(Продовження з лютневого числа)
Після кількаденної затримки в Радимні пройшли ми нарешті мостом ріку Буг і скорим маршем проходили в напрямі містечка Яворів. Перед нашими очима розкривалися жахіття війни — розбиті німецькими літаками більшовицькі танки, трупи згорілих танкістів. Вночі, не роздягаючись, відпочивали ми кілька годин. В Яворові вітали нас маси населення, і так добилися ми до лісу біля села Рісна Руська пізно увечорі 28.6.1941 p., де чекали на остаточний наказ до наступу на Львів, враховуючи, що більшовики будуть Львів боронити і що прийде до вуличних боїв. Роман Шухевич дав мені кілька димних ручних гранат і повчив, як поводитися у вуличних боях, та просив мене, щоб його висповідати. Сказав я йому, що ледве чи стане часу на індивідуальні сповіді, й запропонував, щоб українській частині дав наказ перемашерувати переді мною, а я дам усім, католикам і православним, «генеральну абсолюцію» — спільне розгрішення і благословення.
Так і сталося: проходили переді мною сотні наших вояків зі своїми старшинами і підстаршинами, молилися вголос «Отче Наш» і «Богородице Діво». До глибини душі зворушливою була ця картина серед темної ночі. Радість, що за кілька годин знайдемося в княжому городі Льва. І водночас тривога, чи доживу цієї хвилини… Була година 3-я ранку, ми маршували шосе в напрямі т.зв. Янівської Рогатки. Ніякого спротиву не зустріли. Львів був погружений у сні. Завернули ми на Городецьку вулицю, щоб з неї повернути через вуличку Петра Скарги на Святоюрську гору, де жив наш Святець — Митрополит Андрей Шептицький. Чи застанемо його у живих? — мучило нас це тривожне питання. Розвиднілося, і ми почали, маршуючи, українські пісні. По боках вулиці відкривалися вікна, появлялися заспані постаті українських робітників, почулися з вікон голоси — «Слава!».
Була година 7-ма ранку, як Перша сотня під командою Романа Шухевича ввійшла на подвір’я Св. Юра. Роман Шухевич, Юрко Лопатинський, я і ще кілька німецьких старшин стали перед замкненими дверима митрополичої палати, а біля нас вояки нашої сотні і натовп людей, що вийшли із святоюрських сховищ. Зойки, плач, сльози, нас обнімали, обціловували і докоряли: «Чому ви не прийшли кілька днів скоріше?». Таємницю цього «чому» розгадали ми щойно пізніше, коли розкрилися брами енкаведівських в’язниць на вул. Лонцького , на вул. Казимирівській, на Замарстинові з горами розстріляних українських в’язнів.
Коли я постукав у двері палати, відкрив їх мені добре знайомий Студит, брат Атаназій, сказав почекати, доки Митрополит не закінчить Св. Літургії, яку служив о год. 7-ій ранку. Біля 8-ої год. ввійшов я до митрополичої кімнати, щоб зголосити свій прихід. На колінах і в сльозах цілував я зболілі руки свого духовного пастиря, а він, обнявши мене, промовив: «Будьте моїм гостем…». Ця сцена повторилась, коли зараз після цього прийшли до Митрополита ми втрьох — Роман Шухевич, Юрко Лопатинський і я. Всіх нас Митрополит знав. Ми ж були Його духовні діти!
Змучений фізично і ще більше психічно своїми переживаннями, зайшов я до свого колишнього помешкання в забудованнях св. Юра, в якому в міжчасі (1939-1941) примістилася добра українська родина. Я вперше роздягнувся, скинув вояцькі чоботи і заснув на своїй софі, вкритій гуцульським килимом. Так минув день перший мого перебування у Львові.
Чекаючи на доставу автомашин для нашого дальшого просування на Схід, довелося нам залишатися у Львові до понеділка, дня 7.7.1941 р. Про події цих днів з проголошенням Державного Акту 30 червня 1941 р. і всього, що в цьому часі діялося, не збираюся тут описувати. Писали інші, правдиво й видумано… Хотівши про все оповісти, про людей, їхні сподівання, розчарування, треба б списати багато аркушів паперу.
