Те, про що буду писати, становить для мене важку і болючу проблему, в першу чергу тому, що боюся, коли б це на ці слова мої хтось та не образився… Не писав би про це, якби не пекла й мовчанка, закриття душевного болю за наше майбутнє, розвиток і розквіт св. Церкви Христової. Саме бажаючи якось, щоб ніхто не побачив у тих роздумах якихось принижень й образ для себе, наперед вибачаюсь і запевняю — пишу наболіле й гадаю, ви мене зрозумієте.
На протязі сторіч значна частина українських, білоруських та російських католиків, стаючи перед дилемою: віра чи обряд, вибирали святу віру, приймаючи римський обряд. Так було у 17, так було у 18, так було в 19 сторіччях, те саме ми зустрічаємо і в 20 столітті.
Звичайно, ставити питання про вірність вибору тих людей, які заради збереження св. Віри відмовились від традиції своїх батьків, було б не вірно, але головне — то свята віра. Тут ми абсолютно солідарні з тими, хто так вчинив. Певен і того, що вірні нашої Київської Церкви, переходячи в римський обряд, плекали надію, що коли не вони, то принаймні їхні діти, внуки чи правнуки колись може через сотні років повернуться до традиції своїх предків.
Життя в іншій обрядовій традиції, даючи велику Божу благодать від того щастя, тої радости, яку дає збережена свята віра, все ж нагадує нам і про щось таке, що десь в тайниках наших душ б’ється, шепоче й подекуди кричить. Ті, хто практикував в іншому, непритаманному для його нації, обряді, майже до кінця вісімдесятих років, прекрасно знаю те відчуття снаги по чомусь так необхідному, такому милому моїй душі та серцю… Лише коли то практики почав і в римському, і в києво-візантійському обрядах, то остаточно зрозумів причину…
Нині на Україні діє 5 католицьких єпископів римського обряду приблизно на 250,000 — 300,000 етнічних поляків та й велика кількість священиків, монахів та монахинь приїхали для їх обслуговування. Це добре, дуже добра справа відродження Католицької Церкви римського обряду вкрай необхідна, адже будуть мати велику радість десятки тисяч улюблених братів наших, що належать до цієї традиції. Крім того, я далекий навіть від думки, що хтось зі священнослужителів та чернецтва приїздить на Україну, як і в Росію та в Білорусь, шукаючи якихось титулів, особливих заслуг чи слави великого місіонера. Звичайно, можуть бути якісь окремі непорозуміння тощо, але з чимось негативним з вищезгаданого жодного разу не зустрічався. Більше того, до цього часу, маючи духовників з числа ченців римського обряду, в них знаходив лише любов і повагу як до нашого народу, так і до нашого києво-візантійського обряду.
Справа, вірніше проблема полягає дещо в іншому, а саме в тому, що велика кількість українців, росіян, білорусів, предки яких зі зрозумілих причин прийняли римський обряд і до нині в ньому залишаються. Цілком можливо, коли б наші окремі ієрархи були більше активні, а ченці, за прикладом черниць, не чекали невідомого, а йшли до духовно спраглого правдивого християнства народу на велику Україну, Волинь, Слобожанщину, Поділля.., то ситуація може б й почала би змінюватись… Але ж то треба залишати насиджені місця… І ось до тих, вже вищезгаданих вірних, приєднується ще значна кількість до римської традиції, предки яких споконвічно практикували києво-візантійський обряд. Так, з ними буде те саме, що пережили й ті, хто приймав той обряд з насильства, — вони будуть відчувати завжди якусь печаль, якийсь незрозумілий біль, снагу, й серце їх бринітиме смутком, але ж колись той обряд приймали тому, що просто не було іншого виходу, а зараз?
