Теодор Майкович

Милосердний Господь покликав до себе нашого єпископа Теодора Майковича 9 травня 1998 року, на 67-му році життя в Краківському шпиталі, а 11 травня ц.р. зійшлися його знайомі й бувші мешканці Перемишля до собору Успення Пресвятої Богородиці в Місіссага на жалібну Службу Божу й Панахиду, яку правив о. Антон Семчук в наміренні Покійного.

Похоронні врочистості почалися у Вроцлаві 13 травня, а 14 травня відбулися в Перемишлі й завершилися в Репеді, біля Сянока, де поховано тіло, згідно з волею Покійного Єпископа, на вічний спочинок в його рідному селі. В похоронному жалібному торжестві взяли участь владики з України, а саме: Любомир Гузар. Василій Медвіт ЧСВВ. Юліян Ґбур, Юліян Вороновський. численне греко-католицьке духовенство. вірні, ієрархія Римо-Католицької Перемишльської митрополії. Крім того, представники влади та місцеві парляментарії. З Варшави прибули: посол Мирослав Чех. Голова ГУ ОУП Юрій Рент. Мирон Кертичак. гол. ред. «Нашого Слова» І. Щирба. Похоронні обряди завершив митрополит УГКЦ Іван Мартиняк.

Смерть єп. Теодора Майковича викликала в широкому світі серед українців християн болючі відчуття. Увесь нарід, а зокрема всі ці, які мали змогу особисто знати Покійного, оцінюють його як добру й прикладну людину, великого богослова й виваженого українського патріота. Життєвий шлях Покійного Владики Т. Майковича був так само важкий, як доля кож­ного українця в Польщі.

Теодор Майкович народився 6 січня 1932 року в Репеді на Лемківщині. Злочинна акція «Вісла», яка відбулася в 1947 р. не дозволила Т. Майковичеві любуватися чаром і красою рідної сторони: шумом гірських поточків, шепотом лемківських лісів, хвилюванням збіж і шовкових трав та слухати чарівних мелодій. Його з родиною і односельчанами, під багнетами, було прогнано на далеку Ольштинщину. В цій чужині молодий талановитий Т. Майкович рішається своє життя присвятити духовному служінню своєму народові й Богові.

Хоч автор цієї розповіді народився в Люблинському воєвідстві. але та сама лиха доля акції «Вісла» й мене запроторила також в Ольштинське, де я мав змогу пізнати не лише Покійного Теодора, але також його релігійну й національно свідому родину. Ми оба були ровесниками. Не багато було серед наших ровесників таких, які обрали таку життєву дорогу як Т. Майкович. Ще з наймолодших років в свідомості покійного прокинулися міцні релігійні відчуття, якими він намагався відродити і перевиховати наших на вигнанню земляків. Мені пригадуються давні розмови, які, з таким глибоким переконанням, провадив Теодор. Нам забрали наші гори, річки, поля, наші кладовища й святині. Злочином буде — говорив Покійний — якщо ми забудемо звідкіля наш рід і яка наша духова національна субстанція. Так довго будемо жити, доки буде жити серед нас наша церковна традиція. Сила любови оказувалась в його почуттях вищою від переслідування, гноблення, тортур, в’язниць, концентраційних таборів і всякого мучеництва, яке переносили українці під час депортації.

Всі ці зустрічі мали характер на пів конспіративний. адже ж відповідні органи не переставали слідкувати за кожним рухом, навіть вже нашого покоління. Але ми зустрічалися, вели часто академічні дискусії, мовляв, людина відкрила ядро атому, але втратила ядро душі. Віднайти повновартісну людину в людині в той час, було важко. Але ми вже тоді розуміли за Плятоном і Арістотелем, що в людині її вершком є духовність, а в тій духовності найвищі й найважніші ціннощі є національно-релігійна свідомість. Навіть Кант говорив: «Немає вищої релігії, як християнська». Ми вже тоді добре розбиралися в тому, які чинники мають вагомий вплив на закріплення української душі. Наша національна духовність, з її глибоким корінням в природньому патріотизмі, була спільною для всіх нас українців незалежно від того, де ми родилися і в якій нас церкві хрестили — в греко-католицькій чи православній. У всіх була та сама любов до своєї землі та історії, яка полонила нашу психіку. Всіх нас єднала та сама пісня, джерело наших радощів і смутку, вияв наших найчистіших і найглибших почуттів любови.

