Ярослав Ґабро

Одною з подій, що позірно позитивно сприймається вірними нашої Церкви, це безперечно запляноване посвячення храму Св. Софії в Римі з участю Святійшого Отця Папи Павла VІ, який принесе туди антимінс мощів св. Климентія Папи, 28 і 29 вересня,1969 року. Позірно, тому, що через брак певних інформацій а чи через наявність нежерельних інформацій багато важливих і пекучих питань Церкви залишаються для рядового члена нашої Церкви не виясненими, або незадоволяюче виясненими. Через це активність наших церковних чинників та ієрархії одержує питому сучасній хвилині вагомість, але й допускає різну її інтерпретацію. Те саме відноситься й до активности самої громади, її організованих сил, до проведених раннім літом цього року акцій і до того, чи ці акції знайдуть у своїх та чужих церковних чинників належну оцінку, а чи ні. Тому, що правильність оцінки акцій покаже щойно майбутнє,то тепер тим більше треба критичніше глянути на них, і контролювати суть їхніх рушійних сил.

Підготовка паломництва до Риму на найближчу осінь виглядає імпозантно. Організують його в ЗСА усі три наші Владики, але не усі однаково. Деякі провадять підготовку при помочі громадських організацій, а деякі на власну руку. Повторюється історія із відвідинами в Америці їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого минулого року, коли наш філядельфійський Архипастир Кир Амброзій Сенишин зігнорував велику частину громади, зв’язався лише із співзвучними тоді собі елементами УККА й Визвольного Фронту, і на ділі лише оскромнив, збіднив усю цю всенародню маніфестацію, від якої багато залежало. Тоді також назовні й у пресі усе виглядало імпозантно, а на ділі найважніший елемент акції і найцентральнішу ціль – упорядковання церковних справ і завершення її керівництва – наші американські Владики «поминули». До Боґоти ніхто з них не поїхав…

Це ми писали у свій час, але «задним порядком», після того, як усе стало доконаним фактом. Сьогодні пишемо про те саме перед тим, заки поставлять нас перед доконані факти не зважаючи на можливість обвинувачень у пересудах. Краще громаді приготовитись на усі евентуальності ніж вичікувати, а коли вже запізно тоді протестувати й нарікати на компромітацію, невдачі і роздор.

Головною темою переведених у наших громадах акцій в цьому році була єдність і організаційне завершення нашої Церкви. Ця тема, яка ще недавно не мала багато визнавців, раптовно стала популярною навіть серед невтральних і колишніх противників, відізвались про неї організації і сили, які від тих тем цілево відхрещувались, і врешті заговорили про них компетентно наші священики. Не зважаючи на такий широкий засяг вияву волі й бажань народу й церковних чинників, усі три наші Ієрархи у ЗСА поставились до цієї акції негативно, тобто не визнали її, і не бажали про неї чути. Коли від Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви пішло прохання до усіх Владик у всьому світі про молитовний похід в наміренні церковної єдности, то усі три Владики ЗСА, преосв. Амброзій, Йосиф і Ярослав зорганізували тиждень скорше всій власний «похід», але не в наміренні про яке їх просили, лише «за переслідувану Церкву в Україні».

Не можна не радіти коли наші Преосвященні Владики ініціюють акцію за таку виразну національну ціль. Можна хіба жаліти, що ініціятива така пізна й немічна. Ієрархія має широкі можливості не тільки моральної, але й матеріяльної та дипломатичної акції на користь нашої замордованої Церкви, але досі не зроблено в тому напрямі нічого. Жаліти треба того, що ця владича акція була протиставною акції нашого товариства, бо за єдність Церкви вони не молились, і других молитись не закликали. Видно, що єдність усіх наших Ієрархів в очікуваному Синоді Українських Єпископів це не їхня справа, і тому вони викривили волю вірних.

Дальшою неґацією акції за церковну єдність було доручення усім священикам філядельфійської Єпархії не підписувати й не висилати петицій до Святійшого Отця, а усі друки зібрати й прислати до митрополичої канцелярії. Тут треба прийняти до відома ще один прикрий, факт, що усі три наші Ієрархи практично відмовилися заступати волю своїх мирян і великої частини священства.

