2019 рік виявився для українського кіно доволі врожайним. Згадати хоча б епічний історичний бойовик «Захар Беркут»1 або мюзикл «Гуцулка Ксеня» за оперетою Ярослава Барнича (того, якого сам Папа з ювілеєм у свій час вітав). А оскільки українське кіно лише починає свій шлях, подібні стрічки є не тільки важливими віхами в його історії, а й знаменними подіями для української культури. Все-таки кіно стало найбільш масовим та впливовим видом мистецтва.
І ось зимові свята подарували нам ще дві цікаві кінопрем’єри – «Пекельну хоругву» Михайла Кострова за казкою Сашка Лірника і «Тільки диво» Олени Каретник за мотивами «Срібних ковзанів» Мері Мейп-Додж та дитячого журналу «Святий Миколай» 1875 року. Ці фільми досить різні, і по-різному склалася їхня доля в прокаті. Наприклад, «Хоругву» кінотеатри недовірливо пустили в обмежений прокат у невеличкі зали, проте невдовзі перенесли у найбільші та кілька разів продовжували покази. Коли автор писав цю статтю, показ фільму вкотре продовжили, навіть почали крутити в кінотеатрах Донбасу. А ось «Тільки диво» майже не помітили. Однак у історію українського кіно та української культури ці фільми ввійдуть все ж таки разом. По-перше, обидві кінострічки зняті в незвичному для нашої доби жанрі кіноказки. По-друге, вони тісно пов’язані з вірою, хоча кожна по-різному.
Бойовий гопак у пеклі та Святий Миколай під вітрилами
«Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» створена в найкращих традиціях української міфології. Саме так – міфології: із козаками-характерниками, бойовим гопаком, нечистою силою та чубами-«оселедцями», за які ангели тягнуть загиблих козаків до раю. Це стрічка, у якій є Чорт, Смерть, Єврей і Циганка, які немовби прийшли на екран з вертепу, а також московитами, поляками, турками, які теж подібні на персонажів інтермедій XVII століття. А ще із жінками, яких сам Чорт боїться, та з Домовиком, який закоханий у Циганку і переморгується зі Святим Петром. Що ж, сценарій писав сам Сашко Лірник – мабуть, найкращий знавець (і в чомусь творець) української міфології, тобто казкового світу. А в своєму світі він орієнтується чудово. У Лірника вийшла яскрава, позитивна і дуже патріотична історія з живими та колоритними персонажами і потужним моральним стрижнем. Лицарське слово в ній непорушне, любов, відвага та вірність сильніші за пекельні брами, добре виховання здатне чорта на козака перетворити, а справжній козак із Божою поміччю один проти тисячі піде і переможе. Власне такі сюжети конче потрібні країні, що воює, тим більше коли значна частина країни хвора на вигадану «втому від війни». А ще у фільмі чудові актори – зазвичай усіх глядачів приваблював колоритний бароковий Чорт, тоді як авторові статті більше припав до душі батько головного героя. Неочікуваним став сюжет із вихованням чортенят – така собі «Педагогічна поема».
Зовсім іншим є фільм «Тільки диво». Його сюжетні лінії частково взяті зі «Срібних ковзанів», проте перенесені у казкову реальність. У гірське містечко раптово приходить вічна зима. Однак мешканці не здаються і перетворюють закуту в кригу річку на вулицю, а ставок – на центральну площу. Ставлять човни на лижі, налагоджують торгівлю кригою і живуть собі, задоволені всім. Тяжко лиш одній родині, де батько покалічився і втратив пам’ять, рятуючи місто від лавини. Старший син Северин вирішує йти за перевал до відомого лікаря. Сам лікар страждає від втрати сина, який утік багато років тому. До цих двох ліній зі «Срібних ковзанів» авторка додала кілька своїх: кохання Северина і доньки бургомістра та ревнощі сина місцевого багатія-корупціонера. Перегони на ковзанах замінили на перегони на вітрильних дошках. А над містом і горами літає невеличкий вітрильник, яким керує загадковий старець – той самий Святий Миколай, який час до часу втручається в долі героїв.
Звісно, усе закінчиться добре: хворого вилікують, блудний син повернеться до батька, Северин ще кілька разів урятує доньку бургомістра, здобуде її прихильність, переможе в перегонах і перехитрить сина багатія. Боягузи наважаться на мужній крок, зачерствілі серця зм’якнуть, злодії отримають по заслузі, а ті, що варті другого шансу, матимуть його.
Порівняно з «Пекельною хоругвою» фільм «Тільки диво» все-таки програє – і в акторській грі, і в продуманості сценарію. Перший фільм довершений, практично ідеальний. Сюжет другого має чимало «білих плям». Що ж, «Хоругва» – це екранізація твору досвідченого казкаря, який сам писав сценарій. До того ж герої Сашка Лірника діють у традиційному українському антуражі, та й сама традиція приходить на допомогу кіношникам. Лірник добряче орієнтується у своєму всесвіті, в якому живе не одне десятиліття. Натомість Олена Каретник, яка уперше давала життя власній історії, створила цілком унікальний всесвіт з нуля, перенісши туди сюжети Мері Мейп-Додж і дидактичні історії старих благочестивих часописів.
