Рогатинська гімназія

(18.9.1999, Церква Св. Духа)

Пом’яну дні древні і навчуся в них (Пс 142, 5)

В життєписах великих постатей історії, в історії культур великих народів згадуються з вдячністю їхні школи, які давали їм науку і славу, згадуються великі вчителі, яким народи завдячували свій розвиток і духовність. В життєписах св. Павла згадується єрусалимська школа, в якій він формувався у стіп великого вчителя Гамалиїла, в якого Савло-Павло черпав свою святість, вченість, які мали потім враз з Божою ласкою вплив на його навернення і його проповідь. Св. Василій вчився у славній високій школі, щось у роді університету в Атенах, славний зі своєї реторики і це добавляє Василеві авторитету і сили його життєвій мудрості. Академія Платона дала і дає назву найвищим школам держав, Аристотель був таким високим вчителем, що його й не називали по імені, а просто говорили «вчитель сказав» і св. Тома часто називає його тільки іменником «Вчитель». То найбільш виразні приклади. Великі вчителі і їхні школи давали в історії велике духовне добро для народів: науку і виховання, духовні скарби, які держать народи при житті і силі, формували душі і характери своїх людей. Такими повинні бути школи і їхні вчителі.

Ми сьогодні з вдячністю згадуємо 90-ліття такої української школи в Рогатині, яка, як казав один селянин про неї, коли вона будувалась у 1909 році – «дала нам серед блуканини правдиву стежку»… То була велика подія і радість, коли на рогатинському горбку заняла, мов маяк, місце ця середня школа – гімназія – на початку нашого століття.

Чому я, як священик, посвячую цій події, здавалось би зовсім світській, цю проповідь? Не дивно воно? Правильно воно? Один з вчителів цієї гімназії назвав її «храмом науки». Може це звучати поетично хіба, бо храм – це будова для священних справ, для Богопочитання. Ця гімназія була справді храмом, тобто святинею науки і виховання, виховання християнського, в тридцятих роках була вона і такою осталась – під патронатом св. Володимира Великого – нашого хрестителя. Ця гімназія плянувалась і будувалась, і організовувалась як школа християнського духа. Це дуже помітна прикмета цієї школи в її історії, коли зважити, що ХІХ століття в Европі і на нашій землі мала сумну печать антирелігійних рухів, антиклерикальних, як тоді говорилось, настроїв і антицерковної атмосфери. Друга половина ХІХ століття – то сумна доба, коли появився комунізм, соціялізм, нігілізм та інші трійливі науки, які з успіхом ширились в сумній атмосфері соціяльних несправедливостей та появи під їх проводом революційних робітничих рухів. Проповідувалось тоді смерть Богові і Його Церкві.  Будувати в такому часі школу християнського духа було не легко. Перегляньмо коротко історію цього факту.

Наша гімназія в Рогатині – то твір священиків і Церкви. Це може звучати пропагандивно і дивно, бо й історики цього не наголошують, ні не згадують виразно. Гімназія була в часі своєї діяльності під опікою Церкви. Ідея її організації будови виникла між священиками рогатинського деканату і сусідніх сіл. Першими фундаторами і жертводавцями на будову були священики, перших учнів приготовляв скромний священик о. Ваньо, в пізніших роках війни, політичних криз чи й економічних захитань її рятували священики зі своїми вірними. А їхні вірні – то ними виховані добрі наші селяни, що не бігли на гасла тодішніх наших соціялістів, а з довір’ям йшли за своїми священиками, під їхнім проводом і своїми датками творили фонд на будову гімназії. Можемо сказати, дивлячись на цей величавий і досі будинок, що його збудували селяни і священики. Коли в часі світової війни гімназія коротко стає нечинною і її мури занимають ворожі війська, зараз по їхньому виході її відкриває і провадить коротко її катехит о. Теодосій Кудрик. Коли в тридцятих роках її влада розв’язує, Митрополит Андрей, щоб рятувати матуристів і матуру двох років, силою своїх властей творить в її мурах Духовну Семінарію і гімназія в такім виді вчить і виховує. Число тих незабутніх священиків не мале! То будівничі нашої національної свідомості і нашого християнського відродження в ХІХ ст.

Виховання в гімназії було християнське в нашому рідному дусі. В гімназії все починалося і кінчалося молитвою. Гімназійний хор все співав чудово св. Літургію, якийсь час під управою самого директора Евгена Бачинського. Тямлю як сьогодні останню лекцію релігії в жовтні 1939 року в перших тижнях совєтської окупації, коли наш катехит о. Кудрик сказав нам, що це остання лекція релігії в цих гімназійних мурах і він з нами прощається. Його останні слова були: «Не забувайте молитви. Моліться. Пам’ятайте про молитву». І прослезився. І ми з ним…

Що тижня в суботу були т. зв. екзорти – тобто короткі духовні поучення з недільного євангелія. По мистецьки, коротко вмів їх подати о. Кудрик . Плекалась постійно в гімназії побожність до Божої Матері і травневі Богослуження були все з участю учнів гімназії, які жили в Рогатині або в гімназійнім гуртожитку, якого настоятелем був о. Гаврик – конвертит з православ’я, петлюрівець з війни, офіцер царської армії. Щороку в часі великого посту були традиційні духовні вправи з добрим проповідником і ми залюбки брали в них участь з духовними користями. Пригадую дводенну нашу прощу до Унева, щоб побачити монаше життя і Літургію, яка там дуже точно служилась монахами студитами.

