Володимир Стернюк

(Тернистим шляхом до зірок)

Таким шляхом ішов в’язень Христа Ради Володимир Стернюк.

Мені здається, що ці прекрасні слова з патріяршого гербу св. п. Патріярха Йосифа найповніше віддзеркалюють все життя монаха і аскета, а також митрополита яким був для нас і залишився Володимир Стернюк. Ці слова говорять також про його любов до Христа, любов до св. Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної своєї Української Греко-Католицької Церкви, яка є повноцінною частиною вселенської християнської спільноти і врешті-решт любов до рідного українського народу, з його духовними і матеріяльними скарбами вселюдського значення. Словом ці слова говорять про велику любов, що визначувала його життєве «Credo», його життєвий трудолюбивий шлях, його думання і працю на волі і в неволі.

І так в історію увійшов Владика Володимир, як людина неподоланої віри, свідок геройської вірності, визначна особистість у нашій «Ecclesiae sui iuris». І в кінці у історію увійшов також, як ісповідник віри і locum tenens спершу Патріярха Йосифа, а згодом Патріярха Мирослава-Івана, яких був вірним послідовником і від яких зберіг славну древню спадщину, і яку не віддав у руки лукавих людей. І так за словами «Завіщання…» першого нашого Патріярха можна сміливо сказати, що цю славну традицію: богословську, літургічну та дисциплінарну не «сплямив її чужиною!» Переніс її після воплочення нашої візії у вільну нашу Церкву, у вільну нашу Україну.

В ньому також Боже Провидіння послало нам святу постать Мойсея, підпільної УГКЦ. Це другий Андрей Шептицький, це другий Йосиф Сліпий. Його довге архиєрейське служіння припало якраз на час небувалих і найтяжчих випробувань супроти тодішної «Мовчазної Церкви». Без сумніву, ще за життя став живою легендою, людиною, яка творила найновішу історію своєї Церкви страждальниці і свого поневоленого народу.

Пам’ятаю, що будучи ще студентом на Люблінському Католицькому Університеті, як молодий семінарист мав змогу бачити його не раз і не два. Чув з його уст захоплюючі розповіді, поради і науки. Можу сказати, що так само, як моїх однокурсників, так і мене він уводив у інший світ, немов нас гіпнотизував і був для нас зразком для наслідування, ідеалом любови Бога і своєї Церкви. Як той, що свідчив Христові, відчув на собі це «благе ярмо Христове» і з насолодою ніс тягар, покладений на нього. Довелось йому зазнати з цього приводу труднощі і переслідування від чужих і своїх. У цьому всьому не бракувало йому Христової потіхи у якій знаходив силу витривалости. Всі його переживання з цього приводу, всякого роду зневаги, душевні рани, коротко кажучи, всі оці «стріли лукавого» нам відомі. Якраз так склалося, Триєдиний Бог у своїм незбагненім промислі дав і мені ще в останнє бачити цю постать, цю — Persona Grata. Було це 12 липня 1997 р. у Рудному, що біля Львова, у день верховних апостолів Петра і Павла, на святі 30-ліття, ієрейського служіння місцевого католицького настоятеля храму о. Романа Каспришина, якого рукоположив попередник владики Володимира, також вийняткова постать УГК Церкви Владика Василь Величковський. Це була остання архиєрейська св. Літургія в житті Митрополита Володимира. Натомість на храмовому святі парафії селища Рудно, Хрестовоздвиженському празнику всі ми присутні ієреї почули з уст його сповідника, що Владика Володимир вже на смертній постелі. А два дні пізніше, 29 вересня 1997 р. зранку ми почули, що Владика Володимир упокоївся у Господі Бозі на 91 році життя.

Виявом маніфестації любові і солідарності до Владики Володимира був величавий похорон, що відбувся 2 жовтня 1997 р. у Львові, на який прибуло його духовне стадо — духовні діти. Мав я також цього дня змогу з іншими ієреями нести на своїх плечах домовину цього велетня духа. Спочив Покійний у соборі св. Юра, у крипті біля гробниці Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа.

І бачачи це всенародне останнє цілування з Великим Владикою, і бачачи цей плач всіх нас, мимоволі, подумавши і зі сльозами згадав слова теперішнього глави нашої Церкви, який сказав на адресу того, з яким прощався весь український народ у княжому городі Львові:

«Ми вдячні Вам, Високопреосвященний і Дорогий Владико-Брате Володимире, що прийняв духовну спадщину своїх попередників, страдника Слуги Божого Андрея і В’язня Христа Ради Блаженнішого Патріярха Йосифа, оглавили нашу Церкву — Матір, ув’язнену, недобиту, будучи самі в’язнем Христа Ради! Ми вдячні Вам, Дорогий брате і співслужителю Володимире, що зберегли ієрархічну єдність і апостольське наслідство в нашій Українській Церкві».

о. Іван Ференц,
Священослужитель УГКЦ м. Тернопіль

Вістка про смерть колишнього глави підпільної Української Католицької Церкви в Україні Блаженнішого Митрополита Володимира Стернюжа сколихнула широкою українською громадою в Україні й українській західній діаспорі. Високопреосвященніший Владика Володимир у ранніх годинах, 29 вересня 1997 p., у княжім городі Львові, на 91 році життя, перенісся у Божі засвіти. На устах багатьох вірних стояло питаня чому? З молитовною просьбою виривались слова — Господи, прийми його праведну душу там, де немає вже ні болю, ні печалі, а життя безконечне.

Всі ми свідомі незаперечної істини, що хто народився мусить померти. Отже, всі ми знаємо, що смерти нам не оминути. Але незалежно від цього маєстат смерти незмірно діє на кожну людину, будь вона віруючою, чи ні. Ми є безпосередніми свідками, як щойно недавно смерть принцеси Діяни і Мати Тереси сколихнула, майже, цілим світом без огляду на різні конфесії. Власне маєстат смерти є цією неохопною і безмежною силою Божого Провидіння. Кожна смерть ставить крапку над дочасністю, а водночас спам’ятує тих, що залишились жити, щоб були все приготованими до того містка, що є переходом до вічного життя, яке нам приготовив Всевишній Господь, наш Спаситель Ісус Христос.

Хоч Блаженніший Митрополит Володимир прожив страждальне довге життя у безмежному й відданому служінні Христовій Церкві, й належав до тих не багатьох щасливців серед своїх співбратів-ієрархів, які загинули і відійшли, як ісповідники віри, який дожив патріяршого віку й був безпосереднім свідком воскресаючої Української Христової Церкви в Україні, підносивсь разом зі своєю паствою з колін до воскресшого життя, але його, навіть сподівана смерть, сколихнула широко серцями вірних Української Католицької Церкви.

Світлої пам’яти Блаженніший Митрополит Володимир довгі, довгі роки записував книгу свого багатогранного й багатотрудивого, терплячого життя добрими і Богу угодними ділами. Сьогодні Владика Володимир стоїть перед престолом Всевишнього Триєдиного Господа Бога й смиренно говорить — Господи Боже, я не закопав Твоїх щедрих талантів, якими ласкаво мене нагородив, але за Твоєю допомогою обильно помножив на Твою Божу славу й добро мойого страждального народу. Так Владика Володимир своєю відданою з посвятою працею, своїм Божим словом кликав женців на жниво до Божого виноградинка. Були ці женці, деякі вже перенеслись у Божі засвіти, а чи мало ще залишилось, які дальше віддано з посвятою ідуть слідами свого Владики Володимира.

Пригадаймо собі, ті, здавалось би, майже, непроходимі часи, коли нашу УКЦеркву було поставлено поза букву закону, як неіснуючу. На Заході її було названо «Мовчазна Церква», але її існування у підпіллі й тихий шепіт молитов по лісах, дебрах, цвинтарях був могутнім голосом, який виривався понад Залізну Занавісу й ми чули виразно цей молитовно-благальний голос на Заході. Ми чули її дихання, ми знали, що наша Помісна УКЦерква непоборно живе у підпіллі, а Блаженніший Володимир у особі звичайного робітника, сторожа чи санітара був її главою. Тоді проти нашої Помісної УКЦеркви були спрямовані всі диявольські сили Радянського Союзу, але не були спроможні подолати і знищити духовної сили Української Христової Церкви.

Не можна не згадати, коли у час воскресаючої Помісної Української Католицької Церкви в Україні намагались її обмежувати і навіть укладати у т.зв. Чотиристоронній Комісії, у якій Московська Патріярхія і представники Ватикану намагались, щоб і на далі наша Помісна УКЦерква мовчала й не виходила поза рамки ними дозволеного. Вони пробували діяти для нас без нас. Все це урвалось, коли Блаженніший Митрополит Володимир опустив залю нарад і сказав, що не поверне так довго, як Російська Православна Церква не буде готова визнати неканонічним псевдособор з 1946 р. у Львові й не буде готова визнати Українську Католицьку Церкву, як Церкву інституцію і правного члена, а не тільки, як групи греко-католиків… Як знаємо, що цього по сьогодні не зробила РПЦерква. На цьому роля Чотиристоронної Комісії закінчилась. Після того наша Помісна УКЦерква дальше безперебійно продовжувала вільно й незалежно ставати з колін, до нового творчого християнського життя. Це була мужня постава глави підпільної Української Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира Стернюка, яка виразно визначала одиноко правильний шлях, дальший ріст і розвиток нашої Церкви.

Пригадаймо його мужній виступ — промову під час Синоду УКЦеркви, що відбувся у червні 1990 р. у довшому слові під час зустрічі з Папою Іваном Павлом II накреслив долю нашої страждальної Церкви і сказав такі слова: «Російська Православна Церква, яка вважає себе в праві мати повну церковну юрисдикцію і структуру біля нас, ставлячи нескрито свої претенсії і свої перешкоди для нашої праці й розвитку. Не боїться вона вживати навіть кпин чи публічних закидів, що ми — владики, які вийшли з катакомб, не є визнані Апостольським Престолом, не маємо легальних територій, не маємо прав ані повновластей і тим самим не маємо права організувати нормальне церковне зорганізоване канонічне життя і працю».

І дальше Владика Володимир говорив: «Щоб скріпити позиції Української Католицької Церкви нашим проханням є:

1. Торжественно визнати наші права й наші давні межі наших єпархій, яких маємо бути законними пастирями з волі Вселенського Архиєрея.
2. По повному упорядкуванні нашої ієрархічної структури на наших землях, прохаємо сповнити Вашу обітницю, що по відзисканні волі нашої Церкви і упорядкуванні її організаційної структури завершити її церковну будову визнанням нашого патріархату, згідно з заявами II Ватиканського Собору, папи Павла VI, який не міг цього зробити «Сальтем про Темпоре», і згідно з Вашим, Святіший Отче, бажанням тієї хвилини діждатися і таке добро нашій Церкві й народові зробити…».

Свою промову до Папи Івана-Павла II Владика Володимир закінчив словами: «Без цих старань і засобів ми можемо залишитись в очах світу, а головно в очах східніх братів, як безформна маса, якою ніхто не журиться, а яка, обезкровлена переслідуваннями, не матиме сил піднестися скоро на свої ноги перед своїм Вчителем і Спасителем».

Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк виявився вірним послідовником ідей св.п. Патріярха Йосифа. Пригадується його побут-візитація у США у половині 1991 року. Владика Володимир був гостем Владики Василя Лостена. Найстарший незалежний Католицький Коледж на Горі св. Марії у Емітсбурґу, що в штаті Мериленд нагородив Владику Стернюка почесним докторатом «Гоноріс Кавза», якого йому вручено під час відвідин США. При цій нагоді Владика Володимир посвятив наріжний камінь під будову церкви св. архист. Михаїла у Дженкінставні. 25 травня 1991 року відбувався з’їзд Українського Патріархального Товариства у Філадельфії, на якому був дорогим гостем Блаженніший Митрополит Володимир і виголосив глибоко-вдумливе привітання. При тій нагоді Владика Володимир відвідав майже всі більші поселення української діяспори в США. Для того, щоб ближче запізнатись з життєвим шляхом св.п. Блаженнішого Володимира подаємо його загальний біографічний нарис.

Владика Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 р. на Львівщині в селі Пустомитах, у священичій родині. Батько Володимира був деканом Стрийського деканату. Його юнацькі роки припали на період українських визвольних змагань 1918-1920 років. Це був період українського відродження й української державности. Початкову освіту здобув у Львові, а середню розпочав у Малій Семінарії оо. Редемптористів у Львові, а закінчив у Бельгії. У липні 1927 р. поступив до маиастиря оо. Редемптористів, у Сант-Тронді у Бельгії. У 1928 р. склав тимчасові обіти, а в 1931 довічні. Під час навчання у Бельгії закінчив курс філософії і богослов’я у Боплато та Лювені. У липні 1931 p., у Лювені був висвячений на священика, свячення довершив Владика Василь Ладика. Огець Володимир Стернюк прожив довгий час у Бельгії, звідси є його знання французької мови. У 1932 році о. Володимир Стернюк повернув до Галичини і зайняв становище провінційного консультора оо. Редемптористів. Працював у Галичині — Львові, Тернополі, Івано-Франківську (Станіславові) і на Волині. Після другого приходу більшовиків на наші землі о. Володимир був у манастирі. По т.зв. «львівському соборі» у 1946 р. манастир був закритий, а всіх жителів манастиря викинули. Отцеві Володимирові вдалося улаштуватись на працю у бібліотеці при вулиці Ломоносова у Львові. В 1947 р. він був заарештований і засуджений у Москві на п’ять років. Сидів у таборі Архангельської области, біля міста Ерцево, серед самих бандитів. Після звільнення у 1952 році повернувся до Львова й тут працював сторожем у парку, а згодом рахівником у галузі зеленого господарства. У міжчасі перейшов вишкіл санітара й до відходу на пенсію працював санітаром при швидкій допомозі. Виконуючи цю працю, о. Володимир потайки сповняв свою душпастирську працю, сповідав хворих, хрестив дітей, на бажання людей відправляв Служби Божі. В такий спосіб старався і виконував свої душпастирські обов’язки.

У 1964 році, у Львові, Владика Величковський висвятив о. Володимира Стернюка на єпископа і взяв його на свого помічника. Це деякий час було таємницею, але коли прийшлось вчити кандидатів на священиків і їх висвячувати, то це вже не могло залишитись повною таємницею. Після виїзду Владики Величковського приходилось Владиці Володимиру самому висвячувати нових священиків. І так Владика Стернюк діяв до часу «гласности» і «перестройки».

До речі, життя Владики Володимира Стернюка це також світлий фрагмент історії нашої Помісної УКЦеркви, це її обличчя. До цієї далеко неповної сильветки нашого дорогого Владики Володимира слід хоч згадати його появу у Вічному місті — Римі, на Синоді УКЦеркви, що відбувся у минулому, 1990 році, наприкінці місяця червня, де їх Блаженство Володимир разом з іншими своїми владиками з України представляв живу, діючу й творчу Українську Греко-католицьку Церкву й пригадав Папі Іванові-Павлові II, що нашій Церкві належить визнання патріярхату. Цим Владика Володимир підкреслив, що питання патріярхату не є тільки побожні бажання української діяспори, але всієї Української Католицької Церкви, себто в Україні і в діяспорі.

Похоронні обряди розпочались 29 вересня 1997 р. з перенесенням, о годині 2-ій після полудня, тіла Блаженнішого Володимира до катедри св. Юра, а о годині шостій того ж дня відбулися поминальні Богослуження. Катедра св. Юра була відкрита в ніч і день. Похоронні Богослуження відбувались кожного дня до 2-го жовтня, коли відбулись завершуючі похоронні обряди. Св. Пам’яти Блаженнішого Митрополита Володимира похоронено у крипті архикатедри св. Юра. В особі Блаженнішого Митрополита Володимира Українська Церква втратила великого подвижника Христової Церкви і незрівняного українського патріота, який мужньо ніс свій хрест, як душпастир і Владика УКЦеркви.

Вічна Йому Пам’ять!

Микола Галів
Про перебіг похоронів постараємось подати у наступному числі.

Заплянована Конференція про Енцикліку Папи Івана-Павла II «Сотий рік» відбулась в днях 9, 10 і 11 червня ц.р. у приміщеннях Львівського Лісотехнічного Інституту і Франківського Райвиконкому м. Львова — обидва Інститути при вул. Пушкіна. Конференцію запляновано влітку і восени минулого року за ініціятивою Українського Католицького Університету ім. папи Климента в Римі. Ентузіязм зорганізувати таку Конференцію був серед чільних професорів Львова і до організації приступила група таких наукових інститутів: Український Католицький Університет — Рим, Львівський Лісотехнічний Інститут, Львівський Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва, Львівський Університет, Інститут Суспільних Наук Академії Наук України в Києві, Наукове Товариство імени Шевченка, Вища Духовна Семінарія, ЧСВВ у Львові, Львівська Духовна Семінарія Української Православної Автокефальної Церкви та Клюб Української Греко-католицької Інтелігенції у Львові. Зголошених на Конференцію доповідей було 64. Відчитано на Конференції 42 доповіді.

Інавгураційна сесія почалась вранці о год. 10 при участі понад 200 осіб. Блаженнішого Мирослава-Івана заступав архиєпископ Володимир Стернюк, прибув теж запрошений польський архиєпископ Львова Маріян Яворський. Від УАПЦ весь час Конференції був присутній митрофорний протоієрей Віталій Політило. Запримічувалось у часі Конференції, що наше греко-католицьке духовенство взяло слабеньку участь. Дуже численну участь взяли наші Сестри-Служебниці, зорганізовані в катехитичному русі у Львові.

Конференція почалась молитвою «Отче наш», яку відспівав хор професорів Львівського Інституту Прикладного і Декоративного Мистецтва. (Недавно були в Римі!). Конференцію відкрив ректор Лісотехнічного Інституту Володимир Кучерявий. Короткими словами він вказав на вагомість Енцикліки «Сотий рік» і вагомість цієї Конференції, що відбувається в Україні, де комунізм потерпів по сто роках, від його засудження папою Левом XIII, свій історичний крах. По відспіванні національного гимну Владика Володимир прочитав привітальну телеграму від Св. Отця, в якій папа висловив «живе задоволення за ініціятиву, яка насвітлює основні принципи соціяльної науки Церкви, щоб в сучасному світі продовжувалось жертвенне старання для піднесення людства, його розвитку і солідарности згідно з християнськими засадами».

Папа переслав Конференції і українському народові Апостольське благословення. (Блаженніший Мирослав-Іван був по Синоді в Римі).

Слово від Блаженнішого Мирослава-Івана прочитав Владика Володимир. Блаженніший пригадав у своїм слові «столітню боротьбу Церкви в обороні робітництва, прав і гідности людини, справедливости, на які пішов був підступно наступ нової науки — соціялізму і комунізму, в сітях якого опинилась і наша Україна в останніх три чверті століття з важкими і трагічними наслідками».

Привітальне слово для Конференції прислав президент України Леонід Кравчук. Президент писав: «Енцикліка «Сотий рік», аналізі якої присвячена Ваша Конференція, дає глибоке розуміння гуманности і християнського милосердя. У цих незглибинних цінностях закладена суть життя. Сподіваюсь, — писав президент, — Конференція сприятиме нагромадженню ідей, спонукатиме до розвитку суспільної науки, стане стимулом до подальших пошуків істини, співпраці вчених України з їх колегами із зарубіжних країн».

На інавгураційній сесії зараз по вступних формальностях були прочитані такі доповіді: о. Івана Музички — «Справжня наука про людину — основа соціяльних наук»; проф. Володимира Воловича з Києва — «Соціяльні проблеми України»; польського архиєпископа Львова Маріяна Яворського — «Гідність людини — основа вчення енцикліки «Сотий рік»; проф. Андрія Пашука зі Львова — «Проблема свободи особи в енцикліці «Сотий рік». По обіді почалось читаня інших доповідей, як позначено в програмі, але вже з дискусіями. Дискусії були живі, цікаві і до поставлених тем. Це було пленарне засідання Конференції в перший день.

10 червня засідання Конференції відбулось у трьох секціях: філософії і політології — 11 доповідей; історії і економії — 14 доповідей і секції культури — 7 доповідей. В кожній сесії брало участь 40 до 45 і більше осіб.

По обіді учасники Конференції відбули екскурсію двома автобусами до манастиря оо. Василіян в Крехові. Взяли там участь у молебні з проповіддю о. Теодосія Янкова, оглянули з поясненнями древні пам’ятки цього манастиря, повечеряли і довго ввечері провели час в розмовах і дискусіях з монахами. З окремим захопленням вийшли з манастиря науковці з Києва і Луганська. Вони мали інакші уявлення про манастирі і монахів, і їм атмосфера манастиря у Крехові дуже подобалася.

11 червня відбулась дискусія «Круглого стола», якою провадив о. І. Музичка з таким пляном на основі енцикліки: погляд у минуле — чому на наших землях комунізм знайшов грунт і проіснував три чверті сторіччя; погляд у сучасне — якими ми вийшли на свободу по крахові комуністичної системи; погляд у майбутнє — як творити нашу майбутність. Жива дискусія перейшла межі пляну і тривала три години! Лишила вона помітний слід на численних присутніх.

Дещо з тієї дискусії:

а) Чому на наших землях комунізм знайшов грунт?

Насильством, великий занепад духовости і релігійности перед більшовицькою революцією, повна бездуховість, гіпертрофія національної ідеї росіян, сильна і спритна пропаганда (і при тому брехлива!) комуністичних ідей. Комунізм здобув собі державу і втримував її тільки насильством, силою, страхом і терором (хоч Ленін твердив, що він є проти всякого вжитку сили…).

б) Якими ми вийшли на свободу?

