Володимир Стернюк

З нагоди свята рівноапостольного св. Володимира складаємо наш доземний поклін містоблюстителеві Патріярха Мирослава-Івана, правлячому митрополитові Києво-Галицькому Владиці Володимирові Стернюкові з днем св. Володимира. Просимо Всевишнього Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоб нам ще на довгі, довгі роки зберегли Вас, Владико, нашого Дорогого, неустрашимого ісповідника віри, при кріпкому здоров’ї та щоб допомогли Вам, Владико, віддано дальше працювати у Божому Винограднику та справно керувати Христовим Кораблем — Українською Церквою на славу Божу і добро українського народу.

Становище українських владик в Україні друкуємо на іншому місці у цьому числі журнала, яке повністю піддержав Патріярх Мирослав-Іван і всеціло піддержує зорганізований мирянський рух у діяспорі. Вважаємо, що це становище, яке було висловлене архиєпископом Володимиром Стернюком під час розмов чотиристоронньої Комісії, було засадниче, основне і, без найменшого сумніву, правильне. Дивно і незрозуміло, що з тим становищем не солідаризувались представники Ватикану — Владика М. Марусин і митр. С. Сулик. Дотепер ми ще не прочитали, яке фактично було становище репрезентантів Ватикану, які впни ставили вимоги.

Владика Володимир Стернюк нічого особливого не вимагав. Він висунув у першу чергу домагання, щоб засудити й анулювати т.зв. «собор» з 1946 р. у Львові, від чого відмовились представники Московської патріярхії Москви і Києва. Якщо б не було того злочинного акту, то була б зайвою легалізація і регабілітація, на яку погодився Михайло Горбачов з Папою Іваном-Павлом II. Це ж нормально, логічно і закономірно.

Варто хоч на хвилину призадуматись над цими питаннями. Знаємо незаперечний факт, що головним злочинцем ліквідації Української Католицької Церкви був ніхто інший, як Сталін, але також відомо, що це сталось не без втручання тодішнього московського патріярха Алексія. Ми на іншому місці друкуємо фрагменти закликів патріярха Алексія, з чого виразно видно, що Російська Православна Церква піддержувала сталінську акцію по ліквідації чи т.зв. «возз’єднання» Української Католицької Церкви з московською.

Сьогодні вже всі, навіть у Радянському Союзі, засудили Сталіна і його активних послідовників за незлічимі злочини супроти людства. Мабуть, світова історія не занотувала більшого злочинця світу за Сталіна. Це всім добре відомо, і про це знає ввесь цивілізований світ. Вже цього вистачає, щоб диявольські діла Сталіна були засуджені. Якщо хтось від цього відмовляється, то він і сьогодні піддержує і одобрює сталінські злочини. Сьогодні повинен вільний світ, включно з Радянським Союзом, хоч посмертно судити Сталіна, як у Нюренберзі судили Гітлера та його чиновників. Сталін куди більший злочинець за Гітлера. Ліквідація Української Католицької Церкви — це прямий овоч Сталіна. Отже, у переговорах треба було виходити від генези — основ, себто ліквідації УКЦеркви. Російська Православна Церква, відмовляючись засудити цей акт, фактично намагається боронити препогану, жорстоку, нелюдську, кровожадну терористичну і тоталітарну спадщину Сталіна. Для Церкви, що називає себе Христовою, це не сумісне і в ніякому разі не виправдане.

Звичайно, можна тут зрозуміти сантимент Московської православної Церкви до Сталіна, бо ж Сталін, щоб спасати червону комуністичну імперію, «воскресив» Російську Православну Церкву, яка після того по сьогоднішній день була фаворизована Сталіним і його наслідниками, вільно діяла. Крім цього сьогодні вже є незаперечні документи співпраці Московської патріярхії з режимом, а зокрема з органами КДБ, і про це пишуть ті ж самі колишні КДБісти. Такі документи були передруковані минулого року у нашому журналі. До речі, в той же час жодна інша Церква не втішалась такими пільгами, як Російська, а УКЦерква була у катакомбах, суворо переслідувана і тероризована. У світлі вищесказаного випливає, що Російська Православна Церква не тільки не засуджує акту Сталіна, але його одобрює.

