Володимир Пайташ

Радо прочитав я допис маестра Володимира Пайташа в чепурнім і молодім нашім місячникові «Благовісті» в Польщі з лютого 1992 р. під заголовком «Літературна мова в Літургії». Тема мене цікавила ще в тридцятих роках, і ми, молоді гімназисти, ставили питання нашому катехитові о. Теодосієві Кудрикові, «чому не правити Служби Божої в українській мові». Очевидно, чули ми давню відповідь: «Не можна, старослов’янська мова — то священна мова». Але добрячий наш катехит додавав: «Наша літературна мова ще розвивається, ще не устабілізована, треба почекати…». І це було правдою. В гімназії увійшов був правопис і мовний пурітанізм тодішнього професора Івана Огієнка. Захоплення його граматикою, а головно лексикою, було в нас високе, але дуже скоро цей запал заник і ми вернулися до нашого Сімовича і академічного правопису. Але над питанням перекладів нашої Служби на рідну мову ми дискутували часто.

По Другім Ватиканськім Соборі прийшов час на рідну мову в Літургії і більшість з полегшею прийняли цю «новість», хоч вона втиснула в нашу Літургію теж інші чужинецькі «рідні мови» як англійську чи еспанську. Латиняни кинулись завзято усувати латинь з протестами старого покоління. Крига рушилась і можна б сказати з Асником: «Пшежитих кшталтуф жаден цуд нє вруці до істнєня»…

Не довго довелось ждати (хоч і перед Собором були вже спроби) і появились переклади (не дуже вдалі) о. Щудла — редемпториста. Під його впливом я в моїй парафії почав перекладати стихирі Вечірні, Водосвяття, Утрені Страстей. Чому? (Як і о. Щудло, не питаючи дозволу єпископа, бо замість дозволу була б прийшла заборона…). Я приготовляв для тих Богослужень тексти в церковно-слов’янській мові, відбивав їх на циклостилі, але спостеріг, що це справляє великі труднощі для вірних у читанні тих текстів і його незрозумілих слів. Вірні просто ламали собі язики, коли з трудом їх читали чи радше співали (а спів не приймає затримки). Коли переклав ці тексти, спів пішов зразу легше, а люди раділи, що розуміють те, що співають. З появою перекладу Літургії Блаженнішого Патріярха Йосифа ми всі зраділи і зразу почали співати по-українському, чим теж попав я в неласку у властей. Чому ж було ждати? Але труднощі не позникали. Підложити спів до слів не все було легко у так званім «обичнім пінію», тобто не «восьмигласнім співі», який без труду можна стосувати до будь-якого тексту, в будь-якій мові. Коли ж підкладати переклад до музики композиторів, трудність виникає дуже велика. Треба б тоді якомусь доброму поетові створити зовсім свобідний переклад, що не було б добре у текстах св. Письма зокрема. І тут я при думці п. Пайташа. Народній спів можна б підставити і треба під нові переклади, хоч тут і там виникнуть труднощі і незугарності. А як бути з композиціями, які є складніші музично для інакшого тексту?

У першому випадку народніх мелодій, здається, треба зробити таку загальну увагу для всіх наших перекладачів. Гарно воно дбати про солідний переклад, зберігати акуратно зміст слів, зберігаючи богословську думку текстів і літургічного духа. Але як зі співом? Я мав нагоду спостерегти, як відбувалися переклади, які ми сьогодні уживаємо, а можна це спостерегти також у старо-слов’янських наших галицьких виданнях з минулого, що все береться до уваги, але мелодій і співу не враховується в перекладах чи виданнях (наприклад «зірки» по відповідних фразах раз ставлять, раз ні або ставлять їх зле і не все вони відповідають мелодіям гласів, зокрема так зв. «подобних»…). Виглядає, уважали, що дяки з мелодіями «якось собі раду дадуть самі».

Така думка чи радше засади, для перекладів чи видань не були правильні і з неї потім виходили музичні дивовижі (їх все в нас було чимало, наприклад, в «Отче наш» лучили і лучать далі в одну фразу: «як на землі так і на небі хліб наш насущний дай нам днесь», — наче б на небі нам буде дальше потрібний насущний хліб! Прислухайтесь, як співають у вашій церкві, і побачите нісенітницю, яку співають! Хоч співають часами таке і там, де б повинен бути кращий зразок і для інших.

Перше прохання до перекладачів: уважайте попри філологію і на музику-спів. Нерозважним перекладом справите музикознавцям клопіт, але створиться і анархія та розбіжності, які в спільнім нашім народнім співі не повинні бути. Їх і так багато, і помножувати їх не потрібно.

Поважний клопіт є в композиціях. Я підтримую думку Пайташа. Текстів у скомпонованих творах не міняти, не перекладати, а лишати їх і співати їх у старо-слов’янській мові. (Нагадаймо при тому, що ще є в нас цілковито занедбаний і вже на чужині майже забутий ірмологічний спів. Перекладати його тексти, головно у так зв. «канонах» є справжньою мукою, а ще більшою переклади вже створені підставляти під ці старі мелодії…).

Латиняни поступили так і не підложили ще перекладів на свої григоріянські мелодії з великою шкодою для вжитку цього теж прадавнього співу, який тепер у них заник. Як не легко є співати чи підложити переклади до якоїсь клясичної мелодії «Аве Марія». Ніякий співак на це не погодиться і співає далі по-латині. Нехай для нових наших текстів-перекладів, коли вони стануть вже устабілізованими, наші молоді і нові композитори пишуть музику, а старі співаймо в старій мові! Тії молоді люди п. Пайташа, хоч напевно знають літературну українську мову і воліють її мати в Літургії, в композиціях відчули потребу залишити тексти у їхніх оригіналах. (Напевно також хотять далі співати «Кіріє елейсон» по-грецькому чи й «Хрістос анесті» і не вимагають перекладу). Як виглядали б псалми композицій Бортнянського? Вийшло би «каліцтво» і в музиці, і в ритміці.

