Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

Стати автором

священник

Сьогоднішній семінарист – завтрашній священик: все знати, все вміти роз’яснити

(Закінчення з грудневого числа)

По-третє, це надмірна концентрація на літургійному чиннику. Ця небезпека існувала перед Східною Церквою завжди — саме в результаті того, що вона таку велику увагу приділяє релігійній Традиції. Однак, як випливає з попереднього абзацу, цей аспект особливо загострюється у зв’язку з потребою нової євангелізації. Наше літургійне благочестя треба доконечно доповнити благочестям євангельським. Дуже часто ми можемо почути від священиків вислів: «Християнин — це той, хто ходить до Церкви». І хоч вислів «християнин — це той, хто виконує заповіді Божі» можна почути також, все ж масовим явищем у сьогоднішній Україні (здебільшого Західній) є обмеження себе відвідуванням Церкви в неділю, що дає ніби індульгенцію на неєвангельську поведінку протягом тижня. Дехто може зауважити мені, що літургійний момент не виключає, а, навпаки, включає і підсилює євангелізаційний. Що ж, в теорії — так. І тут ще найбільше пощастило самому Євангелію, якого не тільки читають під час Літургії, а й роз’яснюють під час проповіді. Зате спитайте у наших парафіян, хто з них може повторити, про що читалося сьогодні в Апостолі? Чи, про що мовиться у нерозбірливих речитативах вечірні? Як часто, чуючи виразно проголошене «Премудрість, будьте уважні!», навіть дуже уважний мирянин не може второпати нічого, крім окремо вихоплених слів. Я не хочу цим сказати, що в цьому випадку мирянин цілком позбавлений молитовного стану. Ні, він компенсовує собі якось оту втрату своєю нехитрою розмовою з Богом. Однак при цьому він таки втрачає нагоду пізнати ту науку християнства, яку Отці Церкви свідомо вкладали у змістовне наповнення Літургії. Тому відповідальність священика за адекватне донесення змісту Літургії є таки великою — особливо при нинішньому анальфабетизмі мирян щодо Христової науки.

По-четверте, надмірні скарги на бідність Церкви. Що ж, слів нема: масштабне розгортання соціяльної роботи Церкви потребує відповідного фінансування, якого сьогодні з різних причин немає. Проте аналіз логіки переходу віруючих до протестантів засвідчує, що часом не брак матеріяльної допомоги спонукав людину покинути свою традиційну Церкву. Часом саме брак теплого приязного слова у складну для людини хвилину, — брак того прос­того слова, яке не має фінансового еквіваленту, формує в душі людини почуття покинутості. Отож, соціяльну роботу можна почати з простого урізноманітнення її дотеперішніх форм, із залучення до цієї роботи світських осіб.

в)           конфесійний та релігійний плюралізм

Часто з уст духовенства доводиться чути, що плюралізм — це, поки що, неуникнене, але в той же час очевидне зло. Але чому Господь посилає нам це випробування? Який його провіденційний сенс? Чи є в плюралізмі позитивні сторони? Наближає він нас до церковної єдності чи віддаляє? На останнє питання ми, як правило, відповідаємо заперечно, тобто, що конфесійний плюралізм тільки шкодить єдності Церкви. Але спробуймо підійти до цього явища з іншого боку. Плюралізм вчить нас бути толерантним щодо «інакшого», розуміти й поважати його неподібність. Проте це вміння бути толерантним надзвичайно важливе, оскільки майбутня єдність Церкви може бути лише структурованою, тобто «єдиною у розмаїтті». Наш час щораз більше переконує, що єдності ніколи не досягти шляхом уніфікації, «підстригання» всіх відмінностей під одну гребінку. Отже, чим швидше ми навчимося поважати наші відмінності, при цьому взаємозбагачуючись, тим швидше й настане ота омріяна єдність Церкви. Тому плюралізм — це сьогодні Господня ласка, а не кара! Гріхом є не плюралістичне бачення світу, а непримиренна роз’єднаність наших окремих бачень.

г)           падіння «залізної куртини» і новий характер стосунків Схід-Захід

Відкриття кордонів і падіння штучних бар’єрів на шляху інформації виявило неготовність Східних Церков до жорстокої конкуренції конфесій і релігій, яка існує сьогодні в світі. Після певного періоду розгубленості значна частина духовенства і мирян оскаржили за все релігійну свободу. В їхніх очах релігійна свобода вигідна лише для західних протестантів і римо-католиків, а також різноманітних сект, тоді як для наших Церков вона, релігійна свобода, є шкідливою і небезпечною. Що ж, така реакція є зрозумілою, але хибує вона принаймні два моменти, які, на мою думку, і творять справжню небезпеку.

По-перше, тут має місце мимовільна підміна понять. Не можна заперечити, що релігійною свободою можуть зловживати, користуватися нею далеко не з релігійною метою. Але заперечення надужиття релігійною свободою не має перетворюватися в заперечення самої релігійної свободи! Інакше ставиться під сумнів сама основа християнської антропології — вчення про гідність людини. Згадаймо, що сказано з цього приводу в Душпастирській Конституції Другого Ватиканського Собору «Радість і надія» (Gaudium et spes): «Гідність людини вимагає, щоб діяла вона за свідомим і вільним вибором, тобто за внутрішнім порухом і переконанням, а не за якимось сліпим внутрішнім поштовхом чи за чисто зовнішнім примусом» (п. 17).

По-друге, відчуття загрози з боку релігійної свободи породжує спокусу опертися на «руку держави». В принципі, історія засвідчила, що така спокуса існує перед будь-якими Церквами (на одній із конференцій я дізнався, що протестанти в Зімбабве хотіли б мати гарантії на конституційному рівні — майже так, як православні в Росії). Особливо мають бути уважними ті Церкви, які тривалий час були «державними» і від тих державних обіймів неабияк постраждали. Як на мене, краще постраждати від невправної релігійної свободи, ніж від досвідченого державного диктату!