Наші вчителі були практикуючими християнами. Деякі з них були учасниками світової війни і наших визвольних змагань, а кожний вояк знає вартість віри і молитви, і життя з Богом, бо пережив не одне в часі війни і бачив Божі рятунки і Боже милосердя в небезпеках війни. Деякі з них брали участь в Богослуженнях з молитовниками в руках. Вчили нас прикладом.

Гімназія видала чимало осіб для Церкви і Народу, які як герої дали своє життя за свій нарід, дали ісповідників і мучеників за віру і це повинно б бути предметом розшуків і студій наших молодих істориків серед свідків, що ще живуть. Ідеться аж про дві великі війни, кілька важних окупацій, переслідувань, наших власних національних воєн і їх нераз трагічних ситуацій, як, наприклад, болючий «чотирокутник смерти», і все те вимагало мужніх християн і їх виховала наша гімназія, і були вони учасниками тих трагедій…

Подякуймо сьогодні в цей Ювілей 90-ліття цієї благословенної школи за цей Божий дар через руки нашої Церкви і її священиків для нашого Народу у важких часах нашого століття, яке ось прощаємо. Пом’янім тих, що організували, і будували, і лишили нам цей «храм науки і виховання», школу християнських чеснот і Христового духа. Гімназія лишила нам своїми вчителями, виховниками і учнями велике свідчення рогатинської землі про Христа і були світлом для України у її гірких, тяжких і темних переживаннях і часах її історії ХХ-го століття. Вони працювали, вчили з переконанням у правду Христових слів: «Без мене нічого не можете чинити» (Ів 15, 5). І наслідуймо їх нашим бажанням вчитись, вчитись здорової науки з простим поученням Шевченка: «Все од Бога, од Бога все й нічого не вдіє дурний на світі чоловік «наслідуймо їхню віру і побожність жити з Христом, їхню вірність і любов до Церкви, їхній хрустальний патріотизм до України, який теж можемо побачити в Шевченка, коли він писав: «Свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, за неї Господа моліть «жиймо як вони, ці наші священики і селяни будівничі цього великого діла, щоб молитвою і працею забезпечити собі і нашим поколінням гідне життя у свободі і в Бозі. Амінь.

о. І. Музичка,
Рим

(Закінчення з червневого числа)

В гімназії був Пласт, добра організація з добрими виховними засобами, з цілями, базованими на міжнародньому Пласті Баден-Павела. Заложив його ще перед війною д-р Никифор Гірняк, потім сотник УСС і став його опікуном. Зараз з Пластом постав також гурток «Відродження» для боротьби з алькоголем і куренням. Алькоголізм був язвою Галичини в XIX столітті. В рогатинській гімназії мабуть під впливом бувших комбатантів Пласт набрав парамілітарних прикмет, і нічого тому дивуватися в тій ситуації. Але нам бракувало все обережности, здібности й сприту до маскування, засобів укривання (у вояків-фронтовиків — то перші засоби і елементарні справи військового вишколу, а в нас — то знак боягузства, страху і вояцької нездарности!). Польська поліція слідкувала і одного дня (у вересні 1930 р.) ввірвалися в будинок, зробили обшук, знайшли деякі компромітуючі матеріяли серед учнів і це вистачило, щоб закрити гімназію. Гімназія з цього вийшла обезкровленою, упокореною, а свої таки люди потім уважали її слабенькою… Так воно не було! Польські власті часто так вдаряли по наших гімназіях в Галичині і їх замикали. Рогатин не був винятком. Деякі наші інтелігенти як вчителі, державні урядовці посилали своїх дітей до польської гімназії в Рогатині. Мало було таких, але були.[1] Ніхто не спольщився.

По відкритті почались тяжкі роки для гімназії. Вона втратила т. зв. «право прилюдности» (яке отримала в 1924 p.), тобто не була легально визнана на рівні з державними середніми школами. Дістала це право знову аж у 1936 році, і ми могли носити на лівім рукаві щитик з числом «666». Австрійські власті дали таке право рогатинській гімназії рік по її заснуванні в 1910 році. Ми почали носити однострій загального тоді «фасону» і великим нашим щастям було те, що ми носили гарні мазепинки з відзнакою «РШ» («Рідна Школа»), що нагадувала тризуб. Мазепинки шила для нас шапкарня наших інвалідів у Львові.

По відкритті гімназії в 1931 році поляки пильно стежили за її життям, як і робили це зразу по Першій світовій війні. Вона в їхніх очах стала неблагонадійною і ті, що її кінчали, не мали надії на успішність чи можливості дальших студій. Це шкодило опінії гімназії. Її кожного року акуратно контролювали власті і таким був стало інспектор Зигмунт Ґерстман (жид або німець?) шорсткий, маломовний і суворий. Його тижнева інспекція була моральним терором для наших учителів і нас, учнів, і гімназія в часі його візити була немов завмерла. Невідомо мені, чи дирекція і вчителі мали які з ним клопоти. Число учнів у 1932-33 році було 169. До матури приступило 20 учнів, здало 11.

У 1933-34 роках почалась реформа гімназій «старого типу» (вісімклясових). Це означало: третя давня кляса стала першою. Я ще вступив до другої старого типу, і нас було 22 учнів, у тому двоє дівчат. Усіх учнів у гімназії було 123, найменше число в історії гімназії. То був і ювілейний рік 25-ліття гімназії. Була це велика подія, було посвячення прапору гімназії, відбувся з’їзд бувших учителів і учнів, прибули ті, старі вже, що клали своїм трудом основи будівлі гімназії. Ми побачили тоді знатних мужів — учнів гімназії: священиків, адвокатів, лікарів, інженерів, діячів, між ними був видавець Іван Тиктор, який з того року почав давати для двох учнів стипендію. Один із щасливців був я, другим старший гімназист Юрійчук.