Все ж таки щось треба б перекласти в Літургії для хорів. Щоб уникнути труднощів з перекладами для музики-співу у композиціях, дуже придались би архаїзми і у словах, і у граматичних формах, які є в літературній мові. (Наприклад, здовжені прикметники, як: єдиную, сущую, нероздільную, єси і ін.) Лишаючи їх, музика була б вдячною нам, а й переклад збагатився б. Архаїзми, на мою думку, потрібні в Літургії і корисні в ній. Вони не чужинці ані в Літургії, з якої у великім числі вийшли, ані в нашій мові, до якої історично належать і відіграли в ній поважну ролю. Існують, на жаль, філологи, що виступають проти архаїзмів. Письменники їх зовсім не цураються. З мови, думаю, таки їх не викинемо, вони потрібні, деякі літературні жанри без них не обійдуться, головно поезія (і дивує мене, що один наш поет виступив проти архаїзмів у Літургії).

А Літургія — це поезія. Чи будемо перекладати такі слова як: амінь, Господь, алилуя, Саваот, благословенний, Бог-отець, агнець, преподобний, град, істина і багато інших. Та й архаїчні граматичні форми не такі то вже погані або й чужі: которий, милость, вольний-невольний, Господу замість дивного у співі Господеві (і музика протестує!). Шевченко любив архаїзми чи старо-слов’янізми і багато їх вживав. Чи будемо його тепер поправляти, бо хтось у Бразілії тих слів не розуміє? Не входячи в якусь глибшу філологію, таки може бути ясно кожному, що в описах чогось древнього, старинного архаїзми з того часу таки просяться, щоб їх вживати, і письменники так роблять. Раджу прочитати український переклад Сервантеса «Дон Кіхот» (Київ, 1955).

Архаїзми в цьому перекладі — насолода при читанні, без них твір був би блідий і згубив би увесь свій середньовічний кольорит. Ось деякі бодай: зерцало, сладострастя, язичество, лицезріння, поприще, благоденство, благоговіння, вмістилище, порачити, епітимія, рать, утолити, трепет, брань, проронити, скрижалі, сокрушити, супостати, гласити, буйство, худородство і ін. Перекладач вибрав для еспанської старини слова української древности. І з успіхом! Галичанин все те повикидав би як кацапщину… Не добре… Не добрий є принцип для перекладу: перекладати щоденною і зрозумілою мовою. Є така мова? Погляньте в деякі наші газети і побачите, скільки там щоденного і зрозумілого для нашого читача…

Архаїзми — це не чужинецькі слова, хоч і можуть бути такими, історично взявши. Вони могли служити якійсь древній культурі, увійшли в нашу мову і в ній залишилися, коли мова йшла вперед у своїм розвитку, увійшли і в літургічну мову і служили Церкві, Літургії, катехизмові, проповіді, релігії. Вони служили (латинські, грецькі, навіть польські в нас в Галичині чи Правобережжі) і багато з них мова, немов здоровий організм, їх повикидала. Інші залишилися, і на деякі ми лютуємо… Наприклад слово «Унія», «уніят». Ми їх прийняли, уживали, а тепер зненавиділи і воюємо проти них, а противники ними нас колять. І таке буває в цікавій історії слів і мови.

В нас зненавиділи слово «православний», а воно добре, зовсім не погане слово, навіть корисне, хоч би хтось його надуживав, не бувши «православним». Але всяке між нами, людьми, буває. (Навіть таке диво: слово «православний» хтось не любить, але вбравши його в чужинецькі штани і чумарку, каже «ортодоксальний» і не чинить гріха… Всяке буває.). Архаїзми належать, отже, до нашої мови. Вони наші. Скажу більше, навіть щось парадоксальне: велике число з них стали в нас мучениками! Доказ? Ось він.

Наш відомий і працьовитий філолог проф. О. Горбач (Німеччина), хоч сам він проти архаїзмів у Літургії, тобто в її перекладах, видав у 1985 році прецінний твір, з якого залишилось «в живих» може кілька штук. Це «Історичний словник українського язика». Його видала була група наших вчених в Харкові-Києві в 1930-1932 роках. Хотіли видати, а вийшов у світ тільки перший том до букви «ж». Плян був видати словник усіх українських слів, які находились в найдавніших пам’ятках нашого письменства аж до XIX сторіччя. В наших українських творах! То була не легка праця, бо треба було часами і відсепаровувати якісь слова, що потрапили до нас від білорусів, поляків, старо­слов’янської мови чи і від росіян.

Зараз по появі цього вартісного видання в першому його томі в 1933 році, видрукований наклад сконфісковано і стягнено з продажі, а недруковані ще рукописи наступних томів знищила відповідна сталінська «бдітєльна» цензура за філологічний патріотизм. Можна уявити собі, яка доля стрінула редакторів (між ними був і М. Зеров).

Вони наважились на документах доказати, що велике число слів російської мови є українськими словами з документів української старовини. Яка конспірація! Ці слова в більшості є сьогодні архаїзмами і про їхнє походження залюбки будуть студіювати мовознавці. Потерпіли і вчені, і слова, і словник… А ми б їх викидали.

А є між ними: благо, благовірний, благовістити (наші молоді, що залюбки хапають інші чужинецькі слова, дуже люблять «євангелізувати» і в Україні питають, що це таке), — вельми, властолюбіє, восплакати і багато інших. Чому б їх не вживати, коли це потрібно і корисно? Недавно в нас виникла мала авантура у зв’язку з поправками перекладу св. Літургії Блаженнішого Патріярха Йосифа власне через те, що коректорам не подобались за численні архаїзми і вони ретельно взялись їх усувати, хоч таки чимало їх залишили, бо їхній принцип видався і їм за радикальний. Побачимо, як будуть думати в майбутньому наші перекладачі. А варто добре подумати і порадитись зі справжніми філологами з Києва.

