Закінченні Світового Конгресу Вільних Українців усі раді. Раді не тільки ті, що узурпували собі право рішати хто гідний а хто не гідний доступити «Святая Святих», але також і ті, яких завданням було бити спонтанно в долоні та однодушно приймати заготовлені без них рішення.
Як що назва СКВУ є офіційна, а не софістична, то об’єктивний спостерігач різницю між вільним і не вільним українцем мусів би визначувати поняттям географічним, а не політичним,чи моральним.
Правда,що Конгрес був більше вільним для урядовців УККА, бандерівців, мельниківців і для проф. Смаль-Стоцького, менше вільним для двійкарів і «східняків», і дуже мало вільним він був для мирян Української Католицької Церкви, тих що не є «оф бизантін райт».
По Конгресі залишився нам «дух СКВУ». До всяких духів, крім того звичайного що у св. Тройці, я маю підозріння, бо духами зачинають в громадському житті оперувати тоді, коли анатомія перестає функціонувати.
Але мушу погодитись з реальністю, що крім анатомій на СКВУ діяли й духи, і вони не залишають нашої громади й на дальше. За кожною грізною хмарою над нашим обрієм криється якийсь дух. Так як редактор Драґан мав візію відкрити духа СКВУ, так під час Конгресу редактори незалежної преси і численні делегати ствердили конспіративну діяльність іншого роду «духів», втому й духів антипатріярхальних.
Звичайні катехизмові духи – це істоти невидимі, бо не мають тіл. Антипатріярхальні духи під час СКВУ були зовсім відмінні. Вони хоч мали людські тіла, і менше від людини совісти, то не завжди можна було їх оком бачити. Ці тілесні істоти дуже майстерно виконували своє завдання. Вони не виступали явно, не агітували проти патріярхальної ідеї, а то й прикидались її прихильниками. Але в «домовлюваннях» перед і під час Конгресу стояли там де треба:відмовлялися включити Світову Конференцію Мирян у програму СКВУ, відмовлялися прийняти її матеріяли до резолюцій СКВУ, не прислали на неї свого представника і не оголосили її у пресі. Вони хитромудро різними тайними потягненнями маневрували так, щоби справи ієрархічного завершення Української Католицької Церкви у формі патріярхату або Верховного Архиєпископства з повними правами і юрисдикцією на США за всяку ціну не допустити до відома 1003 делегатів Конгресу, і створити враження, що такої справи не існує. Вони подбали і про те, щоб делеґат не мав місця в цій справі забирати голосу, або пропонувати якісь резолюції.
В кулюарах Конгресу було говорено і про те, що «дух» одної великої духовної особи з української католицької спільноти Америки, /деякі чомусь називають його «бизантін спірит»/, прямо загрозив, що зовсім не візьме участи в Конгресі коли під час його нарад буде в якій небудь формі говорено про патріярхат. Логіка цього «духа» така: немає патріярхату у Філядельфії, тоді його зовсім не треба.
Такі антипатріярхальні істоти є свідомі того, що їм не вдалось перешкодити Товариству за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви зорганізувати Світову Конференцію Мирян, яка відбулась імпозантно 13 листопада 1967 року в Українському Інституті в Нью Йорку. В ній взяв участь президент ПАУК і голова Програмової Комісії СКВУ о. др. В. Кушнір, але зі свічкою можна було шукати за представником УККА чи членом Організаційної Комісії СКВУ. Світова Конференція Українських Мирян, в якій брали участь понад двісті осіб – священиків, /католиків і православних/, делеґатів і гостей явно засвідчила, що ієрархічне завершення У.К.Ц. у патріярхальній системі і її юридична єдність під проводом Верховного Архиєпископа є проблемою українською,національною, церковною, моральною і політичною, та що нікому не вдасться цій великій ідеї причіпати ярлики чи іґнорувати її. Духи-ляпіри СКВУ маневрували так, щоби Світову Конференцію Мирян не допустити до форуму СКВУ, не опублікувати її і тим зліквідувати її взагалі. Співчуваю тим, що впали жертвою спокуси нечистивих виконуючи цю брудну несуспільну роботу, і не завидую моральної позиції панам Драґанові і Дольницькому, внаслідок чого щоденники «Свобода» й «Америка» ні одним словом не згадали про цю подію, хоча фотознимки чарівника Тарзана або Йосифа Лисоєра поміщується аж до занудження.
Ці духи-ляпіри працювали понад норму. Вони дали себе відчути також і надсвітовій Конференції Українських Журналістів, стараючись не допустити до схвалення і прийняття резолюцій у справі патріярхату. Та тут їм не повелось, бо дух СКВУ, тотожний з духом журналіста Кедрина, скапітулював перед зібраними, свідомими журналістами-редакторами.
