василіян вже немає настільки національної свідомости, щоб вони відкинули сервілізм чужим, а стали обучатись в любові до свого народу, Церкви і всього, що рідне. Мабуть цього вже у Вас, Отці Василіяни, немає і тому Ви чванитесь, що Ви є «воїнами самого Папи Римського». А нам здається, що тут нема чим чванитись, бо, якщо оо. Василіяни бажають стати носіями т.зв. «Чорного Інтернаціоналу», то колись, як Бог дасть, для них дорога в Україну буде замкненою. Цей Інтернаціонал для нас, українців, так само непотрібний, як і той, що його звуть Червоним. Бо цей Інтернаціонал, що йому зараз на ім’я «екуменізм з нез’єдиненими на терені Радянського Союзу» займаються не так забезпеченням свободи сумління для вірних на цих теренах, як радше договорюванням та політиканством з радянськими душогубами – і то коштом наших здобутків в лоні Української Католицької Церкви. Так, як це було за «католицької» Польщі, і таке саме плянують для нас і нашого народу – зараз в радянській дійсності, і в Польщі, і в Чехословаччині, в розсіянні – наші приятелі з Конґреґації для Східніх Церков. На доказ цього вистачить згадати тих 36 студентів богословії, що їх руками оо. Василіян усунула Конґреґація зі Семінарії лиш тому, що вони відважились вибрати за основу свого життя – вірність своїй Українській Католицькій Церкві передусім.

У своїй статті, Дорогий Отче Професоре, Ви заявляєте, що маєте до друку готову розвідку про Патріярхат та що в своїй праці Ви підходите до теми з історично-канонічного боку. Сподіємось, що Ви у Вашій розвідці прийдете до висновку про потребу патріяршого завершення в Українській Католицькій Церкві. Це було б опрокиненням заяв деяких наших «духовних» писателів в ЗСА, які твердять, що патріярхія нам не належиться, бо ми її ніколи не мали. Твердять таке саме і деякі оо. Василіяни. Також Ваша внутрішня інструкція п.з. «Василіянський Чин і справа Українського Патріярхату» йде по тій же лінії, відсуваючи потребу створення патріярхії «ад калєндас ґрекас». Це сором, що в добу великих подій оо. Василіяни зайняли позицію «моя хата зкраю» так начебто на оборону своїх прав треба було аж запрошення від Верховного Архиєпископа та Єпископського Синоду, в якому членами є також і Василіяни.

Мені здається, що без огляду на підхід, науковий, історичний, канонічний, чи який інший, про справу патріярхії рішають постанови Другого Ватиканського Собору, себто Декрет про Східні Церкви. Кодекс Східнього Права, що над ним вже так довго працюють правники Вселенської Церкви, якщо він взагалі колинебудь буде виготовлений, мусить опиратись на Декреті, а не навпаки.

Декретом про Східні Церкви Другий Ватиканський Собор визначив головну засаду і її треба стосувати і розробляти. Римська Курія – одначе – вважає, що Другий Ватиканський Собор «наробив шкоди» своїми декретами та постановами і тепер стараються це переробити собі до вподоби. І так Курія узалежнює патріярхію від перестарілого територіяльного принципу, хоч в добу переселення великих мас людей, розбудованої комунікаційної мережі, літаків, поїздів, автомашин, суспільства вже не є статичні, а порозкидані на взір нашого – українського – по всьому світі. І тому територія вже не є важливим атрибутом патріярхії, як колись, коли люди їздили на ослах, або ходили пішоходом. Навіть проф. Пужоль, відомий знавець цих справ, хоч і не зовсім нам прихильний, заявив, що ВЕРХОВНИЙ АРХИЄПИСКОП має юрисдикцію над усіми митрополитами та владиками Української Католицької Церкви, де б вони не проживали. Розуміється, що це все не є на руку тим нашим владикам, що не є здібні постояти за права своєї Церкви як цілости, а воліють безконтрольно рядитись у своїх удільних князівствах. Оо. Василіяни також користають із загального замішання та наче ображені дівиці – /ображені тим, що їх не запрошено до участи в обороні Української Католицької Церкви!/ проголошують свою пашківську републіку, але… в прямій залежності від самого Папи Римського.

