Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

Стати автором

Проф. д-р Дмитро Степовик

Особливості християнського світогляду Шевченка

Християнський світогляд Шевченка був і залишається однією з найбільших контраверсій у шевченкознавстві. Словесна й образотворчо-мистецька творчість його не дає однозначної відповіді, як Шевченко ставився до Бога, до Церкви, до релігії й віровизнання.

І це не тому, що, в нього на ці проблеми були суперечливі, непослідовні чи плутані погляди. Навпаки, вони у нього системні, ясні й визначені. Проблема полягає у підході до цих поглядів тих, хто в них пробував розібратися. Досі підхід до цієї проблеми нагадував перетягування ковдри тих, хто намагався прикрити нею свою наготу. Так, наприклад, не відповідає дійсності портрет Шевченка-християнина, який нарікає, плаче, благає у Бога поліпшення долі свого народу і своєї особистої долі. Ніщо не є таким далеким від сумління Шевченка, як отакими фарбами змальована його нібито рабська, упокорена, фанатична віра. Далекі від правди спроби приписати Шевченкові роздвоєність: пристрасні, романтичні звертання до Бога з одного боку (як вияв своєрідної мітотворчої ментальности) і епікурейський спосіб життя — з випивками, розвагами і сумнівними сексуальними зв’язками — з другого боку. Наругою виглядають спроби деяких кликуш з Російської Православної Церкви, наприклад, редактора «Троицкого слова» архиєпископа Никона (це видання друкувалося перед Першою світовою війною у Троїцько-Сергієвій Лаврі) трактувати Шевченка як «богохульника» і під цим претекстом накликати прокляття на всіх, хто в 1914 році хотів вшанувати пам’ять Шевченка у зв’язку із 100-річчям від дня його народження. І вже цілковитим блюзнірством було малювати портрет Шевченка як безбожника адептами марксизму-ленінізму: у концентрованій формі ця безсовісна брехня висловлена у статті Івана Назаренка, тодішнього головного «теоретика» марксизму-ленінізму в Україні, — у «Шевченківському словнику»: «Він показав безглуздість релігійних легенд, зривав покривало святости з біблійних героїв, доводив ворожість релігії народові… Шевченко показував, що релігія і церква є розсадниками мракобісся, гальмом у розвитку науки і культури».[1]

Це лише чотири основні упереджені погляди на цей делікатний аспект Шевченкової духовности, віддзеркаленої у його творчості. При бажанні їх можна збільшити: адже на виключне право трактувати релігійність Шевченка по-своєму претендують як християнські конфесії — православні, греко-католики, протестанти, — так і позахристиянські угруповання, наприклад, РУНвіра.

Якого ж кола насправді було християнство Шевченка? До якої з тодішніх або теперішніх віровизнань воно найбільше схилялося? Не буде помилкою сказати, що з погляду визнання усталених догматів Шевченко найближче стояв до обрядовости східнього християнства, конкретніше — до православ’я. У цьому віровизнанні він був у дитинстві, охрещений, відвідував православні храми, а його численні звернення до трьох осіб одноістотної Трійці (Отця, Сина і Святого Духа), до Богородиці Марії та деяких святих, так само шанобливе ставлення до ікон — усе це віддзеркалює саме православний світогляд.

Шанування поетом святих Православної Церкви вказує на те, що при всьому своєму критицизмі щодо тодішніх носіїв православ’я в його російському варіянті Шевченко неформально ставився до канонічних і догматичних основ Східньої Церкви, до православної богословії і священного передання. Чисто православний погляд Шевченка і на Богородицю Марію: цей погляд не має нічого спільного з протестантським запереченням особли­вої ролі Діви Марії у християнстві; але він також не містить у собі латинської католицької екзальтації. Богородична тема Шевченка має декілька духово-тематичних ліній, які переплітаються з підкреслено гуманним ставленням до жінки взагалі, з благоговінням поета перед феноменом материнства. Але центральна вісь ставлення Шевченка до Діви Марії точно співпадає з тією роллю, яка відведена їй у святих Євангеліях: вона пречиста, свята, непорочна, безмежно добра, бо вибрана самим Богом для великого й недосяжного розумові людини експерименту: перевести духовну іпостась Бога в матеріяльне тіло живої людини — для того, щоб це тіло умерло й одночасно зняло прокляття гріха з усіх інших людей. Велич Марії проектується виключно через велич Ісуса Христа. Ось ці рядки з поеми «Марія» виразно вказують на рефлекторну, христологічну велич і славу Діви Марії: «Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю, Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая, Молюся, плачу і ридаю — Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невільників, подай їм силу Твойого мученика Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пітая! Благаю, Царице неба і землі, Воньми їх стону і пошли Благий кінець, о Всеблагая».

