В. Гоцький

До кадрів найбільше вимогливих та об’єктивних польських дослідників, зокрема найновішої доби наших взаємин з поляками, належить безперечно Ришард Тожецькі. Він не вдовольняється самими писаними джерелами, які йому доступні та які він дуже докладно перевіряє та аналізує, але він у всяких сумнівних чи недокладних справах засягає опінії свідків чи живучих ще учасників тих подій, про які пише.

У своїй праці «Справа українська в часє ІІ войни святовей на теренє ІІ жечипосполитей» він документарно розглядає всякі аспекти тої проблеми в різних періодах часу, які пов’язані із змінами політичними та демографічними на теренах, де живуть українці, які перед 1939 роком входили у склад Польщі.

Хоч автор дуже добре виважив джерельні відомості й намагався безсторонньо їх проаналізувати та поробити певні висновки, з якими годі не погодитись, то все ж таки деякі аналізи, а тим самим, висновки, вимагають поважної дискусії в площині не суттєвій, а радше в площині їх презентації автором, як думок та настроїв українських політичних кіл.

Тут автор дозволив собі на надто свобідну інтерпретацію. Я не буду над тими справами зупинятись, бо мені йдеться про спосіб насвітлення мотивів діяння та висловлювання Слуги Божого Андрея, який серед польського суспільства є прямо малознаний, але помимо того зненавиджений. Перше тому, й найважливіше це те, що він покинув польське суспільство, а повернувся до свого народу. Друге, що він де міг та як вмів — обороняв права того народу від польської сваволі. За те його обкидали болотом, обділяли ненавистю, обмовами та інтригами, ще нині стараються принизити його як людину і князя нашої Церкви.

* * *

Р. Тожецький не опрокидає прямо тої зливи ненависти та обмови, але спокійним викладом науковця-дослідника малює по своїй можливості образ людини, яка віддала себе вповні на службу Церкві та своєму народові. Ось уривки з його характеристики (стор. 167-172): «Поки скажу про політичні настрої серед українців, хочеться згадати про ролю Греко-католицької Церкви, яка, як кожна інша Церква, попри свою містичну місію, сповняла теж суспільну та політичну функцію. На теренах II Річипосполитої вірними Греко-католицької Церкви у 95% були українці. Ця Церква разом зі своїми вірними переживала важкі часи боротьби за збереження національної ідентичности; вона мусіла рятувати та закріпляти християнські моральні вартості, а рівночасно змагатися з насильством та терором в політичній площині, коли окупант вживав метод досі невиданих, які мусіли відділовувати на людей, заохочуючи їх до наслідування та усправедливлювання тих діл. Церква мусіла протиставитись тим злодіянням, що не було таке просте в умовинах, коли методи терору у відповідь на соціяльну та національну несправедливість відродилась на початку Другої світової війни. Митрополит консеквентно протиставився спробам відплати методами терору та насильства. Часто через те був у конфлікті з Проводом ОУН, яка старалася включити до боротьби ввесь український нарід. Навіть серед священства натрапляв на спротив, що виросло так, як і націоналісти, з того самого пня — народу…

Саме тому в часі війни він не знайшов повного попертя у такому засягу, який би відповідав кількості його закликів та послань, помимо того, що втішався загальною пошаною та авторитетом.

Акція винищування жидівського населення була опротестована Греко-католицькою Церквою. Митрополит А. Шептицький в листах з 27 березня та з листопада 1942 р. виступає в обороні людського життя та осудив усіх тих, які брали участь у мордах. Взивав молодь, щоб не дала себе звести на злу дорогу.

У серпні 1942 р. написав листа до папи, в якому з’ясував ситуацію, в якій досі загинуло вже понад 200 тисяч людей. Та що далі, на сході та ситуація була куди гірша. Підкреслював, що фашизм нівечить людську мораль. Слабі духом нині мордують жидів, а що буде завтра?..

У лютому 1942 р. у листі до Гімлера запротестував ділення німцями українських земель та доказував право України на самостійність. Виступав рішуче проти втягання ненімців до акції вбивства жидів з уваги на їх християнську мораль, яка забороняє вбивати людину. Гімлер хотів за цей виступ арештувати митрополита, але губернатор Вехтер та Франк не хотіли загострення ситуації, тому відрадили.

Митрополит не лише словно виступав проти винищування жидів, але теж сам переховував й другим наказував хоронити від смерти присуджених на смерть жидів і нежидів. В тому йому помагали настоятелька студиток мати Йосифа, брат Климентій та отці василіяни.

Він теж постійно закликав до береження Законів Божих, засад християнскої моралі та з’єднання всіх християн.

З уваги, що лист Митрополита Шептицького «До Духовенства» — це не лиш звичайний лист, але виклад його суспільно-політичної думки — треба над ним спинитись. Бо тут є заклик до суспільства, як повинна поводити себе одиниця, родина, громада, щоб осягнути національну суверенність через збереження християнских чеснот та церковної єдности в народі. Основною ідеєю народу повинна бути незалежність та намагання дійти до єдности церковної. Тій ідеї він був вірний ввесь час своєї Діяльності! та до останніх днів свого життя. Коли у грудні 1941 року приготовляв цього листа, то ясно бачив усю складність ситуації та всіх тих загроз, які нависли над його ідеєю. Він здавав собі справу, що на зовнішні чинники, які цю загрозу створювали, він не міг мати впливу. Тому він дораджував здатися на Бога, а всю увагу звернути на індивідуальне збереження моралі та на єднання однодумців. Такою найменшою одиницею є родина, дальше громада, яка поєднує місцеві потреби, а далі всякі громадські організації та товариства, не виключаючи кооператив та профсоюзів. Він твердив, що суспільство може мати позитивні осяги лише тоді, коли буде спиратись на християнських основах. Отже віра в силу християнських основ була провідною думкою митрополита!

По його думці лиш християнство могло розбудити спонтанну реакцію, щоб винищувати в зародку зло, а творити лиш позитивні вартості. Іншими словами, творчий християнізм, спертий на одиниці, в оперті на здобутки минулих поколінь, можуть запевнити незнищимість народу. А солідарність всіх верств народу запевнить державі досконалість. Влада повинна служити суспільству та охороняти їх свободу перед визиском так внутрішнім, як і зовнішнім. Влада повинна стояти за охорону релігійности, але без спроб вмішування влади у церковні справи. Коли держава стоятиме на основах християнської моралі та демократичної свободи,— то вона зможе запевнити людям спокій та добробут. Коли ж стане на основах соціялістичної революції — доведе до анархії, нужди та руїни держави.

Митрополит закликав духовенство пильно студіювати соціологію та прислухатись до голосу народу. Він відкидав ситуацію, в якій одиниця мала би рішати про долю всього народу. Отож, він не лише відкидав основи тоталітаризму, але теж право однієї групи привласнювати собі право монополю у політичних чи державних справах. Він протиставив їм християнський демократизм. Він осуджував не лише сталінізм чи гітлерізм, але теж український націоналістичний авторитаризм, який легко може переродитись у диктатуру групи.

Та попри всі ці вальори лист кінчається закликом до єдности Церкви. Він вказує, що для єдности народу є невід’ємним мати єдність церковну. Він закликав не до навертання православних, але до поєднання з нашими «нез’єднаними братами». Він виразно підкреслює, що поєднання має наступити не через поєднання одиниць, але через поєднання обох Церков. Він підкреслює здобутки Східньої Церкви, які за всяку ціну треба берегти. Він підкреслював, що саме Унія — це шлях повороту до Вселенської Церкви. Що веде саме до унезалежнення себе від всяких політичних чи державних чинників, а всю увагу присвячує службі своєму народові в лоні Вселенської Церкви,

У листі з 29.12.41 р. до української інтелігенції взиває до єдности національної та релігійної, «бо без єдности інтелігенції єдність народу в наших умовинах немислима».

Знову ж у листі з 30.12.41 р. до православних владик та духовенства взиває до єднання народу через єдність релігійну. Взиває переламати бар’єри, які створили дві відмінні культури — геленська та римська. Взивав до спільної молитви та до взаємного пізнання.

Лист цей не знайшов, однак, зрозуміння, бо й часи були надто непевні. Шлях до екуменізму ще не був готовий.

* * *

Автор ще не раз повертає у своїх дослідженнях до думок та постави митрополита Андрея. Та я вибрав лише основне, щоб підкреслити, як далеко, в позитивному розумінні, посунулась опінія польського історик а від того, що спрепаровано в московській лябораторії фальшивок (теж на основі джерел та архівних збережень) чи хоч би від еляборату по замовленню з Москви відомого «габілітованого професора» Е. Пруса п.н. «Владика Святоюрський».

Не можна вповні погодитися з міркуваннями автора про поставу Митрополита до акту проголошення відновлення Української Державності у 1941 р. Так само не можна прийняти за правду твердження автора, що митрополит лиш тому погодився на висилку капелянів до Дивізії, щоб не залишити своїх людей на поталу німцям.

Та це не є джерельні докази, а здогади автора. А коли ми признаємо право людині мати свою думку, то теж мусимо погодитись, що автор дійшов до такого висновку на основі тих фактів, які йому довелося простудіювати.

 

* В. Гоцький, який помер у Лондоні11 лютого 1994 р., був активним співробітником журнала «Патріярхат». Писав на різні актуальні теми.
Одну з ненадрукованих статтей, яка тематично підходить
для підкреслення Слуго Божого Андрея, друкуємо в цьому числі.

Вступ

Стах Дашо — син міщан Самбора. Після завершення середньої освіти в польській гімназії в Самборі поступив до Духовної Семінарії в Перемишлі із двома своїми товаришами П. Голинським та Стахом Кабарівським. У 1918 р. стає в ряди УГА, переходить з нею всі походи як підстаршина Полевої Лічниці Третього Корпусу. Після програних Визвольних Змагань опиняється в таборі полонених у Тухолі, звідки повертає у 1921 р. та кінчає богословські студії в Перемишлі. Одружується з Марією Гоцькою, висвячується та дістає призначення на катехитичну працю у школах Старого Самбора. Першу більшовицьку окупацію переживає трагічно, бо більшовики замордували його сина Юрка, гімназійного учня. За німців продовжує свою душпастирську працю але перед другим приходом більшовиків рішає виїхати на Захід, щоб врятувати решту родини від неминучої смерти.

