Полісся

«Я — хліб життя!»
(Евангелія від св. Івана, 6, 48)

 З приходом на нашу землю перших християнських місіонерів, хрещення України рівноапостольним князем Володимиром Великим поклали початок українського християнства, воно стало світлом для наших північних сусідів і саме з Києва прийшла до них віра Христова, православна Церква, яку пізніше Москва підмінила своєю, так званою «канонічністю», знівелювавши тим самим нашу духовність і нашу віру.

Більше як тисячу років тому на Волині й Поліссі йшло вже бурхливе будівництво Божих храмів, манастирів, які ставали .головними духовними осередками українського православ’я, важливими фортецями Духу і Віри для нашого народу.

Храми Божі прикрашали волинські будівничі неповторними, по своїх мистецьких цінностях, образами, а так як, здавен Божа Мати була покровителькою України, то в кожній церкві її ікона стала незамінною і по особливому прикрашена.

Малювались і прикрашались образи і інших святих, зокрема святителя і чудотворця Миколая, преподобного Онуфрія, мучениці Параскеви.

З часом вірні, в окремих храмах, відчули благодать Божу від святих образів, біля яких відбувались завдяки чудотворній їх силі зцілення немічних і калік, прозріння сліпих, оздоровлення недужих.

Такі ікони почали називати благодатними і чудотворними, а церкви, в яких вони знаходились, стали місцями широковідомих відпустів, коли то в дні прощ до святих чудотворних образів прибували з найвіддаленіших місць землі нашої тисячі прочан.

Найважливішим відпустовим місцем, завжди вважався Почаїв — найбільша святиня землі нашої з чудотворною іконою Божої Матері, Стопою, Богородиці, мощами Преподобного Ійова (Залізо).

Про Божу благодать Почаївські святині сказали вже багато. Інші відпустові місця волинської землі залишаються й по наш час недослідженими, але їх роль в утвердженні віри Христової — святого українського православ’я є дуже значною, тому наші читачі повинні знати й інші важливі відпустові місця рідної землі з чудотворними образами, що збереглись завдяки глибокій вірі й любові наших предків.

Першою широковідомою чудотворною іконою Божої Матері на історичній Волині й Поліссі був образ Богородиці Біловіжської. Село Біловіж отримало свою назву від слів «біла вежа», яка була тут побудована ще в 12 ст. київськими князями для спостереження і оборони. Село розташоване на межі Волинського й Київського князівства, біля так званого Чортового лісу. Через Біловіж проходив давній важливий торговий шлях з Овруча на Давид-Городок.

З незапам’ятних часів тут був храм Воскресіння Господнього з чудотворним образом Богородиці. За переказами, що й дотепер живуть в селі, цей образ належав комусь з дружинників княгині Ольги, який подарував його місцевій святині.

В усі часи до святого образу приходили тисячі прочан з вірою і надією, і Господь давав їм за євангельським: «Вам — по вірі Вашій!».

Образ Божої Матері Біловіжської має неперевершену мистецьку і духовну цінність та належить до великих святинь нашого народу. І в наш час кожного року, 15 липня, в свято Положення Чесної ризи Божої Матері є відпустовим днем для вірних всього північно-східного Волинського Полісся, які поспішають тоді до Біловіжа, щоб доторкнутись душею і оздоровитись тілом від святого чудотворного образу, який впродовж віків зцілював і оздоровляв тих, хто з вірою і любов’ю прикладався до нього.

Давньою святинею Волині й Луччини, зокрема, був образ святителя і чудотворця Миколая в манастирському храмі його імени, в с. Жидичин, 7 км. північно-західніше Луцька. Жидичинський манастир і сам чудотворний образ виводять свою історію з 12 ст.

В «Літописі Руському» під датою 1227 рік знаходимо такий запис літописця: «Коли ж сидів Ярослав Інгверевич у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитись і помолитись Святому Миколаю. І здав його Ярослав до Луцька, сказали йому бояри його: «Візьми Луцьк, схопи тут князя їх!». Але він, Данило, відповів: «Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколаю і не можу сього вдіяти».

З літопису дізнаємось про високу моральну й духовну чистоту князя Данила Романовича, який 19 грудня (на зимового Миколая) прибув до відпустового місця в Жидичинський манастир і молився перед чудотворним образом за любов і злагоду в Україні-Русі. Князь біля чудотворного образу в час молитов отримав багато Божої благодаті, ще глибше перейнявся вірою і любов’ю, відкинув будь-яку гріховність, що на неї підбивали його бояри. Ця чудотворна ікона святителя Миколая, безперечно, є дарунком волинських князів, які з великої любови до обителі передали манастиреві.

Тисячі людей кожного року, 22 травня і 19 грудня, приходили поклонитись чудотворному образу, залишали біля нього свої духовні й фізичні недуги, набирались вірою й любов’ю до Вседержителя, вчились любити ближнього як самого себе.