На хвилину забудьмо про ці непростимі злочини (звичайно, можна простити і треба прощати грішникам, але тільки тоді, коли вони того прощення просять. Дотепер російська ієрархія цього прощення не просила). Візьмім до уваги сам Собор як такий. Знаємо, що цього роду церковні форуми не можуть відбуватись без єпископів, бо в іншому випадку вони не мають важности. У 1946 році т.зв. псевдо «собор» ніби Української Католицької Церкви, на якому нібито сталось «добровільне» «возз’єднання» УКЦеркви з російською Православною Церквою, не було ні одного українського католицького єпископа, бо всі сиділи в тюрмі. Два у Києві нововисвячені єпископи, з Ініціятивної Групи о. Мельник і о. А. Пелвецький, прийняли православну віру і не могли репрезентувати Католицьку Церкву, і на «соборі» ніхто не знав, що вони вже були єпископами. Не будемо тут згадувати, що з ними після того сталось, як також з головою Ініціятивної Групи о. д-ром Костельником, якого вбило КДБ, бо це окрема тема. Отже, як може бути важним під канонічним аспектом «собор», у якому не було ні одного українського католицького єпископа? Вже на основі самого канонічного права Московська патріярхія повинна була уневажнити «собор» з 1946 р. у Львові. На жаль, Московська патріярхія від цього відмовляється-втікає. Чи справді це є вияв справжньої християнської любови, це радше вияв суто політичного явища.

В тракті переговорів часто відкликаються до християнської любови, відкидаються спроби насильства і різного тиску, це правильно і цього треба додержуватись. Але в той же самий час ці самі представники Російської Православної Церкви відмовляються засудити і відмовитись від «собору» з 1946 року, що був клясичним насиллям і терором, бо у наслідок цього ті, що не бажали перейти на православ’я, опинились далеко на заслані і багато з них там і загинули. Чи не варто до них виявити також трохи християнського співчуття і любови? Чи не варто собі сказати, що Російська Православна Церква у Західній Україні утверджувалась на незаконності й терорі і сьогодні намагається цього не бачити, не чути і тільки говорити, що ми є і виявляйте до нас християнську любов. Це, без найменшого сумніву, не християнський шлях, але перфідна політична вирахованість. Звичайно, становище, яке поставив Владика Володимир Стернюк, що був офіційним представником Патріярха Мирослава-Івана, щоб Російська Православна Церква засудила і відмовилась «собору» з 1946 p., а щойно після того треба буде спільно шукати, в дусі справжньої християнської любови, розв’язки для віруючих не тільки новонародженої Української — розумій Російської Православної Церкви, але також Української Автокефальної Православної Церкви. Якщо має бути християнська любов, то не тільки для вибраних, але всіх однаково.

І на ще один факт слід звернути увагу. Якщо ми приступаємо до дії, розмов і переговорів у дусі християнської любови, то треба сказати, що у домовленнях випустити головний прикметник «Українська» і залишити тільки «Католицька Церква східнього обряду» — це, з одної сторони, образливо, а з другої — дуже політично. Ця Церква, як її ліквідували у 1946 році, мала назву «Греко-Католицька Церква», сьогодні неприродний прикметник «греко-» замінено, суттєво правильно, на «українська». Хіба ж це не насильство, це є також і тиск, і політика, про яку якось домовляються без нас для нас. Пробуймо бути у кожному відношенні справжніми християнами, а не коньюнктурними. Наша Українська Католицька Церква була справжньою Христовою Церквою — Церквою мучеників. Тому ми повністю піддержуємо становище представника Патріярха Мирослава-Івана Владику Володимира Стернюка. Маємо надію і віримо, що добра воля, любов і правда переможуть і вимога, поставлена Владикою Стернюком, якщо не сьогодні, то напевно завтра або післязавтра буде здійснена.

М. Г.