Табори біженців, праця капеляна для біженців у Німеччині, звідки у 1950 р. виїздить до Сполучених Штатів Америки. Спочатку був парохом у Медісон, Ілл., аж до переходу на пенсію 1961 року. Поселився у Філядельфії і дальше працював капеляном Сестер Служебниць, аж до своєї смерти 1973 року.

Мої свячення та перше призначення

Коли я у 1918 р. перервав навчання в Духовній Семінарії в Перемишлі та прощався з нашим Владикою Йосафатом Коциловським, то він на прощання сказав такі слова: «Ідіть — сповніть свій обов’язок». Коли ж я повернувся з польського полону і заїхав до владики, щоб порадитись, що далі робити, то пригадав йому його слова: «Ідіть — сповніть свій обов’язок». Тепер я бажаю сповнити свій обов’язок до кінця. Владика врадувався таким моїм рішенням й прийняв без труднощів кінчати студії у скороченому реченці. Дня 31.7.1921 р. в катедрі св. Івана Хрестителя в Перемишлі я прийняв священичі свячення. З місця був призначений катехитом у школах Старого Самбора.

У Старому Самборі було тоді дві 7-клясові школи, хлоп’яча та дівоча та одна промислова вечірня школа. Крім того, до мене належали ще дві школи у Стрільбичах, що є 3 км. від Старого Самбора. Я навчав релігії та рідного обряду понад 500 дітей. Як кваліфікований катехит я був оплачуваний вповні Шкільною Кураторією. Але наперед треба було зложити приречення, що буду сповняти вірно та лояльно свої обов’язки супроти польської держави! З болем на серці прийшлось погодитись з тим зарядженням воякові УГА, але Владика Йосафат мене переконав, що для добра нашої Церкви та для добра наших дітей — таке приречення треба зложити. Так розпочав я свою працю катехитом для нашої шкільної молоді.

Праця важка й відповідальна

Праця катехита була не лише відповідальна за виховання та долю наших дітей, але важка з уваги на всякі намагання поляків завести не лише польську мову в наших школах, але й польського духа. Загальна настанова в Кураторії була, «що діти в школі мають не лише вживати польську мову але й думати по-польськи…». Під час візитації інспектори не лише провіряли систему та зміст навчальної програми, але вдавались до таких прийомів, як контроля книжок у бібліотеках, а навіть приватних у дітей. Я був свідком, коли інспектор особисто вирвав листок з молитовника, де була молитва за Україну «Боже великий…» і наказав учителеві повиривати сторінки з усіх молитовників. Знову ж учителька полька в українській школі змушувала дітей, коли мене не було, молитись по-польськи та співати «є дамі зємі сконд наш руд…». Діти мали до мене повне довір’я, тому з тими справами прибігали до мене й просили про пораду. Моє становище, як державного катехита було дуже складне. Скажеш, що думаєш, — попрощайсь зі школою, а кривити душею не годилося також. Я радив дітям — співайте, як вимагають, але думайте по-своєму, по-українськи.

Коли ж та сама вчителька забороняла дітям хреститися три рази, бо «це соромно, по-простецьки», то я таки запротестував і вніс офіційне зажалення, що вчителька вмішується у не свої справи, у справи навчання Закону Божого та нашого обряду. За 20 років праці я здобув собі як серед дітей, так і серед міщан повне довір’я. Реакцією з польської сторони (може й згадана вчителька) був донос до Львівської Куратори: «Ксьондз Дашо єст комуністом та так виховує школьне дзєці».

А як виглядала праця моя в школі

Відносно програми катехизації шкільних дітей, то я притримувався вповні програми Єпископського Ординаріяту. В неділі та наші свята під проводом чергових учителів проводив півгодини екзорти (катехизація) у школі, а потім всі йшли до церкви на Службу Божу. Під час Служби Божої співав шкільний хор під дириґентурою учителя. А тому, що українська мова в шкільній програмі була упосліджена, то на лекціях релігії ми читали уривки з Біблії, щоб діти набирали вправи, як теж розучували церковні пісні та виучували напам’ять важливіші молитви чи правди віри. Після Богослуження, якщо була можливість, я пояснював призначення церковного утвару, іконостасу та ікон. Дома я заклав дитячу бібліотеку, з якої кожної суботи молодь могла користати, позичати. Поволі національна свідомість зростала.

Перші культурні імпрези У 1923 р. силами школярів я влаштував Шевченківський концерт, що додало відваги іншим нашим товариствам почати культурну працю. Пізніше силами самих школярів влаштував я ще кілька театральних вистав у залі Просвіти для ширшого громадянства. Як катехит на державній посаді, я мав подвійно важку ситуацію. Завжди мусів оглядатись, щоб не переступити законом дозволеного, щоб не наразити ні школи, ні себе на переслідування. Але перед очима завжди стояли й до праці заохочували ті сотні нашої молоді, що поволі ставали до праці на народній ниві вже як дорослі.

Для розваги та спорту Околиці Старого Самбора — це Бойківщина, гориста та лісиста. Знамениті терени для лещатарства. При допомозі одного з вчителів, який покінчив курс ручних робіт у Варшаві, ми почали виробляти лещата. Зразу самі почали відбувати короткі прогульки, а за нами потяглись школярі, що також самотужки майстрували собі лещата та саночки. Дооколичні гори та горбки вкрились дітворою, що вганяли навперейми з морозним вітром.

В пізнішому зорганізовано лещатарський клюб та навіть влаштовувано лещатарські змагання, які втішались численною публікою. Літом я організував шкільні прогульки з навчальною програмою. Чи то до гори князя Данила, чи до Спаса, чи на Спаський Камінь. Між дітьми були такі, що ще ніколи не їздили поїздом, тож переїзд із Старого Самбора до Тершова, що коштував пару грошів, для них було цілим пережиттям та радістю. Під час усіх тих прогульок завжди я приготовляв цікаву гутірку чи з історії, чи з природознавства, чи з географічним підкладом, а все пов’язані з нашими релігійними традиціями та звичаями.

Свято Серця Христового в Лаврові

Якось зговорились ми з ігуменом Модестом Пелехом, щоб провести велике окружне Свято Серця Христового у манастирі в Лаврові. Було це 1933 року, після славної пацифікації та загального пригноблення. У підготовку того свята вклали ми чимало труду й мусіли перемогти сотки всяких перешкод. До співпраці ми притягли всі села Старосамбірщини та Турчащини. Кожне село мало прибути на означений час до Старого Самбора із своїми парохами, шкільною молоддю та прапорами. Із ринку у Старім Самборі зорганізовано процесію, яка вирушила до Лаврова, щоб у храмове свято св. Онуфрія відбути там окружне свято. Раділо серце Владики Йосафата на вид тисяч бойківських дітей та численних прочан, що зібралися для вшанування Серця Христового у Лаврові. Святу Літургію целебрував сам владика, а чудову проповідь для дітей виголосив наш золотоустий о. Іриней Назарко. Після церковних урочистостей відбувся концерт під відкритим небом, у якому взяли участь хори із Старосамбірських шкіл під диригентурою учителя І.Вовчика. Після закінчення концерту приявні вітали свого владику із його 60-літтям.

До Кураторії пішов черговий донос: «Ксьондз Дашо зорганізовал мобілізаціє в бойкуф». Тим святом Христового Серця відновлено давню традицію Лаврівського манастиря, що від давен давна був осередком рідної віри та плекання рідної мови на цілу Бойківщину. Руська школа при манастирі існувала від 1789 року. Коли Галичина топилася у заливі польськости, навіть у наших церквах, то Підкарпаття ввесь час було твердинею рідного духа та рідної мови.

Пам’ять борців за волю України

Щоб зберегти традицію наших Визвольних Змагань та вшанувати пам’ять тих, що загинули в обороні наших прав, гурток конспіраторів рішив на 1 листопада 1923 року висипати символічну могилу біля церкви та поставити пам’яткового хреста. Перед Першим Листопада така могила була вночі висипана біля церкви, а на ній високий дубовий хрест з таблицею в пам’ять поляглих. До мене звернулися ініціятори, щоб таку таблицю я поміг їм виготовити. На таблиці був випалений тризуб і напис «Борцям за волю України». Та поляки не заспокоїлись. Восени 1924 року зайшов до мене особисто комісар поліції та показав доручення з Воєвідського Уряду у Львові, що таблиця має бути стягнена, бо напис «Борцям за волю України» не відповідає фактичному станові — нема такої держави. А що ми були в добрих відносинах, то він порадив мені таблицю зняти з публічного місця добровільно, щоб не дразнити поляків, які можуть знищити зовсім. Після наради ми таблицю зняли і примістили її у церкві, при дверях. А під час Листопадової Панахиди приміщували її на символічній могилі в церкві.

Смичкова оркестра

Користаючи, що у школі працював здібний диригент, Іван Вовчик, який диригував шкільним хором, ми зорганізували смичкову оркестру, складену із здібних і музично обдарованих учнів. Складалася вона із 18 музикантів. З уваги, що діти до мене мали довір’я, а я мав серед них пошану, прийшлось мені стати ще головою тої оркестри, хоча я був вже головою хору та аматорського гуртка. Наші мистецькі ансамблі влаштовували свої виступи не лише у Старому Самборі, але часто виїздили по селах і містах. До замітніших треба згадати три виїзди до Дрогобича, двічі до Добромиля, раз до Самбора та на свято Серця Ісусового до Лаврова. Тепер диригентом хору став учитель Д. Мінчак, який постійно виступав з дитячим хором у церкві та часто у залі Просвіти. У Самборі ми брали участь у ювілейних святкуваннях М. Лисенка.

Українська захоронка

Хоча була вона зорганізована зразу після війни, та до моїх обов’язків входила також духовна опіка над нашими маленькими. Захоронку вели Сестри Служебниці, які своєю працею поза захоронкою здобули собі загальну пошану та признання від міщан. Вони ж бо вщіплювали дітям любов до Бога та вірність своєму народові, з якого вийшли. Часто ми відвідували захоронку з нашим шкільним хором у час Різдва, Великодня, де школярі приносили якісь дарунки своїм молодим товаришам.

Повінь завдала чимало шкоди

Мене обрано головою Допомогового Комітету Потерпілим від повені. А наш неурегульований Дністер завдав таки поважні шкоди людям. Збірка фондів для потерпілих українців випала задовільно. Порозділювавши потрібну допомогу після встановленого наперед роздільника — ще чималі фонди залишились в касі. Щоб гріш не змарнувався, ми закупили парцелю землі біля ринку та розпочали будову крамниць-кіосків. Поляків і це заболіло, що українці опановують центр міста. Один з бувших старостів раз сказав до мене: «Якби я зараз був старостою, то я ніколи не дозволив би будувати тих крамничок в ринку». А наші міщани та проворніші люди із сіл повідкривали собі в ринку маленькі крамнички. Місто ставало чимраз виразніше українським.