По скількох роках твердої неволі і диктатури, ми не знаємо, що таке свобода і що з нею робити, як з нею жити. Не знаємо, що таке демократія, бо в нас вмовляли, що СССР є найдемократичніша держава в світі. Не вміємо стосувати т.зв. «плюралізму», який так успішно вживають тепер на Заході. Але появилось велике бажання шукати істину (це в інтелектуалів), а з цим бажанням пізнати справжню людину (дати відповідь, хто така людина?). В колись працьовитої української людини згубилась прикмета (треба б сказати — чеснота!) любови до праці (зокрема в селянина, що при тому любив землю!). Цікава увага: не вміємо тепер радіти успіхами ближнього (зросло самолюбство?), немає в нас знання рівности між людьми. Появились такі дві погані прикмети: заляканість і ненависть до законів — це не прикмети свобідного громадянина. Появились погані суспільні недуги у високому степені: алькоголізм, аборти і злодійство… То спадщина комунізму.

в) Що нам робити для майбутности?

Поставити сильний наголос на вихованні молоді, рятувати її. Виховувати відчуття святого, священного, тому розбудити релігійність (тут був закид в сторону Церков, що досі на цьому пункті релігійного виховання мало зробили, не беруть участи в державному будівництві, проповіді священиків слабенькі, які не вчать ані не виховують). Закид частинно слушний, але священство усіх Церков є бідне духовно й інтелектуально і годі такого виховання від нього сподіватись. В Україні покутує перестаріле вже давно поняття про священика, що він є особа культу, і так його офіційно звали. За совєтської дійсности привикли вчити дуже обмежено або й відвикли вчити, бо було заборонено. Тому поставлено такі вимоги: привернути християнські вартості життя людини, піднести економію країни. Змінити гасло, що його часто сьогодні повторяється: не правова держава, а морально-правова держава. Здійснювати ідеологію демократичного націоналізму. Плекати вдячність до інтелігенції, що взялась до відбудови державности, до віднови справжніх людських і християнських вартостей життя людини. Поєднати духовне з національним, діяти і працювати не з песимізмом, а з оптимізмом. Понести християнську віру в нарід.

Це більш-менш думки й ідеї, які виникли в дискусії «круглого стола».

На кінцевій сесії Конференція ухвалила:

а) Кваліфікувати Конференцію як постійну на майбутнє про соціяльне питання і Церкву;

б) Створити постійний Комітет для наступних наукових конференцій і популярно-наукових доповідей, створити редколегію для видання Збірника доповідей Конференції;

в) Висвітлити роботу Конференції в засобах масової інформації;

г) Наступну Конференцію відбути в травні 1994 року на тему: «Церква і світоглядний антропоцентризм»;

г) Вислати телеграму подяки за благословення для Св. Отця і привіт з подякою для президента України.

Конференція закінчилась концертом духовних і світських пісень хору професорів Інституту Прикладного і Декоративного Мистецтва під батутою маестра Володимира Льорчака і при участі оркестри театру ім. Заньковецької. В часі перерви першого дня Конференції співав хор дітей при парафії св. Онуфрія, що зробило велике враження на гостей з Луганська, бо в них така річ покищо неможлива при великім процесі і вислідах русифікації. Окремо відзначив закінчення Конференції концертом Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва у своїх приміщеннях хором малих дітей, хором дівчат-бандуристок Марійської Дружини Львова.

Організаційними справами (помешкання для гостей, харчування і ін.) зайнявся успішно і вдало Лісотехнічний Інститут. (Це був найкращий Інститут у ділі лісотехнічних наук в бувшому СССР і в близькому майбутньому цей Інститут стане Академією. Його ректор В. Кучерявий мав знамениту доповідь про екологію в енцикліці «Сотий рік», і то не тільки про екологію в природі, але в другій частині — про екологію душ!). Декораціями Конференції (герби, написи, прикраси) займався Інститут Декоративного і Прикладного Мистецтва. Цей же Інститут (ректор Е.Мисько — скульптор) — зорганізував у часі Конференції чепурну виставку мистецьких творів малярства, скульптури, іконопису й архітектури своїх професорів і студентів. Свою успішність Конференція завдячує дуже пильній праці секретаря Комітету Михайла Гайковського, доцента Лісотехнічного Інституту.

Додати треба, що старанням Конференції вийшла друком в українській мові енцикліка «Сотий рік».

Конференція була великим успіхом. Великі похвали дали їй наші київські вчені, що їх доповіді і участь у дискусії дали Конференції високий рівень. То був успіх Церкви і її соціяльного вчення, яке починають в Україні студіювати (енцикліку «Сотий рік» студіювали в ООН!). Виразно бачилось пошану, признання, подив до теперішнього Папи Івана-Павла II і його науки та оборону прав і гідности людини. (В світі починають звати його «свідком Людини»). На великому столі історії може кожний бачити різні соціяльні науки — від старинної Греції і поганського Риму, февдалізму, капіталізму, лібералізму і комунізму і науку Церкви, базовану на Євангелії, на людській особі і її гідності. Християнство, Церква створила «великий рух для оборони людської особи і охорони її гідности, що в різноманітних історичних подіях помогло створити більше справедливе суспільство або, принаймні, перешкодило несправедливостям і їх обмежило». З наукою Церкви почався рух оборони вартостей і прав людини. Церква все стояла в обороні бідних, до висоти чесноти було піднесене убожество і його практикувало монашество, проповідуючи його своїм життям. Церква була все проти акумуляції багатства в руках небагатьох. Нагадати хоч би славні проповіді св. Івана Золотоустого проти багатіїв, що прикрашували своїх мулів золотом, а не бачили біля своїх брам напівживих бідолах. Наука Церкви в енцикліці «Сотий рік» підкреслює суспільне значення приватної вартости. Всі добра землі є для всіх і для кожного — це думка про приватну власність папи.

Крах комунізму змушує кожного поглянути на вартості, які подала історія, які не добачала часто людська химерність і самолюбство. Сто років науки, старань і боротьби Церкви за робітництво, за мир в світі, за справедливість, за оборону людської гідности і Божого ладу в світі дало доказ, що Церква справді має слова життя вічного. Пригадати б треба, що Лев ХІІІ засудив соціалізм і комунізм в 1891 році, Пій XI назвав комунізм «звироднілою наукою», комунізм і скрайні соціялізми бачили в Церкві свого ворога число один. Пригадати треба б хоч би зажерливі атаки на Церкву наших галицьких радикалів, які, на жаль, не бачили своєї короткозоросте, не бачили здорової науки Церкви, а захоплювались Марксом, не бачили через кордон жахливої колективізації в Україні і народовбивство нелюдським веденням держави і її господарки під проводом науки Маркса-Леніна, не прислухувались до простої і практичної науки Слуги Божого Митрополита Андрея, що від появи енцикліки Лева XIII «Рерум новарум» постійно вчив про суспільні питання життя народу, вишколював своїх священиків, щоб підносити свій нарід з убожества і господарського примітивізму. (На Конференції цьому питанню були присвячені кілька доповідей).

Завданням священиків є вчити про суспільні питання, про працю, про значення приватної власности, про справедливість. Священики мусять йти за вказівками Церкви і вивчати грунтовно філософію, соціологію і пов’язані з ними питання. В недавнім посланні Папи Івана-Павла II «Пасторес дабо вобіс» папа вичисляє всі ці потрібні науки в священичім вишколі. В нас так мало зацікавлених соціяльними і філософічними науками, науками про державу, про етику, політологію і тому всякий ідеолог легко вишуканими словами і риторичною демагогією (стилю Леніна) здобуває собі учнів і послідовників. Церква здобуде собі свій давній авторитет, коли буде працювати з гаслом «відновити все в Христі».

Нам треба для наукових цілей організувати і виховувати нашу католицьку інтелігенцію, наше освічене мирянство. Коли ми, священики, не можемо на всіх ділянках науки мати спеціялістів, подбаймо, щоб наші миряни, вчені в цих ділянках, прийшли нам з допомогою і понесли в нарід науку Церкви в соціальних питаннях. Владики повинні лишити всякі упередження до зорганізованого мирянства. Миряни в соціяльних питаннях, ідучи за наукою Церкви і її вчительською властю, можуть бути добрими апостолами в цьому питанні. Інакше, хто ж це буде робити при такім обмеженім числі священиків? Тепер в Україні маємо чудових інтелігентів, що могли б стати кандидатами на добрих мирян Церкви в організованому мирянському житті.

Треба нам придбати для Церкви добрих мирян інтелектуалів. Коли немає священиків для наукових цілей, дбаймо про мирян для тих завдань. Чи не наше тут лихо, що між нашим єпископатом і мирянством є широка і холодна віддаль в атмосфері недовір’я, і через те мирянське поле в нас пустіє або плекаємо біля себе мирян, які нам, а ми їм тільки виголошуємо компліменти і творимо «братства взаємної адорації»… Самі духовні особи нічого не вдіють в теперішніх потребах. Плекаймо, виховуймо вже тепер справжніх мирян в дусі постанов II Ватиканського Собору і енцикліки теперішнього папи «Христіфіделес ляїці». Не можемо обмежитись тільки до мирян «патріярхальників», наче б тільки те одне питання в нас існувало і було єдиним завданням мирян. Існує велике число проблем в нашім житті, між ними соціяльні питання.

Наша Конференція у Львові в червні цього року ці питання торкнула, викликала зацікавлення, дала ініціятиву. Наш Президент на це теж звернув увагу, коли писав у своєму листі-привіті до Конференції: «Міжнародня [Ваша] Конференція з таких проблем особливо своєчасна тепер, коли наша молода держава переживає складний період виходу з економічної кризи, становлення політичної стабільности, налагодження ритмічної державнотворчої праці. Сьогодні, як ніколи, важливо зберегти спокій, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, щоб усім мобілізуватися на втілення високої мети — утвердження державної незалежности України і побудову правового демократичного суспільства». Папа Іван-Павло II своєю енциклікою «Сотий рік» нам про ці завдання пригадує і вчить. Це частина нашої проповіді і її маємо чинити всі, про неї дбати цілим церковним Організмом — духовенство, миряни і «усі люди доброї волі, а зокрема віруючі».

Львів, 22 травня 1992 року

У зв’язку з появою у місті Львові саморобних афіш, які самочинно оголошують Митрополита Володимира Стернюка Патріярхом Української Греко-католицької Церкви і закликають завтра, в суботу, 23 травня 1992 року, о 9 годині зібратися на молебень на площі Собору св. Юра, група мирян разом з народнім депутатом України Михайлом Косівим зустрілася сьогодні з Високопреосвященнішим Владикою Володимиром, який заявив таке: «До цієї акції я не маю ніякого відношення. Мого благословення на неї не було, і молебень на завтра я нікому не обіцяв служити. І такий молебень не відбудеться».

Представники влади і мирянських організацій просять львів’ян виявити терпеливість, дочекатися закінчення Синоду, після якого будуть оголошені його рішення, і не вдаватися до завчасних, явно розкольницьких вчинків Церкві.

В суботу, 25 травня 1991 року, у Філядельфії відбувся чотирнадцятий з черги з’їзд Українсь­кого Патріярхального Товариства в США. З’їзд відкрила, провівши молитву, і привітала учасників — делегатів і гостей голова управи Українського Патріярхального Товариства Рома Гайда. Спершу Рома Гайда висловила кілька думок до проблем і завдань з’їзду. Для керування нарадами з’їзду обрано президію у складі: Мирослав Лабунька — голова, Дарія Кузик і Олександер Пришляк — заступники голови, Ярослав Волощук й Ігор Гайда — секретарі. З’їзд вибрав комісії: верифікаційну, номінаційну, статутову і резолюційну.