Не тільки змістом, але й ритмікою, особливим молитовним настроєм, ніжним звертанням і проханням і, не в останню чергу, щедрим, але делікатним і щиро українізованим використанням церковнослов’янізмів — це чисто православне прославлення Марії, справжня молитва великої поетичної сили. Шкода, що жодна з Православних Церков в Україні й діяспорі і досі не спромоглася ввести цього чудового уривка в жоден молитовник. Серед численних прославлень Діви Марії це безумовно була б молитва-перлина, створена до того ж великим національним поетом-християнином. На відміну від переважної більшости людей, які у молитвах звіряють свої особисті клопоти і просять про індивідуальну допомогу, Шевченко молиться до Богородиці за «окрадених, сліпих невільників», тобто за свій цілий народ, може, за все людство. Ще Олександер Кониський відзначав, що Шевченко «зі своєї природи був людиною високо ввічливою і доброю. М’яке, наче віск, серце його ніколи навіть у своєму ворогові особистому не забувало чоловіка… Стоячи на національному грунті, Кобзар ширяє у сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, поладнати соціяльні неправди. Мрією його була загальна воля і братерство всіх народів».

Також зі своєї природи Шевченко і любить, і розуміє любов поза колом егоїзму, в тому сенсі, як проповідували у своїх богословських працях мужі Східньої Церкви, — як любов уселюдську звану «агапе». Автор маловідомої в Україні монографії про християнсько-філософську думку Шевченка, яка вийшла друком у Мадріді 1962 року, доктор Дмитро Бучинський вияснив природу любови у Шевченка такими словами: «До природньої любови людського серця Шевченко відноситься не тільки по-людському, значить з цілим людським достоїнством, без звірячих інстинктів і не впадає в тон аскетизму, а з найпильнішою увагою, ніжністю і найвищим її розумінням».[2]

Але це зовсім не означає, що Шевченко відділив себе муром від католицького світу (уніятів і римо-католиків), від протестантів. Його товаришування з польськими інтелігентами у Санкт-Петербурзі, а також на засланні (а вони були апріорі римо-католиками) вказує на те, що жодних конфесійних забобонів та упереджень у Шевченка не було, зокрема щодо римо-католиків. Щось подібне можна твердити і щодо його ставлення до греко-католиків. Звичайно, посилаються на зміст поеми «Гайдамаки», як на нібито рецептор завзятих антиуніятських настроїв Шевченка. Але це є однобічний погляд. Уже сам український патріотизм Шевченка не дозволив би йому стати на прю з мільйонами українців-галичан, які вже в його час були найсвідомішою у національному відношенні частиною українського віруючого народу. Далі. Хоч звертають увагу на те, що «Гайдамаки» — це єдина поема Шевченка, яка має науковий апарат (примітки), але мало хто дає собі звіт з того, навіщо ці примітки? Думається, що посилання Шевченка в цій поемі на джерела є очевидною вказівкою на те, що трактування Гайдамаччини є не так його особистим поглядом, як поетичною інтерпретацією джерел, які не в усьому могли співпадати з його ставленням до того повстання, зокрема до кривавих оргій, убивства власних дітей на підставі релігійного фанатизму тощо. Дуже й дуже сумнівно, щоб християнський гуманізм Шевченка мав щось спільне і симпатизуюче стосовно поведінки, скажімо, Гонти.

Що ж до протестантів, то відверто критична позиція Шевченка до формального християнства, до ортодоксального фундаменталізму і носіїв цього фундаменталізму в особі російського священицтва його доби — безпосередньо перегукується з традиційним критицизмом протестантів. Ніде Шевченко не виступає проти жодної протестантської конфесії своєї доби — ані проти лютеран, ані проти кальвіністів, анґлікан, реформатів, методистів чи баптистів. Навпаки, поеми «Неофіти» й особливо «Єретик» прямо вказують на віротерпимість православного Шевченка, ба навіть симпатію його до протестантського руху. Шевченко виразно тяжіє як у своїх позитивних висловлюваннях на християнські теми, так і в критичних щодо клерикалів, які забули про Заповіді Божі — до євангельського християнства, яке сповідував його великий попередник на ниві християнського інтелектуалізму в Україні Григорій Сковорода. Як скиталець Сковорода з іронією відкинув пропозицію києво-печерських ченців «кинути якір» постійного помешкання в їхньому манастирі через те, що вони «стовпи неотесані»; так і скиталець Шевченко відкинув цезаропапистське, зрощене з імперськими структурами «русское православне», до якого формально належав по своєму хрещенню.

Сковорода й Шевченко з євангельського погляду, спільне й відмінне у їхніх поглядах та в інтерпретаціях Святого Письма — ця тема ще не вивчена і не висвітлена ні в українській літературі, ні в українській філософії. Хоч відомо, що Шевченко з глибокою пошаною ставився до Сковороди і вже в ранньому дитинстві, сидячи в бур’янах, читав його псальми, очевидно з «Саду Божественних пісень». Об’єктивні дослідники обох світочів українського духу відзначають не так церковно-конфесійну, як євангельську близькість Шевченка й Сковороди. Про це пише, хоч і побіжно, автор згадуваної монографії про християнсько-філософські погляди Шевченка д-р Дмитро Бучинський, вказуючи, що пошук Шевченком Божої причини у всьому є точним повторенням тези св. Томи Аквінського: «Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!». Також у диспуті зі своїм опонентом Козловським Шевченко ясно висловив своє чисто євангельське розуміння присутности Бога у всьому, навіть у кожному листочкові на дереві, а також дію Святого Духа — невидимо, тихо, а найчастіше — через дію життєдайного Слова Біблії: «Теологія без живого слова не в силі створити ані ось такого липового листочка… Ми повинні благоговіти перед Матір’ю Того, що прийняв за нас муки і смерть на хресті». Виходячи з подібних численних висловлювань Шевченка, Дмитро Бучинський знаходить подібність християнина й філософа Шевченка до інших християнських мислителів.[3]