Музей «Бойківщина» у Самборі

Хоч я не належав до основників того музею, але як родовитий син Бойківщини і по батькові, і по матері, я ввесь час відчував спорідненість і з нашими бойківськими горами із кришталевим Дністром та звичаями бойків, які з найдальших закутин прибували зложити поклін своїй Бойківській Богоматері у Самборі. В такому дусі я виростав і тою красою сповнялась моя душа. А коли я став душпастирем у Старому Самборі, я глибоко відчував вдячність до Божого Провидіння, що саме серед своїх бойків мав змогу проповідувати Слово Боже і любов до свого рідного.

Тому, з хвилиною, як я став катехитом у Старому Самборі, я став також прихильником та збирачем всякої старовини, яку створила працьовита рука бойка. Ось декілька речей, які мені вдалося придбати для нашого Музею в Самборі.

• Зуб мамута, знайдений під час купелі в Дністрі, що важив 5 фунтів.
• Сокільський прапор, під яким старосамбірці маршували на Сокільському здвизі у Львові у 1914 році. Прапор виконаний жінками Старого Самбора дуже майстерно. Ввесь час переховувався від ока польської поліції в бані церковній.
• Ікону св. Кузьми та Дам’яна з перед 300 років, мальовану на дошці, збережену у дочерній церкві в Буневичах біля Добромиля.
• У тій самій церкві на стриху я знайшов багато всяких старих речей, там закинених. Дерев’яні свічники дуже старі, калатала та дуже цікаві щипці до вугілля. Також я там знайшов підручник лікарський без обкладинки, писаний латинською мовою. Директор Музею Бойківщина дуже ним втішився, бо це був свого рода унікат на наших землях. Музей «Бойківщина» робив у той час надзвичайно важливу роботу для усвідомлення національного бойків та до повного зрівняння з рештою українців, бо вороги старалися бойків принизити як темних, некультурних хлопів, напівдиких.

Перебираю додатково опіку над Бачиною

До своїх шкільних обов’язків я погодився перебрати під свою опіку село Бачина, що 3 км. від Старого Самбора. А ця опіка була не лише важлива, але й конечна. Бо саме поляки розпочали свою наполегливу акцію для сполонізування нашої старої шляхти у своїх «Колах Шляхти Загродової». А Бачина була шляхецького походження. Ксьондз Мойденскі своїми науками, обіцянками та підкупством бідніших, старався переманити на римо-католицизм. На перешкоді цій акції станула наша церква, наша 7-клясова школа в Старому Самборі, Просвіта та інші установи. Тому я радо погодився заопікуватись тим селом та церковцею священномученика Йосафата. Я полюбив тих людей та це село, й коли упокоїлася моя мати Марія, яка жила при нас, то саме в Бачині я її похоронив, так як вона собі сама бажала.

За німецької окупації я дальше помагав у Бачині. А щоб покласти край полонізаційній праці, я заохотив місцевих людей здвигнути твердиню українства — новий великий дім Просвіти. Українське Товариство Інженерів у Львові виготовило проект, і у 1942 році дім здвигнено при великому здвизі довколішніх людей. У домі була велика театральна заля, два гардероби, світлиця для читальняних потреб та сходин людей, кухня, кооператива та магазин. А нагорі гостинні кімнати для гостей. Будову вдалося довершити швидко завдяки допомозі інженера Петра Савдика, посадника Старого Самбора, який дозволив використати звезену цеглу більшовиками для будови казарм. Сам інженер Савдик згинув під Бродами в Дивізії.

Солтис Бачини Атанас Ігнатович керував будовою та всякими доставами. 19.7.1943 р. довершено посвячення дому в приявності голови УКЦ д-ра Костя Панківського і ред. М. Добрянського.

Друге нашестя більшовиків

Після втрати сина та особистих поневірянь під час переслухань я не мав вже сили жертвувати решту родини й себе. Рішили ми виїхати на Захід. 25 липня 1944 р. ми попрощалися з останнім клаптиком нашої землі та опинилися в німецькому переходовому таборі Штрасгоф під Віднем. Там перебули ми у жахливих умовинах три тижні. Потім нас перевезено до Бреслав’я на Шлеську, де завдяки опіці німецького єпископа нами зайнялась німецька секція «Карітас». Там нам приділено помешкання та приділено харчові картки.

Там мені вдалося пов’язатись з нашим візитатором о. д-ром Петром Вергуном, і він скерував мене на душпастирську працю серед наших переселенців в єпархії Ротенбург у Віртенберґії. При тому я мав також дозвіл обслуговувати німців у римо-католицькому обряді. Так у серпні ми опинилися у Ротенбурґу над Некаром. Місцеві сестри, які вели заклад глухонімих дітей, примістили нас у тому заведенні. Але посадник Ротенбурґу, затятий нацист, загрозив нам, що вишле нас як непотрібних, до кацету. Місцевий німецький єпископ дав нам скерування до села Еннабауерн до римо-католицького священика Кульмуса. Сповняючи обов’язки душпастиря для біженців, я набавився запалення легенів в зимі 1944 р. та пролежав у шпиталі у Мінсінген до 14.3.1945 р.

Упадок Німеччини й що далі?

Після капітуляції Німеччини я опинився з родиною в таборі Д.П. в Новому Ульмі. Цей табір своїми впертими інтервенціями заснував полк. Долуд, старшина Армії УНР. Але ще до заснування того табору я жив приватно та сповняв обов’язки душпастиря біженців так греко-католиків, як і православних у церкві св. Юра за згодою місцевого єпископа. В тому також часі я зорганізував курси навчання релігії для 18 учнів так католиків, як і православних у розбитій пивниці. Коли ж засновано табір Д.П. під проводом полк. Долуда, то мене запрошено до управи. Наладнано всякі референтури й свою поліцію, щоб мати охорону від напасливих візит більшовиків.

Таборові церкви та школи

У таборовому гаражі ми влаштували нашу та православну церкви. Очевидно як престіл, так і все влаштування було виконане в нашому стилі, різьблене. Мені довелося зорганізувати різьбарський варстат, де я сам вчив різьби, інкрустації в першу чергу для потреб церкви, а пізніше як для дарунків чи для комерції, роблено всякі касетки, рямці до образів, хрести інкрустовані тощо.

Наша Таборова Рада заклала такі школи:

• Вселюдна школа із 81 учнями
• Реальна гімназія із 152 учнями, хлопців та дівчат
• Матуральні курси для 18 учнів.

Таких матуральних курсів за час існування табору від 1945 до 1949 р. відбулося 5, а іспит зрілости склало 59 матуристів та матуристок. Праця, зокрема у школах, була важка, брак підручників, брак навчальних програм, достосованих до обставин, та дуже різноманітний учительський склад.

Таборовий Пласт

В таборі попри школи відновлено також працю Пласту. Хоч я не мав досі діла з Пластом, але як активний у шкільництві та вихованні молоді, я старався бути помічним і в цій ділянці. Враз із пластунами ми відбули дві прогульки до Ділінген, на виставку самодіяльности та на Свято Весни, а три в гори до Оберсдорфу. Там у одного священика я знайшов Плащаницю, яку він як вояк німецької армії знайшов у Галичині біля розбитої церкви (назву села призабув). Ця Плащаниця висіла над його ліжком, як прикраса стіни. Він обіцяв, що як Україна буде вільною, то він цю Плащаницю поверне на своє місце.

Ватиканська посвідка рятує від вивозу

У той час в Німеччині під американською окупацією безкарно розгулювали більшовики і виловлювали наших людей та вивозили «на родіну». Обслуговуючи наших людей поза табором, я часто мусів віддалятись з табору, де ми почували себе доволі безпечно. Але поза табором грозила справді небезпека. Отож, за порадою нашого місцевого єпископа мені виставлено ватиканську посвідку, яка звучала так: «Ватиканська Місія Секція у Ульмі — Німеччина. Цим стверджується, що Дашо Станислав, нар. 1891 року в Самборі, є католицьким священиком східнього обряду, має доручення виконувати духовні потреби осіб української національности в околиці свого замешкання. П. Контінелі Джюзепе Ульм 9 жовтня 1945 Ватиканська Місія — секція Ульм.»

Отже, в тому часі моя праця зосереджувалась на таких ділянках:

• Організація релігійної опіки в таборі та в околиці
• Катехизація дітей по таборових школах
• Участь в організації таборового життя як член Таборової Ради
• Допомога в праці Пласту
• Організація столярсько-різьбарського варстату
• Нав’язання добрих відносин з місцевими священиками-німцями.

III. Кінець таборів — виїзд за океан

Вже від 1948 р. почалися виїзди з табору наших людей до Америки. Табір сповільнював свою розбудову, школи тратили своїх учнів та вчителів. Врешті і ми отримали афідавіт від єп. К. Богачевського, мого бувшого професора з Духовної Семінарії в Перемишлі. 3.3. 1950 р. у Бремені ми всіли на пароплав «Генерал Горсей» та щасливо побачили Статую Свободи в Нью-Йорку 11.3.1950 року. Від єп. Богачевського я одержав доручення як сотрудник хворого о. Стиранки у Боффало. Та недовго прийшлось побувати у Боффало із його славним на ввесь світ водоспадом. Вже восени 1950 р. мене призначено парохом у Медісон, Ілл., де я провів повних 11 років аж до відходу на пенсію.

Праця у Медісон

Почав я від віднови занедбаної церкви. Влаштував гарний іконостас, прикупив нові лавки, поставив новий престіл із мармуровим кивотом. Потім почалась віднова церковної залі та прикупив сусідню ділянку для потреб всяких церковних імпрез — фестинів, здвигів тощо. Розпочав теж влаштовувати показові богослуження для запрошених римо-католиків, які зовсім не знали про наш обряд. Ці богослуження теж сильно підносили на дусі наших людей. Щороку ми влаштовували богослуження (різні) для римо-католицьких семінаристів, зацікавлених нашим обрядом, з пікніками на площі. У 40-ліття існування парафії влаштовано величаві святкування з візитою нашого Преосвященного та видано з тієї нагоди добре опрацьовану Пропам’ятну книгу парафії в Медісон.