Коли в такій реальній ситуації приходить раптовно повідомлення про організацію прощі до Риму при цілковитій відсутності згадки про Синод, а чи навіть про звичайну Єпископську Конференцію, то виглядає, що наші Ієрархи дуже бажали б показати своїм вірним Рим, храм і Папу Римського, лише щоби вони не згадували про синод. Вони бажають збути справу самим римським торжеством, а підставову справу життя й буття нашої церкви залишити на дальше під сукном. Вони знова звертають увагу на масовість і торжественність, а відвертають увагу від суті. Вони бажають використати паломництво мирян до Риму як доказ римським чинникам визнання мирянством їхньої церковної політики удільних князівств. А це грубе перекручення, і не достойна імені українського Владики тенденція.

Тому слід ще раз, і не зайво, підкреслити вийняткову історичну ролю нашої ієрархії в сучасній хвилині, і можливість фатальних потягнень з негативними наслідками не тільки для самої Церкви,але й багатьох інших ділянок національного життя. На іншому місці цього журнала друкуємо звернення чікаґівської громади до Владик, і думаємо, що краще не можна просити й вимагати, в імені добра усіх, в цю рішаючу хвилину. Нас тривожать факти, що не одне таке прохання вже залишилось без відповіді наших Владик або викликало небажану й неочікувану реакцію, й слухи про те, що є Владики, які заявили Східній Конґреґації, що вони не бажають брати участь у спільному Синоді Українських Єпископів. А навіть коли йдеться про відбуті вже конференції, то громадянство знає, що вони через обструкцію ледве склеїлись, а постанови цих конференцій багатьма Владиками іґноруються й сьогодні. Постає питання – на що ці Ієрархи розраховують, і чию волю вони заступають?

Щоби не бути заскоченим відповіддю на ці два питання організоване мирянство повинно ще раз передумати свою тактику супроти власних Владик, і попри відомі засоби прохань і домагань застосувати нові, конкретніші й успішніші середники, які виявили б його волю більш вимовно, і зробили б його мову більш зрозумілою.

Весною, минулого року делєґація Комітету Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви в складі проф. Б. Попеля і інж. Б. Трусевича була в Римі і відвідала Кардинала М. Фюстенберґа. По авдієнції вручено петицію, яку передаємо в перекладі на українську мову.

Редакція.

Слава Ісусу Христу!

Чікаґо 30 березня 1968

Ваша Еміненціє!

Як делеґати Комітету Оборони Традицій Української Католицької Церкви, ввічливо прохаємо Вашу Еміненцію зробити інтервенцію в нашого чікаґського владики Ярослава Ґабра, щоб 6.000 /шість тисяч/ вірних могли святкувати надходячі Великодні Свята в Чікаґській катедрі за юліянським календарем, що є їхньою парафіяльною церквою. Ми спрямовуємо це наше прохання до Вашої Еміненції на те, щоб не допустити до згіршаючих протестанційних маніфестацій та щоб усунути непорозуміння внутрі нашої парафії та єпархії в Чікаґо.

Вже від чотирьох літ ми боремось за наші права. Наше Товариство завжди старалось уникати насильних волевиявлець і від самого початку конфлікту представляло наші прохання так нашому єпископові як і компетентним властям у Римі. Коли ж наші священики включно з єпископом в цілі осягнення своїх замірів перейшли зі шляху легальної та чесної боротьби на шлях примусів, погроз, екскомунікацій і відмовлення останнього блягословення помершим, до скандальної кампанії, неймовірних обвинувачувань в наших українських часописах в Америці і до фальшивих інформацій в американській пресі, тоді наші вірні стратили довір’я до церковних властей і взялись до зараз вживаних засобів, то це було наслідком нечесної поведінки наших противників.

Як нам відомо, наші церковні власті представляли нас тут в Римі у різних урядах як революціонерів, склонних до опозиції в кожній ділянці, що їм не можна довіряти, та як атеїстів, що змагають насильно знищити нібито гармонійне, релігійне життя нашої парафії і єпархії св. Миколая в Чікаґо.