Блаженніший Йосиф хотів у своїх перекладах своєї Літургічної Комісії зберігати архаїзми. У вступі до Літургії св. Василія Великого (теж архаїзм — Василій, а не Василь!) Блаженніший писав: «Хоч церковно-слов’янська мова не вповні є зрозуміла сьогодні, все одно чимало її слів і мовних зворотів мають велике значення для перекладів і тому не слід ними нехтувати. Вони краще віддають древнього богословського й молитовного духа правд віри, ними висловленого, вони надають окремого поетичного й літургічного змісту молитвам і тим підносять думку та почування богомольця на висоти небуденні, а надприродні, що є важною ціллю молитви і благочестя». Маємо одного священика, якого кидає в пропасницю на звук цього слова «благочестя», а воно гарне наше слово, що й знаходиться враз зі своїми похідними словами в згаданім вище словнику.

Подумати тільки, що деякі з тих архаїзмів були у вжитку в цій Літургії вже понад тисячу років (св. Кирило і Методій)! Не буду, очевидно, боронити усіх архаїзмів, які вжила та Літургічна Комісія Блаженнішого. Деякі були таки вже дуже перестарілі чи для сучасного вуха разючі, як кустодія, різка, ропотати, судище чи судилище, сиріни, времена і ін. (В такий самий спосіб є разючими і сучасні позичені в чужинців слова, наприклад: «наклали на Ісуса руки і арештували Його» (Мт. 26, 59). Чи як хтось хотів дуже зрозуміло перекласти інший вислів з євангелиста Івана: «Симон Петро… накинув одежу… і кинувся в море», — переклад: «а Петро — шубовсь у море»… (Ів. 21, 7). Ні, то не жарти, а факти, і ними хочу зілюструвати, що принципи перекладів не можна так легко упростити і вважати їх правильними тому, що вони дуже ясні і переконливі.

Коли хтось ставить закид, що архаїзми є незрозумілі, відповім: скільки ж слів, справді українських, можна не знати і вони для пересічного українця, головно на чужині, є незрозумілими, для молоді на чужині. Але ж не в усіх нас словник рідних слів є великий. Читайте Барки «Свідок», знайдете всі слова там зрозумілі?! А в нашій пресі, яку читає звичайний наш робітник зі скромною освітою, аж кишить від чужомовних слів (і непотрібних!), які також є незрозумілі для народу, як голокост, інфляція, девальвація, а в Україні вже появився «бріфінг» і всяке інше дрантя. Коли можна вивчити такі нові і чужі слова, чому не можна вивчити наших старих і рідних слів сивої давнини? Ні, таки вживайте в наших церковних книгах у перекладах архаїзми, старо-слав’янізми і не йдім на дешеву буденщину, їхня роля є таки велика і за них будуть вдячні музика, композитори і поети. Як вражав би переклад «Господи, помилуй» на «Пане, помилуй». (Як будете тепер в Україні, прислухайтесь, як вони вимовляють слово «пан», «пане» або наше галицьке «прошу пана». Як цікаво звучить в них те слово в голосі, в тоні, слово, яке було таке незвичне і зненавиджене півсторіччя і це лишило слід навіть у вимові).

Ще одна увага (за яку може накинуться на мене критики з киями!): а що, якби поступити так, як роблять латиняни (але не тому, що вони так роблять!). Чи не варто б час до часу якісь дуже торжественні св. Літургії, архиєрейські наприклад, у великі якісь річниці відслужити по старо-слов’янському? Екзотика, дивацтво, додатковий труд? Хоч я від молодости був за українською мовою в Літургії, але не можна її викинути от так на смітник, наче б її не було ніколи на світі. Вона відіграла велику ролю в нашім минулім, в нашій духовості і навіть культурі. Маймо до неї пошану. Щось з неї збережім деколи, хоч би, як це пропонує корисно п. Пайташ, в церковних творах наших композиторів з минулого. Тим віддамо вдячність тій древній літургічній мові за її корисну службу згадаємо мільйони наших предків, що нею молились…

А на кінець хочу поправити помилку п. Пайташа. Він цитує два речення із вступу до «Апостола» і думає, що вони собі противорічать. Якщо б і добачувати якусь двозначність, то можна б поставити це на рахунок недосконалого стилю, але речення ніяк не є противорічними і значення їхнє є цілковито противне до того, що його бачить чи подає п. Пайташ. Друге речення доповнює перше! Треба було замість крапки по першім реченні поставити кому і почати підрядним реченням зі сполучником «бо»! Тоді буде ясне і не «противорічно». Поставмо тепер обидва речення побіч із злучником «бо» і читаймо з ним або без нього, тоді читач побачить, чи є противенства: «Передусім збережено точність і вірність перекладу з нашого церковно-слов’янського тексту, бо свобідний переклад може бути подекуди суб’єктивним і не завжди вірним». А ще наступне речення розвіває всяке непорозуміння, яке добачив п. Пайташ, і воно звучить: «Сам текст св. Письма є надхненний Святим Духом, а свобідний переклад, що є часто поясненням, не має цього дару».

Літургічна Комісія була за точними перекладами «Апостола» і «Євангелія», як їх видали для нашого літургічного вжитку у Римі (на прохання Митрополита Андрея). Власне Комісія і зокрема Блаженніший Йосиф були проти свобідного перекладу, тобто «суб’єктивного». Чому б було трошки призадуматись, що перекладачі не були такі наївні, щоб признатись в такий нерозумний спосіб, що перекладали суб’єктивно і неточно і признались до того зразу на вступі, що наробили помилок, щоб потім з того був заколот у Церкві… Та ж слова «може бути» в другому цитованому реченні виразно вказують, що це речення не є самостійне, а змістом пов’язане з попереднім. Так все буває, коли якісь речення вириваються з контексту. Покійний Блаженніший особисто був дуже вимогливий, щоб перекладати акуратно, зберігаючи архаїзми, стиль, синтаксу, порядок слів і не лишати «ніже тії коми»…