Щоб правильно виробити методологію захисту своїх інтересів. Церква повинна, зокрема:

  • проаналізувати причини свого відставання; виділити, які з них залежать від держави, а які — від самого духовенства; виробити відповідну стратегію щодо кожної із знайдених причин;
  • чітко уяснити, як співвідносяться релігійна свобода і релігійна ідентичність. Чи є вони категоріями абсолютними? Далебі, ні. Проте ці поняття і не рівнозначні. Бог створив людину вільною — створив її Особою. Особове спілкування з Богом неможливе без внутрішньої свободи, обмеженої лише сумлінням і тим, що в церковній науці зветься «страхом Божим». Натомість традиція, хоч і освячена авторитетом Церкви, є лише породженням людини, певної культури. Вона є лише засобом для якнайповнішої реалізації людського духу, але не може бути сакралізована й увічнювана сама по собі. Настає час, і в інтересах самої людини, її духовного розвитку є відкоригувати релігійну традицію, в якій вона живе. Як засвідчує Другий Ватиканський Собор, така операція проходить не безболісно, але вона принципово допустима.

ґ)           проблема, пов’язана з людьми старшого покоління

Зокрема, тут піде мова про тих самовідданих людей, що залишалися вірними переслідуваній катакомбній Церкві. З одного боку, це значною мірою завдяки їм Церква могла взагалі відродитися. І цю заслугу не можна переоцінити! З іншого боку, мені здається, що конкретні історичні реалії Католицької Церкви в цілому ставлять Греко-Католицькі Церкви перед складною дилемою. За час греко-католицького підпілля на видимій поверхні Католицької Церкви сталася подія, яка революційно її змінила. Я маю на увазі, звичайно, Другий Ватиканський Собор. Відродившись, Греко-Католицькі Церкви застали зовсім іншу Католицьку Церкву, ніж вони її знали в 1940-их роках. (Ну, прийміть слова «зовсім іншу» як таке собі полемічне перебільшення ). І все ж проблема існує: часто саме ті старші люди, які натхненно відроджували Церкву, що існувала ще до комуністичної руїни, дуже важко сприймають всі «новації», які йдуть з оновленого католицького Заходу. Звичайно, я говорю здебільшого про Україну і припускаю, що ці процеси в Угорщині чи Словаччині були більш приглушені. Але чи можуть християни-греко-католики Центральної і Східної Европи щиро сказати, що Другий Ватиканський Собор увійшов у їхню церковну «плоть і кров»? Звичайно ж, ні. Тому вивчення надбань цього Собору й осмислення його з точки зору східного богослов’я має стати важливою частиною навчального процесу в семінаріях.

д)           до питання про мирянський рух

Найближче десятиліття потребуватиме від українського духовенства серйозного переосмислення місця і ролі мирян у Церкві. Власне, тут знову йде мова про адаптацію до наших східнохристиянських умов і культурних традицій того досвіду, який накопичений сьогодні Католицькою та Протестантськими Церквами. На мою думку, нинішні недоробки в цій справі є наслідком не тільки консерватизму нашого мислення (хоч і його теж!). Мої спроби проаналізувати цю проблему підказали мені, що тут дуже важко знайти «золоту середину», тобто ту мудру міру новацій, до якої готові, з одного боку, ієрархія Церкви, а з іншого (і це не менш важливо) — нинішні миряни. Практика засвідчує, що дуже часто до нової ролі миряни не готові ні духовно, ні інтелектуально, ні психологічно. Тут, на мою думку, шкідливими є дві крайні позиції як тотальної недовіри духовенства до мирян, так і надмірної вимогливості з боку останніх. Обидві сторони повинні на практиці (а значить, на власних помилках) вчитися знаходити ті форми співпраці між духовенством і мирянами, які відповідають нашій ментальності й годяться для нашої Церкви на початку III тисячоліття.

е)           до питання про греко-католицьку ідентичність

Не торкаючись суті цієї ідентичності, я хотів би тут сказати кілька слів про метологічні підходи до її визначення. Я бачу щонайменше три підходи.

Перший підхід — альтернативний. Тут наголос ставиться або на «греко», або на «като­лицький». В результаті маємо справу з конку­ренцією двох орієнтацій: одна семінарія готує семінаристів, оберігаючи їх від західних впливів, інша — від східних, «московських». В принципі, я не проти плюралізму орієнтацій та акцентів. Але біда, коли наша кумулятивна ідентичність стає результатом стихійної боротьби сил, заручником випадкового їхнього балянсу. Тоді Церква втрачає відчуття міцного хребта, перестає бути певною себе.

Другий підхід — еклектичний. Для нього характерним є штучне усереднення, некритичне змішування якісно відмінних ознак. Символом такого підходу є відомий жарт щодо легкості християнсько-юдейського екуменізму. (Якщо юдеї є суворими монотеїстами, тобто не розчленовують іпостасі Бога, а християни вірять у Трійцю, то давайте помиримось на середньому аритметичному — на двох іпостасях Бога!) Християнські Схід і Захід мають свої особливі ознаки, які не можна просто так перемішати.

Третій підхід — взаємодоповнювальний, субсидіярний. Тут відмінності між Заходом і Сходом перестають бути антагоністичними і перетворюються в діялектичні, тобто такі, протиріччя між якими можна зняти через функціональне взаємодоповнення ознак. Наприклад, якщо в якихось духовних питаннях важливішим для нас сьогодні є східне богослов’я, то треба ним і користуватися. Але якщо в соціяльних питаннях краще розробленою є соціяльна доктрина Католицької Церкви, то треба запозичувати її здобутки. Ясна річ, я дещо схематизую і спрощую, але кому ж, як не греко-католикам, шукати варіянти гармонійного поєднання Сходу і Заходу?!

є)           ще раз про подолання комунізму

Тут я спробую відповісти на два запитання. Перше — це, що позитивного несуть ті священики, які вийшли з донедавна комуністичного суспільства? Я міг би обмежитися давньою українською приказкою «за битого двох небитих дають», але боюсь, що вона розкриє зміст моєї думки лише частково. Я особисто знаю тих священиків, які мають уже імунітет проти різних мутантних форм комуністичного вірусу, проти його агресивності та ненависництва. Наприклад, вони вміють їх розрізнити у, здавалося б, найневинніших явищах — у високому патріотичному почутті, в патосі натхненної боротьби зі злом. Саме імунітет до тоталітаризму мав би бути одним із головних здобутків молодих священиків. Але, на жаль, таких священиків одиниці. Треба ще дуже багато праці, щоб вийти за силове поле комунізму. Мало побачити супротивний Євангелію тоталітарний синдром у захисті своєї нації через ненависть до іншої. Ще треба зуміти розрізнити цей синдром і тоді, коли захищаєш свою Церкву теж через ненависть до іншої. Тільки в тому разі комуністичні тоталітарні реакції можна буде вважати подоланими до кінця. Зрештою, чи не про подолання цього самого синдрому говорив свого часу Христос у Нагірній проповіді?