Великого значення набуває у наш час питання міжцерковних взаємин, які ніколи не були простими, не відзначалися гармонією і «одністю», до якої закликав наш Господь Ісус Христос. Подібна дисгармонія, певна річ, була і в час Шевченка. Тоді, як і тепер, Російська Православна Церква, вважаючи сама себе «найсвятішою», не соромилася в паплюженні інших Церков і віровизнань, включаючи й православних, якщо вони не були поплентачами «святєйшаго Синода» в Петербурзі та вищого ешелону російських попів. Чудово розумів деструктивну ролю російского православ’я у цілому християнському світі й Шевченко. Він бачив дріб’язковість у дотриманні обрядів, буквоїдство попів, бутафорну театральність у відправленні Божих Служб, культ паління свічок, окроплювань святою водичкою і шиття золотих риз. І коли на цьому закінчувалася віра, Шевченко гостро реагував на цю театральність без присутности Святого Духу, мав свою візію майбутнього, коли з тих риз дратимуть онучі, а кропилами замітатимуть нову хату. Якраз цю критику Шевченком формалізму в російському православ’ї, яке й тепер ще нагадує нереформований юдаїзм з його пейсами і ярмулками , та суботнім фанатизмом, — якраз це брали підставою російські «батюшки», звинувачуючи Шевченка у «богохульстві»; а комуністи, навпаки, використовували це як доказ «атеїзму» Шевченка.

Тимчасом Шевченко бачив, що терор обрядів — і то не найкращих — веде до роз’єднання християн і цілих Церков. «Шевченко болів навіть над роз’єднанням Церкви… Маємо багато здогадок про те, що він обурювався проти різних установлених догматів, канонів, обрядових звичаїв у Церкві. Але обурення його не походило зі самого установлення канонів, а з цього, що вони залишались у Церкві й були для християн мертвою буквою закону, а його віра була жива, основана на Книзі Правди — Христовій Євангелії. Це була причина, що він часом висловлювався дуже гостро проти надто разючої поверховости в Церкві, а також записав сам у «Щоденнику» з нагоди побуту на архиєрейській Службі Божій у Нижньому Новгороді: «В архиєрейській Службі, з її обстановкою та взагалі з тими декораціями, видалося мені щось тібетське чи японське. І на цій ляльковій комедії читають святу Євангелію! Яка суперечливість!».[4]

Усі ті висловлювання, які звичайно трактують після 1917 року як «атеїстичні погляди Шевченка», — якраз відносяться до клерикалів, які за єлейними словесами відступили від Бога, забули його настанови щодо любови до ближнього. Шевченко розвинув у своїй творчості відому тезу, висловлену у посланні апостола й євангелиста Івана про те, що любов до Бога і ненависть до ближнього — несумісні, тобто одна з цих тез мала б бути лжею: «Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі» (Перше соборне послання св. апостола Івана, 2:9). Тільки осудом фарисейства у сучасних Шевченкові духовних владик викликані його критичні зауваження про Церкву й церковників. Але у деяких критиків ці «філіппіки» Шевченка знову ж таки по-фарисейському видаються за «атеїстичні погляди».

А як же бути з тими прикрими запитаннями, які Шевченко часто ставить перед самим Богом? То він дорікає, що Ти, Боже, «смієшся, батечку, над нами», то риторично запитує, чи Бог бачить із-за хмари наші сльози й горе, а то прямо запитує Ісуса Христа в поемі «Кавказ»: «За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово істини… чи, може, щоб ми з тебе посміялись?». Подібних запитань ніби то претензій Шевченка до Бога чимало. Адже, за підрахунками митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка): «Коли зібрати докупи все, що становить істоту релігійного стилю «Кобзаря», то все це складає біля 15% останнього. Шевченко неповторний в нашій літературі таким широким релігійним виявленням».[5]

Однозначної відповіді на місце й значення цих запитань у християнських поглядах Шевченка нема. Всі відповіді — різнозначні, найчастіше вони є «коронними» аргументами на користь нібито «атеїзму» Шевченка. Але це є поверхова оцінка, так само як трактування релігійности Шевченка як різновиду Богоборства. Але коли так, то благочестивий Йов з біблійної Книги Йова, який переніс неймовірні фізичні й моральні страждання, теж виглядатиме за свої болісні, розпачливі запитання до Творця — ледь не найбільшим «Богоборцем» в історії. А хіба пророки, апостоли, євангелисти мало ставили запитань Богові з приводу всього того у світі, чого вони не розуміли, що здавалося їм поза межами компетенції Бога? Ні, таке пояснення — не у світлі Євангелії. Шевченко не був богословом, і багато подій, несправедливостей здавалися йому відступом від християнських правд, хоч Церква продовжувала твердити, що так все і має бути. Звідси — деякий дуалізм у його ставленні до Бога, який бачимо також у дуже багатьох учнів Ісуса, але який ніколи не трактувався як «Богоборство» і тим більше «атеїзм». До цього дуалізму в Шевченка додається щось «іще третє, ота боротьба між злом і добром, між неправдою і правдою, і перемога зла над добром і правдою у душі людини й оте страшне, що так хвилювало тоді Шевченка. А до такого особистого змагання прилучилась у нього боротьба з оточенням своїм і чужим»[6].