За проведену працю звітували голова Рома Гайда, організаційний референт Олександер Пришляк, фінансовий референт Ярослав Білинський, секретар Василь Никифорук, за редакцію журнала «Патріярхат» — Микола Галів, а за адміністрацію — Володимир Пушкар. В загальному звіти були інформативні, так що учасники могли собі виробити правильний образ з проведеної праці. Звичайно, праця не була легкою і були труднощі.

В міжчасі на з’їзд завітав Достойний Гість зі Львова, Блаженніший Митрополит і Містоблюститель Володимир Стернюк у супроводі о. крилошанина Ярослава Шуста, о. мітрата Зенона Злочовського і о. канцлера митрополичої канцелярії у Львові — Йосифа, студита. Блаженнішого Володимира Стернюка привітав голова президії Мирослав Лабунька, а також голова УПСО Василь Колодчин і голова Рома Гайда. При цьому дорогому і мило баченому Гостеві, їх Блаженству, Блаженнішому Володимирові вручили дар любови і подарували ікону Матері Божої.

Блаженніший Митрополит Володимир зворушливими словами подякував за теплі й сердечні привітання і висловив щирий привіт з’їздові та побажав успішних нарад. При цьому Блаженніший Володимир сказав, що у своїй нелегкій праці все старався йти слідами Митрополита Слуги Божого Андрея Шептицького і Патріярха Йосифа. Зокрема підкреслив і подякував учасникам з’їзду за те, що Товариство піддержує ідею українського патріярхату, бо це благородна і свята ідея.

«Мені так потрібно вас там, на Україні… Мені приємно бути разом з вами, молитись і піддержати тих, які стараються і турбуються за долю нашої Церкви. Маю сумні вістки зі Львова. Там є недобре… Мені казали негайно повертатись, але я на це собі не можу позволити», — сказав Блаженніший і додав:

«Наша Церква стоїть на мучениках, але не на амбіціях. Нам предсказав Митрополит Шептицький, що наша Церква буде знищена, але вона відродиться і буде розвиватись у сяйві Божої слави. Патріярх Йосиф був гідним наслідником свого попередника».

В тому часі від імени Українського Патріярхального Світового Об’єднання Василь Колодчин і від Українського Патріярхального Товариства в США Рома Гайда вручили д-рові Володимирові Пушкареві грамоту особливого признання за віддану працю як адміністраторові журнала «Патріярхат». Також таку грамоту вручено редакторові журнала «Патріярхат» Миколі Галіву. Нагороджених грамотами благословив Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк.

Звіт з переведеної контролі праці управи склав Теодор Крочак, відмітивши, що уступаюча управа провела вагому працю і заслуговує на уділення довір’я з признанням. Над заслуханими звітами відбулась коротка дискусія, після якої уступаючій управі визнано довір’я. Юліян Головчак за верифікаційну комісію подав звіт з перевірки попереднього протоколу тринадцятого загального з’їзду, не знайшовши неточностей, і запропонував протокол прийняти. Пропозицію прийнято.

Важливою точкою з’їзду був звіт номінаційної комісії, за яку реферував Олександер Пришляк, а до якої, крім згаданого, належали: Василь Колодчин, Оксана Бережницька і Микола Галів. Після різних домовлень і говорень устійнено і обрано управу УПТ-ва у наступному складі: Рома Гайда — голова, Олександер Пришляк, Василь Никифорук, Василь Колодчин, Микола Галів, Володимир Пушкар, Леонід Рудницький, Роман Андрушків, Наталка Ґавдяк, Оксана Бережницька, Сидір М. Тимяк, Любомир Калинич — члени управи. Контрольна Комісія: Теодор Крочак, Іван Крих, Роман Левицький, Іван Дзівак, Ярослав Білинський. Товариський Суд: Мирослав Лабунька, Микола Кунинський, Юліян Головчак, Роман Ярош і Андрій Дякун.

Деякі зміни статуту реферував Олександер Пришляк. Довша і у деяких випадках безпредметна дискусія вив’язалась над питанням, чи зняти точку статуту про Раду Мирян, яка вже від більше, як десять років, не обиралась і не діяла, але, незалежно від цього, на вимогу кількох осіб і для святого спокою залишено цю точку.

Резолюції реферувала д-р Стефанія Бережницька, яка подала загальні рамки й основні точки резолюцій, які з’їзд прийняв з тим, що остаточну редакцію і оформлення перебрала на себе новообрана управа разом з Резолюційною Комісією.

Слід підкреслити, що з’їзд письмово привітали Митрополит Степан Сулик, Владика Василь Лостен і Владика Роберт Москаль. Усно склали привіти: Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк, о. парох церкви св. арх. Михаїла у Філядельфії Зенон Злочовський, від УПСО Василь Колодчин, від Товариства «Св. Софія» Леонід Рудницький, від радіо програми «Голос мирян» у Філядельфії, від Товариства «Лемківщина» Теодор Царик та поодинокі відділи УПТ-ва.

На закінчення нарад з’їзду перевибрана голова Рома Гайда подякувала за вибір президії з’їзду за керування та філядельфійському відділові за уможливлення відбуття з’їзду та в кількох реченнях накреслила майбутнє праці управи Т-ва. Молитвою, яку провів о. Зенон Злочовський, закінчено наради з’їзду.

Після вечері відбувся у тому самому приміщенні, де відбувався з’їзд, на Факс-Чейсі у Сестер Василіянок, панель на тему проблеми Української Католицької Церкви під сучасну пору.

Панель відкрив і ним керував Леонід Рудницький. Привітав учасників на вечорі і представив панелістів. Перший виступив Микола Галів, який говорив на тему: «Відношення УКЦеркви до УАПЦ, УПЦ, РПЦ і Римо-католицької Церкви у Польщі». Тому що доповідь буде надрукована; не подаємо висловлених доповідачем думок. Другим з черги панелістом виступив Василь Колодчин, який говорив на тему: «Візія українського католицького мирянського руху», яку також друкуємо в журналі.

Третім панелістом виступив Борис Ґудзяк, який говорив на тему: «Мирянський рух в Україні, пережиття породжує структуру». На вступі доповідач підкреслив, що говорить в імені тієї генерації, себто молодшої, якої немає тут, на цьому форумі. «Я відчуваю ваш жаль до цієї генерації, яка виявилась байдужою до цих життєвих проблем нашої Церкви», — сказав доповідач. В дальшому доповідач підкреслив особливо критичний час, коли рішається доля нашої УКЦеркви на далеке майбутнє. Ми не можемо не використати цієї унікальної нагоди. Доповідач звернув увагу, що ми сьогодні є напередодні великого свята П’ятидесятниці за старим стилем. Подав глибокий зміст цього свята та його богословське значення. Зокрема підкреслив вияв і силу Святого Духа, що творить одну і нероздільну Трійцю, себто Триєдиного Господа. Борис Ґудзяк з закінченими богословськими студіями представив ці проблеми цікаво і зрозуміло. Передбаченим коментатором до панелістів був Мирослав Лабунька. Він підкреслив, що не міг перед панелем запізнатись з текстом проголошених доповідей, тому йому тяжко їх скоментувати. Він тільки торкнувся богословських питань Бориса Ґудзяка, які доповідач представив правильно і вдало. Над заслуханими виступами панелістів і коментатора відбулась дискусія. На закінчення керуючий панелем Леонід Рудницький подякував панелістам і коментаторові за виголошені доповіді та всім присутнім за участь.

Микола Галів

Це особлива нагода і приємність вітати Владику Володимира з днем його ім’янин, що є у свято св. Володимира, хрестителя Руси-України. Українська діяспора у Північній Америці мала особливу нагоду тількищо вітати нашого дорогого й особливого Гостя, Ісповідника Віри, активно діючого підпільного Митрополита Володимира Стернюка тут, в CШA й Канаді. Мабуть, нашому Ісповідникові Віри, Владиці Володимиру Стернюкові, якого ще не так давно переслідували, не визнавали й упосліджували, навіть не снилось, що він буде нашим гостем, як Ісповідник Віри і діючий Митрополит. Як також ми ніколи щось подібного не уявляли, що будемо мати таке щастя вітати усіма любленого нашого підпільного ієрарха, гідного наслідника великих митрополитів Слуги Божого Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа, діючого митрополита на львівському престолі Володимира Стернюка.

Ця особлива подія сталась завдяки одному найстаршому незалежному католицькому коледжу на Горі св. Марії у Емітсбурґу, в штаті Мериленд. Цей відомий Католицький Коледж в Америці за особливі терпіння, за відданість Христовій Церкві та в загальному за ісповідництво Української Католицької Церкви нагородив Митрополита Володимира Стернюка грамотою, присвоїв йому звання Доктора Гоноріс Кавза. Це була первопричина приїзду нашого дорогого достойника, Ісповідника Віри, Владики Митрополита Стернюка.

Коли автор цих рядків і голова УПСО Василь Колодчин з приводу повороту Патріярха Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського, до Києво-Галицької митрополії на митрополичий престіл у Львові відбули спільну авдієнцію у містоблюстителя Володимира Стернюка у митрополичій палаті св. Юра, то під час нашої авдієнції Владика Володимир поділився цією вісткою, про те, що найстарший і незалежний Католицький Коледж на Горі св. Марії у Емітсбурґу, в штаті Мериленд нагородив його докторатом Гоноріс Кавза і що він плянує для тієї цілі прибути до США, щоб бути безпосередньо учасником присвоєння йому такої особливої гідности і при цьому відвідати деякі більші українські громади в США і Канаді, — повідомив Владика Володимир. Рівночасно просив нас про це нікому не говорити, щоб цим не перешкодити його плянам. Звичайно, ми додержали слова і нікому не говорили про приїзд нашого дорогого гостя Владики Стернюка. Ми під час побуту Владики Володимира в США пригадались їх Блаженству і були раді і щасливі, що могли їх Блаженство вітати безпосередньо тут, на американській вільній землі і зокрема щиро та тепло вітати на форумі чотирнадцятого з’їзду Українського Патріярхального Товариства у Філядельфії на Факс-Чейсі.

Вручення докторату Владиці Володимирові у згаданому коледжі 19 травня 1991 р. відбулось величаво і достойно. Владика Володимир був у супроводі о. мітрата Івана Біланича. Під час цих церемоніяльних парад з української сторони були присутні д-р Рома Навроцька, д-р Цісик, Родина Владики. Зарядові Католицького Коледжу в Емітсбургу належить наша вдячність і щира подяка.

