Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Віктор Заславський

Повернення казки на українські екрани

2019 рік виявився для українського кіно доволі врожайним. Згадати хоча б епічний історичний бойовик «Захар Беркут»1 або мюзикл «Гуцулка Ксеня» за оперетою Ярослава Барнича (того, якого сам Папа з ювілеєм у свій час вітав). А оскільки українське кіно лише починає свій шлях, подібні стрічки є не тільки важливими віхами в його історії, а й знаменними подіями для української культури. Все-таки кіно стало найбільш масовим та впливовим видом мистецтва.

І ось зимові свята подарували нам ще дві цікаві кінопрем’єри – «Пекельну хоругву» Михайла Кострова за казкою Сашка Лірника і «Тільки диво» Олени Каретник за мотивами «Срібних ковзанів» Мері Мейп-Додж та дитячого журналу «Святий Миколай» 1875 року. Ці фільми досить різні, і по-різному склалася їхня доля в прокаті. Наприклад, «Хоругву» кінотеатри  недовірливо пустили в обмежений прокат у невеличкі зали, проте невдовзі перенесли у найбільші та кілька разів продовжували покази. Коли автор писав цю статтю, показ фільму вкотре продовжили, навіть почали крутити в кінотеатрах Донбасу. А ось «Тільки диво» майже не помітили. Однак у історію українського кіно та української культури ці фільми ввійдуть все ж таки разом. По-перше, обидві кінострічки зняті в незвичному для нашої доби жанрі кіноказки. По-друге, вони тісно пов’язані з вірою, хоча кожна по-різному.

Бойовий гопак у пеклі та Святий Миколай під вітрилами

«Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» створена в найкращих традиціях української міфології. Саме так – міфології: із козаками-характерниками, бойовим гопаком, нечистою силою та чубами-«оселедцями», за які ангели тягнуть загиблих козаків до раю. Це стрічка, у якій є Чорт, Смерть, Єврей і Циганка, які немовби прийшли на екран з вертепу, а також московитами, поляками, турками, які теж подібні на персонажів інтермедій XVII століття. А ще із жінками, яких сам Чорт боїться, та з Домовиком, який закоханий у Циганку і переморгується зі Святим Петром. Що ж, сценарій писав сам Сашко Лірник – мабуть, найкращий знавець (і в чомусь творець) української міфології, тобто казкового світу. А в своєму світі він орієнтується чудово. У Лірника вийшла яскрава, позитивна і дуже патріотична історія з живими та колоритними персонажами і потужним моральним стрижнем. Лицарське слово в ній непорушне, любов, відвага та вірність сильніші за пекельні брами, добре виховання здатне чорта на козака перетворити, а справжній козак із Божою поміччю один проти тисячі піде і переможе. Власне такі сюжети конче потрібні країні, що воює, тим більше коли значна частина країни хвора на вигадану «втому від війни». А ще у фільмі чудові актори – зазвичай усіх глядачів приваблював колоритний бароковий Чорт, тоді як авторові статті більше припав до душі батько головного героя. Неочікуваним став сюжет із вихованням чортенят – така собі «Педагогічна поема».

Зовсім іншим є фільм «Тільки диво». Його сюжетні лінії частково взяті зі «Срібних ковзанів», проте перенесені у казкову реальність. У гірське містечко раптово приходить вічна зима. Однак мешканці не здаються і перетворюють закуту в кригу річку на вулицю, а ставок – на центральну площу. Ставлять човни на лижі, налагоджують торгівлю кригою і живуть собі, задоволені всім. Тяжко лиш одній родині, де батько покалічився і втратив пам’ять, рятуючи місто від лавини. Старший син Северин вирішує йти за перевал до відомого лікаря. Сам лікар страждає від втрати сина, який утік багато років тому. До цих двох ліній зі «Срібних ковзанів» авторка додала кілька своїх: кохання Северина і доньки бургомістра та ревнощі сина місцевого багатія-корупціонера. Перегони на ковзанах замінили на перегони на вітрильних дошках. А над містом і горами літає невеличкий вітрильник, яким керує загадковий старець – той самий Святий Миколай, який час до часу втручається в долі героїв.

Звісно, усе закінчиться добре: хворого вилікують, блудний син повернеться до батька, Северин ще кілька разів урятує доньку бургомістра, здобуде її прихильність, переможе в перегонах і перехитрить сина багатія. Боягузи наважаться на мужній крок, зачерствілі серця зм’якнуть, злодії отримають по заслузі, а ті, що варті другого шансу, матимуть його.

Порівняно з «Пекельною хоругвою» фільм «Тільки диво» все-таки програє – і в акторській грі, і в продуманості сценарію. Перший фільм довершений, практично ідеальний. Сюжет другого має чимало «білих плям». Що ж, «Хоругва» – це екранізація твору досвідченого казкаря, який сам писав сценарій. До того ж герої Сашка Лірника діють у традиційному українському антуражі, та й сама традиція приходить на допомогу кіношникам. Лірник добряче орієнтується у своєму всесвіті, в якому живе не одне десятиліття. Натомість Олена Каретник, яка уперше давала життя власній історії, створила цілком унікальний всесвіт з нуля, перенісши туди сюжети Мері Мейп-Додж і дидактичні історії старих благочестивих часописів.

Символічно, що творці «Пекельної хоругви» знімали фільм у Пирогові та трохи в парку «Київська Русь». Усі декорації вже були готові, треба було лише «пекло» збудувати. Натомість Олена Каретник мала будувати повноцінні декорації, створювати своє містечко від основ, а дизайнери – вигадати костюми, в яких поєдналися українські та голландські елементи: жупани і панчохи, вишиванки і камзоли, гуцульські топірці і муфти, а також шинки і таверни, українська і європейська музика. Тому хоча історія Сашка Лірника більше продумана, вдаліше екранізована та актуальніша для нинішньої України, новонароджений світ, створений Оленою Каретник, зачаровує не менше. Візьмімо хоча б летючий вітрильник Святого Миколая.

І «Хоругву», і «Тільки диво» єднає одне – це казки. Не фентезі, не фантастично-пригодницьке кіно, а саме казки з усіма їхніми атрибутами та умовностями.

Особливості незвичного жанру

Казка – древній і специфічний жанр: простий, дещо механічний сюжет, іноді з циклічними елементами. Характери тут відносно схематичні та передбачувані. Герой проходить низку випробувань, звершує подвиг, кого треба – рятує, кому треба – рубає голову і на виході отримує наречену або царство, або і перше, і друге одразу. Читачеві чи глядачеві казки більш-менш зрозуміло, що чекає на героя в темному лісі, глибокій печері, чарівному замку чи на дні морському. Відьма, принцеса, дівчина, лицар, витязь, принц, козак, сірий вовк, чаклун, чорт, циганка – саме ім’я персонажа свідчить про його характер. Відверта «несправжність» казкового світу, умовності та механічність сюжету – не недоліки, а необхідні атрибути жанру. І саме в тому криється таємниця привабливості казки. Саме тому писати казку не так уже й легко, особливо робити з неї повнометражний фільм. Від письменника очікують повість певного обсягу, а від сценариста – повний метр. Тоді доводиться якось розвивати сюжет, тоді зазвичай починають його ускладнювати: вводять політичні складові, додають психологізму, соціальної драми. Тоді простота казки втрачається і починається фентезі. Саме так у Толкіна вийшов «Гобіт», в Пушкіна – «Руслан і Людмила», а в Лесі Українки – «Лісова пісня». У таких випадках виходить фентезі, а це вже інший жанр. З огляду на прагнення до фентезі кіноказка майже зникла із кіно- і телеекранів. До прикладу, «Сторожова застава» починалася як казка, а перетворилася на фентезі…

Є лиш один спосіб «розтягнути» казку на повний метр і не знищити її – додати іронії. Саме таким шляхом пішов, наприклад Гоголь, пишучи «Ніч перед Різдвом». Саме так знімав Олександр Роу або Юлій Кім. Так чинили американці, коли знімали класичну «Принцесу-наречену», «Десяте королівство» і «Зоряний пил». Аналогічно вчинили норвежці у «Землі тролів». В усіх вказаних випадках бачимо поєднання серйозного і комічного, гротеску і реалізму, казкових випробувань і життєвих проблем. Таким шляхом пішли і творці «Пекельної хоругви», хоча Лірник не так вигадував сам, як запозичав з інтермедій та пісень доби Петра Могили та Івана Мазепи. Тому декорації та спецефекти стрічки доволі умовні, щоб не додавати зайвого драматизму. Тому козаки тут ідеалізовані, Чорт не страшний, а бойового гопака більше, аніж реальних військових прийомів XVII століття. Необхідна для казки стилістика «Пекельної хоругви» витримана і в мові героїв, і в декораціях, і в костюмах, і в спецефектах. Занадто виголені та чисті запорожці, блискучі шаровари, як і легінси Чорта, надають фільму саме казкового духу. А якби творці фільму додали більше автентичності й достовірності, психологізму або реалістичної комп’ютерної графіки, то казки не було б.

Казковий дух змогла зберегти й Олена Каретник, хоча основа її історії цілком літературна. Тут їй стала в пригоді навмисна наївність літературних першоджерел, а власна фантазія додала особливої святкової магії, за яку «відповідає» Святий Миколай. Казкового духу додала й естетика фільму, оця несправжність, «пряничність» міста, в якому діють герої, легкий гумор та по-святковому красива музика. А ще  наполеглива, хоча і в міру, дидактичність, бажання створити не просто казку, а казку християнську, щоби мораль ненав’язливо проступала крізь сюжет. Мовиться про те, що кожен може стати Миколаєм для іншого, про блудного сина, про те, що на «темний бік» може затягнути як підлість, так і ревність.

Оптимістичні висновки

Обидва фільми по-своєму патріотичні. У «Пекельній хоругві» – традиційні шаровари та «оселедці», а у фільмі «Тільки диво» – поєднання вишиванки з камзолом. Сашко Лірник та Михайло Костров розвивають і стверджують українську міфологію. Олена Каретник розвиває українську ідентичність у європейському контексті та контексті загальнолюдських цінностей. Отже, перед нами дві справжні казки, зняті в часи, коли казок майже не знімають. Вони оригінальні, добрі,  якісні. І цей факт є дуже добрим знаком для українського кіно та української культури загалом. Отже, Україна здатна творити своє оригінальне кіно в доволі незвичному жанрі. Понад те, минули ті часи, коли українські фільми дивилися тільки через бажання підтримати вітчизняного виробника, сподіваючись, що колись він навчиться знімати краще. У нас вже є якісне масове кіно. Так, його небагато, але воно існує. Так, у нас все ще знімають фільми слабкі та халтурні. Але до більшості кінокартин уже можна висувати «дорослі» претензії, навіть сприймати всерйоз. І такі фільми є в багатьох жанрах.

До речі, одна з причин, чому так сталося, – російська агресія і курс попередньої влади на розірвання зв’язків із Росією, де кінематограф у глибокій ямі. Раніше наших акторів та режисерів забирали в російські картини, тепер вони творять українське кіно. Таке враження, що фронт гібридної війни ми тримаємо гідно, перейшовши від оборони до наступу. Дай, Боже, щоб так було далі!

І ось що ще цікаво: обидві казки так чи інакше пов’язані з християнством, причому віра в них не штучна, а органічно вплетена в сюжет. У «Хоругві» християнство є частиною часопростору, в якому діють герої. Воно як даність: є Бог і чорт, добро і зло, потойбічне життя і кара за гріхи. Пружиною дії стає суперечка між Чортом і Святим Петром. І хоча богословська система казкового всесвіту радше магічна, аніж ортодоксально-християнська, врешті-решт герої перемагають завдяки християнським чеснотам, передусім милосердю та вірності. Козак у пеклі змилостивився над чортенятами і зробив із них козаків, навчив не глумитися зі слабких, поважати один одного, а потім навіть свідомо приніс себе у жертву, щоби врятувати товаришів. Любов до ближнього – головна заповідь, і автори фільму це добре пам’ятають. Недарма саме за вірність та жертовність козакам прощаються всі гріхи. А ще оригінальним є один із останніх кадрів фільму, де Домовик і Святий Петро підморгують один одному з неба. Що ж, якщо у світі «хоругви» існують домовики та інші чарівні створіння, на них теж має поширюватись відкуплення, вони можуть і мусять мати стосунки з Богом.