Таким чином, віра Шевченка — надконфесійна; може, цим вона найближче до літери й духу Євангелії. Він уже тоді бачив згубність міжконфесійних протистоянь, які сьогодні буквально роздирають національні організми й суспільства у багатьох країнах, і мав своє позитивне і своє критичне стосовно кожної з них. І ця його позиція також глибинно євангельська: адже в останній апокаліптичній книзі Біблії, «Об’явленні св. Івана Богослова», Господь посилає до семи існуючих тоді Церков Малої Азії свого ангела — і в жодній з них не було стовідсоткового порядку й повної відповідности Божим настановам. Хоч кожна з них мала і свої переваги.

Шевченка називають пророком України. Частіше це є образний вислів, але пророцтво його має і реальний зміст, відповідний біблійному тлумаченню. Поза всяким сумнівом, він носив у собі духовну візію, дану йому Богом. Як людина, він мав багато чисто людських вад і гріхів, але його устами часто говорило Провидіння, зокрема щодо України. Але Бог часто здійснював і здійснює свої пляни не через суперзірок, героїв і сильних світу сього, але через немічне й упосліджене. Біблійна тематика посідає дуже помітне місце в літературній і мистецькій творчості Шевченка, проте особливо хотілося б тут, у нашому контексті, наголосити на ретельному прочитанні й інтерпретації Шевченком книг так званих «великих пророків» Старого Заповіту. Ці прочитання є глибокі, повні символів і звернені у майбуття. Наслідування Шевченком 35 розділу біблійної пророчої книги Ісаї вивчають навіть у школах, але, на жаль, науковці-шевченкознавці не провели досі ретельного зіставлення оригінального біблійного тексту з текстом Шевченка. Пророк Ісая духовно бачив друге пришестя Ісуса Христа — за багато століть до його першого пришестя, — як настання тисячолітнього царства, примирення ворогування в суспільстві й природі, настання доби, повної гармонії, як це було при створенні світу:

«Розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим», «буде скакати кривий, мов олень, і буде співати безмовний язик», «лігво шакалів… стане місцем тростини й папірусу», «не буде там лева, і дика звірина не піде на неї», тобто на дорогу правди, «а будуть ходити лиш викуплені», «і радість довічна на їхній голові, веселість та радість осягнуть вони, а журба та зідхання втечуть».

Шевченко конкретизує обстановку, звужує простір з Всесвіту — до України (це видно, на прикладі певного українського пейзажу — із степами, озерами, верстовими та широкими шляхами); звужує також і час: це не тисячолітнє царство правди, а лише хвиля у вічності: «Тоді, як, Господи, святая на землю правда прилетить хоч на хвилиночку спочить», — мов би для того, щоб переконати зневірених людей у тому, що Бог є, що Він не забув землю і людей на ній. В описі блаженств, які настануть з приходом правди, Шевченко в цілому йде за Ісаєю: тут і «незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть»; «і німим отверзуться уста»; і «дебрь-пустиня неполита, сцілющою водою вмита, прокинеться, і потечуть веселі ріки»; і на широких шляхах правди «без гвалту і крику позіходяться докупи, раді та веселі» колишні раби. Все це дослівна інтерпретація Ісаї. Але, поряд з цим, Шевченко вводить фразу, якої в Ісаї нема: після слів «німим отверзуться уста», які відповідають словам Ісаї «буде співати безмовний язик», — Шевченко вставляє фразу: «Прорветься слово, як вода». Кому доводилося бачити, як у сухому степу пробивається з надр землі джерело холодної чистої води, той оцінить багатозначну місткість цього образу Шевченка і порівняння слова з цим джерелом. Україні під залізною московською п’ятою так бракувало вільного слова — і кому про це було краще знати, як не Шевченкові, який у викритті московського імперіялізму користувався часто Езоповою мовою, але таки за вільне слово був спійманий і засланий на 10 літ у тодішній царський «архіпелаг ҐУЛАГ». Тому фраза щодо прориву слова, як води, добавлена Шевченком до тексту Ісаї, як його візія царства правди, царства Ісуса Христа, де буде не тільки рай духовний і матеріяльний, але і рай волі.

Шевченко був християнином філософічного складу думання, який, як і апостол Павло, готовий був навіть душу погубити, аби лиш його народ був помилуваний і прощений, аби зменшилися — чи й зовсім були скасовані — його страждання. І сьогодні в живих храмах народ — це не безмовне й тупе стадо, а люди, повні запитань. Хвала єднається з гострим допитливим розумом, із дошукуванням правди, а шукати чогось не можна, не запитуючи. Шевченко шукав «у християнській релігії не формальних моментів, не мертвої обрядовости, а намагався збагнути те, що було в ній найбільш істотне».[7]

  • Додаткові матеріяли про християнський світогляд Шевченка подано у «Світи Тараса Шевченка», ЗНТШ 214, ст. 23-5.3

[1] Іван Назаренко. Атеїстичні погляди Тараса Шевченка. Шевченківський словник, т. 1, Київ: УРЕ, 1976, ст. 48

[2] Дмитро Бучинський. Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка. Мадрід-Лондон. Союз Українців у Великій Брітанії, 1962, ст. 167.