Дорогий Отче Професоре! Не дивуйтесь, що миряни з недовір’ям ставляться до оо. Василіян, коли бачать їхню поставу до рідної Церкви. Під час коли світ висловлює свій подив для Ісповідника Віри, нашого Верховного Архиєпископа, Кардинала Йосифа VII, оо. Василіяни його зовсім зігнорували, хоч повинні були дати достойний приклад, як шанувати високого достойника своєї Церкви. Кажуть, що о. Павло Миськів, ЧСВВ, був навіть обурений, коли довідався про приїзд Верховного Архиєпископа з радянської неволі до Ватикану та мав навіть ужити невластивих слів, щоб висловити своє негодування. А якщо йдеться про патріярхію, то оо. Василіяни мовчать та недвозначно іґнорують цю важливу справу. Принайменше внутрішня інструкція оо. Василіян крім опрокинення та відсунення цеї справи не має нічого конкретного в собі. Вправді – в ЗСА, а радше в Ню Йорку, був з приводу ухвал 5-го Архиєпископського Синоду якийсь слабий відгук, але зроблено це з розрахунком, щоб не втратити «українського давнтавну», що на ньому опирається бюджет оо. Василіян і цілої Провінції та Чина.

Українські миряни не мають до Вас, Отче Професоре, довір’я тому, що Ви кинули на себе підозріння Вашими загадочними поїздками в Україну. Чого Ви туди їздили, хто інспірував Ваші поїздки, що це були за особливі місії – про це миряни-католики нічого не знали. І добре склалось, що редакція оцього журналу помістила звідомлення про Ваші поїздки, що було подане сучасними свято-юрськими льокаторами. Виглядає, що Ви не розмовляли виключно на приватні теми, коли висловлювались неґативно про нашого найвищого церковного Ієрарха, а позитивно про Ваш Чин. І тому ніхто Вам не винен в тому, що Вас таврують, А якщо йдеться про «Кропило», то вражає, що подробиці про особисті уподобання в їжі та напитках члена Вашого Чина, Всч. о. М. Дирди, що їх подало «Кропило», мусіли таки мати своє джерело у Ваших манастирських келіях та їдальнях. Їх не видумав якийсь злющий мирянин-цивіль. Подібних летючок, як «Кропило», було чимало, а всі вони мають той сам простацько-нікчемний стиль, а коли його порівняти з висловом о, Миськова, то можна снувати висновки про духове споріднення.

Вражає у Вашій статті, Дорогий Отче Професоре, те, що Ви відкликаєтеся до справи «посвяти Вашої карієри» через те, що Ви рішили поступити в манастирські мури. Виглядає, що Ви жалієте, що такий вибір зробили, бо через те Ви втратили життєві вигоди, приємності, і інші атрибути цивільного життя. Коли зважити Ваш «плач» з психологічного боку, то виходить, що не все є в порядку з Вашим покликанням, коли Ви ставите вище вигоди стану цивільного понад «досконалість» монашого сану. Та це є Ваша особиста справа, чому Ви так, а не інакше поступили. Але це ще не уповноважує Вас вимагати недоторкальности для Вашої особи, якщо йдеться про справи, що дорогі всьому українському католицькому суспільству. Все інше – це Ваша особиста справа. Можете бути певні, що ніхто з мирян Вас судити не буде, якщо Ви рішили залишити Чин, та перейти в стан цивільний, чи деінде. Ми, одначе, будемо судити Вас за «закопаний талант», Вашу інертність та неґативну настанову до ідейних борців за справи Української Католицької Церкви. Чомусь Ви мовчите, порпаєтесь в історії та оплакуєте те, що діється в Україні. Про це все не знав світ і добре зложилось, що Верховний Архиєпископ та два наші Митрополити про це заговорили на форумі Католицької Церкви. Але українці-католики про переслідування Української Католицької Церкви знають дуже добре і годі це пережовувати до нескінчености. За те треба і пора стати в обороні віри наших батьків, стати на захист Української Католицької Церкви в Її сучасному змаганні. Для цього потрібно кожного українця-патріота, без огляду на те, чи він владика, монах, світська людина, чи хтонебудь інший. Для цього змагу потрібно і Вашого таланту. Можливо, що норми Чину оо. Василіян завузькі для індивідуального росту деяких членів Чина. Хто знає, чи цивільний стан – Дорогий Отче – не дав би Вам кращої нагоди використати Ваш талант та решту Вашого життя для добра Церкви і Народу.