Не залишав я поручених моїй духовній опіці своїх вояків, відвідував їх на їхніх квартирах і дня 6.7.1941 р. відслужив для всіх Св. Літургію в Преображенській церкві.
Нарешті дня 7 липня 1941 р. ми залишили Львів, одні на роверах, знайдених у львівських магазинах, інші на нарешті доставлених автомашинах. Фронт пересунувся вже далеко на схід за річку Збруч. В моїй пам’яті залишилася картина в Золочеві, де довколишні селяни звозили масово розстріляних енкаведистами на міське цвинтарище. Відвідав я місцевий шпиталь, вислухав розповіді головного лікаря, д-ра Дзеровича, про страхіття останніх днів. Крізь Тернопіль дістались ми до села Сатанів, взяли участь у Службі Божій, що її відслужив парох села, мій товариш з Богословської Академії, о. Іван Прокопович. Там перейшли ми цю магічну «мілководну річку Збруч» й опинилися на «Східній Україні».
Скорим рейдом пройшли ми трасу — Перегінка, Браїлів, Проскурів, Людавка, Вінниця. Як показалося, командування Червоної Армії, переводячи свої основні сили на схід, залишило тільки деякі опірні пункти, де приходило до боїв між авангардними німецькими групами (регімент 800) і нашою групою. Назву Браїлів, де був легко поранений ад’ютант Романа Шухевича Юрко Лопатинський. Більше небезпечними були нальоти більшовицьких бомбовиків, під обстрілом яких часто знаходилася наша частина. Богу дякувати, втрат не було. Сьогодні мушу сказати, що я щасливий, що мені не довелося служити похорону по впалому в бої українському воякові…
Натомість, бувши польовим духовником, я збагатив свій душпастирський досвід. І нині ділюся тут з читачами цих рядків.
Наші частини знаходилися яких десять кілометрів від місцевости Людавка. Одного дня приїздить на мотоциклі кур’єр до командування нашої частини. Командуючий полком число 800 просить негайно прислати «дольметчера» — перекладача, щоб переслухати полонених червоноармійців. Зголошуюся, всідаю на мотоцикль кур’єра і під вечір я вже в команді в Людавці. Знайомлюся з начальником полковником Пшибіл і іншими високими старшинами, між ними з майором панцерного відділу Гайнцом, колишнім товаришем (за його розповіддю) Петра Шлягетера, розстріляного по закінченні Першої світової війни французами в Надренії.
Майор Гайнц віруючий римо-католик, радий, що може розмовляти з українським священиком. Сидимо всі в темній кімнаті сільської кооперативи. Не витримав і звертаюся до полковника Пшибіла з питанням: де ж ці полонені, що їх маємо переслухувати? Відповідає з усмішкою: «Ді мусс ман ерст махен» — (їх треба ще зробити).
Увесь час видзвонюють телефони, приїздять розвідувачі, виглядає, що існує неясність на фронтовій лінії. Кладусь на лавку, пробую заснути. Ранком алярм, всідаємо на вантажну машину, виїздимо на кінець села, зупиняємося біля вишневого саду. З автомашини рвемо свіжі українські вишні. В цьому моменті загуркотів з недалекої стодоли, що стояла посеред лану дозрілої пшениці, більшовицький кулемет. Почався наступ і протинаступ.
Цього пекла описувати не буду. Бій — кулеметний, артилерійський, рукопашний, око в око тривав до заходу сонця. Не було в ньому ні переможців, ні переможених… І я знайшовся у цьому пеклі, я чув тільки крики і зойки поранених, прокльони німецьких вояків. Кинувши рушницю, яку мені вручили на початку бою, ранком, я бігав поміж пораненими і вмираючими. Прибіг до німецького тяжко пораненого підстаршини, щоб йому сказати — ось я, священик. А він кричав з розпуки до свого товариша німця: «Фріц, їх віль лебен» — «Хочу жити!». Розпучлива боротьба за життя, страх перед неминучою смертю!