Пенсія

Ще з часів Визвольних Змагань о. Дашо мав підірване здоров’я. Праця по таборах та фізична і психічна напруга стан погіршували. А вже запалення легенів у Німеччині знищило здоров’я до решти. Постійно на дієті, постійно під лікарським доглядом, маючи ледве 70 років, о. Дашо мусів податись на пенсію.

У 1961 році переїздить з родиною до Філядельфії, де має багато знайомих та осідок правлячого єпископа, купує хату та допомагає Сестрам Служебницям як їхній капелян. Щоденно править Службу Божу для них та уділяє порад та духовну поміч до самої своєї смерти у 1973 році. Вказівка єп. Йосафата Коциловського, дана перед вступленням богослова до Галицької Армії — «Ідіть — сповніть свій обов’язок» — була дотримана до кінця. Душпастир, катехит, капелян до останніх своїх днів сповняв вірно свій обов’язок.

Ці спомини опрацював сьогодні вже покійний В. Гоцький,
додавши до них вступ і кінцевий абзац.
Спогади о. С. Д. були у його посіданні.

(Продовження)

Батько своєю працею та підприємливістю, може у меншій мірі у своєму селі, але зате активною участю в житті цілого повіту, виробив собі тверду позицію навіть в антиукраїнськім старостві. Чи допомога в час якогось лихоліття, чи розбудова економічного життя, чи опіка над школами та учителями — без його активної участи не відбувались. Він теж в немалій мірі спричинився до перевірки ґрунтових книг, а через те до обниження ґрунтового податку, вилучивши з-під категорії управних ґрунтів такі як рінища, підмоклі або обсувисті частини.

Тай в самому селі багато злодіїв приходило до нього або по пораду, або по поміч перед владою, бо знали, що з його словом там числились.

Жила в селі вдова Ґ., мала півтора морга поля і хатину та сина-одинака. Ще підлітком він на власну руку почав промишляти розбоями на гладкій дорозі. Засідав на жінок, які повертались з ярмарку, й, погрожуючи ножем, забирав у них все, що несли з міста. Зразу це відбувалося здалека від села на безлюднім зрубі під Губичами. Але коли губичани почали на нього полювати, то він перенісся таки на скрай нашого села або таки засідав на цвинтарі й грабував вже наших жінок, надягнувши хустину на обличчя.

Коли підріс, трохи устаткувався. Мати нездужала, то мусів більше господарства доглядати. Почалося кавалерування. У сусідньому селі Борщевичах відбувалась забава. Андрій пішов на забаву, бо примітив собі там гарну дівчину. На забаву прийшли із сусіднього села «стшельци». Пех захотів, що поставний полячок теж уподобав собі намічену Андрієм дівчину й під час танцю не хотів її відступити Андрієві, ще й облаяв його. Андрій вичекав на перерву, і коли той вийшов на двір, пробив його ножем. По дорозі до лікарні поляк помер.

Розправа. Поляки із сусіднього села, а теж місцева поліція хотіли з того убивства зробити політичну справу, мотивуючи, що Андрій вбив лише тому, що противник був поляком.

Прийшла вдова до батька з плачем, щоб поміг урятувати сина. Перше, що зробив батько, це поїхав до староства попередити, що комусь на тому залежить, щоб посіяти національну ненависть, бо в тому напрямі ведеться доходження. Староста дав батькові приватного листа до прокурора, який вів ту справу, й порадив написати докладну характеристику підсудного Андрія. Батько так і написав, що Андрій був змалку відомим на цілу околицю ножівником, але останніх чотири роки поводився зовсім пристойно, допомагав хворій матері в господарстві. Коли ж його на забаві публічно образив убитий, то цілком відрухово, інстинктово сталося вбивство. Та опінія була відчитана на розправі, й Андрій дістав усього півтора роки тюрми, а грозило повішення, коли би закваліфікували як політичне вбивство з премедитацією. Такі були судові звичаї в той час.

Минули роки. Десь у 1937 р. заходить до хати молодий чоловік, гарно вдягнений, з добрими манерами. Хоче говорити з батьком. Перші його слова: «Я є Андрій Ґ., якого Ви, отче, оборонили від смерти…». Андрій став організатором молоді в околиці. Ніяке національне свято не відбулося без нього. Вмів запально говорити й до ладу. Все це завдячував сидженню в тюрмі з гарними людьми. У 1947 р. згинув у бою з большевиками як районовий провідник Боївки ОУН.

* * *

Моє село було тотально злодійське. Не бути добрим злодієм в очах співгромадян означало бути засудженим на відокремлення, на животіння поза рамками громади. Дослівно я запам’ятав п’ять родин, які самі злодійством не займались. Це був дяк і громадський писар в одній особі, його стриєчна сестра вдовиця, що сина посилала до шкіл, а дочку в монахині. Старий сільський ветеринар некваліфікований, але з великою практикою і славою на півповіту. Та найближчий сусід біля церкви, який був старшим братом при церкві. Оце все. Може ще хтось з якихось причин в той час не займався крадіжжю чи грабунками, але я про таких не чув.

Село ще було славне з того, що не було одного року, щоб в селі когось не вбили або не покалічили. Переважно це були особисті рахунки за неправильно поділену здобичу. За виявлення перед пошкодованим, де шукати справника шкоди, або за здогаданий донос на поліцію за переховування краденого чи зброї.

Одного дня пробилась відомість, що син громадського писаря й церковного дяка — застрілив когось там на вулиці. Батько зразу шапку на голову й мандрує до дяка, щоб на місці перевірити, в чому справа, та обдумати спосіб оборони, поки почалося слідство.

Справа проста. На селі хлопці діляться на дві групи. Перша — це парубки, які всюди мають доступ, а на забавах ведуть провід, і підпарубочі, які можуть брати участь у забавах, але лише тоді, коли парубки на це дадуть свою згоду. Іванові було неповних 17 років, але парубок рослий і здоровий. На забаві гуляв з дівчиною, яка йому припала до вподоби. Але прийшов якийсь старший парубок і забрав дівчину Іванові. Коли той по якомусь часі приступив і хотів знову з нею танцювати, старший не лише Івана вилаяв ординарно, але вибив по обличчю та викинув із забави. Що ж лишалося обидженому публічно Іванові, хлопцеві взірцево вихованому та назагал спокійному? Побіг до хати, витягнув заховану пістолю і коли його обидник вийшов на вулицю прохолодитись, — одним пострілом вбив його.

Тепер не було вже політичної справи. Але ходило про батька Івана, загально шановану людину в селі і поза селом. Три рази їздив батько й до коменданта поліції, і до слідчого, судді і до прокуратора. Свою оборону мотивував вимогою втримання порядку в селі. Бо коли батько Івана із сорому за вчинок сина зрезигнує із своїх постів у громаді — то на його місце другого не знайдеться. Не знаю, чи ті аргументи, чи якісь інші вплинули, що Іван дістав також півтора року із завішенням, бо суд визнав, що він був спровокований. А за нелегальне посідання зброї дістав три місяці таки відсидіти.

* * *

Одного разу викликають увечері батька до хворого — висповідати. Дивно було батькові, бо згаданий чоловік до церкви рідко коли показувався, був відомим з розбишацтва (було їх трьох братів, усі під 40 років). Заходить до хати, а його ведуть до шопи біля клуні, там в кутку стоїть велика бочка, а з неї лиш голову Сенька видно. Питає батько жартом, що він у бочці робить. І тоді вияснилася ціла смішна ситуація. Всі три брати вибралися на грабунок дідича, аж під Сяноком. Все пішло добре, але коли несли награбоване до лісу, де чекала підвода, то надійшов гаєвий. Крикнув, щоб стали, а коли вони почали бігти до підводи, то пустив за ними два постріли. Поцілив Сенька в ноги, задок і крижі шротом.

До лікаря йти не може щоб на село не стягнути погоні. А старий злодійський звичай каже, що тепла вода може шрот вигнати з тіла. Вислухав батько Сенькову історію та питає, при чому тут сповідь? А Сенько просто каже: «Мені не сповідь потрібна, а ваша порада. Казали мені другі, що ви людям помагали, що маєте якусь медицину вдома. Я вже чотири доби сиджу у воді й довше не витримаю, а шроти не виходять».

Потішив батько злодія як вмів. Казав, що зараз поїде наступного дня до лікаря і порадиться. На щастя, саме наступного дня приїхав до нас у відвідини фаміліянт, бувший військовий лікар. Батько прямо запитав, чи він не міг би помогти у такій делікатній справі. Той погодився, хоча мав деякі сумніви. На випадок, коли б кинулась пораненому гангрена, то тоді без лікарні не обійдеться, а він мусів би його відправити до лікарні, а не лишити без рятунку.

Другого дня увечері пішли до Сенька. Він все ще стирчав у бочці. Поклали Сенька на лаву. Рани були зароплені, але гангрени не помічалось. Доктор не мав при собі лікарських приладдів, тож, уживаючи звичайного ножа та пінцетки, почав виймати шроти. Тому, що ранки були зароплені, шроти легко виймались. Було їх 32. Чи заплатив щось Сенько операторові — не знаю. Але від того часу цілому селу прийшлося дивуватись, бо Сенько став частим гостем у церкві.

* * *

Степан Шеремета, як пішов на війну, та й не повернувся. Щось два рази писав з російського полону листи. А потім усе ввірвалось. Рузя з трьома малими дітьми не дає собі ради на своєму малому господарстві. Знайшовся якийсь зайшлий бездомний чоловік, який став помагати Рузі, а коли сім років минуло від останнього листа від чоловіка із Сибіру — батько їх повінчав, тим більше що дітей ще прибавилось. Чоловік був зарадний, лагідний, дітям кривди не робив, жінку шанував.

Десь 1929 року приходить до батька чужий чоловік середніх років, хоче порадитись, що йому робити. Показується, що то перший чоловік Рузі. Був у себе в хаті, навіть йому дали переночувати, але не розпізнали, хто він такий — подорожній. То він хоче порадитись, що йому робити. Він бачить, що Рузя живе в злагоді зі своїм, що діти доглянені.

Казав йому батько стати «буцімто» на роботу в попівстві, щось там викошувати, а сам поїхав до єпископа на пораду, як вийти із ситуації. Бо справа доволі зкомплікована. Перший чоловік має всі права і до жінки, і до маєтку, і до дітей. А другий шлюб треба уневажнити. Справа ще ускладнена тим, що діти з другого супружжя треба офіційно адоптувати. Це вимагає коштовних процесів. Розказав батько першому чоловікові Рузі, як справа з церковного боку виглядає, а як перед цивільним судом.