Варто звернути увагу й на маскулінно-феміністичний дискурс «Хоругви». З одного боку, стрічка створена з чоловічої перспективи та сповнена традиційних жартів про життя з тещею, з другого – всі жінки у фільмі сильні, майже всі шляхетні та є рушіями більшості ключових сцен. Якщо це і можна назвати сексизмом, то він здоровий: базується на життєвих реаліях та біблійному вченні про те, що чоловіки та жінки таки різні. Біологічна стать відіграє важливу роль у психології, людських стосунках, і любов (не кохання, а саме любов) допоможе здолати усі бар’єри й відмінності.

Дещо по-іншому представлене християнство у фільмі «Тільки диво». Олена Каретник, яка перед тим створила багато «християнських» фільмів, немовби свідомо не стала робити свій перший художній фільм відверто проповідницьким. Для цього «винесла» Бога та все християнське богослов’я за межі свого світу, зробивши його «світлом від невидимої лампи», як писали критики про «Володаря перснів». Світогляд стрічки цілком християнський, проте у казковому місті нема церкви, та й про Бога там майже не згадують. Зате шанують Святого Миколая, який фактично відіграє роль представника Бога в цій історії. Можливо, через те, що якби слова, які у фільмі промовляє Святий Миколай, сказав Бог, це зробило б фільм занадто дидактичним. Пані Олена має добрий смак, у тому числі в справах духовних, тож зуміла не перетворити казку на проповідь.

У цих фільмах християнство однаково віддалене від світу своїх героїв: у «Хоругві» – вдаваною декоративністю богословської системи, у «Диві» – ефектом «невидимої лампи». І там, і там Бога заступають народні вірування та традиції, але в поєднанні з мораллю вони стають шляхом до Нього.

Щодо обох стрічок можу зробити фінальний висновок: на їхньому прикладі бачимо, як християнство залишається стрижнем української культури навіть у часи постмодерну, незважаючи на спроби окремих інтелектуалів винести його за межі дискурсу. Перефразовуючи Андрея Шептицького, можна сказати, що Тризуб без Хреста неможливий, Церква (і церкви) лишається невід’ємною частиною позитивної складової української ідеї, і з популярного гасла «Армія, мова, віра» жодна складова дійсно не може бути викреслена.

Віктор Заславський, історик, публіцист

«Захар Беркут» і цивілізаційний вибір українського кіно»

Вихід на екрани фільму за мотивами хрестоматійної повісті Івана Франка є беззаперечно головною кіноподією 2019 року. Понад те, це вкрай важлива подія для історії українського кіно загалом. Масштабна постановка, масові батальні сцени, складні спецефекти та операторська робота, велика кількість героїв – ще ніколи українське кіно не знімали з таким розмахом!

Звісно, фільм уже наразився на потужний шквал критики. Вона розпочалась ще тоді, коли у фейсбуці та на ютубі з’явилися перші тизери кінострічки з «американізованими» героями, монголами із двоголовим орлом та боярським дружинником Ґардом, який немовби прийшов із серіалу «Вікінги». Коли фільм вийшов, дехто нарікав на те, що тухольці моляться Перунові (через 300 років після Хрещення Русі), а головним героєм став не сам Захар, а його син Максим.

Коротко про «американізм»

На всі ці зауваження відповісти легко: двоголовий орел у монголів дійсно зустрічався, і творці фільму не могли не оминути символічного порівняння тодішньої Орди з нинішньою. У віддалених селах язичництво зберігалося доволі довго (враховуючи, що в містах Галичини нова віра ствердилася десь у ХІІ ст. ), інша річ, що імена в тухольців відверто християнські – Максим, Захар, але то вже нехай залишиться на совісті Івана Франка. Адже могло бути й так: завітав місіонер до Тухлі, завів моду на римські та єврейські імена та й пішов собі далі. Ну і нащадок скандинавів десь у глибинці цілком міг носити мйольнір на шиї і в ХІІІ столітті, а його «ірокез» міг бути «поцуплений» у руських князів чи степовиків. На перехресті культур цілком можлива дивна суміш одягу, озброєння, побуту та світогляду. Костюмери і реквізитори «Захара Беркута», відштовхуючись від естетики, намагалися найперше створити колоритні образи. І це їм вдалося. Той самий Ґард надовго застрягає в пам’яті, видно, що це персонаж з історією та «підґрунтям». Ну і щодо «пасивності» самого Захара Беркута, то він і в книзі був не надто активний. Він не так діє, як уособлює життєвий устрій та принципи тухольців, яким протистоїть боярин Тугар Вовк. А ще він утілює ідеали Івана Франка про демократичне суспільство.

Так чи інакше, головні претензії, які могли бути в критиків фільму, стосуються не цих подробиць. Ті, кому фільм сподобався, вказують на його одну цікаву рису: стилістика, репліки та інтонації персонажів проникнуті типовим «американізмом», який робить кінострічку не так українською (ну бачать так люди! ), як нейтрально-універсальною. Цей ефект посилюється тим, що більшість ролей виконують західні актори, а в ролі Захара – Роберт Патрік із другого «Термінатора». Здається, лише ледачий не жартував із цього приводу. Американські фахівці допомагали і режисерові, і сценаристові, працювали операторами та писали музику. Режисер і кіностудія пішли на цей крок свідомо. І це робить вихід «Захара Беркута» символічним явищем у світлі української історії, навіть релігійної. До прикладу, творці цього кіно багато в чому повторили те, що свого часу робили наші лідери, у тому числі релігійні, ще в XVII столітті.

Питання орієнтиру: аналогії з історії

Коли в 1617 році Йосиф-Велямин Рутський хотів реформувати монастирі, то орієнтувався на досвід римо-католиків: централізований орден, де всі обителі пов’язані між собою. Щоб створити такий орден, митрополит закликав єзуїтів, які тимчасово прийняли східний обряд, заселитись у занедбаному монастирі та жити за правилами святого Василія Великого, захопивши русинів, які почали приставати до нової Конгрегації, а відтак Чину, і цей Чин став справжньою опорою унійної Церкви та рушієм позитивних змін. До речі, наприкінці ХІХ століття досвід Рутського повторив Сильвестр Сембратович, і так відбулася Добромильська реформа. Дещо подібне можна було побачити на Замойському синоді 1720 року, коли унійна Церква офіційно перейняла (точніше легалізувала) багато латинських церковних практик. Так Русь-Україна прагнула остаточно закріпитися в католицькому «таборі», відмежуватись від агресивного впливу Росії, яка перетворювала Церкву на частину державного апарату, а Україну – на безправну колонію. Петро Могила теж перетворив братську школу в Києві на латинський колегіум, повністю скопіювавши навчальну програму з єзуїтських колегіумів, і всі тамтешні викладачі мали європейську, переважно католицьку освіту. Альтернативних джерел освіти просто не існувало, а альтернативні католицькій моделі церковного устрою зводились до панування у Церкві багатих спонсорів або царя.

Українській культурі здавна було притаманно, не пориваючи з руськовізантійським корінням, цілеспрямовано зберігати курс на Захід. Шлях туди був шляхом до цивілізації, дорогою до особливої культурної чутливості до внутрішнього світу особи, а отже, до пошанування людської гідності. Хрещення Русі, побудова Софійського собору, німецькі колоністи у руських містах, династична політика «тестя Європи» Ярослава Мудрого були для Русі-України тими самими кроками «в цивілізацію». Та й не лише у церковних справах українці дивилися на Захід. Козаки стріляли з європейських мушкетів, фортеці, палаци, оселі зводили в готичному стилі, стилях ренесансу, бароко і класицизму. Спрощували кириличний шрифт, додаючи літерам прямих ліній, знову ж таки за європейським зразком, і так далі. Тож не дивує, що ця традиція продовжена в кінематографі.

Шлях українського кіно: між Сходом і Заходом

За радянських часів український кінематограф був суто регіональним. Були, звісно, окремі винятки, як-от «За двома зайцями». Та назагал талановиті актори і режисери (Бондарчук, Гурченко) виїжджали до Москви, а українські локації служили для загальнорадянських проєктів (фільм «Три мушкетери»). Тож не дивує, що в часи незалежності українське кіно залишалося на низькому рівні. Були окремі відносно непогані твори (такі як «Іван Сила»), проте погоди вони не робили. Ще був арт-хаус, але то вже на любителя. Найгіршим чинником виявилася співпраця з російським шоу-бізнесом, коли українських акторів та локації використовували для бездарних або відверто проросійських проєктів. Згадати хоча б «Тараса Бульбу»… Розрив кінозв’язків після початку російської агресії дозволив українським кіномитцям піти своїм шляхом, а санкції проти артистів, які підтримують російську агресію, звільнили місце в кінотеатрах українському продукту. Нішу комедій зайняли відносно легко – маємо тут і Дзідзя, і «Скажене весілля», і багато іншого. Цікавими вийшли «Шляхетні волоцюги», «Гуцулка Ксеня». Та й «Сторожова застава» варта того, щоби переглянути її кілька разів.

Проте лише малобюджетні комедії могли окупитися в прокаті, а значить зняти масове, видовищне, пригодницьке кіно в Україні і на українську тематику було і буде проблематично. Якісна робота потребує відповідного гонорару, і не можна завжди розраховувати на меценатів або Фонд кіно. Однак прокату в Україні, Білорусі, Казахстані недостатньо, щоб окупилися фільми такого рівня. Потрібен вихід на закордонного глядача. Фільм має зацікавити Західну Європу, Америку. А для цього його слід зняти на належному рівні. Тут потрібно, щоб актори грали не театрально, а кінематографічно, щоб операторська робота була відповідною, щоб сценарій не «провисав», щоб комп’ютерна графіка не нагадувала аркадні ігри, а батальні сцени – реконструкторські фестивалі. Певне аматорство можна пробачити в «Першому разі», «Скаженому весіллі» або «Шляхетних волоцюгах», тобто у фільмах «про нас і для нас». Якщо ж знімаєш фільм для великого світу – якість має бути світового рівня.

Отже, врахувавши досвід «Сторожової застави», студія Film. ua вирішила піти на незвичний крок і запросила західних акторів, операторів, композитора, асистентів режисера і сценариста. Як наслідок, не обійшлося без голлівудських штампів (утім без них жоден костюмований епік не обійдеться). Так, деякі сцени «Захара Беркута» нагадували «Хоробре серце», «Робін Гуда» або «Піратів Карибського моря». До прикладу, Мирослава нагадує ельфійську принцесу, а Захар – індіанського вождя. Справді, внутрішня боротьба Тугара Вовка відсилає до Дарта Вейдера або Роберта Брюса із «Хороброго серця». Але при всій прискіпливості варто визнати, що образи героїв вийшли яскравими та живими, сценарій продуманий, битви напружені та захопливі. Понад те, найкращими є епізоди, не взяті просто з книги, а вигадані чи домислені сценаристами. «Захар Беркут» став не просто наймасштабнішим, а найдосконалішим і найбільш професійно зробленим фільмом в історії українського кіно.

Поштова марка № 1781 «Захар Беркут», видана з нагоди сучасної екранізації однойменної повісті

Деякі критики казали, що найамбіційніший український фільм виявився не кращим за посередні голлівудські стрічки. Що ж, по-перше, це не зовсім так. Звісно, 250 акторів у масовці – це не «Царство Небесне» і не «Володар перснів», та й драматизму і епічності боротьби карпатських бойків далеко до «Хороброго серця». Проте «Захар Беркут» має свої переваги. Передусім це продумані персонажі зі зрозумілою мотивацією та логічними вчинками. Немає потреби грати у Фройда та робити флешбеки в дитинство, щоби пояснити, чому персонажі роблять те, що роблять. Герої фільму – зрілі, цілісні особистості. Ніхто тут не приймає рішень під впливом емоцій, комплексів чи просто тому, що «сценарист так захотів». Ти розумієш, чому Максим і Мирослава закохалися, чому Ґард зневажає «смердів» та йде на підлість, аби заманити героїв у пастку, чому Тугар Вовк погоджується допомогти у знищенні Тухлі і чому жертвує собою, рятуючи Максима. Зрозумілим є й те, чому Бурунда заводить військо в ущелину, наражаючись на небезпеку. Певні комплекси «молодшого брата» можна побачити у поведінці Максима, але і батько, і старший брат його розуміють та дозволяють проявити себе. І жодного зайвого слова, жодної зайвої емоції. Тут нема місця модному західному «психологізму», коли герой має продемонструвати усі можливі комплекси та вагатися пів фільму перед тим, як узяти до рук меча. Тому більшою чи меншою мірою ти як глядач співчуваєш усім героям, навіть Бурундою милуєшся під час фінального бою. Такі цілісні персонажі, як у «Захарі Беркуті», рідкість навіть для Голлівуду!

