17 червня 1972 року у Фордгемському університеті в Ню Йорку відбувся семінар на тему «Архиєпископські і патріярхальні автономії у Католицькій Церкві.» В семінарі брали участь доповідачі неукраїнці: отець Вільгельм де Вріс, німець, проф. Йоган Мадей, німець, отець Джордж Малоні, американець, та отець Алексіс Флоріді, італієць. Модератором був др. Томас Бирд, американець.
Матеріяли семінаря появились брошурою друком по-англійському накладом Фордгемського університету того ж таки 1972 року. Для українських читачів друкуватимемо в нашому журналі доповіді семінаря по-українському. Опісля ці матеріяли будуть зібрані і друкувані брошурою.
Першою із цієї серії друкуємо доповідь на тему «Походження східніх патріярхів і їхнє відношення до влади Папи (Римського)». Автор о. Вільгельм де Вріс.
Я буду говорити лиш про перше тисячоліття й тому питання про встановлення українського патріярхату не буде безпосереднім предметом моєї доповіді. Одначе історія першого тисячоліття є також основою у поясненні прав і привілеїв майбутнього українського патріярхату. Схід і Захід в церковних справах різняться між собою в багатьох аспектах.
Одною з тих різниць, що є найбільш очевидною, є те, що Захід як цілість є сцентралізований і з’єдинений. Схід зате має багато різних церков. Найбільш важливими і знаними із них є східні патріярхати Константинополя, Александрії, Антіохії і Єрусалиму.
Патріярхати не є божеською інституцією як теж не є вони апостольського походження. Встановлення їх вказує на потребу централізації на регіональній площині для кращого правління Церквою як цілістю.
Церква ніколи не була зложена з певної кількості ізольованих єпархій та з’єдинена лиш авторитетом єпископа Риму; фактично його авторитет у перших століттях був без особливого значення. Єпископи поодиноких єпархій були свідомі своєї спільної відповідальності за Церкву як цілість.
Ця свідомість призвела до скликання перших синодів на регіональній площині де лиш назрівала проблема, якої поодинокий єпископ не міг вирішити сам, але, яка вимагала узгідненої розв’язки для цілої території, щоб оминути непорозумінь між вірними. Перші такі Синоди були скликані в Малій Азії в роках 170 – 180 проти Монтаністів. Ці Синоди нап’ятнували Монтаністів єретиками і в цей спосіб вони прислужилися до збереження миру в Церкві на даній території. Ми мусимо підчеркнути факт, що такі і їм подібні Синоди скликалися тоді, коли не існували ще церковні провінції чи патріярхати і коли ще не було канонічного права для регулювання таких Синодів.
Такі синоди, скликувані спорадично і без будь-якої системи, не могли дати Церкві даної території достатньої допомоги, особливо в її боротьбі з герезією. І тому, щоб дати Церкві таку допомогу і піддержку, назрівала потреба з’єдинення на чолі з начальним єпископом. Існування єретичних сект змусило Церкву до певної концентрації і об’єднання багатьох єпархій під авторитетом одного єпископа. Цих начальних єпископів стали називати патріярхами, а терени їхньої влади – патріярхатами.
Еволюцію в напрямі регіональної централізації ми знаходимо внутрі і назовні Римської імперії. Внутрі, на Сході, маємо вище згадані патріярхати. Назовні імперії ми маємо «Католікати» у Персії і Вірменії. Титул «патріарх» і «католикос» є синонімом.
Слід підчеркнути факт, що встановлення патріярхатів виникали з низів. Вони не були основані на підставі декретів з гори, напримір, декрету екуменічного собору, чи декрету Папи. Початків патріярхатів треба дошукуватися в давніх традиціях і звичаях які опісля були потверджені соборами і визнані папою. Папа не надавав прав патріярхам. Їхній авторитет не був привілеєм від Риму, але був признаний єпископами які підлягали його владі. Ці єпископи зрікалися частини своїх прав у користь патріярха, щоб осягнути кращу адміністрацію Церкви. Це було б фальшуванням історії, коли б пояснювати владу патріярхів як привілей Гарантований Римом, начебто Папа зрікся її (влади) в користь патріярхів. Ми мусимо уникати анахронізму в думанні, що теперішня централізація церкви існувала вже тоді, коли формувалися патріярхати.