24 червня 1956 р. о. Т. Майкович прийняв священичий сан в Ольштині. Це період, в якому наступає незначна політична відлига. В червні т.р. покликано до життя Українське Суспільно-Культурне Товариство і почав виходити тижневик «Наше Слово». Мене обрано на голову Воєвідської Управи УСКТ в Ольштині. Несміливо, але починається відроджувати українське життя на вигнанні. Однак національно свідоміші громадяни використовують цю нагоду і виїжджають в рідні сторони. В тому числі батьки о. Т. Майковича та і мої батьки скористали з цієї спосібности і повернули в рідні сторони.

Тодішня польська влада все чинить, щоб зупинити тенденцію поворотів. Навіть погоджу­ється на відкриття церков в деяких місцевостях, де були депортовані українці. Отець Т. Майкович править Служби Божі в римо-католицьких костелах і переходить до провізорично оформлених наших церков. Вірні греко-католицького обряду пам’ятають його священичу діяльність в Доброму Місті, Пєнєжні, Гурові Ілавецькому та не лише в Ольштинщині, але також в церквах інших воєвідств в Польщі. Дорочі, широко відома тоді священича діяльність оо. Мирослава Ріпецького, Василя Гриника, Степана Дзюбини, Івана Сиротинського та інших, які вийшли з польських в’язниць і повернули до своїх душпастирських обов’язків.

Під впливом тих досвідчених, відданих нашій церкві й народові, великих душпастирів о. Т. Майкович заблис ясною зорею. І це був той найкращий, найбільший період у його душпастирській праці на благо Церкви і рідного народу.

В житті нашої Церкви в 1967 році стається небуденна подія. В цьому році о. митр. Василь Гриник повертається до Перемишля на душпастира, а Примас Польщі назначує його генеральним Вікарієм для вірних греко-католицького обряду в Польщі. На свого помічника до душпастирських чинностей о. митр. В. Гриник покликає о. Т. Майковича, одного з найбільш на той час талановитих молодих священиків.

Невелика, але активна група українців Перемишля з радістю не лише прийняла в свої обійми обох душпастирів, але й допомагала їм. Мій контакт відновився з о. Т. Майковичем. Маючи власне авто я неодноразово возив священиків по різних церквах в околиці, особливо на терен Лемківщини. Такі самі послуги виконував і п. Андрій Білий і багато інших перемишлян. Отець мітр. В. Гриник так, як і о. мітр. Т. Майкович в наших зустрічах дали себе пізнати не лише як подих святости і побожні мужі, але в першу чергу вони знаменито вчили, як розрізняти добро від зла. що ми повинні уникати, а що треба серед нас розбудовувати і відроджувати. Під їхнім впливом ми відчували, що будучність нас кличе і ми потрібні для неї. Яку велику увагу вони прив’язували до рідної землі, твердячи, що це та найголовніша функція релігійно-національної свідомости.

Смерть 31 травня 1977 року о. мітр. Василя Гриника була для всіх нас великим і болісним ударом. Але на його місце покликано на Головного Вікарія греко-католицької Церкви в Польщі о. мітр. Степана Дзюбину, визначного богослова УГКЦеркви. Отець мітрат Т. Майкович став парохом в Перемишлі. І від цього моменту помічається тиск зі сторони, в першу чергу, від римо-католицького кліру. В тому часі багато часу Покійний приділяє уваги поглибленню своїх знань. їздить до Люблина і подає лекції на теологічному факультеті й дальше несе духовну допомогу вірним греко-католицького обряду.

Через деякий час він виконує обов’язки канцеляра консисторії в Перемишлі й приймає 12 липня 1996 року єпископський сан. Від того торжества Він став владикою новозведеної Вроцлавсько-Ґданської єпархії Греко-Католицької Церкви в Польщі.

Всі ми втратили великого Богослова, чесного українця.

Хоч через глибокі океани бренить в ухах і серці трагічна мельодія похоронної пісні, засу­мувала лемківська трембіта над могилою в Репеді Покійного Єпископа, що спочив поруч своїх батьків і церковці, яку так палко любив. В наміренні 40-го дня від смерти, знову в церкві в Міссісага прибув немалий гурт перемишляків, щоб помолитися за упокій Єпископа і заслухати зворушливих слів о. А. Семчука: «Єп. Т. Майкович у місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, де нема ні болю, ні печалі, ні зітхання, а життя безконечне». Хай пам’ять про Покійного буде вічною.

Ярослав Стех 

 

До редакції наспіла сумна вістка, що 9 травня 1998 р. у Кракові, після складної операції, перещеплення серця, переставився у Божі хороми, на 67 році життя, багатотрудовий і відданий працівник у Божому Винограднику Преосвященний Владика Теодор Майкович.