Степан, хоч мав злодійську жилку в собі, але мав теж велику дозу почуття справедливости. Признався, що перестав писати, бо знайшов собі на Сибірі молодицю, до якої пристав. Але коли вона померла, то її родина прогнала його й тому він повернувся.

Стануло на тому, що він не буде розбивати життя супружого своїй колишній жінці. Не буде доходити своїх справ до маєтку під умовою, що жінка вистарається для нього гроші на виїзд до Бразілії. Він сам виїздить на працю при вирубі ліса до Тісної, бо там має свого знайомого ще з війська, а батько має всю справу з жінкою наладнати без розголосу. Так справа закінчилася. Протягом року жінка призбирала потрібні гроші, й батько переслав Степанові.

Але справа не скінчилася в єпископській канцелярії. Коли батько розказав, яку розв’язку винайдено, — то від єпископа отримав загрозу, що коли ще раз самовільно візьметься розв’язувати такі запутані справи, то владика дисциплінарно його покарає. А треба пам’ятати, що батько був дуже активний теж у всяких справах консисторії, як видавнича, допомоги вдовам та сиротам по священиках, у справах шкільництва тощо.

(Далі буде)

У нас багато мовиться про церковну дисципліну. Але всі оці заклики та поучення багато в чому розбігаються з дійсністю, з реальним життям. Бо коли церковна дисципліна має бути чимось реальним, чимось обов’язуючим, — то вона мусить в однаковій мірі відноситись до осіб у мітрах, у колпаках, як і до звичайних вірних. Може саме до тих останніх у дуже лагідній формі, як до людей неедукованих у богословських справах та не зобов’язаних із всякими обітами чи присягами.

Чому дисципліна конечна у війську, пояснювати не треба. Бо саме військо від цивільного населення відрізняється не лише ношенням мундуру та зброї, але, в першу чергу, своєю здисциплінованістю. У війську панує так звана «сліпа дисципліна».

В обличчі ворожої загрози та конечности швидких рішень та докладного виконання тих рішень немає часу на дискусії, пояснення тощо. Наказ мусить бути виконаний — це самозрозуміле, як теж те, що накази дають старшини, а не вояки. У війську теж зобов’язує,затримання таємниці, щоб ворог не дізнався про намічені пляни.

Але чому у нас, декому із наших церковних діячів видається, що в нашій Церкві повинні обов’язувати такі самі закони, як у війську? Вони бажали б зберегти з одної сторони сліпий послух, а з другої — зберегти свої рішення у таємниці. Таж людину Господь обдарував свобідною волею. Отож людина, пересічний вірний, повинен сам вирішувати, як служити Богові та в якій мірі зберігати його закони. Бо за свої гріхи він особисто буде відповідати перед своїм Творцем! Принайменше так нас вчить церковний катехизм. Тому й послух в Церкві мусить бути опертий не на сліпій дисципліні, але на докладному поясненні, чому в Церкві робиться те чи інше. І саме священики повинні сповняти ролю не капраля, але справжнього виховника. А з практики знаємо всі, що самим словом не навчиш. За словом повинно йти діло, добрий приклад самого виховника. Я маю на увазі не богословське розуміння ролі священнослужителя, але звичайне, людське.

З другої сторони, як деякі священики, так і єпископи часто вимагають від вірних послуху, а самі грішать очевидним непослухом супроти своїх зверхників, своєї Церкви та свого народу. Бо як назвати невиконування заряджень голови своєї Церкви деякими єпископами? Як назвати факт, що нині на терені однієї єпархії, а то й парафії поминається в Богослужбі Патріярха, а в інших демонстративно не згадується того титулу? Голова ж нашої Церкви той титул прийняв і вживав. У Завіщанні наказував берегти, — а для частини нашого кліру це не обов’язує. У деяких єпархіях, а то й парафіях поминається у св. Літургії «і всіх Вас православних християн», як був доручив покійний голова, Патріярх Йосиф, а у інших пропускають це слово і вживають «і всіх вас християн», а були навіть спроби поминати і «всіх вас правовірних католиків»? Або без всякого виправдання відмова взяти участь у Синоді нашого єпископату деякими владиками? Або призначення єпископа-помічника без згоди та відома голови своєї Церкви?

Та ж нині, при всесторонній обслузі масової медії, люди все це бачать, все це чують! То де ж тут добрий приклад «доброго пастиря»?

Західні Церкви, хоча керуються таким же перестарілим церковним кодексом, якось зуміли наладнати ділові зв’язки з репрезентантами вірних. Чи у сфері адміністраційній, чи у сфері виховній, апостолят мирян, чи у сфері плянування, розбудови релігійного життя. А у нас? Були колись Марійські Дружини, були всякі братства, були організації молоді загальні, а академічної окремо. Де це все нині? А причина у якомусь хворобливому засекреченні духовних на всіх щаблях. Страх, щоб миряни не заглянули у кишеню, страх, щоб не брались командувати, страх перед впливом політичного світу. Може цей страх оправданий, але з чисто персональних мотивів, та не принесе він добра нашій Церкві. Бо як вірні мають зрозуміти та послухати заклики своїх душпастирів, коли немає взаємного довір’я, коли немає з’ясування, для чого це, чи те треба робити, коли говориться одне, а робиться щось іншого?

А ціла та нездорова атмосфера наросла у нас через підказане гасло таємничости в Церкві. Чому? І перед ким треба зберігати таємницю? Ось кілька прикладів. Зрозуміло, що Ватикан, чи Східня Конгрегація, чи сам папа мають перед собою колосальне поле праці. Наша Церква, це лише одне маленьке звено у тій структурі. Тому годі вимагати, щоб усі наші потреби, наші пляни були одобрювані та виконувані. Але для того й маємо голову нашої Церкви й синод, щоб вони дбали не про Вселенську Церкву, бо про це дбає папа та його декастерії, але щоб всю увагу присвятили потребам нашої Церкви. А нам далі говориться, що ми чекаємо, щоб папа зробив, щоб папа призначив, щоб папа нам дав. А що ми самі в напрямі розбудови нашої Церкви зробили? Не в широчінь, у єпархіях, але вглиб, у розбудову нашого Патріярхального устрою, забезпечення нашій Церкві належних їй прав, гарантованих Берестейською Унією? Та ж саме розбудова в широчінь зараз б’є по нас. Бо створені на еміграції митрополії вже нині унезалежнюється від влади голови нашої Церкви. Закарпаття, Пряшівщина, а останньо й Польща — відділяється від свого материка — твориться якісь нові творива.

Не виключене, що існують якісь інші причини такого поступовання, не виключене, що наші церковні чинники щось у тій справі роблять, але загал про це нічого не знає — таємничість в дії та таємничість в інформації, тому серед людей ширяться вісті, здогади та наростає недовір’я як до своїх церковних провідників, так і до Ватикану.

Ми знаємо з минулих років, що Ватикан робив, що хотів, і диктував нам свої вимоги. Ми знаємо, що деякі потягнення, які йшли на шкоду нашій Церкві, покійний голова, Блаженніший Йосиф часом дуже різко опротестовував, стоячи на становищі, що в нашій Церкві та в наших справах він повинен рішати. Ми не чули, однак, голосу протесту проти висвяти в єпископи кандидата, не призначеного Синодом і без відома голови нашої Церкви. Ми не чули опротестування прилучення греко-католицької єпархії Перемишля під юрисдикцію римо-католицького примаса Польщі. Ми не чули опротестування намагання польських біскупів, щоб наші богослови у Любліні могли висвячуватись у жонатому стані, а це ж було загарантоване Берестейською Унією. Ми не знаємо навіть, яку відповідь отримав голова нашої Церкви на останнє «прохання» про затвердження нашого патріярхату.

У нас прийнялась звичка про зле не згадувати, а лише саме добре підкреслювати, щоб в той спосіб помагати будувати краще завтра. Але ж, як можна мовчати, коли ані того кращого не видко, а противно щораз більше негативного помічається на нашій церковній ниві.

І тут насувається одне питання. Поляки здавна приготовлялися і до розбудови свого Костелу на землях України й приготовляли зокрема кадри місіонерів, й нині повною парою їх кинули саме в Україну. Підготованих матеріяльно та забезпечених літературою. Вони перед Ватиканом стали в позицію місіонерів на Сході. Нині Римо-католицька Церква в Україні має повні забезпечені права й навіть допомогу у розбудові. В Одесі чи в Києві має вже по два гарні костели. А наша Церква? Замість бути тим активізуючим елементом, щоб опанувати не місійні, але таки наші центри на Сході, — все ще борсається у «просьбах», у дозволах. А у Києві маємо священиків, підлеглих голові нашої Церкви, маємо теж таких, які не признають голови нашої Церкви. Що це таке? В малому селі Гнилички під Рудками греко-католики мають свою церкву. А тепер будується в тому селі друга, за дозволом голови, для тих, що хочуть, щоб у церкві не поминали «і всіх вас православних»!

І саме тут насувається питання, яке було поставлене на самому початку. Як можна вимагати послуху церковної дисципліни чи жертовности від мирян, коли згори уводиться безпорядок, коли ламається дисципліну? Й то як у священичих низах, так і у проводі.

Що може дати репортерові прекрасне інтерв’ю про постать нашого Патріярха Йосифа, його працю та осяги, коли ані його заряджень не виконується, а ним осягнене — топчеться?

Я заторкнув лише справи, які найбільше дразливі у наш час. Та їх куди більше, й треба би їм присвятити окрему працю. Про поступове латинщення нашого обряду свідомо й цілеспрямовано отцями-василіянами. Й про намагання віднаціоналізувати нашу Церкву, щоб вона стала космополітичною, і про намагання певних «наших» кіл завести переконання, що комунізм менше зло в Церкві, як націоналізм, і про згори запляноване виелімінування наших поодиноких митрополій з-під влади Києво-Галицької Митрополії, а підпорядкування їх місцевим римо-католицьким єпископським конференціям, а вже Кодекс Східніх Церков своїм вістрям звернений саме проти нас — навіть ніде не згадується, не дискутується. Але від нас вимагається послуху, церковної дисципліни та жертвенности.

