В. Ґоцький

Польський дослідник Адам Глєбовіч зібрав уперше ширші інформації про долю та розвиток Римо-католицької Церкви в Білорусі та на Україні 1918-1990 р. та опублікував у 1991 році в праці «Костел у неволі». Праця ця підставова, для познайомлення з тою проблемою, яка завжди й нині має дещо контраверсійний характер. З двох причин. Для православія, яке уважається домінуючою релігією для Сходу — це загроза прозелітизму, тобто навертання місцевих громадян на католицизм. Для України — це постійна загроза полонізації мешканців України.

Глєбовіч завдав собі чимало труду зібрати на місцях потрібні інформації та подати їх для ширшого відома. У книзі маємо загальну характеристику доби 1944 до 1990 pp., розділюючи її на три відмінні частини. Часи загибелі, розгрому, часи відлиги та часи відродження. Автор згадує, що в часи панування сталінського розгрому зліквідовано вповні Греко-католицьку та Вірменську Католицьку Церкви а тоді прийшла черга й на інші Католицькі Церкви. В той час на Захід продіставались деякі відірвані вістки, але ситуації в цілому не було можливо зловити. Щільні кордони, цензура листів, постійна загроза для тих, які ще заціліли, — зумовили такий стан.

Деякі західні дослідники релігійного життя пробували пробити цю залізну завісу, та й вони натрапляли на постійні перепони. (М. Бордо, В. Коляж, Д. Дун та релігійний квартальник в Парижі «Лібертас» — лише в незначній мірі змогли кинути дещо світла на релігійну ситуацію в УРСР). Крім загальних інформацій, автор завдав собі труду подати читачам докладну організаційну схему Римо-католицької Церкви, а теж докладний виказ парафій та священиків, які ці парафії обслуговують. Окремо є згадка про тих священиків, які померли, сповняючи свої обов’язки, а теж долучена орієнтаційна мапа розміщення Костела на Білорусі та Україні.

Ось як автор насвітлює розвиток Римо-католицького Костела в Україні: «Україна від віків була й залишилась тереном перемішання двох євангелізаційних напрямків, грецького й римського… Вже у XIII столітті монахи домінікани та франціскани поширили на тих теренах католицизм.

Папа Григор II у 1357 році покликав до життя митрополію римо-католицьку в Галичі, яку у 1414 р. перенесено до Львова. Митрополія складалася з єпископств: Холмського, Кам’янецького, Київського, Луцького, Володимирського та Перемишльського… Після 1921 р. (ризький трактат) в границях СРСР залишились єпархії Київська, Кам’янецька та частина Луцької… В роках 1920-1930 на тих теренах закрито 20 парафіяльних костелів та 11 і костелів та манастирів. А в роках 1933-37 закрито решту костелів, які досі заціліли… З хвилиною німецько-більшовицької війни почалось несміливе відродження релігійного життя на тих теренах. Тоді відкрито на Поділлі кільканадцять костелів, які прибули обслуговувати священики з Волині.

З хвилиною повороту радянської армії наступила повна ліквідація Церков Греко-католицької та Вірменської, яку переслідувано та винищувано за відмову прилучитись до православія…

В тому часі на теренах Української РСР знайшлось з львівської римо-католитцької єпархії 400 парафій, з Луцької 140 парафій та з частини Перемишльської 75 парафій. Отже, разом було 615 парафій та кільканадцять відновлених у Кам’янецькій єпархії за часів німецької окупації. Коли границя на Бузі та Сяні була усталена, наступило переселення людности. Тоді до Польщі виїхало 788 тисяч поляків, в тому 2,500 священиків. В тому самому часі з теренів за Збручем виїхало до Польщі 36 тисяч поляків, в тому 430 священиків…

Після всіх тих переселень в Україні залишилось офіційно коло 250 тисяч поляків, але дехто цю цифру подвоює…

Нині Римо-католицький Костел в Україні став Костелом меншости, бо основна Церква — це Православна. Знищення у 1946 р. Греко-католицької Церкви спричинило, що деяка кількість вірних, які не хотіли прилучитись до православ’я, почали вчащати до латинських костелів. Також дехто із священиків греко-католиків почав допомагати в праці латинським парохам…

Ще у 1944 році луцький єпископ Адольф Шельонжек висвятив кількох своїх священиків на апостольських адміністраторів та із деякими іншими священиками вислав їх на місійну роботу за Збруч… Бували випадки, що один священик-місіонер обслуговував 10 повітів, де було всього два чинні ще костели… Ці місіонери обслуговували не лише Правобережжя, але заїздили до Києва, Харкова чи Дніпропетровська (кс. Йозеф Кучинскі). Та вже у 1945 р. НКВД виарештувало як єпископів, так і священиків та відставило їх до Польщі, а бувших совєтських громадян (7) засуджено на довголітні табори. А деяка кількість таки залишились при своїй праці та в найближчих двох роках вони теж були засуджені на 10 років за «антидержавну агітацію». До таборів попали теж бувші капеляни з А.К. Рафал Керніцкі («Дзюньо») зі Львова та Антоні Пйотровскі («Правдзіц»), капелян 27 Волинської Дивізії А.К.

Ще до 1946 р. залишилося двох польських єпископів: Шельонжек з Луцька, який категорично відмовився в’їхати, «доки хоч оден католик є в його епархії». Тож його силою виселено до Польщі. А архиєпископ Львова Євген Базяк, за намовою б. мін. Бартля, висланого з Варшави, погодився 26.4.1946 р. покинути Львів. Після тих переселень залишилось в Львівській епархії 22, а в епархії Луцькій 12 ксьондзів. Та і на тих прийшла черга. Присуди звичайно кінчалися на 25 роках. Старші вимирали, а молодого допливу не було зовсім. У самому Львові було на початку 6 римо-католицьких священиків. Одного арештовано, а троє померло.

У наступних роках арештування посилено, арештовано теж жінок, які організували спільні молитви чи допомогу для потребуючих. Арештовані священики й в таборах сповняли свою душпастирську працю, про що обширно повідомляє о. Буковінскі у своїх спогадах.

Після хрущовської відлиги багато священиків повернулось із заслання. Але одним не дозволено сповняти священичих обов’язків, іншим не дано дозволу на замешкання у своїй давній парафії. Деякі мусіли поселятись поза кордонами У РСР (в Литві чи Молдавії) й тільки у 1980 роках повернули до своїх місць…

Переслідування священиків та закривання костелів тривало до 1960 p., в тому часі заборонено вести катехизацію дітей, відвідувати священикам шпиталів… Тоді секретар партії проголосив офіційно, що в СРСР «до 1980 року релігія перестане існувати…». Тоді люди сходились на молитву без священика… Богослужби правлено по цвинтарях чи приватних домах, а деякі костели ремонтовано тайно по ночах, без всякого дозволу. Молодих адептів у священство підучувано потайки, часто протягом 10 років. Врешті влада дозволила на початку 1970 років на навчання католиків з України в духовній семінарії в Ризі… Але вже дозвіл на душпастирювання вони отримували лише на теренах за Збручем. На терен єпархій Львівської та Луцької не допущено ні одного нововисвяченого священика. Як мотив недопущення, був закид, що польські ксьондзи «ведуть полонізаційну політику»…

На початках 1970 р. організаційна структура Римо-католицького Костела в Україні виглядала так:

Епархія Яси, парафія Чернівці — двоє священиків. Епархія Тираспіль, парафія Одеса — один священик. Епархія Житомир, 4 парафії — п’ять священиків. Епархія Луцьк, парафія Крем’янець — один священик.

Епархія Кам’янець-Подільськ, 8 парафій — вісім священиків.

Епархія Львівська, 5 парафій — 6 священиків. Епархія Перемишльська, 2 парафії — 2 священики.

Разом у 1970 р. було єпархій 7, парафій 29, священиків 25, а вже у 1984 р. було єпархій 7, парафій 28, священиків 34, а у 1991 р. стан був — єпархій 7, парафій 196, священиків 57 сталих. (У списку немає зовсім священиків, які приїздять з Польщі на тимчасовий побут).

У прикінцевих заувагах автор ще подає такі цікаві дані. «У 1987-88 р. число богословів у семінарії в Ризі виносило: Україна 28, з Латвії 21 та з Білорусі 20… Це свідчить про добре збережену релігійну настанову в Україні… Крім того, з Ковно прибуло до праці 2 священиків та кілька висвячених підпільно, в тому деякі висвячені греко-католицьким єпископом…

Новоприбулі священики знають місцеву мову, а польською володіють дуже слабо. Вони теж впроваджують в костелах українську мову, але у деяких парафіях зустрічають гострий спротив вірних…

… З уваги на те, що НКВД зокрема переслідувало поляків, серед деяких людей наступила затрата національної свідомости. Нині можна зустріти багато людей, визнавців Римо-католицького Костела, які уважають себе однак українцями…

Велику допомогу місцевим душпастирям несуть священики з Польщі, які не лише матеріяльно, а й морально допомагають, але теж приїздять на короткий час для душпастирської допомоги. Крім того, видатну допомогу несуть осілі тут монаші чини (досі незалеґалізовані) капуцини, пальотини, христосівці, домінікани, облати, сівці та ціла низка сестер…

Для пожвавлення праці Костела у немалій мірі причинилося відновлення праці суспільно-культурних організацій, які діють вже активно в Києві, Львові, Чернівцях, Житомирі та Кам’янці-Подільському…

Завершенням відродження Польського Католицького Костела в Україні було призначення Апостольською Столицею 5 єпископів для України 16.1.1991 p…. На жаль, ці радісні хвилини відродження були притемнені хмаринами, що мали місце в Перемишлі та у Львові… Група поляків у Перемишлі не допустила єпископа-номіната Греко-католицької Церкви єп. І. Мартиняка до його катедри в Перемишлі… Подібне трапилось у Львові, де не могла відбутися інсталяція польського архиєпископа до його катедри у Львові у наслідок протестів місцевих українців. Стільки автор.

Тут варто ще подати імена римо-католицьких священиків з України, які правдоподібно є українського походження.

Карась Мартин — помер у тюрмі 1953 p., Кашуба Серафим — помер 1977 p., Андрущишин Антін — висвячений в священики греко-католицьким єпископом 1988 p., Хоміцкий Антін — висвячений 1936 p., Дубравский Антін — висвячений 1983 p., Галецький Олег — висвячений 1989 p., Гуцал Микола — висвячений 1987 p., Марко Роман — висвячений 1984 p., Нагорний Юрій — висвячений 1980 p., Німченко Антон — висвячений 1990 p., Павелко Василь — висвячений 1987 p., Шевцов Віктор — висвячений 1989 p., Ткач Віктор — висвячений 1986 p., Ткачук Леонід — висвячений 1984 p., Трофим’як Маркіян (Марек) — висвячений 1974 p., зараз єпископ-помічник, родом з Козови. Отже, разом 15 священиків римо-католиків, які правдоподібно є українського походження».

Чи наведені польським дослідником факти розвою до дії Римо-католицького, а в дійсності Польського Костела в Україні не свідчать про його ролю як у минулому, так і під сучасну пору з прицілом у майбутнє? Якби цей Костел був справі Костелом польської меншини в Україні, то все було би в порядку. Але чи із слів та рапортів п. Глєбовіча не вичуваємо одного простого факту? Колись в Україні жило постійно коло 6 мільйонів поляків. У час великої війни та жовтневої революції там залишилось ще біля 3 мільйонів поляків. Із польських джерел знаємо, що на Сибір вивезено та замордовано коло 2 мільйонів поляків. Як подає Глєбовіч, до Польщі переселилось неповних один мільйон, а на Україні зосталось ще 250 тисяч поляків.

То для кого потрібні нині 5 біскупів, 57 ксьондзів та 200 парафій на початку 1991 року? Нині цих парафій нараховується біля 400, а в самому Києві 3, в Одесі 2, у Львові З?

Чи для обслуги 250 тисяч зареєстрованих поляків, які вже забули розмовляти по-польськи, це все потрібне й конечне? Чи це не є просто стара місія для навертання Сходу, розбудована в Україні?

Дещо про о. Петра

Отець Петро Бендик, молодий священик, висвячений у 1987 році. Ріс та виховувався у безбожному світі, де здобув музичну освіту. Завдяки побожній мамі, яка не вагалася брати зі собою на Богослуження у катакомбах, він у загальному ознайомився з релігією батьків. Тому в дорослому віці вдався до Талліна на богословські студії, які завершив висвяченням, та пішов служити своєму народові. Зараз душпастирює в Дрогобичі. З нагоди участи у Конгресі Богословів середньої та східьної Европи в Любліні поділився своїми міркуваннями з редактором польського місячника «Вєнзі» про наші церковні справи.

Про неактуальність назви «уніяти»

О. Петро широко розказує про умови праці та відмінність тої праці у підпільних умовинах. Про єднання в тих умовинах усіх віруючих без різниці на обряд. Та висловлює гіркі слова негодування в сторону Ватикану за т.зв. Східню Політику, яка по суті була засудом для нашої Церкви.

Звертаючи до вживаної нині назви «уніяти», він стверджує, що того рода назва — це анахронізм. Бо уніятами є ті, які приєдналися до когось. Але вже їх нащадки до нікого не приєднувались, отже з тої причини неправильно їх називати уніятами, коли вони католиками вродились. Вживання тої назви нині — це свого рода приниження або обмеження у вартості. Нині ми є католиками східнього обряду, а не жодними уніятами. Наші батьки родились католиками, й ми такими вродились.

Чому Патріярхат такий важний?

На таке питання репортера о. Петро відповідає: «Щоб Східні Католицькі Церкви достовірно свідчили про свій католицизм — мусять мати правдивий східній характер. Не лише повноту богослов’я та обряду, але теж східню організаційну форму. Отже Патріярхат! Тоді православні переконаються, що приступаючи до унії з Римом, не втрачають нічого із своєї східньої традиції, звичаїв, а збагачуються Христовою єдністю. Домагаємось патріярхату, щоб могти вповні свідчити свій католицизм. Брак визнання нам Патріярхального устрою дає лиш православним аргумент, що поєднання з Апостольським Престолом нищить східній устрій та традиції. А такого поєднання вони не бажають».

Конфлікт в Перемишлі є шкідливий для поляків Запитаний про скандальні відносини в Перемишлі, о. Бендик каже: «На добрих сусідських відносинах з поляками нам залежить. Конфлікт в Перемишлі відбився негативно по всій Україні… У Дрогобичі я мав такий випадок. Прийшли до мене поляки з проханням помогти їм дістати один з костелів. Пішов я до Міської Управи й кажу прямо. Існує релігійна спільнота, то треба їй дати костел. А урядовець мені теж прямо відповідає: «А чому ми маємо їм давати, що вони хочуть, таж нашим у Польщі нічого не хочуть віддати»… Очевидно, урядовець на ті справи дивився з політичної точки зору, але саме такими акціями, які мали місце в Перемишлі, самі поляки унеможливлюють нормальний розвиток релігійного життя поляків в Україні. Прикро це сказати, але події в Перемишлі поважно погіршили ситуацію поляків в Україні… А дарунок папою одного польського костела в Перемишлі для греко-католиків — це лиш компроміс, а не розв’язка справи… Здаю собі справу, що папа не має абсолютної адміністративної влади. Та дарунок костела — це гарний жест, а не розв’язка справи…».

Про взаємини греко-католиків з православними «Ментальність людська на Східній Україні на Західній є дуже відмінні одна від одної. Автокефальна Православна Церква зродилась над Дніпром у 1917 р. враз із проголошенням власної державности. Там вона відроджується і зараз, але натрапляє на великі перепони, подібно як ми натрапляємо у Західній Україні при віднові Греко-католицької Церкви. Зате в Галичині не було ніяких перепон для реєстрації УАПЦ. А на чоло парафій висувались люди або скомпромітовані в минулому співпрацею з КҐБ або такі, які з моральних спонук не могли бути прийнятими до Греко-католицької Церкви. Ця очевидна підтримка влади для УАПЦ в Галичині буде зумовлена ще тим, що РПЦ на тому терені не мала ніяких виглядів вдержатись.

УАПЦ на Східній Україні має характер суто національний та державотворчий. Тому там влада підтримує РПЦ, а нерадо дає можливість розвиватись УАПЦ. (Це писано в 1990 році).

Не думаю, однак, щоб УАПЦ в Галичині могла на довшу мету втриматись, занедбуючи євангелізацію людей, а всю свою увагу присвячуючи поборюванню Греко-католицької Церкви».

Чи Греко-католицька Церква не є надто націоналістична?

Нав’язуючи до постанов Другого Ватиканського Собору, о. Бендик стверджує: «Католицька Церква не ідентифікується з жодною формою культури, раси чи національности. Саме тому має можливість сповняти свою ролю супроти кожного народу. Місія нашої Греко-католицької Церкви в Україні є в першу чергу євангелізація, яка тісно в’яжеться із піднесенням на вищий щабель духовности, покращання життєвого рівня та національної свідомости. Людина пробуджена духово сама старається знайти свій шлях. Дати собі відповідь на ряд питань: про ціль життя, про своє духове коріння. Так народжується патріотизм, який випливає з духових потреб людини, а не із штучно плеканої ненависти до других. Патріотизм — це християнство, а шовінізм — це поганство!», — кінчає свої міркування о. Петро.

Про ролю жонатого священства

Сам о. Петро жонатий. Має двоє дітей. Він твердить, що жонатому священику легше є зрозуміти та допомогти тим, що такої помочі шукають у священика. Бо целебси постійно наражені на спокуси, постійно у душевній непевності, чи зуміють спокуси перенести самі. А коли дають поради вірним, то часто чують у відповідь:      «Отче, це теорія, а практичного життя ви не знаєте». Добра дружина — це незаступимий помічник у душпастирюванні. Прикладна священича родина — це взірець для парафії, це євангелізація на практиці. У підпіллі жонаті душпастирі скоріше знаходили шлях до душі вірних, співтоваришів по праці, бо вони мусіли поборювати такі самі труднощі, що мали їх теж їхні вірні. Жонате священство — це теж прикмета Східньої Церкви.

Чи справді Греко-католицька Церква є перепоною у діялогу?

Отець Петро вважає, що це неправильне формулювання запиту. Бо серед греко-католицького священства немає ніяких даних на це, що наша Церква може бути перешкодою у нав’язанні діялогу. Якраз противно, існування нашої Церкви, Католицької Церкви східнього обряду, яка перетривала всякі гоніння, — є доказом, що вона саме й є одним із виявів того діялогу, що зміряє до зближення обох Церков. Закид, що, мовляв, наша Церква є перепоною, висунули, в першу чергу, чинники політичні, які хочуть в Церкві бачити знаряддя своєї політики. А так звана Східня Політика Ватикану пішла на ці закиди. Римо-католицька Церква духовно пов’язана з окцидентом, в той час як Церкви Православні із духовим Сходом. Отже, яканебудь безпосередня дискусія між тими двома Церквами утруднена, а то й засуджена на невдачу.

Саме Греко-католицька Церква, пов’язана духовно із Заходом, а обрядово із Сходом, з якого сама виросла, — має всі шанси бути тим помостом між Заходом і Сходом, а в ніякому разі перепоною.

О. Петро твердить, що всякий діялог мусить спиратись не на догмах, а на життєвих потребах Церкви. Накидати нині комусь якісь ідеї без усвідомлення та сприйняття — це нонсенс, це черговий крок до невдачі.

Ця розмова була переведена ще в 1990 році, але думки висловлені нині не втратили нічого.

Його влучне твердження, що всякі місії римо-католиків на Сході є згори засуджені на невдачу, бо спираються на односторонніх уявленнях без узгляднення потреб східньої духовности.

Розказували з подивом…

Сходження вгору з-під сільської стріхи лемківсько-бойківського пограниччя почалось від військової кар’єри. Служба у війську під впливом всяких лівих пануючих тоді течій не належала до популярних. Тому лише одиниці нашого народу, точніше затурканої Галичини, знайшлися в рядах цісарсько-королівської австрійської армії, та ще на офіцерських постах. Бо шлях до офіцерських чинів був закритий для багатьох матеріяльними перешкодами. Офіцер мав власним коштом придбати для себе мундир, а при кавалерії ще й коня з вирядом, та вести широке та виставне життя.

Та молодому Коциловському поталанило. Не лише успішно пройшов офіцерську школу, але, нав’язавши дружні зв’язки з престолонаслідником Карлом, якось всі ці труднощі переборов.

Розказують, що коли якийсь час був стаціонований у твердині Перемишль, то мав звичай кожного ранку виїздити на прохід верхи на коні. Вертаючись до своєї квартири, десь біля 9 години ранку, звичайно з ринку повертав конем на стрімкі сходи, що вели до латинської катедри, й в той спосіб скорочував собі шлях повороту та викликав захоплення місцевих дам та міщан. А подолавши 42 сходи, зупиняв коня, звертався обличчям до панорами міста над Сяном і затягав популярну італійську пісню «О сольо міо» або арію з опери «Аїда». Мав не лиш сильний металічний тенор, а й добру школу. Захопленню слухачів не було кінця. Часто вже і сліду по співаку не було, а захоплена публіка все ще не припиняла своїх оплесків.

А було це ще у 1912 році. Чи думав тоді цей оригінальний офіцер гусарів, що пару років пізніше він засяде на єпископському престолі в тому ж самому Перемишлі?

Ідіть, сповніть свій обов’язок!

Стах Дашо, син міщанина із Самбора, будучи вже богословом в Перемишлі, бере активну участь у творенні своєї держави у 1918 році в Самборі. Та всі його товариші надягнули мундир вояків УГА, то він не хотів залишитись позаду. Як богослов, кандидат на священика, мав певні сумніви. Тому продирається через польський фронт до Перемишля та йде «на пораду» до свого єпископа Йосафата Коциловського. Той вислухав його уважно, розпитав про події у Самборі (по другій стороні фронту), а на кінець сказав: «Ідіть, сповніть свій обов’язок» і дав благословення на важкий вояцький шлях.

Так Стах Дашо став зразу телефоністом Самбірської Бригади, а після відступу за Збруч перейшов підстаршиною адміністраційним до Полевої Лічниці УГА, з якою й закінчив свою військову кар’єру, пройшовши широкі шляхи від Чорткова через Вінницю, потім Чехо-Словаччину, назад до Самбора. Та польська рука знайшла його й відправила з молодшим братом до табору в Тухолі.

Коли у 1922 р. його звільнено, то раніше, чим до хати, він заїхав до владики подякувати за пораду та за благословення, яке врятувало його від очевидної смерти, що чигала на кожному кроці як у «Чотирикутнику Смерти», так і у Тухолі. При кінці розмови він пригадав владиці слова «Йдіть, сповніть свій обов’язок» та запитав, чи може продовжити сповняти свій обов’язок у службі Богові та своєму народові. Владика засміявся лише та порадив: «їдьте додому, скидайте свої комісняки й повертайтесь до нас, а втрачений осінній триместр буде Вам зарахований».

За неповний рік часу Стах Дашо став о. Станиславом Дашом та дістав назначення бути катехитом у школах. Зразу у Самборі, а потім у Старому Самборі, де навчав не лише Закону Божого, але обов’язку супроти свого народу та своєї Церкви.

Целібат

Духовна Семінарія в Перемишлі шуміла, бо кандидатів у священики було чимало, а в тому половина бувших вояків УГА, яким доступ до університетів у Польщі був закритий. Навчання відбувалось дещо скорочено, бо запотребування було велике для обсади парафій, а кандидати не такі то й молоді, мали вже чималий життєвий досвід за собою, та й наука приходилась не так то вже й легко.

Десь у тому часі розійшлася крилата вістка, що на вимогу Апостольської Столиці наші єпископи мусять увести примусовий целібат. Зразу думали, що наші владики якось оборонять нашу Церкву від целібату. Скоро стало відомим, що перед прийняттям до семінарії вимагають деклярації богослова, що він буде висвячуватись нежонатим. Перша Станиславівська єпархія увела целібат, а через рік також Перемишльська. Львівська увела целібат теж, але на добровільній базі, але у вихованні покладено натиск на конечність висвячуватись у нежонатому стані. Посипались протести як до єпископа, як також прямо до Ватикану. В Перемишлі створився окремий громадський комітет із визначних людей, які станули в обороні прав нашої Церкви.

З уваги, що деяка кількість кандидатів підписали заяви про безженство, боячись, що це може зламати акцію спротиву, поведено широку інформативну акцію як у пресі, так в окремих брошурках. Пригадую, навіть була сатирична п’єса на три дії «Целебс», в якій осмішувано целебсів, які не годні відігнатись від молодиць, а у висліді мусять тікати зі села, боячись побоїв від мужів.

Єпископ Коциловський на той спротив зареагував дуже рішуче. Поперше відтягнувся від всяких світських установ та організацій, в яких до того часу єпископи були не лиш опікунами, але часто фундаторами. Перестав брати участь у громадських святкуваннях. Ба що більше, заборонив усім священикам уділятись у громадському житті, що не завжди було дотримуване.

Духовна семінарія пару років стояла пусткою, бо для кількох, що пристали на целібат, не можна було починати навчання.

Коли до того часу єпископ зводив затяжні бої із заскорузлістю наших священиків, старався вповні зукраїнізувати свою єпархію, відсуваючи русофілів у глухі закутини. То тепер цей процес припинився. Владика, відійшовши від українського громадського життя, не припинив своєї праці для піднесення нашої Церкви на вищий рівень, наладнуючи взірцеву адміністрацію, але частіше почав бувати серед польських монахів. Так тоді народився зародок наших оо. селезіян.

Як нагуляєтесь, прийдіть до мене!

Єп. Коциловський був людиною репрезентатив­ної зовнішносте. Високий, пристійний, із добре виплеканою бородою та енергійними рухами, набутими в офіцерській школі.

Працював інтенсивно та систематично. Часто робив ненадійні візитації навіть найбільш закинутих в горах парафій. Як єпископ не був самовладним, але дуже вимогливим та рішучим, зокрема коли помітив явний спротив. Був першим українцем в Перемишлі, який почав вживати авто для своїх далеких поїздок, що теж посилювало його авторитет не лише в місті. Одного разу поїхав відпочити до Ворохти із своїм невідступним канцлером. У ресторані «Під смерічкою», де вечеряли, на залю прийшла розбавлена компанія, яких 12 мужчин. Поводились розгульно, але з певним тактом. Не перебирали міри. Дотепи, спів, чарка, так і шуміли весь вечір. У тому товаристві був чоловік невисокий, плечистий, але очевидно, це він очолював це веселе товариство.

Мова мінялась то українська, то польська, а часом і німецьку було чути. Єп. Коциловський довший час обсервував пильно весельчаків, а потім післав свого канцлера, щоб запросив на пару хвилин саме провідника.

Представився, поручник Матюк, зараз його група робить поміри лісів і в день виплати приходять з лісів між людей, щоб трохи розважитись. Владика зразу зорієнтувався, що має до діла з людиною освіченою та волевою, яка вміє випити, але вміє теж сказати «досить». Поговоривши про це й про те, запропонував йому прямо: «Пане Матюк, я потребую доброго адміністратора лісів. Але це мусить бути священик. Як вам наскучить шастати по чужих лісах та гуляти — приходьте до мене. Я вас влаштую».

Лихоманка целібату втихла, але не зовсім. Духовна семінарія почала працювати. На поодиноких відділах тепер не по кількадесять кандидатів, а по кілька. Коли висвячував перших целебсів, то весь Перемишль пішов подивитись, а їх було 5!

Я вже кінчав гімназію, коли розійшлася вістка, що між кандидатами у священики є один бувший старшина УГА. Це й був поручник Матюк, лежав хрестом між 12 іншими молодиками, невисокий, лисий, вже так добре під 40 років. Єпископ дотримав слова. Скоротив йому роки навчання, а після висвячення послав у Старо-Самбірщину до Волі Кобилянської, звідки він мав нагляд над єпископськими лісами та лісничими. Також перейняв торговельну сторінку продажі дерева закордонним фірмам.

Пригадую

Зупинились ми у мандрівці під Райським, що біля Лютовиська. Стрічний газда, доволі свідомий бойко, розказував про всячину. Зайшла мова про священика. Скупий, для людей добрий, але від політики тікає. А потім вказує на доріжку, яка з Райського веде до Хревту та перетинає потік, на якому немає містка. Розказує, коли він вертався з лісу, побачив, що в тому потоці, а було саме по дощі, застрягло авто, якого тут люди зовсім ще не бачили, й не може вибратись з потока. Коли він підійшов, якийсь бородатий «ксьондз» обізвався по-нашому, чи не можна в селі дістати коней або волів, щоб витягти авто на беріг. Я сказав — піду пошукаю. Та коли з сусідом привели дві пари волів, то застали шофера при моторі, а той бородатий ксьондз, заталапаний по коліна в болоті, підпихав машину зі заду та підкладав камінь.

Припрягли ми волів, витягли авто з потока. Подякував, дав нам п’ятку, а ми йому сказали, що то перше авто в тих сторонах показалося. Що зараз тут півсела буде. А він лиш засміявся: «Але нас вже тут не буде, дякуючи вашій допомозі».

А на другий день люди з Телешниці розповідали, що то до них приїздив «наш біскуп з Перемишля».

(Далі буде)

В Україні ми мали свої скромні відпустові місця, де люди приносили свої болі, свої турботи й складали у стіп Пречистої. І не важне було, чи це Пацлавська Кальварія, чи Гошів, чи Зарваниця, чи Почаїв на Волині, чи Печерська Лавра у Києві.

Традиція прощ із постом, жертвою та фізичними невигодами увійшла в нас у релігійно-церковне життя. І коли ми опинились на чужині, почали шукати подібних відпустових місць, де б могли з довірою очистити свою душу від вільних і невільних гріхів та зачерпнути віднови духа.

Отець Василь цю душевну потребу відчув і почав свою акцію створення у Люрді такого тихого закутка для наших зморених щоденними клопотами душ, які б хоч в манюсінькій мірі нагадували наші відпустові місця. Він потрапив на щасливу думку створити український Люрд, щоб став ближчим серцю наших людей.

Дещо про самий Люрд

Не будемо переказувати історії появ Божої Матері та пов’язаних з тим гірких та світлих хвилин. Це знає напам’ять кожний паломник до Люрду. Згадаємо лише, про саме положення місцевости, що нині розрослася до готелево-шпитального містечка із 20 тисячами населення, що в більшості живе з обслуги паломників.

Мальовниче положення між стрімкими, але ще не високими горами Піринеїв, над річкою По — створює не лише гарний настрій, але й надає Люрдові туристичних вальорів, як вхід у високі Піринеї. Із поблизького містечка Тарбес добра залізнична сполука на північ до Тулюзи, на схід до Марсейлу і на захід до Біяріцу над Атлянтиком. Нині Люрд — це всесвітньої слави відпустове містечко. Річно прибуває тут до 6 мільйонів прочан з усіх кінців світу. Приїздять християни, але теж чимало визнавців інших релігій, щоб наочно побачити Люрд і запізнатись з чудесними оздоровленнями, які йдуть уже у тисячі випадків. Щорічно прибуває тут 30 до 40 тисяч хворих на візочках чи милицях, з яких дехто повертається додому здоровим.

Щорічно приїздить біля 1,000 лікарів, в більшості скептики, щоб доказати, що виздоровлення наступило не чудесно, але за природніми спонуками. Більшість тих лікарів мусять розводити руками, бо інших, крім чудесних, оздоровлень не можуть дошукатись.

Про неприродні виздоровлення

В Люрді тепер діє окрема комісія лікарів-спеціялістів, які протоколярно стверджують усі відмічені випадки оздоровлення.

Як це в дійсності виглядає? Відомо, що коли людина зломить кість, то на нормальне зростання потрібно найменше одного місяця та постійного лікарського догляду. У Люрді занотовано багато випадків, що зламана кість зростає або зразу, або через кілька годин. Зростає до тої міри, що рентген не виказує сліду перелому.

Оздоровлення наступає найчастіше під час полудневої процесії та благословення хворих Святими Дарами. Зразу оздоровлений відчуває гострий біль, який поволі зникає, і хворий відчуває благородну полекшу, а лікарі стверджують цілковите видужання. Паралітики, що роками були приковані до крісла чи візочка, встають і ходять без опори. Невилічимі недуги, як задавнена туберкульоза, інфекція нирок, всякі боляки, що не гоїлись роками, — зникають.

Передумовою вилікування є глибока віра і молитва самого хворого або когось іншого, що за нього молиться.

Перші чудесні оздоровлення сталися у 1858 році. Придворний цісарський лікар, сам невіруючий, був свідком, як полум’я свічки обпікало пальці Бернадети Субіру протягом 10 хвилин, коли вона була в екстазі. Коли ж потім оглянув попечені пальці, то, крім сажі, не знайшов ніяких опіків шкіри ні кінцівок. А відомо, що полум’я свічки виділяє температуру до 900° Ц, що спалює навіть кість за 10 хвилин.

Подібного оздоровлення зазнав в тому ж самому році син імператора Франції, Наполеон ІІІ, який дворічною дитиною був у стані агонії, що від народження був паралітиком.

Про всякі виздоровлення чи у висліді благословення Святими Дарами, чи купелі у Люрдській воді можна списати десятки книг. Найважливіше, однак, є те, що невіруючі лікарі після наочного перевірення оздоровлень приходять до одного висновку — чудо.

Ще одне цікаве. Люрдська вода є звичайна гірська свіжа, без всяких хемічних домішок. Як літом, так і зимою температура однакова: 10° — 11° Цельсія. У купальнях її міняють раз на день, увечері. Помимо того, що у купальнях купаються тисячі хворих на всякі випадки інфекційних недуг, не занотовано ні одного випадку, щоб хтось з купальників заразився інфекційною недугою.

Як працює лікарська комісія у Люрді?

Хворі, які прибувають до Люрду, повинні мати свою медичну картотеку. На місці комісія спеціялістів перевіряє стан хворого. Коли ж трапиться випадок одужання, ця сама комісія ще раз провіряє й списує протокол. По рокові часу одужаний повинен поновно з’явитись перед комісією, і щойно тоді западає рішення «Не знаходимо ніякого лікарського оправдання на одужання…».

Документацію оздоровленого відсилають до канцелярії єпископа Тарбес, а він пересилає до Міжнароднього Медичного Бюра у Парижі.

Провіривши ще раз всі дані, Міжнародна Комісія пересилає до Епархіяльної Канцелярії, з якої походить виздоровлений. Ця остання інстанція потверджує або відкидає проголошення чуда.

Як зродився Український Люрд?

До останньої війни наші прочани відвідували Люрд зовсім приватно або як члени групи місця свого тимчасового перебування на Заході. Перша організована група прочан-українців прибула 1948 року. З того часу у базилиці Непорочного Зачаття за головним престолом від сторони органів прикріплено наш національний прапор із написом (по-французькому): «Царице України, молися за нас». Ліворуч від сповідальниці ч. 9 є вмурована пропам’ятна дошка з написом (по-французькому): «Люрдська Божа Мати — хорони Україну», як дар вуглекопів з Бельгії. На тій самій стіні, лише внизу, знаходимо таблицю з 1955 року: «Мати Божа, дякуємо Тобі за опіку та просимо Тебе, моли Бога за український нарід» — М. Бабчук. Біля захристії є напис з 1958 р. від УХР: «Люрдській Непорочній Діві — Терпляча Церква». Зліва від входових дверей є образ Божої Матері Белзької — як дарунок від поляків.

У Музеї Місійному довгий час була приміщена виставка Мовчазної Церкви. У вестибюлі тої виставки був такий многозначний напис: «Мої уста є замкнені — щоб краще сконцентруватись, мої руки є зв’язані, щоб можна було краще молитись, моя душа є готова більше терпіти, моє серце є зранене, щоб більше любити».

У вестибюлі перед виставкою можна було заграти платівку у своїй рідній мові, в якій пояснювалось ближче про ціль та зміст виставки. Фреквенція була дуже велика.

У родинній хаті Бернадети на її ліжку хтось з наших прочан з Тулюзи поклав вишиваний рушник з написом: «Ще не вмерла Україна», а на другому рамені: «Борітеся — поборете».

Заходами українців з Великої Брітанії 1962 р. у каплиці Бернадети (колишня в’язниця) було уміщене пояснення в українській мові і надруковано по-українському молитву до св. Бернадети.

У Вертепі з 200 чудовими фігурами, серед різних коляд світу можна почути й українські коляди та щедрівки із платівки, яку привезли прочани з Англії.

Крім української каплиці в базилиці, прикрашеної вишивками та нашими іконами, у 1982 р. здвигнено чудову, стилеву маленьку церковцю, якої золоті бані видніють над цілим Люрдом. Церква присвячена Успенню Божої Матері як пам’ятка 1000-ліття хрещення Київської Руси.

Біля церкви гарні забудування для гостей та сестер, які постійно доглядають церкву, та прочан. У підвалах церкви, у їдальні на стінах виписано імена жертводавців по країнах.

Сусідню вулицю названо офіційно «Українська вулиця». А напроти, через дорогу затишна і привітна оселя «Веселка», в якій наші прочани знайдуть не пише пристановище на час прощі, але й смачні наші традиційні страви.

Наша церква Успіння Пресвятої Богородиці

Як іззовні, так і внутрі це шедевр (у мініятюрі) візантійського стилю. Проєктував архітект М. Німців, а розмалював відомий іконописець з Польщі маестро Новосельський. Іззовні церковця притягає око всіх прочан, тому, коли немає наших прощ, то в церкві постійно гостюють чужинці, любителі східнього мистецтва. Зате внутрішнє розмалювання для наших людей трохи незвичне. Забагато чорного кольору, риси святих строгі, не поблажливо усміхнені. Зразу були навіть нарікання через те незвичне розмалювання інтер’єру. До малювання достосовані дерев’яні частини та стилізоване важке металеве оковання. Тепер, крім звичайних літніх прощ, до Люрду восени прибуває більше прочан саме на празник Успення, щоб разом з неструдливим парохом, а часто теж із єпископами зложити подяку за вислухані наші молитви та за поновну можливість молитись у Гошеві, Зарваниці, Почаєві чи у Печерських церквах.

І на закінчення

Нині у Люрді завдяки жертвенності прочан і повній посвяті пароха о. Василя Прийми — Україна не є вже екзотикою. Її знають і єпископи, і священики, що відвідують Люрд, а теж усі перекупки з квітами чи готелями.

Так Люрд став для нас, емігрантів з України, малою Україною у Піринеях. Напевно тепер, коли кордони в Україну відкриті, число паломників до Люрду поважно змаліє. Але для нас Люрд — залишиться тим центром, де ми кріпили свою віру, де ми єдналися в молитві за нашу уярмлену Церкву, де ми своїм співом у процесіях у рідній мові привертали увагу всього світу до нашої України. Тож, хто не зможе поїхати відвідати наші марійські місця в Україні, напевне не забуде нашого українського Люрду, де ми зазнавали стільки ласк, де ми заносили наші молитви у стіп Непорочної Діви за нашу Церкву й за нашу Батьківщину.

В. Ґоцький

(Продовження з попереднього числа)

Пізно повернувся батько з Перемишля. Зразу зібрав усіх старших і довго вночі говорили. Я, не дочекавшись цукерків, які невідмінно привозив для свого мізинчика батько, заснув. А наступного дня в хаті рух від самого ранку. Бігають, пакують, а на мене уваги не звертають. Врешті мама сказала, що їдемо до вуйка в гори на вакації.

Щось мені все виглядало підозріло, бо знаю, що ми мали їхати у липні, як всі діти будуть зі школи вдома. А тут раптом у червні виїзд, не дочекавшись на дітей зі школи. Одинока Леська була вже учителькою і в той час була вдома і я — найменший.

Батько в пакуванні участи не брав — десь їздив то телефонувати, то якісь там справи полагоджував. До Перемишля їдемо з Острова під Радимном фірою, а далі поїздом до Устіянови, де на нас буде чекати знов підвода, 22 кілометри до Хревту.

Тато відвозить нас до Перемишля. Там до нас долучуються Маня і Славко, школярі, й дві мамині сестри, вдовиці з дітьми школярами. Разом нас їде 12 осіб. Тато залишається на парафії, а з ним Леся як господиня. До нас мають доїхати в останній хвилині. Бо показується, що наш прискорений виїзд в гори спричинив вибух війни з москалями і зарядження військової влади, що околиці Перемишля-твердині мають бути евакуйовані. Отже, краще завчасу виїхати, поки ще нема паніки, поки поїзди курсують. Наш Іван, найстарший син, з нами не їде, бо він поїхав з прогулькою на Україну, на могилу Шевченка, вже два тижні тому назад.

Отже ми поїхали в гори до вуйка Франя, священика у Хревті, де нас на приходстві зібралося разом 27 осіб, та перебули там від червня 1914 р. до травня 1915 p., коли москалів прогнали з Перемишля.

* * *

Батько, накупивши в Перемишлі соли, нафти, сірників та свічок, вернувся до Острова, а Леся почала в пивниці приготовляти схоронища та ховати всякі припаси на час обстрілу. Батько, активний і в просвітнянському і в господарському секторі, далі весь час в роз’їздах, ліквідує дещо, забезпечує інше тай потішає людей, що початкові невдачі австрійської армії скоро скінчаться, прийде контр-офензива й може у нас фронту не буде зовсім. Та фронт фронтом, а в запіллі кругом твердині-Перемишль гуляє військова жандармерія і виловлює всіх, на кого вкажуть місцеві жиди чи поляки.

Одного дня до батька прийшов місцевий поліцай з двома військовими жандармами, арештували тата й повезли до Перемишля. Не встиг нічого зі собою взяти, крім молитвослова та бритви до голення і гребінця. Другого дня Леся повезла валізочку з білизною, светром, епітрахілем та дещо з їжі. Побачитись не дозволили. Валізочку передали. Довідалась, що то все «русофіли-зрадники» і їх вивозять до табору в Австрії.

Ніхто арештованих не переслухував, з ніким не можна було порозумітись. Тримали на подвір’ї тюрми під голим небом три дні, а тоді повезли на залізничну станцію, заладували в коров’ячі вагони, запломбували вагони ззовні й без ескорти поїзд поїхав. Перед від’їздом, тому що батька всі знали й батько був добрим організатором, то саме він порозділяв людей по вагонах, щоб хоч самі свої були разом. Все це бачила жандармська ескорта й перед від’їздом якийсь підстаршина передав батькові в руки течку зі списками людей та наказав передати їх старшині на станції в Кракові.

На вагонах, на карточках було написано лишень «ферретерс», але батько запримітив, що на кінці транспорту було пару вагонів з написами «флюхтлінгс» (зрадники і втікачі).

В Ряшеві локомотива набирала воду. А що люди терпіли спрагу й почали добиватись води, то машиніст повідкривав двері і дозволив до кожного вагону принести відро води. Батько зразу зорієнтувався, що це добряча людина, і пішов до нього засягнути язика, куди везуть людей. Німець сказав, що він везе до Кракова і вертає, а з Кракова правдоподібно повезуть до Талергофу. Але він зразу сказав, що там буде біда. Коли в Тарнові знов відкрили двері, щоб люди могли вийти за потребою, — машиніст прикликав батька і порадив шепотом: «Замажіть на вагонах написи «ферретерс», а поставте на всіх «флюхтлінгс», а ті документи, що Вам дали, спаліть. Людям накажіть, щоб говорили, що вони евакуйовані з околиць Перемишля.

Батько зразу скликав нараду старших вагонів, наказав, як і що мають робити та говорити, й поїхали далі. Все пішло гладко, але в Кракові такий балаган, що ніхто не знав, що з транспортом робити. Тоді батько почав домагатись, щоб їх завезли до Відня, де мав багато знайомих і сподівався дістати якусь пораду чи поміч. Добре, що хоч гарячу зупу в Кракові видали, й по двох добах поїзд поїхав з втікачами-переселенцями до Відня.

Тут балаган ще більший. Спинитись на станції не дозволили, казали їхати далі до Вінер-Нойштадт. А там по довгих хороводах прийшов наказ їхати до Ст. Андре у Стирії.

Всіх загнали до старого замку, а що люди виголодніли, переважно селяни, тож почали розлазитись по околиці шукати праці в полі, бо саме підходили жнива. Кинувся тиф. Карантина — замок обставили вартою старих гонведів, які додатково знущалися над людьми. Ніякої медичної допомоги, ніяких медикаментів. Вислав батько двох теологів до Відня просити допомоги та інтервенції. Мовчанка — ніякої реакції. Тоді батько сам втікає до Відня, бо розлючені люди приписують всю вину йому, як провідникові.

У Відні по довгих трудах батькові вдається створити Допомоговий Комітет, вислати лікаря та медицину до Ст. Андре та видобути звідти в першу чергу інтелігентну молодь для помочі в праці Комітету, зв’язків або для продовження студій.

Нав’язавши багато нових зв’язків з усякими австрійськими урядами, у червні 1915 р. батько вертає на свою Радимянщину, де стає парохом на 21 село. Але не лише парохом у розбитих церквах, але і організатором шкільництва, опікуном воєнних вдів, роздільником допомоги на цілий повіт від Червоного Хреста, а згодом інспектором для відбудови сіл. Так то з «ферретера» (зрадника) щасливим збігом обставин батько став заслуженою для Австро-Угорського цісарства особою. Й дістав хрест заслуги.

У жовтні 1918 р. батько одержує спокійну парафію на південь від Перемишля в Передільниці коло Нижанкович Добромильського повіту. Церква, попівство і село війною не знищені. Але в селі злодії, славні на всю Галичину.

Перший Листопад виносить знову батька на видний пост при будові власної державности. Батька призначають політичним і господарським та організаційним провідником цілого району, а зокрема військового шпиталя, що положений у великих мурованих забудуваннях півкілометра від Передільниці. Військо-поранені розбіглися, а батько має зорганізувати забезпечення майна, військову охорону та призначити поліцію в районі.

Та вже 12 листопада паде Перемишль в польські руки, а польська армія просувається до нас. Зразу за селом, під Нижанковичами залягає наша фронтова лінія. Наступ поляків відбито. Та вони стягнули панцерний поїзд, що з Бакончиць через Нижанковичі вдирається за нашу фронтову лінію та робить сполох обстрілом зі заду. До села стягнено дві гармати, які прямим прицілом спиняють акції панцерника.

Фронт стабілізується. Раз до села вскакують раптовим наступом поляки, грабують, палять і втікають, бо наші їх відкидають. Але самі відступають теж на позиції вже не під Нижанковичами, але вздовж залізниці Перемишль-Хирів. На самого св. Миколи, 19 грудня, панцерник вдерся знову за Нижанковичі, обстріляв наші позиції за селом, а після обіду піші війська пішли в наступ. Розстрільною пройшли селом і попрямували на Губичі-Добромиль. А за першою розстрільною протягом вечора та ночі 12 різних груп вдиралося до хат і грабували, що було можна. Від перстенів через коци до дівочих панчіх включно. А все це з пістолею в руках, а все це із зневажливими вигуками. Над ранком все заспокоїлося, село почало оглядати заподіяні шкоди.

До села біля полудня, а день сніжистий, сонячний, заїхала невелика частина регулярної армії. Молодий, ще безвусий «поручнік» наказав зігнати людей по списку на площу під горою «Башта», де наказав розставити стіл і кілька лавок. Люди зміркували, що то якась розправа приготовляється. Прибіг гонець і по батька. Мати після пережиття минулої ночі впала в переполох. Казала Ксенці бігти до Крупніцкого на «Будову», щоб їхав рятувати батька. А сама побігла до церковці помолитись.

Але тут мушу вернутися дещо назад. Коли батька призначили комісаром і завідуючим майном на Будові, то там поруч шпиталю були окремо відгороджені господарські забудування невеликого маєтку, який постачав харчами шпиталь. Військові зі шпиталю розбіглися зовсім, і батько зорганізував залогу для оборони й охорони з 30 старших вояків-виздоровців. А що для війська треба було харчів, то звернувся до завідуючого господарством, Крупніцкого (познаняка), щоб достарчав харчів. Він радо погодився з тим, щоб варта охороняла не лише шпиталь, але й господарчі об’єкти. Капраль комендант залоги хотів поляка Крупіцкого арештувати, а майно зконфіскувати — та батько заборонив, мотивуючи, що господар він добрий і харчі доставить безплатно.

Коли ж на св. Миколая польська розстрільна перейшла селом на Добромиль, до батька прийшли люди зі села й радили виїхати. Вони знають безпечну дорогу, де поляків ще нема. Та батько подякував, але сказав, що із села, де його призначив єпископ, не виїде, а що буде людям, то і йому теж. Злодіїв трохи збентежила така відповідь, бо вони знали, як поляки будуть мститись. А тим часом під Баштою відбувався суд. Ми закінчення суду не бачили, але люди розказували. «Поручнік» під горою поставив щось 20 наших людей і батька. Напроти стала чота з готовими крісами. А він з двома підстаршинами розсівся при столі і почав вичитувати — справджувати прізвища. Якраз тоді на коні пригнався Крупніцкий. В чоботах, чумарці, підперезаній широким поясом, з карабінком через плече, сива бараняча шапка і довгі мазурські вуси. Спинив коня перед столом і зразу з криком накинувся на «поручніка». Менш-більш такими словами: «Що ви тут без мого відома виробляєте? Якісь самосуди? Чи ти собі, синку, здаєш справу з того, що ти робиш? Ти нині тут, а завтра тебе не буде, а ми тут мусимо жити між тими людьми». Що далі було, не пригадую, знаю лише, що батько вернувся до хати. А коли дізнався, що мама пішла до церкви, пошкандибав за нею. Чи молились, чи сварились — не знаю. Бо мати радила батькові таки виїхати, як радили добрі люди.

(Далі буде)

Читаючи та слухаючи розповіді людей, безпосередньо заангажованих у нашому релігійному відродженні, мимоволі насувається прикра думка, подиктована набутим досвідом, — чи це відродження, чи черговий крок до руїни нашого церковного життя?

З давнішніх часів знаємо, що в Україні панівною релігією було православіє (75%), греко-католики (12%), римо-католики (2%), а решта — всякі відлами сектантів.

Православіє було офіційно російське, а в низах мало відміну дещо українську, зокрема на теренах місійних (Буковина, Закарпаття, Галичина). Греко-католицтво, хоча несло деякі латинізаційні відмінності від віри батьків, в основі залишалося українським, а навіть українотворчим. Римо-католики були по вірі окатоличені, а по культурі пов’язані з українством. Секти мали характер суто льокальний, залежний від наставлення провідника. Були суто українські по дусі, були відверто антиукраїнські, а були теж без національного забарвлення. Все залежало від провідника та від місцевих обставин.

З відродженням своєї державности у 1918 роках православіє переключається на суто українське (УАПЦ), але багато залишається далі при Російській Православній Церкві. Греко-католицька Церква та всякі секти залишаються без значних змін.

Більшовицька атеїстична Москва зразу сприяла відокремленню білоруської та української православної Церкви з-під юрисдикції Москви, маючи на увазі роздріблення авторитету Церкви та послаблення її життєвих сил. Тому в Росії твориться в той час цілий ряд незалежних від московського патріярха православних церков, а теж церкви національні. Але коли УАПЦ виявилась сильною, а при тому непідпорядкованою Москві Церквою, то в роках 1930-32 наступає повний її розгром, паралельно з подібним розгромом білоруської та інших Церков. Під час окупації більшовиками західньо-українських земель наступає повна ліквідація УАПЦ на Волині, на Буковині, а теж Греко-католицької Церкви в Галичині та на Закарпатті. Подібно як вчинено вже раніше на Холмщині чи Підляшші.

Під час і зразу після останньої війни привернено авторитет і права московської патріярхії, якій підчинено всі загарбані землі з їхніми церквами. Отже у СССР є одна християнська церква — РПЦ. Діє підпільно недобита Греко-католицька Церква та діють деякі інші Церкви, які пішли на співпрацю (реєстрацію) з урядом. Інші Церкви, як теж підпільно діючі греко-католики, винищується всякими засобами.

Приходить доба відлиги, а з нею відродження духових скарбів народу, які були принижувані, переслідувані, заборонені. Приходить теж відродження релігійного духа. Вияви того процесу маємо у виході з підпілля священиків та єпископів, у публічних масових молитвах та в релігійних демонстраціях з домаганням реактивізувати нашу Церкву, привернути їй загарбані 44 років тому права та звернути загарбане майно.

Поволі починає відроджуватись також УАПЦ, якої речником стає о. Михайлечко у Києві. Але перші свої парафії відкриває УАПЦ не на землях Східньої України, де вона розвивалась та закріпилась в час відродження своєї державности, але саме у Львові і в Галичині.

Загрожені можливою втратою Галичини, де РПЦ мала досі одну третину всіх своїх парафій в цілому СССР — РПЦ іде на хитрощі. Православний екзархат в Києві переіменовує на УПЦ, а те саме робить в Мінську на Білорусі, де творить екзархат БПЦ. Крім самої назви нічого не міняється — всі далі підпорядковані московському патріярхові.

УПЦ одержала за завдання протиставитись УАПЦ (чи справді так — ред.), яка відроджується, а теж греко-католикам, які домагаються звороту загарбаного й присвоєного РПЦ церковного майна в Галичині й на Закарпатті.

Отже, Москва кинула кістку незгоди не між РПЦ, а УКЦ безпосередньо , але тепер УКЦ мусить протиставитися своїм братам-українцям з УПЦ чи з УАПЦ. Хитро? Чисто по-московськи! Сваріться самі між собою, а ми ні при чому. А коли прийде час, то попросите нас самі, щоб вас погодити.

Отже, відлига принесла відродження релігійного життя, а відродження релігійного життя принесло загрози церковних війн.

На терені Галичини всі українці були вірними своєї батьківської Греко-католицької Церкви. Лише по більших містах були теж відкриті православні церкви для емігрантів та вояків з Волині, які були стаціоновані по тих містах. Нині УАПЦ буйно і вільно розвивається саме в Галичині й скоріше чи пізніше до зудару на церковному полі буде мусіло дійти. Звідки католицька Галичина має тепер мати характер неодностайний з конфліктним правом на користування церквами, а теж колись неправославними вірними.

Зразки того конфлікту вже існують в щоденному житті. Міська рада Тернополя признала собор греко-католикам. Православні підняли голос протесту й влаштували демонстрацію проти такого рішення Міської Ради. Але що цікаве. Поруч вірних УПЦ виступила, солідаризуючись, теж група вірних УАПЦ! Отже, Москва осягнула те, чого не могла досі осягнути — посварила й протиставила українцям-католикам їхніх рідних братів-православних так автокефалістів, яким досі помагали морально саме українці-католики, як і підчинених Москві УПЦ. Кістка незгоди кинена. Чи зуміють наші брати виловити цю єхидну гру Москви? Чи зуміють із того блудного й зрадливого крутіжу виплисти на чисті води?

Наші керівні політичні та громадські чинники стали на становищі, що як УКЦ, так і УАПЦ — це витвір духа українського народу. Це їх, тобто українців, духова надбудова у противенстві від накиненої чужими чинниками чужої духовости. Тому апробували й морально одобрили відродження обох Церков, як творів душі народу, як явний спротив чужим силам. Позиція теоретично правильна і логічно слушна.

А у практиці? Отця Михайлечка відсунуто від керівництва УАПЦ, а прийшли люди, патріотично наставлені, але надихані давнім духом Москви. Вони починають не від відродження УАПЦ на найбільш загрожених теренах Східніх Земель, але від антагонізмів з УКЦ на терені Галичини чи Закарпаття. Де розум? Де політична далекозорість?

Знову ж УКЦ, яка вийшла з катакомб, замість дякувати Богу за можливість молитися свобідно та допомагати церковній владі відновити нашу прадідну віру, — починає між собою суперечки за «букву» в Літургії! «Я до тої церкви не піду, де нині поминають всіх вас православних… Волію піти до костела, де того слова не чую…».

Що таке чується здолу, серед вірних, то можна розуміти та й не дуже дивуватись. Але деякі наші священики саме на тому непорозумінні стараються створити внутрішній поділ серед наших вірних у наших церквах.

А скільки то труду треба вложити, щоб впорядкувати наше внутрішнє церковне життя? Скільки праці для привернення молоді до церкви? Скільки праці для виховання священичого доросту? А відбудови самих храмів там, де вони понищені?

Я знаю, що кожне відродження, навіть як воно приходить стихійно, як оце у нас в Галичині, — пов’язане з великими труднощами, випливаючими із наростанням всяких потреб. Але чи нам потрібна внутрішня ривалізація між УАПЦ і УКЦ? Чи нам потрібна війна «за букву»?

Недавно був у нас єп. Василик, який, між іншим, навів такий приклад дійсности. Йшлось про те, кому має бути призначена для вжитку церква. І державний урядовець, який опитував вірних у цій справі, поставив питання: «То що, ви не хочете своєї козацької церкви, а конче хочете мати панську?». Чи таке поставлення справи не виявляє ясно, хто підсичує наростаючі труднощі, хто веде до одвертої війни між православними і католиками? А яка постава до цієї справи людини з відкритими очима та з життєвим досвідом?

Отже, відродження — так. Але домашня війна — ні! Це повинно стати гаслом наших днів і в Краю, і, тим більше, на Заході, серед наших духовних проводів.

 

В останньому часі отримую чимало запитів саме у цій справі. Чи катедра в Перемишлі є наша, чи не наша? Справа у тому, що в останньому часі посилилося зацікавлення тою справою у зв’язку з номінацією першого після війни єпископа для греко-католиків у Польщі. А у зв’язку з тим набирає щораз виразніших форм можливість реактивування Перемишльської греко-католицької єпархії, а тим самим її осідку.

Як справа виглядає зараз

Коли у 1946 р. поляки арештували обох наших єпископів, Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту, то катедру з іншими церковними забудуваннями розграбували і сконфіскували. В тому самому часі в Перемишлі перебували виселені зі Львова оо. Кармеліти, й місцева влада передала їм для користування нашу катедру. Всякі старання наших людей, які залишились в Перемишлі чи повернулись із виселення, щоб відзискати свою катедру, до останніх днів не дали ніякого успіху ні в церковних колах, ні у світської влади. Ба що більше, теперішні господарі катедри роблять все можливе, помимо заборони Міністерства Культури з Варшави, щоб церкву переробити на свій лад, щоб затерти всі сліди, що це була українська святиня.

Знищено мистецької вартости іконостас, усунено ряд скульптур наших церковних подвижників при в ході, позішкрабувано із дзвонів кириличні написи фундаторів, а тепер прийшла черга на реконструкцію візантійської бані. Вуличка, яка вела до катедри, носила назву Шевченка, а тепер змінено на «Кармелітську». Наші люди користають із винаймленого військового костела у означених годинах.

Дещо з історії

Перемишльські владики Атаназій Шептицький, а після нього Максим Рилло в другій половині 1700 років задумали на місце дерев’яної єпископської церкви збудувати муровану. Зібрано чималу суму грошей і приступлено до будови. Наперед поставлено височезну дзвіницю (яка стоїть до нині як «зегарова вежа» при вул. Францішканській). У цісаревої Марії-Тереси виклопотано суму 40 тисяч ринських на дальшу будову. Тим часом помирає Марія-Тереса, помирає єп. Рилло. Наслідник, цісар Йосиф Другий, забороняє виплатити на будову церкви обіцяних 40 тисяч ринських, а натомість пропонує українцям вибрати для свого вжитку одну із сконфіскованих під час церковної реформи манастирів, помонастирську церкву. Після ширших нарад вибрано кармелітський костел із манастирськими забудуваннями. Отже, за цей костел єп. Снігурський заплатив тих обіцяних, а не виплачених цісарем 40 тисяч, збудовану вже за 62 тисячі вежу-дзвіницю, заготовлені будівельні матеріяли та площу біля дзвіниці. Отже, костел кармелітів не був дарунок, але законне купно на власність. Це було переведено правно і затверджено у 1784 році. Це теж підтвердили всі дотеперішні уряди, а теж є відмічено в конкордаті з Апостольською Столицею.

Певне замішання, яке вимагає вияснення

Історія перемишльської єпископської катедри — це історія з другої половини 1700 років, отже яких 200 років тому. Але Перемишль в нашій історії числиться одним з найстарших осідків християнства на Русі. Існують сліди, що ще в 1100 р. він був осідком єпископа, встановленого св. Кирилом та Методієм. У хроніках згадується, що на Замковій Горі біля теремів князя була мурована церква св. Івана Хрестителя. Була вона єпископською катедрою, збудованою з тесаного каменя. Тому й називали однокаменна церква. Там спочили наші князі Володар 1124 р. та деякі його нащадки. Церкву цю вживано до 1412 року. В 1375 р. король Владислав Опольський спровадив до Перемишля першого латинського єпископа, німця Еріка-Вінцента Мора. Король Ягайло закрив нашу церкву Івана Хрестителя та передав її латинникам. Із розібраних каменів збудовано трохи нижче в 1468 р. латинський собор. Він, перебудований, стоїть до нині.

Тому декому, що читає відірвані дописи про ці справи, неясно, про яку єпископську катедру мовиться. Чи про ту, із княжих часів, з якої лиш поодинокі камені та збезчещені гроби залишились, чи про ту, яку вживали наші владики від 1784 р. до 1946 p.?

Наші занедбання

Багато наших людей, необзнайомлених з історичними даними докладно, чують нераз, що наша перемишльська катедра була в костелі кармелітів. Воно ніби так. Кармеліти її збудували й вживали до церковної реформи цісаря Йосифа Другого. Але ми не забрали її у кармелітів, але відкупили від австрійського уряду, й на це є документація.

Відновлення та пристосування до нашого східнього обряду вимагало чимало праці, грошей та старань. Катедру відновлювано двічі. Змінено баню, згідно із вимогами нашого обряду. Перебудовано головний престіл на мармуровий з бальдахіном, поставлено чудовий різьблений іконостас, проповідальницю у формі арки на морі, добудовано каплицю св. Миколи, де привезено частину мощів святого з Барі. Вмуровано пам’яткові таблиці єп. Снігурському та М. Шашкевичу. Всі ці роботи виконували, крім місцевих майстрів, спроваджені спеціялісти з Відня. Теж мармур, вітражі та всякі золоті прикраси спроваджено з Відня. З наших іконописців згадати варто Олександра Скрутка (Серце Христове) та о. Романа Ісайчика (св. Йосафат). А на стінах каплиці св. Миколая були приміщені таблиці для ктиторів храму.

Єп. Г. Лакота в своїй історії катедрального храму пише: «Перемишльську катедральну церкву обновлено справді величаво, так що її уважали за найкращу віднову у всьому краю»… Інж. Слівінський у своєму слові на відкритті сказав: «Подобнє одновйоней і упенкшоней церкві в цалим краю нема…».

І справді, вона чудово вписувалася у загальний вид міста. Своєю бароковою банею, наче перенесеною з Венеції, вона надавала старому місту певного завершення. Перероблено теж вхід до церкви. 75 стрімких сходів замінено двома доріжками. З лівої для пішоходів, а з правої можна було під’їхати під саму катедру. Поруч поставлено дзвіницю на чотири дзвони, а за нею гарний поверховий новий великий дім, де приміщено дяківську школу та бурсу. При самому вході до храму, на балюстраді при сходах поставлено 6 фігур — скульптур наших святих.

Наші занедбання полягають в тому, що коли у 1956 р. зорганізовано УСКТ і коли наші священики та вірні з Перемишля почали робити старання про відзискання катедри для своїх духових потреб, то головна управа УСКТ не лиш не помогла у тих заходах, але практично перешкоджала в тому. Так само нині, замість справу поставити прямо й конкретно, з інтерв’ю п. Стеммпєня з єп. Мартиняком виходить, що таких прямих домагань, обоснованих на правних актах, не поставлено. Єп. Мартиняк, покликаючись на християнську любов, надіється шляхом зговорення з теперішніми уживачами нашої катедри, захопленої у воєнний час силою, договоритись про вживання її на спілку. Нам здається, що справа не так у вживанні, бо й дотепер вживається шляхом винайму польський гарнізоновий костел, але про право власности. А то з того інтерв’ю читачі «Нашого Слова» можуть виробити собі помилкову опінію, що ця катедра «не наша», коли наш єпископ хоче договорюватися про право вживати її на спілку з дотеперішніми загарбниками.

Тут треба поставити крапку над і й не бавитись у всякі договорення, бо тоді спочатку дамо атут в руки полякам, що ми самі не знаємо, чи катедра наша, чи не наша!

Заходами Інституту Мистецтв Польської Академії Haук, Варшава, 1982 p., появилась праця під назвою «Каталог пам’ятників мистецтва», Воєвідство Кросьнєнське, під редакцією Еви Снежинськей-Сголотовей і Францішка Столота. Праця охоплює такі місцевості: Лісько, Сянок, Устрики Долішні й околиці. Це в основному охоплює лемківські терени. Праця складається з короткого вступу, в якому, в загальному, вірно подаються історичні факти, що ці землі належали колись до Руси, але згодом входили в склад польської держави за династії П’ястів. Після вступу йде перелік назв сіл і містечок згаданого воєвідства, себто области. При описі місцевостей перечислюються архітектурні пам’ятники — будови, що мають мистецьку цінність. Найчастіше йде опис костьолів, церков, дзвіниць й більших, історичного значення, будов. При цьому також подаються бібліографічні дані. Здається, що упорядниками зібрано цінний матеріял, який колись, може, стане допоміжним при студіях дослідів цього терену.

Крім самого опису є частина ілюстрацій деяких помітніших костьолів, церков, дзвіниць, будинків, світлини внутрішнього устаткування, ікони, іконостаси, чаші, хрести й образи. Наприкінці книжки поданий індекс імен. На перший погляд видається, що ця праця солідно опрацьована, а коли до того взяти до уваги, що її видала Польська Академія Наук, то це ще більше підкреслює її вагомість. Звичайно, читач на Заході, який не має можливости звірити деяких фактажевих описів, не може нічого точніше сказати.

Нам вдалося зовсім випадково порівняти деякі описи церков, які є подані в книжці, з даними, що їх подала на своїй виставці у Кракові 1981 р. Ета Заремба, про що пишемо на іншому місці. Дивимось під назвою «Лютовиська». Ета Заремба подає, що церкви у Лютовиськах і Паніщеві були знесені в 1980 р. Обговорювана праця появилась у 1982 році, але про церкву у Лютовиськах навіть не згадується. В книжці написано: «Давна церква, пар. гр.-кат. під назвою св. Михаїла. Збудована в 1898 р. Під сучасну пору — магазин. Ета Заремба на виставці фотосвітлин показала, що на цьому місці нічого не залишилось. Так само пишеться про церкву у Паніщеві, яка була знесена в тому ж 1980 p., але у книжці подається, що церква гр.-католицька св. Параскевії була побудована в 1925 р. на місці попередньої. З 1950 року залишена, частково знищена, а фактично нічого з неї не залишилось.

Про церкву у Полянах була довша згадка у статті В. Ґоцького у попередньому числі. Там же було подано, що церква у Полянах належала до гр.-католицької парафії. У воєнний час вона була знищена і довгий час лежали тільки руїни, а згодом православні вірні у Польщі одержали дозвіл на це місце і вибудували нову православну церкву, що її польський клер згодом силою відібрав від православних. В книжці написано: «Давна церква, пар. гр.-католицька п.н. св. Миколая Чудотворця, від 1970 р. костьол римо-католицький». Немає навіть згадки про те, що на руїнах знищеної церкви побудовано за дозволом влади нову православну церкву. Те саме є з церквою, яку цілковито висаджено у Райському, а церкву у Лип’є — спалено. На основі тільки таких припадкових зіставлень можна прийти до переконання, що ця праця має сумнівну вартість.

Цікаве явище, що побожний і богомільний польський народ не спромігся на великодушність, пошану й оборону Христових домів молитви. Польських костьолів не замінювали на магазини, і вони не лежали у руїнах, але більшість українських церков на Лемківщині є нечинні, одні знищені, з інших зроблено магазини, а кращі з них взяли римо-католики для свого вжитку. Так у дійсності виявляється християнська любов поляків, а в першу чергу польського клеру і зокрема його ієрархії. Відкритим стоїть питання, чи можемо чогось сподіватись від поляків?. Виглядає, що ще не перевівся дух — «оґнєм і мєчем»…