Болючим фактом існування гімназії були її вбогі фінанси. Учнів мало, багато з них, незаможні селянські сини, просили знижки в оплаті і її одержували. Ніхто цього не писав, але наші вчителі отримували свою скромну платню майже з піврічним опізненням. На поміч гімназії пішла наша кооперація, якої Союз Кооператив займав просторий будинок, як свій магазин товарів, зараз побіч гімназії. Плян був, щоб кожна наша багатша кооператива на селах в повіті давала стипендію одному з учнів свого села. Плян був добрий і корисний, але не здійснився, здається творцем тієї ідеї був посол Степан Кузик, який часто гімназію відвідував і в різний спосіб їй помагав.

З реформою гімназій — чотири роки середньої школи і два роки ліцею з «великою матурою» почався процес і натиск польонізації. Появилися нові, апробовані Міністерством освіти, підручники в польській мові. Деякі предмети мали навчатись в польській мові, між ними — історія і географія (в тридцятих роках проф. Ю. Каменецький і д-р Григорій Дрогомирецький). При моїй «малій матурі» в 1938 році нас трьох у групі, що здавала одного полудня усні іспити, — між ними Дмитро Кучмій з Жовчова, який згинув в УПА,— спотикнулись кілька разів у польській граматиці і нас при кінці майже вилаяв польський предсідник іспитової комісії Даєвскі (чи Деповскі?): «Панове, то єст паньство польське і польскі єнзик мусіцє виучиць досконале». У вересні в 1939 році цей директор польської гімназії в Рогатині їздив по наших селах і закликав до бадьорости і запевняв, що Польща війну з німцями виграє… В іспитовій комісії в 1938 році були трьох поляків з польської гімназії ім. Пйотра Скарги, які вчили в нашій гімназії, за винятком предсідника Даєвского: д-р Браєр — жид і полька Фіхманівна. Ці двоє були добрі і не шовіністи.

У 1938 році директор Омелян Бачинський пішов до Тернополя і останнім директором став Микола Кужиль. Директора Кужиля замордували потім більшовики. Директор Бачинський вчив німецької мови і провадив енергійно гімназійний хор,[2] який по його відході почав провадити проф. В. Грицай.

Процес польонізації не був у тридцятих роках гімназії дуже помітний. Сильним він був у початкових школах по селах. Наші вчителі були «двомовні». Знаю, що в моїй клясі вчителька українка Ірина Чолій (померла у Філядельфії) якось добилась, що лектурою в тім році з польської літератури не був Сєнкевича «Оґнєм і мечем», як це хотіли польські шкільні власті, але був не легкий і великий твір Конопніцької «Над Нємнем». Ми, молоді, доволі демонстративно і з нехіттю ставились до польскої мови, що дуже журило нашу вчительку, бо побоювалась недобрих наслідків за нашу легкодушність…

Навчання відбувалось старими і вже новими методами. Новою активною методою вивчалась українська, польська і німецька мови. Латину (греку в «новім типі» усунули) вивчали дальше перекладною методою. На лекціях польської і німецької мов ми говорили тільки тими мовами. Проф. Вацик учив математику і фізику. У викладах математики він був знаменитий, але у фізиці він не допустив, щоб ми зближались до різних інструментів лябораторії. Показував і робив досліди сам. Ішлось, щоб чогось не попсути чи не знищити. Проф. Верб’яний був противної думки, і ми в біологічній та хемічній лябораторії робили «експерименти», і він тільки нагадував: «Мікроскоп коштує двісті п’ятдесят золотих — то більше, як загін поля»… Наші вчителі були дуже щирі педагоги і розуміли нас, повільних в думанні, сільських хлопців. Не тратили терпеливости з нами. Хоч і називали нас деколи не зі злоби туманами, ослами чи сватками… То були залишки минулих століть. Старались вони з повним почуттям відповідальности «вивести нас в люди». Як пильно ми студіювали українську літературу з проф. Ратичем (чоловік відомої Ґандзі Дмитерко — Усусуска!). В 1936 році — двадцятьліття смерти Франка — увесь рік він посвятив справжній студії творчости Франка. Ми практикували щось в роді як сьогодні «семінарі» в університетах. Читали Франка, що тільки нам було можливо. Відбули екскурсію до Дрогобича — Борислава і околиці, щоб бути на землі Франка. Цікавий приклад: один споміж нас, Омелян Воронка з Букачівець вивчив напам’ять цілого «Мойсея» Франка і без промахів прорецитував нам його аж на двох лекціях гарно і з чуттям. І проф. Ратич не пожалував тих двох лекцій. В іншій старшій клясі той же проф. Ратич так само вивчав з учнями Лесю Українку і поставив зі своєю клясою «Адвокат Мартіян» (як не помиляюсь…). Гімназія ставила часто з успіхом п’єси.

