Валентин Мороз

Almost four years ago we published an essay on Valentyn Moroz entitled «The Case of the Secular Martyr: The Reasons Behind the Persecution of Valentyn Moroz» (See Za Patriyarkhat, Sept., 1975), in which, while analyzing the reasons underlying his incarceration, we stated the following: «The tragedy of Valentyn Moroz… lies in the fact that he is a Ukrainian. He is the son of a forgotten nation and thus, in this sense, his personal tragedy is symbolic of the national tragedy of Ukraine». At that time too, we suggested that unless the Moroz case becomes a cause celebre in the West, he is doomed to die in a Soviet prison. However, we also indicated, that his death would be the ultimate crowning of his martyrdom, and no totalitarian regime needs a martyr. We concluded the said article with the following words:

In a world controlled by atheists, the manliness of Valentyn Moroz shows that man, despite all the attempts to corrupt him, is basically a spiritual being. His martyrdom says the unsayable in the best Ukrainian tradition: that of the Servant of God Metropolitan Sheptytsky and Patriarch Slipyj. And when the murderous frenzy of his adversaries dissipates into nothingness, his message to Ukraine and to the world will nourish and sustain the generations of the future.

We shall not recount here the story of his liberation, because it is well known. Neither shall we analyze the reasons behind the Soviet move, for they too are rather obvious. Let us rather focus on the meaning of this «miracle», as some people call it, for the Ukrainians in the Free World. Those of us who have seen Moroz speak to the Ukrainian people in Philadelphia, New York, and other Ukrainian centers, were struck by the impact of his personality on the younger gene­ration. Particularly in Philadelphia, young people experienced an emotional upheaval during the parade that welcomed him to the city. The exuberance of his reception, the joyous shouts, the fervent prayers, the free-flowing tears provided a most unusual sight. Suddenly, it appeared, the young people realized that Ukraine was not just an abstract idea cherished by their elders. Moroz’s presence made Ukraine real, almost palpable to them. Ukraine became a reality worth living and fighting for. The symbol Moroz became flesh and was among them, and all the feelings and emotions dormant for years suddenly surged to the surface. Moroz himself was awed by this emotional cathartic and responded accordingly: he took the Ukrainian flag into his hands, held it high above, waving it as the crowd cheered, kissed it reverently, and commented in warm, moving words on the sincerity of the reception accorded to him: «All my life, I have lived with a profound respect for the blue and yellow flag, but I see it now for the first time», he said. «In America», he continued, «I have found the warmth I expected to find but I did not expect such a reception from so many young Ukrainians. The enthusiasm, the tears, the devotion of these young people assures a bright future for our nation». And in concluding his address, he stated the following: «I would like to conclude my talk by saying the words I have been allowed to express freely for the first time in my life: Slava Ukrayini — Glory to Ukraine!» — and the crowds responded exuberantly: Slava Ukrayini! Slava Morozovi!»

Therein, it seems to us, lies the significance of the «Moroz Miracle». His popularity with young people was already well known in Ukraine; as a matter of fact, it was one of the reasons, if not the main one, for his imprisonment. The Ukrainian youth in the Free World and particularly in the United States need somebody like him to keep their innate idealism alive and to preserve their sense of identity. Moroz has a great personality which appeals to the young. His personal history provides him with a nimbus of unadulterated heroism that is cherished by the young people who sense instinctively the dearth of truly heroic men in our age. That factor can also be of significance for Moroz himself. Martyrs, whose voices resounded forcefully all over the world, lose their power once they are exiled. An exiled man, after the novelty of his arrival wears off, may well become just another immigrant. To some extent, Alexandr Solzhenitsyn’s fate in the Free World is an example of this. This need not happen to Moroz. He has a specific mission — working with the young people, and he can and should make an important contribution to their spiritual well-being.

In addition, Moroz’s freedom has an added symbolic dimension. His presence among us gives credence to the words of the Ukranian national anthem, «Shche ne vmerla Ukrayina…» He after all, is another living proof, that neither concentration camps nor psychiatric wards are capable of destroying the human spirit nor of deadening the very soul of the Ukrainian people.

