В романі «Дар байдужості» (1963 р.) французької письменниці Сесіль Арно розповідається про дівчину, яка живе в Парижі1. Все своє життя вона відчуває нудьгу, зневіру і байдужість до всього, навіть до власного життя. Робота її не надихає, а кохана людина відповідає тією ж байдужістю і не помічає поруч рідне серце. Для героїні твору стан усвідомлення зневіри й нудьги – реальне життя. Та змінювати нічого вона не хоче і не вбачає в цьому чогось поганого. Прикладів подібного явища в історії та сучасності людства можна навести багато… Спробуймо зрозуміти причини появи і поширення описаної зневіри: для цього явища є давній термін акедія. Спробуймо також відповісти на питання, як християнин може протидіяти акедії і застерегти себе та ближніх від неї.
«Пустеля замість думок»
Перше: що таке акедія? Грецьке ἀκηδία – недбалість, безтурботність, латинське acedia – зневіра. Це «смерть» душі, тобто її порожнеча – неактивна байдужість, зневіра, льодяний холод до всього, нудьга. Акедія породжує самотність, бо є почуттям втрати після вкрай сильного виснаження розуму, викиду ментальної енергії. Як казав французький бенедиктинець, доктор теології Жан-Шарль Наул: «Акедія – це похмуре поєднання втоми, смутку та відсутність цілеспрямованості в житті людини»2.
Погоджуючись з такою тезою, згадую слова відомого фінського філософа Рольфа Лагерборга. Він писав, що акедія – це: «Колапс всього духовного життя. Пустеля замість думок, жовчність почуттів, відсутність волі… Все байдуже, все здається далеким, як після бурхливої і спустошливої дії проявів почуттів. Повне розслаблення – це не схоже на хороший і добрий відпочинок, пружина розтягнулася і вже не стискається. Лінощі, але не такі, після яких настає приплив енергії, а навпаки, паралізує, і присутнє відчуття задушливості… тління, зола, страждання без сліз, повна індиферентність. Це і є акедія».
У святителя Єфрема Сирійського є цікава молитва-звернення щодо зневіри: «Господи і Владико життя мого, дух млявости, недбайливости, владолюбства й пустослів’я віджени від мене…». У Святому Письмі знаходимо рецепт від хвилі, що передує акедії: «Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі! Духа не вгашайте! Не гордуйте пророцтвами! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго! Стережіться лихого в усякому вигляді!» (1 Сол 5, 16-22). Отож, стан, якому присвячена ця стаття, був відомий ще в античності.
Спокуси давніх еремітів
А тепер звернімося до досвіду давніх еремітів-пустельників, які організувалися в колонії, але мали свої приватні келії. Вони багато молилися, проявляли неабияку християнську побожність, стійкість, смирення й аскетизм. Відсутність матеріальних благ, зовнішніх комунікацій та довготривале голодування вели їх до виховання витримки духу і фізичної загартованості заради служіння Богу. Але в монахів все одно з’являлися спокуси, а іноді видіння, як-от: «Коли він звернувся до Бога, стовп світла спустився, яскравіший за полуденне сонце, і з’явилися дві Особи» (зі спогадів пустельників).
Пустельники знали, що саме «полуденний демон» обирає собі в жертви і нападає на найчесніших, найвідданіших рабів Божих. У книзі «Акедія» швейцарського православного богослова Габріеля Бунґе, де мовиться про вчення Євагрія Понтійського, сказано, що історія вивчення акедії починається від монахів, які повністю розуміли її та описали як стан духа, котрий відпадає від божественної благодаті. Тож акедія – тяжкий досвід випробування людини, яка прямує шляхом духовного життя. Що примітно, монах у цьому випадку повинен боротися не зі спокусами зовнішнього світу, а з самим собою.
Зневіра спонукає ченця постійно дивитися у вікно, вискакувати з келії, щоби глянути на сонце і дізнатися, скільки ще залишилося до дев’ятої години або чи немає поблизу когось із братів. У нього з’являється ненависть до місця й способу життя, обраного або благословенного настоятелем монастиря. А ще –думка про те, що любов вичерпалася і немає нікого, хто міг би втішити. Далі чернець підходить до бажання змін, наприклад інших місць, в яких легко знайти все необхідне, займатися ремеслом легшим і прибутковішим. Нечистий дух навіює, що поклоніння Господу не залежить від місця. Зрештою, він посилає спогади про рідних та колишнє життя; зображує подвижництво монаха, як уже досить тривале3.