До речі, ота цілісність і позитивність – це також «крок на Захід», до позитивного героя, умовного ковбоя, який влучає злодієві просто в серце, цілує красуню і скаче за обрій. Жодної фірмової української журби, без якої не обходилося жодне наше історичне кіно. Недарма в пісні, що лунає у титрах, є такі слова: «Не забувай мене, я повернусь назад, щоб остудити меч, змити кров, вийти в сад». Хепі-енд, якого нам так бракувало. Понад те, це крок на «справжній» Захід, не спотворений антихристиянським постмодерном чи язичницьким фатумом. Розкриття персонажів, ставлення режисера до них декларують повагу до людини, закладену християнським світоглядом.

А ще слід нагадати критикам, що «Захар Беркут» – перший фільм такого жанру, який узагалі можна порівняти з масовим продуктом Голлівуду. Все, що було перед тим, сприймалося як «поганеньке, але своє», як виступ учениці музичної школи на концерті першокласників. Зате коли та сама учениця через кілька років грає в «дорослому» оркестрі, а високочолі критики кажуть, що «до рівня Паганіні або Леоніда Когана вона недотягує», для неї це вже небувале досягнення. Суд рівних – привілей зрілості. Будучи небайдужим до історії XVII століття, ваш покірний слуга знову візьме приклад звідти: латинська школа Петра Могили була не кращою за «стандартні» єзуїтські колегіуми, але, враховуючи стан тодішньої української освіти, це було історичне досягнення. Для Рутського було досягненням формування монашого Чину, який за рівнем освіти та організації можна було порівняти з домініканцями чи бернардинами. Для учасників Замойського синоду було досягненням запровадити латинську систему частого причастя…

Що б там не казали, кінопрем’єра «Захара Беркута» стала ще одним кроком Русі-України від культурної матриці «молодшого брата» Орди до орієнтації на стандарти західної цивілізації, але без втрати свого «я». І, незважаючи на «універсальність», яку закидають критики авторам фільму, «Захар Беркут» виявився для українців дуже актуальним, а фраза «ти мусиш не домовлятися з ворогом, а битися з ним» зачепила навіть тих, що скептично сприйняли сам фільм.

Віктор Заславський, історик, публіцист

Трагедія козацької Церкви

Говорячи про розвиток українського православ’я в середині XVII століття, можна виокремити дві течії, дві «партії» всередині Церкви: проєвропейську Петра Могили, яка спиралася на шляхту та західноукраїнське міщанство, і промосковську Ісаї Копинського, яка спиралася на козацтво і частково на чернь у центральноукраїнських містах. Партія Могили в 1630-их перемогла, що зумовило потужний культурний розвиток України та європейську ментальність українського православ’я XVII – початку XVIII століття. Натомість Ісая Копинський встиг налаштувати своїх нечисленних, але буйних прихильників проти Петра Могили, його однодумців і Яреми Вишневецького, який допомагав митрополитові. Внаслідок цього, коли почалася доба Хмельниччини, Церква не мала жодного впливу на козаків, ба більше – сама стала жертвою цієї війни.

Повністю текст читайте у паперовій версії журналу.

Трагедія козацької Церкви: українське православ’я між Європою та Москвою

У першій половині XVII століття в руському православ’ї назрівала криза управління та криза світогляду. Перша проявлялася у фактичній залежності церковних єрархів від братств та їхній неспроможності подолати цю залежність в рамках актуальної адміністративної системи. Друга виражалася в необхідності використання сторонніх ресурсів, зокрема західної науки та культури, для розвитку освіти, а також у неспроможності багатьох представників Церкви ці ресурси сприйняти. Обидві кризи, які поширювалися на ціле суспільство, далися взнаки у протистоянні двох яскравих керманичів руської Церкви – Ісаї Копинського та Петра Могили.

Петро Могила – син молдавського господаря, який після вигнання свого клану з батьківщини спочатку був лицарем при дворі гетьмана Жолкевського, потім монахом, мав добру освіту, найімовірніше, європейську. А наприкінці 1620-их років став архимандритом Печерської лаври. Могила схилявся до «європейського» шляху розвитку: шкіл – за західними зразками, добрих стосунків із римо-католиками та об’єднання з греко-католиками. А ще мав вплив на Київського митрополита Йова Борецького.

Ісая Копинський, номінований Перемиський єпископ, де-факто мешкав на Задніпров’ї, у володіннях князів Вишневецьких, мав величезний вплив на запорожців та княгиню Раїну Вишневецьку. Був противником будь-яких реформ, європейської науки, а відкриття шкіл вважав небезпечним для «чистоти православ’я». Його аргументи проти католицтва та західної науки були такі: «отці наші без Арістотеля спасалися, і нам він не потрібний», а також «у Римі – гріб Петра, а в Єрусалимі – гріб Христа». Ну і єднатися та розумітися Копинський волів виключно з Москвою.

Ці два яскраві лідери не могли не стати суперниками, навіть ворогами. Першою ластівкою цього протистояння стала спроба примирення «уніятів» та «дезунітів», яку замислили Петро Могила і Мелетій Смотрицький наприкінці 1620-их років.

Невдала спроба єднання

Якщо Кирило Транквіліон-Ставровецький, перейшовши на унію, обмежив свою церковну діяльність виключно книгами та турботою про свій монастир, то Смотрицький, прийнявши єднання з Римом, і далі провадив активну діяльність, спрямовану назовні – на широкі кола суспільства. Ще на початку свого служіння він мріяв возз’єднати «уніятів» та «дезунітів».

Тут він мав однодумця Касіяна Саковича – ще одного православного інтелектуала, ректора Київської братської школи, талановитого поета, автора відомого «Вірша на жалісний погреб Петра Сагайдачного». У 1624 році він перебрався до Любліна і прийняв унію. Його, як і Смотрицького, теж дратувала «противна природі» всемогутність братств, а ще постійні перепалки між прихильниками та противниками унії. А тому цей церковний муж казав:

«Ми діти одного отця і сини однієї матері. Чому ж ми розриваємо згоду між собою? Чому один одного заживо відправляємо до пекла?».

Отже, Смотрицький розпочав переговори з унійним Київським митрополитом Йосифом-Велямином Рутським та православним Київським митрополитом Йовом Борецьким, за яким де-факто стояв архимандрит Петро Могила. Він не мав жодних упереджень щодо католицтва, підтримував дружні стосунки з латинськими єрархами і загалом до загальної унії ставився позитивно. На кількох Соборах (у Києві в 1627 р. та у Городку в 1628 р. ) Борецький, Могила, двоє православних єпископів, рядове духовенство і Мелетій Смотрицький дійшли згоди у тому, що різниця між догматами і традиціями католиків та православних не є суттєвою. І загалом, як казав Смотрицький, «підставою для церковної унії служить визнання церквами одного верховного пастиря при повному збереженні кожною церквою своїх звичаїв, прав, церемоній та обрядів – і нічого більше». Навіть був окреслений формат майбутнього єднання: примиритися з Царгородом і одразу проголосити на Русі-Україні власного патріарха, якого обиратимуть самостійно, а до Рима тільки сповідання віри відсилати.

Залишалося скликати в Києві відкритий Собор, а до того Смотрицькому доручили написати невеличкий трактат про причини і наслідки майбутнього єднання. На жаль, він дещо перестарався і замість короткого трактату написав «Апологію подорожі на Схід» – розлогі мемуари про свою поїздку до Царгорода. Головною думкою книги було те, що Царгород поглинений єрессю, руська Церква ці єресі перейняла та ще й потерпає в неуцтві. Корінь усього зла – «розбрат з римлянами», і лише підкорення Рима зможе врятувати Церкву.

Прочитавши цей твір, Борецький і Могила дещо здивувалися і вирішили цій книжці ходу не давати, дочекатися, поки приїде Смотрицький, аби все йому пояснити. Проте Касіян Сакович без дозволу автора дав «Апологію» в друк. Перші примірники потрапили до читачів, серед яких був Ісая Копинський. Не завдавши собі клопоту поговорити з Борецьким, Могилою чи Смотрицьким, він одразу почав переконувати своїх прихильників на Задніпров’ї, переважно козаків, що у Києві замислили знищити православ’я. Тож коли 13 серпня 1628 року Смотрицький приїхав до Києва на Собор, на вулицях міста був розлючений натовп. Мелетія обіцяли «напоїти Славутою», тобто натякали на долю потопленого в Дніпрі унійного архимандрита Антонія Грековича.

Ревнитель унії змушений був привселюдно зректися своєї «Апології». За кілька днів Мелетій Смотрицький утік із Києва до монастиря в Дермані і всі попередні каяття під примусом оголосив недійсними. Решту життя він провів у Дермані, писав протестації та збирав бібліотеку. Щодо Могили і Борецького, то вони наступного року спробували скликати в Києві новий Собор, але його так само зірвали козаки, які вривалися на засідання і погрожували учасникам. Йов Борецький боявся тоді навіть виходити з-за стін лаври. Через два роки помер, і новим митрополитом обрали «статечного у вірі» Ісаю Копинського – знову ж таки під впливом козаків. Ім’я Петра Могили, головного помічника покійного Борецького, навіть не фігурувало в списках кандидатів.

«Наїзди» і заколоти

Коли в 1631 році Копинський став митрополитом, почав переживати Петро Могила. За останні роки він встиг налагодити дружні стосунки з київськими римо-католицькими єпископами, переконавши їх, що православ’я здатне породжувати не лише «наливайківців». Врешті-решт, він був героєм Хотинської війни і мав авторитет серед шляхти. А ще встиг реформувати київську братську школу: запровадив там навчання за європейськими стандартами, з латиною та сімома вільними мистецтвами. Та не всім подобалися ці «латинські» нововведення лаврського архимандрита. Тож Могила вирішив створити у Києві, кажучи сучасною мовою, сильну опозицію. Найперше спробував вивести з-під впливу Копинського Михайлівський монастир – традиційну резиденцію митрополита. Відтак одразу після обрання Копинського в монастирі пройшли вибори нового ігумена. Ним став Філофей Кизаревич – людина Могили. Новий митрополит миритися з цим не став, і 10 грудня 1631 року запорізький полковник Даміан Гарбуза «наїхав на Kиєво-Михайлівський монастир і, Кизаревича з монастиря виґрунтовавши, осадив на тому місці Ісаю Копінського».

Небезпека загрожувала і братській школі: ще з часів Сагайдачного усе Військо Запорозьке числилося в Київському братстві, тому козаки цілком могли зробити «наїзд» і на цей «оплот латинських наук». Єдиним осередком діяльності Петра Могили стала Печерська лавра. Згодом він вирішив перенести школу за лаврські мури і зробив це так швидко, що навіть посварився з печерськими монахами, адже розмістив її у шпиталі для хворих ченців.

Про те, як жилося в ті часи Могилі та його однодумцям, згадував товариш архимандрита Сильвестр Косів:

«Які перуни, які громи посипалися тоді на нас – неможливо й описати чорнилами. Був такий час що ми, сповідавшись, тільки й чекали що ось-ось почнуть начиняти нами шлунки дніпровських осетрів або одного вогнем, а іншого мечем відправлять на той світ».

Але саме в цей час помер Сигізмунд ІІІ, і на вибори нового короля православна шляхта відправила своїх делегатів, маючи надію, що новообраний правитель таки поверне напівнелегальній Православній Церкві офіційне визнання. Головним делегатом став Петро Могила! Він – іменитий син волоського господаря, вихованець славетного гетьмана Жолкевського, герой Хотинської війни, освічений і поштивий – мав величезний авторитет серед шляхти. А ось Копинський, чиєю аудиторією були напівписьменні козаки і чернь, знався хіба на агресивних гаслах і до парламентаризму не надавався. Вивести чернь на вулиці він умів, але диспутувати на сеймі – ні. Тож Петро Могила поїхав до Варшави і на виборах та в усіх пов’язаних із ними суперечками домігся офіційного визнання православної церковної єрархії та дійшов компромісу з унійним митрополитом у питаннях церковного майна. І ось, ставши рятівником віри та «стовпом православ’я», наважився на ризикований крок: православна делегація на сеймі запропонувала королю офіційно затвердити православну єрархію королівськими грамотами. Правитель погодився, аж раптом замість попередніх єпископів делегати висунули зовсім нових, у тому числі кандидата на митрополичий престол. Ним був сам Петро Могила. На цю пропозицію король пристав. Так було проголошене обрання Петра Могили митрополитом Київським.