Друге питання — як можна оцінити комуністичний період у позитивному дусі? Це дуже правильне, хоч і дуже серйозне питання, яке потребує справді глибокого осмислення. Не зважаючи на цікаві публікації інтелектуалів, боюсь, посткомуністичні народи осмислити це явище все ще не спромоглися. Очевидно, це вимагає більшої часової дистанції. У кожнім разі, я не є прихильником спрощеної тези про те, що єдина позитивна роль комунізму полягає в тому, що він навчив нас, як не треба діяти. В цій статті я обмежуся лише двома метафорами, які тільки окреслять напрям моєї думки. Зима — це не просто відсутність життя поміж осінню та весною. Зима — це період важливої внутрішньої підготовки органічної природи, перегрупування нею своїх сил перед майбутнім цвітінням. Так само й комунізм не був лише холодною зимою людського духу, його цілковитим завмиранням. Але сказати, до якого саме нового цвітіння той дух готувався, ми зможемо тільки тоді, коли сам цвіт буде вже сформовано.

І другий образ, на який наштовхує мене напруга відомого євангельського силогізму: «пшеничне зерно мусить умерти, щоб дати багато плоду». Видно, і в революційній Франції як прикладові Заходу, і в революційній Росії як прикладові Сходу Церква мусила постраждати, щоб, очистившись від намулів історії, дати в майбутньому багато духовного плоду.

Мирослав Маринович
Дрогобич, Україна

Причини браку священичих покликань у нашій Церкві

/Закінчення/

Ще один, колишній учень Малої Семінарії в Римі, сьогодні студент богословія, так змальовує своє рішення стати священиком: «Було це на початку 1960 р. Я був ще в Малій Семінарії. При якійсь нагоді тодішній о. Ректор говорив проповідь про наш нарід і Церкву та її переслідування. І хоча я часто про це чув, то того дня ці слова мене особливо вразили. Після того я довше залишився в каплиці і по дитячому молився: Боже, чому Ти нас так караєш? Що ми зробили? Чому так наших українців переслідуєш? – Інакше я і не міг думати, бо був ще малий. Того дня я чомусь довго не міг заснути і з досади під коцом заплакав. В голові роїлися думки: Чому нас всі б’ють? Відповіді на це питання я не знайшов і до нині. Це був час Шевченківських святкувань. Перечитавши цілого Кобзаря я собі постановив, що мушу бути свідком слави нашої Церкви і Народу. Це було для мене рішаючим моментом і вірою, ще ми затріюмфуємо. Бо це, що діється тепер, це останні судороги вміраючої системи. Нашу Помісну Церкву ворота пекельні не подолають і вона існуватиме по віки; бо що в людей не можливе – це в Бога можливе.»

Цих кілька уривків з листів молодих людей насувають прикру думку, що за ідеал любови до Бога, своєї Церкви і Народу, сьогодні у вільному світі знущаються.

Це ясно доказують слова ще одного молодця: «Наші “добрі” українці подбали в Конґреґації студій, щоб віддалити трьох наших богословів-докторантів з папського університету. Це щось нечуване! За причину подано лиш т.зв. “бунтівничу” діяльність в колегії св. Йосафата 1968 р. Просимо, моліться за нас і за наших друзів. Вони бачать жахливий стан нашої Церкви і нашого Народу і зневіра закрадається в їхні серця. Дай Боже, щоб таке більше не повторилося. Небезпека є головно для тих, що бажають бути одруженими священиками. Їх не допускається, вони марнуються назавжди…»

Згадана подія на момент захитала у вірі 11 стійких питомців. Але завдяки правильній та щирій поставі мирянства, їхній моральній і матеріяльній піддержці, тих 11 юнаків, що вибрали священство, врятовано для нашої Церкви. Сьогодні вони закінчені богослови. Дехто з них, хоч із великими труднощами, висвятився, а деякі ще й по сьогодні змагають ся за свої свячення.

Брак священичого доросту в нашій Церкві доказує конечність центрального проводу в ній, і конечність її помісности. Лиш Синод наших Владик, розуміючи найкраще потреби нашої Церкви і потребу допливу ідейних священичих сил, при спільній співпраці усіх мирян, зможе тому зарадити. Чужинці цього за нас не зроблять.

Думки старшого священства до проблеми покликань є такі:

  1. Брак відповідальности за майбутнє нашої Церкви серед частини нашого священства і владик.
  2. Не надто примірна душпастирська праця частини нашого священства та брак живого контакту з вірними.
  3. Брак забезпечень священиків на старість.
  4. Брак акції сильного та добре зорганізованого священичого т-ва /Існуюче щойно в початках оформлення, і дехто з наших владик глядить на нього не дуже прихильним оком/.

Сильне священиче т-во могло б в неодному випадку боронити прав священства, впливати й усувати недоліки в житті нашої Церкви та вести конструктивну працю серед молоді, прихиляючи її до вибору священичого стану.

Справа забезпечення священства на старість є важною і наболілою. Хто з батьків буде наклонювати своїх синів, і врешті, хто із тих синів рішиться вибрати священство, спостерігаючи прикрі життєві умови нашого старшого священства, яке, забуте і залишене всіми на призволяще, доживає свій вік нераз по чужих кутах. При спільних зусиллях проблему можна розв’язати легше і не залишати її на збиранні пенсійного фонду, з яким не відомо що діється. Це справді крайня пора дати остаточну відповідь цьому питанню.

Із всього сказаного на тему покликань в нашій Церкві можна зробити такі заключення:

  1. Вплив родинного оточення.

Як ставляться сьогодні батьки до священичого звання? Чи заохочують своїх синів стати священиками, чи може навпаки! Чи панує в родині атмосфера спільної молитви? Чи цікавляться батьки справами нашої Церкви? Чи пояснюють дітям минуле нашої Церкви, звідки вона тут в Америці взялася? Якою є розговірна мова в родині? Кожна українська родина мусить бути твердинею релігійного та національного життя без огляду на всі труднощі, бо саме родина є першою семінарією для майбутніх покликань.