[3] Там само. ст. 203.

[4] Там само. ст. 201.

[5] Митрополит Іларіон. Релігійність Тараса Шевченка. Вінніпег. Інститут дослідів Волині, 1964. ст. 8-9.

[6] Леонід Білецький. Віруючий Шевченко. Вінніпег. Українська Вільна Академія Наук у Канаді, 1949. ст. 9

[7] Протоієрей, д-р Іван Стус. Релігійні мотиви у творчості Тараса Шевченка. Едмонтон, Альберта, 1989. ст. 14

Берестейська унія і розвиток українського ікономалювання у XVI і XVII століттях

Одна з неправдивих тез про Берестейську Унію — що Унія сильно зашкодила самобутності української культури та українського мистецтва. Тлом цієї тези було суто політичне і пропагандистське твердження, нібито внаслідок Берестейської Унії українська культура була піддана інтенсивній латинізації. Ми прекрасно здаємо собі звіт з того, що добрі наміри ініціяторів Унії (і насамперед єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького) обернулися багатьма клопотами і невдачами внаслідок грубого втручання у берестейський процес політичних кіл польсько-литовського королівства і московського царства. Західнім і східнім сусідам України і Білорусі невигідно було допустити, щоб українське православ’я встановило прямий зв’язок із Святим Престолом у Римі, оминаючи цих сусідів з їхніми амбіціями і виразними імперськими тенденціями щодо України і Білорусі. Тому благородне починання України відновити єдність Вселенської Церкви (після п’яти з половиною віків православно-католицького розбрату) було втоплене у тяжкій інтризі гордих і можновладних людей. Від цього потерпіли не тільки Україна з Білоруссю, а й усі, хто зірвав нормальний і, безперечно, благословенний Богом процес християнського єднання.

Якби з’єдинення православних України й Білорусі з Римським патріярхатом не було у плянах Божих, ми вже давно забули б про уніятів і їхнє починання не протрималося б не те що 400 років, а навіть 40 років. Ідея єдности з Римом — це українська ідея, ідея українського християнства, ідея Володимирового хрещення, яке скріпило повноту і законність східнього візантійсько-грецького обряду у лоні єдиної, соборної й апостольської Церкви з престолом святого Ісусового апостола Петра. Нема сумніву в тому, що з віднайденням Україною своєї державної незалежности, яке розпочалося 24 серпня 1991 року, ця ідея церковної єдности знову стане незабаром на порядок дня — і берестейський процес буде продовжений і завершений. Християнська Україна пожала б незрівнянно щедріший духовний урожай, якби була своєчасно і одностайно погодилася на єдність Церкви на основі вироблених у Бересті 33 умов, за якими в Українській Церкві повністю зберігався греко-візантійський обряд. У 33-ій умові договору про з’єдинення з Римом мовиться: «Ми, будучи впевнені про нашу віру, святі Тайни й обряди наші, тим певніше, без найменшого порушення сумління нашого і доручених нам духовних овечок, могли приступити до святого з’єдинення з Римською Церквою, а й інші, бачучи, що все було нам збережене непорушним і цілим, щоб тим радісніше пішли нашими слідами».[1] Тодішній Папа Климент VIII (1592-1605) і Римська курія повністю прийняли умови українців і на врочистому прийнятті у Римі 23 грудня 1595 року ратифікували всі статті договору.

Перед Европою і всім світом відкривалася унікальна можливість поновити втрачену християнську єдність. Якби не гордість і амбіції сусідів України, можна було б уникнути кривавої українсько-польської війни 1648-1654 років, фатальної за своїми наслідками Переяславської ради і всіх наступних катаклізмів і трагедій України. Але все пішло дорогою зла — ми маємо те, що маємо… Проте надія живе, і думки про єдність і примирення не полишають нас і сьогодні. Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, якого важко запідозрити у відсутності українського патріотизму і нелюбови до східнього обряду, у тяжкий для України 1942 рік ось як бачив перспективу з’єдинення всієї християнської України з Римом: «З притиском стверджую, що поєднання з Вселенською Церквою не спричинює жодної потреби відрікатися якого-небудь звичаю, передання чи обряду Православної Української Церкви. Вона нічого не втратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу, національну пам’ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіма віруючими християнами цілого світу. Ми, названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними. Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили ні одної цінної пам’ятки минувшини, і ми нічого не стратили з святого передання нашого Великого св. Володимира».[2]

Це вагомі слова авторитетної людини. Попри потоки пропагандистської літератури радянського періоду, що «процес окатоличення українського населення безперервно супроводжувався кровопролитям»[3], — ми насправді не втратили, як писав митрополит Шептицький, жодної цінної пам’ятки минувшини. Була костельна, римо-католицька культура поляків, литовців, німців, угорців, які великими громадами жили в Україні. Були якісь її впливи на українську культуру — іноді сильні, іноді не надто сильні. У братських школах, у Києво-Могилянській академії справді викладали латину, отже, була і латиномовна українська поезія, філософія. В цілому західніх елементів в українській культурі багато, але майже всі вони прийшли до нас природнім шляхом, як бажані явища, а не як нав’язані силою. На церковному полі були спроби внести латинські літургічні елементи в український обряд греко-візантійської традиції, але вони не прижилися.

