Степан Процик

Синод Українських Єпископів, який відбувся у вересні-жовтні 1969 року, підніс високо надії вірних на покращання, стану Української Католицької Церкви приверненням конституційного правопорядку, єдности і завершення її структури патріярхатом. Роки намагань і переконувань як серед ієрархії так і серед вірних були конечними щоби прийшло до того світлого історичного моменту, і коли врешті народ побачив його і прочитав про нього, то тяжко було допустити думку про те, що так негайно, пляновано й необхідно знова прийде обструкція. Хоч народ був обурений іґнорацією Синоду Філядельфійським Митрополитом Амброзієм Сенишиним і не вірив його облудному оправданні хворобою, то не мав нагоди виявити назовні свій прихований гнів. Замкненість праць Синоду і спосіб його комунікації з вірними не направили підозрілої ситуації а лише помогли ширенні непевности й заслони обструкційних замірів Митрополита Сенишина, які були скриті й пляновані наперед.

Одним із сталих доказів несубординації Митрополита Сенишина є справа непоминання Верховного Архиєпископа на богослужбах. У ЗСА як перед Синодом так і після цього не було жадного доручення в цій справі, і священики поступають як хто бажає. Хоч поминання в літургії не є ще визнанням юрисдикції, але й це Митрополит Сенишин використовує на демонстрацію окремішности, незалежности й іґноранції всієї Української Матірної Церкви. Він колись іґнорував Конференції Українських Єпископів, оскандалився своїм спізненим підписом на одному із звернень Українських Єпископів до вірних весною 1967 року і дальшою своєю поведінкою торпедував скликання Синоду декілька років. А коли врешті Синод став дійсністю, то він затріюмфував там відсутністю. Дякуючи політичному діябітісові він мав можливість ні одної години не показатись на Синоді Українських Єпископів, зате відбути літаком подорож через океан і зовсім добре почуватись у Філядельфії, щоби лише не дати доказу приналежности до нашої Церкви. Зате він радо бере участь у конференціях Американських Єпископів, асоціюється із Владиками других східних обрядів поширюючи видуманий і історично не оправданий «бізантин райт», облатинщує й обіднює свою Церкву ради заспокоєння своїх амбіцій серед чужого й ворожого нам світу, й веде подвійну розкольницьку політику як у своїй архиєпархії, так і супроти цілої Церкви.

Цураючись своєї Матірної Церкви Митрополит Сенишин шукає підтримки в чужих церквах претендуючи на якогось провінційного зверхника усіх так званих візантійців, бо в тій цілі і назвав вибудовану насильними контрибуціями наших убогих парафій катедру «катедрою усіх візантійських парафій у ЗСА», як це подається у кожному двомовному катедральному б’юлетені. Усі такі заходи Митрополита Сенишина, зроблені ним на доручення римських монсіньйорів, без консультації й апробати легальної влади нашої Церкви Синоду Українських Єпископів спрямовані на розчетвертування нашої Церкви, тобто на розкол насамперед в архиєпархії, а опісля на відділення архиєпархії від цілости Церкви.

Митрополит Сенишин ніколи не марнував ні одної нагоди щоби виявити ворожість і непошанівок до Української Церкви та народу. Ігноруванням ухвал Єпископських Конференцій з запроваджуванням на власну відповідальність облатинщуючих практик у нашій Церкві він сепарував себе і став своєрідним удільним князем у нашій Церкві. Але ніколи ще його руїнницькі потягнення не були такі відкриті й такі шкідливі, як саме тепер, коли він відмовився взяти участь у Синоді, відмовився підписати патріярхальну конституцію й прохання до Святійшого Отця про підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности патріяршої.

Уся його диявольська акція від давна вже супроводилась нападами на український нарід, фальшуванням його історії, виявами примітивного українофобства, а при тому як на іронію – молитвою, патріотичною фразеологією, підступством, дискримінацією і фальшом. Такими мішаними методами він старається прикрити перед народом, а головно перед непоінформованими й легковірними один-одинокий специфічний факт відступлення; від Української Католицької Церкви, факт поставлення себе й цілої архиєпархії поза її конституцією і поза юрисдикцією її проводу. Іншими словами вірні поставлені тепер перед доконаний факт церковного розколу зі всіми його трагічними наслідками.

Від початку жовтня до 7 грудня не так далеко, але кожна мінута того невеличкого часового простору була використана на те, щоби у Філадельфії заперечити на ділі Синод Українських Єпископів, його постанови, і показати світові що володарем тут є Кардинал де Фюрстенберґ. Згідно з першими пресовими повідомленнями митрополичої канцелярії нікого більше з українських Владик, крім двох із Американської Митрополії, не запрошено, а уся церемонія мала відбутися з участю «візантійських Владик», над якими Кардинал де Фюрстенберґ має юридичну зверхність, і латинських, як гостей, і своїм антиукраїнським і розкольницьким характером мала анулювати не тільки зверхність Синоду Українських Єпископів на Американському терені, але і його змагання до єдности і патріярхату взагалі. Щойно під натиском людського гніву, який почав вибухати, появились публікації про нагле запрошення на церемонію українських Владик і Верховного Архиєпископа. Не коментуватимемо цього кроку через брак місця у цьому квартальному журналі, лише підкреслимо, що народ не дав себе одурити, і Митрополит Сенишин оскандалив себе таким трюком черговий раз. Факт, що жаден із українських Владик таким запрошенням не скористався дозволяє нам на ствердження, що святкувальні заміри Філядельфійського Митрополита були шкідливими і руїнницькими для української Церкви.

Імпреза 7 грудня була, заплянована напевно не ще одним церковним пікніком для філядельфійських бабунь, але вона мала свої політичні цілі, і її дириґент напевно не мусів бути мешканцем Філадельфії. Успішне закінчення Синоду Українських Єпископів хоч не знайшло відповідного резонансу у пресі й громаді, то воно знайшло його у зовнішному політичному світі. Ще може не усі наші Владики роз’їхалися з Риму як там уже прибули з Москви «паломники» Нікодим і Філярет, – представник патріярха Алєксєя і екзарх для України, на кількатижневе братання саме із Східньою Конґреґацією. Предметом братання напевно не було лише «віно б’янко» і золоті панагії, але й такий предмет спільного екуменічного заінтересування як патріярхальна система для Української Католицької Церкви. Що конкретно вторгував тим разом Нікодим – ще не знати. Кардинал Фюрстенберґ міг мати багато причин опонувати помісності нашій Церкві – економічні, престіжеві, організаційні, а дуже незручно додались до них ще й зовнішньо політичні, і вже зовсім помилкою його було з’являтися у Філядельфії у такій хронології подій.

Кардинал Фюрстенберґ мав багато нагод виявити позитивне ставлення його високого уряду до української Церкви, хоч би навіть під час таких урочистостей, які відбулись осінню в Римі. Там правдива і непідфальшована воля українських мирян мусіла торкнутися його кардинального сумління, спеціяльно коли її репрезентував у найкращій дипломатичній формі сенатор Павло Юзик з Канади. Його не зворушили навіть тисячі петицій з усіх кінців світу. Ані він сам ані його дорадники не звернули уваги на неминучі комплікації в зв’язку з тим, коли високий церковний достойник одержавши золоту панагію від Московської казьонної церкви з’явиться в українській Церкві перед українськими вірними. Вже безпосередньо перед виїздом до Америки він видав листа до Єпископів, в якому заперечив легальність Синоду Українських Єпископів, що, зрештою, він і повторив у філядельфійській католицькій газеті «Стендарт енд Таймс» від 18 грудня цього року, і що ,зрештою, тими самими словами висловив англомовний філядельфійський «Шлях» ще 12 жовтня цього року.