  1. Вплив школи.

Своя добра парафіяльна школа, чи рідна школа на чужині, це клаптик рідної землі, де дитина стрічає своїх ровесників, свого священика, своїх учителів. Тут повинна панувати своя молитва, своя мова, своя пісня. Тут дитина починає дихати всім тим, що вчить її любити свою Церкву, свій обряд, свій нарід, свою мову. Добра школа витискає незатерту печать на душі дитини. На жаль, в багатьох наших парафіяльних школах виховується дітей лиш на католиків, байдуже яких, але не виховується їх на католиків українців і тим створюється вже перший конфлікт в душі молодої людини, конфлікт між батьками і школою. Викривлену раз душу молодої людини не легко вдруге спрямувати на правильний шлях.

  1. Вплив священичого оточення.

Чи молодий юнак бачить у свого отця пароха справжнього Отця Духовного? Чи їхня літургічна відправа притягає чи відштовхує від священнослужіння? Чи наші отці дорожать долею своєї Церкви і як здійснюють це у своїх парохіях? Чи може, радше стоять осторонь, не звертаючи уваги на духові потреби своїх вірних? Чи плекається зв’язок з релігійним життям у своїй вірі і своєму обряді? Як трактується українську мову? Тут і важливе завдання священика берегти свій обряд, нову у церковних відправах, не впроваджувати інновацій, звичайно перейнятих від латинників. Давати в проповідях коротенькі лекції з історії нашої Церкви, щоб молодь знала про неї бодай найосновніше і була горда за своє минуле і минуле своєї Церкви, бо це саме має великий вплив на молоду людину, а часами навіть на чуже довкілля. На це вказує один випадок в Англії. В листопаді минулого року латинський священик, шотляндського походження, перейшов на наш обряд, щоб бути душпастирем серед наших вірних в Англії. Цей священик – Роберт Мек-Ґреґор, вивчив наш обряд, українську мову, якою володіє бездоганно, і навіть змінив своє прізвище на українське «Григорович». У першій Службі Божій в нашому обряді і в першій своїй проповіді він сказав такі слова: «Коли б ви мене запитали, що спонукало мене, латинського священика, прийняти ваш обряд та віддати себе на службу вашої Церкви, так я міг би сказати це одним словом: любов! Під час останніх років я мав змогу познайомитися з українськими священиками з Брадфорду, часто бував там на українських богослуженнях і там пізнав, якою красною та одушевляючою є українська літургія і цілий ваш обряд – а до того ще й довідався, як дуже поневолений український нарід та як жорстоко переслідувана Українська Католицька Церква. І тому полюбивши щиро ваш український нарід, його мову, Церкву і обряд та відчувши виразний Божий поклик, я щиро бажаю працювати для його духовного і національного добра.» Це слова чужинця, це приклад для нас і для багатьох наших священиків як шанувати і любити своє, свій обряд, свою мову та боронити її перед чужими впливами.

Згадаймо ще о. Йосафата Жана – француза, що посвятив ціле своє життя для нашої Церкви і народу, і написав спогади під назвою «Моє служіння Україні». Згадаймо о. Ван де Мале, о. Перрідона – бувшого ректора Малої Семінарії у Львові, чи оо. Редемптористів, що вивчили наш обряд, мову і вели у Збоїсках коло Львова гімназію для нашої молоді; чи врешті візантійський хор в Утрехті, членами якого крім дириґента є самі голяндці. Вони захоплені українським церковним обрядом вивчили його і українську пісню, та роз’їжджають з нею по цілій Европі. Всі вони чужинці, що пізнали нашу Церкву, її обряд і посвятили свою працю і сили для неї. А як ми ставимося до тих справ? Приходить щораз більша байдужість та легковаження своєго обряду і його практик. Серед вірних і частини духовенства замітне тяготіння в сторону латинської Церкви і її практик, незгідних з духом нашого обряду, а в наші богослуження входить щораз більше чужа мова.

  1. Контакт з церковною ієрархією.

Що роблять наші владики для збільшення священичих покликань, коли саме видавання раз в рік послання в цій справі проблеми не розв’язує? Сьогодні не можна молодій людині перед вступом до семінарії зображувати все солодкаво-рожевими барвами, а раз вона там – прикувати її параграфами, статутом і засадою: молися, вчися і мовчи!

Сьогодні конечний живий контакт між владикою і питомцем і щирість відносин між ними. Двері владики повинні завжди бути відкритими для питомця і священика, щоб вони знали, що вони під доброю опікою.

  1. Стан наших Духовних Семінарій.

Невідрадний під кожним оглядом. Вислід: які питомці – такі священики, які священики – такі владики, які владики і священики – такою є і Церква. Пригляньмося ближче нашим семінаріям. Що в них знайдемо:

В подавляючій більшості – некваліфікованих виховників, людей несвідомих своєї церковної і національної спадщини;

Плекання донощицтва – що калічить душу молодої людини раз на завжди;

Вороже наставлення до Голови Помісної Української Церкви – мовляв, це він почав ввесь клопіт в нашій Церкві й порушив правопорядок. Таке наставлення виховників свідчить про їхню некомпетентність і з цього випливає їхнє вороже наставлення до Помісности нашої Церкви та її патріярхального устрою.

У зв’язку з тим молодий питомець стоїть перед складним рішенням:

Зійти на шлях, який вказують настоятелі – отже піти на зраду історичних прав своєї Церкви, або кинути священиче звання і змарнувати своє покликання.

Тому вказаним сьогодні є класти наголос на чимскоріше установлення Української Семінарії, незалежної від чужих впливів і чинників, під проводом Синоду Владик Помісної Української Церкви. Лиш така розв’язка може запевнити правильне виховання молодого священства, свідомого потреб Церкви і Народу.

Бо можна наказами чи розпорядками знищити ознаки української християнської віри, можна знищити ікону, викинути з церков іконостаси, а на місце староукраїнської служебної мови впровадити, на приклад китайську, можна з Божих Храмів викинути плащеницю, можна розпорядком вирішити питання постів у східній Українській Церкві, але рівночасно тим можна підірвати саму віру та її істоту!

  1. Справа жонатого духовенства.