Слід відмітити, що господарем приїзду Владики Володимира Стернюка на терені США був стемфордський Владика Василь Лостен. Владика Стернюк прибув до США 15 травня 1991 р. На летовищі зустріли Владику Стернюка Владика Василь Лостен у супроводі о. мітрата М. Берка. Того ж самого дня у вечірніх годинах Владика Володимир Стернюк зустрівся з українською зорганізованою громадою, себто представниками громадських організацій, які чекали на дорогого гостя Митрополита В. Стернюка у Стемфорді. Тут відбулась гостинна привітальна церемонія. Владика Володимир, хоч був втомлений, але нікому не відмовив з ним зустрінутись і вислухати привітання та різні проблеми. Все це проходило у дружньо теплій та щирій атмосфері. Під час свого побуту в США Владика Володимир Стернюк відвідав усі більші скупчення української громади. Правда, можна було сподіватись, що Філядельфійська Митрополія виявить більше тепла і щирости поза формальною куртуазією. Владика Володимир під час свого побуту у Філядельфії посвятив фундаменти під церкву св. архистр. Михаїла.

Особлива зустріч з Владикою Стернюком відбулась 26 травня 1991 р. у Нью-Йорку. Тут в неділю о десятій годині ранку відбулась торжественна архиєрейська Служба Божа, яку відправив Владика Володимир у сослуженні о. протоігумена Бернарда Панчука, ЧСВВ, отця пароха Патрикія Пащака та багатьох священиків. Дияконували о. Йосиф, студит, канцлер Владики Володимира і о. Пилип, ЧСВВ. На Службі Божій присутніми були Владика Василь Лостен і Владика Всеволод, єпископ Української Православної Церкви, що належить до Царгородського Патріярха Димитрія. Співав хор ім. митрополита Шептицького під дириґентурою А. Добрянського.

Владика Володимир під час своєї проповіді спершу подякував о. парохові Пащакові за привітання і представлення, а після цього склав подяку Владиці Василеві Лостенові за його гостинність і за те, що він зайнявся його побутом, та тепло привітав його з двадцятиліттям єпископства. Безпосередньо після Служби Божої у залі школи св. Юра відбувся святочний бенкет на пошану дорогого гостя, їх Блаженства Володимира Стернюка. Якщо брати до уваги дуже короткий і до того невигідний час, то фреквенція на бенкеті була, понад всякі сподівання, більша як задовільна. Тут можна б говорити про певну культуру бенкету, якої у дечому бракувало. Нездоровими були тенденції дискримінації і партикулярности. Поза всякими недотягненнями у загальному громада щиро і тепло не тільки словами і своєю присутністю, але й даром любови гостила Блаженнішого Митрополита Володимира Стернюка.

Сподіваємось, що Владику Володимира не менше тепло вітали у Канаді. Напрочуд Владика Володимир під час своїх багатолюдних і достойних візит виявився надзвичайно жвавим, енергійним і невтомним. Його промови, принагідні виступи були актуальні і глибоко продумані. При цьому він виявив непересічне знання не тільки церковних, але й загально українських і політичних питань.

Для того, щоб ми ближче запізнались з особою їх Блаженства, подаємо короткий біографічний нарис.

Владика Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 р. на Львівщині в селі Пустомитах, у священичій родині. Батько Володимира був деканом Стрийського деканату. Його юнацькі роки припали на період українських визвольних змагань 1918-1920 років. Це був період українського відродження й української державности. Середню освіту починав у Львові, але закінчив у Бельгії. Після закінчення середньої освіти вступив до манастиря редемптористів і вписався на студії богословії, які закінчив у 1931 р, і був висвячений на священика. У Бельгії Володимир Стернюк прожив біля 12 років свого життя, звідси є його знання мов, зокрема французької. У 1932 році Володимир Стернюк повертає до Галичини і тут займається душпастирською працею до початку Другої світової війни. З того часу почався у о. Володимира різноманітний і неспокійний життєвий період. Після другого приходу більшовиків на наші землі о. Володимир був у манастирі. По т.зв. «львівському соборі» у 1946 р. манастир був закритий, а всіх жителів манастиря викинули. Отцеві Володимирові вдалося улаштуватись на працю у бібліотеці при вулиці Ломоносова у Львові. В 1947 р. він був заарештований під претекстом, що сповідав вояків УПА. Суд над о. Володимиром відбувся у Москві. На суді йому до обтяження добавили допомогу жінці брата Степана Бандери за те, що виповнив своєю рукою переселенчу картку з Польщі. Отець Володимир був засуджений на п’ять років. Сидів у таборі Архангельської области серед самих бандитів. Після звільнення у 1952 році повернувся до Львова і тут працював сторожем у парку, а згодом рахівником у галузі зеленого господарства. У міжчасі перейшов вишкіл санітара і до відходу на пенсію працював санітаром при швидкій допомозі. Виконуючи цю працю, о. Володимир потайки сповняв свою душпастирську працю, сповідав хворих, хрестив дітей, на бажання людей відправляв Служби Божі. В такий спосіб старався і виконував свої душпастирські обов’язки.

Перед своїм виїздом до Риму Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий висвятив на єпископа о. Величківського, це було в 1963 році. У 1964 році Владика Величківський висвятив о. Володимира Стернюка на єпископа і взяв його на помічника. Це деякий час було таємницею, але коли прийшлось вчити кандидатів на священиків і їх висвячувати, то це вже не могло залишитись повною таємницею. Після виїзду Владики Величківського приходилось Владиці Володимиру самому висвячувати нових священиків. І так Владика Стернюк діяв до часу «гласности» і «перестройки».

Це дуже загальні, далеко не повні мазки з життя Блаженнішого Митрополита Володимира Стернюка. До речі, життя Владики Володимира Стернюка — це також світлий фрагмент історії нашої Помісної УКЦеркви, це її обличчя. І так ми стали тими щасливцями бути безпосередніми учасниками, свідками незаперечного Божого провидіння у воскресінні нашої Помісної УКЦеркви, якою так непохитно керував Владика Володимир.

До цієї далеко неповної сильветки нашого дорогого Владики Володимира слід хоч згадати його появу у Вічному Місті — Римі на Синоді УКЦеркви, що відбувся у минулому, 1990 році, наприкінці місяця червня, де їх Блаженство Володимир разом з іншими своїми владиками з України представляв живу, діючу і творчу Українську Греко-католицьку Церкву і пригадав Папі Іванові-Павлові ІІ, що нашій Церкві належить визнання патріярхату. Цим Владика Володимир підкреслив, що питання патріярхату не є тільки побожні бажання української діяспори, але всієї Української Католицької Церкви, себто в Україні і в діяспорі.

Ваше Блаженство, Блаженніший Володимире, у день Ваших ім’янин прийміть від всього зорганізованого мирянського руху, мирянства за патріярхат, наш щирий доземний поклін і привітання. Бажаємо Вам, Ваше Блаженство, прожити ще довгі роки у кріпкому здоров’ї, щоб Ви могли дальше успішно працювати у Божому Винограднику на славу Божу, добро нашої Церкви й українського народу. Хай Вам Всевишній Триєдиний Господь помагає!

Микола Галів

(Біографічні дані взято з інтерв’ю з Владикою Володимиром, яке перевів Ярослав Гулько і що було надруковане у журналі «Людина і світ» за квітень 1991 р.)

Редакція одержала листа Владики Володимира Стернюка в англійській мові, який був призначений на Синод Українських Єпископів Помісної Української Католицької Церкви, що відбувся у лютому 1991 р.

Друкуємо цей лист в українському перекладі з англійської мови. Редакція зверталась до деяких наших синодальних отців, щоб одержати листа в його оригінальній мові, себто українській, але з наших заходів нічого не вийшло. Чомусь цей лист, а радше його зміст, був засекречений і таким він залишився. Нам не залишилось нічого іншого, як зробити переклад з англійської мови. Ми вилишили латинський текст з листа, у якому наводились деякі параграфи декретів.

Зміст листа є діловий і дуже актуальний, який повинні були синодальні отці взяти до уваги. Листа на Синоді прочитав Владика Юліян Вороновський. Хоч лист вже мас історичну вартість, але варто нашим читачам з ним запізнатись. Лист кидає багато світла на розуміння певних проблем нашої Церкви в Україні і діяспорі.

Редакція

У справі наступної наради Святого Синоду

Ми одержали програму нарад Синоду, що має відбутись в лютому 1991 р. в Римі. Цим листом ми бажаємо висловити свої думки до цих справ.

1. Де повинні були ці наради Синоду відбутись?

На нараді Синоду, що відбувся 17 березня 1990 року у Львові, була прийнята резолюція і пізніше затверджена на нарадах Синоду у Римі,у червні 1990 p., що Синод Києво-Галицької Церкви і всієї Руси повинен зібратись на історичній території Церкви — краще у Києві або Львові, тоді коли ці два міста є нашими історичними столицями. Це не тільки є правильно і підхожо, але коли цей Синод відбудеться на своїй церковній території, наша канонічна позиція буде значно сильніша. Наша сучасна ситуація вимагає рішучої дії, щоб український нарід міг зрозуміти повагу нашої Церкви, як Церква з своїми правами й євхаристійною єдністю з Церквою Риму.

Патріярх Мирослав-Іван є передбачений прибути до Львова в Лазареву суботу, 30 березня цього року. Деякі наші ієрархи висловили свої бажання приїхати до Львова на Служби Божі у Світлий Тиждень Великодніх свят. Це дало б освячену нагоду для нашого Синоду відбути у найбільш підхожому місці: урочисті наради могли б відбуватись в катедральній церкві св. Юра, тріюмф великого мученика, а ділові наради в Митрополичій Палаті. Це місце нарад буде підносити наш моральний авторитет і скріплювати респект, який наші вірні мають до Церкви.

2. Патріярхат

Під час нашої братньої зустрічі і короткої наради Синоду в Римі, в червні минулого року, Святіший Отець обіцяв нам Патріярхат, який є ціллю нашої Церкви вже довгі, довгі роки. Для того першою точкою нарад Синоду мусить бути формальна петиція до Папи Івана-Павла II проголосити Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси згідно з параграфом 11 Вселенського Собору Ватиканського ІІ Декрету Східніх Католицьких Церков. (Далі слідує цитата у латинській мові).

Наші священики і вірні в Україні і фактично ввесь український нарід є приготований до цього моменту, і вони сподіваються від нас, їх ієрархів, виповнити нашу історичну відпові­дальність і одержати знак визнання від Святішого Отця.

3. Вибір владик на Україні

Деякі точки програми пропонують вибір можливих кандидатів на ієрархів в Україні. Два аспекти цієї пропозиції є неточними: вони ігнорують існуючих ієрархів і вони пропонують вибирати терна, трьох кандидатів на кожну позицію.

Ми пам’ятаємо слова Патріярха Йосифа-Ісповідника: це не є питання особи галерії невільників архиєпископа, але легітимне право нашої тисячолітньої Київської Митрополії. В Апостольському Листі Тисячоліття Хрещення Київської Руси — «Магнум Баптізмі Донум» Папа Іван-Павло II писав:

«… громади вірних, що народились у цих змаганнях (або випробуваннях) і які залишились у злуці з Римським Престолом на протязі століть у глибокому послусі до свого переконання, звичайно мають право до солідарности католицьких громад і зокрема від єпископа Риму» (параграф 5), і «…відносно автентичної традиції, в їх власному обряді і з їх власними правильними пасторами», (параграф 7).