Тут слід пояснити початки звичаїв, що створили права головного єпископа володіти територією даної Церкви. Треба відзначити, що ця адміністрація ніколи не була абсолютною чи автократичною, але завжди синодальною, що її виконував патріярх при співпраці його братів-єпископів, які підлягали його владі.
Багато різних чинників вплинуло на створення звичаю, що єпископи деяких міст постепенно здобули право володіти цілою територією Церкви. Була спроба пояснити цю еволюцію одним принципом, але практично виникло дві односторонні теорії: Перша теорія дошукувалася причин встановлення патріярхальних прав у апостольських основах Церкви св. Петра чи других апостолів. Друга теорія вважала, що політична структура міста-держави децидуючим фактором у встановленні патріярхатів. Якщо розглянути окремо обі ці теорії, то жодна з них не розв’язує проблеми.
Друга теорія, що покликувалася на політичний принцип, була отверто проголошена у славнім 28 декреті Халькедонського Собору (451). Він визнав привілеї Константинополя рівнорядними Старому Римові, тому, що Константинопіль, будучи осідком імператора і сенату – став Новим Римом. Папа Лев Великий здецидовано відкинув цей політичний принцип в його листах до імператора Константинополя Маркіяна та архиєпископа Анатолія. Відкидаючи політичний принцип Папа Лев твердив, що причин авторитету церковного престолу треба дошукуватися в основах Церкви св. Петра. В остаточній аналізі безрезультатна дискусія над 28 декретом не могла пояснити дуже скомплікованої історичної дійсності походження початків патріярхатів.
В першу чергу я хотів би вияснити в загальному суть цих двох принципів, тобто принципу Петрової чи апостольської основи, і політичного принципу. Опісля спробую відповісти на проблеми початків кожного патріярхату та пояснити на якому принципі вони були засновані.
Зв’язок єпископської столиці з особою апостола давав йому певний моральний авторитет в доктринальних справах. У своїх полеміках проти герезії гностиків Тертуліян і Іриней зверталися до єпископських столиць де колись проповідали апостоли або де вони встановляли перших єпископів. Ці столиці прийняли віру від апостолів і повинні були зберігати її непорочною. Ці церкви, що обстоювали своє апостольське походження Тертуліян називав «апостольськими Церквами». Він зачислив до таких церков Церкви Коринту, Філіппі, Єфезії та можливо Рим. Іриней твердив, що він може вичислити цілий ряд єпископатів в багатьох містах, що їх перших єпископів встановили апостоли. Як примір він дав єпископську столицю в Римі, основану св. Петром і Павлом. До них додав ще Смирну і Єфезію. Відношення цих церков до особи апостола давало їм особливий моральний авторитет, яким вона користувалася в дуже практичний спосіб: до них надсилали питання, а вони давали відповіді й поради. В цей спосіб витворилася певна залежність деяких церков у відношенні до цих апостольських столиць. Що більше, взаємини з апостольською столицею вважалися взаєминами із Вселенською Церквою. Це практикувалося особливо, (хоч і не виключно), коли йдеться про відношення з Римом.
Ми знаємо випадки де єпископи апостольських церков виразно покликалися на традицію, яку передав їм апостол. Діонізій з Коринту, наприклад, в листі до Папи Сотера в Римі (166-175) обороняв свою власну апостольську традицію навіть проти Риму. Подібний випадок знаходимо у відповіді Полікрата з Єфезії Віктореві в Римі (189-199) в справі Воскресіння.
Але, на ділі, апостольський принцип одинокий не може пояснити початків постання патріярхатів. Багато церков виразно апостольського походження ніколи не стали патріярхатами. І навпаки не всі Церкви, які стали патріярхатами, мають виразну апостольську основу. Тому ми мусимо розглянути питання політичного чинника та його вплив на встановлення патріярхатів мимо того, що його рішучо відкинув Рим.
Великі міста, які відігравали велику ролю в Римській імперії і стали столицями провінцій, (а пізніше після реформи Діоклетія часом і цивільними єпархіями) – були із тих самих причин важливими і для Церкви. Очевидно були вони центром життя визначеної території з приводу своєї величини і численного населення. Зовсім природньо – Церква старалася поширити свої вчення з цих великих центрів, що мали найкращі можливості комунікації. Апостол Павло вибрав великі міста – Тесальоніку, Коринт і Єфезію центрами своєї апостольської діяльности. Св. Петро вибрав Рим своєю столицею, тому, що це була столиця імперії. Постепенно цивільні столиці ставали також церковними одиницями.