Всі переклади в світі є недосконалі і римський теж. Роблено їх в поспіху з думкою, що прийдуть краще справлені. Все таки вони є кращі, як всі інші, що появились перед ними в різних частинах світу і викликали протести, критики і різні крайні погляди (один священик договорився до того, що написав книжечку: «Яка мова Господу Богу наймиліша»)… Перша спроба справити цей переклад недавно не була успішна (може і тому така законспірована вона була)… Помилки можуть бути в найкращому перекладі, зокрема коли ідеться про архаїзми. Різні чинники можуть вмішатись при тому. Ось цікавий приклад з тропаря в тому ж «Апостолі» з 1 вересня (початок церковного року). Добре зробили, що усунули архаїзм «літо», що означає в старо-слов’янській мові «рік». В тропарі трапилася помилка коректора, мабуть і з гарного поетичного старо-слов’янського вислову «вінець літа», у перекладі — «вінець року», вийшло «кінець року»… Але зараз на наступній сторінці коректор не добачив і лишив «вінець року» в кондаку індиктіону… Трапляється, і якийсь старий дяк на поселеннях міг би пояснити, що слово «індиктіон» означає, що скінчилося літо і наступила осінь…

Має рацію Володимир Пайташ, що в наші церкви не дуже учащає молодь, бо там відправи є задовгі («Патріярхат» ч. З (291) — 1995).

Велику вину в цьому сумному явищі несуть отці й світські, які занадто захоплюються хором замість всенародного співу. Хор повинен бути у великих церквах, але співати не щонеділі, але на великі свята і зокрема на урочистостях. Щонедільна Служба Божа з хором створює між вірними дві кляси — співаючу меншість і мовчазну більшість. Остання під час богослуження може слідкувати за тим, що діється, лише з молитовника, а не бере живішої участи. В цей спосіб поважна частина молоді, яка до українських шкіл не мала нагоди ходити, залишається бути пасивною під час відправ і тим тратить охоту брати участь на таких відправах. Всенародний спів, «самуїлка», вчить людей богослуженням, бо вірні в таких богослуженнях беруть більшу участь.

Провід хору часто довіряється людям, які знають ноти, але не розуміють духовности церковних пісень. Багато диригентів не розуміють, що богослуження не є припадковим зібранням поодиноких пісень, а творять одне ціле, де одна пісня слідкує за другою, як одне слово слідує за другим у реченні. Багато диригентів забагато тратять часу на постійне надання тону. Замість бути готовим зараз відповісти, як священик або диякон скінчив свою молитву, багато диригентів тратять час на роздання тону, дослівно на кожне «Господи помилуй» або «Амінь». Певно, що від часу до часу треба дати тон хористам, але це мало б вистачати раз на початку і кілька разів перед певними частинами, а не двадцять п’ять і більше разів під час одного богослуження.

Багато диригентів ігнорують ті частини богослужень, які належать до священиків, зокрема таємні молитви. Багато разів священик давно закінчив молитву, а хор ще тягне зі співом, так що священик стоїть перед престолом і денервується в очікуванні, коли хористи закінчать співати. Навпаки, бувають моменти, коли священик має довшу молитву, а хор скоро закінчив свою частину, й тоді настає павза.

Окремим злом на богослуженнях є вибір певних «барокових» мельодій, коли поодинокі частини пісень передаються окремим голосам, так що хто слухає, тратить тяглість пісні і не розуміє, що хористи співають.

Кожна з цих хиб є причиною віддалення певних осіб від церкви і шукання духовности десь інде (Чи справді — ред.) Щоб запобігти цьому, в першу чергу повинні більше плекати всенародний спів з його гарним і легко зрозумілим напівом «самуїлкою».

Подруге, диригенти і хористи повинні більше поцікавитись духовним змістом пісень і тим, чому вони є якраз на тім місці. Тоді наші богослуження не будуть оперним театром, а спільною молитвою, як це нам наказав Христос, Його апостоли і святі отці Церкви.

о. Сергій Ґар
Монтреаль

* * *

Клівленд
Редакції журналу «Патріярхат» в Нью-Йорку

Статтю п.н. «Чому в Україні порожніють церкви», автором якої є Володимир Пайташ, поміщену в журналі «Патріярхат» за м. березень ц.р., прочитала я двічі. Користаючи з того, що Редакція зазначила, що це стаття дискусійна, — хотіла б висловити кілька думок.

Перш за все, за таку статтю належиться Шановному Авторові велике признання. Він відважно й об’єктивно представив у ній актуальні й наболілі справи, що про них вже роками дискутується у приватних розмовах, обстоюючи такі ж погляди й думки, про які одначе ніхто не хоче чи радше не має відваги писати. Назагал уважається, що особа, яка висловила б найбільш обережну критичну заввагу, буде наражатись на осуд, бо виступає проти священиків, яких утотожнюється з Церквою і тим самим вважається великим гріхом.

Думаю, що читачі, які уважно прочитали згадану статтю, не можуть не погодитися з автором, якому, як бачимо, лежить на серці добро і розвиток рідної Церкви. Всі його аргументи є дуже переконливі в тому, що найбільша небезпека від опорожнення наших церков криється не лише в чужинцях, які з благословенням папи намагаються перетягнути вірних нашого обряду на римо-католицький і тим самим польонізувати наших людей. Вина тут у великій мірі падає на нас самих. І якщо наша ієрархія і священство не візьмуть тих пересторог під увагу, то справді наші церкви опиняться під великою небезпекою, і тому треба в тому напрямі протидіяти якнайскорше, поки не запізно. Тут треба б дещо додати, чого немає у згаданій статті, а саме: дуже подібна і не менш загрозлива ситуація заіснувала в діяспорі. Ще не так давно наші церкви були заповнені не лиш старшого, але й середнього віку вірними, молоддю та дітворою, проте в останніх роках почали вони дуже порожніти. Які тому причини? — тривожно запитують батьки й дідусі численних уже внуків. Відповіді довго шукати не потрібно. Вона подібна до тієї, що про неї згадує о. Пайташ у своїй статті. Наші церкви у великій мірі залишились майже такими, як були в середньовіччі. Часто надмірно розтягнені богослуження в додатку з мало коли цікавими й до того довгими проповідями, які цілковито відірвані від сучасного життя та актуальних справ і подій — знеохочують багато вірних до участи в них. Старшим нелегко бути активними учасниками цілої Богослужби через вік і пов’язані з ним часті недомагання, а малих рухливих дітей — матерям нелегко такий час втримати в спокої. Нерідко повторяється своїми словами щойно прочитане св. Євангеліє (зміст якого і так тепер усім доступний) або проповідник у своїй красномовності постійно черпає теми з біблійних часів Старого Завіту, які не мають нічого спільного з сучасним життям. Старші — на скільки можливо — приймають такі проповіді, так би сказати, з релігійного обов’язку, а до свідомости звичайно нечисленного молодого покоління вони взагалі не доходять. Тому багато молодих освічених людей взагалі перестають ходити до церкви, а інші розв’язують ту проблему релігійного обов’язку так, що в чужих церквах шукають для себе духової поживи в коротких, глибшого змісту актуальних проповідях під час значно коротших Богослужб. Більшість священиків не докладає найменшого труду й зусиль, щоб нав’язувати так потрібні контакти з вірними (таких майже не буває), щоб наболілі проблеми сучасного так дуже складного й нелегкого життя, якщо не розв’язати, то бодай у деякій мірі облегшити. На мою думку — це дуже важкий засіб, щоб не тільки зберегти існуючу церковну громаду, але, навпаки, розбудувати її.

