Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

УГКЦ на Сході та Півдні України

«Я повернусь, я це відчуваю»

Три роки тому на реколекціях для молоді старший священик говорив про те, що люди, які жили у важкі 30 – 40 роки минулого століття, не сподівалися, що одного дня в їх двері постукають і накажуть зібрати речі, посадять до вагонів товарних потягів та повезуть у Сибір. Ми теж не чекали подібних речей. Але історія повторюється. Ви змушені залишити ваше помешкання, ваш катедральний храм, ваші священики і часом вірні також.

– Владико Степане, свій душпастирський шлях ви почали в підпіллі. Згодом Церква здобула свободу. Ви думали про те, що ця свобода може бути такою крихкою? Чи припускали такий розвиток подій в Україні, знаючи населення Донбасу?

– У мене така думка виникла, коли ми розробляли з владиками програму «Євангелізація-2020». Накреслили план, проект такий, а я тоді жартома сказав, що ми не можемо собі планувати так, як планують підприємства, котрі випускають якусь продукцію. Ситуація, яка настане через кілька років, може докорінно все змінити. Я говорив це напівжартома. Не можна планувати ріст Церкви так, як планують ріст продукції, бо все залежатиме від геополітичного стану, від конкретної ситуації в конкретній країні. Сказав не геть серйозно, а воно десь так сталося…

Та, наприклад, якщо порівняти підпілля в часах Радянського Союзу і сьогоднішній стан, то мусимо сказати, що ми не є в підпіллі. Для того, щоби було підпілля, має бути усталена державна структура, яка б вона не була, але вона мусить мати чіткі органи. Прояви бандитизму, злочинність тоді б припинялися, а нині ми не маємо на сході державної структури, що могла б керувати ситуацією. На окупованих територіях ти можеш вийти з помешкання і не повернутися, тебе можуть за порогом хати пограбувати, тебе можуть змусити рити окопи або дати в руки зброю і відіслати воювати. От власне в революціях з’являється іноді цей момент безправ’я, анархії – аж поки не сформується хоч якась структура, хай навіть і диктаторська. На територіях так званих «ЛНР» і «ДНР» ситуація абсолютно неконтрольована.

– Вірите, що повернетесь до Донецька?

– Так, абсолютно. І я не базую свою віру на якихось аналізах політичної ситуації. Я просто це відчуваю. Повинні були бути жертви, навіть та смерть окремих членів протестантських християнських спіль‑ нот. Чому воно так сталося? Бог знає. Але життя Церкви все одно на цих територіях відродиться, бо люди шукають Бога. Вони не знаходять його в одних Церквах, тому йдуть до інших. Протестантів зареєстровано понад 400 деномінацій, і тут нема нічого дивного: людина шукає Бога, шукає відповіді на питання, для чого вона живе… Ось тепер чимало багатих втратили все, адже шахти позакривали, металургійні заводи понищили. Де мільйони? Нема. Добре, що самі ці власники чи директори живими залишилися. А якщо б їх убили, з чим їм ставати на суд перед Богом?

Молоді люди думають про вічні речі. Не всі прагнуть тільки матеріального і задоволень. Ні. Шукають Бога.

– Тобто за останні десять років населення східної України все ж трохи почало змінюватися?

– Так, звісно. За президентства Ющенка населення сходу дуже повірило в гасло «Бандитам – тюрми!», бо вони найбільше відчували цей бандитизм. Але потім розчарувалися, бо гасло залишилося гаслом…

А з іншого боку, молодь інакша, і тому обличчя суспільства змінюється. Старше покоління хіба тільки біда змінює, як у Слов’янську, коли сепаратисти мали вдосталь їжі, а люди були без води та хліба. За цей не надто довгий час окупації населення зрозуміло, хто є хто.

Бачите, «матеріал» у Церкві – це люди, оте живе каміння. Для того, щоби формувати якусь гілку Церкви, збір християн, треба в першу чергу змінити свідомість цих людей. А це величезна праця – праця, яка починається в сім’ї, продовжується в школі, в державі, в храмі… Змінити свідомість навіть упродовж одного покоління нелегко. Якщо виховувати одне покоління, то видимих змін, морального обличчя, можна очікувати лише від наступного покоління. Мусить бути формація. Християнська формація, моральна форма ‑ ція дасть позитивні показники. А у випадку, коли нема формації, тобто виховання, якоїсь взагалі виховної системи, яку повинні були б мати навчальні заклади, неможливо змінити свідомість людей. Навіть у Радянському Союзі попри все була ідеологічна партійна виховна лінія, яка починала функціонувати від жовтенят, через піонерів, комсомольців до партійців. Була чітка виховна структура, на якій вони будували свою виховно-освітню систему, хоч вона потім розсипалася, як картковий будиночок, бо не мала моральної бази. Але це була система, яка добре діяла, яка давала результат, і теж через те, що була на державному рівні запроваджена.

Нам у незалежній Україні дуже не вистачає цієї виховної програми в навчальних закладах, тому ми є суспільством хитким. Людям на сході байдуже до того, хто прийде, їм важливо, щоби був мир, щоби не стріляли, щоби були гроші і було що їсти, а поняття Батьківщини для них дуже розпливчасте.

От, наприклад, був один ранений танкіст. Йому боялися подати води, бо «а раптом прийдуть інші і нас за це розстріляють». В них практично відсутнє поняття любові до ближнього. Вони бояться за своє фізичне життя, і це рабський страх, якого значно менше в християн, бо вони свідомі того, що людина після смерті не вмирає.

– Говорячи про зміну свідомості людей, чи можете навести приклад такої зміни, яку вам пощастило спостерігати в конкретних людях?

– Знаєте, праця богопосвячених осіб на сході дає свої плоди. Наші сестри-монахині працювали з дітьми, і серед них був хлопчик, який дуже добре знав катехизм, відповідав гарно на складні філософські питання. Але минуло кілька років, і настав для нього важкий юнацький перехідний період, коли вулиця того хлопчину почала серйозно затягувати в свої кайдани. Тоді я зрозумів, наскільки середовище має сильний вплив на людину. Але те, що закладене в дитинстві, воно залишиться. І колись, коли людина сформується як особистість, все те добре, закладене раніше, вийде на поверхню.

Надзвичайно важливими є сім’я і школа, бо це середовища, які формують. Зараз також багато дає інтернет, бо молоді люди поглинають надзвичайно багато інформації, багато спілкуються в соціальних мережах. Але якщо вони ще не сформовані як стійкі особистості, то не можуть відфільтровувати потрібну інформацію від шкідливої, надмір інформації поганої просто забирає місце для відкладення в пам’яті чогось доброго.

Таких добрих прикладів зміни свідомості в нас, мабуть, було навіть більше серед людей старших, і саме вони давали приклад молодшим. Також маємо двох хлопців-семінаристів вже на шостому курсі, сподіваємося, що невдовзі вони стануть священиками.

Мені дуже приємно спостерігати за людьми, які приходять у біблійні кола. Часом ті прості миряни дають такі пояснення уривків зі Святого Письма, що просто вражають мене глибиною розуміння. Завдяки тому спільному читанню Біблії люди почувалися важливими і потрібними в Церкві, це була для них радість, а тепер ту радість від них забрали… Від них відбирають можливість активного духовного зростання. Це трагедія! Люди дуже хочуть молитися, хочуть роздумувати над Святим Письмом у спільноті, хочуть бути на спільній молитві – літургії.

– Ваш погляд на галичан став іншим, відколи ви переїхали до Донецька? Що ви хотіли б нині сказати всім греко-католикам, котрі живуть на правому березі Дніпра?

– Я констатую факт, що тут вірні УГКЦ живуть майже в тепличних умовах. Все є. І тому до кінця не роpуміють труднощів, з якими зіткнулися їхні співбрати на сході. Поза тим триває розвиток, праця з дітьми, молоддю, і це правда. Але потрібно, щоб була консолідація з тією частиною Церкви, яка терпить. Ми – тіло велике, тому, як каже апостол Павло, коли один член страждає, інші це страждання мають теж відчувати, співстраждати. Не в розумінні, що зазнавати тих самих труднощів, а в глибшому розумінні. Це стосується в першу чергу владик, священиків. До прикладу, наші десять священиків не мають тепер де служити, важко з житлом, а в них сім’ї, діти. Ситуація складна, і ми повинні вболівати за тих, хто в ній опинився, починаючи від Патріарха і закінчуючи мирянином. Разом маємо допомагати потребуючим. І ви, журналісти, можете теж допомогти в цьому, висвітлюючи проблеми.

– На двох наших Майданах 2004-го і 2013 – 14 років ми скандували «Схід і захід разом!», але попри те не розуміємо одні одних, висуваємо претензії одні одним, нема прийняття одних одними з усіма відмінностями. Живучи вже довший час на сході, знаючи ментальність жителів Лівобережжя, який би ви подали рецепт того, щоб гасло «Схід і захід разом! » могло стати реальністю, а не просто декларацією?

– На Майдані було багато жителів сходу, в рядах Небесної сотні – багато східняків. Східняки теж виступають за свободу і права, навіть твердячи, що вони не бандерівці. Автомайдан був організований переважно російськомовними активістами. Вони не знають, хто такий Бандера і Шухевич, але носять кашкети з тризубом. Вони шукають свободи, і їх багато.

Ми розраховуємо на молоде покоління, яке починає тверезо мислити. Воно більш консолідоване в розумінні правди. Багато хто з них був за кордоном, бачив інший стиль життя, може порівнювати і робити певні висновки. Коли в Донецьку, наприклад, було два протиставлені собі Майдани, то обидва були російськомовні. І якби один із них був україномовним, то ту молодь би просто звинуватили у шовінізмі, бандерівщині, а так не змогли звинуватити. Молодь сходу більше за правову державу, ніж за якусь націо‑ нальну ідею, але й це вже добре.

Схід дуже боїться «бандерівців», бо справді думає, що ті їх за щось не люблять. Цей їхній страх зіграв проти них самих, бо вони почали волати «Путін, пріді, спасі нас!», але не очікували, що «спасіння» прийде в такий спосіб, і тому тепер страждають.

Чого нам дуже бракує, то це просвітницьких передач! Колись революція чому мала успіх? Тому що комісари солдатів і селян так переконували у світлому майбутньому, що ті готові були вмирати за нього, хоча це була утопія, в чому ми переконалися з розпадом Радянського Союзу.

Східняки мають свій менталітет, і з цим потрібно рахуватися. Але треба жити в мирі й любові, бо ці люди значною кількістю теж за єдність України.

– Владико, одного разу я почула таку думку: Антимайдан став і свідченням того, що ми не донесли Христа на схід… Ви маєте таке відчуття?

– Правильно сказано. Якби не втрутилися інші сили, сусідні, то все у нас швидко впорядкувалося б. Але вони принесли зі собою крайню нетолерантність: якщо ти не такий, як вони, то з тобою навіть говорити не будуть, тим більше тоді, коли в них у руках зброя. Підтверджується цей факт. Ми не донесли Христа в східні області України. Звинувачувати в цьому Церкву? Це питання важке до розв’язання, бо, можливо, на той час ми ще не доросли структурно до цього.

Трохи по-іншому в протестантів. На сьогодні вони справді показали виразне моральне обличчя. Їхня любов до ближнього дуже видима, вони серед небезпеки вивозили потребуючих із гарячих точок, постійно допомагали людям.

Молитовна палатка в Донецьку гуртувала всіх – і протестантів, і навіть мусульман, які справді дуже патріотичні. Я був просто шокований тим, як люди іншої національності, іншої віри настільки свідомі, що повинні боронити ту країну, в якій живуть, свідомі того, де правда, а де обман.

– Ваші вірні – це і колишні галичани, і корінне населення.

– Так, ті, що були вивезені по війні у Сибір, після звільнення з таборів не мали права повернутися до рідних домівок і змушені були залишитися на Донбасі, працювати тут. Вони стали кістяком для становлення нашої Церкви на сході України. Хоча їхні діти вже й не говорять українською, але духа національної свідомості мають. Інші приходили з цікавості. Багато з них не мали розуміння, що католики – це християни.

Мав я такий випадок: приходить до мене старенька бабця сповідатися, по-українськи ні слова не вміє сказати. Я її питаю: «Бабушка, почєму ви к нам прішлі, єслі у вас столько православних храмов в Донєцке» –«А ви знаєтє, владика, у вас отношеніє другоє к людям». – «Яке?» – «Вот ви, владика, а разговаріваєтє со мной, простой женщіной. А у нас батюшка даже нє смотріт в мою сторону, єму інтересно говоріть с богатимі!»

Я думав над тим. Зрозумів, що формація священика відіграє величезну роль у формації мирян та розвитку Церкви. Якщо священик не є духовним, то люди відразу відчують це і відійдуть від нього, і тоді взагалі не буде живої Церкви.

Я для місцевих і росіян готовий був навіть звершувати літургію російською, але ця ідея ще не на часі через те, що треба дяка, треба окремий храм під російськомовних виділяти. Поки що це фінансово складно. Мені не так важливо, якою мовою люди моляться, як те, щоб вони дійсно прийшли до Бога. Між «галичанами» і місцевими часом було відчутне напруження через мову, але воно зникло б, якби по‑ глиблювалася віра й духовність.

Православні моляться ж не російською, а церковнослов’янською. Люди не розуміють ні молитов, ні Святого Письма. Як зродиться жива віра, якщо нема розуміння слова?!

Ми в наших храмах над кожною душею трясемося, хочемо, щоб ніхто не відійшов, а на сході прийнято знайти для храму спонсора з дуже великими грошима і не звертати уваги на простий люд. І ці спонсори пишаються тими великими пожертвами і тим, що біля них духовенство бігає. А Церква, в тому числі російська, через це страждає.

– Владико, ще в квітні цього року в короткому інтерв’ю ви сказали, що за останні роки УГКЦ мала цілком добрі відносини з місцевою владою на Донбасі. Нинішня ситуація вплинула на їхнє ставлення?

– Влада, що була на Донбасі, розділилася: одні виступили за єдність України, інші зі страху завагалися. Представники різних гілок влади – теж різні люди. Одні розуміли, що якщо вони мають свій бізнес тут, то у випадку захоплення Росією не зможуть успішно розвиватися. Зрештою, їм не було так погано в Україні, як і населенню, не була вже аж така матеріальна скрута, щоби хотіти в іншу державу втікати. Влада побачила, що ми працюємо в соціальній сфері, наприклад, дуже добре була налагоджена робота «Карітасу», і це чимала допомога місту в опіці дітьми-сиротами, безхатьками, малозабезпеченими, ВІЛ-інфікованими. Ми спілкувалися з владою, тому ставлення до нас змінювалося в кращий бік. Де нема спілкування, там нема й розуміння один одного.

– Який духовний урок берете для себе із сьогоднішніх труднощів?

– Я, звичайно, люблю читати життя святих, але раніше це було просто теоретичне знання, так би мовити, а тепер з’явилося глибше розуміння тих людей переслідуваних. Історія повторюється. От учора було євангельське читання про те, що християн «тягатимуть по синагогах і перед правителів». Хоч мене й не переслідують, не тягають, але мене болить, що мої вірні лишилися без духовної опіки. Для них владика чи священик є центром духовності, тим, хто підтримає, підбадьорить. Я, по суті, не біженець зі сходу, просто не встиг повернутися туди. А тепер це неможливо. Покладаю велику надію на Бога, що продовжимо служіння тим найбільш опущеним людям на сході України, і Церква наша там надалі розвиватиметься.

Розмовляла Ліда Мідик

Черкаська «закваска»

Парафія святого рівноапостольного князя Володимира

У 1998 році до горстки черкаських греко-католиків на богослужіння з Києва почав приїздити отець Валерій Шкарубський. Тоді громада складалася лише з кількох осіб, а спільна молитва відбувалася в римо-католицькому храмі Благовіщеня Пресвятої Богородиці. Через два роки спільнота отримала нового священика, який приїхав у Черкаси на постійне проживання. Ним став отець Петро Кічула. З часом вірян побільшало, тож вирішили подбати й про окреме приміщення. З 2000 по 2004 роки люди збиралися у невеликому орендованому будинку. На той час душпастирська праця почала набирати більших обертів: започаткували катехизацію дітей, почали працювати з молоддю, організовували різні святкування, серед парафіян знайшлася людина, що зголосилася студіювати катехитику.

Та оскільки дозволу на отримання земельної ділянки для будівництва храму місцева влада не давала, отець Петро в 2003 році купив місце для парафіяльного будинку, а в 2005-му на його прохання громада містечка Підгайці Тернопільської області подарувала черкаським греко-католикам збірну капличку. Наступного року її змонтували, накрили і поставили купол. До 2012-го включно проводили внутрішні оздоблювальні роботи, попереду ще впорядкування подвір’я і встановлення огорожі.

Не припинялося й будівництво храму духовного: на запрошення священика до Черкас не раз приїздили з місійними відвідинами спудеї Львівської духовної семінарії Святого Духа і сестри-служебниці Непорочної Діви Марії для катехизації дітей у школах Черкащини. За сприяння духовенства УКУ в Черкасах провели кілька семінарів, темою яких стало життя та служіння Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого.

Цікавинкою каплиці є ікони, вишиті отцем Петром і його дружиною. Подружжя, виховуючи шістьох дітей (трьох донечок і трьох синочків), знаходить час на прикрашання храму.

Отець Петро

Священик Петро Кічула родом із Рогатина, що на Івано-Франківщині. Закінчивши Івано-Франківський теологічний інститут (тепер – академія), першим із групи співбратів після священичих свячень отримав парафію там, де люди найбільше потребували душпастиря, – на місійних теренах Центральної України – і став першим постійним священиком на Черкащині.

Душпастирський «стаж» отця Петра не такий уже й великий, але за цей час він устиг заснувати й послужити на кількох парафіях Черкаської області: в селі Мехедівка Драбівського району, в селі Хлипнівка Звенигородського району і в містечку Сміла. У неділі їздив від однієї громади до іншої. Часто повертався додому опівночі. Тому з часом вирішили на ті парафії призначити інших священиків.

Служіння

Ця порівняно невеличка спільнота (на богослужіння приходить різна кількість вірян – від 30-ти до 80-ти), названа іменем святого рівноапостольного князя Володимира, насправді дуже активна: діти організовують свято Миколая і з подарунками та виступами відвідують черкаські та мехедівську школи, санаторії, притулки, самотніх людей і дітей-сиріт; молодь – різдвяні вертепи на центральній площі міста. А маленькі парафіяни, починаючи з 2004 року, відколи уперше взяли участь в малюванні писанок, організованому дружиною мера Черкас, в різних школах проводять майстер-класи, долучаючись таким чином до загальноміського Свята писанки. Крім того, віряни завжди відзначають Шевченківські дні. При храмі діє дитяча недільна школа, спільнота «Матері у молитві» і Дитяча молитовна група, яка щодня збирається на молебень. Два рази на рік відбуваються реколекції, поїздки історичними та релігійними місцями України, участь молоді в різноманітних заходах, які проводить УГКЦ. Парафіяни опікуються дітьми з особливими потребами, безхатченками. Минулої зими один безпритульний два місяці жив у настоятеля храму отця Петра Кічули. При церкві працює бібліотека, в якій зібрано близько трьох сотень книг релігійної тематики.

Парафія Покрови Пресвятої Богородиці

Маленьке затишне приміщення: кілька рівних рядочків стільців, запах ладану, великі ікони та ще багато дрібниць, що роблять храм храмом… Молитви за всіх, хто є в пам’яті пароха і парафіян…

Це приміщення важко знайти – немає великого хреста на даху, та й сама споруда зовні не схожа церкву. Але, незважаючи на це, багато людей, спраглих Божого слова, завдяки виступам отця Юліана Шеремети по телебаченню, інтернету знаходять цю громаду. І більшість залишається… Іноземці також навідуються сюди, коли приїжджають до міста у справах, навіть попри те, що богослужіння звершуються українською, адже священик намагається здійснити переклад кожному з них.

Греко-католицька парафія у Черкасах нині налічує близько сотні осіб, середній вік яких 40 – 50 років. Хоча ще є і молодші, і старші. Парафіяни вирізняються найперше уважним ставленням до ближнього, не дотримуючись застарілих правил зовнішнього благочестя, які часто відохочують модерну людину від релігії.

Діяльність

Завдяки настоятелеві храму отцеві Юліану Шереметі та його дружині громада бере активну участь в житті Черкас: взимку спільно з місцевою владою організовує фестиваль «Різдвяна коляда», приймає запрошення на різні громадські події. Одна з таких відбулась нещодавно – конференція «Духовна підготовка до посту» для представників управлінь культури і громадських діячів.

Крім того, парафіяни відвідують черкаські сиротинці, бавляться з дітьми, приносять їм подарунки. Діє катехитична школа, віряни беруть участь в реколекціях, паломництвах святими місцями.

Парох Юліан радо підтримує «Марш Христа», який щороку на Великдень організовують у Черкасах. Це святкова акція, в ній задіяне все місто. Представники різних Церков вітають городян з величним святом перемоги Христа над смертю. Своєю масовістю цей захід нагадує Хресну дорогу у Львові.

Отець Юліан

В його житті було багато успіхів, перед ним відкривалися різні дороги: займався шахами, був підприємцем, мав пропозиції вступати на економічні факультети, але твердо вирішив стати священиком.

Уродженець Львова, Юліан Шеремета після прийняття дияконських свячень був скерований на практику в парафію святого рівно‑ апостольного князя Володимира у Черкаси, а 6 вересня 2009-го був рукоположений на священика і став настоятелем нової греко-католицької громади в цьому місті.

Ще під час навчання у семінарії та після її закінчення служив капеланом у Львівській академії сухопутних військ. Зараз отець Юліан голова Комісії військового капеланства Київської архиєпархії. Виховує двох діточок. Живе із родиною в Черкасах неподалік храму.

З нуля

Юліан Шеремета служить на парафії Покрови Пресвятої Богородиці з часу її заснування. Спершу на богослужіння приходило троє людей у невелике приміщення, що в Будинку офіцерів, яке на дві години ставало храмом, а після молитви про це нагадував лише слаб‑ кий запах ладану – ікони та церковні речі віряни забирали додому. Так тривало впродовж двох років. Згодом винайняли приміщення у вечірній школі, де є каплиця, поставили іконостас. А вже після цього Бог допоміг парафії здобути земельну ділянку на березі Дніпра. Цього року хочуть розпочати будівництво каплиці та храму, який стане першим греко-католицьким храмом на Черкащині. На жаль, поки що немає фінансування цього проекту, але там, де людина слабка, Господь являє Свою славу…

Черкаська парафія Покрови Пресвятої Богородиці за неповних п’ять років дала «стократний плід», тож сподіваємося, що те духовне тепло, яке відчувають люди, пере‑ ступивши поріг храму, приверне до Бога й тисячі інших.

Підготувала Марія Колісник

У Миколаєві зведуть перший греко-католицький храм

Громада УГКЦ міста Миколаїв
Громада УГКЦ міста Миколаїв

14 квітня 2013 року владика Василь (Івасюк), Екзарх Одесько-Кримський УГКЦ, освятив хрест і територію під забудову першого храму УГКЦ у Миколаєві. В освяченні взяв участь також декан Миколаївського деканату Роман Балита та священики і духовенство екзархату. 

За словами Екзарха Одесько-Кримського УГКЦ, будівництво храму – це благословення і милість Божа для людей, які тут мешкають. Як відомо, греко-католицька громада в Миколаєві була зареєстрована в 2005 році. У 2012 році було виділено земельну ділянку в мікрорайоні Північний, у прибережній зоні Миколаєва.

«На час мого приходу, як першого священика УГКЦ, до Миколаєва в парафії налічувалося всього восьмеро осіб. Тепер у нас щотижня відбуваються Богослужіння в римо-католицькому костелі, оскільки поки немає свого приміщення. На Літургію приходять близько 50-60 осіб. А громада налічує набагато більше, понад 150 осіб», – розповів настоятель греко-католицької громади о. Тарас Павлюс.

Перший греко-католицький храм Миколаєва закладено в береговій зоні мікрорайону Північний, на вул. Архітектора Старова.

Департамент інформації УГКЦ