(м. г.) Факти не тільки минулого, але сучасного часу підтверджують Божу істину, Божу силу і Божі пляни, які не вкладаються в людське розуміння і дуже часто не мають логічного пов’язання , і в людському розумінні є неможливими, але в Божому Промиселі немає нічого неможливого. Появу Валентина Мороза на волі можна тільки пояснити Божим проведінням. Пригадаймо собі ув’язнення апостола Петра, якого велів ув’язнити король Ірод. Петро спав між двома вояками, закутий подвійними ланцюгами. Чотири сторожі і кожна по чотирьох вояків стояли на варті. Янгол штовхнув Петра у бік — збудив його і сказав — вставай зодягнися і ходи за мною. Сторожа не робила жадного опору, а залізна брама сама відчинилась. Очевидно в чудесному визволенні В. Мороза Господь вжив не янгола, але світських людей, які сповнили Божу волю. Це сталося в час коли ніхто про це і не думав. Трудно було повірити, що більшовики випустять людину, українця — Мороза, який виявив стільки подивугідної стійкости в обороні історичних прав українського народу.

Очевидно є інші в цьому калькуляції і пояснення, чи виводи. Тут включено всі політичні маніпуляції і розрахунки, мовляв тепер стоїть питання підписання договору САЛТ II, на чому дуже залежить більшовикам, бо їм хочеться мати добру опінію на міжнародній політичній біржі. Заразом, якоюсь мірою вибілити своє, дуже замазане обличчя — погану опінію, в цілому світі. Все це безсумніву логічні припущення чи навіть твердження. Поруч цього ми повинні собі пригадати і пам’ятати, що все це було актуальне й перед тим і на опінії більшовикам залежало так само в той час, як і зараз. З другої сторони деякі твердили, що це потрібно президентові Картерові перед виборами, які відбудуться в наступному році. Можливо і це має якесь логічне пов’язання?

Повернімось до недалеко минулих років і згадаймо одну з найбільших демонстрацій, що відбулась в Нью Йорку, в якій взяла численну участь наша молодь. Зорганізована українська молодь твердо маршувала у пластових, сумівських, одумівських й національно українських одностроях. Багато молоді маршувало в білих сорочинках з портретом Мороза на грудях. Сотні транспарентів в англійські мові давали відповідь прохожим і спостерігачам про що йде мова. В цей день роздано сотні тисяч летючок в англійській мові. Здавалось, що і природа була проти нас, проти нашої демонстрації, бо ж в цей день кількакратно зривався зливний дощ, як рідко, коли і змочував демонстрантів до нитки. Молодь не покидала демонструючих колон, які посувались по п’ятій евеню. На авті везли жінок, що цілий тиждень голодували під будинком Об’єднаних Націй, з одної сторони солідаризувались з смертельною голодівкою Валентина Мороза, а з другої, старались донести до відома вільному світові про трагічну долю Мороза і українського народу. В той час у Володимирській тюрмі в Москві стійко і незламно в затяжній, смертельній голодівці догоряв Валентин Мороз.

Радіо, телевізія, вся світова преса подала інформацію про масову демонстрацію українців в обороні ув’язненого Валентина Мороза. В деяких випадках вістки були невірні або перекручені. Тут знову молодь повела акцію за правильну й вірну нотацію, без перекручень. Посипались телефони до телевізійних і радієвих станцій і листи до преси. Йшлось про те, щоби українська ідентичність була вірно нотована, щоби в цьому не було перекручень і невірности. В цьому був вияв великого завзяття молоді. Ні більше, ні менше Валентин Мороз став незаступимим символом української молоді у вільному світі. Можна з певністю сказати і в тому не помилимось, що немає молодих хлопців і дівчат в діяспорі вільного світу, які не знали б хто такий Валентин Мороз. Мороз став для молоді найбільшим героєм нашого часу.