А щодо національного питання, яке являється таким преважливим фактором для нас на еміграції, — то справа це, за невеликим винятком, майже не існує. Всякі прояви патріотизму, плекання любови до рідного — вважається за політику, яка не має мати місця у церквах. 1 то не зважаючи на те, що наші святці цього століття — Слуга Божий Митрополит А.Шептицький і Блаженніший Патріярх Йосиф так часто закликали своїх вірних до любови й вірности до рідного, вважаючи ті прикмети за одну з високих чеснот, а сучасний папа при всякій нагоді підкреслює свій польський суперпатріотизм.

Остаюсь з пошаною
Любомира Мичковська

Відповідь на статтю «Чому в Україні порожніють церкви»

У березневому числі «Патріярхату» появилася стаття авторства Володимира Пайташа під вищезгаданим заголовком. Виглядає, що до різних наших церковних криз долучується ще одна і то дуже велика: наші вірні починають в Україні ходити до польських римо-католицьких костьолів. Цей факт напевно затривожив багатьох читачів. Автор статті подає різні поради і пропозиції: деякі з них правильні, але деякі ні, і вони могли б спричинити ще більший хаос і шкоду нашій Церкві, якщо б їх здійснено. Тому відповідь на цю статтю є конечною.

Автор статті подає голоси польської преси, яка тріюмфально пише про своєрідну дезерцію українського мирянства з наших церков до польських костьолів. Ця преса заявляє відкрито, що такий перехід українців греко-католиків до римо-католицької Церкви скріплює також політичні позиції і впливи поляків в Україні.

Цікаво, що наш церковний провід не тільки що не журиться цією проблемою, але навіть погоджується з тим явищем, як чимось самозрозумілим. Як подає Володимир Пайташ, у жовтні 1994 р. гостював у Перемишлі один із греко-католицьких єпископів з України, і він у своїй розмові з перемишльськими українцями виразно сказав, що тепер наші вірні відходять від нашої Української Церкви, і на те «немає ради», бо Греко-католицька Церква стала для своїх вірних «неатракційною», що в Україні буде Римо-католицька Церква, і це є неминуче.

Тут мимоволі пригадуються слова шкільного вірша: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!». Як може український греко-католицький владика так спокійно сприймати перспективу заглади нашої Церкви в Україні? Це щось неприродне, цілковито абсурдне! Та ж Владика є пастирем повіреної собі Церкви, має хоронити її від зовнішніх і внутрішніх ворогів, за своє стадо він є відповідальний перед Богом, своїм народом та історією. А може ця ліквідація нашої Церкви є плянована Ватиканом, і Владика сприймає це в дусі послуху? Також Владика Юліян Ґбур у своїх радіопередачах зі Львова (як подає Володимир Пайташ) висловлює бажання нашого греко-католицького єпископату, щоб з нагоди 400-ліття Берестейської Унії також і вірні забирали слово в церковних справах і, між іншим, виявляли свої погляди, чи наша Церква має бути східньою чи західньою. Тут знову великий абсурд, бо ж наша Церква є східньою у своїй істоті. Приймаючи Унію з Римом, наш провід цієї східньости не відрікся, але зберіг її у 33-х артикулах Берестейської Унії. Другий Ватиканський Собор потвердив східній характер усіх з’єднаних з Римом Східніх Церков. Наші церковні світочі 20-го століття Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф постійно підкреслювали східність УГКЦеркви. Це справа не є дискусійною, так як і територія нашої Церкви не є дискусійною. В кожному разі, становище нашого церковного проводу є дуже неясне і повинно бути предметом дискусій і наші владики повинні відповісти мирянам на дуже багато питань.

Щоб зарадити цьому лихові переходу наших вірних до Римо-католицької Церкви, Володимир Пайташ подає деякі дуже влучні пропозиції, як наприклад: 1) Щоб співана Служба Божа із проповіддю не тривала довше, ніж півтори години; 2) Щоб під час відправи не було прогалин між функціями священика і хору чи дяка; 3) Щоб оголошення не були задовгі, з різними непотрібними додатками, які тільки затемнюють зміст. Є також інші влучні завваги. Але є також і шкідливі пропозиції: щоб наших вірних, яким імпонують латинські форми побожности, зберегти при нашій Церкві, пропонується впровадити до нашої Церкви подібні латинські звичаї, як наприклад суплікації, вервиці, дзвінки, хресні дороги, музичні інструменти тощо.

