Роман Смаль-Стоцький

При Семінарії св. Йосафата у Вашінґтоні, Д.К., вже давніше було створено під опікою і спонзорством Філядельфійського Митрополита Амврозія Сенишина «Українську Католицьку Фундацію» /УКФ/. Очолював її покійний проф. Смаль-Стоцький, а після його смерті – проф. Лев Добрянський. Завданням УКФ читання лекцій, вивчення проблем, та публікація книжок про будучність Української Католицької Церкви в З’єдинених Стейтах Америки, та України, як нації. Серію заплянованих доповідей започаткував філядельфійський митрополит осінню минулого року, прочитавши доповідь англійською мовою на тему: «Християнство в Радянському Союзі». Передбачені є дальші доповіді на теми, що мають не так релігійний, як політичний характер: «Роля поневолених націй в теперішній декаді» та «Американська політика відносно неросійських народів в СРСР». Як повідомляла «Свобода», проф. Добрянський має право призначати лекторів, а прочитані лекції будуть видані окремою книжкою. До Ради Директорів УКФ ввійшли оо. д-ри Василь Макух та Мирослав Любачівський, а також миряни: Стівен Скюбік, М. Бурда, М. Воріс, Е. Мек Кеб, Джуді Петка та С. Задорецька.

Українську Католицьку Громаду у Вашінґтоні, дивує те, що запрошення на доповіді УКФ одержують лиш деякі «вибрані» особи з тутешньої парафії: семінаристи, а їх зараз аж п’ять душ, деякі приклонники УККА, в тому і православні, та в більшості тут уроджені американці українського роду. В загальному, це небагато людей. Як інформував мене один із членів Ради Директорів УКФ, в основі цієї фундації лежить тиха заборона запрошувати на доповіді таких людей, що могли б, на думку спонзорів, ставити контроверзійні питання, нпр.: єдність, помісність та співпраця Владик в лоні Української Католицької Церкви.

Так отже дозволено брати участь в лекціях фундації засадничо малій горстці «вибраних» людей, в більшості тут-народжених американців українського роду. Не було б у тому нічого злого, якщо б ціллю фундації було згуртовувати людей довкола Української Католицької Церкви – без огляду на їхнє місце уродження. Одначе так на ділі не є, бо до не-американців /себто тих, що народились деінде, а не в ЗСА/ стосується дискримінаційне відношення. В додатку, як виявляє досвід, деякі тут-народжені не є зацікавлені сучасною проблематикою Української Католицької Церкви, а густо-часто вважають наше прив’язання до обряду, мови та Української Католицької Церкви виявом «звірячого націоналізму» та шовінізму.

Але мимо засобів обережности на доповіді одного доповідача фундації трапилась таки дисгармонія. Відважний слухач поставив питання: «Чому доповідь не є по-українському?» Очевидно, що вичерпної відповіді на це питання не було. Замість відповіді достойний прелеґент відповів по-жидівському, себто питанням на питання: «А чи є хтось на залі, що не розуміє англійської мови?» Ця відповідь насторожила слухачів, бо стало ясним, що щось не є в порядку, коли у фундації під протекторатом митрополита Української Католицької Церкви в ЗСА, суттєва частина її відрубности – себто мова – уважається непотрібною. Розуміється, що до дискусії на цю тему не прийшло, бо до неї не допустив проф. Добрянський.

В зв’язку з оснуванням та існуванням фундації у нас, українців-католиків, цікавлять ось такі питання:

1. Що повинно бути ціллю фундації? Якій добрій цілі служать такі доповіді, що на них допускають лиш спеціально вибрану публіку в додатку не обзнайомлену зі справами Української Католицької Церкви та темою доповідей. Можна припускати, що фундація має за ціль служити не так Українській Католицькій Церкві, як Конґреґації для Східніх Церков в цілі злиття з Римською Церквою дорогою впроваджування англійської мови та американізації, що їх суґерував кардинал де Фюрстенберґ на те, щоб Українська Католицька Церква влилась та розплилась в ній без сліду.