Ця справа мусить бути раз і на завжди ясно поставлена і реалізована. Мусимо твердо станути на прадавніх началах нашої Церкви, які і потверджені IV Архиєпископським Синодом, а саме: «Наша Церква обстоює свою давню традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані» /Бл.В.А. 1969, ст. 117/.

Коли справа буде реалізована так, як вирішив наш Синод, тоді раз на завжди покладеться кінець всім спекуляціям і ваганням з боку кандидатів до священства. Слід тямити, що свята Тайна Подружжя так само свята як і Тайна Священства.

І врешті – усім нам не слід у труднощах попадати в паніку та песимізм. Сьогоднішній час переходовий, і все нове, що родиться – приходить на світ в болях. Жертва наймиліша Богові, а тому і жертва нашої Церкви, яку вона приносила і приносить, є найкращою запорукою її повороту до життя, під умовою, що в тому напрямі будемо усі спільно працювати.

Колись, перед двома століттями, в час занепаду національної свідомости та важкого упокорення і приниження нашої Церкви, коли з проповідальниць наших церков лунала щораз голосніше польська мова – здавалося, приходить всьому кінець. В цьому скорбному часі наче грім з неба залунав голос людини, що відродила приспану стихію української душі. Це був голос отця Маркіяна Шашкевича, який сказав відважно своїм зрадникам і чужим захланникам слова, які варто нам пам’ятати сьогодні :

Вирвеш ми душу
Очі ми вирвеш
Не вирвеш ми серця
І мови не вирвеш!
Бо руське ми серце
І мова руська!

Пропаща сила. Абсольвенти теології

Останніми роками преса була багата статтями про брак священиків і брак покликань. В одній із них п. н. «Чому бракує священиків» /«Шлях Перемоги», 5. жовтня, 1969/ автор кинув таку поверховну фразу: «Для нікого не є таємницею, що в Америці є деяка кількість богословів, що з різних причин не хочуть висвячуватися. Всі вони жонаті, мають дітей, працюють поза своїм фахом, але не можуть рішитися стати священиками.»

Мусимо зразу справити помилку: Не «вони не хочуть», лише «їх не хочуть висвячувати». Кількість тих богословів постараємось устійнити.

На скитальщині в Німеччині знайшлось понад сто абсольвентів Львівської Богословської Академії. Вони ніколи не стратили надії на свячення «та душпастирську працю». Вони зорганізувались були в станове «Товариство Абсольвентів Богословії ім. Митрополита Андрея Шептицького» в Мюнхені. Ціллю того Т-ва як подавав Бюлетень ТУСК «Обнова» за лютий 1948 р. було «піддержувати в житті своїх членів зв’язок з Укр. Кат. Церквою, плекати серед них внутрішньо релігійне життя, відбувати спільні реколекції і т.п. Коли взяти під увагу, що абсольвентів Богословської Академії є у всіх країнах Европи більше сотні, то це Товариство треба зі щирого серця привітати. Це ж велика резерва для духовного стану, якщо б обставини змінилися.»

На долученій фотографії є лише ті з богословів, що жили близько Мюнхену і взяли участь в спільних триденних реколекціях в грудні, 1946 р. в Пасінґу біля Мюнхену, в осідку Апостольської Візитатури. Відсутні ті, що були розкинені по цілій Німеччині й Австрії.

З Німеччини вони роз’їхались до країн нового поселення. Найбільше приїхало їх до ЗСА й Канади. Треба ще додати й тих,що докінчували теологічні студії в семинаріях на замку Гіршберґ в Німеччині і в Голяндії.

В ЗСА тяжка і затяжна недуга одного з друзів, Івана Задорожного, стала спонукою до завязання Комітету для грошової помочі потребуючому. Комітетові /Др. В. Ленцик, М. Бойко, Вол. Сусла/ вдалося зібрати адреси абсольвентів. Список 1970 р. виявив, що на територіях Америки й Канади живе 70 абсольвентів Богосл. Академії, які ще не є священиками. В міжчасі пощастило лиш кільком в Канаді одержати свячення.

Від коли вони приїхали до ЗСА минуло кругло чверть століття. Нині з перспективи часу здаємо собі справу, який це був великий людський капітал, тих молодих, готових кандидатів духовного стану з високою теологічного 5-літною освітою, вихованих на рідних традиціях в національно-патріотичному дусі 70 абсольвентів.

А тепер — яка це велика суспільна церковна страта ! З огляду на свій вік вони вже є пропащою силою ! Коли б хоч половина з них була допущена до свячень, то не треба було б нині писати про брак священиків.

А треба знати, що майже кожний із них коли приїхав до Америки, звертався до своєго ординарія особисто або письмово в справі свячень. Від 1947 аж до 1970 року всі вони одержували відмовну відповідь від наших Владик. Одних збували фразoю, що брак місця, інших відсилано до фабрики працювати і вчитись англійської мови, деяким давали відмовну відповідь без подання причин взагалі.

Не можна з певністю твердити, що лиш целібат був причиною відмов. Бо один кандидат хотів святитись в безженному стані.

Після того, як в 1947 році тодішний єпископ не приняв його навіть на авдієнції, він вніс подання до Впреосвященного К. Богачевського у Філядельфії і отримав відповідь: «З огляду на Ваш вік і з огляду на тутешні відносини – відмовляється…» Цей кандидат B. C. мав тоді 37 років і ще не був жонатий.

Зі священиками, що приїхали зі скитальщини висвяченими, не було спочатку краще. Ще недавно деякі з них працювали по фабриках, бо таке було наставлення до священиків і до богословів зі «старого краю». А чому це трактування було неприхильним чи навіть ворожим? Хіба тому, що вони привезли зі собою живу любов до Рідного Краю і до своїх традицій, та не були податливі на латинізацію і винародовлення.

Відношення наших Владик пригадує нам латинських єпископів у ЗСА, які на початку XX стол. отримали були ось які доручення з Риму: «Коли б до тебе зайшов якийсь священик з Австрійської Галичини, що буде зватись греко-католиком, викинь його !»

Підписаний префект Конґреґації, Кардинал Сімеоні. Цей лист наводить один наш священик в «Ниві» з 1908 р. ч.4. ст.103., та описує обставини серед яких латинський єпископ у ЗСА дав йому той інструктивний лист прочитати. Свої не були багато кращі.

Зворушлива авдієнція.