Не зважаючи на ці разючі факти Кардинал де Фюрстенберґ твердо постановив бути приятелем української Церкви. Про це вже тут постаралися філядельфійські приятелі. Коли у Римі потягнуть за шнурочки, то у Філадельфії маріонетки підскакують…

В неділю 30 листопада в усіх церквах Філядельфійської Архиєпархії відчитано заяву митрополичої канцелярії, підписану о. Михайлом Федоровичем, в якій не заперечується але у відповідний спосіб пояснюється візантійський комплекс, заперечується вороже ставлення до нас Кардинала де Фюрстенберґа, заперечується антиукраїнський характер плянованої філядельфійської імпрези тим, що мовляв, усі українські Владики й Верховний Архиєпископ запрошені на неї, при чому й прочитано текст такого запрошення, й закликається при кінці священиків й людей доброї волі подати до канцелярії прізвища осіб, які поширюють невірні вістки. Як що ця заява мала зробити з Кардинала де Фюрстнберґа нашого приятеля, то вона розбіглася з ціллю. Її оцінили люди як невдалий трюк, негідний місця перед церковним престолом, який ширив лише дезінформацію, неправду, і фальшиві контробвинувачення. Високий церковний достойник – дипломат, який акцептує такі методи, не може бути приятелем нашої Церкви.

Тиждень перед десятиліттям миряни міста Філядельфії зійшлися на віче. Там були розкриті пляни святкування, факт відступлення Митр. Сенишина від Української Церкви, факт претенсій до неї Східньої Конґреґації та акції дальшого баламутства, дизінформації й облатинщування подані у пресі, б’юлетенях та в інших урядових потягненнях Митрополита. Президія зборів вислала негайно телеграми до Святійшого Отця, з проханням здержати свого представника від виїзду до Філядельфії через обурення народу, до Кардинала де Фюрстенберґа з проханням відложити свою поїздку до Філядельфії бо тут заповідаються демонстрації, та до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа з проханням прийняти наше занепокоєння станом у нашій Церкві й передати його Святійшому Отцеві разом із нашою вимогою резиґнації Митрополита Сенишина. Збори схвалили резолюції до тих справ, які вислані до усіх наших Владик, та постановили ігнорувати «дар любови», просити усі товариства не брати участи у бенкеті, й закликати усе громадянство прийти 7 грудня перед катедру з портретами Верховного Архиєпископа і транспарентами на демонстрацію.

В цей час Митрополит Сенишин приступив до всесторонньої протиакції. Він прикликав до себе делегацію нашого товариства і старався вплинути на неї в примирливому тоні щоби вона припинила свої акції, а він за два місяці напевно полагодить усі свої розбіжності з Верховним Архиєпископом. Делегація просила переложити святкування на пізнішу дату, і зложила Митрополитові своє мемо на письмі. Крім того Митрополит Сенишин вніс до суду скаргу проти трьох громадян, /Богдан Артимишин,Степан Процик і Степан Ковалишин/, за образу наведену в опублікованій у Клівленді летючці з таки розрахунком, що урядник суду приніс кожному обжалованому до хати акт оскарження 24 години перед початком демонстрації. А вже вночі перед неділею якийсь анонімний поліційний інспектор замкнув залю горожанського клюбу, де мала починатись демонстрація. Остаточно розповсюджено чутки, що на свято приїжджає Верховний Архиєпископ, та що демонстрація відкликана.

Жоден із тих християнських засобів не виправдався. Філядельфійська громада, при співучасті багатьох вірних з інших міст, сказала Кардиналові Фюрстенберґові що її ніхто не відтягне від її Церкви і від її леґального проводу. Спрепарований акт ліквідації єдности й помісности нашої Церкви й обманути народ (скрахували ще перед порогами катедри Непорочного зачатія, заки до неї ввійшли римські й візантійські достойники зі своїми почотами. Там їх зустріли сотні демонстрантів з транспарентами й портретами Верховного Архиєпископа. Вони мовчали, і ця мовчанка була для декого голоснішою за грім. Це можна було вичитати з облич тих, які навчились іґнорувати волю тисяч вірних.

Дві години демонстранти простояли під холодним сніговим дощем, і коли під кінець богослуження весь почот почав виходити з катедри, число демонстрантів доходило до півтори тисячі. Уся ця маса людей з різним розумінням проблем і різними темпераментами встоялась в якнайкращому взірцевому порядку, так що надія на холод, дощ, зневіру або й провокативні виступи, які зразу зліквідували б весь замір, демонстрації, не оправдалась. При виході походу з катедри, коли був заплянований найважніший етап демонстрації, пролунали два кличі по англійськи: «Хай живе Святійший Отець» і «Хай живе Кардинал Сліпий». Настрої людей спонукали їх сказати більше як було запляновано, й коли чоло демонстрації заініціювало церковну пісню «Боже Великий Творче Всесильний», то з другого її кінця понеслись ще оклики без ініціативи проводу «Фюрстенберґ ґов гом» та «Юдо зрезиґнуй!» до тих, до кого це могло відноситись.

Посинодальна дійсність є більш вимогливою як передсинодальна. Кардинал де Фюрстенберґ ліквідує помісність нашої Церкви й Синод Українських Єпископів. Наше яничарство йому помагає. «Від становища мирян залежатиме те, чи збережеться в такій ситуації наша Матірна Церква як духова вартість нашого народу і як засіб спасіння душ наших у традиційних вірі обряді, а чи затріюмфують гробокопателі її. Філядельфійський епізод доказав, що Митрополит може відступити від Церкви, але народ того не зробить.

Переглядаючи критично події останнього кварталу внутрі і назовні Української Католицької Церкви, треба конечно зійти із розсіяних серед нас минулого літа високих сподівань та рожевих надій вділ, до твердої, жорстокої і невблаганної дійсности, до тих реальних явищ, які одне по одному сиґналізують глибокий песимізм. Невідбутий досі Синод Єпископів Української Католицької Церкви й мовчанка самого Єпископату, арешти преосв. Василя Величковського та його священиків на Україні /при цілковитій мовчанці Ватикану/, неґуючі і роз’єзднюючі нашу церковну організацію потягнення Східньої Конґреґації в Римі і підготовка нового Надзвичайного Синоду Єпископів Католицької Церкви на жовтень цього року, заставляють нас призадуматись над тим, яка буде дальша доля нашої Церкви у світі, яке становище у цій ситуації займуть наші Владики, священство, що робити і як діяти вірним, церковним, релігійним та громадським організаціям. Призадуматись треба,не тільки для того, щоби побачити, пізнати й зрозуміти загрозливість ситуації, що, як виглядає, веде до ліквідації нашої Української Католицької Церкви, вдарити на сполох і оголосити вийнятковий стан, але й для того, щоби організувати протизаходи відповідними й доступними нашій громаді силами й методами. В тому пляні акція петицій, протестів, резолюцій і вимог вже розпочалась на терені ЗСА та Канади, і вона провадиться провідними людьми й силами центральних громадських і професійних організацій при повній співучасті нашого Товариства, його відділів та Мужів Довір’я.

Про Синод, але не той…

11 жовтня цього року збереться в Римі надзвичайний Єпископський Синод Католицької Церкви. Останній Звичайний Синод Єпископату відбувся у жовтні 1967 р. Скликаний тепер Надзвичайний Синод, згідно із заявою секретаря Єпископату польського єпископа Рубіна, матиме завдання·зробити огляд діяльности національних єпископських конференцій, їх взаємодіяння і відношення до Апостольського Престолу. Поінформована італійська преса подала свій інший можливий порядок нарад Синоду, більш реальний, висловлений словами «криза авторитету в Церкві» /«Вісті з Риму», 30 січня 1969 р·/. Напевно темою Синоду будуть офіційно і неофіційно обидві ділянки одного й одинокого питання – децентралізації влади у Католицькій Церкві. Огляд діяльности національних єпископських конференцій буде розглянений лише в аспекті відношення до Апостольського Престолу тому, що у багатьох країнах переступлено дозволені II Собором Ватиканським межі їхньої діяльности, занадто злібералізовано церковне життя й міжцерковні відносини, усамостійнено інтерпретацію багатьох неоспорюваних досі церковних практик /целібат, діялог з комуністами, співслуження Богослужб із другими християнськими релігіями/, і розведено непотрібну прилюдну дискусію на контроверзійну тему контролі народин. Така ситуація, підсилена неопублікованою статистикою одружених латинських священиків, та спорожнілих місць у чоловічих і жіночих манастирях, конечно вимагає корективів, і треба сподіватись, що майбутній Надзвичайний Єпископський Синод буде намагатись робити ці корективи дорогою строгішої реґляментації відношення національних Єпископських Конференцій до Апостольського Престолу.