Але тим способом ми нічого не зискаємо, тільки втратимо. Щоб охоронити деяких вірних від латинщення, ми тоді златинщили б цілу нашу Церкву і всіх вірних. Нам треба доказувати нашим вірним не нашу тотожність з Церквою латинською, але нашу відмінність, не що ми є такі самі, як римо-католики, але що ми є інші, і та наша «іншість» є багато кращою від «іншости» латинян. Це не є якась пересада чи фантазія, але правда. Західні богослови і літургісти захоплюються Східньою Літургією, іконографією, церковним співом (але добрим) і символікою. Але ми чомусь все те недоцінюємо і шукаємо чужих дешевеньких і примітивних релігійних «атракцій». Мабуть про нас говорить польська приповідка: «Цудзе хваліцє, свеґо нє знацє, самі не вєцє, цо посядацє».

Наша Служба Божа є у своїй істоті врочиста, велична, святкова і спів (навіть скромний, але приємний і молитовний) є конечний. Це вже виходить зі самого змісту Літургії, як наприклад: «Ми, херувимів тайно являючи і животворній Тройці присвятую пісню співаючи…» або «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо» або «І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне і величне ім’я Твоє…» та інші.

«Читана» чи т.зв. «тиха» Служба Божа ніяк не повинна мати місце в нашій Церкві, бо це не є якесь приватне набоженство священика, але «спільне діло», тобто Літургія священика і вірних для гідної прослави Бога. Вже навіть латинська Церква тут, на Заході, не практикує «тихих» Служб Божих, а тим більше нам не годиться це робити. Рецитація є вже кращою, бо люди можуть брати участь, а ще краще є рецитувати в тоні, мелодійно, тобто приспівуючи, і то вже буде співана Служба Божа. Тут не мусить бути якийсь концерт з вишуканими композиціями; скромний спів, але мелодійний і набожний вистачає, якщо немає хору.

Тут треба також ствердити, що наш традиційний галицький напів є, на жаль, головною причиною непотрібного продовжування богослужб і часто не викликає вже ні набожних, ні естетичних почувань у людських душах. В самолівкових напівах часто повертаємося назад до того самого місця, щоб удруге чи втретє знов те саме співати, а це непотрібне. Навіть звичайне «Господи, помилуй» є часто розтягнене, а що тоді говорити про потрійне або як треба співати 12 разів.

Хоч автори, підписані під статтями, відповідають за свої думки, то незалежно від цього редакція почувається до обов’язку зробити до нижче надрукованої статті своє завваження. В першу чергу бажаємо підкреслити, що стаття є дискусійна, бо не все так є, як автор пише. Не заперечуємо, що автор В. Пайташ має багато слушних завважень, але під кінець стаття не є рівна і не все є передумане. Ніхто не ставив питання і такого не може бути, щоб Служба Божа була «атрактивною». Служба Божа, крім найважливішого — принесення безкровної жертви, є спільною молитвою присутніх мирян у церкві. Під час Служби Божої, чи вона співана, чи читана-рецитована, не може бути і не повинно бути приватних, тільки спільна молитва. Тоді не повинні відмовлятись вервиці чи інші молитви. Ідеться про суть і зміст Служби Божої. Інше питання, в нас немає літургічної однообразности. Це окремі питання, про які варто говорити. Вважаємо, що добре, що о. В. Пайташ висловив свої думки голосно, він це зробив щиро, бо деякі зміни в тому напрямі, що їх порушує автор, є не тільки потрібні, але конечні. Напевно під тим оглядом він не є одинокий? Радо помістимо на ці теми також і відмінні думки. Порушені питання, а є їх більше, повинен взяти до уваги провід нашої Церкви.

В місцевій перемишльській (польській) пресі час-до-часу появляються відкриті листи. Останньо їх було кілька і то на українські теми. Від довшого часу думав я написати відкритого листа в «Патріярхаті» до греко-католицьких Владик в Україні, але брак достовірних матеріялів здержував мене від такої статті. Минуле літо й останні події додали ясности у задуманій темі.

1. «Патріярхат» з вересня 1994 року, на стор. 26 в статті «Лист у справі ситуації УГКЦ в Україні» о. д-р Музичка пише: «А в Києві навіть парафії доброї не вміли зорганізувати, і тому наша там інтелігенція, особливо та гуманітарна, пішла в костел, бо там, сидячи, можна вислухати не занадто довгу «мшу» в українській версії, а що найголовніше, прекрасну проповідь-гомілію також добірною українською мовою, яку молодий польський ксьондз спеціяльно для цього вивчив. Це саме роблять і в російській версії». «Створили там український католицький університет».
2. В «Патріярхаті» з жовтня 1994 року стаття В. Соколовського, ЧСВВ, на актуальні теми «Давайте, подумаймо разом» порушує тему «віра чи обряд».

З цих двох описів бачимо, як польські ксьондзи спритно на Україні «душпастирюють», ловлячи українські душі. Це так діється в центрі України, в самій столиці Києві.