(Друкуємо цього листа, у якому є недокладності, але щоб показати,
як читачі сприймають останні потягнення ватиканських чинників. Редакція)

Найстарша єпархія Київської Митрополії, Перемишльська, проіснувала помимо всяких політичних перемін. Разом із залишками Греко-католицької Церкви зазнавала всіх благ більшовицького насилля й спроби ліквідації цілої Греко-католицької Церкви й хоч розділена кордоном на Сяні, вижила. А коли заіснувала можливість цілком легалізуватись та ревіндикувати поконфісковані церковні добра та святині, то прийшов несподіваний удар не від явних ворогів, але від підступних «приятелів». Рішенням польського єпископату зразу безправно загарбано нашу катедру св. Івана Хрестителя в Перемишлі, а щоб добити до решти, відірвано Перемишльську єпархію від своєї матері, Львівської Метрополії і підпорядковано Варшавській Архиєпархії. Неофіційним мотивом такого рішення була примітка, що греко-католики в Польщі на протязі 40 років були під опікою примаса Польщі, вже звикли, то ж пощо такий стан міняти. А офіційно подано, що переорганізація церковної структури згідно з новими кордонами цього вимагає.

Піднявся крик, навіть серед поляків було здивування з такої розв’язки справи, і Апостольський Престіл зразу у формі потіхи, пообіцяв створити окрему Митрополію Греко-католицької Церкви в Польщі та пояснив (нунцій у Варшаві), що це є перехідний крок до Митрополії.

Але видко, що всякі демарші й протести таки зрушили почуття завданої кривди, й з лютого ц.р. маємо Декрет Апостольського Престолу про підпорядкування Перемишльської єпархії Греко-католицької Церкви прямо Римові. Тут можна би поставити крапку. Але існують деякі проблеми, які вимагають певного висвітлення.

Чому про долю греко-католицької єпархії вирішує церковна комісія на чолі з польським кардиналом Махарським, а не Голова УКЦеркви? Або не якась паритетна комісія, зложена в рівній пропорції з представників обох заінтересованих Церков?

З практики минулого знаємо, що коли поляки хотіли чимскорше зполонізувати українців на території передвоєнної Польщі, то почали ділити на дільниці, встановляти внутрішні кордони, щоб спинити ріст національної свідомости українців. Годі теж відірвали від Львівської Митрополії Лемківщину і створили «Лемківську Адміністратуру», яка номінально була залежна прямо від Ватикану, а в дійсності від польської адміністрації.

Отже, постає питання, чи в таких випадках рішає добро дотичної Церкви, чи якісь інші мотиви? Бо добро Церкви вимагає єднання, а не розпорошення. Отже, чому границя політична важливіша від добра душ, добра Церкви?

* * *

Тим часом на Закарпатті маємо зовсім протилежний випадок, де живуть в більшості українці-русини. На протязі віків вони все тяготіли до свого материка — України. Нині Закарпаття включене в кордони української держави. Отже все промовляє за тим, щоб українці греко-католики Закарпаття були включені до Львівської Митрополії. Але комусь залежить на тому, щоб саме так не було. Й Апостольський Престіл йде назустріч тим чинникам і безцеремонно відлучує Мукачівську єпархію у окрему одиницю. Зразу були намагання долучити її до мадярської митрополії у Ніредьгазі, а після гострих протестів зі сторони українців відірвано від Львова і підпорядковано прямо Ватиканові. Отже тут недержавні кордони рішають, а двозначна гра єп. Семедія. А Ватиканові, мабуть, вигідно саме на нашій Церкві стосувати засаду: «Діли і пануй».

* * *

Знову дещо відмінна політично, але та сама засада, застосована на Пряшівщині, у теперішній Словаччині. там поруч українців-русинів живе деяка кількість греко-католиків словаків. Церкву на Пряшівщині розбудували українські єпископи та вели до вибуху останньої війни. Коли ж більшовики знищили нашу Церкву на Пряшівщині, а обох владик Гойдича та Гонка ув’язнили, то Ватикан без надуми передав провід Греко-католицької Церкви в руки єпископа-словака Гірки. Тепер висвячено для тої єпархії нового єпископа-помічника, теж словака. Очевидно, що обидва вони дбають в першу чергу про словакізацію цілої єпархії. А робиться це лише тому, щоб розірвати можливі зв’язки ще одної єпархії зі своїм природнім материком, із митрополією у Львові, що було перед війною. Постає питання: чи це опіка та розбудова УКЦеркви, чи саме щось протилежного? Коли так, то чи Ватикан дбає про нашу Церкву, чи вживає її для своїх торгів з іншими?

* * *

Мимоволі насувається ще одне питання. У висліді останньої війни та територіяльних змін, які вона принесла і які лягли в основу післявоєнної відбудови Европи — «Зємє Одзискане», що були заселені німцями всуміш з автохтонними поляками, увійшли в склад польської держави. На тих теренах була сітка німецьких церков та єпископств. Поляки з місця повстановляли там свої єпископства й Ватикан це апробував без всяких застережень, а не відділяв їх у окремі єпископства тільки підлеглі прямо Ватиканові. Галичина, як частина «Кресув Всходніх», увійшла в склад України. Ще не почалась легалізація УКЦеркви на тих теренах, як поляки вже розбудовували свій Костел, який обслуговував перед війною понад 3 мільйони римо-католиків, насаджених на тих землях протягом віків.

Значить, на «Зємях Одзисканих» німцям не дозволено відкривати свої гірхи, а зате створено сітку Польських Костелів. Рим це апробував.

У Галичині відроджується УКЦерква як закономірна Церква того терену, але рівночасно розбудовується сітка польських костелів, що раніше були тут як тимчасові костели польських осадників чи колоністів. Колись вони обслуговували З мільйони вірних, сьогодні несповна 200 тисяч. Але кількість відкритих святинь вже перевищує передвоєнний стан. Рим – полякам ніяких перепон не ставить. Держава їх Церкву признала як повноправну. А в гой самий час на своїй рідній землі УКЦерква зі сторони Риму зазнає ряд заборон, перепон, розчленувань. На своїй рідній землі, у своїй рідній державі Українська Католицька Церква зазнає поновних переслідувань зі сторони своїх церковних чинників. В ім’я чого це діється?

Може наші вчені-богослови дадуть мені якусь переконливу відповідь, що все це робиться для добра нашої Церкви, а не для добра чужих чинників?

* * *

Ще у травні ц.р. папський нунцій в Україні дав інтерв’ю для кореспондентів у Львові. Повного інтерв’ю не вдалося мені знайти, але з частини, яка була опублікована в «Патріярхаті» ч. 7-8 за 1993 p., можна зробити такі висновки:

1. УКЦерква в очах папського нунція це не є партикулярна Церква східнього обряду, пов’язана унією з Римом, але просто одна з католицьких обрядових віток. Тому мовиться не про католицькі церкви в Україні, але про одну Католицьку Церкву в Україні з різними обрядами. Значить, без акробати нашого церковного проводу пробується ліквідувати наші помісні права, а влучується до католицького котла, як відмінний обряд.

Чи проти такого трактування був зроблений спротив і який вислід?

2. На запити про нерозв’язання досі поточних справ, пекучих для нашої Церкви, відповідь була, легко кажучи, виминаюча із забарвленням легковажности. Мовляв, Рим вічний, тому все, що вирішується в Римі, має таку ж саму прикмету. Отже, нічого не можна вирішувати зразу, але все треба розважити, перевірити й все буде поладнане. Відповідь, яка не дає відповіді на поставлені конкретні питання, але яка має на ділі заспокоїти публічну опінію. Мовляв, не ваше діло, все обдумується та провіряється у Римі й все буде зроблене до ладу. Може римлянин, нунцій А. Франко, вихований у дусі «Вічного Риму», що віками володів світом як не фізичною силою, то моральною, має рацію. Але для нас усі оті вирішення останніх (можна сказати постійних) років вказують на саме щось протилежне. Якщо вирішується не по наших потребах та наших бажаннях і для добра та розбудови нашої Церкви!

Приклади з Пряшевом, Перемишлем, Мукачевом. Із забороною поширити свою діяльність поза межами двох із колишніх чотирьох єпархій. Висвячування єпископів, несприємливих для наших потреб поза відомом Голови та Синоду, вказують ясно й недвозначно, що не ми є господарями в нашій Церкві. Що наша Церква у своїй державі силою заборон є позбавлена можливости діяти. Що всі знаки часу, всі потягнення Ватикану ясно вказують, що нашу Церкву комусь хочеться зробити мовчазною, а коли це не вдається, то прямо звести до зера, позбавити всяких автономних прав і рядити прямо з Ватикану через чужі Єпископські Конференції або через папських нунціїв. Значить, мовчазна Церква, Церква без права, Церква, призначена на відмирання або початку кінця Католицької Церкви.

* * *

Ці критичні зауваги не є спрямовані проти дій та політики Ватикану. Не наша справа, як веде свої справи Ватикан для розв’язки численних проблем Вселенської Церкви та всяких льокальних труднощів.

Наші критичні зауваги стосуються в основному до проводу нашої Церкви. Бо саме цей, а ніхто інший, повинен мати ясну думку про по греби га добро нашої Партикулярної Церкви. Для того й наша Церква має свій Провід, щоб він думав і рішав, а не чекав, щоб хтось інший за нього думав і вирішував наші внутрішні справи.

Льояльність супроти Апостольського Престолу полягає в тому, щоб саме якнайкраще вести справи своєї Церкви, щоб не завдавати зайвих труднощів тим, що відповідають за цілість. Тому як перед історією, так і перед своїм народом,за дальшу долю нашої Церкви відповідатимуть не Рим, не Москва, не Варшава, а таки Київ і провід нашої Церкви. Від того обов’язку відповідальности за дальшу долю нашої Церкви їх ніхто не звільнить. Ні нарікання, ні протести, ні крик про допомогу, бо коли ми самі своїх справ не поладнаємо, не наладнаємо як слід, то чужі за нас того не зроблять. Або зроблять так, як їм буде вигідно та потрібно, але не нам та нашій Церкві.

Чи справді 400-річчя Берестейської Унії прийдеться нам відзначати самими втратами? Втратами територіяльними, втратами авторитету, втратами наших предківських церковних прав?

Наші церковні справи мусимо в першу чергу розв’язати ми самі. Нині вже немає людини, яка би сумнівалася, що саме шляхом до такого самоврядування у своїй Церкві є зреалізування Патріярхального Устрою, правно належного нам, як одній із найбільших Східніх Церков, з’єдинених з Римом. Отже, час покінчити з вичікуванням, з просьбами, а треба братись за реалізацію наших справ нам самим у єднанні й підпорядкуванні Апостольському Престолові, але не у повній залежності від примх ватіканської політики. Бо коли ми самі не подбаємо, то як подбають чужі — ми маємо наглядний образ нашої дійсности.