Учасниками Надзвичайного Синоду будуть 15 Патріярхів, Верховних Архиєпископів і Митрополитів з осідком поза Патріярхатом, 90 президентів національних Єпископських Конференцій, 15 Кардиналів, що очолюють поодинокі Департаменти Римської Курії, 3 представники від Генеральних Настоятелів Монаших Чинів, і секретар Синоду єпископ Рубін. Українську Католицьку Церкву репрезентуватимуть там Верховний Архиєпископ Блаженніший Кир Йосиф, Митрополит Кир Максим та Митрополит Кир Амврозій.

Як можна ствердити з обсервації і з друкованих церковних публікацій, весь лібералізаційно-реформістичний процес проходить собі здалеку від нашої Церкви, тобто від наших Владик, священства та вірних. Він нас ще не торкається, бо ми – новітні «Тирольці Сходу» – призвичаєні жити вірністю й законами, які для інших, в тому і для самото «Тиролю», вже перестали існувати. З тих причин, а також із кон’юнктуральних, наша Церква залишилась «позаду» і не стала підметом новітньої церковної політики міжнароднього маштабу. Їй визначено досить незначну ролю, зведено на вузеньку стежечку, а з Її сподіваного післанництва й помісництва залишився лише солодкий спомин.

На Синоді будуть присутні президенти національних Єпископських Конференцій по одному від кожної. Вони заступатимуть там волю їхніх єпископів – членів національних Єпископських Конференцій. На Синоді будуть трьох наших Владик. Але чию волю вони заступатимуть там, коли Конференція Українських Владик не відбулась? Кого вони репрезентуватимуть? Чи кожний свою митрополію, що «поза осідком Патріярхату», чи може двох із них виступатимуть там титулом участи у чужих національних конференціях на теренах їхнього замешкання? Чи може існує для них якась інша, специфічна форма участи у Надзвичайному Синоді?

І хто тоді заступатиме наших Владик, які є поза територіями трьох митрополій? Чи не голови національних Єпископських Конференцій із тих територій, де вони проживають? Справа формальної і моральної репрезентації тут підозріла. Коли ми мали б нашого екзарха у Африці, тоді усі потреби нашої Церкви в розсіянні і усю тисячелітню українську релігійну культуру репрезентував би єпископ-мурин.

Заки матимемо відповіді на ці питання, ми залишаємось стурбовані болючими доконаними фактами: нашу Церкву розділено і розпарцельовано. Її як одної цілости не було на Синоді 1967 року, і не буде на Синоді 1969 року. У Римі здійснюється ліквідація самостійности нашої Церкви і дискримінація душ наших саме у час, коли у Москві з нагоди Ленінського століття заповіли також повну ліквідацію Української Греко-католицької Церкви.

Арендар розпоряджається…

Про те, що Синод Українських Єпископів підготовлявся, вірні нашої Церкви знали із преси. Про це, що цей Синод в Римі сторпедовано, з преси не дізнаємось, лише з прикрої дійсности. Навіть такий як був проектований, обмежений до справ літургії, посту й мови Синод, що програмово не претендував зависоко, був відмовлений і не дозволений нашими сучасними арендарами. Усе, що мало б характер будуючий, організований, чи об’єднуючий не можна там згадувати. Там поділено один колись наш традиційний обряд за морфологічно-політичними ознаками на «рітус Рутенус, Українікус, Руссікус та Бізантінус», щоби легше було нами адмініструвати. Так Східня Конґреґація зовсім безцеремонно, а то й демонстративно перевела декілька актів володіння у нашій Церкві, наче у відповідь на тріюмфальну поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа за океаном і на спонтанні вияви вірних за єдністю Церкви.

Коли Верховний Архиєпископ під час об’їзду країн нашого поселення зближався до Арґентіни, де мав довершити акт посвячення нового катедрального храму і акт інсталяції преосв. Андрея Сапеляка на Апостольського Екзарха в цій країні, в Римі поспішилися та інсталювали в поспіху його ще перед тим, заки Блаженніший прибув до Арґентіни. Акт інсталяції перевів місцевий латинський єпископ на те, щоби цеї функції церковної власті не виконав наш Верховний Владика. Нам треба зрозуміти в якій ситуації і в якому натиску був преосв. Андрей Сапеляк, та завдячувати йому, що своїм розважним поступованням він не дав причини до ще більшого скомплікування й так тяжкої ситуації в нашій Церкві. До речі, усі наші Владики є тепер під моральним натиском Ватикану. Їх покликають по одному до Риму, і вони їздять туди не публікуючи цілей своїх поїздок, у відмінності до таких поїздок латинських ієрархів, які завжди подають до преси ціль подорожі до Ватикану. Був уже в Римі преосв. Йосиф Шмондюк, а тепер перебуває там преосв. Амврозій Сенишин. З другого боку наші Владики мають моральний обов’язок обстояти волю і стремління своїх вірних, виявлені так багато разів і так виразно минулого року. Треба бути свідомому того, що для наших Владик настав час не легкої історичної проби.

Недавно наіменовано о. Юрія Миляника секретарем Східньої Конґреґації. Багато людей з моральною сатисфакцією закнигували цей факт у користь для українців. Але на ділі Східна Конґреґація кермувалась при цій номінації усім іншим, лиш не національними сентиментами вірних Української Католицької Церкви, ані не українським походженням новоіменованого Отця. З української церковної Ієрархії ніхто про цю номінацію не знав і не був консультований. Зрештою, адміністративна функція в установі, яка явно діє проти інтересу нашої Церкви, не створює ідеальних умов для праці доброго українського священика-патріота.

Мучеництво за Церкву – невдячне покликання!

Мучеництво є основним моральним елементом Церкви. Воно освячує, відкупляє і відроджує. Не було б мучеництва, терпінь і смерті Ісуса Христа, не було б сьогодні Його Церкви. Людина у Церкві знаходить своє відродження для вічного життя дорогою особистих пожертв, відмовлень, покути, а нераз терпінь і мучеництва. Хоч з боку церковної науки мучеництво це високе покликання, вибраність, то з людського боку його у нас забагато.

Минулого року ми раділи вісткою, що преосв. Василь Гопко вийшов із в’язниці на волю і почав сповняти свої пастирські обов’язки у Пряшівській Єпархії. Але скоро його покликали до Риму. У Римі із летовища відставлено його не до Верховного Архиєпископа, лише прямо до Східньої Конґреґації, де скоро після того там назначено для усіх католиків Пряшівщини, а в першу чергу для українців, нового єпископа, словака, Яна Гірку. І тут знову зроблено для нас февдальне рішення, виразно на шкоду цілости нашої церковної організації на те тільки, щоби задоволити шовіністичні амбіції словацької частини населення Пряшівщини. Ватиканські експерти повинні знати дещо із словацько-українських відносин в недавному минулому як і тепер, з неприхованими ознаками національного насильства, шовінізму, та мовної, культурної та релігійної дискримінації з боку словаків. Навіть за словацької «самостійности» під німецьким покровом священик президент о. Тіссо не приховував своєї ворожости до покійного єп. Ґойдича, не прийняв його у себе і не подав йому руки через надмірний словацький шовінізм. Сьогоднішнє насильне ословачування українських дітей є лише логічним продовжуванням такої національно-політичної лінії, яка у Ватикані знайшла своє повне попертя й визнання. Така була і є доля вірних Української Греко-католицької Церкви «Ґентіс Рутені», і то не тільки на Пряшівщині. Їхня надія в часах націоналістичного і комуністичного гноблення на Рим, як фортецю віри у Бога й справедливість на землі, виявилась нереальною. Там вірять сьогодні лише в реалітети, і дискримінують не гірше за світську владу обох сумнівних ідеологічних напрямків.