Ченці вірили, що цей біс з’являється в середині денного часу і морить тіло голодом та спрагою, коли немає тіні. Сила цього нечистого духа проявлялася в тому, що він може переконати людину, наче сонце не рухається і день триває 50 годин. Він навіює відчуття вічності… Біс шепоче, щоби ченці все покинули і тікали в інші місця.
Акедію здавна вважають болісним, ядучим або пекучим станом, коли людина просто божеволіє від пресингу зневіри. Щоби вберегтися, ченцям радили самоізолюватися, не виходити зі своєї келії, мати витримку і проводити більше часу в молитовних медитаціях. Водночас їх застерігали при цьому в жодному разі не наближатися до ліжка, бо там чекає спокуса, а за нею – і сам демон. Досвідчені монахи також радили для порятунку трудову терапію.
Перший ворог на шляху служіння Богові
Для глибшого зрозуміння стану тотальної зневіри слід звернутися до роздумів німецького католицького богослова і філософа Йоганнеса Гессена. У книзі «Сенс життя» він писав: «Перед кожним стоїть образ того, чим він має стати, і поки він цим не став, цілковитого спокою йому не знати»4. Отже, акедія може зачепити людину, якій видається, що вона йде не тим шляхом, яким мала б. І злий дух використовує це.
Не дивно, що в Середньовіччі стан акедії називали чумою і першим ворогом тих, що обрали богопосвячене життя, але почали сумніватися у правильності свого вибору. Зрештою, для кожного християнина акедія, тобто нехіть (зневіра, смуток) з домішками ресентименту (озлоблення – прим. ред.), є смертним гріхом. Вона розміщена, зокрема, серед таких гріхів, як гордість, жадібність, заздрість, гнів, обжерливість, лінощі (Катехизм Католицької Церкви, §1866) або ж обжерливість, грошолюбство, гнів, нудьга, марнославство, гордість (Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха, §759). Всі ці феномени дуже заважають християнину жити праведним життям. Навіть якщо ви були на сповіді, але нічого не робите, щоб позбутися цих гріхів, то душа не має спокою, життя стає нестерпним.
У 1587 році була написана інструкція для сповіді «Summa de vitiis et virtutibus», в якій перелічені поведінкові норми і звички людини, близькі до акедії: байдужість, слабкість, сонливість (млявість), неробство, відкладання на потім, повільність, недбалість, недостатнє терпіння, розслаблення душі, нерішучість, неохайність, лінь (апатія), невіра, відчай, безвихідь, втома від життя.
Але кожному з цих гріхів відповідає окрема чеснота для протидії спокусам. Як пише шведська дослідниця Карин Юганнісон у книзі «Історія меланхолії», протидією акедії є терпіння, сила волі та душевний запал5. Обдумуючи шляхи боротьби зі зневірою, о. Габріель Бунґе яскраво сформулював співмірні ідеї Євагрія Понтійського. Отже, монах пише: «Його психологічне вчення здобуло широку популярність, служіння єдиній меті: щоб людина знову стала здатна до любові і «здатна до Бога». Для цього необхідно перемогти пристрасті, які спотворюють саме людське єство, позбавляючи його здатності любити. Для здобуття цієї перемоги належить знати, яким чином пристрасті розпалюються демонами і потім впливають на людську душу».
«Не можемо стати святими, просто намагаючись утекти…»
Зрозуміло, що в келіях пустельників спокуси були не такі помітні для сторонніх з огляду на особливості їхнього життя, та все ж дуже реальними і небезпечними – аж до згубних галюцинацій. Коли ж говорити про спільнотне життя, то прояви акедії можна було побачити швидше, і монах також швидше міг отримати допомогу. З другого боку, не секрет, що в різних чернечих спільнотах життя має свої особливості. Різняться строгість уставу, особливості послуху в різних локаціях, духовні заняття тощо. Як знаємо з історії чернецького життя, аби запобігти проявам зневіри в обителях, все, що перешкоджало прагненню до Бога, суворо відкидали. Це в жодному разі не було втечею, але прямуванням за думкою, що до праведного життя веде саме праведний шлях.
Суголосним із цим напрямком думання є досвід Григорія Богослова. Цей святий і отець Церкви прагнув всією душею до усамітнення, але відчував, що має здійснити якусь, ще не відому йому особисто, особливу місію. Він розумів, що чернецьке життя передбачає похід у пустелю та аскезу, але його розум був спрямований на мудрі книги. Святий Григорій шукав середній шлях поєднання аскетичного чернечого життя з вивченням богослов’я, філософії та Святого Письма. Він прагнув лишатися самітником у келії, але бути корисним людям. Тобто поєднання аскетизму і дії, спрямованої на добро (найвищим Добром же є Господь), для цього святого стало рецептом порятунку від акедії.