Чи пошкодила «латинізація» самобутності української церковної архітектури? Чи був знесений хоч один іконостас в українському храмі внаслідок «окатоличення»? Чи заборонялося українським друкарням випускати й поширювати Служебники й інші богослужбові книжки церковно-слов’янською й українською мовами? Хто чув спотворені «латинізацією» українські колядки і щедрівки? Де ті села й міста, які масово зрікалися східнього обряду і переходили на латинство?

Діставши відповіді на ці й інші запитання, ми одержимо реальну, а не зфальшовану пропагандою зі Сходу картину щодо впливу Берестейської унії на духовість, культуру і мистецтво українців. Якщо зіставити маштаби збитків України від «латинізації» й «окатоличення» — з одного боку і від русифікації — з другого, то ми побачимо дійсну руйнівну силу останньої, бо якраз вона, а не латинський чи протестантський Захід, зруйнувала оригінальність українського християнства, нашої духовної культури, церковного мистецтва і підвела цілий український етнос до порогу зникнення з обрію землі.

Берестейська унія не становила жодної загрози творчим людям України — будівничим, малярам, переписувачам і друкарям книг, різьбярам. Навпаки, для них у Бересті широко відкривалося нове «вікно у Европу», поряд з уже існуючими іншими «вікнами» через Волинь, Галичину, Закарпаття, Буковину, придунайські і причорноморські краї. Ще з часів князівської Київської Руси-України наші мистці, хоч і працювали в ареалі греко-візантійської культури, тяглися до романського Заходу і готично-германської Півночі. Задовго до Берестя українські майстри так тонко й майстерно сплавили візантійські, готичні, ренесансні елементи на основі народнього українського мистецтва, що вже у добу пізнього середньовіччя українського іконного малярства або книжкової мініятюри не сплутаєш з мистецтвом жодного іншого народу візантійського культурного ареалу (греків, грузин, болгар, сербів, росіян, румунів).[4]

Зберігаючи тверду відданість канонічній основі східньої православної ікони, українські малярі водночас думали й відчували в естетичному просторі людей «західнього покрою» і пильно працювали над узгодженням східнього аскетизму і західньої життєрадісности, яка більше відповідала національній психології українців. Тут дуже важко було уникнути еклектики на полях іконографії або стилю, але якраз добре розвинене народне мистецтво, особливо на його декоративному відтинку, сприяло нееклектичному з’єдиненню часом протилежних стильово-іконографічних тенденцій.

Цим своїм майстерним «аранжируваням» між Сходом і Заходом українські майстри сакрального мистецтва завоювали велику популярність у деяких країнах західніше України, навіть країнах римо-католицького віровизнання, включаючи Польщу. Східня ікона прийшла і стала святинею у католицькій Польщі саме з України. Те ж саме можна сказати про Литву, Угорщину й Австрію, де через посередництво України запроваджується культ чудотворної Богородичної ікони. А в ХІV-ХV століттях у польському монументальному малярстві (стінописах костьолів, каплиць) спостерігається велика мода на так зване «візантійське малярство», роблене руками українських майстрів.[5] Що воно дійсно джерельно українське, а не грецьке чи російське, як це умисно чи не навмисно твердить польська дослідниця цих мальовил Анна Ружицька-Бризек, — посвідчує їх цілковита стильова суголосність з українським малярством (мініятюрним, іконним, монументальним) цієї самої доби: в них є об’єм, а не площинність; пряма перспектива, а не зворотня; орієнтація на європейський типаж обличчя, а не на східній. Мова йде про малярство в колегії у Висліці, каплиці святої Трійці у Люблинському замку, катедрального костелу в Сандомирі та в каплиці Хреста Господнього у Вавельському замку Кракова.

Принципова різниця греко-візантійського церковного малярства в Україні і малярства інших країн і народів, які прийняли християнство східнього обряду, полягає в тому, що українці запроваджували в себе головні стилі, характерні для мистецтва західньоевропейських країн (готику, ренесанс, маньєризм, барокко, рококо, романтизм, клясицизм), тоді як інші оберігали візантинізм від впливів цих стилів, як від вогню.

У Болгарії і на Афоні зворотня перспектива на іконах збереглася аж до початку XIX століття. Москва, Новгород, Ростов і Суздаль трималися площинного малярства, лінійности і льокалізації кольорів доти, поки «святєйший» Синод і Петербурзька Академія художеств силоміць не впровадили в російське ікономалювання класицистичного стилю.

Не так було в Україні, та й у Білорусі, яка на мистецькому полі теж ішла відповідно стильвому перебігові країн Заходу. Мистці цих двох країн були стало повернені своїм обличчям до Заходу. Це був їх вільний вибір і їх відчуття своєї належности до західньої цивілізації.

Якщо мовити про творчість великих майстрів високого професійного рівня, то жодна риса не була ними впроваджена без обдумування і на шкоду місцевій національній традиції. Ось чому ми говоримо про стилі українського ренесансу або українського барокко. Це є терміни, а не довільне сполучення прикметника й іменника. Бо визначальні риси мистецьких стилів, як вони склалися в країнах-автохтонах (і насамперед на Апенінському півострові), так детально, ґрунтовно й органічно абсорбовані українським мистецьким (та й літературним, архітектурним, музичним також) тереном, що стиль дійсно набував національних прикмет, але не втрачав при цьому своєї автохтонної ґенези.