Ці сучасні події, які з болем переживає кожний практикуючий і думаючий український християнин, стануть внедовзі проблемою для студентів історії. Бо ледви чи на базі доступних історіософічних методів, можна пояснити задоволяюче факт, що комуністичний уряд і комуністична партія ЧССР видали постанову про відновлення і привернення прав знищеній Українській Греко-католицькій Церкві на терені Чехословаччини, а римська Східня Конґреґація своєю постановою анулювала її, відмовила українцям греко-католикам права на власну Церкву і на власну релігійну культуру – та віддала їх у найми новим арендарам – словацьким шовіністам.

Наші українські Владики одержали честь сповнити гідність ієрарха Христової Церкви і мученика до повноти її вимог. Із тих, яким не скорочено терпінь природним порядком – Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має 17 років ув’язнення, преосв. Кир Василь Гопко – 18 років ув’язнення, а преосв. Василь Величковський – щойно почав свої роки ув’язнення. У вірності і послідовності християнському ідеалізмові рівних їм Рим тепер не має.

За те вони сьогодні безробітні…

Новітні Зельмани

Наш історичний Зельман не пішов у забуття. Його на нашу арену знова винесли події. Виніс ґешефт.

Звичайно, Зельман мав ключі до церкви, і він держав їх для ґешефту. Для нього чужою була функція церкви. Він на церкву глядів як на можливість здобуття грошей, або услуг. Він не займався тим, що було у серцях тих сотень вірних, які платили йому, слугували йому, і чекали побожно заки він відкриє їм двері їхньої церкви. До них він не знав іншої мови, як лише мову грошей. Він, коли відкрив церковні двері, то зараз же по купецьки обраховував свій прибуток. Душа людська, що прагнула дороги до спасіння, була для нього комерсантським об’єктом, або колісцем у великій машині, що вміє продукувати економічне добро. Приклад із Зельманом доказує, що існувало дві категорії людей, у двох різних і противних собі світах. Людей, що платили й молились, жили високими християнськими ідеалами і творили Церкву, і людей, що мали ключі від церкви, і робили на цьому ґешефт.

Хоч Зельмана не стало в другій половині двадцятого століття, то функції його існують, і мають своїх дійових осіб. Наша Церква стала об’єктом політичного ґешефту латинських монсіньйорів у пурпурі. До Неї не пристосовують постанов Другого Ватиканського Собору, як до інших церков у світі, лише стосують закони біржі. Вартість Її не встановляють потребами душ Її вірних, лише законом продажі й попиту. Торговельне паломництво у два боки відбувається, і монсіньйор Гільдебрандт вже навіть за часто перебуває у Москві. Встановленні сталого представництва Московського Патріярха /подвор’я/ у Ватикані стоять на перешкоді еміграційні церкви, спеціяльно уніятські церкви. Тому й Східня Конґреґація натискає на інтеґрацію усіх етнічних церков у системи місцевих латинських церков. /Колись ми думали, що участь наших єпископів у Американській Конференції Єпископів була так собі, без значення/. Після того нічого вже не стоятиме на перешкоді церковній співпраці Москви й Ватикану, на базі, що уніятських церков вже не існує. Так відкривається нове майбутнє для нашої Ієрархії, і разом також для вірних.

Колишній Зельман держав під ключем лише церковні двері.

Сучасні арендари держать під ключем наших Єпископів!

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.

Після кожної акції приходять підсумки. Вони невідклично прийшли й з хвилиною відлету Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого з Ню Йорського летунського майдану до Боґоти, в Колюмбію. Панамериканська летунська компанія поставила кінець празничним емоціям нашого громадянства і переставила його назад у сферу нудних буднів. В газетах закінчився сезон товстих наголовків і обов’язкових численних світлин відомих фотогенічних усміхнених облич завжди передових наших громадян, а для кожного доброго редактора настав обов’язок закінчити акцію його підсумками, паперовим газетним результатом. Це природний кінець кожної акції нашого емігрантського громадського і політичного життя.

Не хотілось би нам, щоби візита Верховним Архиєпископом американських теренів закінчилась таки паперовим результатом, такими підсумками, і щоби з неї не залишилось нічого більш тривалішого, поважнішого. Бо коли ця поїздка не зрушить закостенілого наставлення до церковних справ нашої провідної верстви, церковної ієрархії і всіх вірних, і не цілеспрямує їх намагань до вдержання сукупности, єдности і помісности нашої Церкви на твердій структуральній базі, то значить, що жадних підсумків нема. Коли сучасний, який би він не був, провід української діяспори, разом з тими кого він веде, не спроможуться тепер, при нагоді тріюмфальної поїздки сучасного Князя нашої Церкви по теренах їхнього поселення зрозуміти, що Церква є базою їхнього духового, релігійного, а то й громадського і політичного життя, і що без Церкви упорядкованої, об’єднаної і збереженої від роздрібнення, ділення й відчуження її частин від Церкви матері, це духове й громадське життя звиродніє, прийме чужі нам форми, стиль, чужі цілі, і вкінці заникне, то значить, що підсумки будуть сумні. Бо надаремний був труд найвизначнішого сучасного громадянина нашого народу з найбільшим моральним авторитетом провідника, що його наш народ видав в новітньому періоді нашої історії. Саме такий підсумок зможе в майбутньому зробити об’єктивний історик. Він також зможе дати належну оцінку за нездарність і невиробленість сучасних діячів – церковних, громадських і політичних.

Із цієї акції, можливо, дещо лише можна б підсумувати. Наприклад емоції, – цей необхідний складовий елемент всяких наших громадських акцій, яким /елементом/ виладовується на жаль чи не уся наша історична, політична, громадська а то й церковна мудрість. Для багатьох з нас минулого літа наспів був сезон підігрітих емоцій, щирих чи фальшивих, і їм природно слід тепер поробити підсумки, збалансувати акцію, здати її в архів, і чекати нових нагод. Для того рода емоцій вже по празнику. Але для інших нічого фактично великого ще не сталось, підсумків нема ще з чого робити, і нічого ще не можна здавати в архів. Для них діло щойно зачалось, і прийшов час на тяжку, кропітку, систематичну й логічно продуману працю, на дальші акції того самого характеру, які ми проводили й перед приїздом Верховного Архиєпископа на американський терен. Церковні справи щойно вийшли тепер на нові національні шляхи, і на інтернаціональний форуми. Усі народи реформують пережиті форми свого церковного життя. Українська розсіяна громада мусить також поставитись до них продумано й активно. Не теоретично, а практично треба буде відстоювати права нашої помісної Церкви. Акції інформування, петицій, меморіялів і авдієнцій у компетентних церковних чинників у справі правопорядку й завершення нашої церковної організації повинні б бути логічним наслідком недавних маніфестацій і ентузіязму, щоби й чужий світ, цей що уважно реєстрував кожний крок Верховного Архиєпископа на американському терені, не пішов за прикладом наших трьох американських ієрархів, і не почав робити своїх підсумків з хвилиною, коли панамериканський літак з Кир Йосифом й о. Шамбеляном Марусиним піднісся у повітря із Ню Йоркського аеродрому.

Ми з великою пошаною віднеслись до літніх маніфестацій, та ентузіястичних привітань. Але ми також мусіли переводити ці явища на другу валюту, на реальну їх вартість в результатах. Не знаємо на якій основі говорено серед громадянства під час літніх імпрез, що наступною маніфестацією єдности і правопорядку в нашій Церкві буде поїздка усіх наших Ієрархів із Північно-Американського континенту разом з Верховним Архиєпископом до Боґоти, на літургічний конгрес, і з тим зв’язували свої найкращі надії багато тисяч вірних. Така поїздка американських Ієрархів не відбулась, і таким «підсумком» ніхто із наших провідних людей ані преса не займаються. А треба дуже боліти, бо невідомо яку інтерпретацію цей факт одержить у тих високих церковних римських чинників, які раніше відважувались запевнювати нас усіх, тобто вірних української католицької Церкви, що Святіший Отець не бажає собі жадної акції у справі патріярхату. Чи вони також пояснюватимуть це браком грошей у наших американських Ієрархів?

