Віктор Заславський

Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині

Епізод другий

У XVIII – на початку ХІХ століття стараннями кількох поколінь унійних митрополитів та єпископів Греко-Католицька Церква ствердилась, захистила свої права і стала головним стрижнем українського суспільного життя. З’явилася ціла плеяда сумлінних та діяльних церковних діячів – інколи посередніх, хоча й старанних клириків середньої ланки, інколи блискучих та відомих – таких як Петро Білянський, який відкрив у Львові семінарію і український відділ при Львівському університеті, або Антін Ангелович, який попри сильний тиск з боку поляків та росіян і негаразди під час наполеонівських війн домігся відновлення знищеної росіянами греко-католицької Києво-Галицької митрополії.

Наступником Ангеловича став Михайло Левицький (1774 – 1858 рр. ) – священик, єпископ, згодом митрополит і кардинал, просвітник, меценат, чиї заслуги ще не повною мірою оцінені істориками. В минулій статті мовилося про формування так званої галицької церковної породи. Так от, Михайло Левицький був типовим її представником як дрібний шляхтич, син сільського священика. Станіславівська гімназія, «Барбареум» (українська семінарія у Відні), потім докторський ступінь. У 1798 році – висвячення на священика, згодом – викладання пасторального богослов’я у Львівському університеті. В 1813 році, через 15 років після висвячення, Левицький став єпископом-ординарієм у Перемишлі – древньому руському місті.

Єпископом Перемишльським Левицький був недовго – всього чотири роки. Водночас брав участь у Віденському конгресі, протестував проти релігійних утисків у Росії, відстоював права русинів та їхньої Церкви перед поляками. Мабуть, на цих переговорах цей стрункий красень із аристократичними манерами зміг здобути повагу і в цісаря, і в Папи, що й визначило його подальше переведення у Львів. Отже, займатися справами Перемишльської єпархії в Левицького не було часу. Але дещо зробити він встиг: найперше звернув увагу на нижанківського декана отця Івана Могильницького, який відкривав у своєму деканаті народні школи. У післявізитаційному акті Левицький писав:

«Подобалося нам, що в тій парохії, що стоїть під проводом Всечеснішого отця Декана, ми знайшли все найкраще. Тому похвалюємо душпастирську ревність всечеснішого о. Декана і заохочуємо його в Господі, щоби видержував в цій ревності Йому підчинених душпастирів».

Іван Могильницький (1778 – 1831 рр.) теж мав типову для свого часу біографію: виховувався в родині сільського пароха, навчався в парафіяльній школі, гімназії, Львівській семінарії, на богословському факультеті Віденського університету, одружився, був висвячений на диякона, згодом на священика, ще згодом став деканом. На цій посаді активно займався організацією народних шкіл, власним коштом видав Катехизис, написаний живою, народною мовою. Тут на нього й звернув увагу владика Левицький. Разом вони створили при єпархії дяко-вчительський інститут, який готував учителів для народних шкіл. Ректором його був Могильницький.

Також Левицький і Могильницький заснували в 1816 році «Товариство священиків греко-католицького обряду в Галичині для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». Видавали релігійні й загальноосвітні книжки переважно народною мовою. До речі, це була перша українська наукова установа! Статут її писав Могильницький, а в передмові від імені єпископа зазначалося, що засновується це товариство, тому що «…ми пізнали під час канонічої візитації нашої єпархії, що в усіх місцевостях цілковито бракує книжок з катехитики й гомілетики, допомогою яких душпастирі користаються при поясненні Слова Божого і тлумаченні правил християнського життя і які вірні нашого обряду самі можуть використати для своєї духовної користі».

У рамках діяльності товариства Левицький видав Катехизис Могильницького, його ж-таки Буквар і водночас (уже будучи номінованим на митрополита) просував указ, який зобов’язував усіх деканів використовувати саме Катехизис Могильницького.

Отець Іван був одружений, тож Левицький не міг призначити його своїм наступником. Новим Перемишльським владикою він зробив Івана Снігурського (1784 – 1847 рр. ), людину тієї ж породи: із сільської священицької родини, яка навчалася у Самбірській гімназії, а потім отримала стипендію з релігійного фонду і поїхала продовжувати навчання у Львові. Там Снігурський давав приватні уроки, заробляючи цим собі на прожиття і підтримуючи овдовілу матір, а в 1804 році поїхав на навчання до Відня. Там його, студента, призначили служити при місцевій грекокатолицькій парафії, а потім дозволити викладати на богословському відділені у Віденському університеті, аж поки цісар (найімовірніше, за поданням Левицького) не призначив його Перемишльським єпископом. Головним помічником і найближчим соратником Снігурського мав стати інший протеже нового митрополита – той самий Могильницький, якого Левицький призначив крилошанином, митратом капітули і радником при консисторії. Тоді ж він став депутатом Галицького сейму і отримав від цісаря лицарське звання та австрійський герб. Так само став депутатом Сейму Снігурський.

Отже, новий єпископ і його вірний помічник та однодумець почали розвивати справу, започатковану Левицьким. Перші десять років займалися справами на периферії (створювали народні школи і запроваджували в них народну мову навчання, шукали книги для бібліотеки, збирали кошти). А потім світ побачив одразу два надважливі результати праці цих двох корифеїв – катедральний хор, який згодом став справжнім музичним училищем, і друкарню.

Любов до хорового співу пробудилася в серці Снігурського ще тоді, коли він у Відні почув співаків зі Східної України, які виконували літургію та псалмоспіви композитора Дмитра Бортнянського – українця, який працював у Петербурзі. І ось у 1828 році на доручення Снігурського професор богослов’я Йосиф Левицький замовив у Петербурзі «много партитур славного Бортнянського». Потім такі надходження стали систематичними. З часом перемишльський хор став взірцем для інших галицьких міст, і саме під його впливом у Західній Україні почала розвиватися музична культура. Серед протеже Снігурського був і Михайло Вербицький – автор музики українського Гімну.

Не менш значним здобутком стала й друкарня, яку єпископ викупив у поляка Я. Голумбієвського, одразу вибивши ще й дозвіл на заснування української друкарні в Перемишлі (перед тим усі книжки єпархія друкувала в Будапешті). Друкарня ця одразу ж почала друкувати підручники для народних шкіл, які й далі відкривали на теренах єпархії. Інспектором шкіл став Могильницький, він же стежив за підручниками, а ще, окрім букварів і катехизисів, написав «Граматику язика словенсько-руського». Передмову до неї під назвою «Відомість о руським язиці» потім видав українською і польською як окрему статтю, де доводив, що наша мова не є діалектом польської чи російської, не є різновидом церковнослов’янської, а повноцінною мовою східнослов’янської групи. Окремо отець Іван наголошував, що руська-українська мова походить ще з часів Київської Русі, Галицько-Волинського королівства та Польсько-Литовської доби: «Народ може втратити державність свою, але його народність і мова назавжди лишаються у його власності, і ніяка сила не може відібрати їх в нього. Панування, під яким народ перебуває, народності його не змінює. Чехи чи угорці під пануванням австрійським так само залишаються чехами і угорцями. Так само і з русинами – кілька століть вже пройшло, як зникла держава руська, закладена Володимиром, але мова руська живе і жити буде в устах русинів поміж іншими слов’янськими мовами».