Покійний Владика Теодор народився 6 січня 1932 р. у Репеді на Лемківщині. Його доля була такою самою, як всіх українців Лемківщини, примусове виселення на Ольштинщину. Молодий Теодор вирішив посвятитись служінню Христовій Церкві, а зокрема УКЦеркві.

Священичі свячення прийняв 24 червня 1956 р. в Ольштині. Душпастирював у різних місцях Польщі для УКЦ. Був піднесений до гідности Мітрата, а також був синкелом та канцлером консисторії у Перемишлі.

12 липня 1996 року, у Перемишлі, був висвячений у єпископський сан і став епархом Вроцлавсько-Ґданської Епархії. Покійний Владика Теодор пройшов не легкий, але гідний уваги і признання життєвий шлях, віддавши всі свої зусилля, працю для своїх земляків лемків, українського народу і УКЦеркви на славу Божу. Хай йому Лемківська Земля буде легкою, а світла пам’ять про нього іде з роду в род.

Вічна Йому Пам’ять!

Нижче друкуємо спільного листа управи гуртка у Вроцлаві «Об’єднання Лемків», зверненого до Владики Івана Мартиняка і Владики Теодора Майковича, підписаного Василем Посипанком і Левом Галем. У листі заторкнені дуже важливі проблеми, а саме про відбирання колишніх греко-католицьких церков у Польщі. Редакція в цій справі одержала вже кільки листів, на жаль у них є подані півправди, тому не можемо їх друкувати. Ще найбільш у тоні і об’єктивно написаний лист управи Вроцлавського гуртка, який друкуємо нижче, але і в ньому трапляються огріхи. Автори чомусь не подають повної назви, про яку Церкву ідеться, а ідеться про «Польські Косцюл Автокефальни Православни». До речі, делегат цього Косцьола брав участь у Міжна­родній церковно-науковій конференції, що відбулась 3-4 жовтня 1996 р. у Львові, яким був Митрополит Варшавський і всієї Польщі Василій, не дуже то по братерськи відносився до братів — українців католиків східнього обряду, аж дивно. До речі, цю конференцію улаштовувала православна Церква Московського Патріархату. Дивно, що на цю конференцію не запрошено, чи може вони не прибули, Українських Православних Церков під кермою Патріярха Філарета і Патріарха Дмитрія. (Гляди стаття в журналі «Патріярхат» за березень 1997 p.). З цього випливає, що з цим «братерством» не все є воно так добре. На цьому місці бажаємо підкреслити, що журнал «Патріярхат», як і мирянський зорганізований рух УКЦеркви все був і є за злагодою, за зрозумінням різних конфесій, а тим більше Українських Православних Церков, з якою нас нічого не ділить, тільки юрисдикційна приналежність. Звичайно на цю тему можна багато писати і треба, але зараз на це немає місця.

Тут бажаємо звернути увагу на факт, де в листі написано: «Лишаючи на боці питання вини римо-католицького польського Костьола, його владик, а особливо примасів Польщі Гльонда і Вишинського у винищуванні нашого східного католицького обряду в Польщі після 1946 року…» Видається нам, що тут є ця півправда. Ми далекі від того, щоби названих примасів Польщі вибілювати, а тим більше Кардинала Вишинського, який двічі зупинив процес беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея, але не можемо сказати, що Примас Вишинський не допомагав нашій Церкві. Якщо автори добре прочитають збірку листів о. Мирослава Ріпецького під назвою «Документи до історії Української Греко-католицької Церкви у Польщі у 1947-1960-х роках», як також працю о. Степана Дзюбини: «І стверди діло рук наших», то напевно побачите, що не можна сказати, що це було тільки нищення нашої Церкви. Без сумніву можна сказати, що вони могли багато більше допомогти, це вже інше питання. Ми свідомі того, що Польський Костьол у ті часи та й ще сьогодні не є на висоті Христової Церкви, а найголовніше на висоті найбільшої Божої Заповіді — ЛЮБОВИ. Для прикладу можна згадати справу церкви св. Івана Хрестителя у Перемишлі, недопущення Папи Івана-Павла II до тієї ж церкви, невіддання церкви Норберта у Кракові й інші, ці факти говорять самі за себе. Але не забуваймо і стараймось також називати і те, що було добре. Нашим бажанням є, щоби автори листа, які змагаються за справедливість бачили все, а не тільки те, що їм під даний час вигідно бачити. Вважаємо, що прохання авторів листа варті уваги і ієрархія УКЦеркви у Польщі повинна піти їм на зустріч і діяти справді у дусі християнської любови.