Добрим германістом був проф. В. Грицай родом з Підгороддя. (Не змішувати з інженером Романом Грицаєм, який вчив практичних робіт). Строгий, вимагаючий, говорив до нас тільки по-німецьки і ми так до цього звикли, що дивувались, коли чули, що він на перервах говорить по-українськи. Німецьку мову ми вивчали радо, не злі були польські підручники, зокрема знаменито ілюстрований з четвертої кляси про нову гітлерівську Німеччину і її успіхи. І поляки були тоді германофілами…

Вчителі тридцятих років: дир. О. Бачинський, о. Т. Кудрик, О. Пачовська, М. Угрин, В. Ратич, д-р Г. Дрогомирецький, д-р Браєр (жид), А. Букеда, Верб’яний, І. Дикайло, Стефанович, Ю. Каменецький, І. Таращук, Д. Козій, В. Волицький, інж. Р. Грицай. Потім прийшли: М. Вацик, Р. Баран, Р. Бліхер, В. Грицай, І. Чолій. мґр Червінська, полька Ванда Дуркот.[3] Гімназійним лікарем був добрий лікар д-р Дмитрів, активний член радикальної партії, соціяліст.

Фінансовими справами учнів гімназії в якійсь мірі журився Батьківський Комітет. Наших батьків кликали раз на рік на окрему конференцію, в часі якої наші опікуни кляс і вчителі давали їм інформації про наш поступ в науці, наші недоліки. Цей Комітет збирав скромні фонди, щоб біднішим учням на св. Миколая дати щось з одягу чи взуття. В зимові місяці на третій перерві («великій») цей Комітет влаштовував «другий сніданок» — чай, кава, часами какао з перекускою для тих, що могли собі це купити, а 20 дарових для бідніших учнів. В інші пори року на цій перерві продавав булки постійний від оснування гімназії сторож — «терціян» Василь Федоришин, що беріг, чистив, зимою палив та старався про точність у деннім порядку гімназії своїм дзвоненням і увагами про такий порядок тим, що його не додержувались. Люблений усіма, помер в Німеччині. Дбав про будинок гімназії, як про свій власний. В ньому і жив. Батьківський Комітет збирав фонди серед громадянства при різних нагодах — коляда, писанка, добровільні пожертви, збірки тощо. Влаштовував також гімназійні забави з танцями і їх знаменито провадив той суворий, здавалось би, недоступний проф. М. Вацик. Ми очам своїм не вірили, як він знаменито танцює і провадить танцями і має такий гумор! А на другий день перед тремтячою клясою стояв він і шукав своєї «жертви» тихим голосом з ноткою, немов докору: «До таблиці, прошу»… В Комітеті в тридцятих роках (коли він постав) з жертвенністю працювали: пані Ратич (Гандзя Дмитерко в УСС-усах), пан і пані Бігус, пані Моращук та інші рогатинські пані.

Ще варто згадати спорт. Його не було в такій мірі, як був він у радянській десятирічці чи в сучасних школах. Спортом займався проф. Юліян Каменецький, який провадив також гурток «Відродження» і в місяці лютому довгий коридор гімназії був обвішаний образками, графіками, фотографіями і лозунгами проти курення і алькоголю. Проф. Каменецький часто вживав одну на тиждень лекцію для спорту на доповнення своїх лекцій історії, які подавав з ентузіязмом зі своїм конспектом на таблиці і крейда сипалась тоді густо з-під його рук.

В погідні дні ми грали на майдані у футбол, кошиківку, відбиванку чи інші гри м’ячем. В негоду була історія. Взимку йшли ми «на санки». Була заля для спорту, але в ній було холодно, ми не мали спортового одягу і наш спорт був бідний. У ті часи не звертали уваги на фізичне виховання так, як сьогодні. Кожного дня перед лекціями ми вибігали організовано на майдан і там була десятихвилинна «руханка» разом зі спільною молитвою і піснею «Боже, вислухай благання». Для учнів з гуртожитку («бурса»), яка була при гімназії, це було добре, але для нас, з поблизьких сіл, що йшли кожного дня пішки двічі сім кілометрів, навіть був це злишній спорт і ми часами «ховались», щоб уникнути тієї руханки.

Гімназія пам’ятала і про своїх громадян. Для рогатинської громади гімназія влаштовувала Шевченківські дні з хоровими точками, інсценізаціями і знаменитими промовами проф. Угрина, який був знаменитим промовцем. Він заворожував нас своїм сухим, часто саркастичним, часто повним гумору і сатири тоном і своєю безгрішною мовою! Він був пуританом на пункті мови. Любив дуже слово «сливе», і думаю, що він усміхається в своїм гробі в Новім Ульмі своєю військовою усмішкою, коли чує тії мої слова… Професори гімназії давали теж дуже часто для громадянства відчити на різні теми. Гімназія вчила і виховувала не тільки нас, молодих, але й старше громадянство. Це відбувалось у спортовій залі, яка служила і для концертів і для публічних лекцій та зборів.

З приходом більшовиків у 1939 році гімназія почала нормально свою діяльність у вересні 1939 року. Німецькі літаки літали над Рогатином, здається, впала і якась бомба для постраху. Прихід більшовиків по 17 вересня гімназія стрінула причаєно, що то буде з нею. Директором її став проф. В. Ратич і він без вагання почав нормальну діяльність гімназії з її дотеперішньою програмою. Ми вже встигли дещо довідатись від перших учнів з центральних земель, які прибули між нас, про навчання в Радянській Україні. На лекції латини ми сказали проф. Таращукові, що не буде латини — він злегка почервонів, зробив міну, що це неможливо (був маломовний!), обернувся мигом на обцасі, як це він все робив, і… нічого не сказав. Прийшли перші педагоги і першим актом в навчальній програмі було усунення релігії і хрестів та ікон на стінах. Пригадую останню лекцію релігії о. Т. Кудрика. То було в жовтні. Почав він нормально, якби нічого не сталося. У старій програмі було щось вроді апологетики. Він говорив нам вступні поняття, ми ставили йому залюбки питання про всяку всячину, але бачили, що він не той, що був усе. Був дуже серйозний і помітно сумний. Близько кінця лекції сказав нам, що більше лекцій релігії не буде, щоб ми не звертали на це уваги, а постійно і ціле життя пам’ятали про молитву, її силу, потребу і значення в житті кожної людини. Цим ми вступили в нову історію будинку гімназії, коли вона стала десятирічкою, а згодом в 1940 р. педагогічним інститутом.[4]