При цьому Могильницький наголошував на спільності цієї мови для всіх земель «Малої та Червоної Русі», чітко відокремлював руський народ і мову від російського народу і мови, вважаючи, що назви «Росія» і «російський народ» походять із XVIII століття, а перед тим були «Московія» і «московити».

Помер Могильницький під час епідемії холери, а свій маєток заповів Церкві з умовою, щоб доходи від нього йшли на стипендії для гімназистів з бідних священицьких родин. Варто зазначити, що благодійником він був ще за життя: не маючи власних дітей, брав на виховання сиріток, а потім влаштовував їхні шлюби з гідними церковниками, у тому числі і з Закарпаття. У цьому, треба сказати, був стратегічний розрахунок – тісніше поєднати два «полюси» Карпат, але про це пізніше.

Благодійництвом займався і владика Снігурський: підтримував молодих українських літераторів, виплачуючи їм гонорари з власної кишені. А ще відновив Братство святого Миколая в Перемишлі, яке займалося охороною пам’яток старовини і допомагало бідним студентам. Останній пункт був особливо близьким владиці, бо свого часу він сам отримав путівку у велике життя завдяки стипендії від релігійного фонду. Паралельно заснував фонд допомоги вдовам і сиротам, був одним із засновників товариства «Просвіта» на Прикарпатті, а під кінець життя відкрив духовну семінарію в Перемишлі – другу в Галичині.

Отож, стараннями Снігурського та Могильницького у Перемишльській єпархії були відкриті близько 400 парафіяльних шкіл, понад 20 тривіальних (середніх) і дві головні, окрім семінарій, хору і музичного училища. Талановиті студенти отримували стипендії. В школах запроваджували викладання народною мовою (та й у повсякденному житті заохочували послуговуватись нею) \.

Звісно, цей перемишльський гурток не діяв самостійно – зі Львова Снігурському та Могильницькому допомагав професор Іван Лаврівський, а загальну підтримку та керівництво здійснював митрополит Михайло Левицький. Цей талановитий владика, мабуть, найвидатніший в історії після Андрея Шептицького, поширював перемишльські доробки на усю українську Галичину – шкільництво, розвиток народної мови. Паралельно заснував товариство тверезого життя та дбав, аби парафіяльні священики відповідали тим високим стандартам, які він встановив: народна мова, освіченість, тверезість. Водночас робив усе, щоб піднести престиж української Церкви. Сам себе митрополит навмисне позиціонував як князь Церкви і поводився відповідно, а титулування його кардиналом і примасом Галичини (нечувана тоді честь для українця) було логічним завершенням його прагнень. Одним із символічних кроків митрополита було повернення в церковну власність зачиненого австрійцями Унівського монастиря. Тут Левицький влаштував свою літню резиденцію і звідси керував церковним життям. Через кількадесят років Шептицький влаштує тут студитський монастир.

Ще одним проектом Левицького було приєднання до Галицької митрополії закарпатської Греко-Католицької Церкви. Спільно зі Снігурським він висвятив майбутнього Мукачівського єпископа Василя Поповича. З часом Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об’єднання двох руських Церков, але угорці повстали проти цього. Так само не мали успіху протестації митрополита, зате всі його (і його однодумців) заходи з відкриття та розвитку народних шкіл, просвітництва, запровадження народної мови у церковний обіг увінчалися неабияким успіхом. Понад те, призвели до таких стрімких і якісних змін у нашій Церкві, що вже у 1830-их роках між старим і новим поколіннями священиків ледь на настала криза. Але про це в наступному числі журналу.

А поки що варто завітати до Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького і подивитися на портрети Могильницького, Снігурського та передусім на розкішний парадний портрет митрополита Левицького. Інтелігентне обличчя, поважна постава – справжній князь Церкви.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Людина, щоб добре розуміти себе, мусить аналізувати, продумувати різні відтинки свого життя, навіть життя батьків. Те саме можна достосувати до Церкви чи Церков помісних: вони потребують постійного вдивляння не тільки в теперішнє, але й минуле. Таким вдивлянням є для нас матеріали нашого постійного дописувача – історика Віктора Заславського. Цією статтею ми починаємо нову серію публікацій згаданого автора під назвою «Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині».

Не кожному народові пощастило задокументувати народження своєї національної свідомості – момент, коли люди усвідомлюють, ким вони є і ким хочуть бути. А хто має таке щастя, той його цінує. Для євреїв це вихід з Єгипту і Десять заповідей, тому Песах, згадка про вихід з Єгипту, є одним із головних єврейських свят. Американці боготворять свою Декларацію незалежності та конституцію – перші документи, в яких задокументовані самоусвідомлення і цінності народу Сполучених Штатів. Символічно, що старовинний американський фрегат, який пришвартувався в Бостоні, єдиний американський бойовий корабель перших років їхньої незалежності, що зберігся до наших днів і навіть виходить у море, називається «Конституція». Для англійців символом їхніх цінностей є Велика хартія, яку інколи називають першою європейською конституцією.

Ми згадуємо універсали Центральної Ради і святкуємо День соборності, але в нас зберігся значно давніший документ, у якому задеклароване наше усвідомлення того, що ми є одним народом від сходу до заходу.

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю галицьку замешкує … прагнемо … заховати віру, розвивати і взносити народность нашу во всіх єи частєхъ: выдосконаленьємъ языка нашого, запровадженьємъ єго въ школахъ низших й вижшихъ, выдаваньємъ письмъ часовыхъ … розширеньємъ добрых й оужиточныхъ книжокъ і на ровни поставити языкъ наш зъ инними въ оурядахъ публічніхъ … права наши од всякои напасти и оскорблєня сталє й сильнє хоронити» (оригінальна орфографія збережена. – Ред.).

Ці слова можна назвати першим українським національним маніфестом, коли наші предки чітко й однозначно проголосили, що ми є окремим народом зі своєю історією, який хоч і розділений між двома імперіями, але зберіг свою мову і свідомість від Харкова до Перемишля, прагне культурного розвитку і захисту та розширення своїх прав. Виданий цей Національний маніфест у 1848 році в газеті «Зоря галицька». Авторами його були західноукраїнські священики, а підтримували їх у цьому єпископи на чолі з митрополитом. Інакше кажучи, автором першого Українського національного маніфесту була Українська Греко-Католицька Церква. Понад те, вона й далі всіма силами сприяла і народному просвітництву, і національному рухові, протистояла полонофілам і москвофілам (у тому числі в своїх рядах). Одне слово, стала потужним двигуном національного відродження України.