Сучасні вчені про акедію
Сьогодні більшість фахівців вважають, що акедія – особливий процес, але загальноприйнята діагностика відповідного стану відсутня. На думку психологів, при акедії неуважність розуму переходить в апатію, змінюється відчуттям суму, нудьги, байдужості, занепаду сил тощо. У відповідному дусі термін акедія активно використовують при епістемологічному аналізі часу, творчості й життя різних вчених і письменників6. На думку деяких відомих інтелектуалів, акедію слід розуміти як чинник ризику, що призведе до втрати мотивації та послаблення інтересу до предмета власного дослідження.
Причини появи акедії, на думку вчених, зовнішні. Французька філософиня і психоаналітикиня Люкреція Лючані-Зідан у книзі «Акедія. Формальна вада християнства. Від Святого Павла до Лакана» розуміє акедію як душевну хворобу ченців-пустельників і водночас як спосіб, у який можна помислити Божу любов, але в дусі Жака Лакана. Відповіді цієї дослідниці парадоксально збігаються то з деякими думками Євагрія Понтійського, то з тезами Фрідріха Ніцше… Але першим справжнім теоретиком акедії, за яким часто йде Лючані-Зідан, був грецький християнський філософ і богослов Оріген. Він розглядав це явище в системі філософії добра і зла, активно оперуючи категоріями любові та аскетизму. Не дивно, що Лючані-Зідан вважає акедію явищем, яке може бути тільки християнським. Водночас авторка переконливо пропонує легітимізувати термін акедія як доречний у сучасній інтелектуальній думці7. Такі підходи, з одного боку, дозволяють краще зрозуміти різні виміри акедії, а з другого – показують, що й сучасна цивілізація у своїх коренях лишається християнською попри періодичні заперечення цього.
Дійсно, про акедію говорили і говорять інтелектуали-християни. І саме вони запропонували шляхи осмислення та порятунку від неї. Візантійський монах Теодор Студит вів мову про ченця, який страждає від акедії, застосовуючи вислів «той, хто зневірився у власному спасінні». Зневіра є головною рисою цього феномена і в сучасному християнському житті. Лючані-Зідан услід за святим Євагрієм згадує про акедію як про думку настільки ж погану, як відмова християнина від Божого плану Спасіння. І водночас вказує, що Оріген виявляє в акедії благовісницький вимір, бо сам Христос пройшов випробування, створивши прецедент чуда і впевненості у майбутті. Якщо міркувати в цьому руслі, то досвід спротиву акедії для монаха, загалом для вірних, є провісником тривалого життя в Христовій любові.
Обіцянка Божої благодаті
Універсальною в своїй простоті є порада святого Макарія Єгипетського, що потрібно примушувати себе постійно думати про Бога, випробовувати своє тіло, часто молитися, виконувати Божі заповіді, любити свого ближнього, бути милосердним, співчувати, прощати кривдників, завжди бажати добра, обмежуючи своє серце. Цей подвижник і вчитель духовності радить бачити благе в людині: «Господь зробить їй милість Свою, позбавить її від ворогів її і від живого гріха в ній, виконуючи це Духом Святим. І таким чином без примусу вже і без жодних зусиль завжди буде вона в самій істині виконувати заповіді Господні, а краще сказати, сам Господь здійснить в ній заповіді Свої і плоди Духа»8. Такою є обіцянка Господньої благодаті для подвижника, який прямує тернистим духовним шляхом, безперервно трудиться з молитвою в серці, бере участь в душпастирстві та волонтерській діяльності, щоби протидіяти гріху і розсіяти тяжкий морок зневіри.
Акедія показує безсилля, занепад духу, внутрішню тісноту, тугу, тривогу і нудьгу людини, якій видається, що Бог її покинув. Злий дух зумисне насилає подібні думки, особливо людям, які присвятили своє життя Богові, чернецтву. Але якщо людина ревно прагне і тягнеться до істини, Церкви та Господа, то рятується. І потім вона, збагачена великим духовним досвідом, зі ще більшим запалом виголошує славу Всевишньому за всі ті випробування, які пройшла. Бо тільки здолавши зневіру, вона розуміє, що іншого шляху до спасіння нема!
Андрій Кулик