Тому ми вважаємо, що фундація повинна причаснитись та зробити відповідний зворот у своїх цілях. Після відбуття 5-го Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик – вже зайвим є запевнювати Східню Конґреґацію, а особливо її префекта кардинала де Фюрстенберґа, що Українська Католицька Церква в З’єдинених Стейтах Америки – не є частиною Церкви-Матері в Україні. Пора заявити, що фундація піддержує змагання українців-католиків за помісність та патріярше завершення Української Католицької Церкви. В добу єдности, що заіснувала в Українській Католицькій Церкві після останнього Архиєпископського Синоду в Римі, де схвалено Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, створено постійний Синод Української Католицької Церкви та полагоджено внутрішній конфлікт поміж філядельфійським митрополитом Амврозієм Сенишином та Синодом Української Католицької Церкви – продовжувалися діяльности та існування фундації в таких рамцях, як дотепер, є шкідливим анахронізмом.

Найвища пора, щоб фундація переставилась на інші рейки та помогла не лише Митрополитові, але і всім владикам нашої Церкви на терені ЗСА здійснити служіння Церкві і Народові згідно з постановами Архиєпископського Синоду. Пропихання ідеї розпорошення на атоми Української Католицької Церкви на те, щоб Конґреґація над нею неподільно панувала, т.зв. «Американська Візантійщина» ватиканських інтернаціоналістів – сьогодні вже не на часі і з цим фундація мусить числитись. Яка радість, що 5-ий Синод поклав край усім цим невідповідним плянам!

2. Українці-католики, члени вашінґтонської парафії св. Родини здивовані також тою обставиною, що на доклади фундації організатори запрошують лиш «вибраних» слухачів, а зовсім іґнорують численну інтелігентську групу, професорів та викладачів місцевих університетів, правників, інженерів, лікарів, ветеринарних лікарів та інших членів цеї групи. Можна ствердити, що на 160 родин тутешньої парафії св. Родини – приблизно дві третини – це щирі українці-католики, вірні члени Української Католицької Церкви та прихильники її помісности. Чи спонзори фундації не знають про існування цеї групи людей? А може вони зумисне її уникають, бо бояться дискусії на актуальні теми Української Католицької Церкви? Чому спонзори фундації ставлять на піддержку людей літеплих чи непричасних до справ Української Католицької Церкви? Хто такі Джуді Петка, чи Е. Мек Кеб, чи М. Бурда? Хоч цей дописувач вже 16 літ проживає в американській столиці, він ще не мав нагоди зустрітись з цими людьми. Яке відношення цих людей до Української Католицької Церкви? Чи крім церковних пікніків з пирогами та голубцями – ці люди мають якебудь інше зацікавлення і відношення до Української Католицької Церкви, її сучасних проблем, та України? Ми вважаємо таке поступовання спонзорів фундації – звичайною дискримінацією української католицької громади, що щедро жертвує на потреби Української Католицької Церкви та живо цікавиться такими церковними справами, як помісність та патріярше завершення Української Католицької Церкви. Ми вважаємо, що конструктивна дискусія та обмін думок є підставою поступу що допоможе нам усім повернути на правильний шлях в праці для добра Української Католицької Церкви.

З. Також сміємо поставити таке питання: Чому не-католик, проф. Лев Добрянський, очолив Українську Католицьку Фундацію? Професор Добрянський ніколи не був членом нашої Церкви ні у нашій парафії, ні деінде. Як кажуть, він є непрактикуючим членом англіканської парафії у Вірджінії. І хоч він напевно є чесною людиною, то це ще не кваліфікує його на голову католицького товариства. Чи дійсно немає іншого довіреного і гідного католика поміж тисячами мирян, що міг би очолювати цю установу? Мабуть щось тут не є в порядку, коли ця католицька організація опирається на людині не-католикові.

