Всі ми знали і були свідомі того, що стан здоров’я Патріярха Йосифа є у поганому стані, похилий вік і довгі роки ув’язнення відбивалися на його здоров’ю, і що перехід від дочасного до безконечної Божої вічности дуже близький, але незалежно від цього сумна вістка про його смерть розійшлась блискавично, була для нас потрясаючою. Сьомого вересня 1984 р. залишився у нашій пам’яті, як день глибокої жалоби. Ще і сьогодні відчувається ось цей незвичайний пульс нашого дихання. Ми всі, маю на увазі мирянський рух, Товариство Священиків ім. св. Андрея, ближче і дальше оточення св. п. Патріярха Йосифа, не договорювались, але були як одна нерозривна цілість. Це було якесь особливе почуття, яке трудно словами схопити. Відійшла від нас у Божі засвіти особлива, унікальна людина, світоч, не тільки Української, але у загальному вселенської Христової Церкви, Ісповідник Віри. Людина, що поставила на високий щабель ім’я ієрарха Христової Церкви. Відійшов від нас неустрашимий відданий робітник у Божому винограднику, який був і залишився гордістю всієї Христової Церкви. Здається не має слів, якими можна було перебільшити ним довершену подівугідну працю для Христової Церкви у загальному а для української, яку поставлено у Радянському Союзі поза букву закону, зокрема й українського народу.
Здається мені, що не тільки варто, але конечно потрібно пригадати собі ті часи, ситуацію і виголошені вагомі заяви, які складались в час і після похоронних обрядів св. п. Патріярха Йосифа. У похоронах Патріярха Йосифа у Римі взяло участь біля тисячу учасників з різних континентів західної діяспори. Святійший Отець Іван-Павло II, перед своїм заплянованим виїздом до Канади, прийшов до собору Св. Софії, де лежало тіло Патріярха Йосифа, щоб помолитись за спокій душі покійного Патріярха і скласти останній прощальний поцілунок. Варто тут згадати, що десь через місяць після смерти Патріярха Йосифа Святійший Отець Іван-Павло ІІ, у присутности Владики Мирослава Марусина сказав ІІагріярхові Мирославові-Іванові Любачівському: «Покійний боровся за справедливу справу» і до цього додав, що «його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». У похоронах, крім наших владик, багато взяло участь латинських кардиналів, єпископів, священиків, монаші чини і офіційні світські особи.
Тоді вперше офіційно виступив Львівський Крилос, який Патріярх Йосиф відновив у 1978 р. (до якого входили: оо. Іван Хома, Любомир Гузар, Іван Гриньох, Іван Музичка, Дмитро Блажейовський й Іван Дацько) із заявою, яка була Становищем Львівського Крилосу, виступив о. Іван Хома. Зачитана заява була багатомовна і давала великі надії. Не буду її тут наводити окремих фрагментів, бо для пригадки тих, що н укладали і для інформації, які з цим становищем не знайомі, друкуємо на іншому місці. Поруч також друкуємо «3аяву представників зорганізованого мирянства». Зміст надрукованих двох документів, що були проголошені в час похоронів Патріярха Йосифа перенесуть нас у ті часи і вкажуть, як далекі слова від діл. Без найменшого сумніву треба сказати, що мирянський рух діяв і діє згідно з своєю заявою.
До речі, майже всі члени Львівського Крилосу, який відновив Патріярх Йосиф, живуть за виїмком о. д-ра Івана Гриньоха, який помер, повинні би сказати, що сталося з Львівським Крилосом самоліквідувався, було заборонено вести намічену працю, чи це не подобалось Синодові Українських Католицьких Єпископів? Щось би в цій матерії, живучі і діючі члени серед яких, двох є визнаними єпископами, повинні сказати у п’ятнадцятьліття з дня смерти Патріярха Йосифа, що сталось?
При цьому слід відмітити, що багато з цих проблем, які ставилось у той час, як першочергові, далеко ще не завершені. Над ними треба, у тому напрямі, наполегливо працювати і сьогодні. На жаль є чи мало познак, які вказують на спроби втечі від розв’язки цих питань. Якщо цього не бачить Синод нашої Церкви, то є дуже болюче. До речі ми не спромоглись успадкувати і безперебійно утверджувати наш патріярхат. Сьогодні Синод УКЦ повинен сказати для всіх і вся, що Патріярх Йосиф, який у 1975 році у базилиці св. Петра у Римі, під час торжественної св. Літургії при головному вівтарі прийняв титул Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси був правильний, бо всі ці непроходимі причини, які подавали ватиканські чинники, були нічого більше, як миляними баньками і ми це всі сьогодні бачимо. Здається мені провід нашої УКЦеркви не зробив з цього потрібних висновків. Пригадаймо собі, хоч у п’ятнадцятиліття, Завіщання Патріярха Йосифа, де він написав: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького й всієї Руси… Але наш патріярхат ми вже маємо!» Треба собі ставити питання, чи наша Церква діє згідно з Завіщанням Патріярха Йосифа? А також варто пригадати знаменні слова голляндського монаха о. Веренфріда ван Страатена, який говорив: «… якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову і знову читаний… якщо тим Заповітом не будете жити, тоді побоюся, що українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю!» Якщо цього не робимо, як пише о. Веренфрід, то зробім це хоч у 15-ліття смерти і призадумаймось над словами св. п. Патріярха Йосифа.
М. Г.