Ваша Святосте
До часу історичного факту проголошення вільної, самостійної, соборної України єдиною перешкодою піднести Ватиканом до гідности Патріярхату Українську Греко-католицьку Церкву (УГКЦ) був аргумент відсутности території.
Тепер цей аргумент не має виправдання, бо згадана проблема позитивно вирішена історичним фактом відродження Української Державности, яку визнали навіть неприхильні Україні держави всього культурного світу.
Тому нас, членів УГКЦ, які, не зважаючи на найжорстокіші переслідування й знущання окупантів, залишилися вірними Вселенському Пастиреві, дивує саме цей факт, що Ватикан далі відмовляється від признання УГКЦ належного їй права Патріярхального устрою.
Сподівання Апостольської Столиці на позитивні наслідки діялогу з трьома Православними Церквами в Україні, з яких одна, а саме Російська Православна Церква, є надалі продовжувачем далеких від Божих і релігійно-церковних принципів та міркувань — є приречені на повну невдачу.
Ця хибна політика Ватикану нагадує довоєнну дипломатію Апостольської Столиці, яку вона вела на Волині, Холмщині й Підляшші під проводом єпископа Чарнецького, щоб навернути православних на католицизм. Вона не лише закінчилася фіяском, але, навпаки, довела до ще більшої релігійно-церковної нетолерантности з боку православних. Причиною було те, що цю акцію вели не українські, а латинські місіонери, здебільшого польської національности, які не володіли українською мовою, ані не знали психіки, ментальности, історичних традицій та повсякденного побуту українського народу. Тому цей зрештою шляхетний замір набрав політичного посмаку, як засіб денаціоналізації.
Іншою причиною цієї невдалої акції, яка мала вигляди на успіх, було призначення непопулярного серед українських православних владики Чарнецького і чужомовних римо-католицьких духовників-місіонерів замість віддати цю місію Слузі Божому Андреєві Шептицькому та українсько-католицькому духівництву. Часи «почцівего русіна» давно минулися, це анахронізм…
Надія на успіх теперішньої місійної праці латинських духівників не дасть позитивних наслідків навернути православних чи притягнути атеїстів до Вселенської Церкви, бо вони ставляться до католицизму з нехіттю, яка межує з ненавистю, навіть до своїх земляків-католиків із Західніх Українських земель (зокрема з Галичини), називаючи їх… поляками. Це незаперечна дійсність, якої, на жаль, не усвідомлюють чи не хочуть усвідомити чинники Вселенського Католицизму.
Цю саму помилку повторює теперішній Ватикан, хоч у його проводі стоїть слов’янський папа польської національности, який досконало знає психіку й ментальність та прямування нових поколінь українського народу й володіє українською мовою. Цю помилку в релігійно-церковній ділянці, яка тісно пов’язана з політично-державницькою, можна виправити проголошенням Патріярхату УГКЦ. Цей акт піднесе престиж і авторитет згаданої Церкви та стане притягальним чинником віднови християнства в Україні, на терені якої живе багато безвірників або байдужих до релігії й Церкви громадян. З того користають різні сектанти, які фальшиво інтерпретують Божі заповіді й матеріяльними засобами з’єднують собі нове членство, наставляючи його проти католицизму. Кабінетні ватиканські місіонери не орієнтуються в ситуації в Україні, й це гальмує або й зовсім унеможливлює акцію поширення католицизму в версії УГКЦ.
Іншою помилкою Ватикану є зволікання, «ад календас грекас», визнання Слуги Божого Андрея Шептицького святим. Коли можна було покласти вінець святости на голову римо-католицького священика за те, що віддав своє життя, щоб врятувати ближнього (це був героїзм, а не святість), коли можна було канонізувати збірно місіонерів в Азії без чуда, то чому зволікати з процесом святости Слуги Божого Андрея?
Великою перешкодою стала теж некорисна для українців-греко-католиків розв’язка спірної з поляками проблеми катедри в Перемишлі та віддання греко-католицьких українців під юрисдикцію римо-католицьких єпископів, коли одночасно Польська Католицька Церква втішається поважною кількістю своїх духівників на всьому просторі України.
Самий факт, що Ваша Святість походить частинно з українського роду та володіє українською мовою й віддала під час візитації в Філядельфії український нарід під опіку Божої Матері (це зробив кілька століть раніше великий київський князь Ярослав Мудрий), не дає гарантії, що Ватикан ставиться позитивно до такої історично вагомої проблеми, як признання Патріярхату УГКЦ, яка довгими століттями, не зважаючи на байдуже ставлення до неї Вселенської Церкви, залишилася вірною Апостольській Столиці.
Прикрим і зайвим скреготом був конфлікт із заслуженим та улюбленим вірними Преосвященним Владикою Торонтської єпархії Ізидором Борецьким. Цей конфлікт можна було полагодити більше дипломатичним шляхом.
Зговорення двох Українських Церков — Католицької та Православної краще залишити українським, а не ватиканським чинникам.
Пора залишити цю перестарілу політику Ватикану й спрямувати її на нові рейки, як цього вимагає сьогоднішня історична ситуація в світі.
Ваш у Христі
Володимир Барагура
Вудгейвен, Н.-Й., США