Пристосування церковної організації до цивільної влади була завершеним фактом ще перед тим, заки Собор в Ніцеї дав на це свою офіційну згоду. Четвертий канон ніцейського Собору дав єпископам провінційних столиць певні права у відношенні затвердження єпископів їхніх провінцій. В цей спосіб екуменічний собор офіційно визнав політичний принцип. Принцип, що його проголосив 28 канон в Халькедонії не був нововведений. Зовсім певно, грецькі отці собору не базували позицій Константинополя на сумнівних засадах. Інші канони окремих Синодів теж вже санкціонували політичний принцип: послужити приміром можуть девятий канон Антіохійського Собору в 341 p., та канон шостий Собору в Сардиці 343 р. Третій канон Константинопольського Собору ,1381 р.) пристосував тепер до найвищого рівня те, що вже було принятим звичаєм на нижчих рівнях. Те саме мусимо сказати і про 28 Халькедонський Канон. Сильна опозиція Папи Лева Великого проти цього канону вказує на певне незнання канонічної процедури, як теж і історії. Таке трапляється і Папам.
На Заході підвищення політичного рівня міста самозрозуміло означало підвищення церковного становища його єпископа. І коли міста Міляно, а опісля Равенна, стали столицями імператора, їх єпископи автоматично занимали вищі становища. Клясичним прикладом дії політичного принципу може послужити Картаґіна. Її Церква не мала апостольської основи а всеж таки за часів св. Кипріяна вона стала церковним центром Африки тільки тому, що Картаґіна була цивільною столицею Африки. Підчеркуючи цей факт я не тверджу, що політична позиція міста дала його єпископові право первоієрарха. Однак політична позиція міста була причиною до створення звичаю, що єпископ користувався цим першенством і в остаточному висліді створилося право до цього першенства.
Ми мусимо признати, що обидва чинники, політичний і апостольський, мають на свою користь давну традицію і не є нововведена мимо опозиції папи Лева Великого. Тепер було б корисно перевірити в якій мірі апостольський і політичний принципи заважили на розвитку східних патріярхатів.
На початку третього століття церква Александрії виринає у повному історичному світлі. 231 р. єпископ Александрії Димітрій (190-233) скликав синоди єпископів і священиків в справі Оріґена. Його наслідник Геракляс усунув єпископа Аммонія з Тумісу та наставив на його місце іншого. Дионізій (з Александрії) втручався в справу герезії Собеліянізму в Киренайці. Ці єпископи Александрії використовували свій авторитет в цілому Єгипті так, начебто це було самозрозумілою формою їхнього володіння, при чому вони не покликувалися на догматичну засаду Петрової церкви Александрії, якої основником начебто був Марко, учень Петра. Перший раз ми знаходимо заяву в цій справі в «Історії Церкви» Євсебія на початку четвертого століття. Але навіть тоді, Євсебій не був зовсім певний у своєму твердженні. Він писав: «кажуть, що Марко був першим проповідником євангелії в Єгипті, яке він написав». Діоскор (449) був першим єпископом в Александрії, що покликався на апостольське походження його церкви. Атаназій і Кирило мабуть нічого не знали про це твердження. Здавалобся, наче б переказ про Петрову основу церкви Александрії вигадано для того щоб оправдати дійсний розвиток, що базувався на політичному становищі Александрії як цивільної столиці Єгипту і яка в свою чергу сприяла церковній централізації. Усі дороги збігалися в Александрії. Тому це було зовсім зрозуміло чому це місто стало церковним центром Єгипту. Так, у випадку Александрії політичний принцип відігравав більшу ролю як апостольський.