Ми шануємо ці слова Святішого Отця дуже високо; вони висловлюють цю солідарність з нашою Церквою і піддержують їх автентичних священиків — ієрархію тут, на Україні. Ця солідарність, ця підтримка були дуже важливими і децидуючими у поверненні великого числа вірних до Греко-католицької Церкви. Солідарність Папи Римського з ієрархією і священиками, які провадили Церкву через десятиліття переслідування, мала збільшити респект, який вірні мали до Святішого Отця і ієрархії. Цей респект є надзвичайний тут, Апостольський нунцій, монсеньйор Соласуонно, відвідав Львів і обсервував, як наші ієрархи є тісно об’єднані з вірними і як вірні поважають папу в особі його репрезентанта.

Так, тут не повинно бути жодної ініціятиви чи пропозиції, яка давала б познаки до будь-якого непорозуміня між Апостольською Столицею і ієрархією в Україні або яке може провадити будь-кого, подумати, що ієрархи тут не можуть втішатись повною підтримкою Святішого Отця. В іншому разі, можуть постати серйозні труднощі.

а. Ми не вибираємо на нашій території «терна»

Тут немає канонічних підстав сугерувати, що Синод повинен вибирати трьох кандидатів на кожну позицію в нашій Церкві в Україні, на нашій історичній території. Помісна Церква, очолена Верховним Архиєпископом, є рівнопатріярша майже у всіх справах, включно із вибором єпископів. Цей принцип був проголошений Вселенським Собором Ватиканським II в Декреті про Східні Католицькі Церкви, який відноситься повністю до нашої Церкви:

(Далі є цитата у латинській мові)

Папа Іван-Павло II продовжив процедуру «Апостоліка Седес» для нашої Церкви, коли прийняв можливість надзвичайного синоду, який складався виключно з ієрархів поза Україною, відколи не було можливости скликати повний синод ієрархії в Україні і діяспорі. Цей синод у діяспорі може тільки вибирати ієрархів для діяспори, що є поза територією України, і такий вибір відбувся згідно з процедурою Апостольської Столиці. На синоді вибрав трьох кандидатів і предложив список Папі для остаточного вирішення.

Це не є основа, на якій можна представити цю процедуру на нашій історичній території. Тут, на території Києво-Галицької Митрополії, загальне право, дане в «Клері Сансктітаті» (канони 252-255 і канон 326) в Східній Церкві і повторене в новому, проголошеному Кодексі канонічного права для Східніх Католицьких Церков, є у повній силі. Синод вибирає на кожне опорожніле місце одного кандидата. Папа завжди має право відмовити евхаристійну єдність з вибраним кандидатом (чи з будь-яким єпископом), але в суті даної справи Папа користується цим правом тільки у особливих обставинах.

Ми можемо потвердити застосування загального права, яке є подане в цих документах для Помісної Церкви Києво-Галицької двома наступними цитатами:

1. (Латинська цитата)
2. «Утере юре туо!» (Папа св. Пій X в листі до Митрополита Андрея пригадав про його повне право, як Голови і Батька Помісної Церкви Києво-Галицької і всієї Руси).

Це питання піднесене під час критичного моменту в українській історії. Після довгих років переслідування і пригнічення тепер кілька різних Церков змагаються за вірного українського народу. Наші вірні є свідомі своєї спеціяльної для українських християн церковної ідентичности. Вони сильно бажають повної автономії їх Церкви, виключно згідно з принципами, проголошеними Вселенським Собором Ватиканським II:

«… щоб усунути будь-які сумніви, цей Святий Синод урочисто рішає, що Східні Церкви пам’ятають конечну єдність з цілою Церквою, яка має авторитет керувати сама собою на основі своїх власних приписів, відколи ця згода є кращою для добра своїх вірних і більше властива для добра душ» (Декрет Унітатіс Редінтегратіо, параграф 16).

Коли наша Церква буде успішною в сучасній Україні, це є абсолютно конечне виконати ці принципи. Вселенський Собор святочно рішив цей принцип, і наші вірні розуміють цей принцип і кожний відступ від цього принципу може ризикувати всім, що ми осягли.

Різні соціяльні сили в Україні, які протиставляться до нашої Евхаристійної єдности з Римом, повторяє, що не приймається, «Унія» є нічого, тільки невільництво польського римо-католицтва, що Рим не бажає нас, що Рим не дозволяє нам Патріярхат, що наш Синод не має дійсного авторитету, але римо-католики будуть вирішувати всі важливі справи, що Рим буде домагатись целібату для наших священиків і що поза Галичиною не буде греко-католицької ієрархії та що ми будемо під властю римо-католицьких монсеньйорів… жодний з цих наклепів не є новина. Нашою найкращою обороною є спільний респект між ієрархами в Україні і Святішим Отцем: кожна радість у спільній любові і на цьому шляху заохочує вірних збагнути Святішого Отця як оборонця і охоронника нашої Церкви.

Публічна опінія в Україні є дуже летюча, зокрема під сучасну пору, коли все міняєтьсчя. Ми повинні бути дуже обережні й точні, так щоб не дати можливости нікому жодного претексту до думання чи сказання, що гідність нашої Церкви є в небезпеці.

б. Кандидат не може бути вибраний на посаду, коли ця посада не є опорожненою

Тут є пропозиція вибрати Коадьютора з правом наслідства для Верховного Архиєпископа. Тут мається прецеденс для такої позиції у надзвичайних обставинах, але це не відноситься до спільного права (Клер Санктітаті, параграф 241, згідно протосикелом Патріярха: ССЕО параграф 78). Під сучасну пору Верховний Архиєпископ є в доброму здоров’ї, містоблюститель є в доброму здоров’ї і тут є п’ять єпископів-помічників. З багатьох особливих причин наступний Верховний Архиєпископ мусить прийти з України. Але тому, що через переслідування, дуже мало священиків у властивому віці має потрібну освіту. За чотири чи п’ять років ми можемо передбачити священиків у такому віці, що матимуть відповідну богословську освіту і конечний духовний досвід у нових обставинах в нашій признаній Церкві. Це буде найкраще вірити у Бога, тримати Верховного Архиєпископа і містоблюстителя в доброму здоров’ї, аж поки ми не будемо мати таких добрих кандидатів.

4. Кандидати на єпископів у діяспорі

Було запропоновано вибори для кількох єпископських престолів на Заході. Ми розуміємо цю потребу вибору нових ієрархів, і ми напевно бажаємо взяти участь у цій справі, так щоб скріпити напрям між Церквою в Україні і єпархіями у діяспорі. Це було б корисно відкликати наради синоду, даючи нагоду кандидатам відвідати Україну і познайомитись з ситуацією Матірної Церкви і дати нагоду ієрархії в Україні, щоб вона могла запізнатись з кандидатами. В такий спосіб ми були б більше компетентні брати участь у виборах, і нововибрані ієрархи почувались би самі частиною Матірної Церкви.

5. Новий Кодекс східнього канонічного права

Щойно Папа проголосив новий Кодекс канонічного права, який увійде у життя 1 жовтня 1991 р. Ми бачимо цю потребу для синоду студіювати цей новий Кодекс і дати практичні напрямні для здійснення цього кодексу. Водночас синод повинен благословити і відважно провадити дальшу працю над кодифікацією цього помісного права нашої Церкви, найбільшої Східньої Католицької Церкви і не тільки на основі трьох синодів (Кобрин 1626 p., Застость 1720 р. і Львів 1891 p.), але також сотню синодів, які наша Церква святкувала і які регулювали наше життя від св. Володимира аж до сьогоднішнього дня. Кожний правовий єпископський синод має свою історичну важливість, і вони всі мусять бути студійовані в дусі параграфу 5 Декрету Східніх Католицьких Церков, так що ми повинні не забувати нашої «шанованої історії» і тільки обмежити самих себе до тих трьох синодів.

6. Канонізація святих

а. Святі мученики

Церква в Україні пропонує, щоб наступні наради синоду повинні зайнятись справою канонізації святих. Наша Церква нам дала багато мучеників за Христа на протязі останніх двох сторіч, і так, що досі ні один не був канонізований. Мученики України і Білорусі в 1839 p., мученики у Холмській єпархії 1875 р. і нові мученики за останніх 70 років є всі нашими небесними заступниками, і ми мусимо їх визнати і оцінити належно. Церква не вимагає спеціяльних чуд для канонізації святих мучеників.

б) Митрополит Андрей

Слуга Божий Андрей передбачав переслідування і перемогу нашої Церкви. Віднова відкритого життя нашої Церкви в Україні є одним з найбільших чуд цілої історії, і це напевно достатньо для канонізації Митрополита Андрея. Тому ми пропонуємо, що синод повинен зробити цей крок у відношенні до параграфу 19 Вселенського Собору Ватиканського II Декрету Східніх Католицьких Церков.

Висновки

З цією надією ми завершуємо наші завваження, просимо любих братів, ієрархів в діяспорі, які є залучені до Матірної Церкви тут в Україні (згідно з параграфом 7 Вселенського Собору Ватиканського II Декрет про Східні Католицькі Церкви) зрозуміти наші бажання, а зокрема прийняти наше запрошення приїхати до Львова до нашої катедральної церкви св. Юра для наступних нарад Синоду Помісної Церкви Києво-Галицької і всієї Руси.

Святіший Отче!

Понад сорок років переживала наша Українська Католицька Церква ненормальний стан своєї праці для свого народу і добра душ. Її злуку з Апостольським Престолом у Берестейській Унії скасовано злобно і підступно у 1946 році, позбавлено її власної ієрархії з думкою, що, поразивши пастиря, розбіжаться і вівці, їй заборонено під гострими карами всяку працю, її загнано в підпілля, з якого вона вийшла тому три роки. Найбільший удар стрінув нашу Церкву тим, що позбавив її єпископів, ієрархічного проводу. Церква — то спільнота видима, збудована за ієрархічною структурою і таїнственне Христове Тіло, тобто спільнота невидима, небесна, Святим Духом ведена і Його благами збагачувана. Не є це, однак, як уважно підкреслює Другий Ватиканський Собор, як щось подвійне і окреме, «але творять вони одну складну дійсність, що складається з Божого і людського елементу». У цьому зовнішньому виді Христос Господь хотів, щоби наслідники Його апостолів були пастирями в Його Церкві. Так єпископи, творячи місцеві Церкви, які стали клітинами цілої Вселенської Церкви, провадили свої стада на чолі з Вселенським Архиєреєм, а у Східній Церкві через своїх патріярхів, які, очолюючи свої помісні Церкви, були в злуці з Вселенським Архиєреєм. Епархії стали зовнішньою організаційною формою праці, дії і духовного життя в нашім Господі з дією Святого Духа, прямуючи до вічного Царства Отця.