Як вже вище сказано, на кінцеві підсумки час ще не прийшов. Вважаємо, що обов’язком нас усіх є реєструвати події, менше й більше важливі, і старатись бачити їх у правдивому світлі, вглянувши в мотиви й причини поодиноких дій і акцій відповідальних осіб так церковного як і громадсько-політичного проводу нашої діяспори. Власне, на того рода аналізі вважаємо повинні базуватись відповідні акції того активу нашого суспільства, якому близькі й дорогі справи нашої Церкви й здорового росту нашого народу.

Хоч про ролю мирян і про ними зорганізовані акції немає однакової оцінки в суспільстві, а неприхильники єдности й українськости нашої Церкви цілево поширюють про них уперті сумніви, то факт відвідин Верховного Архиєпископа на теренах Америки вніс у ці справи недвозначну ясність. Бо за голосом народу, голосом мирян, не переказуваним, репрезентованим, чи умандатованим, але безпосереднім, прямим і несфальшованим приїхав сюди Верховний Архиєпископ. І Він його почув. І почув його також весь католицький світ, за вийнятком делеґата Апостольської Столиці їх Ексцеленції Архиєпископа Люїджі Раймонді у Вашінґтоні, того, що пише довірочні листи нашим ієрархам і який зламав навіть приписані йому норми протоколу і добрий тон, щоби не зустрінутись із старшим членом Колеґії Кардиналів навіть тоді, коли цей одержував почесний докторат у місці його осідку.

До Верховного Архиєпископа заговорили наші німі, «нейтральні», і ці що церковними справами «не займалися»… І Він прийняв усіх, принимав усіх в міру і понад міру Його фізичних сил, щоби дати доказ що Він не визнає поділу на кращих і гірших, на ближчих і дальших. Він строго придержувався принципу, що усі члени нашої Церкви є рівні, і Він є однаково верховним Пастирем для усіх, без різниці, і без вийнятків.

Це повинно поставити край багатьом непорозумінням, і питанням, які були спрямовані нераз до нашого товариства, а саме: чи Верховний Архиєпископ знає про діяльність вашого товариства, чи Він її акцептує, чи товариство веде свої акції за попереднім порозумінням з Верховним. Архиєпископом? І вкінці деколи чулися закиди, що наше Товариство зловживає особою Верховного Архиєпископа, і що Верховний Архиєпископ відмовився від акцій нашого Товариства. Отже, не чекаючи остаточних підсумків, треба з повного відповідальністю ствердити, що такі наївні вістки й запитання мали потвердити спрепаровану деякими римськими чинниками теорію, що Кир Йосиф при помочі своїх сторонників робитиме церковну диверсію на американському терені.

Коли невелика група відданих справі церковної єдности людей в час декон’юнктури, іґноранції і навіть нагінки, обстоювала вірну справу, наражуючись нераз на неприємні наслідки бути невислуханими, переголосованими, зігнорованими, висміяними, цькованими, чи протистатутово усуненими з управи Провидіння, свідомо, з власного переконання й розуміння ситуації принимала ці непопулярності, то можна було снувати ілюзії про те, що може це все робиться за якусь заплату. Але коли в часі найпіднесеніших маніфестацій в Америці ці люди зайняли скромні позиції, а до зустрічей, в почесні комітети й на авдієнції по кілька разів пропихалися інші, тоді теорія про зловживання особою Верховного Архиєпископа одержала, сподіємось, іншого, і тим разом вірного адресата.

Маніфестаційний вияв волі вірних нашої Церкви за ідеєю патріярхату прийшов навіть після того, як нам було сказано, що «Святіший Отець бажає щоби усі акції за патріярхат були припинені», та що «Кардинал Йосиф відмовився від таких акцій»… Така ситуація стала видною тепер у іншому новому світлі, й існує можливість що вища церковна влада в Римі прислухається до того голосу і врахує таку потребу у реорганізації церковної структури, що не суперечила б волі її вірних, духовенства та ієрархії, і не змінювала б нічого в відносинах нашої Церкви до Вселенської Церкви. Саме на такий розвиток нашого церковного життя, яким уже користаються усі другі національности в рямках церковної свободи, і в дусі реформ, які ініціював і переводить Рим, розраховує наше Товариство й загал вірних. Напевно, коли після декількох «заборон» наша Церква у вільному світі ще раз повним голосом відізвалась в хвилину потреби, цього голосу вже ніхто не зіґнорує ані не переформує.

Для нас, тих що з церковними справами пов’язують майбутнє всієї громади, продовжується час продуманої праці й доброї надії·

Коли йдеться про працю, то вона не буде, як і не була в минулому, ніколи відірвана, групова, законспірована чи «підривна». Церква – це не є справа групи, але справа усіх вірних. Тому праця для добра Церкви буде відкритою, прямою, цілеспрямованою. Вже в попередній каденції нашої управи ми перенесли акцію за патріярхат на ширші форми, на плечі других організацій, і тим дали доказ, що ми нічого не бажали монополізувати. Центральні товариства лікарів, інженерів, ОДВУ та інші дуже успішно поширили цю акцію, і тим вона стала ще більш загальною. Вправді, деякі центральні організації хоч відмовились від спільної акції, то, дочекавшись зустрічі з Верховним Архиєпископом, принайменше декляративно заявились за нею. Так і слова вдячности Верховного Архиєпископа були одним за гарні слова і прийняття, а другим за щиру працю і старання…

Для нас ще не по празнику. Ми ще маємо працю, і надію!

Емігрантськими голосами довго вже співаємо цю пісеньку, без застанови над її невибагливою мелодією й простими словами. Ця невинна пісенька це вже наша обрядовщина, це церковно-національний обов’язок, це данина сентиментальності, невибагливості й несерйозності нашого громадського і політичного мислення. Бо коли пан-отець зачне, а ціла церква підхопить цю пісеньку і виключаться вокальний ефект, то за механікою скандованих слів і акустикою церковних склепінь наші емігрантські співаки не в силі сприйняти блаженного змісту цих простих слів, ані тим більше морального їх сенсу.

Здається що не було серед наших буднів відповіднішої нагоди поставити цю обрядовість під критичний огляд як саме тепер, коли Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви об’їжджає і візитує наші єпархії на американському терені. Бо ніколи досі не співали цієї пісеньки могутніше, голосніше, і ніколи не видавався нам її з зміст актуальнішим, таким на часі, таким промовистим, як тепер.

Десятками тисяч голосів проспівали ми її недавно у Торонто, опісля у Вінніпегу та Едмонтоні, співатимемо її у Філядельфії, Ню Йорку, Чікаґо. І що з того що десятки тисяч людей в переживанні історичних хвилин під час божественних літургій, святочних концертів чи бенкетів, стривоженими голосами благатимуть у Всевишнього єдности, коли другі Співатимуть цю пісеньку фальшивими голосами. Коли для других ця пісенька – це маніфестаційний шум, це параван для прикриття їх фальшу й поганих намірів, коли про єдність вони лише співають, але її не бажають, її не творять. Вистарчить під час співанки про єдність підняти голову понад тисячні маси людей, вглянутись навколо, спеціяльно у перші крісла, у почесні комітети, за президіяльні столи, і, навіть до престолів збірних архиєрейських літургій, і запитатись, чи усі кого там побачите щиро єдности прагнуть?