Новий митрополит одразу ж відправив гінців до Вселенського патріарха, який швидко видав йому грамоту. Понад те, Могила домовився зі старими єпископами, що не залишить їх без місця, і вирушив до Києва на чолі численного почету. Тепер, коли він, Могила, став справжнім рятівником православ’я, ніхто з київських міщан чи козаків не міг завадити йому очолити Київську митрополію. Кияни підготували тріумфаторові урочисту зустріч, і лише Копинський не вийшов на неї – сидів у Михайлівському монастирі. Під тиском нового митрополита він підписав зречення і отримав у відповідь управління згаданою обителлю. Щоправда, через три роки колишній митрополит утік із Києва та осів на Задніпров’ї. Ймовірно, це відбулося не без тиску Могили.

Продовження у наступному номері.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Трагедія козацької Церкви: українське православ’я між Європою та Москвою

Коли наприкінці XVI століття православні єпископи Київської митрополії почали розмови про необхідність церковних реформ, це було спричинене внутрішньою кризою – передусім у системі освіти та в управлінні Церквою. Новий час і його вісники – Ренесанс, розвиток друкарства, Реформація – поставили перед церковною освітою нові вимоги. Потрібні були кращі школи, більші бібліотеки, вчені люди з належним рівнем освіти, здатні і викладати, і писати книги – полемічні, апологетичні, богословські… А ще вплив протестантизму призвів до посилення ролі братств, і окремі з них, скориставшись тим, що константинопольські патріархи потребували грошей, здобули собі потужні привілеї: незалежність від своїх місцевих єпископів, право контролювати священиків, навіть монастирі. Не меншу загрозу стабільності та розвитку Церкви становили багаті меценати на зразок князя Острозького, який намагався вказувати єпископам, що їм робити.

Отже, підписуючи унію з Римом, єпископи Київської Церкви прагнули розвивати освіту і послабити вплив світських володарів у церковному житті. Як свідчить історія унійної Церкви, це їм вдалося. А ось та частина Церкви, яка не приступила до єдності з Римом, залишилася сам на сам із обома названими викликами. Згодом додалася ще одна проблема – запорозьке козацтво. Знаменитий гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний незадовго до смерті почав брати активну участь у церковному житті. Допоміг православним висвятити єпископів та митрополита, жертвував величезні гроші на школи в Києві та у Львові, а ще записав у Київське братство все Військо Запорозьке, привернувши таким чином до церковних справ увагу козацтва. Тепер єпископам, архимандритам і священикам слід було в усіх своїх справах та рішеннях брати до уваги не лише гонорових львівських чи віленських міщан, а й козаків з їхніми степовими манерами.

Із розвитком освіти в православних Руси-України справи рухалися краще: Острозька академія допомогла підготувати певну кількість грамотних священиків, учителів, деякі з них за наявності достатніх коштів могли продовжувати освіту в інших місцях, зокрема в єзуїтських школах, Замойській академії. А якщо розширити географію, то в Кракові, Італії чи Німеччині. І це не було чимось новим, адже українці вчилися в Болоньї та Кракові ще з XV століття. Однак навчання за кордоном відкривало шлях до нових проблем: у Європі руський, тобто український студент здобував богословську освіту в католицькому чи протестантському дусі. Інколи під час студій він переходив на католицтво або протестантизм, щоб не створювати собі зайвих проблем. І хоча після приїзду додому такий конвертит традиційно повертався до православ’я, симпатії до окремих богословських думок, особливостей церковного життя чи літургійних практик католиків і протестантів у нього таки залишалися. Понад те, такі вчені мали здатність до самостійного мислення, і це не могло подобатися деяким їхнім менш освіченим (а значить не таким схильним до вільнодумства) покровителям і начальникам.

Отже, українське та білоруське православ’я постало перед кризою в управлінні та кризою ментальності. Особливо це проявилося у 1620-их роках. Ілюстрацією обох моментів може бути доля яскравих і талановитих церковних інтелектуалів Мелетія Смотрицького і Кирила Транквіліона-Ставровецького.

Мелетій Смотрицький

Його світське ім’я – Максим. Він був сином Герасима Смотрицького – ректора Острозької академії, сам навчався в цій академії, а потім продовжував науку в єзуїтському колегіумі у Вільні. Завершував студії в університетах протестантської Німеччини, а в 1604 році повернувся додому. Тоді молодого книжника спочатку узяв на службу православний князь Богдан Соломерецький, далі – Віленське православне братство (одне з тих всесильних братств, які повністю контролювали церковне життя в своїх містах). Братчики доручили Смотрицькому викладання у своїй школі, а також написання трактатів проти унії. Тут слід окремо згадати, що у Вільні, столиці Литви, була одна з резиденцій унійного митрополита. Смотрицький чесно виконував свою роботу. В 1608 році з-під його пера вийшов твір «Антиграф», а через два роки – знаменита поема «Тренос», у якій Православна Церква показана у вигляді матері, зрадженої своїми синами. Обидві книги вийшли під псевдонімами. «Тренос» став великою подією у церковному житті, відповідь на нього писав сам Петро Скарга! А ще представники унійної Церкви, зрозумівши, хто написав «Тренос», вийшли зі Смотрицьким на контакт. Як часто вони зустрічалися і про що говорили, невідомо, але писати полемічні твори проти католицтва та унії Смотрицький перестав. У 1618-ому, повернувшись до Вільна після трьох років викладання у Київській братській школі, він вирішив організувати офіційну зустріч з представниками унійного духовенства і диспут. На думку Максима Смотрицького і представників унійної Церкви, ця зустріч – перша з часів Берестейської унії – мала покласти початок примиренню та возз’єднанню. Проте коли про ініціативу вченого дізналися братчики, то відмовилися від самого задуму, а його ініціатора змусили стати монахом у віленському Святодухівському монастирі, підконтрольному братству.

І коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан таємно висвячував у Києві православних єпископів і митрополита, Мелетія Смотрицького вирішили висвятити на архиєпископа Полоцького, Вітебського та Мстиславського. Крім того, Віленське братство довірило Смотрицькому очолити братський Святодухівський монастир. Насправді його архиєпископство було номінальним, адже офіційно архиєпархія належала до унійної Церкви, і керував нею знаменитий проповідник та подвижник-василіянин Йосафат Кунцевич. Спроба Мелетія Смотрицького скинути останнього за допомоги наклепів мала неочікувані наслідки: в 1623-ому Кунцевича вбили заколотники, підбурені листами Смотрицького. Йосафат став мучеником за єдність Церкви, і Полоцька архиєпархія остаточно схилилася на бік унії.

Владика Мелетій, ставши «міністром без портфеля», де-факто залишався лише архимандритом Святодухівського монастиря, який в усьому мав коритися віленським братчикам. Такий статус, коли його «одягали у золото», але не давали ухвалювати жодних рішень, пригнічував Смотрицького. Понад те, його однодумцем став православний Київський митрополит Йов Борецький, теж невдоволений всевладністю братчиків. Отож із негласного митрополичого благословення Смотрицький зважився на радикальний крок: вирушив у Константинополь, щоб домогтися у Вселенського Патріарха скасування його привілеїв, наданих братствам. І домігся свого, бо отримав патріаршу грамоту про скасування привілеїв та підпорядкування братств вищій церковній владі. Щоправда, віленські братчики теж не сиділи склавши руки. Дізнавшись про «хід конем» Смотрицького, відправили до Патріарха своє посольство, і не з порожніми руками. Патріарх (а ним тоді був Кирило Лукаріс) вчинив хитро: пояснив, що скасування привілеїв не стосувалося «старших» братств, хоча якраз про «старші» братства у Києві, Вільні та Львові просили його Смотрицький і Борецький. Де-факто все виглядало так: за хабар Патріарх змінив свою думку, скасував указ і зрадив своїх підданих.

Йов Борецький, намагаючись викрутитися з неприємної ситуації, відхрестився від здобутків Смотрицького. А сам владика Мелетій, не ризикуючи з’являтися у Вільні на очі братчикам, зв’язався з князем Олександром Заславським, який зробив його архимандритом Дерманського монастиря, що біля Острога (в «сімейній» обителі князів Острозьких і Заславських). Так прагнення братств до всевладдя призвело до того, що Православну Церкву залишив один із найталановитіших та перспективних учених.

Кирило Транквіліон-Ставровецький

Перші звістки про цього надзвичайного письменника та проповідника знаходимо в 1589 році. Тоді він учився у Львівській братській школі і виступав перед Патріархом Єремією, дякуючи йому за надання братству статусу ставропігії. За це Кирило Ставровецький зазнав нападу від людей Львівського єпископа, які намагалися вирвати йому бороду. Так студент отримав прізвисько Безбородий, яке приклеїлося до нього на все життя. Через три роки на запрошення Віленського братства він подався до литовської столиці проповідувати та викладати в тамтешній братській школі. Наступні 22 роки про нього нічого не відомо, аж ось у 1614-1615-ому він уже стає єромонахом і готує до видання у Львові Псалтир. Можливо, Ставровецький брав участь у поході військ Речі Посполитої до Молдавії. Тоді ж купив пересувну друкарню і почав писати «Зерцало богослов’я» – перший український трактат із систематичного богослов’я та збірку власних проповідей «Євангеліє учительне». «Зерцало» він відправив на рецензію ігуменові Манявського скиту Йову Княгиницькому, але той порадив не поспішати з друком, бо в книжці чимало «неправославних» думок і треба її подивитися вченим, досвідченим у писаннях Святих отців. Тож книга вийшла лише в 1618 році у Почаївській друкарні. Але й після усіх правок в цій праці церковне керівництво і далі дивилося на Ставровецького з недовірою. А ще йому дорікали за простий стиль і народну мову: через це автор виправдовувався в передмові. Забігаючи наперед, слід зазначити, що «Зерцало богослов’я» лише у XVII столітті перевидавали як мінімум чотири рази!

Кирило Ставровецький опинився в цікавому становищі. Високе начальство – єпископи та архимандрити – вважало його ледь не єретиком. Але при цьому його, як талановитого проповідника, постійно запрошували в різні братства, школи, монастирі. Яскравий стиль, жива риторика, любов до народної мови, запозичені, вочевидь, у єзуїтів, робили його взірцем для інших. Його «Зерцало» було дуже на часі, адже перед тим із православних друкарень виходили переважно богослужебні книги або полемічні трактати, у яких автори лаяли католиків та з’єдинених з Римом православних.

І ось у 1619 році Ставровецький видає «Євангеліє учительне», заручившись перед тим благословенням чотирьох східних патріархів, Львівського єпископа Єремії Тисаровського і Монемвасійського митрополита Йоасафа. Проте Собор українських єрархів на чолі з Йовом Борецьким засудив «Євангеліє» і постановив, щоб цю книгу «нікому з православних і побожних християн у церквах і домах не держати, ні читати, ні купувати, а хто зачне, незважаючи на соборний приказ, ті книги в церквах або в домах або читати, або купувати, такі хай будуть прокляті». Від автора ж вимагали поправити її та видати наново – з правками «старших». Можливо, причина полягала ще й у тому, що і форма, і стиль проповідей Ставровецького дуже нагадували католицькі. Але тут він не був винятком, бо таку практику видно в багатьох тогочасних рукописних проповідях.

Так чи інакше, а правити «Євангеліє учительне» автор не став, через що наразився на ще більше відторгнення з боку церковного керівництва і в 1626 році перейшов на унію. Тепер його католицькі вподобання нікому не заважали, і керівництво унійної Церкви спільно зі світськими покровителями зробило його архимандритом Єлецького монастиря в Чернігові. Тут було нелегко: монастир лежав у руїнах, а більшість населення міста та навколишніх сіл до унії симпатії не мали. Проте Кирило Ставровецький 20 років сумлінно виконував свої обов’язки, керував маєтностями, відроджував обитель, а в 1646-ому, незадовго до смерті на восьмому десятку літ, видав свою третю книгу «Перло многоцінноє». Це збірка поезій та проповідей – перша книга, друкована на Чернігівщині. Як і попередні книги Транквіліона, вона витримала кілька перевидань, її читали і з’єдинені, і «дизуніти» в Україні, Білорусі та Росії. Так українське православ’я втратило талановитого письменника і вченого.

Однак Смотрицький і Ставровецький не були єдиними церковниками, які перейшли на унію. Так само залишив нез’єдинену Церкву Касіян Сакович – ректор Київської братської школи, автор знаменитої поеми «На жалісний погреб Сагайдачного». Я згадав лише найбільш відомі випадки. Вони сталися в умовах, коли людей з таким рівнем освіченості і таким потенціалом, як у названих діячів, на українських теренах було небагато.