Символічно, що творці «Пекельної хоругви» знімали фільм у Пирогові та трохи в парку «Київська Русь». Усі декорації вже були готові, треба було лише «пекло» збудувати. Натомість Олена Каретник мала будувати повноцінні декорації, створювати своє містечко від основ, а дизайнери – вигадати костюми, в яких поєдналися українські та голландські елементи: жупани і панчохи, вишиванки і камзоли, гуцульські топірці і муфти, а також шинки і таверни, українська і європейська музика. Тому хоча історія Сашка Лірника більше продумана, вдаліше екранізована та актуальніша для нинішньої України, новонароджений світ, створений Оленою Каретник, зачаровує не менше. Візьмімо хоча б летючий вітрильник Святого Миколая.
І «Хоругву», і «Тільки диво» єднає одне – це казки. Не фентезі, не фантастично-пригодницьке кіно, а саме казки з усіма їхніми атрибутами та умовностями.
Особливості незвичного жанру
Казка – древній і специфічний жанр: простий, дещо механічний сюжет, іноді з циклічними елементами. Характери тут відносно схематичні та передбачувані. Герой проходить низку випробувань, звершує подвиг, кого треба – рятує, кому треба – рубає голову і на виході отримує наречену або царство, або і перше, і друге одразу. Читачеві чи глядачеві казки більш-менш зрозуміло, що чекає на героя в темному лісі, глибокій печері, чарівному замку чи на дні морському. Відьма, принцеса, дівчина, лицар, витязь, принц, козак, сірий вовк, чаклун, чорт, циганка – саме ім’я персонажа свідчить про його характер. Відверта «несправжність» казкового світу, умовності та механічність сюжету – не недоліки, а необхідні атрибути жанру. І саме в тому криється таємниця привабливості казки. Саме тому писати казку не так уже й легко, особливо робити з неї повнометражний фільм. Від письменника очікують повість певного обсягу, а від сценариста – повний метр. Тоді доводиться якось розвивати сюжет, тоді зазвичай починають його ускладнювати: вводять політичні складові, додають психологізму, соціальної драми. Тоді простота казки втрачається і починається фентезі. Саме так у Толкіна вийшов «Гобіт», в Пушкіна – «Руслан і Людмила», а в Лесі Українки – «Лісова пісня». У таких випадках виходить фентезі, а це вже інший жанр. З огляду на прагнення до фентезі кіноказка майже зникла із кіно- і телеекранів. До прикладу, «Сторожова застава» починалася як казка, а перетворилася на фентезі…
Є лиш один спосіб «розтягнути» казку на повний метр і не знищити її – додати іронії. Саме таким шляхом пішов, наприклад Гоголь, пишучи «Ніч перед Різдвом». Саме так знімав Олександр Роу або Юлій Кім. Так чинили американці, коли знімали класичну «Принцесу-наречену», «Десяте королівство» і «Зоряний пил». Аналогічно вчинили норвежці у «Землі тролів». В усіх вказаних випадках бачимо поєднання серйозного і комічного, гротеску і реалізму, казкових випробувань і життєвих проблем. Таким шляхом пішли і творці «Пекельної хоругви», хоча Лірник не так вигадував сам, як запозичав з інтермедій та пісень доби Петра Могили та Івана Мазепи. Тому декорації та спецефекти стрічки доволі умовні, щоб не додавати зайвого драматизму. Тому козаки тут ідеалізовані, Чорт не страшний, а бойового гопака більше, аніж реальних військових прийомів XVII століття. Необхідна для казки стилістика «Пекельної хоругви» витримана і в мові героїв, і в декораціях, і в костюмах, і в спецефектах. Занадто виголені та чисті запорожці, блискучі шаровари, як і легінси Чорта, надають фільму саме казкового духу. А якби творці фільму додали більше автентичності й достовірності, психологізму або реалістичної комп’ютерної графіки, то казки не було б.
Казковий дух змогла зберегти й Олена Каретник, хоча основа її історії цілком літературна. Тут їй стала в пригоді навмисна наївність літературних першоджерел, а власна фантазія додала особливої святкової магії, за яку «відповідає» Святий Миколай. Казкового духу додала й естетика фільму, оця несправжність, «пряничність» міста, в якому діють герої, легкий гумор та по-святковому красива музика. А ще наполеглива, хоча і в міру, дидактичність, бажання створити не просто казку, а казку християнську, щоби мораль ненав’язливо проступала крізь сюжет. Мовиться про те, що кожен може стати Миколаєм для іншого, про блудного сина, про те, що на «темний бік» може затягнути як підлість, так і ревність.