Рогатинська гімназія за час своєї діяльности від 1909 до 1939 року, тобто за тридцять років своєї діяльности дала Рогатинові, повітові, селам і Україні дуже багато. Дала їм освічену молодь, дала вчених інтелігентів, мужів науки на різних ділянках, дала вояків і військових старшин, дала діячів, виховала героїв, які свою любов до Батьківщини засвідчили своєю смертю на фронтах, в тюрмах, концентраках, у важких партизанських боях і варто зладити їхні списки і мемуари, щось в роді національної мартирологи Рогатинської землі і пам’ятник-кенотаф на подвір’ї гімназії. Будинок гімназії стоїть 85 років і зі свого горбка далеко дивиться на княжі землі Рога і славної Роксоляни. За таку малу кількість років діяльности вона дала так багато для рідної землі, яка цю гімназію зродила. Справді пророчі слова були проф. Угрина-Безгрішного, коли дивитись тепер на відродження чи й воскресення цієї гімназії: вона фенікс — древній символ вічної обнови і відродження — що знову підносить голову і є повна надії, що житиме, незважаючи на ніщо, і сповнятиме велику місію в користь культури рідного народу, на благо і славу нашої вільної України!

[1] Див. Володимир Баран, Українці в гімназії Петра Скарги у збірнику «Рогатинська Земля», ст. 346. Список учнів, яких подас автор, с неповний. Принаймні пригадую ще двох: Роман Онищук (з Чесник) і Любомир Будний (з Добринова).

[2] Список директорів гімназії: Михайло Галущинський — 1909-1914; о. Теодосій Кудрик — 1916-1917; д-р Денис Лук’янович — 1917-1919; о. Теодосій Кудрик – 1919-1920; Михайло Кужиль — 1920-1921; Клявдій Білинський — 1921-1924; Василь Білецький — 1924-1925; Антін Крушельницький — 1925-1927; д-р Микола Чайківський — 1927-1930; д-р Евген Голубович — 1930-1931, (1930-1931 гімназія розв’язана); Омелян Бачинський — 1931-1937; Микола Кужиль — 1937-1939; Василь Ратич — 1939-1940.

[3] Василь Волицький, Дещо про Рогатин і про рогатинську приватну гімназію, Відбитка з щоденника «Свобода» чч. 114-124, 1969, цит. ст. 55-57.

[4] Андрій Дзедзик, В рогатинській «десятирічці», у збірнику «Рогатинська земля», ст. 360-363.

Проф. Микола Угрин-Безгрішний у своїм історичнім нарисі про рогатинську гімназію в 1934 році в 25-ліття твердині науки писав так: «Як бачимо з цього нарису, рогатинська гімназія переходила всякі фази розвитку… Одначе гімназія, мов фенікс, знову підносила голову, і є певна надія, що вона житиме, не зважаючи нінащо, і сповнятиме велику місію в користь культури рідного народу».[1] Звернім увагу, що ці слова є немов образ життя гімназії за перших 25 років. Ці слова вчителя, який почав у ній свою педагогічну працю, хоч і з перервами, два роки по її оснуванні в 1909 році і брав участь у тих бурях і тучах.

Початки рогатинської гімназії були для неї світлим і погідним ранком. Бурі почались Світовою війною в 1914 році, а велика негода і боротьба гімназії з різними противними вітрами почалась знову від 1919 року, і це тривало в різних формах недоброго клімату ввесь час польської окупації до 1939 року. Ми опинились під тією окупацією по нашій програній війні з поляками, хоч і був час, що ми були союзниками поляків у їхній війні з більшовиками. Союз заключив у скрутній хвилині Петлюра. Остаточне офіційне приєднання Галичини до Польщі сталось рішенням Ради Амбасадорів 14.3.1923 року. Ще 28.6. 1919 р. Польща в Парижі обіцяла Антанті для українців культурну автономію, свободу на свою мову в початкових школах, а в першій польській конституції 17.3.1921 року за Пілсудського, трьом воєвідствам — Львівському, Станиславівському і Тернопільському у вересні 1922 р. була дана своєрідна автономія.

