редакційна шпальта

Один із випадків, який трапився під час травневих виборів до Київради, безумовно стане своєрідним маркером для українських соціологів релігії та тих, хто вивчає секулярні процеси в нашому суспільстві. Маю на увазі конфлікт між активістом ЛГБТ (рух на підтримку сексуальних меншин) Богданом Глобою та молодою партією «Демократичний альянс». Пан Богдан подав заяву про членство у ДемАльянсі, в чому йому було відмовлено на підставі того, що це партія християнсько-демократична, а ідеї, які пропагує в суспільстві Богдан Глоба, суперечать ідеям, які відстоює партія. Внаслідок цієї ситуації «Демократичний альянс» здобув як нових прихильників, так і нових ворогів, у тому числі серед колишніх симпатиків. Одні казали, що нарешті в Україні з’явилася партія, яка має певні принципи, а саме християнські, і готова їх відстоювати, інші звинуватили демальянсівців у «неєвропейськості», «нетолеранції” та «недемократичності». Так наче не християнство зробило Європу Європою.

Жодним чином не агітую за «Демократичний альянс», бо, зрештою, це ще надто молода політична сила в українському політикумі, щоб робити з її діяльності бодай якісь висновки. Проте ця ситуація показала не менш цікаві тенденції з погляду соціології релігії. Чи можуть українські християни брати участь в політичному процесі? Це питання, на мою думку, щойно з’явилось на порядку денному. І якщо раніше «християнськість» України сприймалася як щось само собою зрозуміле, то останнім часом все частіше ставиться під сумнів. Не лише тому, що «християнськість» ця бутафорна (християнські принципи співжиття не імплементовані в повсякденне життя українця, а обмежуються «паскою-ковбаскою»), але й тому, що все більше українських громадян наполягають на радикальнішому розмежуванні релігійного та суспільного дискурсів. Політичні сили, які раніше декларували свою від‑ даність християнським ідеалам, так і не змогли показати, чим кардинально відрізняються від наскрізь корумпованого українського політикуму. І на цьому тлі конфлікт між паном Глобою та ДемАльянсом виявив, що частина суспільства вважає присутність християнських ідей в політичній програмі партії пережитком минулого.

Водночас цей випадок показав, що в суспільстві є серйозний запит на помірковано-консервативну політичну силу, якій не будуть чужими християнські цінності за умови, що для членів партії ті цінності не залишаться на рівні декларації, популізму. Звісно, Церква як інституція не може брати участі в політичному процесі, однак супроти вірних не існує таких застережень – навпаки, вони мають покликання нести християнство в ті сфери, де працюють, зокрема й у політику. Чи можуть українські християни спільно з іншими людьми доброї волі оздоровити український політикум? Переконаний, що можуть, але якщо спершу стануть справжніми християнами і житимуть автентичним християнським життям. Тоді їм справді буде що дати українському суспільству як на державному, так і на локаль‑ ному рівнях.

Події в Україні змінюються так швидко, що писати цю колонку редактора мені було вкрай важко. Кілька днів тому зайшов у гості до колег з місцевої газети, які були змушені впродовж дня тричі переверстувати першу шпальту. Революція робить непередбачувані повороти, бо й сама була не надто передбачуваною. Коли ми готували цей номер, ще не було загострення ситуації, що відбулась після ухвалення драконівських законів 16 січня, не було скільки крові і, що головне, не було смертей… Що нас чекає попереду? Це відає тільки Господь Бог. Вірю, що Він увесь час був і є з нами. Події в Україні, які розпочалися наприкінці листопада, виглядали як чергова короткотривала акція протесту, доволі секулярна. В перші дні маніфестацій знайомий священик жалівся мені, що на заклики до молитви активісти реагують мляво. Проте все різко змінилося після першого загострення ситуації – жорстокого побиття студентів на нічному Майдані. Саме Церква дала прихисток тим, хто втікав від кийків «беркутівців».