Всечесному Духовенству і Дорогим Вірним
мир і благословення!

Справжньою радістю повняться нині християнські українські серця, бо святкуємо народження Спасителя нашого Ісуса Христа не потай, не скриваючись та остерігаючись, а відкрито, у Божому храмі. Довго і тернистою дорогою йшла наша Українська Греко-католицька Церква в Україні до цього благословенного дня, щоб, зібравшись великою родиною і піднявши д’горі серця, возславили ми Дитятко Боже, не лякаючись жодних переслідувань і злоби.

А скільки ж то сліз пролилося і проливалося ще так недавно, коли сім’я засідала до святкового столу, та не було при нім когось з родини — батька чи брата, дочки чи сина, бо лиха доля загнала їх у чужі холодні краї, в тюрми й табори, або й взагалі позбавила життя. Скільки ж то сліз пролилося, коли ставали ви, дорогі Брати і Сестри, перед дверима зруйнованих і спустошених храмів, пошепки вимовляючи слова благальної молитви. Скільки ж то сліз пролилося, коли були ми відторжені від вселенської християнської родини гратами тяжкої неволі — і фізичної, і духовної.

Та, подібно до Йосифа, що встав уночі і взяв Дитятко Боже і Його Матір і пішов до Єгипту, щоб перебути там злу Іродову ненависть, встали і ви серед ночі, яка заступала світ тьмою ненависти, і понесли із собою щиру віру в Ісуса Христа і Діву Марію, щоб не досягнула її жорстока рука обездуховнуючого насильства. Тож чи не знаменно, що в час святкування тисячоліття хрещення землі нашої вичули серця ваші пророчі слова: Вставайте, вже відкривається вам рідні храми і прославляйте Бога відкритими устами, бо мертві ті, що чигали на життя Дитятка.

Під віковічним сяйвом вифлеємської зорі, що веде до Ісусової яскині народи світу, ви, позбавлювані права йти за тим світлом, не зводили з нього очей і не втрачали відчуття радости, що її несло Різдво Христове. То була радість надії на милосердя Дитятка Божого для многостраждальної Української Церкви і всього українського народу. То була радість віри, що Христос Спаситель не залишив без опіки загубленої вівці стада свого. То була радість любови до Бога, яка єдина дає відчуття правди і свободи. Тож хай ця радість стократно помножиться нині у серцях ваших і додасть вам сили переорати на новий і щедрий врожаєм засів ту пустку, що покрила нашу землю. Прикладом своєї любови озвімося до тих, хто блукає по велелюдних стежках непевности і зневіри. Прикладом своєї надії подаймо їм руку помочі. Прикладом своєї віри озвімся: Ось храм Господній, не зруйнували його бурі світу, ні сили військ, ні підступ зла і неправди. Ось храм Господній — вічна скеля, перед якою те усе низьке — корони, слава, царства, влада. Ось храм Господній, де єднаються вірні народи у красі розмаїття, бо вони пізнали правду Божу.

Нехай ця радість додасть вам сили прикрасити убогу Ісусову яскиню, підняти йому во славу повернені українські храми і побудувати нові, прийти до Христа Спасителя всією українською родиною від Заходу до Сходу. Нехай зросте різдвяна радість, бо то радість родини, спільноти, товариства, усього народу і цілої Церкви, як писав у своєму Посланні з нагоди Різдва Блаженний Патріярх Йосиф. Тож його прекрасними словами хочемо закінчити це наше Послання:

«Скільки ж свого генія висловив нарід наш в понятті Різдва, скільки духа вложив у його, і то впродовж століть, щоб подію народження Христа вбрати в найкращу форму і надати їй найкращий, наймиліший і найбільш приманливий вид — і коляду, і дідуха, і сіно, і кутю, і святу вечерю. Цього не знайдете в інших народів. Це наглядне повторення народження Христа в стаєнці на сіні. Це також незаперечний доказ, чому цей празник так глибоко врився в цілу історію і в душу кожного українця зокрема та всього народу. Кожний живе цією надією, що Христос непобідимий. Всі переконуються, що тільки Бог може бути найвищим добром людства. Всякі самохвальби заводили і заводять людину.