Така позиція Церкви не унікальна – Римо-Католицька Церква в Польщі теж завжди була носієм польської національної ідеї, для ірландців католицтво було одним із засобів відокремити себе від завойовників англійців, а Російська Православна Церква була головним стрижнем російської імперської ідеології. Проте в діяльності та ідейній спрямованості УГКЦ дивовижним чином поєдналися принципи благочестя, просвітництва і патріотизму. До того ж без жодного присмаку агресії чи шовінізму та сповзання в політику (принаймні, якщо говорити про офіційну позицію Церкви та діяльність її вищих чинів).

Як таке могло статися? Як Українська Греко-Католицька Церква попри всі переслідування та спроби впливу стала такою потужною силою, зберігши баланс між земним і небесним? Тут є кілька чинників. Наприклад, наявність сусідів поляків, яким постійно треба було доводити, що ми не «такі самі, тільки трохи не такі». Також у пригоді стала політика австрійського уряду, особливо імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ, які зрівняли в правах усі нації та релігії, запровадили мережу народних шкіл, заохочували священиків у цих школах викладати, а також допомогли заснувати семінарії. Не останнім чинником було відновлення у 1808 році унійної Галицької митрополії. Придалася й відокремленість від Росії, хоча й коштувала греко-католикам втрати більшості єпархій на підкорених царями землях, але принаймні в Галичині Церква могла спокійно розвиватися, самостійно обираючи свій шлях і орієнтуючись не на царя, а на народ. За те саме, власне, варто подякувати й тим, що приєднали нас до унії, – від Іпатія Потія до Йосифа Шумлянського. Але головним чинником, який зумовив долю української унійної Церкви, була належна «якість» духовенства, коли переважна більшість церковнослужителів на всіх рівнях – від парафіяльних священиків до єпископів та митрополита – були ревнителями просвітництва, розвитку національної мови та культури, мали належну освіту, навіть смак до науки, літературний і вчительський хист. Такими були не одиниці, а десятки, навіть сотні. Іншими словами, для цього мала бути сформована міцна галицька порода духовенства та інтелігенції.

Один із важливих уроків історії полягає у тому, що для серйозних якісних змін завжди потрібні кілька поколінь наполегливої праці, причому праці на всіх рівнях – від еліт до пролетаріату. Один вождь, навіть із почтом, ніколи нічого посправжньому доброго не зробить. А ще один урок вчить того, що гучні слова, жести і корисні справи зазвичай лежать у різних площинах. Через це не так вже й легко простежити розвиток Української ГрекоКатолицької Церкви. Все відбувалося тихо та поступово. І при всьому бажанні про наших отців Церкви не знімеш захопливе історико-пригодницьке кіно.

Такий прогрес можна побачити, лише якщо осягнути поглядом пройдений шлях з висоти здобутих успіхів. Єпископи XVI – XVII століть були переважно шляхтичами або магнатами, інколи суто світськими людьми, які отримали кафедру як подяку від короля. Потім, якщо брати унійну Церкву, були заходи Йосифа Рутського, які дали нам зреформований Василіянський чин – «кузню кадрів» для вищої церковної єрархії. Важливим кроком були реформи львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який перший звернув увагу на сільське духовенство, причому не лише на якість, але й на кількість. Його масове висвячення нових парохів («церкву в кожне село», як сказали б у СРСР), постійні візитації та екзаменування пресвітерів, підручники для них же, а також клопотання про позбавлення їх численних феодальних повинностей дали поштовх для розвитку цих «молодших офіцерів» Божої армії. А ще саме Шумлянський ввів у коло вищого духовенства унівського монаха, а потім ігумена Варлаама Шептицького, вихідця зі шляхетського роду. Його наступники – Афанасій та Лев Шептицькі багато в чому визначатимуть тогочасну політику нашої Церкви.

XVIII століття, коли Галичина не знала великих заворушень, було добою коли в містах і селах серед єпископів та парохів почали формуватись нові традиції. Попи правдами і неправдами збирали гроші, щоб дати дітям освіту, діти ставали священиками, і їхній рівень освіти був вищий, аніж у батьків. Потім вони відправляли на науку своїх дітей і так далі. Монастирі збільшували власні бібліотеки, ігумени вимагали від монахів більше вчитися, аскетизм поступався місцем ученості, бороди програвали в боротьбі з перуками – і так упродовж кількох поколінь. А якраз кілька поколінь потрібні для ствердження традиції. Якщо один єпископ інтелігентний, висококультурний, дбає про освіту – це гарне явище. Якщо його наступник також інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це добре виховання наступника. Якщо і його наступник інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це добра традиція. А якщо і його наступник інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це вже порода. Ну а після йосифінських реформ, коли священики фактично стали держслужбовцями, до лав парохів почали долучатися дрібні шляхтичі, що лише зміцнило й покращило цей прошарок клиру.

В Національному Музеї у Львові імені Андрея Шептицького в портретному залі можна побачити обличчя поважних єпископів – князів Церкви, священиків з молитовниками чи газетами в руках. За спиною кожного – десятки років наполегливої праці на користь народу і Церкви. І повною мірою ця галицька порода дала про себе знати наприкінці XVIII століття.

Ось кілька прикладів – один єпископ, один митрополит, один священик і один монах.

Львівський єпископ Петро Білянський – домігся відкриття у Львові греко-католицької семінарії та поліпшення статусу української Церкви, посилення ролі народної мови в школах і проповідях, а також відкриття спеціального підготовчого відділу для українців у Львівському університеті. Це був так званий «Студіум рутенум». Там готували до вступу до університету чи прийняття священства студентів, які не знали латини, і викладали там переважно українською. А ще Петро Білянський доручав священикам агітувати парафіян, щоб ті віддавали дітей до шкіл, пояснювати переваги науки, чим, звісно, спричинив великий спротив поляків. Наприкінці XVIII століття він звернувся до цісаря Йосифа ІІ з проханням про відновлення Галицької митрополії.

Справу цю довершив його наступник на львівській кафедрі, а згодом митрополит Антін Ангелович. Він теж був вихідцем з родини сільського священика. Батьки відправили його вчитися до єзуїтського колегіуму. Там він відзначився і був відправлений єпископом до Відня, де довчився до доктора богослов’я. Повернувся до Львова, став священиком, потім каноніком, потім очолив створену Білянським Львівську семінарію, потім викладав у Львівському університеті, був його ректором, потім став єпископом, а в 1808 році нарешті домігся створення митрополії, став митрополитом і на цій посаді зробив ще багато доброго. Під час наполеонівських війн виступав проти французького імператора. Навіть коли Львів окупували поляки, союзники французів, не визнавав влади Наполеона, за що був ув’язнений, а згодом отримав орден від цісаря. Після смерті Ангеловича залишилась бібліотека (8 тисяч томів), яку він заповів Митрополичій капітулі у Львові.