***

Урочистості й масові привітання Верховного Архиєпископа в Канаді були імпозантніші як можна було сподіватися. Це була насамперед організована постава й голос самих мирян, який без заперечень можна назвати плебісцитом, в стосунку до усіх церковних неполадків, які мають місце у нашій Церкві. Це була також і правильна настанова багатьох центральних і місцевих організацій, які від початку стали концепційно виразно за єдність і помісність Церкви й за завершення її патріярхальним устроєм, і які попирали кожну ініційовану нашим товариством акцію, чи то серед нашого власного суспільства, чи то назовні. Вони прийшли зустрічати свого Князя Церкви з щирим відкритим серцем, з найкращими бажаннями та з благородними сподіваннями. Але й друга частина нашої організованої громади, ця яка не виявляла заінтерисування в справах організаційного завершення нашої Церкви і яка робила все можливе, щоби тим справам замкнути дорогу до нашої громади, прийшла туди, може через масовий натиск мирян, може через виразніше становище нашої ієрархії, яке виявилось при кожній нагоді відвідин їх Блаженства, а може лише тому, щоби не лишатись позаду…

Відомо ж, що організований спротив справам єдности й патріархату нашої Церкви на УККА і на СКВУ ставили конкретні люди, відомі громадяни, репрезентативні особи, які перші з’явились на летовищі у Торонто, і які перші тиснулись до рук Блаженнішого…

Треба бути невимовно радим з того, що з хвилиною коли Блаженніший ступив на американський континент так багато політичних і громадських діячів опам’ятались, змінили курс у церковних справах і допомогли заманіфестувати світові й Східній Конґреґації нашу єдність і наше бажання мати свою власну незалежну помісну Церкву. Та не голим словам треба радіти, і не гучною маніфестацією та грубим газетним наголовкам.

Діла найскорше нас усіх переконають, і таких діл очікується вже.

Доки не буде діл, то треба бути лише обережно радим, бо не знаємо дійсних мотивів такої наглої метаморфози і не знаємо тривалости такого мислення. Треба бути обережним, бо ми вже раз бачили великий патріярхальний комітет, з друкованими у колонці відомими репрезентативними прізвищами, багато з яких на чийсь підшепт дуже скоро звідти забрались. Вони декілька років церковними справами «не займались», аж раптом для них у Філядельфії знова президіяльні місця відкрились, і вони знова перші…

Не нашою ціллю є роздувати це питання і капіталізувати що небудь. Ми раді навіть з того що діється, але все ж таки нас тягне до діл.

Ми хотіли б знати що стоїть за цією маніфестацією, і ми хотіли б врешті прочитати в нашій щоденній пресі не тільки крикливі «привіти Кардиналові», але й засадничі, проблематичні й наукові статті на тему нашої церковної організації, і ми хотіли б бути впевнені, що окаянних коментаторів від «большевицького паспорту», «КАҐебиста а рясі» та «амбасадорства Блаженнішого до Москви», прикличеться до порядку.

Ми з радістю вітаємо одну функціональну зміну в нашій громаді·

Ми призвичаєні були бачити на трибунах все ці самі обличчя лідерів, рішення принимані аплявзами «однодушно», і підозрілий спосіб селекції. Тепер ми побачили нарід, його волю й ентузіязм, і його лідерів, які приїхали у Торонто за народом. Нарід став лідером своїх лідерів, і заставив їх виконати його волю. Товариство за Патріярхальний Устрій має почуття сповненого обов’язку. Але тяжко сказати чи це вже останній етап, і чи остання це його функція.

***

«Боже нам єдність подай» співають ці, яким єдности бракує. Бракує її нам через неупорядковані внутрішні процеси і через зовнішні впливи. В числі останніх, коли йдеться про наше церковне життя, знагодиться Священна Конґреґація Східних Церков. Не зважаючи на конституційну окремішність нашої церкви ця інституція старається дальше домінувати над нею, при чому вона має можливість рахувати на співпрацю не тільки деяких ієрархів, але й світських лідерів. Завдяки такій кооперації Синод Українських Єпископів досі ще не відбувся, і ділові справи єдности і порядку в нашій Церкві досі не полагоджені. Від Східньої Конґреґації вийшов текст відомого поданого нашому священству довірочною дорогого листа Папського Делєґата із Вашінґтону з вимогою перестати всякі акції за Українським Патріярхатом, як також ініціятива церковних, календарних і навіть літургічних змін, на це, щоби тяжче було реалізувати єдність нашої Церкви, а легше перевести концепцію Східної Конгреґації про три відрубні митрополії. В тому ж пляні видане було й письмо, яким уповноважнювалось наших владик брати участь у конференціях єпископів тих держав, на терені яких вони перебувають, і виконувати доручення тих конференцій. У пресі яка «церковними справами не займається» було нам заздалегідь пояснено, що участь наших владик на державних конференціях латинських єпископів не суперечить їхній приналежності до Синоду Українських Єпископів, але такий Синод не міг відбутися через відмову деяких єпископів. До Конґреґації і Державного Секретаріяту наспіли меморіяли проти Верховного Архиєпископа і його права скликати Синод, а до американського Стейт Департменту наспіли подібні матеріяли проти впливу людини «з большевицьким паспортом» на церковне життя в Америці.

Авторів цих демаршів, церковних ієрархів і світських лідерів, історія колись виявить, а сьогодні нічого іншого нам не залишається, як співати разом з ними «Боже нам єдність подай»… В наші часи Бога ще найлегше одурити!…

Ставши таким чином ще одним «центром української єдности» Східня Конґреґація не лише на власне бажання, але й на домагання українських лакузів, старалась не допустити до тріюмфальної поїздки Кир Йосифа по світі, і з тим зв’язана була довга непевність в тому, чи Блаженніший зможе відвідати Америку. Ще навіть три дні перед відлетом Блаженнішого із Ватикану до Східної Конґреґації наспіла телеграма із ЗСА з вимогою недопущення Кир Йосифа до виїзду.

І це, що вірні у Західній Гемісфері вітають сьогодні свого Князя Церкви, проламало певний порядок у Ватикані, а величаві маніфестації мирян і їхніх Владик для справи єдности й неподільности нашої Церкви поламають його до решти·

***

Приїзд Верховного Архиєпископа до Америки повинен служити справі церковної і навіть громадської єдности. Було б ідеально, колиб усі спори і обвинувачення могли забутись, усе закінчитись в єдності «без побідників і побуджених», у взаїмопрощенні й відновленні льояльности й пошани до усіх Владик й церковного проводу. Згідно із програмою нашого товариства й глибокою вірою та переконанням його членів , інакшого виходу із прикрої ситуації не можна знайти, тому в цю дуже відповідальну хвилину всякі підозрілі підходи до справи приїзду Верховного Архиєпископа викликають оправдане настороження, непевність й евентуальність використання цієї імпрези не для справ єдности, а для дальшого розбиття. Як можна було довідатись із щоденника «Америка» від дня 28 червня ц. р. у Філядельфії відбулося перше засідання Комітету для Привітання Верховного Архиєпископа. Не пишеться там чи комітет був вибраний і ким, чи покликаний і ким, /багато організацій і досі не знають якою дорогою вони там попали/, і громада вже поставлена перед доконаний факт, що більшість комітету складається із тих осіб чи організацій, які досі «не займалися» справами церковними, а організації й люди, які від самого початку беззастережно й організовано виявляли свою льояльність і піддержку Верховному Архиєпископові і його ідеям, туди недопущені. Склад комітетів і методи їх дії зраджують прикру дійсність, що наш Митрополит при нагоді відвідин Верховного Архиєпископа задумав розрахуватись із немилими йому людьми. А допущений ним до рішаючого голосу в справах репрезентації громади політичний невіглас розправляється при цій нагоді зі своїми політичними противниками·

Маю поважний сумнів в тому, чи культурна громада так вітає свого Ісповідника Віри, і чи можна було продумати кращу форму афронту й непошани до Нього. Коли Блаженніший вперше ступить на землю Вашінґтона, а в привітальному комітеті бракуватиме проф. Чубатого, др. Смішка й проф. Тершаківця, то треба мати подив до почуття міри і форм приличности таких почесних комітетів.