Редакція

* * *

В «Тигодніку повшехним» від 2 лютого 1997 року можна було прочитати інформацію про відновлення спору за «…церквє поуніцкє на Подкарпацю…», та що «…Дискусія на форумі підкомісії (соймової) мала дуже бурхливий хід…», особливо між Високопреосвященним Владикою та о. проф. д-ром Маріяном Бендзою, канцлером Православного Полевого Ординаріату Польське Військо, перед усім в питанні головного винуватця знищення грекокатолицького обряду, на довгі роки, в Польщі після 1946-1947 років. Інформацію повторив, подаючи більше деталів тижневик «Наше Слово» від 02.02.1997 року.

Лишаючи на боці питання вини римокатолицького польського Костьола, його владик а особливо примасів Польщі Гльонда і Вишинськєго, в винищуванні нашого східного католицького обряду в Польщі після 1946 року, (надуживаючих в злих намірах — проти грекокатолицької Церкви — дану їм Ватиканом делегацію в справах грекокатолицької Церкви в Польщі після 1946 року — з причини вродженого їм, їдовито ненависного становища супроти східних — байдуже католицького чи православного — обрядів), з вирішенням якого історики не будуть мати жодних труднощів, диспонуючи документами о. мітр. Василя Гриника, о. мітр. Мирослава Ріпецького, о. д-ра Теодора Савки, о. мітр. Степана Дзюбини, та інших (за «Нашим Словом» від 26 січня 1997 року — інформація про статтю Миколи Галіва в «Патріярхаті»), треба пригадати при нагоді факт, що причиною того, що ряд бувших грекокатолицьких церков є нині в Польщі в адміністрації православної Церкви, а вірні стали православними (!!!), були рішення зоологічно ненависних українцям примасів Польщі і польських латинських єпископів, перед усім Ігнацего Токарчука (з прізвища виникає, що перекінчик, а такі є все найгірш оскаженілі — встеклі в ненависті!!!) і Аблєвіча (пор.: о. мітр. Ст. Дзюбина: «І стверди діло рук наших»), бо коли наші брати звертались до них з проханням відкрити для них грекокатолицьку станицю, отри­мували рішучу відмову, з додатковою «пастирською наукою (??? хіба В’їдливим глузуванням!!!)», що римокатолицький обряд є рівно добрий. Наші брати відповідали, що тоді хай латинники переходять у східний обряд, та щоб не бути сполонізованими звертались до православної Церкви про духовну опіку.

О. мітр. Степан Дзюбина дав інтерв’ю «Тиґоднікові Повшехнему», що його друковано від 12 січня 1997 p., п. н.: «Як дзяди под косьцьолем», в якому м. ін. стверджує (о чім вчаснійше писав вже в своїй роботі «І стверди діло рук наших»), що латинські священики на наших людей, в римокатолицьких костьолах на каральних поселеннях на Землях Західних та Північних Польщі, наносили нечуваний тиск, навіть при сповідях (!!!), щоб переходили на латинство та оцінює, що таких незаконних перехоплень «душ» в латинство, а через це і в полонізацію після злочинної «Акції Вісла» було щонайменше сто тисяч людей (коли добавити полонізацію та латинізацію молодого покоління — дітей з причини відсутности облігаторійного навчання рідної мови та релігії у грекокатолицькому і православному обрядах по школах тоді ступінь полонізації-латинізації зросте вдруге стільки — а це вже трагедія для нашого суспільства у Польщі насильно денаціоналізованого цивільною та римокатолицькою костельною польською владою!!!).

Також в час самих депортацій, чи то до СССР чи в горезвісній «Акції Вісла», римокатолицькі парохи польського латинського Костьола з сусідних польських сіл пропонували нашим людям латинські метрики, щоб могли уходити за поляків і евентуально уникнути виселення, стаючись членами латинської парафії, ц. зн. однозначно поляками (пор.: Є. Місило: «Репатріація чи депортація»). Пригадувались часи з перед війни, коли землю з парцельованих маєтків міг купити лише поляк, або той, хто мав метрику польського латинського Костьола, що вважалась за добрий аргумент, щоб переконати українців до зміни обряду!