Юліян Добриловський – виходець зі священицької родини, монахвасиліянин, проповідник, певний час був учителем фізики, все життя жив у монастирях (в Бучачі, Львові, Жовкві), проповідував, викладав, писав, багато перекладав (у тому числі з церковнослов’янської на живу, народну мову). Писав поезії, церковні гімни, веселі святкові пісні.

Священик Іван Лаврівський – виходець із села. Закінчив Львівський університет і був професором у ньому з 1798 по 1804 рік, потім очолював Львівську семінарію. Викладав народною мовою. Склав українську граматику, а також українсько-німецько-польський буквар. Заснував грошовий фонд допомоги українським школам. Зібрав бібліотеку (15 тисяч томів), яку передав Перемишльській капітулі.

Що їх об’єднує? Тісний зв’язок з народом (усі вони вихідці із сіл), інтелігентність, високий рівень освіти, поважний статус у суспільстві, ревність до просвітництва і до розвитку рідної мови. Причому питання розвитку народної мови постало нібито само: тут не було жодної політики – просто селян треба було вчити, а викладати народною мовою було значно простіше, аніж мертвою церковнослов’янською чи чужою польською. Справа розвитку мови набуде патріотичного відтінку дещо пізніше, не без зусиль Білянського, Ангеловича, Лаврівського, Добриловського чи їхніх сучасників. Отже якщо у XVIII столітті поляки жартували, що «на Русі є тільки попи і хлопи», то вже наприкінці того ж століття у нас з’явився потужний прошарок інтелігенції – енергійної та завзятої.

Варто зазначити, що діяльність Івана Лаврівського тісно пов’язана з перемишльським гуртком просвітників і патріотів, який значною мірою заправлятиме українським культурним життям у Галичині і якому буде присвячена наступна стаття.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Поворот на Захід

Коли ще наприкінці XVI століття наші єпископи і князі планували унію з Римом, для когось цей крок був вирішенням суто конкретних проблем конкретної митрополії, а для когось – глобальним єднанням християнського Сходу і Заходу, подоланням багатовікової прірви між католицьким і православним світом. І коли в 1596 році на Берестейському Соборі лише частина руської Церкви приєдналась до Вселенської, заходи всіх унійних (та й неунійних) єрархів були спрямовані на подолання цього розколу, аж поки Хмельниччина, а потім приєднання до Москви не поклали край цьому діалогу. Тепер, коли Українська Православна Церква перетворилась на частину російського державного апарату, Українська Греко-Католицька Церква могла думати лише про те, як убезпечитися від московського впливу. Реформи, прийняті в 1720 році на Замойському синоді, знаменували цей рішучий поворот на Захід – такий рішучий, що навіть папа довго вагався, перш ніж затвердити його.

З того часу в унійній Церкві панувала західна естетика в оформленні, обряді, зовнішньому вигляді священиків, набули поширення численні західні практики, а під впливом Польщі ще й проповіді часто виголошували польською мовою. Стараннями єпископів-просвітників і священиків-патріотів народна мова поступово поверталася до Церкви, водночас почала розвиватись українська література. Набирало обертів національне відродження. Це, своєю чергою, призвело до плюралізму серед священиків, і завзяті суперечки між москвофілами, полонофілами і народовцями тривали не одне десятиліття.

І ось у 1900 році Митрополитом Української Греко-Католицької Церкви стає Андрей Шептицький.

Реформатор на митрополичому престолі

Тогочасна українська громадськість сприйняла його інтронізацію з недовірою, підозрюючи, що цей вихованець єзуїтів може спробувати спольщити Церкву. Журналіст Осип Маковей написав з приводу можливої інтронізації Шептицького таку поезію:

Коли б я польским графом був. 

Ей! то ж то би я мався!

Я б зараз поляків забув. 

До русинів признався. 

Вони би з дива раз зійшлись, 

А я сказав би слово: 

«Мій рід одрікся вас колись, 

Я признаюсь наново»! 

І загули би по краю 

Концерти, хороводи. 

Поети Руси в честь мою 

Складали б гарні оди... 

Завів би я безженний клир, 

Порядок єзуїтський, 

Як в давній Польщі, був би мир, 

Добробут старосвітський. 

А згодом... ех! та я й забув! 

І сподіватись марно!.. 

А все ж, коли б я графом був. 

Ей, то ж то! Жив би гарно!..

Що ж, така обережність аніскільки не дивує: рід Шептицьких давно вже спольщився, аж раптом юний графський син Роман Олександр Марія Шептицький вирішує перейти у східний обряд і стати монахом. «Польський граф вирішив стати українцем», – так про це зі здивуванням казали у вищих колах Галичини. Понад те, духівником молодого Ромтуха (так Шептицького називали в дитинстві) був єзуїт отець Генріх Яцковський, один із учасників Добромильської реформи, яку теж не всі тоді сприймали позитивно. Поляки вважали це примхою, а українці вбачали у цьому якусь таємну змову.

Але ті, що уважніше стежили за діяльністю Шептицького на посаді Станіславського єпископа, могли переконатись у тому, що він аж ніяк не є прихильником «добробуту старосвітського». Варто згадати лиш один момент: єпископ Шептицький писав свої послання живою, народною українською мовою. Це був величезний крок уперед – адже перед тим єпископи і митрополити зверталися до вірних виключно офіційною літургійною церковнослов’янською. Ставши Митрополитом, Шептицький продовжував цю традицію, чим дуже ощасливив народовців – навіть таких прискіпливих, як Іван Франко, який писав:

«…замість запліснявілої псевдоцерковщини він пише свої листи чистою галицько-руською народною мовою, а декуди не цурається промовляти навіть діалектом. При тім познайомлений і з сучасною наукою. Митрополит говорить про такі речі як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним…».

Одне слово, Шептицький виявився справжнім «народовцем», який підтримував усі просвітницькі й патріотичні заходи всередині Церкви, підносив її престиж в усіх сферах суспільного життя, засновував або підтримував численні церковні та навколоцерковні установи – усього не перелічити. Започатковуючи лікарні, друкарні, школи чи підтримуючи громадські ініціативи священиків на місцях (як, наприклад, створення «Маслосоюзу»), владика Андрей продовжував справу своїх попередників – від Йосифа Шумлянського до Сильвестра Сембратовича. Але окремі кроки Митрополита можна в певному сенсі назвати справжніми реформами.