Вся ця зовнішня структура нашої Церкви зазнала спустошень і захитань під впливом переслідувань, неможливости діяти легально перед безбожницьким урядом, а теж і частинно через різні політичні розчленування деяких наших земель і їхніх єпархій, хоч нова політична ситуація в СССР зібрала вперше в нашій історії наші етнографічні землі в одне і прадавні наші епархії опинились на одній території Української республіки під совєтським урядом в Москві. Але ці епархії не мали своїх Владик вже сотні років ще й перед совєтською революцією. Деякі були штучно відділені від Львова дивними кордонами, щоб тільки Львів не міг мати впливу на них і на своїх вірних з’єдиненої з Римом Церкви. Іншими словами: зникли старі труднощі для оформлення ієрархічної структури нашої Церкви, але й появились нові перешкоди для того, щоб ця зовнішня частина неподільного Христового Містичного Тіла не могла спільно і органічно працювати і діяти. Це такі важкі і при тому делікатні питання, що самі їх ми розв’язати не можемо. Найбільшою з тих нових труднощів є ця, що на теренах нашої галицької церковної провінції появилась, як вислід ненормальних обставин минулого, ще й Російська Православна Церква, яка уважає себе в праві мати повну церковну юрисдикцію і структуру біля нас, ставлячи нескрито свої претенсії і свої перешкоди для нашої праці і розвитку. Не боїться вона вживати навіть кпин чи публічних закидів, що ми — владики, які вийшли з катакомб, не є визнані Апостольським Престолом, не маємо легальних територій, не маємо прав ані повновластей і тим самим не маємо права організувати нормальне церковне зорганізоване канонічне життя і працю.

Останніми місяцями творилася нова дійсність — відродження Української Автокефальної Православної Церкви на традиційно католицьких територіях Західньої України. Речники цієї Церкви підкреслюють повну незалежність від Риму та Москви, покликуючись на патріотичні гасла і козацькі традиції. Між народом ширяться непорозуміння, мовляв, стати греко-католиком — значить латинізуватися, переходити на польське і тратити свою національну ідентичність. Упродовж кількох місяців відновлено нову ієрархію — в цілості сімох владик. Щобільше, 6 червня 1990 р. у Києві скликано на собор, де проголошено український православний Патріярхат з осідком у Києві. Першим патріярхом України проголошено митрополита цієї ж Церкви в США — 92-літнього Мстислава Скрипника, а митрополитом Галицьким з осідком у Львові назначено владику Йоана Боднарчука. Щоб скріпити позиції Католицької Церкви, нашим прохання є:

1. Торжественно визнати наші права і наші давні межі наших єпархій, яких маємо бути законними пастирями з волі Вселенського Архиєрея.
2. По повному упорядкуванні нашої ієрархічної структури на наших землях, прохаємо сповнити Вашу обітницю, що по відзисканні волі нашої Церкви і упорядкуванні її організаційної структури завершити її церковну будову визнанням нашого патріярхату, згідно з заявами ІІ Ватиканського Собору, папи Павла VI, який не міг цього зробити «Сальтем про темпоре», і згідно з Вашим, Святіший Отче, бажанням тієї хвилини діждатися і таке добро нашій Церкві й народові зробити.

Перешкод у цьому ділі не повинно бути, але великих користей духовних, канонічних, екуменічних, пасторальних та еклезіяльних було б безліч.

3. Встановити згідно з історичними критеріями межі наших єпархій, щоб ми могли приступити до організації душпастирської сітки станиць для місіонерів, парохів і душпастирів. Привернути давні з’єдинені єпархії, які вже століттями не мали своїх ієрархій (Луцьк, Володимир, Остріг, Мстислав, Чернігів і т.п.) до давньої єдности зі Львовом як осідком Верховного Архиєпископа і Митрополита і майбутнього Патріярха. Іншими словами, дати їм статус канонічно-пасторального існування. Наш Синод вибрав би для них ієрархів.
4. Встановити легальний статус агрегації наших владик, що досі жили в діяспорі, щоб ми разом з ними творили один Синод нашої Церкви згідно з правом та під проводом нашого Отця і Глави, покищо Верховного Архиєпископа, а завтра Патріярха.
5. Перемишльська єпархія, на жаль, осталась ще поділена політичними границями і вимагає розв’язки, щоб не остатись сиротою із своїми історичними сестрами — іншими єпархіями. На територіях Української Республіки вона може знайти свій осідок і відновлену діяльність у Самборі.
6. Чимало наших вірних, як подібно сталося з поляками, що їх доля розсіяла по Сибіру і центральній Азії та Росії, знаходяться по широких теренах СССР. Вже Слуга Божий Андрей Шептицький виявив у минулому стільки журби про тих своїх духовних дітей і створив був різні канонічні засоби для їхнього церковного життя. Тепер настав час, щоб ці старання з доповненнями знову відтворити і встановити для нормальної душпастирської праці нашої З’єдиненої Церкви по всіх теренах СССР. Екзархати, вікаріяти, адміністратури, візитатури чи інші згідно зі східнім правом інстанції треба створити з визначенням їхніх меж дії.

Без цих старань і засобів ми можемо залишитись в очах світу, а головно в очах східніх братів, як безформна маса, якою ніхто не журиться, а яка, обезкровлена переслідуваннями, не матиме сил піднестися скоро на свої ноги перед своїм Вчителем і Спасителем.

Рим, 25 червня 1990 р.

+ Володимир

Містоблюститель і правлячий архиєрей Галицької Митрополії

* * *

Ваша Святосте,

Ваше Блаженство, Високопреосвященні і Преосвященні Владики!

Дякую Всемогутньому Господеві, що зволив зібрати нас усіх, Владик Помісної Української Греко-Католицької Церкви, разом із Петром, щоб взаємно запізнатися і, з остаточною ціллю спасення людських душ, подумати і подати напрямні на найближче майбутнє нашої Церкви в Україні й у Радянському Союзі.

Дозвольте і мені зложити щирий поклін Вашій Святості від усього українського Божого люду на рідних землях, враз із почуттями сердечної вдячности за всі Ваші труди і старання, які Ви проклали і вкладаєте для повного публічного визнання і свободи Української Католицької Церкви.

Ваша Святість, перший Папа-слов’янин є харизматичною постаттю і певним об’єднуючим чинником з велетенським моральним авторитетом не лише для українського народу, але і для всіх народів Радянського Союзу, які з глибини душі вірять, що Ви, Святіший Отче, поставите тривкі основи морального оздоровлення всієї Східньої Европи і тим дасте основний почин її духовного об’єднання, основаного на началах Христової благовісти від Атлянтику аж по Урал.

Ця наша сьогоднішня зустріч є конкретним камінчиком у мозаїці тривалого існування об’єднаної Европи, і за це складаємо Вам щиру подяку.

Не входитиму в цій хвилині у наше недавнє минуле, бо воно в більшій чи меншій мірі є Вам відоме. Завдяки Божій благодаті і незнищимості Христової Церкви та покрову Богоматері, наша Церква вийшла з довголітнього підпілля і ставить перші кроки у напрямі її відродження та нормалізації. На цьому етапі ми кладемо на першому місці любов Бога, любов ближнього і любов до тих, що донедавна переслідували нас і яких, по-людськи беручи, можна було б уважати за наших ворогів. Для нас в Україні геройський крок примирення і прощення, який зробив Блаженніший наш Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський до Російської Православної Церкви і народу, зрушив наші серця і ми в цьому бачимо виразну волю Божого Провидіння нам на дороговказ. Українські католики хочуть жити у цім дусі християнської любови зі всіма своїми сусідами та іншими народами Европи і світу, не зважаючи на історичне минуле. І це залишається нашим ідеалом до осягнення.

Щоб, одначе, любов була щиро правдива, вона мусить випливати з двох сторін і пошанувати, в повному значенні цього слова, велику моральну чесноту справедливости. Фактом є, що Українській Католицькій Церкві, починаючи від 1945 року, заподіяно велику несправедливість і кривду і вчинив це не лише тодішній радянський уряд, але й Московський Патріярхат. Сьогодні, коли беремося за лікуваня цієї глибокої рани, ця несправедливість повинна бути в засаді засуджена і усунена. Згідно із справедливістю, Українській Католицькій Церкві належиться це, що їй несправедливо забрано і чого позбавлено від 1945 року. Тому, одначе, що від того часу минуло 45 років — два покоління — і відбувся цілий ряд процесів, Українська Католицька Ієрархія на рідних землях бажає прийняти всі храми і добра, які їй несправедливо забрано, щоб потім обговорювати, що вона може відступити Православній Церкві.

Було це нашим бажанням, під час розмов Чотиристоронньої Комісії (6-13 березня 1990 р.) обговорити ці справи. Одначе, із-за незрозумілих причин, до цього не дійшло. Ми сподівалися, що поки приступимо до розмов з православною стороною, католицька сторона (представники Святої Столиці та Української Католицької Церкви на батьківщині) узгіднять між собою точки і спосіб ведення розмов. Для цього, на жаль, не знайшлося часу і зрозуміння. Щобільше, не існувала будь-яка програма чи точки нарад, і прямо оминались основні питання, без яких не можна було приступати до деталів. А православна сторона була зацікавлена лише технічним питаням поділу церков і, будучи у стані «краще є становище того, що посідає», ставила католицьку сторону у підрядне становище і в стан слабшого. Я на якийсь час дивився, а відтак чув у собі моральний обов’язок покинути ці наради і анулювати всякі пороблені домовленості, бо інакше високий моральний авторитет Святішого Отця і Української Католицької Церкви на рідних землях в очах вірних значно впав би. Отже, Святіший Отче, прошу прийняти цей мій акт як оборону Вашого високого авторитету у світлі християнської любови, правди і справедливости. Бо якщо я так не поступив би, наш нарід осудив би нас за те, що ми не зуміли встоятися за нашими основними правами.

Чотирнадцять точок, котрих ми домагалися, були узгіднені з Главою нашої Церкви, Блаженнішим Мирославом-Іваном і подані до відома делегатам Святої Столиці. Це були наші заложення і точки до розмов, з якими ми хотіли приступати до переговорів з православною стороною. Тому, що не дійшло до будь-яких узгіднень, заки приступлено до Чотиристоронніх розмов, а відтак тому, що радянська преса почала оприлюднювати відомості, незгідні з правдою, які могли б скомпромітувати нас — українських католицьких владик — в очах наших вірних, ми подали цих чотирнадцять точок до публічного відома.

Я роблю, Святіший Отче, цю довшу дегресію з виразною метою і гарячим проханням, щоб майбутні розмови у наших справах з радянським урядом чи Московським Патріярхатом узгіднювати з проводом нашої Церкви і, тим чином, щоб католицька сторона говорила однією мовою, бо якщо доходитиме до розбіжностей, то для наших вірних це буде соблазном і пониженням високого морального авторитету Католицької Церкви.