В той час у кожного з учасників демонстрації на устах стояло питання — чи Мороз видержить велику пробу дня — смертельну голодівку? «Чи наша демонстрація йому в чомусь допоможе? Взагалі, чи це принесе йому будьякі полегші? Йшлось проте, щоби врятувати життя Мороза. Так виглядала зовнішна акція в обороні Мороза, яку багато бачило, чуло і в ній брали участь. Але поруч цього варто згадати внутрішні вияви оборони Мороза. Тут слід згадати спокійну, щиру і без шуму та крику молитву, не одну молитву, але молитви. Цей факт ми рідко коли, а то майже не згадуємо, а належить підкреслити, що відмовлялись молитви і відправлялись Служби Божі по наших церквах за здоров’я витривалість і мгололіття Мороза, Дітвора по наших школах заносила свої благальні молитви. І так до стіп Всевишнього Триєдиного Господа Бога неслась ціла симфонія молитов в обороні Мороза. Мороз був так далеко від нас у фізичному розумінні, а так близький і не розлучний нашому серцю. Ось ця незмінна постава Мороза служити народові зробила його так близьким і дорогим для всієї української діяспори.

В цій найбільш критичній ситуації Мороза була одинока надія на Боже чудо, на Божу поміч, без Божої помочі важко було собі уявити, щоби Мороз міг був будьколи вийти на волю. Кілька років тому мабуть самі більшовики були більше, як певні, що вони не випустять Мороза за кордон. Ми також в це ніколи не вірили, але неможливе стало можливим. Правда тут є пояснення — виміняли за більшовицьких шпигунів. Це також є правдою, але пригадуємо, що спроби виміни, були і перед тим, але вони не дали бажаних результатів. Коли ми вже біля питання виміни, це також має посмак торгування людиною. Здається, що сьогодні зникла біржа невільниками, але більшовики, які голосять, що в них «так вільно «дише чоловік», торгують чесними й невинними людьми. При цьому ми повинні пам’ятати і на кожному кроці підкреслювати й освідомлювати західний світ, що більшовики випускають на волю одного,очевидно зробивши відповідні трансакції, для зовнішного світа, хочуть показатися гуманними, але на це місце нишком тишком арештують і засилають десятки і сотні нових. Богу дякувати, що на Заході вже є ближче познайомлені з практикою і дійсністю, яку провадять більшовики. Повернімось до Мороза.

На іншому місці підкреслено, що хоч Мороз був далеко у фізичному розумінні, але близький нашому серцю. Здавалось, що він перед нами і ми його, бачимо, ми з ним говоримо, ми подаємо йому нашу дружню руку надії і допомоги. Таким був для нас Мороз і тому сьогодні немає нашій,радості кінця. Радіємо ми і радіє з нами Мороз, радіємо разом.

Запитаймо себе, як ми запізнались з Морозом, це було ще тоді, коли він був у більшовицькій дійсності. Тут нам послужило ось це вічно живе і вічно творче, і не повторне слово. Це євангельське Слово… Ми запізнались з Морозом тоді, коли він був далеко від нас через його твір «Репортаж із заповідника імені Бери». В цьому творі ми запізнаємось з Морозом, як непересічним новатором в українській науково-історичній публіцистиці. Мороз визначає для науки історії виразно здефінійоване й конкретне визначення. Дає нове, глибоке і вдумливе осмислення. Мороз в цьому творі виявився добрим аналітиком, людиною, що не вибирається тупцювати навколо того, що вже давно сказали й визначили, але відкриває нові горизонти, відпорошує забуте і творить нові історичні неповторності. Ми запізнались з Морозом, не як з символом, але реальною людиною непересічного формату.

Мороз у творі «Мойсей і Датан» показався твердо визначальним. Тут він показує яка повинна бути Білорусь і його нарід, але ці твердження і визначення мають також застосування до всіх тих, що вважають Москву першою, а свою батьківщину другою. У творі Мороза «Серед снігів» який має дещо відмінні нотки, бо в основному базується на покаянній заяві Івана Дзюби. У своїй публіцистичній творчості, що була і є в більшовицькій дійсності своєрідним «Євшан зілля» Мороз виявися глибоко вдумливим, поступовим і твердим. Він був суворий у своїх осудах але, як згодом показалось в житті, він ні на йоту не відступив від своїх писань під час свого арешту, тортур і заслання. Це було наявним доказом, що Мороз не творить пустих, без змісту слів і фраз, що за його словами слідує послідовне, а часом над сподівання, діло. З таким Морозом ми запізнались і стали на дуже далеку віддаль бути близько знайомі. Хоч він там у царстві варваризму говорив шепотом, але ми тут його чули виразно і голосно. Його слова належали до творчо-діючих. Старші його спринимали розумово, а молодь відчуттям — серцем.