Поворот на Схід

Реформи Замойського синоду 1720 року ставили за мету наблизити унійну Церкву до Заходу, західних практик та естетики, щоб із огляду на сумні трансформації всередині російського православ’я «тісніше згуртуватись навколо Ватиканського пагорба». Андрей Шептицький, навпаки, запровадив низку заходів, які мали б наблизити унійну Церкву до її русько-візантійських джерел. Звісно, у богословській сфері він не йшов на жоден компроміс і завжди наполягав на верховенстві вселенської влади папи, на «філіокве» та інших особливостях католицької доктрини. Зате у сфері зовнішнього вигляду, естетики та окремих практик молодий Митрополит багатьох приємно здивував. Така несуттєва деталь: він став першим за майже 200 років унійним Митрополитом з довгою бородою. Разом із величезною групою церковників здійснив паломництво до Святої землі, наголосивши при цьому, що повторює шлях давньоруського ігумена Даниїла (який дійсно був на Святій землі у ХІІ столітті та залишив спогади про свою подорож). Окрім того, Шептицький благословляв вживати під час відправ молитовники, надруковані в Росії… З безлічі подібних ініціатив варто виокремити деякі.

Національний музей

Найперше – це створення Національного музею, де Шептицький збирав старовинні ікони, книги, які знаходив по хатах і церквах. Спочатку ці ікони та стародруки були поскладані в колишній возівні митрополичого палацу на Святоюрській горі, але потім владика найняв ученого Іларіона Свєнціцького, який систематизував колекцію, розпочав її доповнення та робив наукове дослідження кожного експоната. В 1913 році Шептицький перетворив свій напівдомашній-напівцерковний музей на самостійну установу, для якої придбав віллу в Латинському кварталі Львова. Цей музей і його колекції за задумом Митрополита мали стати дороговказом для українського мистецтва, особливо церковного. На відкритті музею Шептицький виголошував, що ці експонати – «не пам’ятники археольоґії, а жива основа національної культури на будучі столїтя», бо ми «не хочемо бути сторожами гробів; хочемо радше бути свідками відродженя», що «памятників минувшости не відділяємо в гадцї від дійсної теперішности і від задач будучности», що «не слід живцем перещіпляти в наш нарід ту інтернаціональну культуру європейську»…

Тобто музей і його збірки мають стати зразком для нової церковної естетики, не спотвореної «нещасним бароко». Враховуючи те, що при музеї постійно працювали галицькі художники, яких Шептицький підтримував як міг і забезпечував їм замовлення на ікони та розписи церков, видно, що наміри Митрополита змінити церковну естетику простягалися далі красивих гасел.

Цікаво, що дружина директора музею Іларіона Свєнціцького Анісія Вострякова походила з родини московських старообрядців, а її брат Миколай Востряков допоміг Митрополитові замовити в Москві іконостас для каплиці на Святоюрській горі. Саме так – московські старообрядці робили іконостас для каплиці грекокатолицького Митрополита!

Студитський чин

Другим кроком Андрея Шептицького був розвиток нового чернечого чину – студитів. Студитський чин походить ще з V століття і з ХІ століття існував на теренах Русі. Але відродити його на наших землях вирішили окремі ентузіасти в 1898 році, заснувавши лавру в Скнилові біля Львова не без участі Шептицького. Головна ідея полягала в тому, щоб відтворити візантійський обряд, який був би позбавлений усіх «латинських» нововведень, перейнятих українськими греко-католиками за останні триста років. Митрополит узяв студитів під свою опіку, написавши для них статут. А очолив згодом цей старий новий чин його брат Казимир (в чернецтві Климентій).

У 1919 році владика Андрей передав студитам митрополичий палац в Уневі. Раніше там був потужний монастир, який ліквідували австрійці під час йосифінських реформ. Потім митрополит Михайло Левицький повернув його Церкві, зробивши там митрополичу резиденцію. І ось Шептицький знову відкрив тут монастир. У сучасного відвідувача може виникнути враження про відродження тут візантійського обряду навіть при огляді стінопису, виконаного в міжвоєнну добу. На ньому так тонко відтворені традиції давньоруського іконопису, що на перший погляд здається, ніби монастир був розписаний за часів Київської Русі (хоча сама церква була зведена у XVI столітті і на вигляд відверто ренесансна). Навіть у наші часи студити моляться церковнослов’янською, і цю Службу не відрізнити від православної.

Розвиваючи Студитський чин, Шептицький прагнув повернути Церкву до джерел і не лише. Для нього це був ще й один зі шляхів налагодження діалогу між католицьким та православним світом і сприяння возз’єднанню Церкви.

Російські греко-католики

Третім кроком Андрея Шептицького була активна участь у справах російських греко-католиків. Ще до висвячення він бував у Москві і спілкувався з філософом В. Соловйовим. Пізніше листувався з православним митрополитом Антонієм Храповицьким з приводу єдності Вселенської Церкви, а ще інкогніто бував у Петербурзі, де підтримував зв’язки з місцевими ідеалістами, які таємно прийняли католицтво східного обряду. Після проголошення в Росії свободи віровизнання у 1905 році Шептицький очолив російських греко-католиків. Один із провідників російських католиків східного обряду отець Леонід Федоров був вихованцем Митрополита і під його впливом зберіг східний обряд після навернення у католицтво, ставши згодом монахомстудитом і секретарем владики Андрея в російських справах. У травні 1917 року Шептицький провів у Петрограді Собор Російської Католицької Церкви. Звісно, всі благі наміри владики і його однодумців у Росії були знищені радянською владою…

Повернення до джерел

Отже, всі ці кроки Митрополита Андрея можна назвати реформами, які повернули Українську Греко-Католицьку Церкву до її первісних джерел – до давньоруських традицій. Звісно, все це більшою мірою відбувалося в сфері естетики та окремих церковних практик, але ця сфера для церковного життя не менш важлива, ніж богослов’я і догматика.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Потреба в реформі Церковні реформи, що їх запровадив австрійський імператор Йосиф ІІ (не без допомоги місцевих єпископів), на століття наперед визначили обличчя Української Греко-Католицької Церкви. Передусім це стосувалося ролі парафіяльного духовенства, для якого була заснована семінарія, якому був наданий статус державних службовців з відповідними привілеями і яке заохочували викладати в школах та гімназіях. А ось чернечий Чин святого Василія Великого, який перед тим більш ніж півтора століття був елітою Церкви, навпаки, прийшов до занепаду. Імператор скасував усі привілеї чернечих структур, підпорядкував монастирі владі місцевих єпископів і змусив монахів учитись в звичайних семінаріях. Чимало монастирів узагалі були закриті і перетворені на парафіяльні церкви. Кількість обителей скоротилася в кілька разів, а ті, що залишились (з трьома-чотирма монахами), бідували, не відіграючи значної ролі в церковному житті. Та й звістки про чернечі трапези з вином, картами і непристойними жартами свідчили про певні проблеми з дисципліною в ченців. Були, звісно, такі монастирі, як, наприклад, монастир у Дрогобичі з його славнозвісною школою, зі стін якої вийшов Іван Франко і ще багато хороших людей. Але ці обителі були радше винятком, аніж правилом.