Але це також Ваша особиста справа.

З глубокою пошаною д-р Євген Ґіль –
39 Вашінґтон, Д.К.

При Семінарії св. Йосафата у Вашінґтоні, Д.К., вже давніше було створено під опікою і спонзорством Філядельфійського Митрополита Амврозія Сенишина «Українську Католицьку Фундацію» /УКФ/. Очолював її покійний проф. Смаль-Стоцький, а після його смерті – проф. Лев Добрянський. Завданням УКФ читання лекцій, вивчення проблем, та публікація книжок про будучність Української Католицької Церкви в З’єдинених Стейтах Америки, та України, як нації. Серію заплянованих доповідей започаткував філядельфійський митрополит осінню минулого року, прочитавши доповідь англійською мовою на тему: «Християнство в Радянському Союзі». Передбачені є дальші доповіді на теми, що мають не так релігійний, як політичний характер: «Роля поневолених націй в теперішній декаді» та «Американська політика відносно неросійських народів в СРСР». Як повідомляла «Свобода», проф. Добрянський має право призначати лекторів, а прочитані лекції будуть видані окремою книжкою. До Ради Директорів УКФ ввійшли оо. д-ри Василь Макух та Мирослав Любачівський, а також миряни: Стівен Скюбік, М. Бурда, М. Воріс, Е. Мек Кеб, Джуді Петка та С. Задорецька.

Українську Католицьку Громаду у Вашінґтоні, дивує те, що запрошення на доповіді УКФ одержують лиш деякі «вибрані» особи з тутешньої парафії: семінаристи, а їх зараз аж п’ять душ, деякі приклонники УККА, в тому і православні, та в більшості тут уроджені американці українського роду. В загальному, це небагато людей. Як інформував мене один із членів Ради Директорів УКФ, в основі цієї фундації лежить тиха заборона запрошувати на доповіді таких людей, що могли б, на думку спонзорів, ставити контроверзійні питання, нпр.: єдність, помісність та співпраця Владик в лоні Української Католицької Церкви.

Так отже дозволено брати участь в лекціях фундації засадничо малій горстці «вибраних» людей, в більшості тут-народжених американців українського роду. Не було б у тому нічого злого, якщо б ціллю фундації було згуртовувати людей довкола Української Католицької Церкви – без огляду на їхнє місце уродження. Одначе так на ділі не є, бо до не-американців /себто тих, що народились деінде, а не в ЗСА/ стосується дискримінаційне відношення. В додатку, як виявляє досвід, деякі тут-народжені не є зацікавлені сучасною проблематикою Української Католицької Церкви, а густо-часто вважають наше прив’язання до обряду, мови та Української Католицької Церкви виявом «звірячого націоналізму» та шовінізму.

Але мимо засобів обережности на доповіді одного доповідача фундації трапилась таки дисгармонія. Відважний слухач поставив питання: «Чому доповідь не є по-українському?» Очевидно, що вичерпної відповіді на це питання не було. Замість відповіді достойний прелеґент відповів по-жидівському, себто питанням на питання: «А чи є хтось на залі, що не розуміє англійської мови?» Ця відповідь насторожила слухачів, бо стало ясним, що щось не є в порядку, коли у фундації під протекторатом митрополита Української Католицької Церкви в ЗСА, суттєва частина її відрубности – себто мова – уважається непотрібною. Розуміється, що до дискусії на цю тему не прийшло, бо до неї не допустив проф. Добрянський.

В зв’язку з оснуванням та існуванням фундації у нас, українців-католиків, цікавлять ось такі питання:

1. Що повинно бути ціллю фундації? Якій добрій цілі служать такі доповіді, що на них допускають лиш спеціально вибрану публіку в додатку не обзнайомлену зі справами Української Католицької Церкви та темою доповідей. Можна припускати, що фундація має за ціль служити не так Українській Католицькій Церкві, як Конґреґації для Східніх Церков в цілі злиття з Римською Церквою дорогою впроваджування англійської мови та американізації, що їх суґерував кардинал де Фюрстенберґ на те, щоб Українська Католицька Церква влилась та розплилась в ній без сліду.

Тому ми вважаємо, що фундація повинна причаснитись та зробити відповідний зворот у своїх цілях. Після відбуття 5-го Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик – вже зайвим є запевнювати Східню Конґреґацію, а особливо її префекта кардинала де Фюрстенберґа, що Українська Католицька Церква в З’єдинених Стейтах Америки – не є частиною Церкви-Матері в Україні. Пора заявити, що фундація піддержує змагання українців-католиків за помісність та патріярше завершення Української Католицької Церкви. В добу єдности, що заіснувала в Українській Католицькій Церкві після останнього Архиєпископського Синоду в Римі, де схвалено Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, створено постійний Синод Української Католицької Церкви та полагоджено внутрішній конфлікт поміж філядельфійським митрополитом Амврозієм Сенишином та Синодом Української Католицької Церкви – продовжувалися діяльности та існування фундації в таких рамцях, як дотепер, є шкідливим анахронізмом.

Найвища пора, щоб фундація переставилась на інші рейки та помогла не лише Митрополитові, але і всім владикам нашої Церкви на терені ЗСА здійснити служіння Церкві і Народові згідно з постановами Архиєпископського Синоду. Пропихання ідеї розпорошення на атоми Української Католицької Церкви на те, щоб Конґреґація над нею неподільно панувала, т.зв. «Американська Візантійщина» ватиканських інтернаціоналістів – сьогодні вже не на часі і з цим фундація мусить числитись. Яка радість, що 5-ий Синод поклав край усім цим невідповідним плянам!

2. Українці-католики, члени вашінґтонської парафії св. Родини здивовані також тою обставиною, що на доклади фундації організатори запрошують лиш «вибраних» слухачів, а зовсім іґнорують численну інтелігентську групу, професорів та викладачів місцевих університетів, правників, інженерів, лікарів, ветеринарних лікарів та інших членів цеї групи. Можна ствердити, що на 160 родин тутешньої парафії св. Родини – приблизно дві третини – це щирі українці-католики, вірні члени Української Католицької Церкви та прихильники її помісности. Чи спонзори фундації не знають про існування цеї групи людей? А може вони зумисне її уникають, бо бояться дискусії на актуальні теми Української Католицької Церкви? Чому спонзори фундації ставлять на піддержку людей літеплих чи непричасних до справ Української Католицької Церкви? Хто такі Джуді Петка, чи Е. Мек Кеб, чи М. Бурда? Хоч цей дописувач вже 16 літ проживає в американській столиці, він ще не мав нагоди зустрітись з цими людьми. Яке відношення цих людей до Української Католицької Церкви? Чи крім церковних пікніків з пирогами та голубцями – ці люди мають якебудь інше зацікавлення і відношення до Української Католицької Церкви, її сучасних проблем, та України? Ми вважаємо таке поступовання спонзорів фундації – звичайною дискримінацією української католицької громади, що щедро жертвує на потреби Української Католицької Церкви та живо цікавиться такими церковними справами, як помісність та патріярше завершення Української Католицької Церкви. Ми вважаємо, що конструктивна дискусія та обмін думок є підставою поступу що допоможе нам усім повернути на правильний шлях в праці для добра Української Католицької Церкви.

З. Також сміємо поставити таке питання: Чому не-католик, проф. Лев Добрянський, очолив Українську Католицьку Фундацію? Професор Добрянський ніколи не був членом нашої Церкви ні у нашій парафії, ні деінде. Як кажуть, він є непрактикуючим членом англіканської парафії у Вірджінії. І хоч він напевно є чесною людиною, то це ще не кваліфікує його на голову католицького товариства. Чи дійсно немає іншого довіреного і гідного католика поміж тисячами мирян, що міг би очолювати цю установу? Мабуть щось тут не є в порядку, коли ця католицька організація опирається на людині не-католикові.

В Раді Директорів фундації фіґурує теж ім’я п. Стівена Скубіка. Пан Скубік є аґентом «Пруденшал Іншуренс Компані». Він також не є ані членом нашої парафії, ані тутешньої української громади. Пан Скубік особисто заявив цьому дописувачеві, що він є членом одної римо-католицької парафії у Вірджінії. Хоч п. Скубік є шляхетною людиною, то він зовсім необізнаний в справах Української Католицької Церкви, не знає її історії, змагань за помісність, а донедавна триваючий конфлікт між Верховним Архиєпископом та філядельфійським митрополитом зводив до тої обставини, що гідність американського горожанина не може признати зверхности людини з радянським горожанством.

Осьтакі, більше або менше знані люди творять Раду Директорів фундації. Належать туди ще два смирненькі та безгласні римські доктори: оо. Василь Макух та Мирослав Лобачівський зі Семінарії св. Йосафата, що студіювали в Римі за народньо-церковні гроші, але до сьогодні ні одним словечком не піддержали Українську Католицьку Церкву в її змаганнях за помісність.

Через повищі недотягнення УКФ, нажаль, покищо не здобула популярности серед української спільноти та покищо не служить тим цілям, що зараз лежать в основі розбудови Української Католицької Церкви у вільному світі. На нашу думку, УКФ повинна допомагати українським владикам на терені ЗСА переводити в життя постанови усіх Архиєпископських Синодів Українських Владик. Спільними зусиллями Ієрархії, священства, монашества та мирян, а також їхніх організацій – можна буде досягнути закріплення єдности та помісности Української Католицької Церкви. І УКФ повинна відіграти в тих змаганнях важливу ролю.

Журнал «За Патріярхат» завдячує свою появу виключно тим Хвальним Управам нашого Товариства й Мужам Довір’я, які віддано поширюють його у відповідній кількості і точно сплачують належність до Адміністрації. Зменшення продажі журналу може спричинити труднощі а то й припинення його появи. Проситься тому усіх заінтересованих докласти усіх старань, щоб забезпечити регулярну появу цього, чи не одинокого жерела вірної інформації мирянства.

Другий Ватиканський Собор прийняв постанови про конечність введення живих мов у церковні Богослужби, а наші владики їх прийняли та нормували постановами Архиєпископських Синодів з 1965 та 1969 років. Залишаючи в засаді надалі церковно-слов’янську мову, Архиєпископський Синод з 1956-го року рішив ввести з часом і в міру потреби живу, українську мову в св. Літурґію та інші священодіяння. нашого обряду. Також дозволено в разі конечности вживати за виразним благословенням місцевого владики візантійсько-українського обряду теж інших мов – у читанні Апостола і Євангелії /після їх прочитання українською мовою/, та ВІРУЮ, ОТЧЕ НАШ, ВІРУЮ ГОСПОДИ та у проповідях.

У доповненні до повищих постанов – Синод з 1969-ого року дозволив у точці 16-тій Постанов – на впровадження інших мов також у діяконських частинах /єктеніях/, якщо у храмі служиться більше св. Літургій та, якщо заходить справжня потреба. Згідно з ухвалою, впроваджування цих додаткових частин в інших мовах, вимагає узгіднення та апробати Верховного Архиєпископа.

У допущені чужих мов Синод руководивсь ось такими мотивами:

1. зберегти органічну цілість та єдність нашого обряду на землях України та поза її межами,
2. зберегти цілість УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ Церкви /УКЦ/ – в Україні і по всіх поселеннях українців в світі,
3. дати можливість і тим нашим вірним, що не розуміють достаточно української мови, духово користати з наших Богослужб та почувати себе приналежними до УКЦеркви,
4. зберегти зв’язок з нашими однокровними, православними братами та в той спосіб сповнити екуменічну місію.

Як знаємо з преси, в деяких єпархіях нашої діяспори вже введено живу українську мову в церковні Богослужби. На щастя, маємо вже не лише св. Письмо, але також текст св. Літургії – українською мовою. І тому нічого не стоїть на перешкоді введенню української мови – по інших єпархіях діяспори, де цього ще не зроблено. Можна теж вводити і інші мови, у дозволені Синодами частин Богослужб, якщо на це є дозвіл Церковної влади.