Отже, всередині українського православ’я і далі поглиблювалася криза управління, особливо болюча для Смотрицького, і криза світогляду, особливо болюча для Ставровецького. Православна Церква потребувала і прагнула реформ, але церковники не могли належним чином робити свою справу, перебуваючи в цілковитій залежності від примх своїх парафіян. Понад те, єдиним джерелом освіти і науки була Європа – католицька та протестантська. Боязнь іноземного культурного і богословського впливу автоматично робила неможливим повноцінний розвиток освіти і шкільництва. До того ж ситуацію ускладнювали нещодавній розкол та існування під боком «альтернативної» Церкви – унійної. За примирення з нею обставав Смотрицький. Судячи з усього, такої ж думки був і Ставровецький ще до свого офіційного переходу. Проте і консервативні кола, і братчики не були схильні до діалогу чи примирення. Як наслідок – Православна Церква знову опинилася на роздоріжжі. Перед нею стояли важкі питання: відкритися на європейський вплив чи піти на самоізоляцію; розвивати діалог і сподіватися на примирення з унійною Церквою чи навіки відгородитися від неї; спробувати нормалізувати відносини з братствами чи стати маріонеткою в руках покровителів. Описані тенденції, намічені самотніми інтелектуалами 1620-их років, у наступному десятилітті намагатимуться розвивати уже представники офіційної православної єрархії, що виллється в протистояння між двома «партіями» всередині Церкви. Цьому буде присвячена наступна стаття з циклу.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Українське православ’я у тенетах багатовекторності

Події останніх місяців стали доленосними для українського православ’я. Вирують пристрасті навколо автокефалії, триває перехід до помісної Церкви парафій Московського Патріархату… Православна Церква в Україні після 300 років московського рабства, 30 років розділення та невизнання в православному світі зробила крок уперед. Звісно, попереду довжелезний шлях до того, щоб загоїти рани минулого і пов’язані з ними світоглядні стереотипи. Але зроблено вже чимало. І ці здобутки є приводом пригадати те, як Православна Церква в Україні потрапила в кризу, з якої довелося так драматично виходити.

Як же відбувалося зросійщення українського православ’я? У XVIII столітті Київська митрополія була інкорпорована в структуру Російської Православної Церкви. Уже були двоголові орли на іконостасах, заборона розходжень літургійних практик України та Росії, відсутність єрархічної автономії та виборності, втрата можливості провадити самостійну політику, в тому числі у відносинах з латинниками та з’єдиненими братами, заборона використовувати народну мову в богослужіннях, письменництві та церковній практиці тощо. З другого боку, ще існували київський багатоголосий спів, колегіуми, унікальні тенденції в іконописі та архітектурі на початку XVIII століття. Були вони і в ХІХ столітті. Микола Костомаров недарма використав їх як аргумент на користь відмінності між українцями та росіянами. Втім усі ці особливості тіснили жорсткою уніфікацією на всіх рівнях.

Загалом складні процеси, що призвели до злиття київської та московської церковних структур, починаються на зламі XVI – XVII століть.

Проблеми руських православних

Більшість українських земель наприкінці XVI століття були в складі Речі Посполитої – багатонаціональної мультирелігійної держави, в якій панівною була Римо-Католицька Церква. В міру того, як православні князі та магнати переходили на протестантизм, а з нього на католицтво, це домінування посилювалося. Католицька Церква мала значні матеріальні ресурси, школи, бібліотеки, відданих та освічених монахів, готових іти з місіями. Натомість главою православних, у тому числі Київської митрополії, був Патріарх Константинопольський. Він не мав ні грошей, ні людських чи академічних ресурсів, які можна було б порівняти з ресурсами католицького світу. Понад те, Константинополь уже майже півтора століття перебував під турецьким гнітом. Те ж саме можна сказати про інші східні патріархати: Александрію, Антіохію, Єрусалим… Православні центри не могли вивести своїх вірних зі скрутної ситуації. Навпаки, їхні пастирські візити часто перетворювалися на банальний збір пожертв.

Навіть геополітика грала проти православних, бо в умовах, коли Османська імперія вела постійні війни проти християнських держав, Патріарх, цілком залежний від милостей султана, не міг не бути пішаком у політичних інтригах останнього.

Без сильного «центру» і в українській Київській митрополії розквітли симонія та інвеститура. Єпископами ставали світські люди, які отримали свої кафедри за гроші або як нагороду за службу королю. Звісно, подібні випадки були і в католиків – з цими явищами папство боролося вподовж усього Середньовіччя. Але не в таких масштабах.

Прикладом неефективного менеджменту православних було надання східними патріархами права ставропігії церковним братствам на шкоду Київському митрополиту та місцевим єпископам. Звісно, в Католицькій Церкві теж були свої «ставропігії» – наприклад, чернечі ордени, які змагалися за вплив з парафіяльним духовенством та єпископами. Але знову ж таки завдяки ефективній роботі Апостольської Столиці конфлікти можна було врегулювати, а проблеми розв’язати. Київська митрополія похвалитись цим, на жаль, не могла.

Ще один важливий момент. Константинопольські патріархи часто були налаштовані ворожо до Папи через багатовікову ворожнечу Константинополя і Рима, через що відкидали навіть виправдані дії останнього. Таке сталося, зокрема, під час запровадження григоріанського календаря в 1582 році, коли Патріарх заявив, що новий календар єретичний, оскільки запроваджує його Папа. Унаслідок тих далеких і незрозумілих для більшості наших сучасників подій Україна досі залишається поза новою календарною «орбітою» в церковній сфері.

Між сусідами

Православ’я сповідували найближчі сусіди Русі – Молдавія з Валахією та Московське царство. Молдавія і Валахія мали певні грошові ресурси для підтримки своїх Церков, а ось книги та вчителів їм доводилося брати з Русі. У відповідь їхні можновладці жертвували на храми у Львові та монастирі в Галичині. Утім Молдавія і Валахія періодично ставали ворогами українців, бо опинялися під владою турків. Тож і з цього боку київське православ’я не могло сподіватися системної підтримки. У зовсім іншому становищі була Церква в Московській державі. Остання з XV століття почала набирати сили. Спочатку під владою Золотої Орди московські князі здобули першість серед інших князівств Північної Русі і збирали податки для ханів. Потім великий князь московський Іван ІІІ скинув ординське панування, підкорив Тверське князівство та Новгородську олігархічну республіку і відібрав чимало земель у Литви. Московське князівство стало потужною державою, і це, з одного боку, привело до масштабного церковного будівництва, а з другого – до появи його особливої ідеології. Московських князів почали вважати нащадками римських імператорів і водночас наступниками Візантії. Саму Москву її ідеологи поступово презентували як єдиний оплот «істинної віри». Московська Церква вважала, що іновірці та їхні книги несуть осквернення, а перехід із православ’я на інше віросповідання карався ув’язненням або смертю.

Можливо, якраз через це культурний розвиток Москви не був таким яскравим, як державний – усі ресурси субсидіювали не культуру, а державу. Певні процеси, звісно, відбувалися, але їх не можна було навіть порівнювати із культуротворчістю в Західній та Центральній Європі. До того ж події часів Івана Грозного та Смути стримали поодинокі паростки прогресу.

Цікаве свідчення про наслідки описаної ситуації в Московській державі залишив дипломат Адам Потій (1541–1613 рр. ), який бував у Москві. Він згадував, що «велика впертість і забобони суть в народі Московському». Він же, ставши єпископом Іпатієм Потієм, відмовлявся знову їхати туди для обговорення церковних справ, бо знав дійсний стан речей та остерігався, що там «з такими посланнями під батіг потрапиш».

Попри те взаємини між Москвою та Річчю Посполитою, у тому числі й елітами Русі-України в складі останньої, існували. Князь Дмитро Вишневецький, той самий Байда, звертався до Івана Грозного з пропозицією спільно розбити Кримське ханство. Мовилося і про перехід нашого князя в московське підданство. З Москви до Речі Посполитої тікали російські вільнодумці та опальні діячі. Князь Василь-Костянтин Острозький, плануючи з Іпатієм Потієм глобальне єднання Католицької та Православної Церков, планував відправити послів до Москви, щоб і її схилити до «універсальної унії». Певні кола Русі-України намагалися користати з грошових чи військових ресурсів Москви, а Москва – з наших культурних здобутків.

Окрім католиків і православних сусідів, українські православні мали ще одних внутрішніх сусідів – протестантів. Останні були розрізнені й конфліктували між собою, проте активно займалися проповідництвом, відкривали школи та розвивали друкарство. Протестанти брали велику участь у житті своїх релігійних спільнот, і це приваблювало деяких православних.

Такою була церковно-геополітична ситуація, коли у XVI столітті Київська митрополія постала перед викликом втрати душ – їхнього відходу до римо-католиків та низки реформаційних течій. Тож православні змушені були задуматися над власними реформами, аби не зникнути.

Спочатку зміни в київському православ’ї торкнулися шкільництва і друкарства. Їх виявами стали братський рух та меценатські заходи князя Острозького. Проте, як уже мовилося, надання Константинопольським Патріархом права ставропігії братствам, передусім Львівському Успенському, не сприяло підняттю духу Київської митрополії, а спровокувало конфлікт між мирянами та єпископами і схилило останніх до рішучих кроків. Єрархи усвідомлювали виклики, які постали перед ними: а) брак належної підготовки священиків, спричинений відсутністю шкіл та друкарень; б) криза в управлінні, слабкість влади патріархів і як наслідок – щораз сильніша залежність від світських покровителів, братчиків та магнатів. Такі проблеми було складно розв’язати самотужки, і Церква почала шукати зовнішньої підтримки.

Варіанти розв’язання проблем

Частина Православної Церкви поглянула на Рим – катедру святого апостола Петра, його ресурси та досвід. Цьому на перший погляд радикальному крокові сприяло те, що саме на українських землях визнавали Флорентійську унію. Про це пам’ятали і православні, і католики (Петро Скарга нагадував про Унію 1439 року в своєму трактаті «Про єдність Божої церкви)». Отже, підписана в 1596-ому Берестейська унія виникла не на порожньому місці. В далекоглядній перспективі єднання з Римом виявилося правильним кроком: з часом Унійна Церква спромоглася провести внутрішні реформи, підготувати грамотних священиків і подолати залежність від можновладців. Класичний приклад такого успіху – реформа василіянського чернецтва.

Проте були в Київській Церкві й ті, що не погоджувалися на єднання з Римом. Вони опинилися в дуже непростому становищі. Проблеми, до подолання яких наблизилася Унійна Церква, для противників унії нікуди не зникли. Навпаки, до цих труднощів додалися нові: відхід від своїх єрархів, котрі поєдналися з Апостольською Столицею, розкол Церкви. Перед цими нез’єдиненими православними щораз гостріше поставала проблема їхнього існування і легітимності. Пікантності ситуації додавало те, що водночас у Речі Посполитій наростала політична криза – державна машина почала давати збій, і «шляхетська демократія» виявилася неспроможною ефективно відповідати на такі виклики, як, наприклад, розвиток козацтва чи посилення Московської держави.

Отож, «дезуніти», як писали сучасні їм автори, опинилися на роздоріжжі. Константинополь не міг бути для своїх духовних чад тим, чим був Рим для своїх. Православні змушені були балансувати: намагалися домовитися з польською урядовою верхівкою, співпрацювали з протестантами, але все пильніше дивилися на Москву як на свою рятівницю. Цьому балансуванню буде присвячена наступна стаття.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині

1848-ий – рік «Весни народів» – був доленосним для української історії, особливо для Галичини. В цей рік Головна Руська Рада, створена в тому числі греко-католицьким духовенством, проголосила наш перший національний маніфест. Звісно, перед ними про український народ і його права говорили і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа, і Пилип Орлик, але це стосувалося виключно козацької держави, козацьких прав, козацьких грошей і про національні питання там узагалі не мовилося. Все ж таки часи були інші. А тепер стало чітко і зрозуміло: один народ від Сяну до Дону, одна мова, синьо-жовтий прапор, прагнення єдності та саморозвитку.

Далі було запровадження кафедри руської, тобто української словесності у Львівському університеті, будівництво величезного українського собору в центрі Львова на місці зруйнованого костелу, а також величезного Народного дому, який став важливим центром українського культурного життя і при якому діяли різні товариства, зокрема відома «Галицько-Руська матиця», яка видавала підручники, посібники та іншу літературу. При Народному домі діяли бібліотеки та музеї. Сюди ж перевели першу українську гімназію. Згодом постали інші численні товариства, від яких був лише крок до створення політичних партій. Коли Австрія у 1867 році стала Австро-Угорщиною із конституцією та парламентом, галицькі русини обиралися і до цього парламенту, і до місцевих сеймів, виборюючи для свого народу більше прав. Настрої тих років чудово висловив священик-поет Микола Устиянович:

Се глянь, ми народний возносим храм 
Камінь на камінь дрібною рукою 
Складаєм вірно на руське гніздо, 
І в мольбах тихих надії росою 
Скрапляєм землю стін святих його. 