Однак що бажають оці т.зв. атеїсти? Вони бажають лише можливости учащати до церкви і приймати Святі Тайни та інші релігійні обслуги за старою традицією їхньої Церкви, як це було дотепер. Зміну календаря можна було перевести тільки для тих, що такої зміни собі бажали, але треба було рівночасно зберегти нам, що задержали старий календар, релігійну обслугу, а не залишити нас для наруги осторонь. Зміна юліянського календаря наступила за однобічною акцією і зі стосуванням насилля.

Після чотирьох літ боротьби наша організація не є в силі контролювати експльозивної ситуації. І тому, щоб не допустити до заіснування фактів, що їх тяжко буде в будучому полагодити і за які зараз ніхто не відповідає та, щоб показати нашу добру волю, ми, члени Товариства, відповідальні за його долю, рішили ще раз звернутись до Риму, щоб знайти якийсь компроміс, що був би сприятливим для обох сторін у цій великій боротьбі на лоні нашої парафії і єпархії.

Наближається Великдень. Наші парафіяни, що зберігають старий календар, бажають відбути релігійні обряди, і згідно зі звичаєм, одержати благословення пасок у своїй парафіяльній церкві, якої вони є членами. Треба заявити, при тій нагоді, що церковця віддана до нашої послуги, не задовольняє вимог наших вірних.

Тому просимо Вас, Ваша Еміненціє, своїм впливом уможливити нам святкувати ці свята так, як ми бажаємо, у мирі, любові, та у повній згоді з нашими священством і нашими родинами. На жаль, ми спостерігаємо, що вже тепер наші противники роблять заходи, щоб не допустити до здійснення наших бажань. Маємо інформації, що відповідні чинники вже тепер плянують замкнути катедру в святочний великодній день під претекстом відновлювання, а кромі цього на той самий день призначили благословлення і відкриття нових будинків.

Якщоб сталось таке, що катедра буде замкнена тоді велика частина наших вірних буде позбавлена Великодніх відправ за старим календарем. Запевняємо, що тоді обидві сторони підуть на повну боротьбу на вулицях міста Чікаґо як це вже трапилося передше серед подібних обставин. Зачуваємо, що Управа міста вже робить заходи, щоб запобігти відкритій боротьбі українців-католиків. Наші люди вже не в силі терпіти провокації і вже є рішені відповісти на ці провокації силою.

Щоб це не трапилося пора дійти до компромісу який задоволив би обі сторони парафіян, парафію і єпархію св. Миколая в Чікаґо. Це домагання є релігійного характеру, бо це вимога релігійної обслуги.

Закінчуючи наше письмо, склонюємо наші голови у вислові глибокої пошани та синівського прив’язання.

/Проф. Богдан Попель/

/інж. Богдан Трусевич/

Владика Української Католицької Церкви Кир Ярослав Ґабро в Катедральних Вістях ч. 49 /106/, із 6 грудня 1964 р. подав до відома парохіянам Катедри св. о. Николая в Чікаґо, що з днем 1 жовтня 1964 р. впроваджено зміну деотеперішного юліянського /старого/ календаря на григоріанський /новий/ календар, на його виразне доручення, та що ця зміна є «невідкличною».

Рік пізніше, в часі четвертої сесії II Ватиканського Собору, Синод Владик Української Католицької Церкви постановив, що: «не| можна зміняти в Українській Католицькій Церкві дотеперішнього юліянського кале одначе там, де заходить дійсна духова потреба й де поважна більшість  цього бажає, місцевий Владика, за згодою Апостольського Престолу, може дозволити цим вірним користуватись григоріянським календарем, запевняючи, тоді повну духовку опіку для вірних, що далі залишились при юліянському календарі 1 /Благовісник, Рік II, книга I, І966, стор. 21/.

Владика Кир Ярослав доказав, на загальне згіршення нам усім, що впроваджена ним зміна календаря дійсно «є невідкличною», та що його підпис під спільною постановою всіх Владик УКЦеркви рік пізніше не означав повороту легалізму бо він не лише самовільно змінив календар, але не погодився дати духову опіку тим вірним, що залишилися при старому календарі. Намагання розв’язати це питання створенням окремої парафії із старим календарем, у мініятурній церкві /церква поміщає 100 – 150 людей тоді, як при старому календарі залишилось около шість тисяч людей/, не можна уважати серйозним.

Отак Владика Кир Ярослав знехтував постанову всіх Владик УКЦеркви і свою власну в справі зміни календаря.