 

 

Станіслав Стемпєнь, редактор праць «Південно-східнього Наукового Інституту» в Перемишлі, добрий знавець українських проблем, помістив у першому томі праць під назвою «Досліди з історії християнства на етнічному пограниччі», а перший том має назву «Польща — Україна, тисячоліття сусідства».

Це опрацювання доповідей та доповнень до них, які були виголошені на Науковій Сесії, присвяченій 1000-літтю хрещення Руси-України, а яка відбулася 21-23 жовтня 1988 року в Перемишлі. С. Стемпєнь, крім вступних уваг, які насвітлюють взаємовідносини обох сусідніх народів на протязі віків, самі собою дуже цікаві та до певної міри унікальні, хоча не позбавлені деяких недокладностей.

Зате його основна праця — це «Релігійне життя української суспільности у Другій Річи Посполитій», як на чужинця, дуже влучна та вичерпна й позбавлена всяких ярликів. Саме із цієї праці наведемо деякі уривки думок автора, зокрема коли говориться про ролю та ідейно-політичні погляди Великого Митрополита Андрея. Ось уривок:

«На практиці умови, в яких доводилось працювати Греко-католицькій Церкві у відродженій польській державі, заставляли духовенство до частого вибору між льояльністю супроти держави, яку вони вважали не своєю власною, а солідарністю з народом, якого душпастирями були. Найчастіше вибирали другу альтернативу, по думці, що душпастир мусить дбати про добро своїх вірних. При тому були намагання отим народнім стремлінням надати характер, згідний з мораллю Церкви та з соціяльною наукою Католицької Церкви. На жаль, із розвоєм політичного життя, коли націоналістичний радикалізм став прибирати скрайній характер, не завжди можна було погодити добро народу із добром Церкви і християнської моралі…».

Тут автор наводить один знаменний приклад, коли Митрополит Андрей у своєму офіціозі «Вісті» за 18.8.1934 р. остерігає духовенство, щоб не важилось уводити в церкві політичні дискусії чи пропаганду. Ось його слова: «Коли душпастир підозріває, що замовлене Богослуження може служити політичній пропаганді, мусить відмовити таке замовлення на Богослуження. Бо надуживання релігії для політичних цілей — це святотатство…».

«Зате Митрополит Андрей, як теж більшість духовенства, піддержували загальноукраїнські постуляти. Греко-католицька Церква піддержувала вповні створення ЗУНР, а після її упадку митрополит в роках 1921 -23 розвиває дуже активну дипломатичну дію на терені Західньої Европи та Америки, яка обороняла українські національні постуляти. (Тут автор покликається на звідомлення польських дипломатів з Вашінгтону, Квебеку та Риму до Міністерства Закордонних Справ Польщі). Після повороту до Польщі ввесь час займав понадпартійну загальноукраїнську позицію, хоча не мав нічого проти, коли його духовні особи брали активну участь у діяльності УНДа. Прелат Л. Куницький був навіть одним з віцепрезидентів тої політичної партії…».

«Зате провідні діячі Греко-католицької Церкви рішуче виступали проти терористичних акцій, організованих ОУН. Ось уривок з листа митрополи­та до молоді весною 1932 року (тоді ще не було ОУН, але діяла УВО)…. «У вашій самопосвяті, що є зовсім природне у вашому віці, посуваєтесь надто далеко, так далеко, що ви готові посвятити не лише себе, але й других людей та всякі загальнолюдські вартості… А чуже добро, чуже щастя повинно бути святим не лише для християнина, але для кожної людини як такої. Нарушити це добро не дозволено нікому, бо навіть найвища ціль не може освятити злих вчинків… Чи гасла, які відбирають людині волю, можуть служити для здобуття свободи?..» Знову в 1934 році, після вбивства дир. Бабія, митрополит знову пригадав свої нагадування словами: «Злочин завжди лишається злочином. А святій справі визволення не можна служити закривавленими руками та злочинними вчинками…».

Того роду опінія польського дослідника про ролю та позицію Митрополита Андрея як супроти творення власної державности, так супроти зберігання християнської моралі серед своїх вірних — вповні заперечують всі оті напасливі та зловмисні інсинуації проти митрополита як ворога Польщі, як покровителя ОУН, чи як про людину, яка діяла на шкоду українському народові. Для нас він був князем Церкви та батьком народу. Для поляків — стіною, об яку розбивалися всякі їх пляни на винародовлення нас чи зведення до ролі бунтарів.

(Закінчення)

Як згадувано, Передільниця була чисто українським селом, але теж селом злодійським. Коли батько попав на парафію у 1918 році, то в селі, крім церкви, не було ніякої громадської установи. Навіть корчми не було, бо жиди боялись там замешкати.

Всякі намагання батька оживити громадське життя розбивалося об мур злодійських пересудів та злодійського закону солідарности. Навіть коли б хтось зацікавився якоюсь громадською справою, то без одобрення злодійської опінії небезпечно йому щось починати, бо це уважалось за зломання, бо це уважалося б нарушенням злодійської солідарности. Отож всякі почини у справі заложення крамниці, читальні чи школи — розбивалося об мур злодійського забобону.

Читальня почалася від того, що батько сам запронумерував ряд всяких газет та журналів на своє ім’я, а в неділю по вечірні цікаві приходили до нас до хати послухати «що в газетах пишуть».

Крамниця почалась теж в той самий спосіб. Батько роздобув право на продаж папіросів та тютюну, а що гріш тратив з кожним днем на вартості, то продавав їх за яйця. Раз на тиждень відвозив яйця до Добромиля, а привозив тютюн та папіроси.

Але зі школою таки нічого не виходило. То нема приміщення, то нема навіть площі на будову школи, то діти потрібні пасти худобу, бо пасовиська в селі не було.

Тоді батько рішився на ризикований крок. Шматок свого городу приділив під школу й, вирубавши свої власні ясени, що росли кругом городу, проміняв їх на тартаку на будівельний матеріял. Прикупив у сусідьному селі порожню хату й перевіз до Передільниці. Так із старої хати та прикупленого матеріялу почала рости будівля школи. Але вийшли ускладнення іншої натури. Консисторія не погодилася на передачу грунту під школу, бо саме єпископ видав розпорядження, що приналежних до парафії земель не вільно продавати. Знову шкільна влада вимагала, щоб школу було зареєстровано, як власність державну під опікою громади.

Як з тих клопотів батько вийшов, не пригадую. Знаю лише, що мав багато клопотів і в єпископській канцелярії, і в інспектораті. Не одну ніч не міг спати — журився. Будова припинилась, а тим часом добрі люди розікрали будівельний матеріял. У справу вмішалось староство, доручило перевести слідство. Тоді батько пішов на одчайдушний крок. Заявив, що з уваги на безвихідну ситуацію з правом власности сказав людям, щоб матеріял розібрали, щоб не марнувався даремно. Що ввесь матеріял — це його приватна власність. Слідство припинено, а частина пропавшого матеріялу сама віднайшлась. І щось по двох роках школа в Передільниці почала працювати.

* * *

Земля в селі була поганенька — третьої кляси. А в наслідок воєнних подій — фортифікаційних робіт чи безпляновому вибиранні шутру деякі ділянки або були вияловлені зовсім, або підмоклі. Щоб рятувати людей від біди, батько пропонував перевести меліораційні роботи. Господарі мали по маленькому загоникові у п’яти або шести різних місцях, а разом не більше півтора до двох моргів. На деяких ділянках — на луках, на зарінку та під Грабівницькою горою справді нічого не родило. Або підмокле, або вигорить від сонця, або обсунеться по дощі увесь урожайний грунт. Отже, був плян осушити луки, здренувати рінисько та укріпити Грабівницьку гірку. Або другий плян — залишити згадані неврожайні поля на пасовиська, а роздріблені загони скомасувати у один морговий лан. Люди противились і одному й другому плянові. Головний мотив був, що коли скомасувати чи змеліорувати поля, то підвищиться урожайність, а уряд наложить вищі податки.

В Добромилі до рідних приїхав інженер-аґроном, який не міг дістати державної праці, бо був суджений за приналежність до УВО та участь в якійсь акції. Батько запросив його приїхати на довше до нашого села, зорієнтуватись на місці, поробити відповідні кошториси. І замешкав інж. Степан у нас. Простудіював всі грунтові книги, обійшов усі закутки. Переговорив з деякими людьми і намітив плян не комасації, бо це натрапило на гострий спротив, але меліорації на трьох згаданих ділянках. Представив свій плян на зборах громади. Радили довго — головно звідки взяти гроші й потрібні матеріяли. Вирішили здренувати підмоклі луки. Ріні не чіпати, бо там на камені все одно нічого не вродить — хай залишається пасовиськом. А Грабівницьку гору наразі не чіпати, бо половина гори належить дідичеві, а він про якийсь вклад навіть говорити не хоче.

Але під час нарад і розмов вийшла справа зміни виміру податку. Інж. Степан перевірив ці справи й прийшов до висновку, що Передільницькі грунти є несправедливо оцінені. Він в тій справі зладив переоцінку, і батько разом із солтисом внесли домагання переоцінити наші грунти до податкового уряду. Тим часом меліораційні праці припинено, поки оціночна державна комісія не перевірить справи. Оцінка інж. Степана була прийнята, й податки сильно обнижені.

Тоді громада зажадала відшкодування за переплачені податки від закінчення війни до нинішнього дня. Почались торги, й врешті стануло на тому, що держава прислала свого інженера та призначила матеріяли, потрібні для осушення лук. Також на ріниську заборонила брати рінь з глибоких закопів, лише згортати камінь, який був на поверхні. А всі глибокі закопи зарівняти.

* * *

Коли за німецької окупації «будову» використано на приміщення для частини в’язнів тюрми з Тарнова, які працювали на ріниську, на каменоломі або в лісі, то сімейні в’язничні стражники примістились в селі в окремому мурованому домі на зарінку. Всі стражники були або німцями, або «фольксдойчами» з поляків.

Дітвора на Великдень 1942 р. гралась на вулиці і співала популярні в той час боєві пісні. Котромусь стражникові, в жилах якого пливла польська кров, ці пісні не сподобались. Почав хлопчаків розганяти, а коли ті вперто далі співали, вискочив на вулицю і побив їх.

Пошкодовані покликали на поміч парубків.