Підчас обїздки Верховного Архиєпископа по осередках українського поселення у ЗСА 23. липня, 1968 р. у вечірних годинах, в Катедрі Неп. Зач. Преч. Д.М. в Філядельфії відбулась ориґінальна авдієнція. Це була зустріч бувшого Отця Ректора Богословської Академії у Львові зі своїми колишніми студентами, Виховника зі своїми вихованками, учителя зі своїми учениками, котрим воєнна хуртовина не дозволила стати священиками на рідних землях.

Це була дуже сердечна зустріч,яку пресовий репортер в щоденнику «Америка» назвав «зворушливою аудієнцією». Тридцять абсольвентів і один студент замешкалі в Філядельфії і близькій околиці стрінули свого «Татунця» — як звикли були називати питомці свойого Отця Ректора.

Після трьох десятків літ Верховний Архиєпископ пізнав кожного і знайшов тему інтимної розмови з кожним з них.

Невеселі перспективи на майбутнє.

Якщо б наші Владики у ЗСА впровадили в практику постанови Архиєпископського Синоду і висвятили хоч два десятки кандидатів, то були б хоч тимчасово заповнили пекучу прогалину, поки центральна семінарія нашої Церкви не підховала б молодих кандидатів. Місцеві семінарії не користуються відповідною опінією і не виховують належних священослужителів Українській Католицькій Церкві.

«Дайте нашій Церкві кандидатів на священиків !» — взивають наші Владики мирян. А миряни відповідають: «Приверніть Нашій Церкві її історичні права і привілеї /між иншим право на жонате духовенство/ що її належались від початку, заґарантовані римськими папами, а які римська курія постепенно обкрадала та іґнорувала !»

Архиєпископський Синод 1969 р. у Конституції Патріярхального Устрою У.К.Ц. прийняв постанову /пар. IV, точка 25/ домагатись, щоб Конґреґація для Східніх Церков відкликала свою заборону для Нашої Церкви в Америці й Канаді святити жонатих кандидатів.

Дуже відрадно підтвердити, що в останніх роках Канадські Владики висвятили кількох: жонатих кандидатів і тим вони виявили спробу впровадити в життя постанови Архиєпископського Синоду Нашої Помісної Церкви. Але 2. лютого, 1971 року до них наспіло від Східньої Конґреґації письмо з пригадкою та упімненням, щоб не святити жонатих кандидатів. Сам Митрополит Германюк заявив у пресі, що така заборона повинна бути відкликана згідно з постановами ІІ-го Вселенського Собору. /«Поступ» 21. червня, 1971/.

«Exempla trahunt»

Іменування директорів для справ покликань, чи творення Комісій для реорганізації семінарій в ЗСА – це формальності, що не поправлять ситуації покликань.

Молодій людині треба поставити перед очі приміри жертвенних священиків – героїв, патріотів, які приміром свойого життя можуть доростаючим молодцям дати внутрішний поштовх та потяг до наслідування, та вщепити стремління до ідеалів і до служіння Богові і Божому людові.

Таким ідеалом на наших очах є живий примір геройської постаті Верховного Архиєпископа Кир Йосифа. Він в силі потягнути до священичого стану неодного ідейного молодця, якщо Постійний Синод передасть йому в руки організацію центральної семинарії для цілої Укр. Катол. Автономної Церкви.

Причини браку священичих покликань у нашій Церкві

Всі погодимося, що живемо в небуденних часах. На наших очах прийшло до стрімголовної переоцінки давніх вартостей, до небувалих змін в політичному, суспільному, економічному, культурному, та виховному житті. Це, що до недавна ще було непорушною святістю, зникло з обріїв зацікавлення, або так захитане в основах, що перестало нею бути. Безпереривно слухаємо й читаємо про кризу — кризу родинного життя, кризу авторитету, кризу духовости людини, кризу віри і релігії. Важко було б сьогодні застановлятися над їхніми причинами, хоча це явища важливі, спеціяльно в поясненні питання браку священичих покликань у нашій Церкві.

Відповідь на це питання також складна, як і складною є доба, яку переживаємо. Коли говоримо про кризу в релігійному питанні, тоді можна сміло сказати, що сьогоднішня зматеріялізована доба, визначена релігійною байдужністю, яку багато людей виправдує тим, що не важне в що я вірю, важне, щоб взагалі мати віру, бо віра, це приватна справа, справа між Богом і мною.

Таке «модерне» наставлення до віри спричинене модним сьогодні лібералізмом, доведе до релігійної розгнузданости не лиш вірних, але й серед частини священства. Модерний лібералізм – недуга, яка своїми симптомами непомітно доводить до щораз більш жахливих наслідків. Недавно, визначний американський соціолог, на доручення американського латинського Єпископату, студіював причини упадку релігійности в Америці. Після більш як дворічної праці, він дійшов до висновку, що сьогодні латинська ієрархія і духовенство в Америці перебувають в стані цілковитого духового та інтелектуального банкротства. Про це широко писала американська преса.

Покійний Кардинал Дель Аква заторкаючи це питання висловився так: «Частина священства є також відповідальна за кризу в Церкві, бо вона, своєю невідповідальною поведінкою внесла замішання серед вірних, що не сприяє розвиткові Церкви, тому що вона хоче зірвати з усім що через передання та історію прийшло до нас».

В згаданих твердженнях криється частина правди. Під впливом самолюбних і дуже часто, звихнених забаганок людина відсунула від себе духові вартості й хоч ще не відкидаючи цілком релігії та віри в Бога, трактує Його як щось дуже далеке, з чим може і не прийдеться їй зустрітися. Так людина, віддалюючи себе поволі від Бога, затрачує рівночасно свою віру до всього і всіх та йде своїм власним шляхом, визбувшись всяких засад та принципів – не відрізняючи добра від зла. Така постава принесла негативні наслідки для цілого суспільного життя, в якому віра й релігія стали поволі ніби непотрібним балястом. Будучи в безпереривній погоні за чимсь новим – нехай і гіршим, даючи перевагу матеріяльним вартостям над духовими, людина розгубила себе та втратила здоровий глузд для своєго існування.

Ось лиш кілька прикладів про наслідки такого викривленого модернізму в церковному житті:

На основі статистичних даних Ватикану за час 1939-63 священичий стан покинуло 563 священиків а від 1964-70 – 113,440. Передбачують, що за дальших 5 років священичий стан покине приблизно 20,000 священиків.