Все це скінчилося тільки на папері, і роки 1919-1920 були роками терору, концентраційних таборів з назріваючою диктатурою Пілсудського. То було причиною, що по програній нашій війні і різних насильствах серед населення Галичина не визнавала нової влади бойкотом виборів у 1922 році, а з боку уряду почались пляни і кроки для нашої денаціоналізації, починаючи від шкільництва. В липні 1924 р. усунено українську мову з польських державних і самоуправних установ Західньої України. В усіх урядах треба було говорити і писати по-польськи. В львівському університеті покасовано українські катедри, які там постали за Австрії, на що українці зареаґували, творячи «підпільний» університет, до якого вписалось біля півтора тисячі студентів. Наші політичні чинники у різних партіях почали теж боротьбу за самостійність Галичини, а бувші вояки визвольних змагань заложили Українську Військову Організацію (УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Почались замахи, між ними на Пілсудського, вбивство польського шкільного куратора Собінського в жовтні 1926 року та різні саботажі. По рішенні Ради Амбасадорів у 1923 році наш спротив набирає характер інтенсивної легальної боротьби в польському парляменті, організацією партій, різних товариств для піднесення економії та освіти нашого народу. Ці старання роздроблювали національні сили, не маючи якогось власного урядового і авторитетного чинника і самоуправи, почались угодницькі старання співпраці з окупаційною владою, ба що більше, все те пов’язалось з новою опінією-симпатією до новоствореної радянської держави за Збручем, а в ній радянської України, яка почала фігурувати як українська республіка у Союзі. Почались колонізаційні кроки галицьких земель зі сторони польського уряду. У Відні в 1929 р. постає ОУН для явної боротьби з окупантом. Серед політичної суматохи і нерівної боротьби польські власті рішились на дуже негуманний крок супроти українців — т. зв. пацифікацію — тобто погроми українського населення і його молодих культурних організацій та установ. Почалась польонізація шкіл, нищення православних церков. Українці відповіли саботажами, атентатами та гострими протестами Церкви та членів парляменту.

Це тільки короткими словами без деталів, але це була та постійна буря з хмарами, які нависли над Галичиною за Польщі від 1920 до 1939 року, тобто до упадку Польщі. Рогатинська гімназія свою повоєнну діяльність почала серед такої напруженої і політично хаотичної атмосфери, що дуже негативно впливає на працю будь-якої культурної і виховної інституції. Гімназія почала своє існування в 1909 р. з великим національним динамізмом та ентузіязмом цілої Рогатинщини. Вся атмосфера навколо неї була високо патріотична, австрійський уряд сприяв розвиткові наших культурних і релігійних установ, не зважаючи на різні прикрі перешкоди, які творили поляки у Відні проти нас. Гімназія стала вогнищем, у якому родились УСС зі своїм директором Михайлом Галущинським і до УСС-ів зголосились майже всі учні, яких число зближалось помалу до тисячі і в часі війни вона тільки на рік припинила свою діяльність.

У шкільному році 1919-20 було тільки шість клясів з 246 учнями. Здібні до війни учні пішли в ряди УГА. Між учнями було 67 жидів. Рік пізніше 1920-21 було вже тільки чотири кляси і 201 учнів. У 1921-22 роках — п’ять клясів і 221 учнів, в тому 18 учениць. Дівчат в гімназії була все велика меншість. Число учнів починає рости і доходить в 1925-26 роках до 481 і знову починає малішати в часі економічної кризи. В цьому році гімназія збагатилась на збільшений майдан-площу, яка потрібна була для спорту. Ще кілька слів про цю атмосферу по війні, яку переживали усі галицькі українські гімназії. Пише про це В. Мартинець у своїй історії «Від УВО до ОУН» ось так, подаючи слова очевидця (не з рогатинської гімназії): «Додому верталися вояки і старшини, одні здорові, інші хворі, одні з полону, інші так прокрадалися у надії якось залегалізуватись дома й далі жити на своїй землі. Багато зовсім не вернулися; вони віддали своє життя; ці не зазнали неволі, не зазнали ганьби й сорому переможених.

Жили ми з дня на день, не можучи погодитися з існуючим станом, ми, вояки української армії, що поскидали уніформи і забралися до мирної праці.

Мені довелось іти далі до школи. Зі шкільної лави я пішов на війну і з війни повернувся до школи. Легко воно не було звикати до книжки після вояцького життя. Гімназія була українською, але поляки шиканували її. Ці шикани тільки збільшували ненависть до ворога, що й без того горіла в нас.

В гімназії було досить багато бувших вояків. Ми не вважали себе «бувшими», а дійсними вояками та готові були на кожний поклик стати в здисципліновані лави. Були між нами і старшини, і підстаршини, і стрільці, але всі ми творили одну громаду».[2]

З такими настроями жила і наша рогатинська гімназія в повоєнні роки і це мало вплив на її працю та існування. Польські власті ставились неприхильно до гімназії. Коли в червні 1928 року відбувалася матура і головою матуральної комісії був інспектор Пайонк зі Львова, з 32 випускників іспит здало тільки 14. У вересні 1930 році пацифікацій гімназію розв’язали. Понад 400 учнів опинились без середньої школи, а деякі учні, підозрілі в приналежності до ОУН, стратили право вчитись в будь-якій середній школі.

Сильна економічна криза в Польщі від 1928 року не дозволяла навіть багатшим селянам посилати своїх синів до гімназії. Щоб рятувати матуру і старші кляси розв’язаної гімназії, Митрополит Андрей силою своїх властей і згідно з конкордатом творить Малу Греко-католицьку Семінарію, яка проіснувала потім по відкритті гімназії аж до 1939 року. До неї йшли потім теж учні, які не могли здати матури в гімназії по її відкритті в 1931-32 році. Відкриття гімназії і старання про те відбулось за старанням Товариства «Рідна Школа» у Львові. Гімназія отримала нову назву: Приватна коедукаційна гімназія ім. князя Володимира Великого в Рогатині. Директором став Омелян Бачинський, початок шкільного року відбувся 9.11.1931 р.

Замкнення гімназії було для неї поважним моральним ударом. По Другій війні, коли говорив я, що я учень рогатинської гімназії, учні з інших гімназій звичайно з тоном кпин казали, що то була слабенька гімназія, і до неї йшли всі, кому не пощастило у всякій іншій гімназії продовжувати свою науку. Окремо з гордістю говорили це учні станиславівської гімназії, яку провадив грізний педагог тих часів і клясичний педагог Сабат — пострах для всіх учнів.