Зовсім іншого порядку є положення Антіохії. У Святому Письмі зовсім виразно сказано про те, що Петро перебував у Антіохії. Одначе не є зовсім певний факт, що він був єпископом чи основником Церкви Антіохії. Павло Ґехтер каже, що Петро жив декілька місяців в Антіохії перед 55 p., але це була лиш його зупинка на шляху до Риму. Робити висновок із того факту, (що Петро коротко зупинився у Антіохії), такий, щоб приписувати цій столиці повне право до першенства чи привілею патріярхату, було б мало доказаним. В листах св. Ігнатія, який був єпископом Антіохії декілька десятиліть після перебування Петра в Атіохії, не находимо ні одного натяку на те, начебто він уважав себе наслідником Петра. Першим християнським автором, що вважав Петра єпископом Антіохії, був Фіґен. В своїй шостій проповіді про євангелію Луки він писав, що Ігнатій був другим єпископом після Петра. Домній був першим єпископом Антіохії що покликуючися на факт перебування Петра в Антіохії і виводив з цього твердження певні права. В листі до Флявіяна у Константинополі 499 р. він скаржився, що Діоскор (з Александрії) старався порядкувати в Антіохії тому, що його престіл (в Александрії) був заснований Марком, учнем Св. Петра. Домній підчеркав право Антіохії на вищу позицію від Александрії тому, що вчитель Марка – Петро, жив у тому місті. В дійсності права Антіохії формувалися дуже поволи в порівнанні з Александрією. Ми не маємо доказу на те, що у формуванні цих прав здогадне відношення до Петра мало децидуючий вплив. Здається, що сам факт, що Антіохія була столицею політичної адміністрації Орієну (до якої належали теж Сицилія, Сирія і Палестина) мали більше значення. Першим автором, що говорив про політичну адміністрацію Орієну як територію, що належала Антіохії, був Єремія. Наведений тут матеріял виявляє слабість теорії про три Петрові столиці. Ця обдумана теорія була створена Римом як зброя проти Константинополя, який очевидно не міг покликатися на Петрову чи хоч би на апостольську основу своєї столиці. Ця теорія з’являється перший раз на Римському Синоді 382 р. Вона була зовсім виразною відповіддю на 3-ий канон Собору Константинополя 381 p., який приписував повагу першенства Новому Римові, безпосередньо по Старому Римові. Вкінці, початки Єрусалимського патріярхату показують нам, з одної сторони, як мало важним був апостольський принцип у перших століттях, а з другої сторони, показують його силу у п’ятому столітті. Це місто, яке могло чванитися неоспорюваною апостольською чи навіть Петровою основою визнано столицею патріярхату – все ще без назви – щойно в 451 р. на Соборі в Халькедонії.
Собор у Ніцеї 325 p., який у своєму славному 6-ому каноні признав базовані на звичаях Александрії і Антіохії привілеї Єрусалимові, то знову у своєму 7-му каноні приписав йому лиш першенство почесті, обстоюючи права митрополита Цезарія, якого владі мав підлягати єпископ Єрусалиму. Причиною до того, що Єрусалим не міг швидко розвинутися до становища патріярхату був факт, що Святе Місто було двічі зруйноване і не мало політичного значення. Таке місто не могло бути осідком патріяршого престолу мимо того, що його основа була без сумніву Петрова.
В четвертому, а особливо у п’ятому столітті апостольський принцип був більше діючий і здобув універсальне значення. На Халкедонському Соборі єпископ Ювеналь здобув визнання незалежности його престолу від Антіохії і визначення виразно окресленої території величиною трьох цивільних провінцій Палестини. Підставою на якій він оперся – була апостольська основа його столиці, якої першим єпископом був св. Яків. Якщо йдеться про Константинопіль, то зовсім очевидно, що політичне становище міста, що було Новим Римом, причинилося до створення там патріярхату. Але важливість апостольського принципу створила бажання дошукатися апостольської основи теж і для Константинополя. Важливим є те, що Отці Халькедону після Собору у своєму листі до папи Лева просили, щоб проміння апостольської слави Старого Риму освітили Новий. Це означало б, що Константинопіль, Новий Рим, був так сильно з’єдинений зі Старим Римом, що силою цього факту став апостольським. Папа Лев категорично відкинув цю аргументацію.