Своєю «невідкличною» поставою, а заразом безправною відмовою духовної опіки над тими парафіянами, що залишились при старому календарі, Владика спричинив «календарні спори» в українській церковній громаді в Чікаґо, які вийшли «тільки на шкоду нашій Церкві й усій українській спільноті» /Благовісник, Рік II, книга I, 1966, стор. 22/

Порушення закону УКЦеркви Її Владикою стало джерелом календарних спорів та прикрих подій в парохії св. о. Николая в Чікаґо на свято Богоявлення 19 січня 1968 р. у зв’язку з відмовою катедральних священиків посвятити воду для вірних.

І хоч Йорданські події в Чікаґо, що були наслідком нелюдяної і не-душпастирської поведінки відчуженого священства і емоційною реакцією на неї прихильників традиційного календаря, забудуться, на нашу думку зовсім зайвим був той розголос, що його цим подіям надали їх безпосередні спричинники, катедральні священики.

Ми вважаємо, що запорукою збереження правопорядку, авторитету та мирного співжиття між мирянами може бути лише пошана до тих законів, що їх церковна влада проголошує та в першій мірі сама прикладно їх зберігає.

Чікаґські події є маловажні в порівнанні з тим лихом, що ним є саме нехтування законів Української Католицької Церкви, яко цілости, що його поповнили Ієрарх і священики. Лише пошанування законів Церкви і гідности людини можуть гарантувати, що такі події вже більше не повторяться.

Березень 1968 р.

Краєва Управа

Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

Не може бути нормального і гармонійного церковно-релігійного життя в атмосфері суперечних э законом і традицією розпоряджень і заборон та реакції на них – критицизму і спротиву мирян. Тому гарячим Бажанням Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа було, між іншим, щоб бодай перед Його, відвідинами в Чікаґо закінчився менш-більш справедливо тамошній голосний чотирирічний спір на терені катедри св. Миколая між більшістю парохіян і духовенством під проводом чікаґського єпископа Преосв. Ярослава Ґабра.

Цей спір названо Спрощено «календарним», хоч це далеко не відповідає повній правді, бо тут ішлось і про обрядову та розговірну мову в церкві й церковній школі, і про чистоту обряду, і про збереження духових та традиційних особливостей цілої Церкви включно з ставленням до проблеми установлення Патріярхату й скликання Синоду Єпископів УКЦеркви.

І найбільше непоступливі мусіли покоритися авторитетові Первоієрарха, тож спочатку настало щось в роді перемир’я: одна і друга сторона на рівних правах вітала Блаженнішого Верховного Архиєпископа під час Його триденного перебування /26 – 29 липня/ в Чікаґо. Розв’язку спору подав сам Верховний Архиєпископ під час масової Архиєрейської Літургії в парку ім. Ґрента. Її точки такі? 1) екскомуніка, яку двічі проголосив Преосв. Ґабро, вважається недійсною; 2) традиційно наставлена частина мирян катедральної парохії виділяється в окрему парафію з юліянським календарем, І її парохом призначається о. Павло Джулинський; з) всі миряни собі рівні й не може бути переваги одного календаря над другим, тому двоєсвяття в катедрі не є проти віри, бо ж наші богослуження не раз відправлялися в римо-католицьких церквах і навпаки. Ця точка мала зв’язок з справою богослужень новоствореної парафії св. Володимира й Ольги. Зовсім без згадки залишилася капличка, яку під назвою «парохіяльної церкви св. Юрія Переможця» призначив був Владика Ярослав у лютому 1968 р. для вжитку мирян-«старокалендарників», чого ці миряни не прийняли з різних слушних мотивів. Отже, цеї старокалендарної церківці, куди ще й тепер вчащають дослівно щонеділі два десятки новокалендарників /так!/, зовсім не взято до уваги.

Верховний Архиєпископ напевно на основі домовлення з Преосв. Ярославом заявив, що коли о. Джулинський попросить, то напевно дістане дозвіл Владики на богослуження в катедрі св. Миколая. А втім, додамо, де може бути краще місце, як у чудовій просторій катедрі, в якій так багато мирян новоствореної парафії хрестилося, вінчалося й на якої удержання чи обнову склало великі пожертви. І справді, перше богослуження в заповненій по вінці катедрі св. Миколая відбулося 18 серпня ц.р. Але зараз же в найближчі дні виявилося, що катедральне духовенство, якому здасться, що катедра є його приватною власністю, таких «комірників» собі не бажає, мовляв, «ідіть до своєї церкви, бо не може бути парафії в парафії»/?!/.