В 1965 р. католицька Церква в Америці мала 48,992 студентів, богословії а в 1971 р. це число впало до 25,710.
Що року в Америці приблизно 2,000 священиків покидає священичий стан.
В Італії в роках 1941-50 число священиків впало на 29% а на сьогодні воно впало до 40%.
Еспанія 1961 р. мала 8,397 студентів богословії а в 1971 р. лиш 3,361.
В Бразилії 1962 p. було 1,772 студентів богословії, а в 1969 р. лиш 870.
В Римі минулого року дві римські семінарії дали всього 14 священиків.
В Австрії 1971 р. вписалося на теологію всього 51 студентів.

Центральне статистичне бюро у Ватикані. виявило, що сьогодні 1/5 парохій у світі не обсаджені священиками.

І врешті, за статистикою, число зголошень на богословію в 1971 р. обнизилося в загальному на 4,000, тоді, коли число католиків зросло на 19 мільйонів. Тих прикладів можна б навести десятки.

Згадані явища мають без сумніву вплив і на наше суспільство, нашу молодь, бо ж серед цих явищ живемо, але вони мають і свої окремі українські притаманності. Хто з нас звертає сьогодні більшу увагу на знання віри, науку історії української церкви, українського церковного обряду, церковного співу, навчання релігії українською мовою – все це відсунено у сліпий кут – мовляв живемо в новому, модерному світі і немає часу звертати увагу на перестарілі поняття. Результат такого поступовання, це є механічне відмовлювання молитов, легковажність до Богослужень та релігійних практик, легковажність до рідної мови, нашого обряду, яким нажаль і частина нашого священства не надто зацікавлена, а до цього махінальність у відправі Богослужень, плитонькі стандартові проповіді і т.д.

Чи вичислені явища можуть причинитися до розвитку релігійности серед нашої молоді? Чи можуть причинитися до збільшення покликань до священичого стану ? – Ледви! Бо церква, яка не має священичих покликань, призначена на самознищення. Такі факти обсервуємо в нашій Церкві, яка не йде, як бажало б ся, до світлого Воскресіння, а наближається чимраз до Голготи.

Тому в цю грізну хвилину нам треба основніше і частіше призадумуватися та присвячувати більше уваги проблемі священичого доросту в нашій Церкві, шукати виходу зі скрутного положення не дорогою самообвинувачення, а продуманою послідовною працею і жертвою, бо за дальшу долю нашої Церкви відповідальні ми всі. Зректися цієї відповідальности, це ніщо інше, як виставити себе на засуд наступних поколінь.

Саме ця відповідальність наказує нам сьогодні аналізувати причини, витягати на денне світло всі, хоча й болючі, неґативні явища, щоб тим краще збагнути не лиш причину, але також і причинитися до розв’язки складного питання.

Висловлені в дальшому думки, в більшості не є виключно моїми думками. Це впершу чергу думки наших священиків: з різних країн нашого поселення. Серед тих думок є також думки наших богословів, бувших семінаристів – молодих ще людей. Їм присвятимо найбільше уваги, бо прислухуючись до них, видається мені, найскорше дійдемо до основних причин.

На початок лише кілька цифр. Папський Шематизм за 1971 р. виказує такий стан наших богословів-студентів:

ЗСА:
Філядельфія 18
Стемфорд 17
Чікаго 1

Канада:
Вінніпеґ 2
Едмонтон О
Саскатун 2
Торонто 14

Інші країни:
Австралія 2
Австрія 1
Англія 4
Аргентина 2
Бразилія 1
Німеччина 17
Франція З
Югославія 21

Коли зважити, що поважна частина нашого священства вже у старшому віці то щойно тоді зрозуміємо небезпеку для дальшої долі нашої Церкви. Подані числа, це лиш число богословів-студентів і невідомо ще, який відсоток з них закінчить студії, а дальше, який відсоток висвятиться.

До цього долучується дивний, але і вимовний факт створювання штучних перешкод для наших священичих покликань зі сторони деяких чинників, як от – обмежується доплив до Малої Семінарії в Римі де є ознаки початків їх штучної ліквідації, робиться труднощі у вписах, в студентів не шанується ідеалістичного наставлення молодих людей до справ нашої Церкви, обряду та звичаїв. В результаті у великій Семінарії в Римі в 1968 р. 34-ох студентів покинуло студії лиш тому, що не пошановано їхніх переконань, їхнього позитивного наставлення до справ Помісности нашої Церкви.

З 34-ох питомців лиш 11 не втратило віри. Решта пропала для нашої Церкви на завжди, їхні покликання змарнувалися. Цих 11 питомців на щастя знайшли гостинне приміщення на теологічному факультеті інзбруцького університету. Знайшли приміщення і зрозуміння, але на жаль у чужих. Будучи в турботі за священичий доріст в нашій Церкві, вони минулого року написали у зверненні до священичого Т-ва ім. св. Андрея таке:

«Сьогоднішній юнак що вступає в мури української духовної семінарії вразливий на всі явища, які діються в нашій Церкві. Він рівночасно кладе вагу на це, наскільки ним цікавляться, як за нього дбають, цінять його свободу і т.д. Наскільки прикладається уваги збереженні чистоти обряду Помісної Української Церкви й української церковної і національної свідомости.

Тимчасом він зустрічається ось з чим: деякі владики, виславши кудись питомця, залишають його самим і фактично про нього забувають, хоч питомців в них мало. Також часто питомець не одержує відповіді на листи. Питомець чується ізольованим і не знає для кого і чого він там є. Скрайня пасивність його наставників, що мали б бути його архипастирями впродовж його священичого служіння, аж ніяк не заохочує його до священичого стану.

Українські Владики, згідно з ІV Архиєпископським Синодом 1969 р. твердять, що ведення декотрих наших духовних семінарій і бурс наскрізь недостатнє. Тимчасом у проводі більшости наших семінарій сидять люди, яким сміло можемо сказати, взагалі не залежить на Помісній Українській Церкві, не говорячи вже про священичі звання і покликання. Залежить їм радше на власних інтересах, або як показує стан в ЗСА – на переведенні в дійсність якогось псевдовізантизму серед нашого духовенства. /Тут мова про «українські» семінарії у Вашінґтоні і Стемфорді/. Усе це не може не відбитися у ніжній ще душі кандидата до священства.

