церковний спів

Коли заходить мова про пожвавлення нашого літургійного життя і його відродження (а така мова останнім часом заходить дуже часто в різних середовищах), то переважно йдеться про потребу літургійної катехези, про намагання пояснити вірним значення богослужіння, якось адаптувати його до сучасності, спростити чи скоротити. Ця тема, безумовно, заслуговує уваги, однак хочу звернутися до іншого аспекту літургійного життя, на моє переконання, не менш важливого, однак несправедливо маргіналізованого богослужбового співу.

Протягом останніх двох років я мав чудову можливість відвідати багато парафій та чернечих спільнот нашої Церкви у різних регіонах України, а також за її межами. Метою цих поїздок було проведення теоретичних та практичних навчань літургійного співу. Досвід зустрічей з різними людьми – священиками, регентами, співцями – дав мені можливість побачити реальний стан справ у царині актуального богослужіння, відчути проблеми, а також усвідомити перспективи, пов’язані з літургійним співом в УГКЦ.

Кажучи загально, потребу відродження та розвитку співу усвідомлює більшість церковного люду, однак коли справа доходить до практики, то з’являються серйозні проблеми і виклики. В сучасних реаліях нашого церковного життя розкриттю, так би мовити, духовного потенціалу літургійного співу перешкоджають, на мою думку, два основні стереотипи. Перший полягає у тому, що гарний і повноцінний спів можливий лише у виконанні професійного (або хоча б добре підготовленого) хору. Мовляв, що складніші та ефектніші твори виконує хор, то його спів «духовніший» і величніший. Досить часто спостерігаю серед людей, яким подобається літургійна музика, підхід, який можна назвати «концертницьким». Це ставлення до літургійного співу як до показового виконання якогось богослужіння чи його частини. Диригент хору підбирає цікавий і вишуканий репертуар, проводить репетиції, вишколює співців для того, аби вони змогли на високому рівні виконати музичні твори під час богослужіння. Всі присутні в храмі при такому підході опиняються в ролі слухачів духовного концерту. А це глибоко суперечить духові літургії, адже літургія – це дійсність, яку ми спільно творимо: священик, прислуга, хор, молільники і Господь Бог в оточенні святих, який приходить, щоб «в жертву себе принести і датися на поживу вірним» (Херувимська пісня Великої суботи). Літургійний спів – це форма церковного служіння, яке полягає в молитовному оспівуванні Бога, в розспіві священних текстів і донесенні їхньої краси та змісту до всіх учасників богослужіння. Хор великого чи меншого складу є частиною літургійного дійства, він звершує літургію, виконуючи свою важливу функцію. Але він у той момент не повинен бути націленим на демонстрацію свого вміння, на підкреслення свого музичного стилю чи шарму. Знаю багатьох любителів літургійного співу, які признаються, що фактично змушені постійно віднаходити якийсь вибагливий, «цікавий», специфічний репертуар, щоби таким чином наче втримувати у хорі співців. «Інакше знудяться, – кажуть, – і не прийдуть більше співати взагалі».

Другий стереотип спирається на кардинально протилежну позицію: оскільки спів повинен бути молитовним, то його якість зовсім не має значення, а його виконавці не повинні докладати особливих старань, щоб зробити його красивим. Важливим є лише сам факт богослужіння, а не його чин, дійство. Мовляв, люди й так знають, що богослужіння важливе і потрібне, то хіба має значення те, як воно відбувається? Можливо, говорити про це сьогодні непопулярно, однак я переконаний, що така налаштованість на літургійне життя дуже йому шкодить і є однією з важливих причин «непопулярності» богослужінь.

Не секрет, що в більшості наших парафій за спів богослужінь відповідальним є дяк. Як наслідок навіть з’явилося формулювання – «дяк забезпечує спів». Так ось, спів, звичайно, він може забезпечити, і я дуже добре розумію, чому так є на наших парафіях, але якщо ми прагнемо поглиблювати нашу літургійну свідомість, стараємося жити богослужінням і хочемо більш свідомої участі вірних у ньому, треба думати про подальші кроки.

Підказка, якими ці кроки мали б бути, присутня в самих літургійних текстах і структурі богослужінь. Абсолютна більшість наших літургійних піснеспівів має спільнотний, соборний характер. Кожен може зауважити, що в молитовних текстах фігурує переважно перша особа множини: «оспівуємо», «прославляємо», «прибігаємо», «сподоби нас Тебе оспівувати», і таких прикладів багато. Звичайно, є звернення й від першої особи однини, але здебільшого у покаянних піснеспівах: «Приходжу до Тебе, як блудний син…», «в покаянні прийми мене» та інші. Тобто в самих текстах закладена ідея співу спільноти співців або, як у літургійних книгах написано, «лику» (від нього походить дієслово «ликувати» – святково, піднесено і урочисто радіти).

Другим важливим моментом, який підкреслює важливість присутності більшої кількості співців на богослужінні, є припис уставу співати окремі піснеспіви двічі (або тричі), почергово, поперемінно, «на два крилоси». В цьому способі виконання відображена давня християнська практика так званого антифонного співу, про який маємо згадки вже у І – ІІ століттях. Протягом віків антифонний спів міг зазнавати різних перетворень щодо своєї форми, але його суть залишається незмінною і полягає в діалогічності – переспіві, який, на думку святих отців, є відображенням співу небесних ангельських хорів. Разом із тим поперемінний крилосний спів робить богослужіння жвавим, динамічним, інтерактивним. Тропар чи стихира, заспівана двічі одними і тими самими співцями, звучить по-одному, а заспівана по черзі двома групами співців із різними голосами, із різними характерами – дещо поіншому, живіше і, я б сказав, повніше. Тут також важливим моментом є просторовий вимір літургійного дійства. Під час співу «на два крилоси» весь простір храму наповнюється голосом хваління, богопрослави. Традиційно крилоси мали б стояти в храмі вірних справа і зліва перед іконостасом. Такий спосіб співу, за моїм спостереженням, здатний залучати людей до активнішої участі в богослужінні.

Третій аргумент – суто антропологічний. Будь-яка людська діяльність виглядає вагомішою, соліднішою, якщо до неї залучена більша кількість осіб. Співу це стосується особливо. Самому співати, відверто кажучи, може бути просто важко, якщо враховувати насиченість наших богослужінь гарними і розлогими піснеспівами, як-от Богородичні догмати, ірмоси чи святкові стихири. Набагато простіше і приємніше ці прекрасні поетично-музичні молитовні твори співати з ликом співців. Тоді все виглядає більш святково, більш харизматично і більш літургійно («літургія» – це «спільна справа»). Присутність декількох співців також підкреслює важливість літургійного дійства, демонструє нашу повагу до нього, наше бажання оспівувати Бога «достойно і праведно».

Для втілення в життя всього сказаного вище, на мою думку, варто відроджувати й розвивати саме невеличкі крилосні хори, що аж ніяк не заперечує ідеї великого хору і не ставить під сумнів його важливості! Великий хор має свої переваги і свою важливу літургійну функцію. Однак всі добре усвідомлюють, що хор у складі, скажімо, 20 чи 30 осіб не так легко часто зібрати. А четверо, восьмеро чи десятеро співців могли б належним чином послужити співом на вечірні, утрені чи літургії.

У будь-якому випадку – співає великий хор, крилосний хор чи окремий співець – треба розуміти, що літургійний спів можна трактувати належним чином лише тоді, коли сприймати його в контексті живого богослужіння як духовний феномен, як вираження християнської віри. Проблема починається тоді, коли ми трактуємо богослужбовий спів як тло богослужіння, як певний естетичний додаток до нього. Церковний спів не є зовнішньою додатковою прикрасою богослужіння, а виявом його внутрішнього життя і краси! Властиве розуміння літургійного співу виражається у тому, що ми співаємо не під час богослужіння, а саме богослужіння звершується у співі. Служити Богові співом – ось найглибший сенс літургійного співу! Без розуміння того, чим є християнська літургія, відроджувати і розвивати літургійний спів просто неможливо. Тоді, як не крути-верти камертоном, виходить просто «духовна музика», до якої теж ставлюся з великою повагою, але на концертах, не більше… А християнська літургія є святкуванням живої присутності Христа між нами, дії Святого Духа у нас і любові Отця до нас. Віра людини в Бога є першочерговою, а спів має допомагати в цьому.

Розвиток літургійного співу в сучасній УГКЦ (та й у інших Церквах) значною мірою залежатиме від того, як ми трактуватимемо церковне передання загалом. Кожна нова поїздка на парафії УГКЦ по цілій Україні переконує мене в тому, що справа розвитку літургійного співу найбільше залежить саме від безпосереднього живого спілкування з людьми. Літургійний спів передається не так через нотні чи аудіозаписи, як через спілкування. І в цьому немає нічого незвичайного, адже церковний спів – це частина церковного Передання, яке завжди передовсім було пов’язане зі спілкуванням, передаванням із рук в руки досвіду віри.

Давня традиційна церковна музика, яку сьогодні все частіше виконують молоді люди, якнайкраще демонструє, що церковне Передання – це не музейний експонат, а жива реальність. Мало хто замислюється над тим, що саме слово «традиція» походить від «передавати», а не «зберігати». Євангельська історія вчить нас: якщо релігійну традицію намагатися лише зберігати, а не розвивати, не відкривати її нового потенціалу, то рано чи пізно доведеться вбити Бога, оскільки Він не вписується у готові рамки, бо Він – живий. Традиція є важлива, оскільки її творили люди, котрі були перед нами, вкладали свою душу, свій досвід. Розвиток є важливий, оскільки він показує, чи ми готові задіювати свої таланти, знання і досвід не меншою мірою, як це робили наші предки. У той момент, коли традицію намагаються зберегти замість того, щоби передати, вона завмирає. Звідси вимогливе завдання і для сучасних християнських богословів, і перекладачів, і церковних композиторів, і співців, і всіх віруючих людей – рухатися вперед, передавати досвід віри у нових реаліях, нових формах, враховуючи нові виклики, пам’ятаючи все те, що нам передали. Церковний спів є одним із важливих вимірів життя Церкви, який може допомогти сьогодні «євангелізувати охрещених» і формувати життя християнських спільнот. Якщо потрактувати літургійний спів на загальноцерковному рівні серйозно і як сприятливу можливість, то я переконаний, що зникне чимало надуманих проблем, пов’язаних із богослужінням.

Максим Тимо, літургіст, викладач курсу «Літургія і мистецтво» та літургійного співу в Львівській духовній семінарії, учасник групи перекладачів літургійних текстів «Трипіснець», співробітник Патріаршої літургійної комісії