Оптимістичні висновки
Обидва фільми по-своєму патріотичні. У «Пекельній хоругві» – традиційні шаровари та «оселедці», а у фільмі «Тільки диво» – поєднання вишиванки з камзолом. Сашко Лірник та Михайло Костров розвивають і стверджують українську міфологію. Олена Каретник розвиває українську ідентичність у європейському контексті та контексті загальнолюдських цінностей. Отже, перед нами дві справжні казки, зняті в часи, коли казок майже не знімають. Вони оригінальні, добрі, якісні. І цей факт є дуже добрим знаком для українського кіно та української культури загалом. Отже, Україна здатна творити своє оригінальне кіно в доволі незвичному жанрі. Понад те, минули ті часи, коли українські фільми дивилися тільки через бажання підтримати вітчизняного виробника, сподіваючись, що колись він навчиться знімати краще. У нас вже є якісне масове кіно. Так, його небагато, але воно існує. Так, у нас все ще знімають фільми слабкі та халтурні. Але до більшості кінокартин уже можна висувати «дорослі» претензії, навіть сприймати всерйоз. І такі фільми є в багатьох жанрах.
До речі, одна з причин, чому так сталося, – російська агресія і курс попередньої влади на розірвання зв’язків із Росією, де кінематограф у глибокій ямі. Раніше наших акторів та режисерів забирали в російські картини, тепер вони творять українське кіно. Таке враження, що фронт гібридної війни ми тримаємо гідно, перейшовши від оборони до наступу. Дай, Боже, щоб так було далі!
І ось що ще цікаво: обидві казки так чи інакше пов’язані з християнством, причому віра в них не штучна, а органічно вплетена в сюжет. У «Хоругві» християнство є частиною часопростору, в якому діють герої. Воно як даність: є Бог і чорт, добро і зло, потойбічне життя і кара за гріхи. Пружиною дії стає суперечка між Чортом і Святим Петром. І хоча богословська система казкового всесвіту радше магічна, аніж ортодоксально-християнська, врешті-решт герої перемагають завдяки християнським чеснотам, передусім милосердю та вірності. Козак у пеклі змилостивився над чортенятами і зробив із них козаків, навчив не глумитися зі слабких, поважати один одного, а потім навіть свідомо приніс себе у жертву, щоби врятувати товаришів. Любов до ближнього – головна заповідь, і автори фільму це добре пам’ятають. Недарма саме за вірність та жертовність козакам прощаються всі гріхи. А ще оригінальним є один із останніх кадрів фільму, де Домовик і Святий Петро підморгують один одному з неба. Що ж, якщо у світі «хоругви» існують домовики та інші чарівні створіння, на них теж має поширюватись відкуплення, вони можуть і мусять мати стосунки з Богом.
Варто звернути увагу й на маскулінно-феміністичний дискурс «Хоругви». З одного боку, стрічка створена з чоловічої перспективи та сповнена традиційних жартів про життя з тещею, з другого – всі жінки у фільмі сильні, майже всі шляхетні та є рушіями більшості ключових сцен. Якщо це і можна назвати сексизмом, то він здоровий: базується на життєвих реаліях та біблійному вченні про те, що чоловіки та жінки таки різні. Біологічна стать відіграє важливу роль у психології, людських стосунках, і любов (не кохання, а саме любов) допоможе здолати усі бар’єри й відмінності.
Дещо по-іншому представлене християнство у фільмі «Тільки диво». Олена Каретник, яка перед тим створила багато «християнських» фільмів, немовби свідомо не стала робити свій перший художній фільм відверто проповідницьким. Для цього «винесла» Бога та все християнське богослов’я за межі свого світу, зробивши його «світлом від невидимої лампи», як писали критики про «Володаря перснів». Світогляд стрічки цілком християнський, проте у казковому місті нема церкви, та й про Бога там майже не згадують. Зате шанують Святого Миколая, який фактично відіграє роль представника Бога в цій історії. Можливо, через те, що якби слова, які у фільмі промовляє Святий Миколай, сказав Бог, це зробило б фільм занадто дидактичним. Пані Олена має добрий смак, у тому числі в справах духовних, тож зуміла не перетворити казку на проповідь.
У цих фільмах християнство однаково віддалене від світу своїх героїв: у «Хоругві» – вдаваною декоративністю богословської системи, у «Диві» – ефектом «невидимої лампи». І там, і там Бога заступають народні вірування та традиції, але в поєднанні з мораллю вони стають шляхом до Нього.
Щодо обох стрічок можу зробити фінальний висновок: на їхньому прикладі бачимо, як християнство залишається стрижнем української культури навіть у часи постмодерну, незважаючи на спроби окремих інтелектуалів винести його за межі дискурсу. Перефразовуючи Андрея Шептицького, можна сказати, що Тризуб без Хреста неможливий, Церква (і церкви) лишається невід’ємною частиною позитивної складової української ідеї, і з популярного гасла «Армія, мова, віра» жодна складова дійсно не може бути викреслена.
Віктор Заславський, історик, публіцист