У світлі християнських чеснот любови, правди і справедливости ми готові обговорювати з радянським урядом цілий ряд деталів, застерігаючи за собою непорушність наступних точок:

1. Повне публічне визнання як юридичної особи Української Католицької Церкви зі сторони радянського уряду, а з боку Московського Патріярхату — її визнання як Церкви-Сестри. Не можна про нас говорити, як про громади, спільноти чи групи вірних східнього обряду. Ми є помісною Церквою свого права (екклезія партікуляріс суі юріс) у повному значенні цього слова і згідно з наукою Другого Ватиканського Собору і за таку нас повинні уважати всі інші Церкви.
2. Слід визнати недійсність і неважність т.зв. Львівського Собору (8-10 березня 1946 р.) як зі сторони Російської Православної Церкви, так і з боку уряду, тому що від цього собору Московська Патріярхія і радянський уряд уважали нашу Церкву зліквідованою. Тут треба остаточно поставити кінець всякій двозначності, де уряд спихає вину на Московську Патріярхію, а Російська Православна Церква на уряд. Це був спільний акт цих двох установ. Треба засадничо визнати його недійсність і неважність, так як це зроблено з іншими сталінськими злочинними актами.
3. Внаслідок цієї ануляції Українській Католицькій Церкві слід повернути собор св. Юра у Львові враз зі всіма його забудуваннями. Привернення власности цього собору дається нашій Церкві на основі права на власність, згідно з майбутнім радянським законодавством про свободу сумління і релігійні організації. На тій самій основі слід привернути і Мукачівсько-Ужгородській єпархії катедральний собор Воздвиження Чесного Хреста, так як це вже зроблено в Івано-Франківську.
4. З поверненням собору св. Юра (символом українського католицизму) до свого престолу повинен чимскоріше повернутись Верховний Архиєпископ Львівський і Галицький Митрополит зі своїм почотом. І тут прохаємо Вашу Святість ужити всіх своїх впливів перед державними та церковними чинниками, щоб цей поворот став дійсністю в найближчому майбутньому. Галицького Митрополита від 11 квітня 1945 р. насильно віддалено від свого престолу, а від лютого 1963 р. він був змушений перебувати поза межами Радянського Союзу. З поворотом теперішнього Верховного Архиєпископа, Блаженнішого Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського до Львова повертається в очах народу правда і справедливість.

Як будуть дані ці гарантії, у засаді я згідний, і я заявив вже це публічно, щоб цим самим храмом користувалися і вірні греко-католики, і вірні православні. Цю мою пропозицію відкинула православна сторона.

Такий процес поділу церковних дібр у наших днях повинен бути передбачений на довший проміжок часу, бо коли донедавна можна було говорити про поділ церков між Українською Католицькою Церквою і Російською Православною Церквою, яку недавно тому перейменовано на Українську, то сьогодні не можна виключити на території Західньої України і поширення Української Автокефальної Православної Церкви, яка знаходить більше грунту між населенням, ніж Російська Православна Церква. Одначе, всі ті проблеми можна розв’язати в дусі братнього порозуміння і щирости, якщо будуть пошановані засади християнської любови, правди і справедливости.

* * *

При тому дозвольте мені зложити Вашій Святості синівський поклін від усієї Львівської архиєпархії і цієї частини Перемишльської єпархії, яка знаходиться на сучасній території України. Працює в нас 456 священиків, в тому числі 258 священиків, що перейшли з Російської Православної Церкви. В нашій архиєпархії працюють 33 монахів Студитів, 56 Редемптористів і 62 Василіян, які включені у вищенаведеному числі 456 священнослужителів. У даному часі це духовенство обслуговує 1,062 парафії та релігійні громади, що подали документи про свою приналежність до Греко-католицької Церкви. Приблизне число вірних — від півтора до 1,8 мільйона людей. В даному часі ми вже прийняли як гідних до навчання в Духовній Семінарії 185 кандидатів, хоч зголошених будо понад 250 осіб. Офіційно зареєстровано, як греко-католицькі, понад 100 церков, хоч фактично діють, як наші — 803 храми.

Наші вірні, які я сьогодні перед Вами тут представляю, очікують від Вашої Святости піднести нашу Церкву до патріяршої гідности і бажають бачити нашого Блаженнішого Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського, патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси-України.

Ватикан, 25 червня 1990 р.

+ Володимир Стернюк
Містоблюститель і правлячий архиєрей Галицької Митрополії

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь.

Ваші Еміненції, Блаженніший наш Патріярше, Кардинал Любачівський, Високопреосвященні Владики, Ви, отці, і всі вірні брати і сестри наші, дозвольте мені сказати сьогодні кілька слів з такого великого нашого торжества. Мої слова будуть ті самі, що Ви їх чули в часі читання Святого Євангелія: «Шукайте перше Царства Божого, а все інше вам додасться». І ось ми прийшли сьогодні з далеких сторін — з України, щоб засвідчити перед нашим Святішим Отцем Іваном-Павлом II, що ми є вірні сини Христової Католицької Церкви. Щоправда, ми маємо наші труднощі, але ті труднощі, коли ми будемо ступати законами Христовими, правдою Божою, то легко зможемо їх перебороти. Христос сказав: «Коли любите мене, заховуйте мої заповіді». В тому, що ми будемо повинуватися нашому Святішому Отцеві, виявляючи нашу любов і наш послух, в тім і шлях до розв’язання усіх наших труднощів. Немає правдивої любови, коли немає правдивого послуху. Ви знаєте, що четверта заповідь Божа каже шанувати своїх батьків. Нашими батьками в Христовій Церкві є в першу чергу той, кого Христос наставив провадити і кермувати своєю Церквою. А кермувати і провадити Христовою Церквою наставив Святого Петра і його наслідників. І ось, коли ми будемо виявляти нашу любов до батька нашого, намісника Петрового, я вірю, що ця любов буде тоді тільки правдива, коли буде послух зглядом до нього, і цей послух вкаже на нашу правдиву любов і пошану зглядом до Святішого Отця. І ось тому то. ми прийшли сьогодні на його поклик зложити Святішому Отцеві наш поклін, показати нашу любов, нашу підлеглість, наш послух щодо Нього. Я виступаю сьогодні з цією заявою, бо ми шукаємо тут не чого іншого, але Царства Божого. Ви чули сьогодні «Шукайте Царства Божого, а все інше вам додасться». І дійсно, коли ми будемо належати до тої великої Христової Церкви, будемо шанувати не тільки послух сповнення правд Божих, за якими Святіший Отець є непомильний, але й довіряючи Йому, підемо дорогою, якою повинні ступати, як маємо поводитися у нашій Церкві, як ми маємо заховуватися, щоб любов панувала і між ним, і між нами.

Друге, що я хотів би вам сьогодні заявити, що, відгукнувшись на заклик Папи, ми прийшли, щоб сказати Вам, а через Вас усім людям на світі, що ми існуємо. Наша Греко-католицька Церква дійсно існує і сьогодні дає то свідоцтво перед Вами всіма. Ще тому півтора року, а, може, й того нема, говорячи про нас, казали, що нас нема на світі. Пізніше — кажуть, що ми стоїмо на перешкоді до з’єднання Христової Церкви з тими всіми іншими конфесіями, які існують на світі, а головно з Російською Православною Церквою. Ні, мої дорогі, ми не стоїмо на перешкоді нікому єднатися з Церквою Христовою, а йдемо тими дорогами, якими йшов Слуга Божий Андрей Шептицький і якими його наслідник нас провадив — наш Патріярх Кардинал Сліпий. І якими провадить нас сьогодні його наслідник Блаженніший Любачівський. Колись свідчили про нас недруги, що нас немає, то в скорому часі почали перечити самі собі. Бо чи може стати на перешкоді до екуменізму та Церква, за словами котрих, вона неіснуюча? Ми тепер є, і ми були, і ми нікому не стояли на перешкоді. І, коли ви пам’ятаєте добре, наш блаженної пам’яти Слуга Божий Андрей Шептицький перший зачав у Католицькій Церкві екуменізм, який пізніше Другий Ватиканський Собор розвинув це і поширив в своїй Церкві і в цілому світі. Ми того переконання, що ми хотіли б, щоб всі народи на світі були з’єднані в одній Христовій Церкві, бо коли б ми тому противилися, ми б противилися самому Ісусові Христові. Христос каже, що Він хоче, щоб всі народи належали до Нього,що Він має вівці, які є не тільки в Його стаді, але й інші вівці, які не належать до Його стада і яких треба Йому привести до Свого стада. Ми є тої самої думки — щоб всі народи створили одне стадо. В цій єдності є один Пастир, одна любов, одна правда і всі народи будуть славити Бога одним серцем і однією душею.

Дозволю собі підкреслити одну особливість про структуру нашої Церкви. За рішенням Другого Ватиканського Собору, на чолі східніх Помісних Церков стоять їхні Патріярхи. Того потребуємо і ми, щоб на чолі нашої Церкви був Патріярх, який буде нами кермувати як отець і батько. Тут хочемо Вам також заявити, що ми прийшли і виявляємо думку і почування, які віддзеркалюють бажання і стремління цілого нашого українського народу. Ми були дотепер незнані, то правда. Про нас тільки гадали. Не з причини нашої, з чужої, наших сусідів, які не хотіли нас визнавати, а радше знищити, як сказав один поет: «і добрий сусід нашу добру славу собі вкрав». Наші сусіди забрали собі ту добру славу нашу, а ми сиділи і мовчали, але прийшла хвилина, коли ми можемо тепер виявити ті наші думки, ті наші бажання серця, те наше стремління, щоб була створена Українська Києво-Галицька Церква, яка існувала давніше і яка має сьогодні також існувати. Ми цього хочемо, ми цього вимагаємо, бо це є нашим правом по Другому Ватиканському Соборі. І хоч перед тим можна було заперечити це, то сьогодні не вдасться цього зробити, тому що такі світові особи, Папи, які були на чолі того Ватиканського Собору, і отці, присутні на цьому, — всі вони підписали, щоб в східніх Католицьких Церквах, до яких ми належимо, були патріярхи на чолі своїх Церков. І от ми й тому прийшли, щоб Вам це заявити і повідомити, що ми шукаємо не своєї слави чи якоїсь ще іншої, ми шукаємо Царства Божого. Царства, котре буде нас об’єднувати в одній Українській Києво-Галицькій Церкві, яка є частиною Католицької Церкви і до якої ми належимо. І|Тим самим буде в нас та єдність між нашими вірними, між нашими священиками і між нашими єпископами.

І ще одна моя точка, це буде зовсім інше. Ви знаєте, що сьогодні ми обходимо 76-і роковини народження Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана. З тієї нагоди хочу сказати — ми дуже раді, що ми Його маємо. Він прекрасно працює як вчений, працює для того, щоб в нашій Церкві піти слідами своїх попередників: Слуги Божого Блаженного Андрея Шептицького, нашого Патріярха Йосифа, який вказав нам дорогу до світлості нашої Церкви. І ми сьогодні з тої нагоди, що Він є той послідовник правдивий тих наших попередників, хочемо Йому виявити і наш послух, і нашу любов. Ми виявляємо Йому своє бажання, щоб Він прийшов до нас на Україну і якнайскоріше засів на тому престолі, який Йому законно належиться. Щоб Він став виразником єднання, сили Христової любови і Христової правди та справедливости. І на тому грунті об’єднав цілу нашу Церкву в одне серце і в одну душу, якими будемо славити Бога в цілім світі. Через те бажаю Йому, щоб Він як в найскоршім часі міг дістатися до Львова та засісти на тому престолі, який Йому належиться, і щоб ми могли Його величати в нашій Церкві, співаючи єдиними устами, єдиним серцем «Многая літа». Цим закінчую сьогодні мою коротку промову і бажаю нашому Блаженнішому многих і благих літ життя.