Отож, відчуймо і ми ту силу Христового Різдва і згадаймо тих, що не можуть його переживати. Наш нарід, щоправда, так зовнішньо прибитий і опущений, а внутрішньо розбитий, нехай відчує нині на Різдво мир і спокій і потребу єдности. Один Христос є всилі дати ці дари і злучити всіх разом. Тому, як ми всі однодушно колядуємо «Бог Предвічний», всі разом будьмо одним народом з тими самими ідеалами, стремліннями і цілями, і з цією самою вірою в Христа. Амінь!»

Христос Народився!

Благословення Господнє на вас!

+ Митрополит Володимир
Дано у Львові, у надвечір’я Різдва Христового 1990 року

 

Слава Ісусу Христу!

Високопреосвященний Владика Архиєпископ Володимир Стернюк
Львів — Україна

Ваше Високопреосвященство,
Владико Ювіляте!

Святкує сьогодні вся наша Церква пам’ять Хрестителя України, Вашого Небесного Покровителя, Великого Князя Володимира. Та й було це Вашим бажанням вшанувати 60-ліття Вашого священичого служіння, яке Ви прийняли з рук Владики Василія Ладики у празник Різдва Пресвятої Богородиці 21 вересня 1931 року. З цієї радісної нагоди в імені Української Греко-католицької Церкви бажаю Вашому Високопреосвященству щасливого довершення покликання у мирному часі.

Ваш Ювілей — це свято цілої нашої Церкви, яка після довгих років життя у катакомбах зараз може явно вшанувати своїх великих служителів також і у Вашій Особі. Сьогодні в цей мирний час Ви, будучи свідомим того, що під Вашим проводом Церква пережила часи переслідувань та гоніння й зосталась вірною Господеві. Без сумніву, Ваш провід причинився до успішности й щасливого завершення її боротьби проти всіх ворогів. Тож тепер із праведним Симеоном можете заспівати подячну пісню Господеві: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу свого за Твоїм словом у мирі…» (Лк. 2,29.), видячи, що Церква Католицька кріпшає й поширюється, будучи свідомим того, що той поступ вона завдячує у великій мірі Вашому вмілому проводові та неустрашимості серед тих довгих переслідувань. Відходячи на заслужений відпочинок, як це є волею Святішого Отця, без сумніву, слідитиме далі за розвитком нашої Церкви й проситимете Всемогутнього Бога, щоб опікувався нею, як це робив під час переслідувань в часі Вашого керівництва, щоб вона скріпилася, розрослася та справді стада такою славною, якою її бачив Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький.

Бажаємо Вам, Високопреосвященний Владико, щоб Ваша жертва стала повноцінною, щоб Ваші молитви принесли так потрібні єдність і любов нашій Церкві. Ми переконані, що Ви надалі останетеся високим прикладом до наслідування для всього Українського Народу.

З цими думками складаю Вашому Високопреосвященству свої найсердечніші побажання враз із запевненням повсякчасних молитов. До цих моїх почувань долучуються і всі мої співробітники. Нехай Всевишній Господь і Пресвята Богородиця — Покров України хоронить Вас у своїй Благодаті в щасті і здоров’ї на мноії і благі літа!

Благословення Господнє на Вас!

Мирослав-Іван Кардинал Любачівський

Сьогодні українські греко-католики у Львові взяли участь в урочистому святкуванні 85-х роковин з дня народження Архиєпископа Володимира Стернюка. В Соборі святого Юра була відправлена Архиєрейська свята Літургія. Разом з Архиєпископом Стернюком її відслужили єпископ української греко-католицької єпархії в Станиславові (Івано-Франківську) Софрон Дмитерко, єпископи-помічники Львівської Архиєпархії Михайло Саприга та Юліян Вороновський, отець-доктор Іван Дацько, генеральний вікарій Архиєпархії отець Ярослав Чухній, декан Львівської Архиєпархії та багато інших священиків. На службі були присутні близько 6,000 осіб.