Будемо просити Всевишнього Господа Бога, щоби нам і тут на волі зберіг Мороза таким з яким ми познайомились з того пам’ятного часу.

Ми мали нагоду почути його живе й безпосереднє слово під час маніфестації в суботу, 12 травня 1979 р. в Нью Йорку. Хоч падав зливний дощ, що можна вважати, як слези нашої безмежної радости то порівняльно було досить багато учасників маніфестації, а зокрема молоді. Мабуть, довгі роки в’язниці, новий клімат й нові обставини не залишились без впливу на Морозові, що видно було по його промові, яка не мала йому притаманної глибокої вдумливости і стрункости. Мабуть ще за скоро робити будьяку оцінку й висновки. На це ще потрібно певної перспективи часу.

На маніфестацію прибули і піддержали світової слави піонір і один із основників дисидентського руху в цілому СССР і член української Гельсінської групи генерал Петро Григоренко з своєю дружиною, все скромна та всіма мило люблена Надійка Світлична з своїм маленьким сином на руках й Віктор Боровський.

Валентинові Морозові, в першу чергу бажаємо, багато кріпкого здоров’я та успіхів в дальшій праці — хай Господь допомагає.

Інтерв’ю з Валентином Морозом, що його перевів інж. Юліян Головчак,
директор радіогодини «Голос Мирян» у Філядельфії дня 23-го травня 1979 року.
Це інтерв’ю надано на програмі з 27-го травня.
Текст переписано з магнетофонної стрічки.

Юліян Головчак: Пане Мороз, в першу чергу дозвольте привітати Вас від адміністрації, редакції та від усіх слухачів радіогодини «Голос Мирян» у Філядельфії, побажати Вам кріпкого здоров’я і багато успіхів. Ваші успіхи будуть рівночасно успіхами нашої еміґрації, а наші успіхи будуть успіхами цілого українського народу.

Валентин Мороз: Дякую щиро за вітання. Я радий промовляти до радіо слухачів українських пересилань в Америці й радий, що є такі пересилання.

Ю. Г. Дякую. Дозвольте поставити Вам декілька запитів. Яка під цю пору є ситуація Українських Церков в Україні? З Ваших писань ми знаємо, що Вас ця справа дуже турбувала, себто справа релігії, справа Церкви і справа української духовости взагалі. Чи є і чи діє підпільно в Україні Українська Католицька Церква?

В. М. Українська Церква веде героїчний бій за своє існування, героїчний бій проти совєтизації духового життя. Українська Католицька Церква ніколи не капітулювала не зважаючи на жорстокі тортури. Всі священики, які не підписали переходу на московську віру, так би мовити, не підписали переходу на московське православ’я, були послані в Сибір, включно з чотирма єпископами і з митрополитом. І ті, що повернулися, ті, що вистояли, тепер далі проводять працю Українсько-Католицької Церкви. Репресії продовжуються кожний день, але Українська Католицька Церква існує.

Ю. Г. Чи люди в Україні знають Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого? Чи вони здають собі справу з факту, що Українську Католицьку Церкву зліквідовано там на рідних землях та, що поза межами країни, завдяки Патріярхові Йосифові Сліпому, Українська Католицька Церква переживає свого роду ренесанс?

В. М. Так, ми в Україні, особливо українська еліта, стежимо з великим збудженням, з великим інтересом за кроками Патріярха Йосифа, починаючи з часу його звільнення. Ми з великим ентузіязмом приняли факт проголошення Українського Патріярхату. Я з великим здивуванням дізнався тут, що не всі українські католики приняли факт проголошення Патріярха Йосифа патріярхом. Я думав, що українська католицька громада більш зріла і вся одностайно підтримає цей крок, якщо треба буде виступити в опозиції до чужинців, які це не хочуть приймати. Я особисто сказав так: я не знаю канонічного права, але я твердо знаю, що Патріярх Йосиф давно має моральне право бути патріярхом.

Його героїчна постава на протязі багатьох років давно канонізувала його як Патріярха. Я православний, я належу до Української Автокефальної Церкви, але я вважаю своїм духовним зверхником Патріярха Йосифа, бо знаю, що нація є тоді дозрілою, коли має найвижчого духовного зверхника у свойому середовищі, а не у чужому.

Ю. Г. Сьогодні на пресовій конференції (мова тут про пресову конференцію з В. Морозом у Філядельфії 23-го травня 1979), Ви вже сказали, що з днем першого липня Ви починаєте виклади на Гарвардському Університеті. Чи Ви плянуєте у короткому часі написати Ваші спогади?

В. М. Так, я збираюся починати свої спогади. Тут є така проблема, що видавництва пропонують мені перш за все писати книгу про українську проблему і ті два моменти треба збалансувати. Звичайно, найперш треба починати із спогадів, бо це матеріял свіжий, який потрібно відновити в пам’яті в першу чергу. Я думаю найближчим часом ця проблема буде влаштована. Спогади я звичайно напишу — це мій обов’язок.

Ю. Г. Не буду Вас питати, як Вам подобається Америка, бо це банальне питання; але скажіть мені, будь ласка, чи з того, що Ви вже вспіли побачити, довідатися в Америці, чи Ви змінили деякі свої думки? Чи Ви думаєте, що Вам треба буде багато більше часу простудіювати і провірити та вивідати дещо більше про нас і Америку та Захід взагалі, заки Ви зможете правильно оцінити позитиви й неґативи нашого життя?

В. М. Так, як вже казав, що Америка виявилась для мене більш принятною ніж я думав. Я завжди готовий, як кажуть, до гіршого в новій ситуації. Виявилось, що його не стільки, скільки я думав. Я казав також вже не раз, що я тут розглядаю себе студентом, а не професором Гарварду, бо я мушу багато, багато навчитись того, чого не знаю.

Ю. Г. Дуже Вам дякую, Пане Мороз, і ще раз дозвольте Вас привітати з нагоди Вашого побуту в нашому місті, себто в місті «Братньої любови». Щиро дякую!

В. М. Дякую!

Текст інтерв’ю дозволяється друкувати частинно або в цілости при подачі джерела: Радіогодина «Голос Мирян», Філядельфія, ЗСА. Радіогодина «Голос Мирян» є власністю Філядельфійського Відділу Українського Патріярхального Товариства і є першою й одинокою того рода радіопрограмою в українській діяспорі. Радіогодина «Голос Мирян» існує вже вісім років і під цю пору передає свої програми щонеділі через висильню WIBF F.М. 103.9, Philadelphia, 19117.

Адреса Редакції й Адміністрації:
1531 W. Lindley Ave
Philadelphia, Pa. 19141

Думаємо, що для багатьох, хто не читав «Хроніки опору»[1] Валентина Мороза, варто запізнатися бодай із найважнішими його думками відносно значення Церкви та її традицій в житті народу. Їх він мужньо обороняє в поневоленій Україні своїми публікаціями.

Хоч за такі писання окупанти України засудили Валентина Мороза на багато років ув’язнення — він не кається… А таких в Україні щораз більше й більше… І в тому, власне, запорука майбутнього України.

Наводимо думки Валентина Мороза: «Взагалі, руйнувати підвалини нації найвигідніше під проводом боротьби з Церквою». «Церква настільки вросла у культурне життя, що неможливо зачепити її, не пошкодивши духовної структури нації. Неможливо уявити традиційні цінності без Церкви… Боротьба з Церквою означає боротьбу з культурою.». І «скільки разів рятувала націю саме Церква?» «У подібних випадках між Церквою і нацією можна ставити знак рівности — так само як між Церквою і духовістю взагалі». Очевидно, Валентин Мороз говорить про Христову Церкву в Україні.

Наводимо далі: «Дуже символічне розташування сил: Церкву боронять люди готові на жертви заради ідеї. Що їх мало — то не дивно. Борців завжди було мало, але саме вони роблять погоду.» («погода» у Валентина це: воля, правда — І. К.). Атеїзм послуговується покидьками, готовими різати за 25 карбованців будь-що і будь-кого. Так, це дійсно боротьба світла з темрявою, як написано в атеістичних брошурах. Але де тут світло і де темнота?» Як відомо, з початку 20-тих років большевицькі, протихристиянські активісти збирали міське шумовиння і на вулицях Києва, саме у Різдвяний час, влаштовували богохульні карнавали, маскаради, вдираючись до церков під час Богослужб, витанцьовували й профанували все те, що для віруючих було святістю. Після ІІ-ої світової війни таким же покидькам платять 25 карбованців за кожне зрізання хреста; вигадавши т. зв. «науковий» атеїзм, в пропаганді голосять, що цей «науковий» атеїзм бореться з темрявою релігії. Валентин опрокидує всі ті витівки злобних пропаґандистів.