Прибігаю до іншого пораненого: червоноармієць, його живіт розбитий стрільном, калюжа крови коло нього. Схиляюсь до його голови і мовлю: «Товариш, при тобі батюшка». Його очі засвітились, немов ожив, а устами шепче — «батюшка»… Стискаю його долоні і спільно, я голосніше, а він шепчучи, «Богородице Діво». Було там серед поранених і погиблих багато українських вояків з Буковини, яких Сталін змобілізував і кинув у першу фронтову лінію. Я не питався, православний ти чи католик, я тільки шептав до кожного: Хто я — батюшка. Священик! Я молився з кожним в годині його смерти. В таких хвилинах обидва ми були християнами-страдниками. Він, умираючий, — страждав фізично, я — польовий духовник — страждав душевно! Розкрилися тоді переді мною нові світи людського «я». В людині західнього світу міцне «Хочу жити!».
В людині східнього культурного і релігійного кола — оте тихе сприймання, що висловлюється в радісному «Батюшка»— отець духовний! І хоч у цьому пеклі не було нікого з моєї української частини, кому б я мусів насамперед послужити як польовий духовник, я відчував полегшу, що міг послужити всім, не дивлячись на їхні мундири. В мундирах знаходилися людські душі! На маргінесі згадаю ще одну, майже веселу картину: в полон попала невеличка група червоноармійців-мусульман. Поздоровив я їх словами «Малем Алекум». Почали перекликуватися між собою незнаною мовою, а до мене, жестикулюючи руками, мабуть питалися, чи я не «мусульмен». Вони були, мабуть, щасливі, що війна для них скінчена, а чи були свідомі, що їх чекає в німецьких лягерях для полонених?
На побоєвищі залишили німці кілька десятків вбитих, їх похоронено на полі біля Людавки. Інших поранених обох воюючих сторін санітари, і я поміж ними, на скору руку повизбирували і на коцах, ношах і плечах транспортували до села. Названий вже мною майор Гайнц, побачивши мене, сказав: «Запропоную в команді Дивізії, щоб вас нагородили Залізним Хрестом». Як пізніше виявилося, в реєстрі Дивізії мого імени не було, бо в реєстрі були тільки імена заприсяжених вояків. А о. Гриньох ні як вояк-леґіонер, ні як польовий духовник українського батальйону, присяги не склав. Якщо його не записано на папері, то він не існував!
Наступного дня прибула наша частина до Людавки. Всі раділи, що ми знову разом. Німецьке командування кинуло нас на Вінницю. Фронтова лінія проходила рікою Богом. До серйозних боїв не дійшло. Раптово нашу частину відкликано з фронту і перенесено в запілля, мовляв, «вичікуємо дальшого призначення» до села Юзвин. У найближчу неділю я служив св. Літургію, співану на церковно-слов’янській мові, на фундаменті зруйнованої православної церкви у Юзвині. Співали наші вояки-дружинники. Вістка про святу Літургію рознеслася передше по всій околиці. Місцеві жінки построїли і прибрали престіл, з полігону в Вінниці принесли украдений у церкві дзвін, десь постаралися про кадильницю. Зібралося біля трьох тисяч народу. Це була, як я пізніше ствердив, перша греко-католицька Служба Божа на Східній Україні. Народ молився і плакав. З радости і зворушення заспівав я «Христос воскрес із мертвих», а ввесь народ кілька разів повторював за мною, хоч це не був Великодній час. Після закінчення стояв я ще довгий час біля престола, розділював просфору і давав хрест до цілування. Люди, молодь, жінки з дітьми обнімали мій ручний хрест, хапались моєї руки, щоб її поцілувати. Я боровся, щоб не просльозитися. Коли дехто з народу питав мене, хто я за священик, я відповідав: «Греко-католицький від Митрополита Шептицького». Його ім’я було ще тоді відоме і в пошані серед старшого православного населення.
Мені було цікаво, як сприйняла цю «релігійну маніфестацію» присутня молодь. Тому я зробив свого роду «опитування». Зауважив я, що молодші хлопці і дівчата стримувалися з відповіддю на ставлене мною питання: «Як же тобі подобалося це богослуження?». Та один хлопчина, віком 14-16 років, таки відважився і промовив: «Ех, батюшка! Ми таке вже бачили в нашому театрі!». Це була щира відповідь молодого українського хлопчини, жертви більшовицького атеїстичного виховання. Наводжу цей факт, пережитий мною, бо й сьогодні релігійне положення в Україні дуже-дуже подібне!