Ні, я розумію тих людей, вони шукають святої віри, знаходять її в римській обрядовій традиції, й вину цього необхідно шукати нам, духовенству києво-візантійської традиції, саме в собі. Так, в собі, наприклад, чому після виходу нашої святої Церкви з катакомб (1987 рік), з часу початку переходу цілих парафій до віри батьків (листопад 1989 р.) й по сьогоднішній день (липень 1994 р.) в серці нашого християнства, Києві, де є вже сім священиків і один диякон, до нині немає жодної церковно-адміністративної влади? Добре, якщо проблема поставлення тут єпископа, можливо, й вимагає якогось часу — хоча й знаючи про незрозумілу поведінку окремих чиновників Римської Курії, я впевнений в любові Святішого Отця до нашої Церкви й вірю, що це питання буде вирішено позитивно. Але все є: чому, чекаючи на таке рішення Святішого Отця, принаймні Синод нашої Церкви не створить тут відповідну церковно-адміністративну структуру, на яку він має не тільки канонічне право, але й душпастирський обов’язок щодо вірних і нащадків «знищеної» київської Митрополії. Напевно, не вистачає у цей тяжкий час паперу та чорнила для написання відповідного рішення…
Якби то все полягало тільки в згаданих проблемах, то якось може й пережилось. Але поза волею тих, котрі приїхали сюди, на Україну, з-за кордону та працюють в римському обряді, виникає страшна загроза саме для цих душпастирів. Бажаючи відкрити Христа, ті священнослужителі та монахи, ведучи жертовну, самовіддану працю, роблять стільки добра нашому народу, що не може серце з того радіти, адже стільки людей приходить до Господа. Проте, тут є досить неприємна, печальна річ… Полягає вона в тому, що це духовенство, практикуючи в римській обрядовій традиції, поза своєю волею відриває своїх духовних овець від притаманної їхній нації духовної києво-візантійської традиції… Це трагедія. Це страшна рана, яка навряд чи загоїться за якихось 300-400 років… Біль відірваности від традиції, духовности своїх предків нагадуватиме про себе й через десяток, щоб не сказати — десятки поколінь…
Чи хочуть цього ті священнослужителі римського обряду, які допомагають знайти віру людям східньо-слов’янських націй, — сумніваюсь, дуже й дуже сумніваюсь. А сумніваюсь тому, що не вірю в можливість поставлення в їх душах спочатку любови до себе, свого обряду, а вже потім до Христа, до тих, з ким вони працюють, як отці духовні.
Чи є вихід? Так, є. Необхідно, щоб ті священнослужителі, котрі, працюючи в ім’я Господа серед народів києво-візантійської традиції, самі приймали цей київський обряд й були в юрисдикції наших, українських, католицьких владик. Для того духовенства, а це майже виключно чернецтво, проблеми не буде, адже служіння Господу Богу нашому на самих різних ділянках — основа їхнього чернечого життя.
Тут згадуються домагання Слуги Божого митрополита Київського Йосифа-Веньямина Рутського, ЧСВВ, про дозвіл ченцям чину Пресвятої Діви Марії з гори Кармель — кармелітам босим — прийняти наш обряд. Зрозуміло, будуть деякі проблеми з духовними практиками києво-візантійської традиції, але то унормується часом та бажанням.
Й останнє. Якою повинна бути Католицька Церква на Україні — то напевно єдиною Українською Католицькою Церквою, котра об’єднувала вірних усіх обрядів. На чолі Української, а вірніше Київської Церкви бачу архиєпископа Києва, патріярха всієї Руси, з числа владик києво-візантійської традиції… Зрозуміло, ми зовсім не проти тої думки, що московська патріярхія — це наша Церква-сестра, але то не означає, що інших «православних», які не визнають московського патріярха своїм главою, а останній їх вважає схизматиками, ми повинні ігнорувати. Адже це ігнорування може викликати ворожнечу як по відношенню до нас, так і між самими православними. Чи можна в такій ситуації говорити про об’єднання всіх православних Церков України в євхаристійній єдності з єпископом Риму? Погодьтесь, подібне може звучати досить дивно. В цій ситуації, коли людина дійсно думає про святу Церкву, вона намагається якось допомогти й католикам києво-візантійського обряду незалежно від їх місця проживання. Це стосується і тих православних, що бажають знайти тишу і спокій в євхаристійній єдності з наступником св. апостола Петра. Саме тому Патріярх Руси повинен мати юрисдикцію на всіх послідовників києво-візантійської традиції, незалежно від місця проживання та національної приналежности.