І далі: «…Відганяли людей від Церкви нагаями». А «інстинкт підказував людям, що Церква… — це єдиний спосіб духового самозбереження, … що неможливо зламати людей, зробити їх рабами, поки не вкрадеш їхнього храму». Але «не завжди від храму відганяють нагаями. Часом диявол діє хитріше». «Часом він одягається навіть в маску діяча культури…»

З писань Валентина бачимо, що таких, власне, діячів в ролі «культуртреґерів», з КГБівськими інструкціями й завданнями, насилають на Західні Українські Землі, доручають їм завідування церковними справами культури, але так, що за їхніми діями зникають (нерідко згоряють) і церковні цінності, і церкви, і пам’ятки культури, і взагалі надбання нації… За наполегливіші оборонні заходи й національну стійкішість (навіть мовну) погрожують, пришивають націоналістичне «вредительство», «бандіровщину» і т. ін., а тоді і статті кримінального кодексу. Бо, іронізує Мороз, «на Західній Україні все зло … походить від «націоналістів». «Трудящийся» з Донбасу, перетворений у робота кінськими дозами горілки і кінською працею, повірив у «вредителя». І досі вірить. Але західній українець не настільки перетовчений у ступі декультурації і деморалізації, щоб повірити…» (у зло націоналістів).

Перестерігаючи перед хитрішими злочинами окупанта Валентин наводить епізод з естонського епосу, де підступний чаклун обіцяв велетневі — силачеві все, що тільки він захоче, але щоб той силач віддав йому, цілком уже непотрібну велетневі, одну тільки річ: щоб віддав «старовинну книгу, приковану в коморі ланцюгами». Наївний силач, що звик напружувати м’язи, а не мозок, погодився. Потім шкодував, але запізно: в книзі «був заповіт бога — батька». Із віддачею книги, легкодушний велетень втратив всю свою силу. Ось такого то вельми важливого й силового значення надає Валентин Мороз збереженню рідної традиції нації.

Небезпечною Валентин вважає «Напівосвіту — це коли у людини спочатку вкрали традиції, а потім дали освіту… — Це коли культура не виростає органічно з власного коріння…» А теж асиміляцію, бо — «це не просто викрадення з народу певної суми людей. Асиміляція є розбиттям традиційних структур… в результаті якої з нації виділюють отой цемент, скріплюючий елемент, завдяки якому вона тримається вкупі як нація». На захист виступає «інстинкт самозбереження. Він — це головна підвалина Опору. Того Опору (Опору — з великої букви  І.К.), яким тримається і нація, і духовість взагалі».

Наводимо ще для інформації: «На українському пустирі пасуться всі… В Рівенській обласній філії художнього фонду з 20 художників лише один  українець. Решту — «позичили»… Оштрафовано близько 30 жителів села Космач по 50 карб, кожний за колядування на Різдво. Допитувано з цього приводу близько 100 чоловік. Священик… о. Романюк усунений…»

Інстинкт самозбереження національної одности і солідарности породжує спільні думки, які діють в народі незважаючи на залізні заслони, решітки, ґрати й кордони. Ми єднаємось із нашими іменними і безіменними борцями за Волю українського народу і за його Церкву. Воїни терплять жорстоке переслідування за оборону культурних цінностей свого народу і традицій рідної Христової Церкви.

До них в першу чергу належить Валентин Мороз.

Тому українські діячі, які зактивізувалися в обороні Валентина Мороза, а рівночасно байдуже ставляться до змагань ПУКЦеркви за її права в Україні і поза Україною, свідомо чи несвідомо недоцінюють ідей Мороза. Він же каже: «Церква настільки вросла у культурне життя, що неможливо зачепити її, не пошкодивши духової структури нації.»