Не хочемо переказувати усіх прикрих фактів, які знаменували це «небажання», бо наше завдання не роз’ятрювати рани, а реферувати факти, тим більше що наша інформаційна преса знову, за давньою звичкою, набрала в рот води і про церковну справу в Чікаґо, яка інтересує і болить усю діяспору, ні словечком не згадує, хибно думаючи, що робить замиренню добру прислугу. Скажемо тільки, що в суботу 14 вересня парох св. Миколая заявив о. Джулинському, що «завтра останнє ваше богослуження о год. 1 по полудні /!/, а більше не буде».

І так молода парафія св. Володимира й Ольги опинилися без даху над головою. Ясно що вона не могла протягом одного місяця свого заснування придбати й обладнати окреме приміщення, хоч його і шукала. Тоді Комітет Оборони Традицій УКЦ, як репрезентант парафії, звернувся за допомогою до православних братів-українців. Парафіяльна Рада, парафіяни і настоятель собору св. Володимира УПЦ в Америці, а врешті і Преосв. Владика Олександер заявили, що погоджуються відступити безплатно храм на богослуження своїх братів-католиків, доки треба.

Коли уже укладено договір, Владика Ярослав заявив о. Джулинському, що змінив думку і привертає дозвіл на постійні богослуження за юліянським календарем у катедрі св. Миколая в пополудневі /!/ години. Але вже було запізно. Миряни-традиційники перенесли свої богослуження до українського, православного храму, щоб без митарств і постійних «змін думки» нарешті в спокою і справді побожно молитися Богові. Перше українсько-католицьке богослуження у православній українській церкві було відправлене у празник Різдва Богородиці, 21 вересня, ц.р. Перед тим посвячено церковні ризи і чашу, а настоятель собору св. Володимира, митрофорний протоєрей о. Федір Білецький привітав католицьких братів і по-братерськи обнявся з о. парохом Джулинським. Присутні втирали сльози. Що вони переживали, хай це уявлять собі Шановні Читачі.

З того часу почалася нормальна і поступова розбудова новоствореної парафії. Щонеділі і свята о год. 8 ранку і 7 вечера відправляється Служба Божа в щільно заповненій вірними церкві. Так само і в будні відправляються богослуження. До парафії постіймо напливають заяви про вступ. 20 жовтня на зборах відбулися вибори парафіяльної ради.

Перед парохією св. Володимира й Ольги ще чимало проблем: постійне приміщення, парохіяльні сотрудники, організація церковних товариств і інше. Віримо, що всі ці справи дасться успішно розв’язати при Божій допомозі, й дружній співпраці свідомих парафіян.

Духові ліліпути і карлики та слабодухи ніколи не завоюють світу, і нарід, що відрікається себе, не викує своєї долі!

Блаженніший Верховний Архиєпископ Йосиф

Урядовий орган філядельфійської архиєпархії «Шлях» в англомовному виданні від 24 вересня ц. р. помістив статтю п. н. «Екскомуніковано групу людей за напад на пароха». Ця стаття це вірна відбитка комунікату з тижневика «Нова Зоря» від дня 10 вересня цього року, органу єпископа Кир Ярослава Ґабра в Чікаґо. Там пишеться таке:

«Дня 28 серпня 1967 вечером група людей вдерлася до парафіяльної канцелярії, напала на пароха катедри о . шамб. П. Леськова, чинно зневажила його, витягнула на вулицю де знова побито його, і щойно скорий приїзд поліції навів порядок та спокій. За напад на пароха і провокацію є відповідальні неспокійні елементи, які протестують проти введення нового григоріанського календаря в богослужбах у катедрі. Біля 90 українців католиків в ЗДА святкують після нового календаря. Три роки тому катедра св. Николая в Чікаґо, щоби достосуватися до більшости українців католиків в ЗДА які святкують після нового календаря змінила святкування свят з старого юліянського на новий григоріанський календар. Група людей знана в Чікаґо як Комітет Оборони Обряду та Традицій в Українській Католицькі,. Церкві противиться зародженні єпископа що до зміни календаря, та є причиною сталих скандалів і неспокоїв серед вірних парафії. О. парох Леськів потерпів, окалічення лиця під час нападу. Тяжко є зрозуміти що такий дикий напад мав місце в будинку катедральних забудовань. Виглядає, що для таких людей нема нічого святого. Вони не є здібні шанувати ні Бога ні людину. Вони нарушили Божий закон і через неопанований напад наплюли також на закони демократії, не шануючи державних законів»…