Проповідь виголосив отець Іван Дацько. Після Літургії в митрополичих палатах Собору святого Юра, де знаходиться резиденція Архиєпископа Володимира Стернюка та його блаженства Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського, відбулося святкове зібрання. На ньому були присутні Блаженніший Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський, єпископи та священики Львівської Архиєпархії, а також члени родини Архиєпископа Стернюка.

Від імени Святішого Папи Івана-Павла II державний секретар Ватикану, Кардинал Анджело Содано надіслав Архиєпископові Стернюку телеграму такого змісту:

«Повідомлений про 85-ліття народин, Святіший Отець направляє Вам свої найкращі побажання і молить Бога дарувати Вам здоров’я і спокій. Поручаючи Вас матірній опіці Пречистої Діви Марії, Його Святість пересилає з цілого серця апостольське благословення.

Кардинал Содано»

* * * 

Архиєпископ Стернюк вислав свою відповідь на цю телеграму:

«Святіший Отче!

Глибоко зворушений щиросердечними побажаннями з нагоди 85-ліття моїх уродин, складаю мою найщирішу подяку за сердечні побажання і апостольське благословення. З тої нагоди запевняю Вашу Святість про мою відданість із запевненням синівської любови і постійної молитви.

Володимир Стернюк»

Далі подаємо коротку біографію Архиєпископа Стернюка.

Син отця Володимира та Євгенії (до одруження Коновалець), він народився 12 лютого 1907 року в Пустомитах. Початкову освіту набув у Львові, потім навчався в Ешені, в Бельгії, в малій семінарії отців-редемптористів, де отримав свій атестат про середню освіту.

В липні 1927 року він вступив до монастиря отців-редемпористів в Сант-Тронді, Бельгія. У 1928 році він склав тимчасові обіти, а в 1931 — вічні.

Архиєпископ Стернюк закінчив у Бельгії курс філософії в Боплато в Арденах, а також курс богословія в Боплато та в Луве. В середині липня 1931 року в Луве він був висвячений єпископом Василем Ладикою на священика. В 1932 році закінчив курс богословія в Луве. З 1932 року він був місцевим консультантом отців-редемптористів. Працював у Західній Україні, на Волині, Тернополі, Станиславові та у Львові.

Він перебував в ув’язненні в Архангельській області біля міста Єрцево і був звільнений у 1952 році. Далі працював у Львові на різних роботах: сторожем, помічником бухгалтера, санітаром та медичним працівником. З 1967 року він на пенсії.

Єпископські свячення відбулися в липні 1964 року у Львові в його власному помешканні. З лютого 1972 р. до 30 березня 1991 р. Архиєпископ Стернюк був місцеблюстителем (тимчасовим місцевим адміністратором) та діючим старшим єпископом Галицької Митрополії.

Зараз він має титул Титулярного Архиєпископа в Марчіянополі.

Кожний, хто цікавиться життям підпільної Української Католицької Церкви за останні роки її існування в Україні, слова «митрополит Володимир Стернюк» чи саме «Володимир Стернюк» вимовляв із святковим набоженством, бо майже кожний в діяспорі знав, що значить очолювати Церкву в підпіллі і вести душпастирську працю в системі совєтського ідолопоклонства.

Хоча мої відвідини у Львові були треті з ряду, мені не складалося, щоб мати нагоду поклонитися цьому святцеві, якому сповнилось 85 років 12 лютого 1992 р. Не помогло теж посередництво вже покійного о. Йосипа Годунька, підпільного священика, який пропонував свої послуги. Щойно 31 жовтня 1991 р. я без труднощів добився на Свято-Юрську гірку після короткого телефону до Блаженнішого Володимира. Він з місця погодився дати інтерв’ю і визначив час словами: «Коли зможете прибути, потелефонуйте й приходіть». Так і було. О год. 11:30 перед полуднем я був у резиденції Митрополита Володимира.