У подальші дні релігійний чинник в революційних подіях ставав щораз помітнішим. Недарма цю революцію відразу ж назвали революцією гідності, адже гідність людині дарована самим Господом Богом. Українська революція унікальна. Європу тепер називають постхристиянською, натомість в Україні поруч із проєвропейськими гаслами спостерігається духовне пробудження. Це свідчить, що для українців поняття європейськості та християнської ідентичності не суперечать одне одному. Але присутність представників духовенства на Майдані не надто сподобалась представникам влади. В стилі радянських методів управління влада розпочала тиск на УГКЦ. Конфлікт навряд чи можна вважати вичерпаним, оскільки ми побачили, як держава розглядає діяльність Церков: виключно як підконтрольну організацію у резервації. Пострадянські чиновники не можуть усвідомити простої істини, що такі поняття, як правда чи справедливість, не мають політичного або партійного забарвлення. Це моральні категорії, які отримують політичне або партійне забарвлення лише в умовах диктатури й тоталітаризму, коли, що таке правда чи справедливість, диктується партійною лінією.

Звинувачуючи Церкву в політичній боротьбі, чиновники заперечують універсальність правди і справедливості, ставлячи їх у залежність від політики. Насамперед чиновникам слід навчитись розрізняти політичні погляди та загальнолюдські цінності, зрозуміти, що Церква стає на захист цінностей, а не політичних програм. Саме тому українська революція стала не лише реакцією на зміну вектора руху України із західного на східний, але й рухом за розрив з комуністичним минулим. І я насправді вагаюсь нині однозначно стверджувати, чого в ній більше – першого чи другого. Важко передбачити, що буде далі. Але всім нам важливо не залишатись осторонь тих процесів, а допомагати хто чим може – молитвою, ділами. Бо, як казав Іван Павло ІІ, раковою пухлиною ХХІ століття є байдужість.

Μάρτυς – це слово, яке ми часто перекладаємо з грецької як «мученик», буквально означає «свідок». Це людина, яка своїм життям засвідчує глибоку відданість тому, що є об’єктом її віри. Сьогодні ми звикли вживати цей термін лише до тих, хто не тільки свідчив життям про свою віру, але й помер за неї. З одного боку, це виправдане звуження значення цього слова, а з іншого, не варто применшувати й цінності свідчення своєї віри у щоденному житті.

В сьогоднішньому світі людина, яка по‑справжньому намагається жити заповідями блаженств з Нагірної проповіді, без сумніву, прирікає себе на повільне мучеництво. Не бракує нині й таких свідків віри, що проливають свою кров. Це найвища міра свідчення, тому Церква вже від самих початків свого існування особливо вшановує мучеників, називаю‑ чи їх «насінням Церкви». А більшість імен з нашого церковного календаря присвячена пам’яті тих, хто віддав своє життя за віру. Коли сьогодні читаю новини про переслідування християн на Близькому Сході, в Африці чи Азії, то ставлю собі запитання: чи я, живучи у християнському Львові, у мирний час, засвідчую свою віру з такою ж непохитністю, як ті християни, які в цей час гинуть від куль у Сирії чи Нігерії?

На мою думку, в цей Рік віри, проголошений Церквою, першим і єдиним завданням для всіх нас є зупинитись і замислитись, чи можемо бути названі свідками Христа. Бо якщо немає свідчення, то, ймовірно, немає й справжньої віри. Є набір абстрактних уявлень про влаштування всесвіту, культурна ідентифікація себе з нащадками, які охрестили цю землю 1025 років тому, віднесення себе до певної цивілізації, народу чи нації, бажання зберегти давні традиції та звичаї, але немає головного, без якого всі ці благородні інтенції стають ворогами віри. Коли у житті християнина немає жодних плодів віри, коли віра не стає через свідчення життям явною, хоч би серед домашніх, слід задуматись.

У ХХ столітті тисячі чоловіків і жінок – вірних Української Греко‑Католицької і Православної Церков, різних протестантських спільнот – ціною свого життя дали свідчення своєї віри. Цей досвід залишився практично неосмисленим нами. Так, він добре задокументований, але не відбулось богословської рефлексії мучеництва ХХ століття. Майже ніхто не ставить питання про те, як цей досвід повинен відображатись у житті сучасної Церкви, житті парафіяльних спільнот, навіть у її організації чи внутрішніх відносинах між мирянами та духовенством. Урочисті вшанування – це добре, проте це тільки фіксація досвіду, а не його осмислення, богословська рефлексія. Ця рефлексія в Дусі Святому покликана осмислювати досвід Церкви, давати їй нові інструменти для її місії тут і сьогодні.