За свідченням кс. д-ра Міхала Нєхая (реферат п. н. «Уваґі в справє Зємі Хелмско-Подляскєй», частина п. н.: «Увагі до праци на пшишлосьць» — зеспул акт СРІ ДОК II Люблін, з акції польського уряду — а перед усім ПВ — нищення православних церков та «Акції польонізацийней» на Холмщині у 1938 р. (!!!), в: Вєслав Мислек: «Пшедмуже (Шкіце з дзєюв Косцьола католіцкєго в II Жечипосполітей), Вид. Спулдзєльче, В-ва 1987) кілька сот років перше сполонізовано такими методами території між Вепром а Бугом: «… Децидуйонце чиннікі мушов сєв позбиць нєузасадньоних скрупулув і гішесубтельнєня на пункце толєранції. Вшак культуральнеґо оддзяливаня зе строни Паньства чи Косьцьола на людносьць русіньсков нє можна утожсамяць з Бісмарцковскім культуркампфем, чи царскімі указамі, козацкімі кнутамі і багнетамі, тим бардзей, же свойов культурнов місіев опєрами на тшивєковей традиціі, ктура і краю мєндзи Вспшем і Буґєм збудовали моцне фундаменти духа польскєґо в людзє о крві русіньскей. Дух польскі пшенікнол зарувно біскупуф уніцкіх (Підкрес. — УГОД), як теж каплануф і люд цали…». А було це можливе — оце «пшеніканє духа польскєґо» — лише в умовинах створених рішеннями горезвісного Замойського Собору з 1720 року, а перед усім його рішенням закрити всі духовні семінарії унійної Церкви а дальше готовлення священичих кадрів для тої Церкви передати у руки польських єзуїтів і їх учбових колегій з відомими наслідками. Подібна — як тоді — небезпека постає нині, коли священиків для грекокатолицької Церкви готовить КУЛ (польський Католицький Університет у Любляні), про що також згадував тижневик «Наше Слово» (передрук відгуків львівської преси з застереженнями та домаганнями заперестати висилати питомців з України в КУЛ з причини негативних наслідків в їх свідомості, викликаних «істинно польським підходом» в КУЛ до всіх важливих питань, що стоять перед УГКЦ в Україні, та про негативну ролю польських латинських священиків, монахів і монахинь у латинському Костьолі в Україні в контексті східної політики Польщі — за «Патріярхатом» зі січня 1997 року і львівською «Молодою Галичиною» — «НС» від 23 лютого 1997 р. Доказом засадничости того рода застережень є всякого рода інформації «о Косьцєлє на всходзє» або «… на кресах», що їх не бракує в «Словє. Дзєнніку Католіцкім», який про латинський Костьол на схід від Польщі не пише інакше як про «Косьцюл польскі», а про латинські храми як про «польскє косьцьоли сьвядецтво трваня польскосьці на наших Кресах» обов’язково написаних великою буквою!!).

Після злочинної «Акції Вісла», її злочинних каральних розселень — розпорошень українського суспільства, перед латинськими єпископами й священиками польського римокатолицького Костьола станула небувала нагода здійснити мрії та вказівки кс. д-ра М. Нєхая. І робили це без скрупулів — як вчив кс. д-р М. Нехай — і до спілки з сб.

Тому наше суспільство має підставу до того, щоб застановлятися над такими фактами як перепроваджувані сондажів у церквах в справі зміни літургічного календаря (з юліянського на григоріянський) та пропозиціями виголошування проповідей польською мовою — бо їх вимова є однозначною!! Це вже в унійній Церкві було і відомо куди вело!!

Відомо куди подібний підхід угорських шовіністів та їх прислужників в розв’язуванні питань тотожности завів русинів-грекокатоликів в Угорщині (Дебречинщина) і в Закарпатті. Відомо куди веде в Пряшівщині (грекокатолицькі богослужиння в присутності папи римського правились в словацькій мові і лише «Отче наш» співаний був у староцерковнослов’янській мові!!!). Треба поставити питання, чи польський латинський митрополит у Львові, абп. Яворскі та його латинські єпископи, своїм «родакам» в Галичині, і не лише — що є в подібній ситуації як люди східного обряду в латинських середовищах — рекомендують переходити в латинському обряді на юліянський літургійний календар? Д-р габ. К. Урбан з Економічної Академії у Кракові в своїй габілітаційній роботі: «Косьцюл православни в Польсце 1945-1970 (3 заґаднєнь стабілізації жиця косьцєльнеґо в Польсце)» пише про спроби польонізації тої Церкви услужними єпископами-карєристами вже в 1962 році. Вона ведеться повним ходом від якогось часу в білостоцькій архиєпархії. Можна зрозуміти, що деяким в грекокатолицькій Церкві в Польщі спішно, щоб не залишитись позаду!

На симпозіюмі у Врацлавському Університеті, в Інституті Історії, з питань менталітету польського суспільства в XVII ст., що відбувся в 1992 році, в дискусії над рефератом про менталітет унійного духовенства тих часів, професори латинських духовних семінарій та Академії Теології Католіцкєй з Варшави пригадували, що і з єпископами і зі священиками унійними були клопоти, але «…од кєди біскупем тего Косьцьола зостал наш семінарийни колега, єстесьми певні же клопоти сєв сконьчили. Тилько ест нам пшикро, же з дня на дзєнь наш колега Ясьо зостал Іванем, а нам — его колегам — заказано подтшимиваць товаржискє вєнзі, бо украіньци могліби то зле пшийонць…». А може це тут «собака зарита»?