Але, як це часто буває, нові часи приносять нові виклики. Коли у 1848 році російські війська йшли допомагати австрійцям придушувати угорське повстання, російським солдатам, які проходили через Галичину, було наказано не грабувати і не ображати місцевих жителів. Офіцери та цивільні, які супроводжували армію, робили все, щоби справити гарне враження на українську інтелігенцію і духовенство. Пізніше російський уряд почав докладати зусиль до того, щоб закріпити цей «позитивний імідж». Російська пропаганда у ХІХ столітті була більш вишуканою, аніж пропаганда сучасного LifeNews, і без допомоги інтернету багато в кого тоді склалося ідеалізоване враження про сусідню імперію – імперію, в якій нема польського панування, де «руська» Церква домінувальна, а «руська» мова державна. Та й грошей на заохочення галицьких священиків, учителів, професорів Російська імперія не шкодувала. Загалом у другій половині ХІХ століття на підтримку москвофільських установ Російська імперія витрачала близько мільйона рублів на рік із бюджету та приватних пожертв.

Багато західноукраїнських церковних, суспільних діячів повелося на цю пропаганду, і москвофільство стало поширеним явищем серед галицької інтелігенції та греко-католицького духовенства. Чимало тих, що проголошували національну ідею в Головній Руській Раді, працювали в Соборі руських вчених, а ті, що писали українською мовою, переходили на штучне «язичіє» або на чисту російську мову, мріяли про «єдіную і нєдєлімую» від річки Попрад до Камчатки.

Слід зазначити, що багатьма москвофілами керувала любов не так до Росії, як до російських грошей, які можна було поділити й освоїти. Недарма, коли москвофіли захопили владу в Народному домі, ця установа взялася за різні господарські справи: здачу в оренду приміщень, фінансування сумнівних банків тощо.

Утім серед москвофілів було багато тих, що значно доклалися до розвитку української науки, культури, мистецтва, а відтак і до українського руху загалом. Одним із них був Антон Петрушевич, греко-католицький священик, активний член Головної Руської Ради і Собору руських вчених. Окрім виконання пастирських обов’язків, Петрушевич працював у консисторії, був секретарем кардинала Левицького у Львові, певний час очолював митрополичу канцелярію, а останні 20 років життя був хранителем та бібліотекарем митрополичого архіву. Паралельно з церковними справами він провадив політичну діяльність – захищав права українців і української мови як депутат Галицького сейму. А ще чимало подорожував Галичиною, Буковиною, Прикарпаттям, бував у Чехії, збирав стародавні документи. Звісно, багато із зібраного досліджував, описував, видавав. З-під його пера вийшло близько двох сотень друкованих праць з історії Галичини та української Церкви, етнографії, філології.

Антон Петрушевич ще за життя здобув світове визнання: був членом Краківської, Богемської, Петербурзької академій наук, почесним членом Румунської академії наук в Бухаресті, Одеського товариства історії та старожитностей, Історичного товариства Нестора Літописця у Києві тощо. Про нього згадували Британський музейний каталог, Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона, польська «Сучасна енциклопедія» Оргельбранда та інші видання. Знахідки Петрушевича стали основою багатьох музейних колекцій і наукових бібліотек України. Попри політичні переконання цього діяча, не можна не визнати його величезний внесок у скарбницю української науки та культури.

Антон Петрушевич

Якщо Петрушевич був великим українцем-москвофілом, то великим українцем-полонофілом можна назвати не менш цікавого і важливого діяча Володимира-Ксаверія-Тадеуша (Тадея) Дідушицького, нащадка боярського роду Дідушичів, який брав початок від князя Василька Романовича, брата короля Данила Галицького. Із часом Дідушичі стали графами Дідушицькими – сполячилися, але родові корені шанували, берегли у своїх маєтках старі книги, ікони, грамоти. З дитинства Володимир захоплювався природничими науками, а ставши дорослим, заснував природничий заповідник біля свого села Яришів у теперішній Вінницькій області. Збирав рідкісні мінерали, рослини, навіть їздив у глиб Росії, аби придбати опудала рідкісних зубрів. У 1857 році граф перевіз свою колекцію до Львова і розмістив її у своєму палаці на вулиці Театральна. Тут він створив музей, який пізніше подарував містові, а музею – частину своїх земель, щоби вирішити питання його фінансування. Окрім мінералів, гербаріїв та опудал тварин, у закладі Дідушицького була багатюща археологічна й етнографічна колекції. Його музей став справжньою окрасою Львова і залишається нею донині – збірки Дідушицького стали основою етнографічного музею. Щоправда, деякі цінні експонати за часів СРСР із нього вивезли до Росії. До речі, любов графа до етнографії проявлялась не лише в музейництві. Він підтримував гуцульських різьбярів з роду Шкрібляків, фінансував їхні виставки в Парижі та Відні, а одного разу влаштував у своєму палаці бал, стилізований під гуцульське весілля.

У 1848 році, під час «Весни народів», Ксаверій-Тадей Дідушицький разом із Леоном Сапігою зробив невдалу спробу об’єднати українську і польську справи. Тоді ж він навіть просився у східний обряд, але отримав відмову від церковної влади. Зате в 1861 році, під час перших виборів до парламенту, Дідушицький таки зміг об’єднати українських і польських депутатів, створивши так звану галицьку фракцію в австрійському Рейхсраті. Українці з того отримали багато переваг і привілеїв. А згаданий вище Леон Сапіга, будучи президентом Львова, допоміг українцям звести Народний дім, знайшов гроші на заснування товариства «Просвіта» і українського театру.

Леон Сапіга

Історія Петрушевича та Дідушицького ілюструє ту істину, що, де є свобода, там завжди є місце для плюралізму і протилежних поглядів. В історії України, в історії української Церкви, в історії національного руху не бракувало цієї свободи, а отже, й таких відмінних у своїх політичних поглядах діячів, як Петрушевич і Дідушицький. У мріях першого РусьУкраїна була частиною уявної Великої Русі, у мріях другого – невід’ємною частиною спільної «ойчизни», Речі Посполитої. Але любов Дідушицького до української природи та етнографії і любов Петрушевича до галицької давнини, може, й непомітно для них самих, виходили за межі їхніх політичних переконань, тому їхні здобутки перекривають їхні помилки. Те саме можна сказати про багатьох інших священиків, публіцистів, громадських діячів. Строкатість нашої історії (різноманіття думок навіть усередині Греко-Католицької Церкви ХІХ століття), неможливість підлаштувати її під вивірену «лінію партії» – важливий досвід, уроки якого ми помалу засвоюємо.

Після кожного здобутку і кожної перемоги починаються нові випробування, постають нові виклики, нові проблеми. Для галицьких українців після здобутків 1848 року такими викликами стали полонофільство, москвофільство і спроба втримати між ними баланс. Якби не розвиток мови та літератури, ці питання не постали б узагалі. А разом із тим у ХІХ столітті Греко-Католицька Церква не почала б, як писав Устиянович, «зводити народний храм». З цими викликами вже давали собі раду наступні покоління греко-католицьких церковників – Спиридон Литвинович, Йосиф і Сильвестр Сембратовичі, Андрей Шептицький, але це вже тема окремих розповідей.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині

«Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі. Бог присудив і галицькій Русі, тій маленькій частині великого нашого народу, щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних житя свобод! Свобода єсть то красная і умная відданиця, которая собі не полюбить сліпого жениха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвиваєся земная і небесная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тілько благами душі!»

Це слова з промови Миколи Устияновича – греко-католицького священика, поета, громадського діяча, одного з ініціаторів скликання Собору руських вчених. А ще в одній із поезій отця Миколая є такі слова:

По гробах гробів ходим ми, 
І з ілу костей наших братій 
Возносим храм для отчини, 
Величественний, пребагатий. 

Розбудова нації чи держави дійсно дещо подібна до зведення будинку. В нас під ногами уламки чи навіть фундамент, який нам залишили предки. Але що саме з цих уламків ми збудуємо, залежить від нашого бажання, хисту, розуму, спритності та вподобань.

У 1848 році перед галицькими українцями відкрилися нові перспективи і нові можливості, а одним із важливих питань стали відносини з поляками. З часу польського завоювання у XIV столітті русини і поляки жили фактично на одній вулиці і поводилися, як справжні сусіди: були і сварки, і переслідування, і мирне співіснування. Польські магнати жертвували на руські церкви, а руські художники розписували польські костели. Мішані шлюби і серед шляхти, і серед міщан були звичною справою, а взаємні культурні впливи призвели до того, що тяжко було сказати, де польський пан, а де спольщений русин. Польські етнографи збирали українські пісні, а численні українські священики, попри всі заходи просвітників, часто-густо виголошували проповіді польською мовою. В усі часи на Західній Україні, та й не лише на Західній, вистачало шляхти та інтелігенції, громадських та державних діячів, які могли сказати про себе «gente Rutheni, natione Poloni» – руського походження, польської нації. Або таких, які вважали, що щастя України – в союзі з Польщею. Тож не дивує те, що в 1848 році поляки намагалися залучити нас до підписання своїх петицій і маніфестів, тобто долучити до свого національного проекту.

В історії таке буває, коли якийсь народ, добровільно чи не дуже, стає частиною національного проекту іншого народу. Як, приміром, шотландці стали частиною Великої Британії на відміну від ірландців чи американців. Сучасна французька нація складається із колишніх провансальців, бургундців, аквітанців, бретонців – різних народів, які не весь час пов’язували свою долю з Парижем. Італійці, які утворилися із суміші давніх римлян, візантійцівгреків, готів, вандалів, лангобардів, норманів і ще багато кого, лише в середині ХІХ століття об’єдналися в єдину країну і обрали єдину мову. Так само в Німеччині відносно пізно визріла ідея того, що баварці, саксонці, пруси, шваби та інші мають бути передусім німцями. До речі, у викреслених зараз із німецького гімну словах «Німеччина понад усе» криється перевага ідеї єдиної Німеччини над інтересами кожного окремого князівства.

Тож немає нічого дивного в тому, що поляки, які мріяли про своє національне відродження, намагалися долучити нас до свого національного проекту. Ще на початку революційних виступів у Львові, коли поляки в редакції «Денника паризьких мод» писали свої перші петиції до імператора, русини, дізнавшись про їхній зміст і про те, що про нас там – ні слова, вийшли із зали. Невдовзі Головна Руська Рада на сторінках «Зорі» видала свій маніфест про те, що ми є частиною великого руського народу від Перемишля до Харкова і прагнемо національного розвитку милістю найяснішого цісаря. Про поляків у цьому маніфесті також не було ні слова.

Проте поляки й далі не полишали спроб спонукати русинів на будівництво майбутнього польського народу. 23 травня, невдовзі після створення Головної Руської Ради, у Львові заснували так званий Руський Собор – політичний комітет, який скликали прихильники єднання галицьких русинів з поляками. Недарма свою мету комітет описав як «удержування згоди і єдності з миром Вітчизни». Такою була типова польська риторика і термінологія: є одна наша спільна «Ойчизна», чиї діти мають бути в єдності. На чолі комітету стояла шляхта руського походження, але польської культури – ті самі «gente Rutheni, natione Poloni», магнати Лев Сапіга, Володимир Дідушицький, Генрик Яблонський – цікаві й непересічні особистості, щирі в своїх польських переконаннях та любові до Русі, але як частини Польщі. Були там і просто полонофіли, світська інтелігенція, священики, зокрема Іван Вагилевич – один із творців «Русалки дністрової», грекокатолицький священик, який одразу після початку «Весни народів» покинув свою парафію і поїхав до Львова, щоби приєднатись до польського руху. Вагилевич в Руському Соборі став редактором газети «Дневник руський», на шпальтах якої проповідував єдність галицьких русинів і польського народу. Ще один член Руського Собору – українець Юліан Горошкевич, заявив 15 червня 1848 року на першому його засіданні: «Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности».

Руський Собор закликав Головну Руську Раду об’єднати зусилля з поляками, але Рада (тобто керівництво української Церкви) відреагувала на ці заклики досить жорстко. Усі звернення полонофілів залишились без відповідей, а Івана Вагилевича позбавили сану, формально – за самовільне залишення парафії. За деякими звістками, у ті дні відбулася знакова подія. Керівники Руського Собору – Сапіга, Дідушицький і Яблонський – прийшли до львівського єпископа Григорія Яхимовича, формального голови Ради, з проханням прийняти їх назад у східний обряд, обряд предків. Єпископ, як пишуть, відмовив їм зі словами: «Русини шляхти не мають і не потребують». Збереглись звістки про те, що й митрополит Михайло Левицький – «сірий кардинал» українського руху, кинув у лице Дідушицькому і Сапізі: «Ми народ попів і хлопів, тож, шляхта нам не потрібна». «Народ попів і хлопів» (на противагу шляхетській та вельможній Польщі) – так русинів принизливо, згідно з власним світоглядом, називали поляки… Тож український архиєрей дорікнув ревнителям доктрини «братніх народів» їхніми ж словами.