Довголітня атеїстична система виховання придавила, а то і вбила прадавню українську християнську свідомість. Працівникам у Христовій Церкві прийдеться з терпеливістю і вирозумінням для брата, ближного свого, повторити Володимирове хрещення Руси-України!
Щоб відпружити атмосферу, я згадаю тут про ще одне напівсерйозне, напіввеселе переживання польового духовника. Сидимо ми в чепурній хаті Анни Ілліївни вже під вечір. Гостить вона нас, чим хата багата, і запиваємо захвалюваним нею власного виробу напитком, що його там звали «смородиною». Ми, галичани, не знали, що воно таке. Нараз вбігає один з наших вояків і кличе: «Прошу отця, скоро, поручник Линда вмирає».
Зриваюсь зі стільця і біжу за вояком до школи, де покладено на підлозі, застеленій соломою, пораненого поручника. Не знаю, що сталося: перед входом до залі зустрічаю нашого лікаря, який уже зробив перше обслідування. Біля нього при дверях стоїть наш стрілець, Мирослав Кальба (живе у США) і плаче, шепчучи «Що я зробив..». Вбігаю до залі, схиляюся над пораненим, а він до мене: «Отче, хочу висповідатися. Отак по-дурному приходиться вмирати». Поручник Линда — псевдонім, скоро видужав і не «по-дурному», але як вояк, старшина УПА, згинув у Чорному Лісі в Карпатах у 1945 році. А «по-дурному» було те, що його пострілила куля з машинової пістолі Мирослава Кальби, який незручно орудував пістолею.
Приходить на думку — вмирати «по-дурному» і «по-геройському»… Як виявилося пізніше, куля прошила живіт і вийшла, не пошкодивши жодного важливого органу.
Ми все ще в Юзвині. Приїхав до нашої частини полковник Ернст фон унд цу Ейкерн, з яким я був познайомився з початком липня в Митрополичій палаті. В його авті об’їхали ми всю околицю боїв біля Людавки. Над могилами впавших німців споруджено вже дерев’яні хрести. Припускаю, що більшовики після повороту зрівняли кладовище з землею.
Не знали ми, що діялося у Львові, в Галичині, аж до одного дня до нас прибула Похідна група, що вибиралася дальше на Схід. Принесла тривожні вістки про арешти, про нову німецьку адміністрацію, про створення Комітету під проводом Костя Паньківського, про акції Гестапо… Важко було це все перетравити, а нам все ще снився Київ…
Поручник Линда (псевдо) учень української гімназії в Яворові. В часі «пацифікації» в 1930 р. польська поліція його брутально побила і непритомного вкинула до рівчака за містом. Впав дощ. Линда опритомнів. З ранами на цілому тілі перевезено його до Народньої Лічниці у Львові, де він довгий час лікувався. Фотознімки побитого та інші матеріяли з гулянки польських карательних загонів забрала з собою українська посолка до польського Сойму, Мілена Рудницька і в Женеві в ООН склала голосний протест. Так справа української Галичини стала наново актуальною на арені світової політики.
Десь у третій декаді місяця липня приїхав до Юзвина адмірал Канаріс, якому підлягали всі оті різно закодовані і засекречені військові групи, в тому числі й наша українська, правда, під німецьким командуванням.
Приготовлялися до великого військового «параду», приготовлялися до обіду в честь великого гостя. А ми очікували ясної відповіді щодо наших дальших бойових завдань. Вийшло інакше. Перед нашою вистроєною частиною на площі з’явився адмірал Канаріс зі своїм штабом. Парадним маршем пройшла перед ним наша військова частина (німецькі частини зі своїми старшинами займали місця на трибуні). Адмірал в кількох реченнях промовив до українських вояків. Він найперше подякував. Підкреслив бойового духа і несплямлену честь українського) вояка. Все те відбулося впродовж кількох хвилин. Адмірал від’їхав. Усі, українці і німці, розчаровано стояли перед загадкою…
Наступні події поступово роз’яснювали загадковість несподіваної візити адмірала. Ми отримали наказ вимаршу до станції Жмеринка.