В науці про мистецтво усталилася думка, нібито саме з Берестейською унією в Україну почали проникати західні впливи, поширюватися європейські мистецькі стилі, які «зіпсували» чистоту православної візантійської ікони «латинізмами», сприяли секуляризації українського церковного мистецтва. Насправді все це було не так. Розходження українського мистецтва з клясичним візантинізмом почалося ще в ХІ-ХІІ ст., коли великий іконописець Києва Алимпій відмовився від площинности і зворотньої перспективи, почав разом із своїми учнями використовувати власну гаму кольорів в іконах і фресках — відмінну від константинопольсько-візантійської.

В наступні віки відмінностей між українським і візантійським мистецтвом ставало ще більше. Для ХІІІ-ХV століть характерні явища т.зв. передвідродженського стилю, найкраще виявленого в мініятюрах рукописних книжок України. А з початком ХУІ ст., тобто майже за ціле століття до Берестейської унії, в Україні розцвітає місцевий варіянт ренесансного мистецтва, який змінив всю іконографію — як фігурних, так і декоративних композицій.

І знову книжкова мініятюра (а з початком книгодрукування, — також і гравюра) стали найкращим полем пошуків українського ренесансно­го мистецтва. Волинь, Київщина, Галичина і Чернігівщина майже одночасно приймають цей місцевий ренесанс як стиль ікони, фрески і мініятюри.

Квінтесенцією українського ренесансу стали мініятюри для рукописної Пересопницької Євангелії, автором яких був, здається, видатний майстер пензля Андрійчина, який називав себе «Многогрішним». Написання і оздоблення Пересопницької Євангелії датується 1556-1561 роками; отже, утвердження і розквіт українського ренесансу ніяк не зв’язаний з Берестейською унією.

Проте унія вплинула на подальший розвій українського мистецтва. І не тільки тим, що відкрила шлюзи для вільних контактів України із Заходом і навпаки. Боротьба, яка розгорнулася в Україні навколо рішень Берестейської унії, прискорила заміну в українській літературі й мистецтві ідеї гармонії і рівноваги, властивої ренесансному стилю — на ідею суперечливости, руху, контрасту. Берестейська унія з її драматичними наслідками стала вихідним пунктом формування українського варіянту стилю барокко, який надовго — на цілих 200 років — запанував у літературі й мистецтві. Цікаво, що з переходом значної частини українських єпархій під духовну юрисдикцію Ватикану, зовнішні впливи із Заходу на процес формування українського мистецтва барокко був ще менший, ніж українського варіянту стилю ренесансу. Тут цілковито відпадає аргумент противників унії, що унія відкрила шлюзи для латинізації й окатоличування української культури і втрати нею своєї самобутности. Українське барокко таке оригінальне, що в ньому дуже важко виявити якісь прямі запозичення, а тим більше — з контрреформаційного католицького барокко. Досить зіставити, скажімо, костельну архітектуру, малярство, графіку Польщі з церковною архітектурою, іконостасами і гравюрами в Україні тієї самої доби барокко, щоб переконатися, якими відмінними були в усьому, за винятком спільних рис стилю — характеру форми, передачі руху, відчуття драматичної напруги, нагромадженням контрастів.

Звичайно, барокко ще більше зблизило українське мистецтво з мистецтвом Заходу ХVІ і ХVІІ століть і відповідно — віддалило його від мистецтва Московського царства і Балканських країн. Але цей здвиг стався не за рахунок відмови від свого та набуття чужого. Скажімо, до ікони, яка не властива мистецтву римо-католицьких базилік і костелів, не можна було нічого взяти з католицького барокко (а з протестантського — і поготів). Проте українські іконописці так добре опанували мову барокко і пристосували її до заглибленої духовної ідеї зображення святого лику, що українська бароккова ікона викликала здивування і захоплення навіть у найвідданіших прибічників візантійського стилю іконного малювання.

Православний сирійський архидиякон Павло Алепський, проїжджаючи Україною разом з антіохійським патріярхом Макарієм на початку 50-х років ХVІІ століття, побачив українські ренесансні і ранні бароккові ікони в церквах на великих просторах України — від Поділля до Чернігівщини. «Церкви одна від другої величніші, кращі, гарніші, вищі і більші; іконостаси, тябла та ікони одні від одних кращі і досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща», — писав сирієць Павло.[6] В іншому місці своїх записаних вражень він так характеризує одну з ікон у церкві Василькова під Києвом: «Ікона Владичиці там велична та прекрасна, вражаюча подивом розум; подібної ми ні раніш, ні після не бачили. Богородиця так чудово намальована, що ніби говорить; одяг її ніби темно-червоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили подібного виробу, — тло темне, а складки ясні, як складки справжнього оксамиту. Щодо обруса, який, спадаючи донизу, закривав її чоло, то тоді здається, що він ніби переливається та ворушиться».[7] Подібних захоплених оцінок українського церковного мистецтва у книжці подорожніх вражень Павла Алепського чимало. З контексту його розповіді очевидно, що мова йде про нові ікони й іконостаси, створені мистцями десь наприкінці ХVІ і в першій половині ХVІІ століть. Описи такі деталізовані, що з них можна висновувати: мова йде про ранні бароккові ікони, де дуже чітко поставлені проблеми експресії, руху (Богородиця «ніби говорить», її обрус «переливається та ворушиться»); проблеми передачі матеріяльної фактури предметів (порівняння одягу з оксамитом, гра світла й тіні на складках тощо). Багато описаних Павлом ікон не дійшло до нашого часу, але ті, що збереглися в цих та інших регіонах України (наприклад, іконостас у церкві святого Духа в Рогатині 1642 року), дуже точно відповідають описам Павла Алепського, — і це є ікони переходового характеру від стилю ренесансу до барокко!