Від деяких представників громадських організацій вже висловлені були незадоволення й перестороги, щоби із так приготованого привітання не вийшла образа Верховного Архиєпископа, та щоби часом від філядельфійської громади не вітав Блаженнішого цей діяч, що вславився своїми протипатріярхальними потягненнями на цілу Америку. Є побоювання, що філядельфійська «єдність» вишле на летовище вітати Блаженнішого саме проф. Добрянського, того що прилюдно бажав собі патріярхату, але у Філядельфії…

Недавно на зборах представників громадських організацій у Філядельфії, де обговорювались справи привітання Верховного Архиєпископа, один працьовитий член Визвольного Фронту і примірний христіянин порівняв своїх партійний однодумців із біблійним блудним сином. В тому є і сенс, і іронія. Біблійний блудний син в найтоншому відчутті ситуації і з повним розумінням христіянської покори не сином, але слугою у свого батька просився. Наші ж блудні сини стараються поставити батька на службу собі…

В зв’язку із скликанням Світового Конґресу Вільних Українців у Ню Йорку управа Товариства за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви вислала до Програмової Комісії СКВУ матеріали про становище мирян в справах церковних, оформлене на Краєвій Раді товариства, з проханням влучити їх в текст загальних резолюцій СКВУ, що повинні бути маніфестаційно схвалені під кінець імпрези як кінцевий вислід праць СКВУ.

Звичайно, до ідей СКВУ не було критичних думок серед членів управи товариства, як і серед інших громадських організацій, за те вони були що до практичного здійснення цих великих ідей. Роз’єднання громади, яке наступило на дев’ятому конґресі УККА і тактичне затягування полагодження його аж до самих передоднів СКВУ не дало цій імпрезі такої моральної сили, яку вона мала б за умов кращої комунікації і співпраці заступлених там громадських одиниць.

Другим мотивом сумніву членів управи товариства було відоме їм індиферентне або й неґативне становище деяких громадських організацій, головно тих, які відповідають за політику УККА, до справ церковних, які вони нераз рахують «контроверсійними», або такими, що статутово не входять до їхньої програми.

Третим неясним моментом що матиме вплив на становище СКВУ до церковних справ є відсутність на ньому Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого і неясний громаді спосіб запрошення Його. Коли думка СКВУ про Церкву, а спеціяльно про Українську Католицьку Церкву творитиметься під домінацією лише американських Владик, то ледви чи вона може відображувати волю всього світового мирянства.

Відрадним явищем у цьому комплексі справ треба рахувати спонтанний і не аранжований голос багатьох авторів друкованих у пресі статей, з вимогою повного відображення церковних справ на СКВУ. Попри усі сумніви управа товариства вважає, що слід очікувати від СКВУ позитивних вислідів, спеціально в його становищі до церковно-релігійних справ.

На 13 листопада вечером, під час тижня праць комісій СКВУ, наше товариство відбуде світову конференцію з участю багатьох учасників СКВУ з усіх країн. Конференція ще раз обговорить і ствердить потреби модифікації церковної політики американських єпархій в цілі достосована її до вимог збереження і розвитку Церкви у всій діаспорі та на рідних землях.

Делеґатами на СКВУ управа рішила вислати голову товариства, ред. Василя Пасічняка і секретаря, інж. Степана Процика.

Другий з’їзд Краєвого Комітету за Створення Київо-Галицького Патріярхату, що відбувся в квітні минулого року повинен стати міжетапним порогом широкого цілеспрямованого, хоч подекуди недостаточно оформленого руху мирян Української Католицької Церкви за організаційне й разом з тим за духове відродження Церкви. Говоримо міжетапним, бо коли говорити лише про актуальність чи важність окремих програмових точок Комітету, то головна ціль його не перестала бути актуальною і мобілізуючою, і знайшла повне й майже тотожне відображення в статуті, принятому на згаданому з’їзді Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

При цій організаційній трансформації насамперед стверджено болючу реальність – факт невдачі поставлених нашим найвищим церковним авторитетом плянів леґального завершення розкинутої по усіх територіях земного обшару Української Католицької Церкви у патріярхальному устрої. Невдачі тим болючішої, бо спричиненої наполовину чужими і нашими власними українськими чинниками, що діяли й нині діють солідарно проти самоуправи і єдности Української Католицької Церкви.

Силою цієї обставини справа українського Патріярхату перейшла до компетенції інших інстанцій церковної влади, з яких найвищою є Святіший Отець, Синод Єпископів, Східня Конґреґація, і посередньо церковна адміністрація кожної державної території, на котрій існує частина нашої Церкви у формі митрополії, єпархії, екзархату чи вікарату. Формально лише Святіший Отець, який як голова Вселенської Церкви має прероґативу вирішення, чи введення в силу постанову про патріяршу гідність, одначе фактично тепер, коли Український Патріярхат мав би бути покликаний до життя, на вирішення цієї справи почали впливати крім церковних дуже часто елементи національної, міжнародної, ідеологічної і культурної політики. При зростаючій міжнародньо-політичній ролі Ватикану, і при існуванні встановленої нової інстанції церковної влади – Синоду Єпископів – усі політичні елементи матимуть в майбутньому домінуюче значення в справах і нашої Церкви. Характер і ефективність влади національних єпископських конференцій тяжко в теперішній експериментальній стадії уточнити одначе немає сумніву, що на місце римсько-централістичної тенденції в Католицькій Церкві приходить новий національно-політичний елемент, програмово базований на структурі помісних церков.

Сучасний стан змагання за єдність і структуральне й канонічне завершення нашої Церкви заставляє нас рахуватись з такою політичною дійсністю як з фактичною перешкодою, яка не сприяє нашим ідеалам. Саме структуральне представлення формально ставить Українську Католицьку Церкву на рівні з іншими помісними церквами, одначе на практиці ледве чи можна буде легко побороти опір територіяльних церков на адміністративне і обрядове відокремлення існуючої на даній території частини Української Католицької Церкви в цілі з’єднання її в одному українському патріярхаті. На ділі ориґінальні Берестейські постанови, як також і до деякої міри пізніші, Замойські чи Львівські, формально давали Українській Церкві більше прав самостійности ніж вона в дійсности користалась. Політика в Церкві ці права з’їла.

У нашій програмі Українська Католицька Церква це повна вартість окрема, незалежна, це устроєва, обрядова, духова, мовна, традиційна і культурна індивідуальність, а не причинок до міжнародньої політики. Добро Цієї Церкви – це об’єкт для себе, і його не можна вимірювати стандартами мінливих політичних концепцій, ані етнічних пов’язань.

Церква – це душа народу. Вона існує з народом і залишається з народом, незалежно від того хто виконує адміністративну владу. Церква не іде на еміґрацію але служить народові там, де він цього потребує. Церква в модерному світі відділена від політичної влади, але не відділена від духових і культурних потреб народу і в тому вона й політична, наскільки політика відображена в духовості, культурі і традиції народу. Але надмірне ополітичнення шкодить церкві. Політика – це конфлікти, часто ненависть і підступ. Церква – це гармонія, любов, щирість.

Згідно з обов’язуючим статутом Т-ва за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви справи єдности і організаційного завершення слід трактувати як речі самопідметні, верховні, а не як додаток до мертвих політичних чи ідеологічних програм. Тому ЄДНІСТЬ Української Католицької Церкви без огляду на її територіяльне розположення і державну приналежність вірних з одного боку, і єдність у віроісповіданні, обряді, духовості і традиції з фактичного боку – це фундаментальне положення нашої організації. Це відзеркалення нашого найвищого закону, обрядової та адміністраційної самоуправи Української Католицької Помісної Церкви, признаної нам Другим Ватиканським Собором.