Повища цитата познайомлє нас лише з односторонно із прикрими подіями в Чікаґо. Дехто з читачів напевно ознакомлений із другою стороною цих подій, чи то приватною дорогою, чи то із повідомлення в журналі «Мирянин», що виходить у Чікаґо. А більшість нашого громадянства, яка про події дізнається із союзової або католицької преси, не має доступу до жадних інших джерел інформації, не знає правди, або знає її лише частинно. Цього одначе не вистарчає для того, щоби мати правдивий образ про події і щоб мати можливість зайняти до них відповідне становище.

В англомовному ахидієцезальному органі «Шлях» вже віддавна пляново друкуються неґативні опінії про сучасну українську інтеліґенцію, головно про цю, що приїхала до ЗДА після Другої світової війни та зберегла релігійну та національну свідомість. Редактор свідомий того, що читач, для якого призначений англьомовний «Шлях», не знайде іншого джерела інформації для доповнення або провірення фактів з цієї саме церковної ділянки, та що він мусітиме задоволитись тою «правдою» яку йому підсунуть. З тим розрахунком і надруковано комунікат про екскомунікацію із спеціяльним насвітленням.

Поміщення цього матеріялу в «Шляху» є продовженням індоктринації одного роду священиків в наших єпархіях в ЗДА: тих, що читають й розуміють лише по англійському. Згідно з цим псевдонавченням новоприбулі інтеліґенти є причиною всього лиха в нашій Церкві. Не диво, що коли молоді священики, що може колись вагались чи повірити в те, що ці вірні є «Юди», «хруні чи в’єтконґи», по прочитанні комунікату про напад на пароха в Чікаґо, повірять в це навчання а це матиме дальші катастрофальні наслідки на життя й розвиток нашої Церкви в ЗДА.

Насамперед варто застановитись над тим, чи дійсно треба було поширювати такий комунікат, спеціяльно в англійській мові,в той час, коли та сама католицька преса промовчує багато важливіших оправ, що відносяться до цеї Церкви. Чи не було б більш по христіянськи промовчати і це? А коли вже інформувати священство й вірних про ці події, то інформувати їх об’єктивно і правдиво. Бо злочином є обвинувачувати лише невинних людей, що їх доведено до розпуки руйнуванням залишків їхньої Церкви, до якої вони прив’язані вірою і правдивими христіянськими почуттями. Треба було також звернути увагу на провідників церковних, що викликали усі ці події своєю негромадською і нехристіянською поведінкою, а саме: обвинувачування вірних Церкви в комунізмі і бандитизмі. Цим ці церковні чинники розбили єдність в Церкві, та зруйнували згоду в народі. Свої церковні пости вони ужили для придушування волі вірних.

Поспішне передрукування комунікату в «Шляху» не сумісне із пастирською засадою лагодити всякі неприємні конфлікти на базі христіянської любови, прощення і великодушности.

На жаль, це не лише сумний вияв жалюгідної нетерпимости малих людей на високих постах рядити та душпастирювати при помочі неправди, перекручувань, пімсти і відплати, поширювати ненависть і руїну, роздвоювати народ лише для заспокоєнння власних почуттів гордости. В дійсности в цій заяві апель йде до т.зв. «давно прибулих», й замериканізованих, він є звернений проти тих, що бажають до смерти залишитись при своїй незміненій батьківській вірі і традиції. Душпастирська праця, отже, користується сьогодні засадою «діли і пануй!»