З вступної розмови я довідався, що саме ця резиденція — це колишня резиденція Слуги Божого Андрея, де він приймав відвідувачів на приватній авдієнції. В нижчій залі є інша приймальня, де відбувалися зустрічі митрополита Андрея з ширшими колами українського громадянства.

Пояснюючи це, митрополит Володимир сказав: «Як бачите, обстановка майже в нічому не змінилася, хіба в тому, що в книжкових шафах, які стоять рядом попід стінами вітальні, підміняно видання. З’явилась більша кількість совєтської літератури».

Вже на вступі зустрічі я погратулював Митрополитові за його мужню поставу, коли то Ватикан ділив з Російською Православною Церквою святині і добра УКЦ, бо ж відомо, що коли митрополит Володимир побачив, якими шляхами йшов поділ дібр, зірвав переговори й залишив представників Східньої Конгрегації архиєпископа Мирослава (Марусина) й митрополита Сулика з представниками Російської Церкви. У відповідь мені митрополит Володимир відповів тільки, що він у своїй праці й обов’язках старався іти слідами своїх попередників, а саме митрополитів Андрея та Патріярха Йосифа. «Їм я, — сказав він, — завдячую свою силу і міць, що я видержав на моєму твердому посту».

— Скажіть, будь ласка, — питаю митрополита Володимира, — як властиво йшли переговори з РПЦ.

— То був найважчий час моєї праці, — була відповідь. — Легалізація й регабілітація Церкви натрапляли не тільки на великі перешкоди від офіційних чинників (себто урядових), але ще більше зі сторони неофіційних, себто російського православія.

— Наші північні сусіди — це хитрий народ, — продовжував митрополит Володимир. — Вони поступаються в дрібних і благих справах, а твердо наставали у великих. Коли я заявив, що в дальших договореннях не підемо, бо не можу діяти на шкоду своєї Церкви, владика Мирослав попросив мене тільки, щоб я не проголошував цього публічно, доки римська делегація не залишить кордони СССР.

— Як зараз маються справи?— ставлю питання.

— Не просто. Ускладнено. В Києві дали нам дзвінницю, а церкву дали О. Бердникові. В Києві була заснована перед кількома роками парафія УКЦ. Був рукоположений священик о. Віталій Шкарупський. В самому Києві й околиці живе понад 25,000 українців-католиків, але легального дозволу на відкриття парафії покищо не маємо. Духовне життя мирян найбільше сконцентроване на Заході України. Як знаєте, крім УКЦ, діє тут УАПЦ. Якщо трапляється згода між людьми на місці, то благословенний час для мирян. Якщо її немає, в селі стає пекло. Ми стоїмо на становищі, що ми походили з Києва, коли в Апостольській Церкві не було розриву.

Я зараз поставлений в стан відпочинку. Я цього не просив і не очікував, бо маю ще сили служити Богові й народові. На такому відпочинку від дня 28 липня. Папа вислав подячне письмо за відданий труд у Винограднику Христовому.

— Чи Синод УКЦ розглядав Вашу справу? — питаю.

— Ні! — була відповідь. — Синоду не скликають, і не було кому справи розглядати.

— Хто кермує справами Церкви в терені? — знову запитую.

— Верховний архиєпископ Любачівський і його канцлер Іван Дацько, — була відповідь.

— Чи є дорадники із світських, подібно як це є в православних?

— Ні, немає.

— А як прийняло мирянство рішення про Ваш відпочинок, отці з підпілля?

— Ошоломлено, приходять до мене і жаліються, але що я можу зробити.

— Чи Ви складали заяву в пресі про потребу папської інгеренції на цю справу?

— Ні. Була згадка в одному пресовому органі в інтерв’ю, чи я погодився на рішення папи, але я, як пригадую собі, я не складав заяви, щоб цю справу віддати під вирішення папи, бо уважаю, що це справа нашого синоду.

В дальшому інтерв’ю переходимо на історичні аспекти підпільної УКЦ і ставлю питання:

— Яка схема була у Вашій підпільній праці?