Суть цієї основної точки нашої програми це єдність усіх розкинених по світі вірних із живою субстанцією Української Католицької Церкви – українським народом, через збереження, закріплення і продовжування усіх елементів віри і реліґійної практики, щоби вони були одні, й однакові для всіх. Отже збереження, а не відхилення від прийнятих і встановлених реліґійних практик, як літургічна мова, церковний календар, приписи що до церковного храму, риз, титуляризації, тощо. Тільки Синод нашої Церкви під проводом свого Архипастиря, Патріярха чи Верховного Архиєпископа, синів українського народу, може вводити потрібні тепер в модерному світі корективи. Самоуправа Української Помісної Церкви буде ґарантією доцільности таких змін. Орієнтація на духовість українського народу а не достосування до національної, або скажемо, політичної церкви на Заході – це командне положення нашої програми.

Вартість кожної програми рахується її практичністю. Теоретичні міркування завжди уступають місце практичним, але повна утилітарність це дуже не увзаємнена з проблемами віри й церкви катеґорія, що дорогою пристосуванности до політичних чи побутових умов підважуй структуру вищого порядку. В церковно-реліґійному житті, яке за винятком віросповідних справ підлягає соціальним законам розвитку суспільства, нема передбаченого господарського пляну, бюджету, ані розрахунку страт і зисків, а є змагання до кращого, ідеального. Індивідуальна чи групова праця вложена для цієї цілі буде лиш тоді корисною, коли вона буде підпорядкована основній цілі єдности і непорушности нашої Церкви.

Піднесення під сучасну пору оцих не нових, зрештою, програмових принципів під розгляд думаючих вірних-католиків, і ініціятива дальших конкретних акцій в тому напрямі, є дуже на часі.

Повага й сила кожного архипастиря залежить від духовенства й вірних, яких він репрезентує. Пастир без вірних не має майбутности. Таким пастирем без вірних бажають зробити нашого Верховного Архиєпископа наші й чужі противники. Католицька преса виразно просуває ідею відірвання США від юрисдикції Верховного Архиєпископа, і через це не проголошено тут ні одного слова зі Спільного Послання Українського Єпископату. Миряни не сказали ще до цієї проблеми свого слова. Можливо за них говорять в Римі, але не те що вони думають. Лише ясний, непофальшований плебісцит, дійсна воля українських віруючих і демонстрація за єдністю Церкви і владою наших українських Владик може дати Верховному Архиєпископові те запілля, яке кожному архипастиреві в сьогоднішній церковній структурі потрібне. І від того як наше суспільство виконає цю важку програмову постанову залежатиме у великій мірі і майбутнє нашої Церкви.

Другий З’їзд Делегатів від Комітетів і Мужів Довіря Краєвого Комітету за Створення Київсько-Галицького Патріярхату, дня 23 квітня 1966 р, в Нью Йорку, прийняв Статут і силою його постанов оснував «Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви».

Згаданий З’їзд вибрав Керівні Орґани Товариства в такому складі: Управа:

Почесний голова – Проф. Михайло Тершаковець; Ред. Василь Пасічняк. Голова; Др. Євген Ґіль і Богдан Ясінський – заступники голови; інж. Степан Процик – секретар; інж. Лев Коленський – скарбник; інж. Іван Куземський – організаційний референт; Др, Ярослав Шав’як – пресовий референт.

Контрольна Комісія: Др, Богдан Шебунчак, ред. Василь Качмар, інж. Михайло Хронов’ят.

Товариський Суд: Др. Роман Осінчук, Др. Юрій Старосольський, Др. Іван Козак.

***

У подвійно-ювілейному 1967 році, в 75-річчя з дня народження і 50-річчя священства Їх Блаженства Верховного Архиєпископа і Кардинала Йосифа Сліпого Краєва Управа Товариства ще на початку цього року заініціювала по всіх своїх відділах влаштувати з цієї нагоди святочні концерти. Хоч дехто висловлювався критично до таких імпрез, говорячи, що «Кардиналові треба не такого вияву льояльности а конкретної праці для здійснення Його плянів», то святочні імпрези й концерти не перестають бути у нас і на дальше найпопулярнішою формою вшанування великої людини або історичної події. Наше Товариство не обмежується лише до декляративного вияву думок і бажань його членів – вірних Української Католицької Церкву, але стремить також до здійснення ідей і плянів їх Блаженства Кардинала Йосифа Сліпого.

***

Управа видрукувала й поширила по всій Америці й частинно по інших теренах мистецькі картки з ювілейними привітаннями для їх Блаженства і Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, відбитки яких друкуємо на внутрішній сторінці обгортки, з наміренням масової їх висилки Ювілятові від поодиноких родин й індивідуальних осіб. Хоч назверх така акція може виглядати для критичної людини як ще один незобов’язуючий вияв льояльности до Архипастиря, то Управа поклала вагу на інші аспекти акції.

Насамперед це масове висилання карток до Верховного Пастиря, який є рівночасно символом ідеалів, стремлінь і страждань українського народі і церковно-релігійної спільноти, має підкреслити волю вірних Української Католицької Церкви і бажання зберегти єдиний церковний провід і одну неподільну матірну Церкву, єдину для всіх вірних що живуть на Україні і тих що розкинені по всьому світі, під керівництвом Синоду Українських Єпископів. Воно також заперечило, кинену серед чужого світу болючу і злочинну агітацію, що наш Верховний Архиєпископ це «пастир без овець». Цим ми докажемо, що Його вірні живуть усюди там де їм доля призначила, та вони розуміють і обстоюють справу єдности й самобутности їхньої Церкви. І дальший аспект акції, може найважніший, це доказ вірности нашій помісній незалежній Церкві і її найвищому Архипастиреві, чого часто не хочуть бачити чужі високі ієрархи, в плянах яких незалежність й помісність нашої Церкви не знаходить місця.

Є надія, що ця акція буде успішною саме тому, а другі почини, які Управа Товариства плянує і проводить, допоможуть вірним Української Католицької Церкви сказати їхнє слово напередодні історичного першого Собору Єпископів Вселенської Католицької Церкви у Римі.

***

Дня 24 червня і 2 серпня цього року з ініціятиви Краєвої Ради Товариства відбулись в Нью-Йорку наради представників українських центральних організацій в справі сучасного положення Української Католицької Церкви. Крім схвалення меморіялу, який тепер дискутується, нарада постановила просити Впреосв. А. Сенишина та Преосв. Й. Шмондюка і Я. Ґабра про уділення в серпні цього року авдієнцій для делегацій, зложених із представників центральних організацій й членів Управи нашого Товариства. Темою авдієнцій плянується обмін опіній про положення Української Католицької Церкви в аспекті екуменізму, та спеціяльно про репрезентацію Української Католицької Церкви на першому Соборі Єпископів в Римі, у вересні цього року.

Під теперішню пору Управа одержала відповіді від усіх трьох Владик. Відбуто авдієнцію дня 14, серпня з Преосв. Й. Шмондюком. Повідомлення про висліди авдієнцій буде проголошено своєчасно.

***

Краєва Рада рішила сприяти друкуванню книжки пані Мілени Рудницької п.з. НЕВИДИМІ СТИГМАТИ. Слід підкреслити декілька важливих аспектів цього видання. Воно має бути інформативне, документальне, історичне й передовсім ювілейне. Це видання покриває історично-важливий недавній епізод із столиці Вселенської Католицької Церкви про який заговорив цілий світ, Книжка нотує події та їх значення для нашої Церкви і нашого народу. Тому ця книжка повинна бути прикрасою кожної української хати.

До технічного переведення цього завдання і рівночасно фінансування цеї книжки зобов’язалася група ініціяторів із Філядельфії, яка внедовзі оприлюднить свій плян і проситиме про співпрацю усіх, кому ця справа лежить на серці.

Тому що Управа Товариства не має власного адміністративного апарату ані встановлених зв’язків до українських громад в других країнах Америки, Европи та Австралії, усі зацікавлені в акціях Товариства, а спеціяльно в поширенні ювілейних карток, кольпортажі бюлетеню ЗА ПАТРІЯРХАТ й виданні книжки НЕВИДИМІ СТИГМАТИ, можуть звертатися безпосередньо на адресу Товариства подану на обгортці цього числа.