В Раді Директорів фундації фіґурує теж ім’я п. Стівена Скубіка. Пан Скубік є аґентом «Пруденшал Іншуренс Компані». Він також не є ані членом нашої парафії, ані тутешньої української громади. Пан Скубік особисто заявив цьому дописувачеві, що він є членом одної римо-католицької парафії у Вірджінії. Хоч п. Скубік є шляхетною людиною, то він зовсім необізнаний в справах Української Католицької Церкви, не знає її історії, змагань за помісність, а донедавна триваючий конфлікт між Верховним Архиєпископом та філядельфійським митрополитом зводив до тої обставини, що гідність американського горожанина не може признати зверхности людини з радянським горожанством.

Осьтакі, більше або менше знані люди творять Раду Директорів фундації. Належать туди ще два смирненькі та безгласні римські доктори: оо. Василь Макух та Мирослав Лобачівський зі Семінарії св. Йосафата, що студіювали в Римі за народньо-церковні гроші, але до сьогодні ні одним словечком не піддержали Українську Католицьку Церкву в її змаганнях за помісність.

Через повищі недотягнення УКФ, нажаль, покищо не здобула популярности серед української спільноти та покищо не служить тим цілям, що зараз лежать в основі розбудови Української Католицької Церкви у вільному світі. На нашу думку, УКФ повинна допомагати українським владикам на терені ЗСА переводити в життя постанови усіх Архиєпископських Синодів Українських Владик. Спільними зусиллями Ієрархії, священства, монашества та мирян, а також їхніх організацій – можна буде досягнути закріплення єдности та помісности Української Католицької Церкви. І УКФ повинна відіграти в тих змаганнях важливу ролю.

Журнал «За Патріярхат» завдячує свою появу виключно тим Хвальним Управам нашого Товариства й Мужам Довір’я, які віддано поширюють його у відповідній кількості і точно сплачують належність до Адміністрації. Зменшення продажі журналу може спричинити труднощі а то й припинення його появи. Проситься тому усіх заінтересованих докласти усіх старань, щоб забезпечити регулярну появу цього, чи не одинокого жерела вірної інформації мирянства.

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.

Закінченні Світового Конгресу Вільних Українців усі раді. Раді не тільки ті, що узурпували собі право рішати хто гідний а хто не гідний доступити «Святая Святих», але також і ті, яких завданням було бити спонтанно в долоні та однодушно приймати заготовлені без них рішення.

Як що назва СКВУ є офіційна, а не софістична, то об’єктивний спостерігач різницю між вільним і не вільним українцем мусів би визначувати поняттям географічним, а не політичним,чи моральним.

Правда,що Конгрес був більше вільним для урядовців УККА, бандерівців, мельниківців і для проф. Смаль-Стоцького, менше вільним для двійкарів і «східняків», і дуже мало вільним він був для мирян Української Католицької Церкви, тих що не є «оф бизантін райт».

По Конгресі залишився нам «дух СКВУ». До всяких духів, крім того звичайного що у св. Тройці, я маю підозріння, бо духами зачинають в громадському житті оперувати тоді, коли анатомія перестає функціонувати.

Але мушу погодитись з реальністю, що крім анатомій на СКВУ діяли й духи, і вони не залишають нашої громади й на дальше. За кожною грізною хмарою над нашим обрієм криється якийсь дух. Так як редактор Драґан мав візію відкрити духа СКВУ, так під час Конгресу редактори незалежної преси і численні делегати ствердили конспіративну діяльність іншого роду «духів», втому й духів антипатріярхальних.