Методи винищування українців в кордонах історичних польської держави були впродовж віків застосовувані, хочби для прикладу:

Архівум Дієцезальне Любельскє (акт біскупа Павла Пясецкеґо). Т. 113, фол. 38-42 Статути синоду дієцезальнеґо хелмскєґо в Краснимставє в днях 13-15 квєтня 1644 р. (частина, що відноситься до рестрикцій супроти унійної Церкви з боку латинського Костьола, для її скорого винищення), «Аннали Лемківщини», т. III, Вид. «Оборона Лемківщини», стаття: Михайло Дзвінка: «Спісані на страти»:

«Проект зніщення Русі» зложений кн. Сапєгою в польському Соймі в 1717 році (де перед усім розглядає методи винищування так унійної як і православної церков для полонізаційних успіхів у нашому суспільстві),

1908 p., документ польських політичних правих, в тому і латинських костельних, середовищ про винищування унійного українського суспільства, «Товажиство Опєкі на Унітамі» з його програмою та латинізаційно-полонізаційними наслідками на Підляшші та Холмщині,

«Товажиство Розвою Зєм Всходніх» в тому і краківський «Воєвудзкі Комітет д. с. Лемковщизни» з програмами відчужування гуцулів, бойків і лемків від українського народу, перед усім при помочі польського латинського Костьола, з метою найскорішої їх полонізації з 1930-их років,

таємний договір уряду II РП з Ватиканом про утворення Адміністратури Апостольської Лемківщини з 1930-их років (без відома і проти львівської грекокатолицької митрополії), для приспішення полонізації лемків (!!!),

таємна «…Експертиза» Едварда Пруса для служб спеціяльних ПРЛ з 1985 року про методи винищування українців у Польщі, також дорогою ініціювання боротьби між грекокатолицькою і православною церквами у Польщі, що є, і в нових політичних умовинах, далі здійснювана.

«Тиґоднік Повшехни» від 03.10.91 оприлюднив вітального листа до ординарія грекокатолицької єпархії від Примаса Польщі кс. кард. варшавскєґо митрополита абпа Юзефа Глємпа, в якому м. ін. написав: «…етапем розвою прав косьцєльних Украіньцуф і Лемкуф…», іменно: Украіньцуф і Лемкуф!!, що свідчить про ендецьке заїло вороже становище найвищого польського латинського єрарха по відношенні до єдности українського суспільства в Польщі згідно з принципом «розділяй і володій», що пропагує інший заїлий ендек Едвард Прус у своїй «…Експертизі» для служб спеціяльних в справі винищування українців у Польщі. Чи, і яке було становище Високопреосвященного Владики в тій справі — не є знаним.

Повертаючи до церков на Лемківщині то крім того годиться пам’ятати, що церкви, які служать нині нашим православним братам, будовані були їх дідами і прадідами, а їх батьки й старші брати підносили їх з цілковитої руїни, чистили з овечого й коров’ячого гною, по худобі, яку в католицьких бо храмах — домах Божих перетримували «побожні» римські, польські католики (!!), а лісні каплиці з чудотворними іконами замінювали на «шалєти» (міскі кльозети).

Всі є занепокоєні можливістю відновлення міжусобиць між українцями двох християнських обрядів, що може перенестись вниз з високого духовного щабля. (Чи справді двох українських обрядів? Вірніше буде сказати різних юрисдикцій — Редакція).

УГ ОЛ у Вроцлаві просить отже припинити заходи «відвойовування» бувших грекокатолицьких церков, що тепер в адміністрації православної Церкви у Польщі, бо ж в них моляться Всевишньому наші, тепер православні, брати і по національності і віроісповідуванні.

В тому році минає сумних 50 років горезвісної, варварської, злочинної «Акції Вісла» — національної трагедії нашого суспільства у Польщі. Відбирати храми Божі людям покривдженим в 1947 році, та цілими оцими 50-ма роками, є ділом негідним, є повторюванням варварства «Акції Вісла».

Дальше проживання та буття нашої української національної та конфесійних спільнот у Польщі буде проходити в нерівній, безпощадній для нас боротьбі з асиміляцією-полонізацією, латинізацією! А силою нашого буття є єдність суспільства, любов — чи хочби лише пошана до братів різних віроісповідувань. Чи оце міститься в Євангелії? Чи Євангелія наказує ненависть і ворожнечу?