Грека і латина були чомусь для багатьох тоді терором, і створився був навіть вірш-епітафій на гробі гімназиста тих часів.

Тут спочиває бідний студентина,

Якого замучила грека і латина…

Мушу справити цю опінію, до якої у великій мірі причинилось її замкнення у 1930 році. Рогатинська гімназія була молода, але мала від початків і пізніше добрий учительський склад. Вона мала вчителів старого доброго австрійського вишколу. Високо стояло навчання літератури — української і польської. Від української літератури був знаменитий проф. Василь Ратич, якому особисто завдячую, що потім тягнуло мене до пера. Він стосував методи університетської літературної критики, західноєвропейського стилю. Польську мову і літературу вчила в тридцятих роках коротко Ірина Чолій (люблинський університет), а потім таки була полька, яка не ставилась до нас з шовінізмом. Добре стояли в рогатинській гімназії такі предмети як математика, фізика (в тридцятих роках) Стефанович, А. Букеда і М. Вацик, хемія і біологія (І. Верб’яний). Про це міг я переконатись особисто з гімназистами, що ставились критично до рогатинської гімназії. їхнє знання тих предметів було слабеньке.

Звідкіля ж така негативна оцінка? Рогатинська гімназія мала оцінку «патріотичної» гімназії з іронічним тоном у слові «патріотична». Гімназія виникла з бажання народу Рогатинщини, селян, щоб мати освітню станицю для середної освіти, вона дала своїх всіх учнів у ряди УСС-сів і УГА і чимало її учнів та вчителів полягло на полі бою, в ній ферментував дух бажання самостійности, і про те знали польські власті двадцятих років. Зразу по війні гімназія почала дуже інтенсивну працю у таких молодіжних гуртках як «Пласт» і «Відродження». Тодішня молодь, і в Рогатині зокрема, жила повоєнними ідеями націоналізму Донцова й т. зв. радикалізму (нашого тодішнього марксизму) Стахова і ентузіястами цього соціялістичного руху були гімназисти з Черча, а чільною фігурою був гімназійний лікар д-р Дмитрів. Ми читали їхні твори і полемізували. Дискусії доходили до того, що на першому місці ставилась революційна діяльність, а на другому чи й дальшому — науку і освіту. Опінія не нова, і творцем її був Ленін з компанією, які гостро осуджували інтелігенцію як пасивний і шкідливий чинник нації, бачили в науці безцілеві старання для добра нації, а тільки в боротьбі й революції усі вартості. Погляд хибний, і нове покоління, зокрема на еміграції, здобували по чужих університетах високі академічні степені, власне для добра свого народу. В рогатинській гімназії це теж ферментувало: чинна дія проти окупантів, навіть з самопожертвою, ніяка співпраця з ворогом, або здобувати науку, підносити свідомість народу, здобувати те, що зробили інші народи при помочі науки, як думав Франко, як поступила самотужки Леся Українка, здобуваючи свою освіту самоосвітою і тяжкими зусиллями свого хворого організму. У наших інтелігентів у такім ферменті добачували «угодовство» (термін тих часів!), п’ятнувалось і добачувались всяку коляборацію (потім по війні нам закидували на Заході коляборацію з німцями!), всяку співпрацю з ворогом (існував термін на те — «хрунь», «хрунівство») й ін.

То були екстреми, і не треба дуже дивуватися, якщо зважити ввесь історичний амбітус-тло, атмосферу, яку я описав, а головно дику і нелюдську поведінку окупанта, якою він натворив собі очевидно в національних меншостях лютих ворогів. Іншими словами: коли б поляки були дотримали все, що обіцяли на мирових конференціях, включно до автономії, були б постелили нам шлях до денаціоналізації (як це сталось на еміграції, де не було національних утисків). Ми трохи дивний наріді самі до цього признаємось: коли нас б’ють, ми стаємось добрі, в єдності і стаємось завзяті в обороні свого «Я».

На жаль, факти це підтверджують. В додатку Польща так поступала, що той, хто осягнув якусь середню чи вищу освіту, не міг знайти відповідної праці і марнувався по селах. Не було то заохотою до науки, і гимназисти бачили ці важкі для них горизонти. Схильність до революційних рухів (націоналізму і марксизму) скріплювалась під впливом двох полюсів, які створились по війні: на сході комуністична держава — Радянський Союз, на заході гітлерівська Німеччина зі своїм расизмом. Виглядає, ми в Галичині не читали ні «Майн Кампф» Гітлера, ні творів Леніна. Знали пляни Пілсудського і Ґрабського та інших і в Галичині в двадцятих роках були в нас германофіли і радянофіли. Були вони в Рогатині і в рогатинській гімназії. Опинились ми потім між двома ворогами чи і трьома, які не крились зі своїми намірами супроти нас.

Інтелігенції нам було потрібно. Вона таки справді мозок нації, а не що інше, як твердив Ленін. Інтелігенцією почалось наше відродження в XIX столітті. Інтелігенції ми так багато завдячуємо, і цим різнилась Західня Україна від центральних земель, з якої наша інтелігенція йшла на північ. Справжні інтелектуали мають, очевидно, свої дороги і методи, і їм не треба закидувати опортунізму, ренегатства, швейкізму, блюдолизтва, назадництва й іншої погані. Ті часи дали сумний випадок вбивства директора львівської гімназії Бабія. За ніщо! Церква це гостро осудила, з чим ще й досі представники того покоління не погоджуються.[3] У великому патріотичному запалі недоставало холодного зрозуміння до всіх здорових сил і змагань нації. В рогатинській гімназії була добра рівновага, ми розуміли наших учителів і директора, вони розуміли нас і наші вдачі в напруженій атмосфері, але гімназія все одно потерпіла і на своїй виховній праці, і на своїй опінії навіть серед нашого громадянства.