Звичайні катехизмові духи – це істоти невидимі, бо не мають тіл. Антипатріярхальні духи під час СКВУ були зовсім відмінні. Вони хоч мали людські тіла, і менше від людини совісти, то не завжди можна було їх оком бачити. Ці тілесні істоти дуже майстерно виконували своє завдання. Вони не виступали явно, не агітували проти патріярхальної ідеї, а то й прикидались її прихильниками. Але в «домовлюваннях» перед і під час Конгресу стояли там де треба:відмовлялися включити Світову Конференцію Мирян у програму СКВУ, відмовлялися прийняти її матеріяли до резолюцій СКВУ, не прислали на неї свого представника і не оголосили її у пресі. Вони хитромудро різними тайними потягненнями маневрували так, щоби справи ієрархічного завершення Української Католицької Церкви у формі патріярхату або Верховного Архиєпископства з повними правами і юрисдикцією на США за всяку ціну не допустити до відома 1003 делегатів Конгресу, і створити враження, що такої справи не існує. Вони подбали і про те, щоб делеґат не мав місця в цій справі забирати голосу, або пропонувати якісь резолюції.

В кулюарах Конгресу було говорено і про те, що «дух» одної великої духовної особи з української католицької спільноти Америки, /деякі чомусь називають його «бизантін спірит»/, прямо загрозив, що зовсім не візьме участи в Конгресі коли під час його нарад буде в якій небудь формі говорено про патріярхат. Логіка цього «духа» така: немає патріярхату у Філядельфії, тоді його зовсім не треба.

Такі антипатріярхальні істоти є свідомі того, що їм не вдалось перешкодити Товариству за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви зорганізувати Світову Конференцію Мирян, яка відбулась імпозантно 13 листопада 1967 року в Українському Інституті в Нью Йорку. В ній взяв участь президент ПАУК і голова Програмової Комісії СКВУ о. др. В. Кушнір, але зі свічкою можна було шукати за представником УККА чи членом Організаційної Комісії СКВУ. Світова Конференція Українських Мирян, в якій брали участь понад двісті осіб – священиків, /католиків і православних/, делеґатів і гостей явно засвідчила, що ієрархічне завершення У.К.Ц. у патріярхальній системі і її юридична єдність під проводом Верховного Архиєпископа є проблемою українською,національною, церковною, моральною і політичною, та що нікому не вдасться цій великій ідеї причіпати ярлики чи іґнорувати її. Духи-ляпіри СКВУ маневрували так, щоби Світову Конференцію Мирян не допустити до форуму СКВУ, не опублікувати її і тим зліквідувати її взагалі. Співчуваю тим, що впали жертвою спокуси нечистивих виконуючи цю брудну несуспільну роботу, і не завидую моральної позиції панам Драґанові і Дольницькому, внаслідок чого щоденники «Свобода» й «Америка» ні одним словом не згадали про цю подію, хоча фотознимки чарівника Тарзана або Йосифа Лисоєра поміщується аж до занудження.

Ці духи-ляпіри працювали понад норму. Вони дали себе відчути також і надсвітовій Конференції Українських Журналістів, стараючись не допустити до схвалення і прийняття резолюцій у справі патріярхату. Та тут їм не повелось, бо дух СКВУ, тотожний з духом журналіста Кедрина, скапітулював перед зібраними, свідомими журналістами-редакторами.

Досить дивну і навіть цікаву тактику вони застосували на З’їзді Колишніх Вояків Українських Армій, що його організував ОбВУА. Коли на початку нарад один з делеґатів висунув пропозицію, щоби наради Конгресу велися українською мовою, і прихильну пропозицію до справи українського патріярхату, то др. В. Ґалан відмовився піддати ці пропозиції під голосування. Можна гіпотезувати, що саме тоді в особі др. Ґалана звелась завзята боротьба між його совістю і антипатріярхальним ляпірою, у висліді якої він опустив залю нарад. Запропоновані резолюції прийнято без спротиву. На жаль їх не друкувала «Свобода» ані «Америка».

Було повідомлено також, що Світовій Сесії Українського Жіноцтва «диявол упразднений» підкинув, антипатріярхальне «яблуко». Усі присутні Еви зависно приглядались, як ним об’їдались до сита пані Лотоцька і Пушкар.

Антипатріярхальний дух СКВУ одержав остаточно велике попертя у православного антипатріярхального духа, бо довідуємось, що відкинення резолюції Конференції Мирян сталось на домагання православних. Стає дивно, коли Київо-Галицький патріярхат неможливий через православних, то саме ієрархічне завершення У.К.Церкви, до якого вже дозволу православних не треба просити, також не можливе через православних. Виглядає, що дух СКВУ покористувавшись скромністю духа православного перевиконав свою норму згідно з тим, що митр. А. Сенишин ще зимою 1964 року в аранжованім ним пресовім інтерв’ю відкрив нам таємницю, що проти патріярхату будуть виступати православні.

Супроти такої активної ролі різних «духів» на СКВУ виглядає трохи дивно як міг о. др. В. Кушнір а опісля пан Й. Лисогір просити Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого взяти участь у СКВУ. Як думали аранжери СКВУ скрити перед Блаженнішим немасковані вияви несимпатій до Його особи і ідеї, які мали місце перед і під час СКВУ, і як морально оправдати таке запрошення – тяжко пояснити. Видно що тут погубились усі норми доброго тону. На щастя Блаженніший був непогано зорієнтований у таких заходах коли прислав їм те, на що заслужили: «Молимо гаряче Всевишнього, щоби зливав на Вас все щедрі ласки і помочі та хоронив Вас від небезпек»

***

Згідно з повідомленням пресової, аґенції СПІ в Брюсселі, цвинтарище Української Греко-католицької Церкви в Галичині велике: 11 Владик, 1735 священиків і ченців, 1090 черниць вигнано з манастирів і вислано на Сибір, замкнено 4400 церков і каплиць, а мільйони вірних зазнали переслідувань. Терновим вінком на цвинтарищі тих уже мовчазних синів нашої Церкви мала б бути заява трьох українських Владик /із Чина Св.ВВ/ до Секретаріяту Східної Конґреґації проти скликання Синоду Українських Владик. Вони в покорі мали просити про дозвіл-ласку дальше належати безпосередньо до Східної Конґреґації, відмовляючись тим самим від підпорядкування себе Первоієрархові нашої Церкви Блаженнішому Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому. /Цинічним є одначе факт, що один із них має смілість промовляти у високопатріотичному тоні до народу в Україні через радіо «Голос Америки»!/.

Належало б прилюдно сьогодні спитати чи ці три Владики-ребелянти розуміють, що їх непідпорядкування Верховному Архиєпископові викликає численні внутрішні конфлікти в сумлінні мирян, яким важко погодитись із вимогами підпорядкуватися їхнім безпосереднім зверхникам, коли ці зверхники самі ломлять засаду ієрархічности? Яким вінком і якої слави на цвинтарищу нашої Церкви в Галичині може бути подія відділення ЧСВВ від юрисдикції Верховного Архиєпископа, практично доконане протоархимандритом о. др. А. Великим в Римі?

Наші рефлексії про противників єдности, усамостійнення та ієрархічного завершення нашої Української Католицької Церкви, і про антипатріярхальних духів СКВУ які бажали здусити цю велику ідею, закінчую словами о. др. Івана Гриньоха: «На ділі ж наша церква на чужині добрела до такого стану, що перетворилась у Церкву-Чужницю в стосунку до своєї Матері.

Хоч як боляче таке сказати, а сказати треба, щоб не жити уявною дійсністю і не обманювати себе та інших. І краще сказати правду раніше, ніж тоді, коли вже не буде рятунку, – бо всі знаки на небі показують /хіба, що Господь змилосердиться і вразумить і просвітить в останній момент/ що наближається навіть не повільною ходою час, коли похоронні ликування душителів нашої Церкви Матері завершаться шарханням лопат і скроплюванням крокодилячих сліз над уже відкритим гробом нашої Церкви на чужині».