Копією письма УГ ОЛ звертається до Високопреосвященнійшого Архиєпископа Адама і бажає Вас разом. Владики, гарячо просити, щоб Ви стали разом молитись (як молились в Тижні молитов за єдність християн!!), та поручили вести такі спільні молитви у всіх церквах митрополії та архиєпархії на зміну впродовж того сумного 1947 року за згоду й любов в нашому нещасному, покривдженому і далі кривдженому суспільстві, за прийняття рішень в трудних питаннях, що шукали б мудрих розв’язань, справедливих і з думкою про добро цілого нашого суспільства, так щоб не були ми посміховиськом перед чужими.

З пошаною до Вас За Управу Гуртка Об’єднання Лемків у Вроцлаві

Василь Посипанко
Лев Галь
Вроцлав, 18 лютого 1997 р.

29 червня ц.р. о год. 17.00 вірні греко-католицької церкви у Перемишлі пережили дуже радісну подію повернення Чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, що колись перебувала у греко-католицькому храмі, який до 50-х років стояв на горі Пацлавської Кальварії.

За словами о. мітр. Теодора Майковича, ікона ця правдоподібно була намальована ще у 1409 році через ченця Лаврентія у вигляді Оранти з піднесеними молитовно руками без дитяти Ісуса. У ХVІІ ст., коли був відбудований дерев’яний пацлавський греко-католицький храм, ікону було перемальовано. Третій раз перемальовано ікону на початку XIX ст. вже у теперішньому виді, тоді, коли побудовано муровану греко-католицьку святиню.

Століттями до неї ходили наші прочани, молилися і випрошували собі ласки, аж до 1947 року, коли пропала вона безвісті з розграбованої і розібраної нашої церкви на Кальварії. Через довший час не було відомо, де ця ікона знаходиться. Щойно під кінець 70-х років надійшла вістка від оо. францисканів з Кракова, що наша Чудотворна Кальварійська ікона переховується у оо. францисканів в Любомєжу коло Мшани Дольної.

По довших стараннях наших перемишльських отців, а головно пароха о. мітр. Т. Майковича, за посередництвом краківського митрополита Францішка Махарського, владося нашому владиці, Преосвященному Івану Мартинякові нахилити оо. францисканів до повернення нам нашої Чудотворної ікони.

Під час переказування ікони для наших парафіян з промови ми довідалися, що в Любомєжу ікона перебувала останніх 25 років, але де саме перебувала до того часу — не відомо.

Урочистість переказання ікони відбулася дуже величаво у присутності провінціяла оо. францисканів Яна Гоголі, пшеора оо. францисканів з Пацлавської Кальварії та інших отців-францисканів.

Ікону привезла 10-особова делегація вірних з Любомєжа в гуральських ношах. Гості  підійшли з іконою перед нашу катедру, де на них очікували наші отці: о. мітр. Степан Дзюбина — препозит катедральної капітули з Перемишля, о. мітр. синкел Теодор Майкович — катедральний парох у Перемишлі, о. крил. Андрій Рожак, о. кан. Михайло Вудкевич і диякон Андрій Хіта. В процесії з вірними і церковним хором, який під диригентурою Володимира Пойташа заспівав пісню «Всі йдем до Тебе, Божая Мати…», отці підійшли до ікони й поцілували її.

Відтак процесійно занесено ікону до катедри, врочисто переказано о. мітр. Т. Майковичу, як представникові перемишльського владики, і поставлено на місце, прикрашене гарними живими квітами і вишиваним рушником.

Під опікою катехитки сестри Оксани Ващур щирими словами, віршами, піснями і музикою на скрипці у виконанні учениці 4-ої кляси музичної школи Юлії Павлюст діти з української школи ім. М. Шашкевича сердечно вітали Божу Матір в її Чудотворній іконі. Цей виступ, після якого діти поклали живі квіти перед іконою, впровадив присутніх у глибокий настрій задуми.

По виступі дітей першим промовив провінціял оо. францисканів Ян Гоголя як головний настоятель краківської провінції. Він між іншим згадав, що Божа Мати витиснула багато сліз з очей вірних римо-католицького обряду, які прощали ікону в Любомєжу, а тепер, тут, у Перемишлі — багато сліз радости з очей вірних греко-католицького обряду, які так величаво вітають свою Божу Матір, що по стількох роках повертається назад до них.