На жаль, мусимо ствердити, що тутешні владики УКЦеркви, як і деякі священики, не впроваджують в життя повищих постанов Синоду, згідно з їхньою інтенцією. Навпаки, замість їх обороняти, ці владики та священики їх зумисне ломлять, чи то безправним впроваджуванням англійської мови, чи то неприхильною поставою до української мови в св. Літургії. А це є грубим порушенням постанов Синоду. І цего порушення допускаються не лише тут роджені священики, що їм чужа українська проблематика, але також випускники Львівської, Римської та інших Духовних Семінарій. Панує повне мовне безладдя помимо того, що Архиєпископські Синоди сподівались зрозуміння цих рішень самими владиками та усіми прошарками нашого суспільства. Наші владики сподівались, що усі наші миряни, та духовні особи – візьмуться до праці, щоби реалізувати повище рішення та дати кожній УКРАЇНСЬКІЙ ДИТИНІ відповідне ЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ і в той спосіб допомогти їй бути живим членом своєї рідної Церкви. Таке рішення, а не інакше зробили наші владики на Архиєпископському Синоді, і тому служіння св. Літургій, чи уділювання св. Тайн, як пр. Подружжя, виключно англійською мовою є САМОВІЛЬНИМ, КАРИГІДНИМ ВЧИНКОМ кожного священика, що це робить, впроваджуванням анархії до нашої Церкви, та зумисним провадженням до ліквідації УКЦеркви – дорогою творення ще одного, цим разом – МОВНОГО «ЗБРУЧА».

З острахом довідуємось, що згідно із заявою відповідальних церковних кругів на терені Філядельфійської єпархії – аж 23 парафії послуговуються в Богослужбах виключно англійською мовою. Це діється мабуть за тихою апробатою Митрополичої Канцелярії. Для прикладу бажаємо згадати, що один мирянин Вашінґтонської парафії, що його прізвище є нам відоме, мабуть в добрій вірі, хоч і не добре поінформований, звернувся до Митрополичої Канцелярії по інформації в тій цілі, щоби була введена англійська мова у цій парафії. В тій цілі він відвідав канцлера Філядельфійської єпapxiї, який поінформував відвідувача, що дозвіл на введення англійської мови видає не владика, а місцевий парох. Ця заява збуджує в нас журбу за будучність УКЦеркви на цьому терені та зміцнює переконання, що місцева церковна влада не є на висоті завдання, якщо йдеться про зберігання нашого візантійсько-українського обряду. Бо без української мови наша Церква вже Українською Церквою не буде. Вона стане ще одною МУНГОЛЬСЬКОЮ /Пітсбурґською/ провінцією.

Якщо взяти під увагу повище становище філядельфійського канцлера, то стає ясним, чому священики на власну руку вводять англійську мову в св. Літургію та інші Богослуження. Як нас інформують – до цих піонерів англізування нашої Церкви належать оці священики на терені Філядельфійської Митрополії: оо. Віктор Поспішил з Картерет, Мирон Козмовський з Кемден, Андрій Банчок з Вільмінґтону, Степан Тиханський з Нортгемпону, Михайло Пиріг з Філядельфії, Степан Гриньох з Оліфанту, Рассель Данильчук з Карнеґі, Йосиф Насевич з Арнольлу, Волтер Качмар з Летровб, та Михайло Нестор з Мек Кіс Ракс. Це ще не повна листа прихильників мовного «Збруча» в УКЦеркві. В додатку, повне безладдя панує в св. Літургії, якщо йдеться про поминання Верховного Архиєпископа. Одні поминають … кардинала /це ті, що йдуть по обов’язуючій в єпархії лінії/, інші взагалі не поминають особи Верховного Архиєпископа /це 100% льоялісти єпархіяльного напрямку/. До них належать оо. Петро Липня. Ричард Семінар з Честеру, Раймонд Ревак з Брістолю, Йосиф Корба, ЧНІ з Факс Сейсу, Микола Бабак та Н. Корчинський з Рочестеру, та навіть Степан Хрепта із Стемфорду. Цей достойний отець шамбелян мав заявити, «що він немає часу поминати Верховного Архиєпископа».

Заходить питання: хто дозволяє ламати постанови Синодів? Чи владики про це знають? Чи балаганять самі священнослужителі? Чи діється це за тихою апробатою «з гори»? Миряни повинні шукати відповіді на повищі питання і в той спосіб моральним тиском вимагати виконування Соборових постанов.

Та це ще не кінець лиха. Також бюлетені з церковного життя друкуються часто лише англійською мовою. Хто бажав би про це переконатись, хай погляне в бюлетень церкви св. Марії у Картерет. Ні одного словечка рідною мовою !