Загалом ХІХ століття для українських греко-католиків було добою парафіяльних священиків. Автори «Русалки Дністрової», просвітники, поети, викладачі у народних школах, публіцисти, історики, архівісти, дослідники, навіть автор музики майбутнього українського гімну – все це парафіяльні священики, і саме з парафіяльних священиків вийшли єпископи-просвітники – від Івана Снігурського до Сильвестра Сембратовича. Парафіяльні священики були близькі до народу і розуміли його потреби, брали активну участь в громадському житті, засідали в Галицькому сеймі та австрійському Райхсраті. Але з 1860 року починають спливати недоліки парафіяльного духовенства. По-перше, священик, який викладав у школі, засідав у сеймі, працював у архівах, часто почувався більше громадським діячем, аніж священнослужителем. По-друге, оскільки свобода думки завжди приводить до плюралізму, в умовах російської пропаганди освічені священики часто заражалися москвофільством чи полонофільством. Звісно, більшість галицьких парохів тихо й сумлінно служили Богові у парохіях, але, враховуючи тисячолітній досвід, вочевидь, була потреба нашої Церкви в чернецтві – дисциплінованому, слухняному, повністю присвяченому своєму служінню.

Упродовж минулих століть монахи не раз ставали головною рушійною силою в піднесенні Церкви хоч на Сході, хоч на Заході. Згадати хоча б перших пустельників або клюнійські реформи. Греко-католики не були винятком: свого часу унійний Київський митрополит Йосиф Рутський, відчуваючи кадрову кризу і брак культурних осередків, вирішив зробити ставку на чернецтво і створити чернечий чин, подібний до латинських (тобто централізований, дисциплінований, з єдиним статутом та доступом до католицької академічної бази), але зі статутом і традиціями, заснованими на традиціях православного чернецтва. План Рутського спрацював. Василіяни були елітою унійної Церкви, з їх лав виходили єпископи, митрополити, богослови, багато монахів училися в Римі, де мали своє представництво, василіянські ігумени не поступались стосовно освіти латинським єпископам. При монастирях працювали семінарії та друкарні. Василіянином був мученик Йосафат Кунцевич, василіян катував Петро І у Полоцьку та Вільні. Одне слово, у XVII, особливо в XVIII столітті на них, можна сказати, трималася Церква. Звісно, такий порядок речей мав свої недоліки, адже василіяни намагалися підлаштувати під себе весь устрій унійної Церкви, зосереджували на собі всю систему церковної освіти та підготовки священиків. Як наслідок – будь-який єпископ чи митрополит не з василіян одразу наражався на потужну опозицію з боку Чину, а парафіяльне духовенство взагалі залишалось поза їхньою увагою. Разючий контраст між освіченими василіянами і темним білим духовенством був вигідний монахам, але не Церкві. Власне через це наприкінці XVIII століття унійні єпископи з таким ентузіазмом зустріли йосифінські реформи. Але в середині ХІХ століття багато кому здавалося, що Церкві потрібні не самостійні діячі, кожен з яких має свою думку з приводу церковного курсу, долі нації та особи митрополита, а «слухняні солдати», які чемно робитимуть те, для чого їх висвячували. Отже, Василіянський чин треба було змінити якісно (привчити монахів до дисципліни) і кількісно (залучити нових кандидатів).

Підготовчі кроки

Унійний митрополит Йосиф Сембратович і протоігумен Василіяянського чину Климентій Сарницький досить довго обговорювали необхідність реформи – і між собою, і з Папою Римським Левом ХІІІ, який замислювався над реформою василіян ще в 1860-ті роки. І ось настав 1882-ий – рік першого судового процесу над галицькими москвофілами, коли парохія в селі Гнилички під тиском москвофільської пропаганди вирішила перейти в православ’я. Тоді польські чиновники та журналісти використали це як привід для цькування Сембратовича і домоглись його усунення з престолу. Престиж української Церкви похитнувся, тож були потрібні радикальні кроки. Папа забирає Сембратовича до Риму, ставить митрополитом його племінника та однодумця Сильвестра і дає наказ розпочати реформу Василіянського чину.

Суть цієї реформи полягала в тому, щоб знову зробити Василіянський чин централізованим і незалежним від влади місцевих єпископів, а ряди ченців посилити кількома десятками єзуїтів, які здійснювали б керівництво орденом. Вони жили б за древніми православними правилами Василія Великого, подавали б приклад дисципліни і самовідданості, провадили б господарську діяльність, викладали б у школах, скеровували б новиків до різних релігійних навчальних закладів. А з часом, піднявши достатню кількість василіян, мусили б вийти з ордену і повернути керівництво справжнім василіянам. Тобто римо-католицькі монахи-єзуїти мали на певний час стати василіянами і керувати орденом, немов правдиві українські греко-католики!

Такий план виглядав досить нестандартним та сміливим, тож багато кому не подобався, адже фактично за цим планом кілька монастирів передавались в управління єзуїтам, більшість з яких були поляками. В умовах протистоянь українських і польських сил в пресі, у Галицькому сеймі та австрійському парламенті передача єзуїтам польського походження українських монастирів виглядала сумнівним кроком. Проти таких реформ протестували всі – і москвофіли, і народовці, і василіяни, і поляки! Кілька років відбувалися народні віча, складалися петиції з протестами проти реформи, але Папа з єзуїтами, а також протоігумен із митрополитом стояли на своєму.

Слід зазначити, що такий нетиповий крок уже мав місце в історії василіян. Ще в часи, коли Йосиф Рутський відроджував чернецтво в унійній Церкві, Папа Римський послав йому на допомогу кількох єзуїтів. Вони оселилися в напівзанедбаному монастирі пресвятої Тройці у Вільні і почали жити й молитись за правилами, що їх склав святий Василій Великий 1000 років тому. Їхній приклад захопив багатьох, до обителі почали приходити нові монахи, потім виникли нові монастирі, які об’єдналися в новий чернечий Чин у 1617 році.

Початок

15 червня 1882 року єзуїтам передали монастир у Добромилі, де був новіціят, тобто де майбутні монахи проходили послух. На той час у Добромильській обителі було лише три монахи і один новик, і то вони на знак протесту покинули монастир, залишивши єзуїтам порожній храм з келіями і напівпорожньою казною. Єзуїти на чолі з отцем Каспером Щепковським заселились, розібрались у фінансових справах, пробачили боржникам монастиря, небагатим селянам та міщанам борги і почали служіння. Жили вони дійсно за правилами святого Василія Великого, служби відправляли за візантійським обрядом, не боронили говорити українською, читати українські книги, уникали польщизни і латинщини. Водночас розпочали ремонт монастиря.