3. «Патріярхат» з листопада, стаття члена Президії Верховної Ради України та співголови «Світового Християнського Конгресу», Михайла Косіва на стороні 16 у статті «Три каплі смутку» між іншими подає слова апостольського нунція архиєп. Антоніо Франко, який на Синоді у Львові 27 лютого 1994 р. сказав: «Знаєте долю київської Католицької Митрополії, яка «де факто» перестала існувати через знищення З’єднаної Церкви в Російській Імперії в 1839 році і, на мою думку, слід уважати її вимерлою». Через те папський нунцій радить керівникам нашої Церкви не висвячувати для східніх теренів України єпископів, не залучати ці землі в сферу своєї місійної діяльности, не домагатися Києво-Галицького Патріярхату. Чому апостольський нунцій не поручає відновити нашої митрополії, зацікавлених відсилаю до повищої статті М. Косіва.
4. Натомість за кількасот кілометрів від Києва, в Галичині, при польському кордоні, польський тижневик «Жицє пшемискє» з 13 липня 1994 р. в статті автора Пшемислава Цьоха «Край за воротами» подає між іншими: «Польонія (це в Україні) зістала наново утверджена в своїх польських переконаннях. Велике зусилля вніс Католицький Костел… В селі Мислятичі є горстка поляків, але до костела приходить понад сто осіб, в більшості це греко-католики. Поміж собою розмовляють українською мовою, а моляться вже польською мовою». Польський тижневик «Поґраніче» з Перемишля з дня 29 листопада 1994 р. під заголовком «Кореспонденціє-полємікі», автор Адам Жонса, подає, як в місцевості Бібрка греко-католики учащають на польські богослуження до костела, що більше органіст (дяк) і церківник (косцєльни) — це греко-католики. А ксьондз до Бібрки доїздить зі Львова.
5. У релігійно-церковних передачах, які щоденно вранці передаються зі Львова, преосв. Юліян Ґбур, між іншим, говорив: «З нагоди 400-ліття Берестейської Унії» — бажанням греко-католицьких владик є, щоб про долю Церкви рішали не лише владики на синодах, про яких зміст і порушувані там проблеми вірні майже нічого не знають, але щоб про долю Церкви і різні проблеми рішали також вірні. Пропозиції повинні виходити з долини, від людей. Чи наша Церква повинна бути східня чи західня? Усі ці проблеми подавати в листах, письмах до Гр.-кат. Консисторії у Львові чи до часописів.
6. У жовтні 1994 року гостював у Перемишлі один із греко-католицьких Владик з України. Я попросив Владику зустрінутись з вірними греко-католиками Перемишля. Просили Владику, як того, що стоїть на свічнику нашої Церкви, щоб поділився з нами вістками про життя нашої Церкви в Україні. Владика говорив: «Після одержання свободи (виходу з катакомб) греко-католицькі церкви були виповнені вірними, а тепер їх так численно немає. Молоді також не видно. Люди відходять, і на те немає ради. Причина відходу є така, що Греко-католицька Церква стала для своїх вірних неатракційною». Владика дальше говорив, що «в Україні буде римо-католицька Церква, і то неминуче».

Подумаймо, чи фактично не можна цього запобігти, щоб придержати людей при Греко-католицькій Церкві? Так прекрасний греко-католицький обряд нараз став неатрактивним? Чому? Де причина? Чи не можна цьому зарадити?

Двічі до року наші владики відбувають у Львові синоди. На мою думку, в цих синодах повинні брати участь і миряни, бо ми становимо Церкву Христову. Що більше, останнім часом у проповідях наголошується про родинні Церкви, а Святіший Отець час-до-часу говорить про душпастирство мирян — участь мирян у душпастирстві. А львівські синоди, то замкнені конференції, де рішають про мирян без мирян. Факти: полякам в Україні віддано вже багато костелів, і працює там щораз більше польських ксьондзів. Мають вони велику піддержку в Польщі і Ватикані. В якій лише місцевості знайдеться кілька польських родин, там уже їм українські власті віддають костел. Ті родини неспроможні ремонтувати костела, от і тут їм помагають греко-католики. Так діється майже в кожній місцевості, а результат праці такий, що польський ксьондз запрошує наших греко-католиків на свої богослуження, діти ходять на польську релігію і так непомітно починається полонізація. На доказ цього, що це правда, може послужити стаття «Край за воротами» із тижневика «Жицє пшемискє».

Чому наші вірні греко-католики учащають до костелів і користають з послуг польських ксьондзів, коли церкви наші є доступні і можна користати з богослужень греко-католицьких? Приїжджі люди з України в розмовах з нами кажуть, що «кілька років тому, як воскресла наша Церква в Україні (вийшла з катакомб), зауважувалося повні церкви людей і молоді. Тепер молоді бачимо небагато. Чому? Душпастирі не зуміли заповнити духовну пустку, а треба було дати вірним відповідний зміст, а такого чомусь імпонуючого душпастирі не мали». Перемишль є прикордонним містом, часто в нас зустрічаємо людей з Америки, Канади й інших країн, котрі, повертаючись з України, заходять до Народнього Дому. І в розмовах вони усі критикують ті довжелезні богослуження в наших церквах. Греко-католицькі священики кажуть, що ми вертаємо до давніх літургічних практик,а ці ніби латинські форми обряду належить усувати. Давні літургічні практики були добрими за княжих часів, а не сьогодні. Церква наша росте і розвивається, і ми повинні йти з поступом і приймати такі форми, які і нам є вигідні і практичні. Обряд має служити нам, людям, а не ми обрядові. Коли обряд є невигідний і непрактичний, то треба прийняти нові форми, таким способом вдержимо людей у наших церквах і не будуть вони ходити на польські-латинські богослуження.

Питаю одного із знайомих, який учащає на польські богослуження до костела у Львові, він відповідає: «Я фактично ходжу до костела, це правда, але я цим ані обряду, ані віри не міняю. Я дальше є греко-католиком. Ходячи на богослуження до костела, я сповняю свій недільний релігійний обов’язок «Служби Божої вислухати», але в костелі я маю можність собі сісти, клякнути і стояти. Також їх богослуження є дуже коротші. Дивіться, у нас із церков поусували лавки (в Україні по церквах лавок не було — завваження ред.). Людина працює цілий тиждень і кондиційно не видержує стояти дві години, а навіть більше. Як реагують діти, що так довго стоять? Вони і ми також переступаємо з ноги на ногу, оглядаємося, де б то до чогось опертися, а багато людей таки виходять з богослуження перед кінцем. Якщо я так довго стою, то взагалі не думаю про молитву. Подивіться на православні богослуження, як їх вірні беруть участь: виходять, поговорять, покурять і знову входять до церкви. А в нашій перемишльській катедрі маємо ряд лавок і багато крісел. В часі богослуження люди сидять (на єктеніях, читанні апостола, під час проповіді), клячать на освячення і благословення Найсвятіших Тайн чи також стоять (на «Слава-Єдинородний», Євангелії, «Вірую», «Отче наш»). Служба Божа є урізнороднена. Для самого організму людини є краще, коли міняти позицію тіла, а не лише ввесь час стояти і думати про те, як далеко до кінця богослуження. Протестантські костели заповнені лавками для вигідного слухання Божого слова.