Почався правдивий наступ на дім, де жили стражники. Стражників добре потурбували й загнали до пивниці, щоб дітям не перешкоджали бавитись на вулиці.

Але жінка одного стражника, полька родом з Добромиля, віконцем вихопилась з пивниці й побігла на «будову» зголосити напад на помешкання стражників. За півгодини до села увірвалась юрба з 30 озброєних стражників з комендантом Віхертом. Почалась стрілянина за кожною людиною, стрінутою поза хатою. В селі впало трьох убитих і багато поранених зовсім непричасних людей. Поранених, забитих, а теж щось 12 арештованих посадили на підводи і повезли на «будову».

Ми про це нічого не знали, аж вчули стрілянину перед вечором в селі. Тому що погоня пішла в горішній кінець села, до нас прибіг солтис з долішнього кінця й розказав, у чому справа.

Передбачаючи гестапівську масакру, як лиш стражники виїхали із села, батько післав солтиса на станицю нашої поліції у Новому Місті, а сам поїхав, не зважаючи на ніч, до Добромиля, щоб там попередити владу та поробити відповідні заходи. Ще вночі подзвонили до УДК з просьбою про інтервенцію в команді гестапо й то негайно, бо рано може бути запізно.

Всі попередження, а в ще більшій мірі вияснення фактичного стану показалися успішними. Арештованих звільнено. Поранених взяли до військового шпиталю на лікування. Стражника, що побив хлопця, та жінку, яка зробила фальшивий алярм, засуджено на півтора роки тюрми. До батька приїхав шеф гестапо, ще раз перевірив цілу справу, подякував за вчасну інтервенцію й просив лише, щоб похорон убитих відбувся без демонстрації, бо загострення відносин нікому добра не принесе.

Вбитими були: старий 92-річний дід Кецик, що вийшов подивитись, хто стріляє, Степан Сивий — 25 років, який приїхав з німецької армії на відпустку до хати, що біг припинити стрілянину, та інвалід Петро Шміґельський, який не встиг втекти до хати, коли почалась стрілянина.

На настирливі домагання мами у 1918 році батько переноситься із знищеної війною дощенту Ярославщини на спокійнішу парафію. Бо коли батько повернувся після воєнних дій з Відня, то єпископ доручив йому опіку над 21 селом, де не було священиків. Одинокий старенький о. Лазор в Ляшках залишився, але він вже сам з хати вийти не міг, то хрестив чи вінчав людей у себе в хаті, а похорони люди робили самі, а отець парох лиш раз на рік, випроваджений на цвинтар, кропив свяченою водою свіжі могилки.

Церкви в більшості понищені, села у 50 відсотках згоріли. Отож батько з воза не злазив, тай рідко коли в хаті ночував. Крім обов’язків душпастирських з доручення єпископа на батька спали ще обов’язки з почуття відповідальности перед власним сумлінням. Отож прийшлось сповняти функції шкільного інспектора, відкривати школи, призначати некваліфікованих учителів та забезпечити їм і хату, і прожиток. Треба було сповняти обов’язки інспектора на відбудові знищених сіл. Далі треба було взяти на себе обов’язок референта допомоги вдовам та сиротам та воєнним інвалідам. І врешті стати повітовим розподільником допомоги Червоного Хреста.

Щоб подолати ту роботу, батько затруднив не лише сина Славка, як свого кур’єра, транспортера тощо, поки він не пішов добровольцем до війська. А донька Маня то не одну ніч просиділа над всякими звітами, розподільниками чи списуванням протоколів. А самі ми жили у піврозваленій хаті. Кухня заціліла і одна кімната. Там ми жили, а дві інші напіврозвалені кімнати перемінено на магазини одягу та харчів. Ніякого устаткування в хаті не було, тож столом служила бочка денцем наверх, а табуретами клецки з дерева. Дві курки тримали ми в пекарській печі, а корову в розбитій стайні, де одної стіни не було зовсім.

У жовтні 1918 р. батько переїхав на спокійну парафію. Була це Передільниця Добромильського повіту — знане із злодійства село на цілу Галичину. І справді, таких, які не крали, було на ціле село може п’ять родин. Першого листопада застав село незнищене воєнними діями, але без одного здорового мужчини. Жінки орали, сіяли і молотили. Крім церкви, ніякої установи в селі не було, навіть школи. Батька призначено політичним комісаром на цілий район. До його обов’язків належало: забезпечити державне майно, створити в районі міліцію й військову охорону для державного майна та позміняти війтів, де були поляки.

Фронт проходив селом то в один, то в другий бік. І врешті польська окупаційна влада. Господарська руїна і політична програна. Почали повертатись мужчини. Але розмови про школу, читальню чи кооперативу не було з ким ані з чим починати.

Перше, що зробив батько, — вистарався дозвіл на ім’я жінки вести продаж тютюну, очевидно за яйця, бо гріш з дня на день тратив вартість. Потім придбав аптечку для людей, а другу для тварин. Цим завідувала мама, радила на підставі підручників, обділяла потрібними медикаментами. Потім почалась поновно праця виєднування вдовиних пенсій і розміщення сиріт по всяких притулках чи по добрих людях. З черги передплатив газети та журнали, й в неділі по вечірній люди сходилися послухати, що в газетах пишуть. З уряду, батька, як того, що веде метрикальні записи, зробили інструктором Статистичного Бюра з обов’язком щомісяця звітувати до головного Статистичного Уряду про зміни серед населення кількох довколішніх сіл.

Тому, що про школу, читальню чи кооперативу в селі не хотіли навіть слухати — батько поробив вступні старання про меліорацію грунту — зокрема підмоклого «Оболоня» та «На ріни», де в дощову пору ні пройти, ні проїхати, а що посієш, то вимокне. Але та акція теж не вдалася, «бо наші діди жили без меліорації, то й ми доживемо. А коли відводниться, то податки вищі будуть».

Тоді батько сам взявся за школу. На клаптику парафіяльного городу заклав фундаменти. На цвинтарі та кругом городу вирубав старі ясені й на тартаку проміняв на матеріял. Школа росла доволі швидко. Знайшлись помічники. Спровадив батько учителя-українця, бо село було чисто українське, й почалось нормальне навчання десь 1924 р. Повернувся з таборів інтернованих молодий чоловік, що набув кілька практичних фахів, й батько намовив його закласти крамницю, а при крамниці фризієрський заклад. Діло пішло. Але Качмарикові було трохи незручно вести одне й друге, то крамницю переорганізували на кооперативу, додали продавчиню, а Качмарик був закупщиком, а тато книговодом.

Коли ж з Америки повернувся Зінкевич і побудував зразу при мості нову велику хату, крамницю перенесено до неї, а Качмарик займався фризієрством та виправою звірячих шкірок.

З молодих знайшлися охочі до просвітянської праці, та не було ані диригента, ані режисера. Почалося з випозичання книжок і одного фестину на рік. Від вчительки-польки теж помочі ніякої. То батько підшукав молодого дяка десь аж під Гусаковом. При тому він був теж добрим столярем. Знайшов для нього дівчину, поженив, і так почалося культурне життя. Проби відбувались у школі. Польки-учительки робили певні труднощі, але батько тоді вже здобув собі в повіті певну позицію, тому спротив учительок сам староста допоміг зламати, бо батька потребував у повітовій раді як незаступимого референта шкільних справ. Наша школа заімпонувала навіть полякам, бо знали, які настрої були в селі.

З черги підшукав здібного хлопця, якого післав на ветеринарні курси, й село, а також ціла околиця дістали свого «ветеринара». І так поволі з нашої хати забрали папіроси і тютюн. Пішла теж моя бібліотечка до читальні, також аптечка перестала поповнятись, бо вже був свій ветеринар.

Зразу батько сам доглядав поля та луги, а мама городи. Але з уваги, що в селі було більшість господарств дво-три моргових, та й ті розпорошені в чотирьох або п’яти місцях, по загонові, то щоб хоч в якійсь мірі людям допомогти, батько почав давати «на спілку». Це у нас виглядало так. Батько давав добриво, давав своє, звичайно селективне, насіння і пильнував про плодозміну. А винаймаючий мав виорати, обсіяти, виполоти чи справити, зібрати й привезти половину врожаю до стодоли. Також запрошував часто до села повітового агронома, який давав людям поради, як управляти поле та що на ньому сіяти. Яку застосувати систему плодозміну, щоб не виснажувати ріллі.

Розподіл праці у батька був незмінний. Вставав біля шостої. Палив зимою в печі-огрівачі й сідав за канцелярську писанину. Біля восьмої йшов до церкви правити тиху Службу Божу. Після сніданку або їхав до міста — в понеділок до Добромиля до старости або на якісь наради, а в п’ятницю до Перемишля, до єпископської канцелярії, бо й там мав обов’язки. Допомога вдовам по священиках, Шкільна Рада та щось із сирітськими захистами. А коли не їхав до міста, то паличка в руки й з одної школи до другої, бо школи були у трьох селах, що належали до парафії. По обіді знов сідав писати, головно всякі звіти або рахунки кооперативи, а увечері, в залежності від пори року, то рубав ріща в шопі, то лущив кукурудзу чи горох, то сідав щось почитати. Спати клався завжди між 8-9, але ще з годину читав, часто для мене казочки або історичні оповідання.

Їв дуже невибагливо, читаючи газету. Не пив, хіба для годиться склянку вина. Курив три папіроси на день — завжди після їжі. Дожив до 82 років життя і помер в наслідок недогляду від гангрени. Нервувався часто, переживав багато, але назовні це було непомітне. Я не чув ні разу, щоб на когось сварився чи кричав. Дорікав нераз, але завжди спокійно й вибачливо, радше радив, ніж картав. «З живого й з мертвого» не здирав, себто не брав надмірної плати. За церковні треби ніколи нічого не вимагав — «що вважаєте, то дасте. Але не скривдіть дяка та паламаря». На тому тлі були часті суперечки з мамою, бо батько гостив кожного, хто зайшов до хати, а часто не брав за послуги нічого. Знаю від мами, що коли я поїхав студіювати до Кракова, то батько часто мусів позичати гроші, щоб післати мені на помешкання і на оплати за навчання.

Тепер нераз дивуюся, звідки у батька було стільки енергії, бож всі його обов’язки вимагали не лише часу, але й рішень, часто ризикованих, і плянування. Майна родині не залишив. Сам придбав собі труну ще за життя, щоб по смерті не було нікому клопоту. А місце на цвинтарі знайшлось безплатне. До нині добрі люди доглядають його могилу.

(Далі буде)