Вчинки єпископа і митрополита, якщо вони дійсно мали місце, можуть видатися недипломатичними. Чимало сучасних публіцистів, які писали про події 1848 року, вважали Левицького і Яхимовича недалекоглядними, висловлювали думки, що їхні дії послабили наші позиції перед австрійським урядом.

Проте, аналізуючи ті події, слід взяти до уваги кілька важливих моментів. По-перше, полонофіли на Руському Соборі говорили про «спільну Вітчизну», маючи на увазі, напевно, Річ Посполиту, в той час як галицька руська інтелігенція і духовенство вже давно мали до Австрії значно більші симпатії, аніж до давньої Речі Посполитої. Саме австрійські цісарі дали і русинам, і Греко-Католицькій Церкві права та статус, яких вони ніколи не мали в Речі Посполитій. Михайло Левицький про це чудово пам’ятав.

По-друге, в той період українська еліта й далі мала можливість долучитися до національного проекту поляків або частково пов’язати обидва національні проекти. Та все ж Головна Руська Рада демонстративно відмежувалась і від поляків, і від полонофілів. Це багато в чому визначило майбутнє української національної ідеї, адже своє прийдешнє галицькі українці, принаймні їхні інтелігенція та Церква, бачили не в давній Речі Посполитій, а в єдності з рештою нашого народу, який проживав у Харкові та Києві, себто на «Великій Україні».

Рішення Левицького було мудрим не лише через те, що від «братніх народів» добра для свого краще не чекати. Події «Весни народів», які спочатку розвивалися досить сприятливо для антиавстрійських рухів на теренах Італії та Угорщини, з часом повернулися на користь Австрії. Десь австрійці схаменулися і почали бити повстанців, десь вирішальну роль зіграли війська, які прислав на допомогу Австрії російський цар Микола І. Усі повстання були придушені, а за придушенням прийшли арешти й страти. У Львові також не обійшлося без жертв. Під час боїв між австрійськими вояками і Польською Національною гвардією загинуло 55 осіб – серед них 13 жінок. За умовами капітуляції, Польську Національну раду і Національну гвардію розпустили. Закрили всі видання, окрім урядової «Львівської газети». Пізніше розпустили парламент, відновили необмежену владу монарха і цензуру. До 1854 року Галичина перебувала в режимі воєнного стану.

Українці в цьому польсько-австрійському протистоянні участі не брали, тому репресій не зазнали. Головна Руська Рада розпущена не була – проіснувала до 1851 року, встигла відкрити Народний дім і заснувати культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця». Понад те, новий цісар Франц-Йосиф високо оцінив лояльність українців під час революційних заворушень і подарував їм залишки одного зі зруйнованих львівських монастирів, де згодом постали Преображенська церква і Народний дім. У згаданому храмі збереглися написи подяки імператорові від галицько-руського народу. А ще після 1848 року дозволили навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях ввели вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Невдовзі з’явився український театр і перші читальні. Газета «Зоря галицька» й далі виходила друком, почали з’являтися інші видання.

Отже, кардинал Михайло Левицький разом з іншими греко-католицькими священиками та єпископами вчинив мудро, керуючись інтересами свого народу: відокремився від поляків, проголосив лояльність до цісаря, не допустив участі своїх вірних у збройних протистояннях, чим забезпечив прихильне ставлення австрійського уряду до української ідеї.

1848 рік можна назвати роком символічного розлучення українського та польського національних проектів. Сьогодні ми часто згадуємо, що в нашому з поляками спільному минулому були не лише конфлікти і сварки, але й спільні перемоги, культурні здобутки та мирне співжиття. Такі випадки були і в ХІХ столітті – цьому аспектові буде присвячена наступна стаття.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині

“Весна народів” у Львові. Епізод четвертий

У 1848 році Європою прокотилася хвиля революцій: у Франції вирували пристрасті з приводу економічної політики уряду, німці прагнули з князівств, розділених кордонами та амбіціями монархів, створити єдину національну державу. Навесні того ж року столичні австрійці також почали протестувати – головно проти централізаторської політики уряду канцлера Клеменса фон Меттерніха. Останній очолював уряд вже 30 років! Народ вимагав конституції, громадянських свобод, демократичних реформ. Врештірешт імператор Фердинанд змушений був поступитися. Тому 13 березня відправив у відставку канцлера і уряд, призначив комітети для обговорення законопроектів та конституційні збори, які розробляли проект майбутньої конституції. Було скасоване кріпацтво. Пристрасті навколо реформ, боротьба між революціонерами і контрреволюціонерами не вщухала, і все це дало привід піднятися зі своїми вимогами до столиці італійцям, чехам, словакам, угорцям та балканським слов’янам. Хтось прагнув більше прав, а хтось боровся за незалежність від імперії. Не оминули революційні настрої й Галичину.

Польські претензії та руська відповідь

До Львова звістка про відставку Меттерніха долетіла за чотири дні і наробила галасу. 19 березня в редакції журналу «Вісник паризьких мод» влаштували збір підписів під петицією до імператора. Учасник тих подій – поляк Людвік Яблоновський згадував: «Тисячі перлися до підпису, хоч заледве сотий знав чого. Кожен радо підписав би хоч присуд смерті для себе, аби лишень уперше в житті скористатися з громадянського права… Все було в адресі до цісаря – вимагання автономії, польської школи, судів, влади, знесення цензури, амністії політичних в’язнів».

Поляки вирішили залучити до своєї акції місцевих русинів-українців, запросивши до редакції «Вісника паризьких мод» вихованців греко-католицької семінарії і ще кількох інтелігентів. Серед них був і Кирило Вінковський – адвокат, який не забував про професійні навички навіть поза роботою. Він уважно перечитав вимоги поляків до австрійського уряду, вгамував семінаристів, які готові були підписати польську петицію, і спитав поляків, чому в тій петиції багато пишеться про права поляків, а про русинів нема ні слова. Поляки не знайшли що відповісти і обізвали Вінковського москалем. Українська делегація вийшла.

Приблизно місяць українців не було чути, а потім з’явилася вже наша петиція до цісаря. У ній мовилося головним чином про розширення прав українського духовенства, викладання українською в державних школах і так далі. А 2 травня була сформована Рада народна Руська або, як її пізніше назвали, Головна Руська Рада. В ній було 30 членів: єпископів, священиків, семінарських викладачів і трохи світської інтелігенції. Головою ради був обраний Львівський митрополит Григорій Яхимович. Пізніше її очолив крилошанин і майбутній Холмський єпископ Михайло Куземський. До складу Ради також входило близько 50 місцевих рад із менших міст, містечок та сіл. А «сірим кардиналом», який офіційно не брав участі в діяльності Головної Руської Ради, але благословляв, підтримував та коригував її діяльність, був митрополит Михайло Левицький.

Одразу видно, що і за петицією до цісаря, і за заснуванням Ради стояла Греко-Католицька Церква. Головна Руська Рада допомогла руському населенню Галичини зорганізуватися, сформувати загони української національної гвардії та гірських стрільців, які підтримували порядок у селах та містечках, не допускаючи революційної сваволі. Цікаво, що з постачанням амуніції та припасів українцям дуже допомагали галицькі євреї.

«Належимо до великого руського народу…»

А ще Головна Руська Рада 15 травня 1848 року випустила перший номер першої української газети «Зоря галицька». Газета ця починалася такою промовою: «Відомо нам що найясніший цісар австрійський і король наш надали ласкаво всім народам своїй держави і нам, русинам землі галицької, конституцію, то значить: такую фундаментальную бумагу, котра цілому народову нашому через вибраних мужів уділ в праводавстві свойом дозволяє. Меже тими свободами надане нам тої особливі і великої ваги право, що можемо сбиратися на наради, розпізнавати потреби народа і краю нашого. В таком наміреню заказало ся ту в столичном місті Львові товариство русинов под назвою Рада народова Руська.

Далі вказувалося, що створення такої Ради потрібне, щоби дбати про потреби народу, і необхідність її легко пояснити, враховуючи те, ким наш народ колись був і ким став: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонов виносить, з котрого полтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ бил колись самодільний, ровнялся в славі найможнійшим народам Європи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, бил в добром биту, заможним і сильним».

Щоби повернути давню велич, нам слід: «[…] заховати вѣру и поставити на ровни обрядокъ наш й права церкви и священниковъ нашихъ. Розвивати і взносити народность нашу во всѣхъ єи частєхъ: выдосконаленьємъ языка нашого, запровадженьємъ єго въ школахъ низших й вижшихъ, выдаваньємъ письмъ часовыхъ, […] розширеньємъ добрых й оужиточныхъ книжокъ въ языце рускомъ, впровадити и на ровни поставити языкъ наш зъ инними въ оурядахъ публічніхъ […] права наши од всякои напасти и оскорблєня сталє й сильнє хоронити». «Встаньте, браття, але не до звади і незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом!».

Єдина політична вимога, яка була висунута, стосувалася адміністративного устрою краю – розділити Галіцію на дві частини: західну – польську і східну – українську, а також об’єднати всі етнічні руські землі (Східну Галичину, Буковину і Закарпаття) в єдину адміністративну одиницю. Усі вимоги офіційно благословив і підтримав митрополит Левицький. Отже, у вирішальний для русинів-українців момент консерватори і новатори, старе і нове покоління, батьки і діти виступили єдиним фронтом. Звернення Головної Руської Ради переповідали священики у селах та містечках, його тези лунали в проповідях. Саме з уст священиків звучали доленосні слова «Будьмо народом!».

Оновлення життя народу

Звісно, той весняний маніфест був лише початком роботи. Галицькій інтелігенції ще треба було вирішити чимало важливих культурних питань: де проходять межі нашого народу, якою є і буде наша мова, якими будуть наші національні символи. Для вирішення всіх цих питань Рада скликала «Собор руських вчених і любителів народного просвіщення». Відбувся він у жовтні 1848 року в будинках греко-католицької семінарії. Говорили на ньому головно про мову. Зокрема, головну доповідь про південно-руську мову та її діалекти зачитав Яків Головацький – колишній член «Руської трійці». Неабиякі суперечки серед учасників точилися з приводу шрифту і правопису. Консерватори відстоювали збереження церковнослов’янської мови і відповідного древнього шрифту, а новатори стояли за фонетичний правопис (за принципом пишемо так, як чуємо, і читаємо так, як бачимо). Вони ж виступали за так званий гражданський шрифт – на зразок того, який запровадив у російській мові Петро І. Перемогли новатори, хоча любителі старовини залишили за собою право писати так, як їм подобається.

А ще на цьому Соборі вирішили заснувати історичне, просвітницьке і господарське товариства, займатися охороною історичних пам’яток, розвивати шкільництво, видати популярний посібник з руської, тобто української історії тощо. Тоді ж були обрані національні символи з доби Галицько-Волинського князівства. За герб взяли золотого лева на лазурному полі, а прапор склали з кольорів герба – синього і жовтого. Враховуючи те, що Головна Руська Рада складалася переважно із духовенства, а за її «лаштунками» стояв митрополит Михайло Левицький, можна з упевненістю сказати, що біля джерел нашого державного прапора була Українська Греко-Католицька Церква.

Батьком української державності часто називають Богдана Хмельницького, чия квазідержава стала першим українським політичним утворенням з часів занепаду Галицько-Волинської держави – офіційно Королівства Русі. За це більшість українців готові пробачити гетьману і союз із татарами, і криваву смуту, і об’єднання з Москвою. Дійсно, саме завдяки козакам на картах Європи з’явилося слово «Україна». Але не слід забувати, що козацька держава займала відносно невелику територію. Приєднання Галичини до української національної ідеї, той факт, що галичани усвідомили себе саме частиною «руського» народу, зробило проект «Україна» ще більш значущим і амбіційним, аніж можна було сподіватися. І сталося це завдяки греко-католицьким священикам та єпископам, які дбали про свій народ.