Досить дивну і навіть цікаву тактику вони застосували на З’їзді Колишніх Вояків Українських Армій, що його організував ОбВУА. Коли на початку нарад один з делеґатів висунув пропозицію, щоби наради Конгресу велися українською мовою, і прихильну пропозицію до справи українського патріярхату, то др. В. Ґалан відмовився піддати ці пропозиції під голосування. Можна гіпотезувати, що саме тоді в особі др. Ґалана звелась завзята боротьба між його совістю і антипатріярхальним ляпірою, у висліді якої він опустив залю нарад. Запропоновані резолюції прийнято без спротиву. На жаль їх не друкувала «Свобода» ані «Америка».
Було повідомлено також, що Світовій Сесії Українського Жіноцтва «диявол упразднений» підкинув, антипатріярхальне «яблуко». Усі присутні Еви зависно приглядались, як ним об’їдались до сита пані Лотоцька і Пушкар.
Антипатріярхальний дух СКВУ одержав остаточно велике попертя у православного антипатріярхального духа, бо довідуємось, що відкинення резолюції Конференції Мирян сталось на домагання православних. Стає дивно, коли Київо-Галицький патріярхат неможливий через православних, то саме ієрархічне завершення У.К.Церкви, до якого вже дозволу православних не треба просити, також не можливе через православних. Виглядає, що дух СКВУ покористувавшись скромністю духа православного перевиконав свою норму згідно з тим, що митр. А. Сенишин ще зимою 1964 року в аранжованім ним пресовім інтерв’ю відкрив нам таємницю, що проти патріярхату будуть виступати православні.
Супроти такої активної ролі різних «духів» на СКВУ виглядає трохи дивно як міг о. др. В. Кушнір а опісля пан Й. Лисогір просити Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого взяти участь у СКВУ. Як думали аранжери СКВУ скрити перед Блаженнішим немасковані вияви несимпатій до Його особи і ідеї, які мали місце перед і під час СКВУ, і як морально оправдати таке запрошення – тяжко пояснити. Видно що тут погубились усі норми доброго тону. На щастя Блаженніший був непогано зорієнтований у таких заходах коли прислав їм те, на що заслужили: «Молимо гаряче Всевишнього, щоби зливав на Вас все щедрі ласки і помочі та хоронив Вас від небезпек»
***
Згідно з повідомленням пресової, аґенції СПІ в Брюсселі, цвинтарище Української Греко-католицької Церкви в Галичині велике: 11 Владик, 1735 священиків і ченців, 1090 черниць вигнано з манастирів і вислано на Сибір, замкнено 4400 церков і каплиць, а мільйони вірних зазнали переслідувань. Терновим вінком на цвинтарищі тих уже мовчазних синів нашої Церкви мала б бути заява трьох українських Владик /із Чина Св.ВВ/ до Секретаріяту Східної Конґреґації проти скликання Синоду Українських Владик. Вони в покорі мали просити про дозвіл-ласку дальше належати безпосередньо до Східної Конґреґації, відмовляючись тим самим від підпорядкування себе Первоієрархові нашої Церкви Блаженнішому Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому. /Цинічним є одначе факт, що один із них має смілість промовляти у високопатріотичному тоні до народу в Україні через радіо «Голос Америки»!/.
Належало б прилюдно сьогодні спитати чи ці три Владики-ребелянти розуміють, що їх непідпорядкування Верховному Архиєпископові викликає численні внутрішні конфлікти в сумлінні мирян, яким важко погодитись із вимогами підпорядкуватися їхнім безпосереднім зверхникам, коли ці зверхники самі ломлять засаду ієрархічности? Яким вінком і якої слави на цвинтарищу нашої Церкви в Галичині може бути подія відділення ЧСВВ від юрисдикції Верховного Архиєпископа, практично доконане протоархимандритом о. др. А. Великим в Римі?
Наші рефлексії про противників єдности, усамостійнення та ієрархічного завершення нашої Української Католицької Церкви, і про антипатріярхальних духів СКВУ які бажали здусити цю велику ідею, закінчую словами о. др. Івана Гриньоха: «На ділі ж наша церква на чужині добрела до такого стану, що перетворилась у Церкву-Чужницю в стосунку до своєї Матері.
Хоч як боляче таке сказати, а сказати треба, щоб не жити уявною дійсністю і не обманювати себе та інших. І краще сказати правду раніше, ніж тоді, коли вже не буде рятунку, – бо всі знаки на небі показують /хіба, що Господь змилосердиться і вразумить і просвітить в останній момент/ що наближається навіть не повільною ходою час, коли похоронні ликування душителів нашої Церкви Матері завершаться шарханням лопат і скроплюванням крокодилячих сліз над уже відкритим гробом нашої Церкви на чужині».