В цьому номері хочемо пригадати читачам мучеництво ХХ століття. Серед статей знайдете портрети трьох ще не канонізованих свідків віри: мирянки, монаха і священика. Ці люди не належать до давніх часів, вони майже наші сучасники. Це люди не з ікон, а з чорно‑білих фотографій, вони жили поруч із нами і нашими батьками. Важливо зіставити ці портрети з аналізом сучасного стану віри в нашому суспільстві, який описав інший автор. Звісно, не можна протиставляти різні епохи, як чорне і біле. Кожен час має своїх героїв та негідників. Але наслідувати треба все ж таки добрі приклади – вони спонукають замислитись над своїм життям, змінювати його і додають сили свідчити.

Анатолій Бабинський

«Як родився Христос – так зродиться нове вільне життя на землі! Як воскрес Христос – так воскресне із гробу неволі наша свята Церква!», –  такі слова написав у своєму різдвяному посланні 1947 року Йосиф Сліпий із сибірського ув’язнення. Це був лише початок його каторги, а  радянська тоталітарна машина здавалась нездоланною. Проте навіть у таких умовах він сам не втрачав надії та знаходив можливість підтримати свою паству. В його словах немає дешевого оптимізму, який просто заспокоює, мовляв, «якось буде, і буде добре». Він закликає до непохитності у вірі, твердості в діях, а головне – не втрачати надії. Після 18 років ув’язнення і прибуття до Рима Йосиф Сліпий не пішов на заслужений відпочинок, а вступив у нову боротьбу. Хтось сказав, що невідомо, де йому було важче: там, де межа між добром і злом була чіткою, чи там, де дипломатія і канонічні апорії порушували питання мети і доцільності засобів. Давати однозначну оцінку Ostpolitik та розповідати про її наслідки для УГКЦ наразі важко. Перш за все тому, що звільнення самого Митрополита відбулось у контексті «Східної політики» Ватикану і стало одним з її найбільших успіхів. Тож тема Ostpolitik потребує зваженої, неупередженої оцінки та обговорення у нашій Церкві. Це стосується як минулих, так і нинішніх «східних стратегій» Ватикану.

Але повернімось до теми заслання Блаженнішого Йосифа. Він провів у неволі майже такий самий відрізок часу, який ми, українці, прожили після звільнення з того ж таки радянського «концтабору». Після помилування він пробув майже скільки ж часу в Римі, де не те що не втратив надії, а почав ще більше працювати. Натомість нині, за час значно коротший, аніж ці два періоди життя Патріарха, в нашому суспільстві щораз голосніше звучать нотки безнадії. Чеський богослов Томаш Галік вважає, що це «дух часу», що ми живемо в постоптимістичну  епоху. І немов продовжуючи цю тему, греко-католицький священик з Канади Мирослав Татарин каже, що нинішнє богослов’я повинно бути богослов’ям надії (інтерв’ю з ним читайте в найближчих числах «Патріярхату»). Важко не погодитись з такими очевидними речами.  Саме тому я розпочав це вступне слово зі слів надії 66-річної давності. Хоча тоді з людської точки зору надії могло бути не набагато більше, ніж у апостолів, які спостерігали, як їхнього Учителя ведуть на Голготу. Воскресіння Христа дало нам найтвердішу і найсвітлішу надію, з нього починається нова історія. Це нове творіння, восьмий день тижня, яким доповнилось створення всесвіту. Нинішня безнадія в суспільстві, відсутність довіри, зростання агресії, з одного боку, і посилення релігійного фундаменталізму, який намагається сховатись від цієї сумної реальності в позірному тріумфі католицизму чи православ’я, з іншого – все це ланки одного ланцюга, наслідки втрати надії, але тої надії, яка «не посоромить». Таку надію мав один з найвидатніших пастирів нашої Церкви – Патріарх Йосиф. Тож нумо вчитись і працювати!

Анатолій Бабинський