Рим не признавав законодавства Халькедонії відносно патріярхатів, але визнав патріярхати Александрії і Антіохії базовані на основі їхніх старинних звичаїв, як теж і канонів Ніцеї. Папи ніколи не претендували на їхнє право надавати привілеї чи права патріярхам Александрії чи Антіохії. Папа Лев Великий, напримір, у своєму листі від 9 січня 454 р. до єпископа Юліяна говорив про привілеї Церкви Александрії. Він усіма силами старався обстоювати думку, щоб єпископ Александрії Протерій зберігав привілеї своєї столиці наслідуючи примір старинних Отців, згідно з непорушними декретами канонів. І якщо коли-небудь папи виразніше покликувалися на канони, що були основою патріярхальних прав Александрії чи Антіохії, то тоді вони цитували канони Ніцеї. Іноцент І, напримір, покликувався на них в листі до єпископа Александра (у Антіохії), 415 р. для цього, щоб доказати що він має право висвячувати митрополитів на його території, як теж переводити вибір єпископів. Іноцент не наділяв правами єпископа Антіохії, але дошукувався їх у тому, що вже було вирішене на Соборі, який, як він сказав, «вияснює волю усіх єпископів світу». В свою чергу, як я вже згадав, Собор Ніцеї покликався на старинний звичай, заснований на праві давності.
Лев І в листі до імператора Маркіяна (22 травня 452 р.) виразно підчеркував «Привілеї Церкви, що їх встановили канони Отців та визначили декрети Собору в Ніцеї, не можуть бути безцілево скасовані, або змінені, ради бажання внести новинку».
Папи здавали собі справу з того, що права патріярхів мають свою основу в прадавніх звичаях, що їх опісля освячували канони Соборів. Вони ніколи не твердили, начебто позицію першенства вони дарували патріярхам Александрії чи Антіохії, як привілей і бажання ділити з ними свою владу. І якщо взяти це під увагу, то визнавання папами влади патріярха у першому тисячолітті не було рівнозначним з призначенням їх на це становище.
Про вибір патріярха повідомляли Рим, як теж і других патріярхів Сходу. Звичай цей мав теж і закріпити ідею про необхідність визнавання важливих вимог помісних Церков Вселенською Церквою, а особливо найвищим єпископом в Римі. (Я не буду розглядати тут дуже складного питання, в який спосіб Схід визнавав права єпископа Риму, як голови Вселенської Церкви).
Нововибрані патріярхи мусіли молитовно включитися у спільноту зі своїми братами. В тій цілі, висилали «синодальні листи» до других патріярхів. У відповідь на них папи висловлювали свою радість з приводу вибору, поздоровляли та погоджувалися на злуку. Оказійно, та ніяк не завжди, у відповіді папи був натяк на формальне потвердження.
Патріярхи входили в спільноту з Римом, коли Рим принимав їх синодальні листи. Інші єпископи були в злуці з Римом (і тим самим із Вселенською Церквою через своїх патріярхів. В очах Риму, головна функція колегії патріярхів полягала в тому, щоб злучити всіх єпископів у спільноті з центром Церкви.
Рим визнавав важливість влади патріярхів принимаючи участь в екуменічних синодах. Николай І в листі до імператора Михайла в 865 р. порівнював Собор у Ніцеї зі синодом, на якому усунули патріярха Ігнатія. У цьому твердженні є дещо анахронізму, бо коли Соборами в Ніцеї керували патріярхи, то на синоді, що усунув Ігнатія, не брав участи ні один патріярх. У зв’язку з контроверсією «Трьох Розділів» папа Пелагій І (556-561) признавав апостольським престолам, (зауважте множину), тобто Римові, Александрії і Антіохії – право вирішення сумнівів про значення загальних соборових рішень.
Немає сумніву, що єпископ Риму уважав себе головою Колегії патріярхів, а других патріярхів за підлеглих його владі. Маємо приклад на те. Папа Целестій І проголосив усунення Нестора на римському синоді, та наказав Кирилові з Александрії виконати це рішення.
На закінчення, ми мусимо визнати величезні різниці в розумінні значення влади патріярхів Римом у першому тисячолітті у порівнанні католицькими патріярхами другого тисячоліття. Я розглядав питання цеї різниці в моїй статті видрукованій в журналі «Один в Христі», вид. II 1966, стор. 130-142. Привернення прав і привілеїв патріярхам, що їх так врочисто приобіцяв II Ватиканський Собор (De Ecclesiis orientalibus catholicis n. 9) містить в собі величезне завдання, що під цю пору є ще в своєму зародку. І в цьому контексті слід розглядати питання Українського Патріярхату.