Погана ситуація панує також в ділянці молитовних книжок. В деяких призначених для «БИЗАНТАИН РАЙТ», вже не знайдете української мови, як видно зі сторінок молитовника парафії св. Марії. Замість призвичаювати молоде покоління до української азбуки та мови, їм подається фонетичну підмінку, щоб ту мову вони могли раз на завжди забути.

З повищого видно, що синодальні постанови Архиєпископського Синоду УКЦеркви, щодо вживання живих мов, не є реалізовані на цьому терені згідно з обов’язуючим законом. Мабуть не краще мається сплата в інших єпархіях: стемфордській та чікаґівській.

Чому так діється, чому так мало любови виявляють тутешні владики і деякі священики до свойого, рідного обряду? Чи дійсно вони підписували СОБОРОВІ ПОСТАНОВИ на те, щоби їх опісля ігнорувати та насміхатись зі своїх власних підписів під соборовими ухвалами? Ми не хочемо вірити, що церковний провід на цьому терені не бажає опреділитися по стороні ПОМІСНОСТИ УКЦ та ПАТРІЯРХАТУ. Ми не хочемо вірити, що наш церковний провід бажає, для нашої Церкви в ЗСА лише статусу ще одної МУНГОЛЬСЬКОЇ єпархії, статусу забезпеченого залізним листом від префекта Східньої Конґреґації – на взір того, що його одержав владика Коціско, та в якому кардинал Фюрстенберґ запевняв мунгольських пастирів, що УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ їм не загрожує та, що вони і надалі підлягатимуть безпосередньо Римській Курії.

Дехто суґерував думку, щоб ті, що їм не по нутру і не до вподоби український характер нашої Церкви, перейшли до існуючого вже мунгольського ҐЕТТО, що покищо є гарантоване листом від «ясного пана» з Курії. Кажемо покищо, бо є можливим, що духово-національне відродження 1938-1939 років в Карпатській Україні – та включення цих земель в Українську, хоч і Соціялістичну, Республіку, докотиться до Пітсбурґа та полонить уми наших братів, що покищо свідомо – чи не свідомо терплять від мадяронсько-словацького iгa в т. зв. рутенсько-візантійській Церкві. Ми не хочемо вірити, що це є ціллю ТРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ВЛАДИК і не хочемо навіть бачити такого ісходу, бо ми віримо, що такий ісход таки почнеться колись, але з Пітсбурґа через Філядельфію до Українського Материка, а не навпаки. Наші владики, отці духовні, ченці, черниці та і усі ми, миряни, повинні сміло і повсякчасно боронити прав нашого обряду, його розвивати, закріплювати, поширювати та удосконалювати /гл. Постанови Синоду/.

Оце й обов’язок кожного з нас, що є зумовлений любов’ю до своєї, рідної Церкви та свойого народу. На цьому скористає теж Вселенська Церква – мозаїка різних обрядів і традицій.

Другий З’їзд Делегатів від Комітетів і Мужів Довіря Краєвого Комітету за Створення Київсько-Галицького Патріярхату, дня 23 квітня 1966 р, в Нью Йорку, прийняв Статут і силою його постанов оснував «Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви».

Згаданий З’їзд вибрав Керівні Орґани Товариства в такому складі: Управа:

Почесний голова – Проф. Михайло Тершаковець; Ред. Василь Пасічняк. Голова; Др. Євген Ґіль і Богдан Ясінський – заступники голови; інж. Степан Процик – секретар; інж. Лев Коленський – скарбник; інж. Іван Куземський – організаційний референт; Др, Ярослав Шав’як – пресовий референт.

Контрольна Комісія: Др, Богдан Шебунчак, ред. Василь Качмар, інж. Михайло Хронов’ят.

Товариський Суд: Др. Роман Осінчук, Др. Юрій Старосольський, Др. Іван Козак.

***

У подвійно-ювілейному 1967 році, в 75-річчя з дня народження і 50-річчя священства Їх Блаженства Верховного Архиєпископа і Кардинала Йосифа Сліпого Краєва Управа Товариства ще на початку цього року заініціювала по всіх своїх відділах влаштувати з цієї нагоди святочні концерти. Хоч дехто висловлювався критично до таких імпрез, говорячи, що «Кардиналові треба не такого вияву льояльности а конкретної праці для здійснення Його плянів», то святочні імпрези й концерти не перестають бути у нас і на дальше найпопулярнішою формою вшанування великої людини або історичної події. Наше Товариство не обмежується лише до декляративного вияву думок і бажань його членів – вірних Української Католицької Церкву, але стремить також до здійснення ідей і плянів їх Блаженства Кардинала Йосифа Сліпого.