Виховання в рогатинській гімназії було здорове і патріотичне. Наші вчителі були зрівноваженими і заслуженими патріотами. Між ними були бувші УСС-уси. Таким на першому місці був Микола Угрин-Безгрішний, Іван Верб’яний, старшина артилерії австрійської армії Микола Волошинович-Вацик, Антін Лотоцький і інші. Вони вчили високого патріотизму не на словах і на декляраціях (яких ніколи не робили!), а на ділах. Угрин хотів у нас усіх бачити вояків, не нездарів, не дядьків; вимагав чистої української мови, поправних наголосів, збільшення нашої щоденної лексики, воював з діялектизмами-польонізмами. На таблиці оголошень на коридорі виписував для нас часто для вивчення нові, маловживані, мало відомі в Галичині літературні гарні слова. Лекцію починав, швидко по-військовому увійшовши у клясу, словами: «Кріси у всіх набиті?» Ми відповідали хором: «Набиті, пане професоре!». А він у відповідь: «Стрілятимем!» — і починав питати матеріял з минулої лекції…

Верб’яний ставив усе перед нами індустріяльний і культурний розвиток Европи, протиставляючи їй їдкою, часами сатиричною мовою наші галицькі сільські діряві мости (взяті з ескізу якоїсь шкільної читанки!). Він сам вихованок Відня, захоплювався культурою німців, (потім жалував цього, коли побачив гітлерівське обличчя німців, хоч не був хворобливим германофілом). Вацик учив усе про здорову логічну думку у всьому і велику потребу здобування знання і потребу дисципліни в житті, щоб тими прикметами наздігнати інші народи в ладі і освіті. Він вславився своїм вихованням у Золочівщині. (В більшості мої товариші вважали його диваком, за строгим, але він був чудовий виховник і незвичайно товариський чоловік, його строгостей не було видно ні крихітки в часі іспитів або інших клопотах учня. Я йому завдячую, що не був арештований в травні 1941 року близько перед вибухом війни). Добрячого й вирозумілого серця був катехит о. Теодосій Кудрик, який боронив нас і заступався за нас у різних клопотах і добротою направляв наші промахи.

З підкресленням треба згадати ставлення наших вчителів і директора Омеляна Бачинського до наших батьків-селян, які збудували цю гімназію, її удержували і посилали своїх синів до неї. То була обопільна, щира, не штучна пошана. Наші вчителі були інтелектуалами, педагогами високої кляси, і вони з пошаною стискали мозолисті спрацьовані руки тих селян, що приходили до канцелярії гімназії з різними справами і виходили все з розпроміненими обличчями, що інтелігенти так по-дружньому з ними говорили, випитували, бадьорили їх і бачили в них великих представників великої нашої селянської верстви, як це бачив І. Франко, що з такої верстви вийшов.

Ще деякі факти, як виглядали ці ферменти в рогатинській гімназії. По двох роках директорства від 1925 до 1927 року лишив Рогатин директор А. Крушельницький і в 1934 році виїхав в Україну.

Він був письменником, автором українських читанок-хрестоматій, добре зредагованих, потім редактором радянофільського журналу «Нові Шляхи». Виїхав у Радянську Україну з жінкою і синами. Синів більшовики розстріляли, а він помер на Соловках. В 1928 році виїхав до Одеси його наслідник Микола Чайківський, як вчитель математики. Одинокий, що вернувся з більшовицького «раю» до Львова. Потім виїхав Євген Голубович. (У Львові проф. М. Грушевський теж рішився їхати в Україну в 1924 році і там помер по операції). То були помилки, які чинили тоді деякі інтелігенти, які повірили в справжню державність т.зв. Радянської України. Діяла при тому в Галичині сильна більшовицька агітація, і багато в неї повірили. Поляків це насторожувало, а вони були ворогами більшовиків. Більшовики в першій половині двадцятих років насилали різних диверсантів до Галичини, щоб усякими саботажами дразнити польську державу.

(Далі буде)

[1] Микола Угрин-Безгрішний, Українська гімназія Рідної Школи в Рогатині, Історичний нарис із приводу 25-ліття гімназії, Рогатин, 1934. Цей нарис теж повністю передрукований у збірнику «Рогатинська Земля», НТШ — Центральний Комітет «Рогатинщина», Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто 1989, ст. 223-249. Цит. ст. 249.

[2] В. Мартинець, Українське підпілля. Від УВО до ОУН, 1949, ст, 29

[3] Цей осуд видав гострими словами від Церкви Митрополит Андрей 2.8.1934 р. Варто його слова тут зацитувати, бо вони вказують на зло сповненого злочину й ілюструють настрій серед тодішніх революційних наших кіл: «Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного і ціненого всіми приятеля, опікуна й добродія української молоді. Вбивають без ніякої причини, хіба лише тому, що їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середньо-шкільної молоді в підпільну роботу… Немає педагога або вчителя, який не стверджував би, що допускається тяжкого злочину супроти молоді той, хто відводить її від праці, а втягає у підпілля». Митрополит Андрей Шептицький. Твори. Рим, 1983, ст. 30.