Українські ренесансні й бароккові ікони ніяк не можна ідентифікувати з образами мадонни чи святих, які прикрашали католицькі храми. Навіть у вишуканому ренесансному або пишному барокковому «убранні» ікона залишалася іконою: уся трансцедентальна ідеологія і образна система в ній промовляли про заглиблений духовний світ візантійського мистецтва. А нові стилі ще більше посилювали її психологію і вплив на віруючих, до яких ікона ставала ближчою не тільки силою духу, а й подібністю до них рисами обличчя, одягом, виразом глибокого співчуття.

Але і прямий та раптовий перехід від візантинізму до барокко був би навмисним і неможливим. «Візантійська мистецька традиція, — писала Віра Свєнціцька, — та культура барокко за своєю ідейно-філософською основою та формально-образною мовою — два полярно протилежних світи. Взаємодія їх на певному грунті й у певному часі сприяла появі у мистецтві окремих народів (передусім слов’янських) нових явищ, цікавих і несподіваних щодо інтерпретації сюжетів, іконографії та формальної мови».[8] Українській іконі треба було пройти через тривалу часову смугу передвідродження, узгодження з художніми принципами українського народнього мистецтва, далі через ренесансне ХVІ століття — щоб увійти у світ барокко з його «новими, цікавими і несподіваними явищами».

Вікно у романський католицький світ, яке відчинила Берестейська унія, освітило українське іконне малювання новими барвами. В Італії і суміжних з нею католицьких країнах, зокрема в сусідній до України Польщі, якраз на межі ХVІ і ХVІІ століть розвивалися власні форми барокко.

Отже, ця стильова хвиля в Україні і на Заході піднімалася майже синхронно, але котилася вона більше паралельно, ніж зустрічно — з огляду на різниці в церковному обряді, мистецьких традиціях і національних естетичних ідеалах. Не можна, звичайно, цілковито виключати значення західніх впливів, але вони були не суто католицькими. Скажімо, українська орнаментальна гравюра першодруків Львова, Острога, а відтак і Києва[9] більше взяла від протестантського ренесансу і барокко, ніж від контрреформаційного католицького барокко.

Отже, помилково розглядати Берестейську унію як інструмент утисків самобутніх основ української ікони, мистецтва і всієї культури. Унія розширила традиційні культурні зв’язки України з романським Заходом, але не перетворила добровільного характеру цих зв’язків на умисні чи й насильницькі впливи. Не слід механічно переносити політичних і церковних наслідків Унії на поля мистецтва і культури і нашивати на ці поля пропагандистські ярлики «окатоличення», «латинізації» і «польонізації». Мистецька традиція, віровизнання, обряд, як і особиста й національна психологія та філософія — це Божі установлення, а не імпульсивні патріотичні чи націоналістичні пориви. А Божі установлення не так легко подолати чужими впливами чи знищити завоюваннями, як би то комусь не хотілося.

Берестейська унія на мистецькому терені поклала рубіж для гармонії ренесансного стилю в мистецтві України і створила суспільне тло для початку розвитку неспокійного, розбурханого стилю барокко. Могутній поштовх, який дістала культура України внаслідок кардинальної зміни статусу Української Церкви (в її західніх єпархіях) і викликаною цим боротьбою різних суспільних сил, яскраво віддзеркалився у всіх мистецтвах, в тому числі у найдавнішому, найпошанованішому й найтрадиційнішому мистецтві ікони.

[1] Цит. за виданням: Матвій Стахів. Христова Церква в Україні. 988-1596. Стемфорд, 1985, с. 366.

[2] Андрей Шептицький, Галицький митрополит, Львівський архиепископ. Лист до української православної інтелігенції. Газета «Краківські вісті», 5 квітня 1942 р.

[3] С.Т.Даниленко. Дорогою ганьби і зради. (Історична хроніка). Київ, 1970, с. 20

[4] R. Biskupski. Malarstwo ikonowe od XV do pierwszej polowy XVIII wieku. Polska sztuka ludowa, 1985, No. 34, s. 153-176.

[5] Anna Rozycka-Bryzek. Bizantynsko-ruskie malowidla w kaplicy zamku lubelskiego. Warszawa, 1983, s. 154-164.

[6] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVII века… Выпуск 2. Москва, 1897, с. 28

[7] Там само, с. 41

[8] В. І. Свєнціцька. Український живопис ХVI-ХVIІ й ХVІII століть у контексті візантійських мистецьких традицій та західньо-европейського барокко. Українське барокко та європейський контекст. Київ, 1991, с. 90

[9] Яким Запаско. Мистецька спадщина Івана Федорова. Львів, 1974, с. 180-220.