Система підготовки новиків була повністю перероблена: якщо раніше майбутні монахи йшли до львівської семінарії, висвячувалися і лише потім вступали до монастиря, то тепер навчання проходило вже в монастирських келіях, причому по-єзуїтському серйозно – рік у новіціяті, потім гуманітарний курс, потім два роки філософії, потім ще чотири роки богослов’я. Глибина і тривалість освіти залежали від старанності. Мови також вивчали по-єзуїтському: латиною писали вірші та виголошували промови і діалоги, грецькою провадили диспути і писали листи, німецькою виголошували проповіді. Найбільш здібних відряджали до Кракова для навчання в єзуїтській колегії на вищих філософських і теологічних курсах. Вихованці Добромильського новіціяту вчилися писати твори, організовували концерти духовної музики, тематичні вечори та академії.

До монастиря почали приходити нові монахи, і незабаром треба було будувати другий поверх келій для новіціяту. Добромильська реформа спрацювала, і в 1884 році подібну реформу провели в монастирі містечка Лаврів, а згодом у інших місцях. Новіціят перевели до Онуфріївського монастиря у Львові (який став головним осередком Чину), а згодом до Крехова. У Львові ж була запроваджена чернеча друкарня, яку згодом перенесли до Жовкви, де згодом вона стала найбільшою в світі українською друкарнею. Василіянський чин знову став тим, чим був: напівсамостійною дисциплінованою організацією з величезними ресурсами і величезним бажанням служити Церкві та своєму народові.

Вражаючі наслідки

Поступово єзуїти відходили від керівництва Чином, передаючи щораз більше важелів своїм українським вихованцям. У 1904 році вони проголосили реформу завершеною і остаточно залишили лави василіян. Новим протоігуменом став українець Платонід Філяс. За роки реформи кількість монахів збільшилась майже вдвічі (зі 173- ох до 234-ох), не кажучи вже про якість. Було засновано кілька нових монастирів та місії в Бразилії і Канаді, де існувала велика українська діаспора.

Василіяни знову стали потужною самостійною організацією з можливостями значно більшими, аніж мало парафіяльне духовенство. Тобто, як і колись, своєрідною елітою серед духовенства. Освічені монахи з належним європейським вишколом займали посади викладачів семінарій, державних шкіл, помічників єпископів. Виховні методи єзуїтів, доступ до їхньої академічної бази, а також загальне підвищення престижу Василіянського чину зробили свою справу! Єзуїти виховували в новиках любов до свого обряду, свого народу, своєї землі, так що з часом галицька інтелігенція змінила своє ставлення до чернечої реформи. Навіть Іван Франко, зазвичай прискіпливий, схильний до критики та гострий на язик, визнавав, що «…єзуїтський новіціат у Добромилі видав ряд мужів, що, не зважаючи на свій щирий католицизм, не тільки не затратили почуття своєї національності, але й поробилися завзятими народовцями».

Цікаво, що в 1920 році, після завершення Першої світової війни, до галицьких василіян звернувся отець Я. Хома, протоігумен греко-католицьких монастирів на Закарпатті. Він попросив галичан провести подібну реформу серед русинів по той бік Карпат. Галичани погодились і очолили закарпатські монастирі, що посилило культурний зв’язок Галичини та Закарпаття.

І якщо заходи Шумлянського або нововведення Замойського синоду були випадком, коли українська Церква проводила реформи власними силами і з власної ініціативи, а йосифінські реформи були нав’язані «згори» і лише випадково зіграли на користь Церкви, то Добромильська реформа – блискучий зразок того, як Рим здійснив «хірургічне втручання» в життя українців, зробивши те, на що в нас не вистачало ресурсів. А ще це блискучий приклад співпраці католиків східного і західного обрядів та участі Папи в церковному житті, що ще раз підтвердив правильність вибору, який зробили українці, прийнявши зверхність Апостольського Престолу та приєднавшись до Католицької Церкви.

А ще один із активних учасників Добромильської реформи – єзуїт Генріх Яцковський був духівником молодого Романа Марії Шептицького, і майбутній Владика Андрей став василіянином не без впливу єзуїта, який допомагав реформувати цей славний Чин!

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

В попередньому номері «Патріярхату» була уміщена стаття, в якій ішлося про дві біблійні моделі співвідношення Церкви і суспільства: в Старому Завіті Бог царює в народі і укладає Завіт з народом, а в Новому царює в серцях людей і укладає особистий завіт з кожним окремим індивідуумом; в Старому Завіті єврейське суспільство за замовчуванням добре й освячене, і в разі відходу від ідеалу Бог його карає, а в Новому світ за замовчуванням лежить у гріху, і Церква в цьому світі – меншість, яка існує не змішуючись зі світом, немов підводний човен у морі – mobilis in mobili, як було написано на стіні «Наутилуса» капітана Немо. Недарма образ Церкви як корабля став такою поширеною алегорією. І звісно, відносини Церкви та суспільства просто не можуть не бути складними й неоднозначними. Ісус у своїх повчаннях казав учням що, з одного боку, їх гнатимуть через Нього, що Він приніс не мир, але розділення, що вороги людині – її домашні, а з іншого боку – учні Ісуса є світлом для світу, і треба їх не під горщиком ховати, а на стіл ставити. Тобто світ їм – плаху і заслання, а вони йому – Євангеліє і любов.

«Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любові Отця», ці слова з Першого послання святого апостола Івана (1 Йо. 2:15). А ще: «Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Що спільного між світлом та темрявою?» Друге послання апостола Павла до коринтян (2 Кор. 6:14). Звісно, це вже можна на це відповісти, що тут апостол мав на увазі не світ у цілому, а лише гріхи, які зустрічаються в світі, але так чи інакше виникають дилеми: чи може християнин вчитись у філософських академіях або зараз – у світському університеті? Чи може ходити в театр на Евріпіда чи Софокла або зараз може на виставу «За двома зайцями» Михайла Старицького? Чи захоплюватися пригодами Одіссея чи Енея або піти в кінотеатр на «Вартових галактики»? Чи може засідати в Ареопазі або в нинішній міській раді? Тобто якщо узагальнити: як християнину ставитись до зовнішнього світу – як до ворога, з яким ні про що, окрім «покайтеся, грішники», говорити не варто, чи як до не надто близького, але приємного приятеля, з яким можна і порибалити, і новий фільм обговорити?

За два тисячоліття своєї історії Церква виробила дві моделі ставлення до навколишнього світу: відкидати його, створюючи власний мікросвіт, або активно жити в світі, сприймаючи його культуру, але відділяючи при цьому корисне від некорисного. Обидві моделі використовуються віруючими в наші дні. Є християни, яким не чужа сучасна культура, і вони залюбки міркують над художніми недоліками нових «Зоряних війн», а є радикальні течії, які не читають нічого, крім Біблії, і не співають нічого, крім церковних гімнів. Але як би контрастно не виглядали такі різні підходи, в них нема нічого нового все те Церква проходила ще за часів апостолів.