Опісля промовив о. мітр. Т. Майкович, який дуже сердечно подякував кард. Ф. Махарскому за прихильне ставлення до справи звороту ікони, а також провінціялові і гоноровій делегації за врочисте переказання її нашим вірним. О. мітр. Т. Майкович з великою радістю в імені цілої нашої спільноти привітав нашу Кальварійську Матір, повертаючу із скитальщини до своїх осиротілих дітей, щоб знову бути серед нас та приймати наші молитви, прославу, подяки, перепросьби й прохання. Пригадав також присутнім, як колись з усіх околиць: Бойківщини, Лемківщини, цілого Надсяння, а навіть із Словаччини століттями сходилися наші вірні на Пацлавську Кальварію і перед тією іконою вимолювали собі ласки.

Після слова о. мітр. Т. Майковича усі священики й вірні відправили частину Молебня до Божої Матері, а опісля о. мітр. Т. Майкович з дияконом А. Хітою відслужили Службу Божу. На закінчення хор виконав перед іконою низку пісень до Божої Матері.

Усі вірні залишилися у катедральному храмі і ще довго молилися перед нашою Чудотворною Кальварійською іконою.

Для гостей, які привезли ікону, Марійська Дружина приготовила у прикатедральній залі почастунок, в часі якого о. мітр. С. Дзюбина ще від себе сердечно подякував гостям за привезення ікони. Він, між іншим, сказав, що дуже добре розуміє жаль присутніх, які ікону повернули, бо дуже прикро прощатися з цією іконою, до якої вони 25 років молилися, але справедливість наказує, що цю ікону треба повернути правним власникам. На ці слова висловив свою думку о. провінціял, що дійсно так наказує справеливість, щоб власність була повернена власникам.

І хоч Чудотворної ікони в нас не було, та вірні коло 40 років не могли почитати Божої Матері у цій іконі на Кальварійській горі, однак вони не забули про ці величаві прощі і вірили, що надійде день, коли Божа Мати у цій Чудотворній іконі поверне до них і вони знов продовжуватимуть відпустове паломництво на місце, де стояла греко-католицька церква у Пацлавській Кальварії.

За старанням наших перемишльських отців, з дозволу римо-католицького Перемишльського єпископа і настоятеля кальварійського манастиря, вже в роках 1985, 1986 і 1987 відбулися прощі наших прочан з Перемишля на Кальварійську гору. Прощі відбувалися у празник Успення Пречистої Діви Марії 28 серпня, де в Кальварійській Базілиці Божої Матері служнено Службу Божу, Літію і Молебен до Пречистої Діви Марії та Водосвяття на площі перед Базилікою.

У 1987 році за старанням о. мітр. Т. Майковича світська влада повернула зруйновану церкву в бувшій нашій парафії в селі Військо, яке зараз названо Новими Садами, під Пацлавською Кальварією. У відремонтованій там церкві о. мітр. Т. Майкович, як парох і перемишльський декан, почав відправу Богослужень. Там врочисто з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України у 1988 році поставлено хрест.

Зараз щорічно, 15 серпня, так як перед війною, коли латинники мають свій головний відпуст на Пацлавській Кальварії, у Нових Садах відбуваються наші урочисті Богослуження.

Тому Апостольський Престіл наділив Пацлавську Кальварію совершенними відпустами в слідуючих днях: 1, 2 і 3 травня, 12 і 13 червня, 1 і 2 серпня, від 10- 15 серпня, від 11-14 вересня, на празник Серця Христового і в першу п’ятницю місяця червня.

Від 29 червня ц.р. наша Чудотворна ікона Пресвятої Діви Марії знаходиться у нашому розпорядженні і перебуває у греко-католицькій катедрі. На мою думку, з тієї причини, що свято Успення Пречистої Діви Марії, яке припадає на 28 серпня, є святом неподвижним, належало б цю врочистість відсвяткувати у цей день в катедрі в Перемишлі, а у вільні дні від праці, тобто в наступаючу по святі суботу і неділю — у Нових Садах та на Кальварії. Таким способом вірні з цілої Польщі, хто цього бажає, могли б в тому часі приїхати і взяти участь у цій величавій праці до Святої Чудотворної ікони Непорочної Діви Марії, яка на ті дні була б завезена до Нових Садів і на Кальварію. В суботу у церкві в Нових Садах служилась би Служба Божа та молебні, а після нічного чуваня прочани могли б відпочити на площі коло церкви, а в неділю вранці процесійно перенести Чудотворну ікону на Кальварійську гору на місце, де колись стояла наша греко-католицька церква, і там відбути відпустові торжества. Але сценарій кальварійських врочистостей належить до компетенції Перемишльського Владики.

Зараз Божа Мати, перебуваючи в Перемишльсь­кій греко-католицькій катедрі в Чудотворній Кальварійській іконі, жде кожного дня на молитви від своїх вірних християн. То ж не забуваймо приходити до неї з молитвами, прозьбами, подяками й квітами.

Катерина Козак