Священик, відправляючи богослуження, виконує різні рухи руками, переходить з кадильницею, одним словом, зміняє позицію тіла і це є корисне для організму; тому так скоро не відчуває втоми, як людина, яка ввесь час стоїть у безрусі. Чому вірні так люблять богослуження Хресної дороги? Тому, що беруть активну участь: ходять від стації до стації, клякають, встають, б’ють поклони на «Притерпівий»; цілий час є чинні. Службу Божу аж такою «рухливою» зробити не можна, тому рішуче треба її скоротити, вводячи форму Служб Божих рецитованих-читаних. Хтось може сказати, що у східньому обряді читаних Служб Божих не практикується.

Поляки римо-католики своїми приступними, короткими Службами Божими захоплюють наших вірних, які залишають наші довгі богослуження. Декотрі із священиків не узнають читаної Служби Божої, лише співану. Цей спів не є співом, ані рецитацією, лише підспівуванням. В нашому обряді немає жодного писаного правила відносно такого власне відправлювання Служби Божої. Бувають різні ситуації і не завжди можна Службу Божу співати, наприклад священик хворіє на горло.

Часто буває, що нема кому Служби Божої співати. Вперше про читану-рецитовану Службу Божу помістив рубрику львівський Служебник з 1779 року, значить понад двісті років тому, а це вже традиція. Практику цю прийняли в нашій Церкві прихильно. Читана Служба Божа є дуже практична й зрозуміла. Ісус, посилаючи апостолів у світ, сказав: «Ідіть і навчайте», а не сказав «співайте».

Гості, що відвідали наш Український Народній Дім, критично відносилися до задовгих проповідей в церквах в Україні. На мою думку, вони мали слушність. В часі моїх богословських студій у Познані професор гомілетики говорив: «Проповідь повинна тривати від десяти до дванадцяти хвилин». Довшої науки сьогоднішня людина не видержить слухати. Хоч людина слухає, але серцем і умом не сприймає, а коли до цього в нашому випадку додати те, що мусить стояти, то взагалі така проповідь є для душі людини некорисна.

Чи нашу співану Службу Божу можна скоротити? Думаю, що так, і то не пропускаючи тексту.

1. Розпочати в точній годині і цього держатися постійно.
2. В Службі Божій не повинно бути пустих місць, коли ані священик, ані вірні не співають. Тоді, коли священик окаджує, а в тому часі чтець читає апостола. Часто буває так, що після відспівування апостола священик бере щойно кадильницю і окаджує, вірні в церкві дивляться на цю церемонію мовчки, а священик тільки позує перед своїми вірними. Таких місць є більше.
3. Спів священика і вірних повинен бути ритмічний. Самолівкова Служба Божа також має нотну систему, і належить її держатися. Не думаймо, що довгий і розтянутий спів свідчить про побожність. Взагалі, ні. У нас переважно так буває, як каже приповідка: «Як хто вміє, так піє».
4. Верталізм. Дуже часто оголошення парафіяльні є дуже довгими реченнями так, що вкінці вірні не знають, про що йдеться. Оголошення повинні бути короткі і ясні, без непотрібних додаткових слів, які затемнюють зміст.
5. Співана Служба Божа з проповіддю і св. Причастям повинна тривати не довше, як півтори години.
   Службу Божу належить влаштувати більш цікавою, ввести нові форми, приступні для людей. Подам зразок із Перемишля. Довгі роки нашу Службу Божу співав церковний хор разом з мандоліновою оркестрою. Грали діти і молодь. Сьогодні вони не відійшли, а, навпаки, стали членами церковного хору, вчителями музики й співу, а обрядові нічого не сталося, не провалився. Діти і молодь будуть там, де вони є в якийсь спосіб чинні, а стояння годинами під стінами поправді не є атракційним.
6. Від двох років заведено в Перемишлі нову форму богослуження (можна б так її назвати). Після кожної читаної Служби Божої ведучий говорить: «Прошу, відмовмо одну десятку вервиці, як благодарення після св. Причастя, а молитву жертвуємо за Україну (Церкву чи т.д.). Дальше ведучий подає розважання й інтенцію. Після «дев’ятки» співають одну строфку пісню відповідного змісту. Не завважили ми, щоб впродовж двох років хтось із вірних вийшов перед часом із церкви. Усі моляться в поданих намірах.

Чув я у радіо, що в жовтні в Києві співали Службу Божу з оркестрою бандуристів (це православні). Який відгомін літургістів — не знаю, але це є доказом, що людей треба вміти включити чинно до богослуження. Як польські ксьондзи своєю практикою захопили наших галичан в Україні, послухайте. У вересні в Перемишлі появилися плякати, що приїздять з України гуртки з концертами. А був це славний «Дударик» і виступали в польській духовній семінарії, в замку і інших польських установах. До нас і до нашого Українського Народнього Дому, що є в центрі міста, гості з України навіть не з’явилися, щоб бодай обмінятися привітаннями. А увійдіть між дітей з України і послухайте, як вони говорять, які то поляки добрі: дають нам задармо жвачки, зшитки і так далі. Передбачаємо, що вкоротці нас жде польонізація, очевидно, в Україні, а самі до того йдемо.

Коли б це була правда, що польські богослуження є більше атрактивні, то до цієї пори усі греко-католики тут, у Польщі, повинні зникнути в польському морі. Але так не сталося. Сьогодні, після сорока років, відживають нові станиці і зростають.

Провід нашої Греко-католицької Церкви не повинен держатися перестарілих форм душпастирської праці, а йти з поступом. Не біймося лавок, музики, дзвінків, вервиці, молебнів, суплікації і т.д. Бо якщо ми не приймемо нових форм, то можна передбачити, що вкоротці наші владики побачать, що за кілька років в багатьох місцевостях залишаться священики без вірних.

Не держімося «літери», а йдім за поступом, щоб Богові подобалась наша активна постава і нове творення на Його славу та щоб ставали ми через молитву і працю щораз більш досконалими.

* Автор статті Володимир Пайташ є диригентом катедрального хору «Горі Серця» у Перемишлі.