Тут заладовано нас у вагони. Поведінка німецьких підстаршин в нашій частині раптово змінилася, стала «капральською». Наказали скласти зброю — машинові рушниці, ручні гранати, шоломи тощо — до окремого вагону. Поїздом прибули ми на головну залізничну станцію у Львові. Тут перевантажувано нас (зміна рейок) у поїзд у напрямі Кракова. Переночували у вагонах на львівській станції. Більшість вояків не виходили у місто поза станцію, тільки деякі вояки йшли у місто, щоб засягнути «новин». Було гірко і соромно… Новини пригноблюючі: Львів під новою, тепер гітлерівською окупацією. Проголошена Актом 30 червня 1941 р. Українська Держава опинилася в підпіллі, одні зі зброєю в руках, інші в німецьких концентраційних лагерах… На зовні замість Української Держави чужа влада створила т.зв. губернаторство Галичина з німецьким губернатором на чолі і включила його до генерального губернаторства Польща з осідком генерального губернаторства (Ганс Франк) в Кракові. Замість Української Держави з її органами правління на території губернаторства Польщі діяв під наглядом німецьких властей Український Центральний Комітет у Кракові, Український Допомоговий Комітет у Львові. Комітети були очолювані проф. Володимиром Кубійовичем і д-ром Костем Паньківським. Та на українській землі жили українські люди. І в їхніх серцях жила ідея Української Держави! Її не вбито, бо вона невмируща!
Як кілька місяців раніше, в поході на Схід, так і тепер в поворотній дорозі з України через Львів до Кракова наше маленьке стадо вояків несло цю ідею в своїх серцях. В українській парафіяльній церкві св. Норберта я відслужив для вояцтва Св. Літургію. Громада прощала нас в невідоме … З Кракова перекинено нас до місцевости Нойгаммер Крайс на Шлеську і приміщено у військових казармах. В Нойгаммері покликано до життя нашу військову Дружину, можливо, тут хотіли її похоронити. Довелось чекати на вирішення «вищих військових і політичних німецьких властей». Була осінь, мінлива, з дощами і синім небом. Щоб «забити» час і нудьгу, виїздили ми до лісу в околиці, збирали гриби, доварювали їх як додаток до своїх військових пайків. Один з міцно відданих Гітлерові військових старшин викликував нас на збірку, виголошував свої ідіотичні промови на тему, що таке гітлерівський «бевегунг»-рух. Коли наші вояки почали з нього глузувати, він зганяв їх, гонив по великій площі і наказував співати. З пересердя в марші співали наші вояки українські пісні, а за високою дротяною огорожею слухали цих пісень кілька тисяч полонених червоноармійців… На голій пісковій землі, накриваючись перед дощем і холодом паперовими мішками, обідрані і босі — вони там валялися, животіли і вмирали. Не забуду до смерти розпачливого крику одного полоненого, який, вислухавши українські пісні наших вояків, викрикнув могутнім голосом, що стрілою прошив серце: «Одні українці співають, а другі з голоду вмирають!».
Німецьке командування заборонило нам будь-які контакти, розмови навіть через дротяний пліт з полоненими. Зворушливим було бути свідком того, як наші вояки перекидували через дроти свої пайки — хліб, шоколяду, сушені овочі, ігноруючи заборони. Брат ділився з братом!
Минали дні, тижні. Як я щойно пізніше довідався, вже будучи в Берліні, від німецького старшини лейтенанта Фрідріха Мідделгауве, якого відкликано з нашої першої сотні на працю в «Остміністеріюм», десь «вгорі» не знали, що з нашою українською частиною зробити. Були різні пропозиції: замкнути всіх у концентраційних таборах. Трудність — за що, за яку провину? Інша пропозиція — включити як робітників у німецьких фірмах. Трудність — недовір’я до нашого патріотичного вояцтва. І ще інша, схвалена пропозиція: перетворити нашу військову частину, злучивши її з подібною, організованою у Відні групою під кличкою «Ролянд», на поліційну групу, підлеглу команді поліції, не війська, і перекинути її не на українські землі для поборювання «червоних партизан».
(Далі буде)