В роках 1967-68 з Української Папської Колегії в Римі відійшло 34-ох питомців, з яких щонайменше 20 могли бути добрими священиками. Явище страшне. По різному стараються насвітлити цю подію, але в результаті ними знехтувано і залишено на призволяще. Яка страшна відповідальність перед Богом і людьми.

У ЗСА зі семінарій у Стемфорді і Вашінґтоні, та навіть у Бразилії й інших країнах українського поселення, доходять до нас вістки про наших друзів, що перейшли до різних обрядів, на латинство, православіє, або взагалі захиталися у вірі. Безперечно, не можна всіх тих людей виправдати, але сміло ставимо питання – хто їх до того стану скрайностей допровадив і хто скалічив їхні душі на ціле життя?

Гляньмо на питомців в Інзбруку. Хто ними цікавиться ? Вони наче ізгої. В мирян вони знайшли вирозуміння і щире серце, а у священиків — головно упередження. Хто зі священиків, з доручення чи без доручення Владик, поїде до них, відправить Богослуження, дасть кілька конференцій, заохотить їх, роз’яснить їм певні справи, скріпить їхні надії? Лиш декілька священиків до тепер це сповнили і питомці були їм вдячні. Але бувають і такі, що приїзджають ніби на прогульку, а властиво на це, щоб аж «надто добре» підглянути кожнього зокрема, знайти якісь прогріхи і донести до «власть імущих». Пощо це робиться? Ради чого? Не знаємо. Замість помогти, ще й підкопується. А доброзичливого зацікавлення з боку Ієрархії і священства немає, хіба лиш тоді, коли їм слід послужити.

Далі наболіла справа целібату. Наша Церква обстоює свою традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані. /Усіх затривожених можемо запевнити, що і при засаді вільного вибору целєбсів у нашій Церкві не забракне/.

В міжчасі коли наша преса подала до відома, що Конґреґація для Східніх Церков заборонила нашим владикам висвячувати жонатих кандидатів то сейчас бачимо реакцію: вже кілька подань наших друзів завернено. Зрозуміло, що така постанова спиняє доріст покликань Помісної Української: Католицької Церкви. Тут наглядно маємо змогу переконатися, що Синодальні постанови наших Владик, це лиш архівальний документ «ад акта». Чи обстоюємо старі права і традицію, чи ні? Чи воліється, щоб і надалі спекулювалося, як це було в минулому, щоб їхалося до Югославії, Відня, Парижу, щоб крадькома одержати свячення? Це може звучати смішно, але так виглядають справи, коли узурпується прадавні церковні і народні права.

При всіх тих обставинах питомець, кінчаючи богословські студії і бажаючи одержати свячення, чи в жонатому чи безженному стані, опиняється на леді. Він не знає чи він одержить свячення чи ні, хоча гаряче того бажає. Надто багато залежить від того, «чи він буде мати щастя» і чи владика вважатиме за відповідне його висвятити. І так сьогодні, в той час, коли проголошується що «жниво велике, а женців мало», коли видається гарячі і палкі послання про покликання зі закликами до молоді, батьків і виховників, коли з друкарських машин виходять фрази «юначе, ходи за мною», бачимо молодих закінчених богословів, котрі палко бажають служити Богові і свойому народові як священики: одного в Торонті другого в Мюнхені, третього що приїзджає з Буенос-Айрес до Риму, /а побоюємося, що їхнє число внедовзі збільшиться/, їм свячень не уділюється мимо найкращих рекомендацій. Нас, тривожить цей стан і ми хочемо мати після завершених студій і добрих рекомендацій повну ґарантію, що станемо священиками, а не залежатимемо від наскрізь особистих розрахунків. Ще раз заявляємо, що вже найвища пора раз на завжди покінчити і з такою аномалією.

Слова ці – це голос молодих кандидатів до священичого стану. Насувається питання — чому цих 34-ох молодих питомців покинуло Семінарію в Римі і як виглядало їхнє «бунтарство» яке їм закинено. Відповідь на це питання нехай дають їхні власні слова в листах:

Один молодець пише так: … «За правдиву ідею треба нераз перетерпіти. Саме тоді, коли наклепи не перестали ще котитися в наш бік від добре відомих Вам «українців», правду кажучи, найбільше зацікавлення і до нас виявили не церковні чинники, а миряни …»

Інший питомець такими словами пише про себе … «Хоч я ще дуже молодий, не маю ще 23 років і стою перед вибором стану, котрий в мойому випадку є священство – так перед моїми очима являються всі труднощі, які готові мене стрінути в житті – та ідеал священства стоїть мені перед очима. Моліться за мене, щоб я став добрим священиком і міг служити Богові, своєму українському народові й Україні, якої я ніколи не бачив, але так дуже її люблю, як щось найдосконаліше — бо я цілим єством українець !» І цей молодець удостоївся «титулу» бунтаря та примушений був покинути мури Семінарії в Римі.

Ще інший лист: … «деколи людина, що вчиться на священика, коли прочитає і почує думки мирян в справі покликань, то прямо моторошно і соромно робиться, що ті, котрі повинні проповідувати слово Боже, часто далеко менше віри в Бога мають, як ці, що це слово приймають. Наша праця на еміграції має бути підготовкою до нашого розмаху в рідному краю. Там будемо мати лікарів, інженерів, науковців і т. д. та не буде священиків. Там лишень працюй і тому і нас треба – бо лише тоді сповнимо своє завдання перед Богом, Церквою, історією і своїм народом…»

В іншому знова листі, зустрічаємо такі слова: … «Хоч я довго змагав до священства, це рішення вимагало від мене багато душевної напруги. Стан нашої Церкви сьогодні, різні непорозуміння, свари, можуть чоловіка хіба відстрашити від священства, а не захопити. А далі прикрі досвіди в Римі, в Колегії св. Йосафата, «гончі листи» про нас, щоб не допустити нас до дальших студій і свячень – також не можуть мати позитивного впливу на молоду людину, що вибрала священство. Чи був би світ такий лукавий, якщо б люди між собою щиріше поводилися ? Ми українці терпимо пересічністю, а нам слід вибиватися на висоти, отож слід відмовляти собі дочасних приємностей, щоб осягнути намічений ідеал»…

/Закінчення буде/