Першу спробу віддалитись від зовнішнього світу і створити власну культуру, базовану виключно на релігійному досвіді, зробив… Ізраїль. За часів Христа вся єврейська культура, весь побут був про- низаний релігією від традицій і обрядів до літератури. Недарма до Старого Завіту ввійшли УСІ твори давньоєврейської літератури, усіх жанрів на всяк смак. Те ж відбулося й з усіма обрядами і традиціями важко було розібратись, де закінчуються правила віри і починаються народні звичаї (до речі, така ситуація дужа схожа на західноукраїнський, галицький контекст). За межами свого світу євреї, звісно, мусили комунікувати з оточенням і навіть певним чином всотувати його, проте у себе вдома намагалися відмежуватись від чужих культурних впливів. Не дивує, що перші християни спокійно продовжували виконувати усі єврейські традиції і почувались відносно комфортно в такій релігійній культурі до часу, поки юдеї не почали їх переслідувати.

Тікаючи від переслідувань, християни опинилися за межами Палестини в зовсім іншому культурному середовищі – греко-римському. Тут також більшість обрядів і традицій були прив’язані до античних релігій, але й існував величезний пласт пласт культури, пов’язаний безпосередньо з поклонінням Зевсу чи Аполлону. Точніше так: значна частина культури греко-римського світу була світською (театр і література з потужним моральним змістом, скульптура, живопис). А найбільшим відкриттям стала антична філософія, багато течій і шкіл якої відштовхувались від ідеї, що божественне – єдине. Ксенофан, Сократ, Платон робили на це сильний наголос. Ця ідея присутня в етичній концепції стоїків. Понад те, цей новий світ спершу не горів бажанням гнати і нищити християн. Згадаймо книгу Діянь святих апостолів: Павла гнали переважно юдеї, а представники римської влади зазвичай або відверто захищали його, або принаймні не створювали додаткових проблем.

І ось перед християнами постали два тісно пов’язані між собою питання: наскільки можна відірватись від старих юдейських традицій і наскільки можна сприймати античну культуру? Тобто чи має навернений у християнство грек обрізатись і святкувати Йом-Кіпур і чи можна християнам читати Платона і шанувати подвиг трьохсот спартанців?

Першому питанню присвячено чимало місця в книзі Діянь святих апостолів і посланнях святого Павла. Зокрема, в 15 главі Діянь йдеться про те, що християни з палестинських євреїв (якраз із тих, які вважали своє своє село центром всесвіту) проповідували, що без обрізання і виконання єврейського закону спасіння не буде. І через це в Єрусалимі був скликаний Собор, на якому вирішили, що не слід «ніякого більше не складати тягаря, крім цього необхідного» (Ді. 15, 28). Тобто традиції традиціями, а віра від них не залежить.

Слід зазначити, що старозавітна релігія була розрахована виключно на Ізраїль, тобто відноснозамкнуту спільноту. Похід у гості до іновірців, м’яко кажучи, не схвалювався. А як пішов, маєш відбути ритуальне очищення. Прихід Месії та встановлення Царства Небесного також розглядалися виключно в «єврейському» вимірі: Месія прийде – лад наведе. Тобто вижене римлян і зробить все «як за Соломона». Навіть після того, як Месія сказав іти і навчати всі народи, сказав, що з усіх кінців світу прийдуть і засядуть разом із Авраамом, апостолам не все було відразу зрозуміло. Згадаймо, як в 11 главі книги Діянь Петро мусить довго пояснювати братам, чому він ходив до «необрізаних» і проповідував римському сотнику (Ді. 11,1-18). Не беручи цього до уваги, важко зрозуміти, яким важливим кроком уперед була відмова від «євреїзації» християн. Дозволивши своїм вірним працювати в суботу, їсти свинину і вільно ходити в гості до язичників, Церква зробила свідомий вибір – відмовилась від перетворення на замкнену субкультуру і відкрилась для великого світу.

Цікаво, що головним ідеологом такого підходу був святий Павло – єврей і разом із цим уродженець діаспори, римський громадянин, знавець і Тори, і античних філософів та поетів, типовий громадянин всесвіту, який усім серцем любив свій народ і його звичаї. Що ж, здоровий освічений націоналізм (як у Шевченка, Пушкіна, Шептицького) завжди йде поряд з інтернаціоналізмом. І той самий святий Павло дав відповідь на друге питання. В своїх проповідях і посланнях він навіть цитував античних авторів, наприклад, Менандра (1 Кор. 15,33), Епіменіда (Тит. 1,12) і так далі. А також сміливо поєднав невідомого єдиного бога античних філософів і християнського Бога під час проповіді в Ареопазі (Ді. 17,22-34). Потім у ранньому християнстві з’явилися такі особи, як святий Юстин Філософ, що говорив про Сократа як такого, що його вбили за віру в істинного Бога, Климент Александрійський, який цитував Гомера і Вергілія в своїх моральних повчаннях, та багато інших. Багатьох античних філософів почали називати «християни до Христа», з’явилася усталена думка, що філософія для греків була таким самим поводирем до Христа, як Закон був для євреїв. Все це, з одного боку, привертало до Церкви освічених людей, а з іншого помагало християнам гідно почуватися в тодішньому світі, розвивати власну літературу і мистецтво, допоки вимоги цього світу не конфліктували з вірою. І тут уже християнам не бракувало ані стійкості, ані принциповості. Недарма в історії збереглись імена багатьох християн, які любили філософію, віддано служили імперії у війську чи при дворі, але коли від них вимагали зректися Христа без сумніву йшли на смерть, згадуючи при цьому і святого Павла, і Сократа.

Церква змогла відділити зерно від полови, відкинути поклоніння Юпітерові і божественним імператорам, але прийняти Платона і Вергілія. І цей мудрий вибір допоміг їй не просто вижити в тогочасному суспільстві, а ще й пережити і перемогти його, а пізніше – урятувати те найкраще, що було в античному світі.

Біблія вчить, що всі ми смертні, та й Судний день рано чи пізно настане. Тож для християнина цей світ цей світ – місце не життя, а очікування, не оселя, а двірець, вокзал, де всі ми сидимо, чекаючи потяг, який довезе нас до Христа. І там після зустрічі з Ним все вже буде по-справжньому. Тут сидять на валізах, дрімають в одязі – одне слово, чувають. Але й до вокзалу можна ставитись по-різному: можна, приміром, дві години чекати поїзда і простояти на пероні з торбами в руках, а можна сісти у кав’ярні на вокзалі або стати на краю платформи, де краще видно зірки, взяти люльку і думати про вічне. А ще можна взяти активну участь в житті двірця: прибрати сміття чи допомогти потребуючому, підказати дорогу приїжджому, припильнувати торби сусіда і т. д. Або якщо ви історик, розповісти жіночкам з тої кав’ярні про те, яка це давня і красива будівля (нехай їх від цього розпирає гордість). Саме цим і вирішили зайнятися християни на Заході, коли «директора двірця» не стало, а охоронці розбіглися… Це відбулося в V столітті, коли під натиском нових племен, які заполонили Європу, впала Західна Римська імперія. Але це вже окрема тема…