Підсумки доби

Говорячи про значення і долю рішень Головної Руської Ради та інших українських зібрань Галичини 1848 року, дослідники часто-густо пишуть про їхні невдачі – головним чином через брак єдності з поляками. У цьому є певний сенс, адже українці тоді не домоглися ані галицької автономії, ані відокремлення української частини Галичини. Однак слід пам’ятати, що успіх цієї адміністративно-територіальної реформи залежав виключно від милостей австрійського уряду. А уряд був аж ніяк не зацікавлений у подібних змінах – йому вистачало проблем з чеським, польським, угорським та кількома балканськими рухами. Не можна забувати й того, що під боком була Росія, яка ніколи не відмовлялася від ідеї «збирання» земель Київської Русі.

Після поразки революції та відновлення австрійського абсолютизму багато завоювань, здобутих русинами-українцями в революційну добу, були втрачені. Проте започатковані «Весною народів» перетворення продовжили реформи 1860-их pоків, завдяки яким Австрія перетворилася на конституційну монархію. Не варто забувати , що головні вимоги галицьких русинів у 1848-ому стосувалися культури. Понад те, були звернені не так до цісаря, як до самих себе: заклик «Будьмо народом! » недарма прозвучав. Тут позиція митрополита Левицького, єпископа Яхимовича і Головної Руської Ради була правильною.

Ну а щодо відносин із поляками, які відігравали не останню роль в галицьких подіях 1848 року, то цьому питанню буде присвячена наступна стаття.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині

Конфлікт поколінь. Епізод третій

1830-ті роки в Галичині знаменувалися конфліктом у середовищі української інтелігенції: молоді семінаристи та їхні викладачі з єпископами по-різному дивилися на майбутнє національне відродження русинів-українців, на ставлення до Австрії і Польщі, на роль народної мови в народному житті. Історія «Руської трійці» яскраво ілюструє цей конфлікт – традиційний конфлікт батьків та дітей, неминучий етап у розвитку народної культури та свідомості.

Нові віяння

В міру того, як у Галичині русини поступово усвідомлювали себе українцями, нацією, в галицької інтелігенції все більше визрівала думка щодо необхідності плекання своєї народної мови і літератури. Але шлях, який ліг у основу цього процесу, був досить тривалим.

Упродовж доби Середньовіччя, навіть ранньомодерного періоду, церковнослов’янська мова досить довго мала статус не лише церковної, а й мови навчання, шкільництва та офіційних документів. Народна мова залишалася для повсякденного вжитку. Її ми зараз називаємо староукраїнською, а сучасники називали її руською. Це було типовим явищем для Середньовіччя і Ренесансу: одна мова для молитви, друга для повсякденного вжитку, третя для художньої літератури тощо. І всі вони впливали одна на одну.

Якщо у XVI столітті Острозька академія з викладачами-греками, ортодоксальним православ’ям і церковнослов’янською мовою була вершиною мрій тодішніх церковників, то півстоліття по тому Петро Могила вже прагнув просвітництва у європейському дусі, з латиною та філософією. А наприкінці XVІIІ століття ми почали сприймали як належне руський (український) відділ в університеті, семінарію з викладачами університетського рівня і найвищий храм у Львові – не римо-, а греко-католицький.

XVIII століття з його просвітницькими ідеями, відносно цивілізованим характером воєн та здешевленням книг сприяло тому, що шляхетські діти йшли не лише до війська, а й в університети. Образно кажучи, бібліотеки перестали ховати за фортечні мури монастирів. Шкіл побільшало, програма навчання в них стала серйознішою, а вимоги до освіти серед духовенства значно зросли. Отже, вчителів, викладачів, учених, просто читаючих людей стало в рази більше, та й знань у них було більше. А як відомо, що більше людина має, то більше хоче.

На початку ХІХ століття, коли єпископ-просвітник чи священикпросвітник були вже звичним явищем, галицьке духовенство почало боротьбу за мережу народних шкіл із викладанням народною мовою. Школи, підручники, великі бібліотеки і народна мова в класі та на амвоні для покоління Левицького і Могильницького були великим досягненням. А вже їхні студенти сприймали це за належне, тому прагнули більшого. Крім того, для Івана Снігурського чи Михайла Левицького мова була найперше засобом просвітництва та ефективного церковного служіння. Їм вистачало того, щоби парафіяни були грамотні, тверезі та знали, у що вірять. Їхні студенти мріяли про повноцінний національний рух, який вийшов би за рамки церковних оновлень; про повноцінну національну літературу і про політичний рух за права пригноблених селян. Що ж, так, власне, й ростуть народи та здійснюється прогрес.

«Руська трійця»

У 1830-их роках кілька таких студентів об’єдналися в гурток під назвою «Руська трійця». Негласним головою цього товариства був семінарист Маркіян Шашкевич – талановитий юнак, якого, проте, свого часу хотіли вигнати із семінарії за порушення дисципліни та вільнодумство. Кістяком товариства були троє: Шашкевич та його друзі – Іван Вагилевич та Яків Головацький. Спільно з однодумцями вони «ходили в народ»: збирали пісні, легенди і приказки, інколи закликали селян боротися за свої права (чим викликали невдоволення поліції), а також мріяли про культурне й національне відродження руського народу від Сяну до Дону. До такої діяльності їх надихав приклад колег із Харкова, Полтави, Києва. І вони не приховували цього.

Записуючи народні пісні, вони самі почали писати поезії. Так у 1833 році побачила світ рукописна збірка «Син Русі», що містила поезії про красу природи та славетне минуле руського народу:

Ту сильноє бє джерело, 
ту ся дідам добре вело, 
ту з врагами ся борбило,
ту татаров на смерть било, 
ту лицарі наші жили, 
руські князі ту княжили, 
ту-сь рад кожний десь ховати, 
бо Русь – край наш, наша мати 

Були там і заклики піднятися й відродити давню велич князів та козаків:

Час сон довгий покинути, 
Котрий тяжить нам повіки, 
час вже стати – світ глянути, 
досить спання через віки, 
Час! Час ум наш розярити, 
най блистає єго сила, 
милость к музам защіпити 
щоб і в руськім серці тквіла! 

Ну і, звісно, члени «Руської трійці», як діти своєї епохи, просто не могли не бути хоч трішки революціонерами, взоруючись на ті народи в складі Австрійської імперії, які відверто вважали себе поневоленими: половина Балкан, поляки, італійці, угорці. До того ж в уявленні багатьох представників інтелігенції національний рух був невіддільним від визвольних змагань. Габсбургів молоді семінаристи вважали гнобителями, а поляків – товаришами по неволі. Саме тому дехто з гуртка Шашкевича був пов’язаний із польськими революційними товариствами.

«Русалка Дністрова»

У 1837 році «Руська трійця» видала збірку під назвою «Русалка Дністрова». Надрукували її в Будапешті (столиці Угорщини, яка мріяла про незалежність від Австрії) і включили у цей альманах народні пісні, думи, оповідання, зібрані під час своїх етнографічних експедицій. Звісно, всі ці пісні і думи мали за мету пробудити в читачів патріотичні настрої та спонукати на відродження давньої слави. Недарма в передмові один із упорядників, Іван Вагилевич, писав: ««судило нам ся послідніми бути, бо коли другі Славяне вершка ся дохаплюют і єстлі не уже, то небавом побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині і в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучи і бурі, тамті занеміли, а народові і словесності надовго ся здрімало, однакож язик і хороша душа руска була серед славлянщини як чиста слеза дівоча в долоні серафима».

Тобто інші слов’янські народи вже багато пишуть, друкують, розвиваються і борються за свої права, а ми тільки починаємо. Проте скоро займемо своє місце серед інших народів – як рівні між рівних. Далі Вагилевич пише: «зволила добра доля появитися і в нас зберкам народних наших пісень, і іншим хорошим і ціловажним ділам, суть то здорові повносильні рістки, о котрих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і прощати док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяют величею».

Під «хорошими і ціловажними ділами» маються на увазі, як вказано у примітках Вагилевича, «Енеїда» Котляревського, збірки українських пісень і приказок Максимовича, князя Цертелева та інших, словник Войцеховича, граматики Левицького, пісні Гулака-Артемовського та інші видання, що з’явилися у Києві, Харкові, Перемишлі, Будапешті, Львові. В них є чіткий акцент на єдності нашого народу від Перемишля до Харкова, його культурний зв’язок з іншими слов’янами. Ще один цікавий момент: Вагилевич стверджує, що в мові взяли собі правило «пиши як чуєш, а читай як видиш» – за це маємо їм подякувати.

Значення «Русалки Дністрової» для літературного життя Західної України важко переоцінити. Це була перша повноцінна збірка українських пісень, на сторінках якої ми дали знати про себе як про націю зі здоровими національними амбіціями – мати свою розвинену культуру, більше прав тощо. До того ж це була перша художня публікація українською народною мовою в Галичині, надрукована не церковнослов’янською кирилицею (нею перед тим писали всі українські книги), а так званим гражданським шрифтом, над яким почав працювати ще Петро Могила, удосконалив Петро І, та яким писали й друкували Котляревський, Максимович, Костомаров, інші українські класики. І це зробили греко-католицькі семінаристи!

Батьки і діти

На жаль, доля цього альманаху була трагічною: австрійський уряд заборонив його і наказав вилучити наклад – 800 примірників із тисячі. Решту видавці встигли продати або роздати друзям. Ініціатором заборони «Русалки Дністрової», як, зрештою, і «Зорі», був Венедикт Левицький – цензор українських книг і театральних вистав та водночас священик і викладач. Він не хотів, аби через романтичні нахили Шашкевича і компанії уряд пов’язував русинів та їхню Церкву з польським революційним рухом.

Ця заборона була очікуваною з огляду на державну політику імперії Габсбургів. Австрійський уряд побоювався розпалювання міжнаціональної ворожнечі в державі, де й без того все було непросто. Був уже і прецедент такої заборони: ще в 1834 році «Руська трійця» вирішила друкувати поетичну збірку «Зоря», до якої мали ввійти і народні пісні, і твори учасників гуртка, і програмні документи із закликами повстання проти поневолення. Цензура цю збірку заборонила, а поліція взяла семінаристів під нагляд. Галицький митрополит Михайло Левицький теж побоювався, що вихід «Русалки Дністрової» зіпсує його відносини з австрійською владою – адже саме його дипломатичні здібності й підтримка з боку уряду дозволили зробити чимало для просвітництва народу. Тож «Русалка Дністрова» стала заручницею внутрішньої політики багатонаціональної імперії, чий уряд не хотів зайвий раз, як то кажуть, розхитувати човен.

Однак незгода між семінаристами та їхнім церковним «начальством», на мою думку, не була чимось більшим, аніж суто внутрішній конфлікт поколінь. Старше покоління знало або з власного досвіду, або з оповідань попередників, як було за «братньої слов’янської» Польщі, і наскільки покращилося становище русинів після приходу «гнобителівавстріяків». Знало воно й те, як Марія-Терезія допомагала засновувати семінарію у Відні, як Йосиф ІІ зрівняв у правах релігії та нації, як цісар Франц відновив митрополію, наскільки легше в нових умовах стало і жити, і служити, і просвітництвом займатися. А молодь дивилася на світ інакше: її захоплювала романтика визвольної боротьби, приклад сербських і польських повстанців. Недарма в «Сині Русі» були переклади з Міцкевича.

Тому Шашкевич хотів швидких революційних змін, а Левицький ішов шляхом еволюції.

Крім того, варто пам’ятати, що і Шашкевич, і Вагилевич, і Головацький, і решта членів «Руської трійці» були семінаристами, а значить майбутніми священиками. Священик, навіть парафіяльний, людина підневільна, яка має узгоджувати свою діяльність із єпархіальною владою. А семінарист тим паче має стежити за своєю поведінкою і не робити зайвих рухів без благословення наставників.

Михайло Левицький, тодішній греко-католицький митрополит, дуже суворо стежив за моральним рівнем священства і кандидатів на нього. І от у «Русалці Дністровій» майже всі пісні були в кращому випадку про те, як якийсь славний козаченько когось убив (чи його вбили), або про нещасливе кохання із сумним фіналом. Був там і вірш із натяками на непристойні речі…

Епілог

Однак цей конфлікт поколінь не вилився в серйозне, масштабне суспільне протистояння. Члени «Руської трійці» не зазнали утисків за діяльність у ній. Хіба що їх трохи покартали за це в семінарії, – у Росії за це щонайменше відправили б на заслання. Вони закінчили навчання, були висвячені й скеровані на служіння в парохії. На жаль, через смерть Маркіяна Шашкевича в 1843 році гурток припинив існування… Події наступних років показали, що церковне керівництво було аж ніяк не проти національного відродження, що старих єпископів і професорів зарано відправляти на відпочинок, що в умовах нового часу вони здатні сказати своє слово, стати в один ряд із молодими та показати їм «стару школу». Маються на увазі події 1848 року, які увійшли в історію під назвою «Весна народів».

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист