Змагання українських католиків за збереження своєї Церкви знаходить чимраз більший відгомін на сторінках світової преси. Репортажі та статті написані в пресі вільного світу в більшості представляють сучасну ситуацію Укр. Кат. Церкви правильно та об’єктивно. Очевидно як це часом буває трапляються певні журналістичні перебільшення та дещо сензаційні наголовки, що їх репортери надають своїм статтям про змагання Українців Католиків за Патріярхат.
В Совєтському Союзі натомість змагання Українців за Патріярхат постійно очорнюється в контрольованій урядом пресі, а людей пов’язаних з цим рухом люто атакується. Очевидно, що таке наставлення є нормальне для совєтського режиму. Якби не було, совєти почуваються загрожені. Вони не можуть допустити до відродження Укр. Кат. Церкви на Україні і тому вони постійно нападають на Укр. Кат. Церкву у вільному світі. Совєтський режим боїться, що сильна Укр. Кат. Церква за кордоном постійно зміцнюватиме мовчазну церкву в катакомбах і тим самим підриватиме авторитет партії. З точки зору так званої «Realpolitik» таке наставлення Совєтського Союзу є цілком зрозуміле. Безбожницький комунізм не може співіснувати з католицизмом; комуністи про це знають, та на жаль, до деяких кіл римської курії ця гірка правда ще не дійшла. Цю дійсність розуміє кожний свідомий українець католик. Читаючи у совєтській пресі напади на українську Католицьку Церкву, на її Патріярха Блаженнішого Йосифа І і на український нарід взагалі, він, хоч огірчений, то все ж таки не є заскочений ними. Він їх навіть сподівається та сприймає їх такими як вони дійсно є – наклепами і брехнею.
Дещо інакше натомість представляється ситуація, коли читаємо такі самі брехні і наклепи пера польського еміграційного журналіста. Маємо на увазі статтю Єнджея Ґєртиха з журналу «Опока» ч. З, Лондон, січень, 1972 p., що її недавно перекладено на англійську мову та видруковано в Шкотляндському Журналі «Approaches» під наголовком «The Ukrainian Ecclesiastical Rebellion». Ця стаття і написана до неї видавцем журналу Амішом Фрєйзером передмова повторює усі викривлення та брехні про Укр. Патріярхальний Рух, що їх знаходимо в совєтській пресі. Одинока різниця в тому, що совєтські автори керуються комуністичною ідеологією, а пан Ґертих натомість суто польським шовінізмом. У своїй статті пан Ґертих, між іншим, зводить змагання за єдність та помісність Укр. Кат. Церкви до «Українського Націоналізму». Він старається обезцінити діла Первоєрарха Укр. Кат. Церкви їх Блаженства Кир Йосифа І-го, та понизити престиж Митрополита-Велетня блаженної пам’яті Слуги Божого Андрея Шептицького. Справді дуже сумно читати цю статтю автор якої, маскуючися католицизмом, намагається пропхати свої шовіністичні погляди до, як це стверджено у вступі, необізнаного з цією проблемою англомовного світу. А проте, навіть і цей тенденційний, та іноді наклепницький напад зробив дещо доброго.
В обороні Укр. Кат. Церкви піднісся ще один могутній голос, тим разом з довкілля, яке не є знане з симпатій до нас. Протеєрей Іван Моват, російський католицький священик, директор Візантійського Центру з Фатіми, Португалія, написав відкритого листа до журналу «Апроачес» та його видавця Аміша Фрейзера. В цьому ж листі о. Моват відповідає на всі обвинувачення та закиди зроблені паном. Ґєртихом. Ось як пише о. Мават:
«У Вашій (Аміша Фрейзера) передмові до статті Ви ствердили, що «безперечно» теза Ґєртиха не буде прийнята всіми. Вона майже певно буде опрокинена деякими Укр. Націоналістами, та рівнож, майже певно, буде квестіонована деякими ультра консервативними католиками….» Тому ще заки продовжуватиму, я хотівби зазначити, що не пишу як «Укр. Націоналіст» ані як «Ультра консервативний католик», але як Російський (підкреслення автора) священик який дорожить історичною правдою, канонічними правами так як вони відносяться до всіх Східніх Церков та почуттям справедливости до всіх національних груп.
Автор, Єнджей Ґєртих, будучи поляком, є національно упереджений. Історія ствердила, що Польща та багато її релігійних і світських провідників завжди були відкритими ворогами католицьких і східніх православних церков, що існували на окупованих Польщею землях. Сама ж Берестейська Унія терпіла через польські інтриги та маніпуляції.
Перш усього наголовок статті пана Ґєртиха є неправильний та помилковий. Зовсім не було й немає чого-небудь навіть подібного до «ребелії». Ребелія чи повстання означає виступ або напад на когось чи на щось з ціллю повалення його. Їх Блаженство Кардинал Йосиф Сліпий та українська ієрархія не творили жадного «повстання»; вони лиш потвердили свою владу, яку вони правно посідають як єпископи східнього обряду, – в цьому випадку Української Католицької Церкви. Їх Блаженство Йосиф Сліпий є Верховним Архиєпископом, а цей титул містить в собі патріярші права й авторизацію скликати синоди та створити постійний синод. Верховний Архиєпископ – це виключно східній духовний титул, що не існує в латинській церкві. Немає також жадних «почесних», чи «титулярних» верховних архиєпископів. Коли Папа Римський надав Кардиналові Сліпому цей титул, а це він напевно зробив, тоді треба сподіватися, що він був обізнаний з фактом, що ця гідність включає певні права і привілеї.
Тут можна згадати, що Кардинал Сліпий є одиноким Верховним Архиєпископом в католицькій церкві. Їх є більше в різних східніх православних церквах… Видатнішими з них є Архиєпископ Кипру, Архиєпископ Атен, та ігумен манастиря Св. Катерини на горі Синай. Верховний Архиєпископ є звичайно «етнархом», і як такий репрезентує свій нарід національно. Цікаво, що сталося б, коли б ці православні верховні архиєпископи об’єдналися з Римом? Чи сказали б їм, що вони не мають права відбувати синоди й не мають повновластей творити свої законодавчі й виборні установи?
Тому що безліч перекручень і неточностей пана Ґєртиха тяжко виправити, всеж таки я пройду їх хоч коротку сторінку за сторінкою, спеціяльно в найбільш перекручених місцях».
І справді, отець Моват саме й це зробив. Чисто об’єктивною й науковою методою він пройшов ствердження польського журналіста одне за другим, спростовуючи їх переконуючо. Під кінець свого відкритого листа отець Моват лагідно, але ясно відкрив шовіністичну ідеологію статті Ґєртиха і вступу пана Фрейзера.
«В своєму вступі до статті Ґєртиха пан Фрейзер каже нам, що коли обіцянка Матері Божої з Фатіми мала б здійснитися, тоді можна бути певним, що Польща буде об’єктом надприродної ласки, яка на неї зійде. І дальше він продовжує, що що б не сталося, католицька Польща мусить відіграти ключеву ролю в майбутній еволюції Росії й таким чином і в майбутньому розвитку світу. Бо католицька Польща була постійно й задовго льояльна Матері Божій, щоб не бути включеною в діяння надприродньої ласки у слов’янському світі. Виглядає, що найважніша хвилина Польщі, як християнської нації, вже близько.
Східні слов’яни і також багато західніх будуть серіозно оспорювати це самопевне припущення. За багато крови пролялося… за багато сліз потекло, за багато неприємних споминів залишилось, (деякі з них сучасного походження), щоб уділити Польщі відповідне місце в майбутньому Росії, а чи в пророчих обітах Фатімської Богоматері «для Росії». Коли поляки усвідомили б собі, що вони не є «супер-слов’янами», коли вони призналися б до своїх попередніх помилок і гріхів і коли вони прийняли б не-польський патріотизм бачити Христа також у своїх східніх і західніх сусідів, тоді мабуть польська нація змогла б приготовлятися до сповнення своєї місії і покликання.»
Мабуть найбільш зворушлива частина листа отця Мовата – це закінчення. В ній російський священик дає лекцію правдивого християнізму обом: польському авторові статті й шкотському видавцеві журналу:
«Високо благородній образ Богоматері, що знаходиться на Ясній Горі, знаній також як Марійська святиня Польщі, є стародавною візантійською іконою, та є подарунком з України. (Колись ця ікона знаходилась в Більському замку на Україні, але під час татарського нападу на замок її переслано до Польщі на збереження). І власне до цієї нашої Богоматері ми звертаємось з молитвами і благаємо, щоб вона зм’ягчила серця її польських дітей, розрадила їх в їхніх власних труднощах і злиднях, та щоб краще їх підготовила до їхньої дійсної ролі в майбутньому. В цьому майбутньому, яке у вступному слові до статті пропонує їм пан Фрейзер. Ми також просимо її, щоб Вона дала панові Фрейзерові силу бути чесним і справедливим і запізнати англомовний світ із «другою точкою погляду на проблеми Східньої Европи» й направити грубу несправедливість заподіяну їх Блаженству Верховному Архиєпископові Кир Йосифові VII, як рівнож відкликати серіозні наклепи на Слугу Божого, покійного Митрополита Андрея Шептицького, та привернути справедливість Українській Католицькій Церкві. На цьому світі є доволі місця для Польщі, України і Росії… Мусітиме бути місце, коли ми хочемо мати справедливий мир і коли християнство має тріюмфувати…»
* * * * *
Радіо програма «Голос мирян» у Філядельфії одержала від одного із своїх польських слухачів поштою в квітні минулого року фотостат довшої польської статті п.н. «Ребелія косьцьола україньскєґо». Адресат анонімний. Він декілька разів листами без підписів накидався на радіопрограму, спеціяльно за авдиції про єдність, помісність і сучасні змагання нашої церкви. Цим разом він прислав до радіопрограми матеріял, що «історично» доказував би безглуздість змагань УКЦеркви. Але він перед тим старанно витяв із матеріялу назву й місце видання і автора, так що матеріял залишився анонімним, і як такий був відложений до скриньки з анонімами, для яких в Америці розв’язався обильний мішок.
В квітні цього року отець Моват із Фатіми прислав до Управи нашого Товариства примірник англійського передруку «Юкреїнієн Еклезієстікал Ребеліон» і відкрив для нас походження цього польського памфлету. Разом з тим о. Моват відкрив для нас дуже прикру й болючу дійсність: з польського шовіністичного джерела через почитну англомовну пресу просувається у світ фальш, пониження і очорнювання УКЦеркви, її ієрархів, українського народу і його визначних культурних та державних діячів. У Великій Брітанії, в країні свободи слова і респекту прав людини не знайшовся ніхто, хто вважав би своїм обов’язком належно опрокинути в цій же англійській пресі історичні револяції Ґєртиха, відкрити перед чужим світом джерело польського націоналістичного шовінізму й брехні та спростувати наклепи. Не почувався до того обов’язку ні єпископ, ні його миряни, ні жадна інша репрезентація з Англії, або других країн Европи. УКЦерква в Англії не зробила того, бо була зайнята святкуванням свого ювілею… Але другі чинники, спеціяльно ті, що при нагоді засідань Синоду чи других імпрез ідуть до Риму репрезентувати – не повинні мовчати.
Мовчать також і найбільш покликані до того чинники в Римі. Ніби цей грубий напад не їхньої церкви торкається. Отець Візитатор українців в
Европі має інші проблеми: в журналі «Голос Христа Человіколюбця» ч. 1/162/ на стор. 8 і 9 він пише таке: «Як у цілому світі, так і в нашій українській спільноті, знайшли доступ не тільки до одиниць, але цілих громад деякі головні гріхи, а в парі з тим нехтування Божих і церковних заповідей. Бо як можна собі пояснити те сумне явище, що поширюються в народі злі письма й книжки, і то з частими напастями на Церкву, на Святого Отця, на Апостольський Престол, на церковну ієрархію та й взагалі на все, що нам всім повинно бути святе. Якщо хтось хоче завдати собі колись невдячного труду, щоб тільки списати всі безвідповідальні вислови, що ними від років уже послуговується деяка наша преса, то збере грубший том полемічних письм за ті, що їх видали попередні століття разом.
Бо як можна віруючій, розумній людині писати й говорити, що Апостольський Престол неприхильно ставиться до українських справ, а навіть, як дехто каже, змовляється з ворогами України на шкоду української Церкви й українського народу?»…
Отець Візитатор бере в оборону тих, кому вона не потрібна, бо ніхто не нападає. Церковних заповідей, догматичних справ ані уряду найвищого церковного Авторитету ніхто й ніколи з «безвідповідальних» людей не торкався. Отець Візитатор повинен, для ясности, не мішати справ суто церковних із справами політичними, бо ці останні не пояснюються нормами церковних доґм. Він повинен взяти в оборону свою церкву, якій він служить. Щоб за нього не мусів робити це отець Моват, священик-росіянин…