***

Управа видрукувала й поширила по всій Америці й частинно по інших теренах мистецькі картки з ювілейними привітаннями для їх Блаженства і Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, відбитки яких друкуємо на внутрішній сторінці обгортки, з наміренням масової їх висилки Ювілятові від поодиноких родин й індивідуальних осіб. Хоч назверх така акція може виглядати для критичної людини як ще один незобов’язуючий вияв льояльности до Архипастиря, то Управа поклала вагу на інші аспекти акції.

Насамперед це масове висилання карток до Верховного Пастиря, який є рівночасно символом ідеалів, стремлінь і страждань українського народі і церковно-релігійної спільноти, має підкреслити волю вірних Української Католицької Церкви і бажання зберегти єдиний церковний провід і одну неподільну матірну Церкву, єдину для всіх вірних що живуть на Україні і тих що розкинені по всьому світі, під керівництвом Синоду Українських Єпископів. Воно також заперечило, кинену серед чужого світу болючу і злочинну агітацію, що наш Верховний Архиєпископ це «пастир без овець». Цим ми докажемо, що Його вірні живуть усюди там де їм доля призначила, та вони розуміють і обстоюють справу єдности й самобутности їхньої Церкви. І дальший аспект акції, може найважніший, це доказ вірности нашій помісній незалежній Церкві і її найвищому Архипастиреві, чого часто не хочуть бачити чужі високі ієрархи, в плянах яких незалежність й помісність нашої Церкви не знаходить місця.

Є надія, що ця акція буде успішною саме тому, а другі почини, які Управа Товариства плянує і проводить, допоможуть вірним Української Католицької Церкви сказати їхнє слово напередодні історичного першого Собору Єпископів Вселенської Католицької Церкви у Римі.

***

Дня 24 червня і 2 серпня цього року з ініціятиви Краєвої Ради Товариства відбулись в Нью-Йорку наради представників українських центральних організацій в справі сучасного положення Української Католицької Церкви. Крім схвалення меморіялу, який тепер дискутується, нарада постановила просити Впреосв. А. Сенишина та Преосв. Й. Шмондюка і Я. Ґабра про уділення в серпні цього року авдієнцій для делегацій, зложених із представників центральних організацій й членів Управи нашого Товариства. Темою авдієнцій плянується обмін опіній про положення Української Католицької Церкви в аспекті екуменізму, та спеціяльно про репрезентацію Української Католицької Церкви на першому Соборі Єпископів в Римі, у вересні цього року.

Під теперішню пору Управа одержала відповіді від усіх трьох Владик. Відбуто авдієнцію дня 14, серпня з Преосв. Й. Шмондюком. Повідомлення про висліди авдієнцій буде проголошено своєчасно.

***

Краєва Рада рішила сприяти друкуванню книжки пані Мілени Рудницької п.з. НЕВИДИМІ СТИГМАТИ. Слід підкреслити декілька важливих аспектів цього видання. Воно має бути інформативне, документальне, історичне й передовсім ювілейне. Це видання покриває історично-важливий недавній епізод із столиці Вселенської Католицької Церкви про який заговорив цілий світ, Книжка нотує події та їх значення для нашої Церкви і нашого народу. Тому ця книжка повинна бути прикрасою кожної української хати.

До технічного переведення цього завдання і рівночасно фінансування цеї книжки зобов’язалася група ініціяторів із Філядельфії, яка внедовзі оприлюднить свій плян і проситиме про співпрацю усіх, кому ця справа лежить на серці.

Тому що Управа Товариства не має власного адміністративного апарату ані встановлених зв’язків до українських громад в других країнах Америки, Европи та Австралії, усі зацікавлені в акціях Товариства, а спеціяльно в поширенні ювілейних карток, кольпортажі бюлетеню ЗА ПАТРІЯРХАТ й виданні книжки НЕВИДИМІ СТИГМАТИ, можуть звертатися безпосередньо на адресу Товариства подану на обгортці цього числа.