— Тут було тільки два організаційні ступні: єпископ і священики, інших посередніх інстанцій не було. Теж не роблено жодних списків і нотаток. Цього уникалось з уваги на ревізії і всипи. Ми були підміновані всякими донощиками. Звідси мусіла бути велика обережність. Ми уникали всяких провокацій, а навіть шляхів, куди шлялись провокатори, сексоти. Відправляли в приватних просторих мешкальних кімнатах. Вся форма богослужень була в якнайбільшій скромності, але при тому великій набожності.

При цьому Владика Володимир розповів різні дрібніші й цікавіші деталі підпільного життя, що вартують уваги найвибагливіших повістей та романів.

Під кінець просимо Достойного Господаря розказати про його родинне походження та його тернистий шлях.

— Народився в Пустомитах біля Львова. Батьки: Володимир і Євгенія з дому Коновалець (сестра полковника Євгена Коновальця). В родині було четверо дітей: брат о. Осип старший та дві сестри — Оксана й Орися. Оксана була дружиною відомого старшого пластуна і діяча Северина Левицького. Свої студії починав у Бельгії в Боплято, закінчивши найперше вступні початкуючі в Україні. Товаришами студій того часу були о. Володимир Маланчук, пізніший єпископ УКЦ Парижа, та о. Пищук. В 1932 р. Митрополит Володимир закінчив студії в Бельгії й повернувся на Україну. Спочатку працював на Волині під кермою єп. Чернецького. Там редемптористи купили були в Ковлі коло самого цвинтаря військову російську церкву, побудували манастир й обслуговували греко-католиків. В роках 1935-1936 працював у манастирі в Івано-Франківську, працював і в інших місцевостях. Прихід совєтів застав митрополита Володимира в Івано-Франківську. Тут пережив масові арешти червоними та масові розстріли жидів нацистами. Все це відбувалось на пасовиську, прямо публічно. Десь у тому часі архимандрит Де Вохт перевів владику Володимира на працю до Львова, до церкви Непорочного Зачаття Божої Матері при вул. Івана Франка. В 1947 році став працювати бібліотекарем в Університеті Івана Франка, але мешкав в Голоску. Там мешкали ще й студенти. Також вів священичу працю підпільно. Був арештований за те, що сповідав члена УПА, який пізніше до допитах НКВД признався.

Арештували в бібліотеці університету і завезли на допити на Зелену вулицю у Львові до підземелля. Тут скрізь було повно арештованих. Арештантів навіть тримали в костелі Францішканів. Арештували численними сотнями. В’язнів не затримували довго. Кожному без суду давали п’ять років на так званому «Особом совещании». Митрополитові Володимирові не обійшлося так легко. Були допити й побиття. Допитували два місяці й тортурували. Допити відбувалися вночі, а вдень не дозволяли спати. Одного разу звалився мимоволі на сінник і сторожа не зганяла, а якщо зганяла, не могла упритомнити. Однак після цього негайно пристав до нього зрадник підпілля Середа й став намовляти митрополита, щоб признався до «всіх політичних гріхів». В допитах намагалися дізнатися про побут генерала Шухевича-Чупринки.

На Сибірі працював в Архангельську, в Єрцево на залізній дорозі, а перед звільненням на лісоповалі. Скінчивши «пятилетку», повернувся до Пустомит і жив у батьківській хаті. Працював з владикою Василем Величковським, теж редемптористом, якого Блаженніший Патріярх Йосиф хіротонізував у Москві, коли його перевезли на звільнення в 1963 році. Після цього, коли єпископ Величковський їхав до Югославії, хіротонізував митрополита Володимира. З того часу почалася плянована організаційна праця підпільної УКЦ, яка має довгу історію єпископів, священиків з митрополитом на чолі.

Час був пізній, і треба було інтерв’ю кінчати. Від душі складаю подяку цьому безстрашному пастиреві та гідному й вірному синові Церкви і народу. На прощання о. Іван Галімурка, який терпеливо ждав на своє побачення в почекальні, зробив нам на прощання ще спільне фото.

М. Г. Марунчак