Церковні події в катедральній парафії св. Миколая в Чікаґо це наш спільний біль, та сором перед Богом й чужинцями, це скандал перед дітьми нашими, це національна трагедія. Відмова духовної опіки, Богослужб, свячення пасок на вулиці, відмова христіянського похорону христіянинові, введення поліції до катедри – все це звучить неймовірно у двадцятому столітті, в часі екуменізму. Встановлення церковних календарних розпорядків без співдіяння вірних і знехтування волі більшости парафіян – це феодальне середньовіччя а не дух II Ватиканського Собору. Брак душпастирського вирозуміння братньої любови й відповідальности за душі вірних, політика відчужування наших людей від Церкви, що в ній панує безладдя, не дозволяють об’єктивній людині повірити в те, що причиною всіх скандалів. В Чікаґо є анархістична поведінка тих, що «наплювали на демократичні закони країни». Все це радше доказує, що вина є по стороні тих, що топчуть схвалені і підписані всіми Владиками постанови Українського Єпископату. Добрий Ієрарх, коли бачить незадоволення чи відрух спротиву серед мирян проти такого жорстокого зарядження, як насильна зміна календаря, повинен шукати кращих доріг до замирення, заспокоєння та полагодження конфлікту, що його цей Ієрарх сам створив, а не дразнити вразливих людей ще гострішими а навіть провокацією. Принайменше того треба було очікувати від відповідального Ієрарха.

Але розчаровані в свойому церковному проводі і ображені до глибин душ миряни зустрічають у своїх пастирів не зрозуміння, а погорду.

Дня 28 серпня ц.р. в день Успення Матері Божої, біля 500 вірних зібралося в катедрі щоби вислухати св. Літурґію. Наче для провокації священик відслужив св. Літурґію у чорних ризах. Численні жінки принесли зі власних городчиків квіти, щоб їх поблагословити згідно з нашим традиційним звичаєм. Одначе священик відмовився це зробити. Тоді огірчені жінки звернулись до катедральної парафіяльної канцелярії, пароха о. шамб. Леськова, але й він відмовивсь благословити квіти. При тому вив’язалась дискусія. О. парох Леськів назвав жінок бунтівниками, безбожниками, комуністами й став випихати їх руками із канцелярії. Тяжко повірити, що о. Леськів, шамбелян Католицької Церкви, не знайшов іншої методи для полагодження цього прохання вірних, і що рукопашні пересправи із жінками, до яких на вулиці вмішались теж чоловіки, були одиноким засобом, що залишивсь йому – мужчині і джентельменові до диспозиції. Ні! отцеві Леськовому забракло в цей критичний час здорового розсудку, бо ображених і спровокованих людей не можна зустрічати роздратованістю й штовханням. Треба було ситуацію ратувати в інший спосіб!

А коли дійшло до скандалу і у метушні, де о. шамбелян не був стороннім глядачем але активним учасником – його потурбовано, то у звітуванні про це церковна влада повинна була застановитись над тим, зважити усі аспекти прикрої ситуації, і поступити так, щоб це поступовання мало позитивний вплив, а не додаткове роздратування серед мирян. Екскомунікація – це доказ імпотенції церковного проводу, і це політика дальшого роздвоювання громади й поглиблення руїни.

Це саме стосується й філядельфійської церковної влади, і редакцію «Шляху», де цю прикру подію з’ясували народові не лише ложно, але також односторонно в цілі продовжування дальших роздорів серед громади, і для дальшого поділу й переслідування з чого наші англомовні священики напевно скористають.

На терені філядельфійської єпархії вже довгі роки практикується двоподіл як серед священиків, так і серед вірних. На жаль, частина священиків, виховувана чужими людьми без пошани до української традиції і культури, а також частина суспільства вже вихована такими священиками не виявляє заінтерисування українською мовою, культурою, літературою й українським надбанням взагалі. Що раз меншає старших священиків – патріотів і вірних, за рахунок яких церковне й суспільне життя розрослось. На їх місце приходять ті, які є байдужі до українства, не мають відваги обороняти себе а до того і долучилася нехитра калькуляція деяких політичних груп нашої громади. Все це сприяє ерозії національних вартостей в нашій Церкві. Відповідальність за цей жалюгідний двоподіл, що зростає серед мирян в ЗДА через поступовання і церковну політику спадає на тих Ієрархів та священство, які в своїй душпастирській праці серед загалу прийняли засаду: «Діли і пануй»!