Важливим відпустовим місцем ще з княжих часів був Цегів, що поруч міста Горохова. Притягала сюди прочан чудотворна ікона Божої Матері по назві Цегівська, Базарська, Погановська.

Цегівською називають ікону тому, що знаходиться в сільському храмі Введення Божої Матері, Базарська, із слів старожилів, — перенесена з Базарського манастиря, що знаходився в урочищі під такою ж назвою поруч села. Руїни цієї обителі, справді, було видно ще 1865 року, а по тому вони були розібрані горохівськими міщанами під будівництво.

Свою третю назву — Погановська, отримала через те, що в середньовіччя вірні шукали і знаходили в Богородиці Цегівської захист від турків-поган.

Образ дуже, дуже давній, намальований на дереві. Поруч Богоматері з Божественним дитятком на лівій руці, зображені тут різні зцілення хворих, сліпих, подароване життя вбитому. Образ прикрашає срібна визолочена шата мистецького карбування.

До чудотворного образу Цегівської Божої Матері щороку приходили вірні, несли свою любов і нашу, набирались віри і терпіння. Нині чудотворний образ в парафіяльному храмі Введення Богородиці, що належить до московської церкви і лише незначна частина волинян приходять у відпустові дні до святині. Автор цих рядків, який побував в усіх тут описаних відпустових місцях, мав можливість спостерігати за участю прочан та перебігом урочистостей в дні прощ.

Найбільшою святинею північного Волинського Полісся з незапам’ятних часів вважаються чудотворна ікона Божої Матері Куп’ятицької. Свою назву отримала від села Куп’ятичі, що за 7 км. на схід від міста Пинська. Розташоване село на березі річки Ясельди, лівої притоки Прип’яті і на протязі сім століть своєю чудотворною іконою притягає до себе тисячі прочан.

Образ Богородиці Куп’ятицької з’явився 1180 року, в яскравому світлі, в лісі на дереві, молодій пастушці Ганні. Дівчина робила кількаразові спроби віднести святиню додому, але Хрест з Образом повертався на місце з’явлення. На тому місці було побудовано дерев’яну церкву в ім’я Пресвятої Богородиці. Храм знищили татари, а хрест з іконою загубились. Вдруге з’явився образ подорожньому Якиму. Він побачив яскраве світло, що виходило з землі й там знайшов втрачену святиню.

На місці спаленого храму, 1629 року, було побудовано новий храм, а при ньому засновано Введенський чоловічий і манастир, фундатором якого був Каштелян Новогрудський Василь Копець. При манастирському храмі був престіл св. Миколая, в пам’ять про спасення жителів села від морової язви, і кожного року, 22 травня, на свято святителя Миколая відбувається хресний хід, під час якого згадують цю важливу подію.

Український шляхтич Василь Копець із роду Войнів відписав манастиреві дві волоки землі з селянами в Куп’ятичах та дві за річкою Ясельдою, в селі Волька.

1659 року княгиня Марія Радзивіл, дочка молдавського господаря заповіла тисячу злотих на негаснучу лямпаду перед чудотворною іконою Богоматері.

1722 року бенедиктини з Городищенського римо-католицького манастиря захопили Куп’ятицьку обитель і деякий час володіли православною святинею. Незабаром їх було вигнано з обителі, але 1743 року вони оволоділи Куп’ятицьким манастирем, який перебував в їх руках до 1795 року.

По захопленню обителі римо-католиками православні ченці з чудотворним образом відійшли до Києва, помістили ікону в соборі Св. Софії. Нині парафіяльному храмі св. Миколая зберігається копія чудотворного образу Куп’ятицької Божої Матері.

Впродовж віків тисячі прочан ішли до Куп’ятицької святині, щоб поклонитись і помолитись чудотворному образу, відчути на собі його благодатну силу, оздоровитись духовно й фізично.

Всі чудеса від образу описані у віршах, що їх писали прочани на стіні біля святині, зібрав і записав 1644 року ієромонах Іларіон Денисович (Кальнофойський).

Під час своєї чергової наукової подорожі до Пинська в серпні цього року, відвідав я Куп’ятичі, щоб оглянути все те, що лишилось від колишньої святині.

Парафіяльний храм св. Миколая в Куп’ятичах (фото з 60-их років).

На місці, де пастушці Ганні з’явилась чудотворна ікона, вибилось і джерело з цілющою водою. «Кожного року, — розповідала мені 73-річна жителька села, Віра Гук, — в день Введення Богородиці приходили тисячі людей до цього святого місця. Безбожна влада на місці джерела виконала широку яму, для смітника, зрізали хреста, понищили всі ознаки святощів Куп’ятицької святині. Здавалось джерело перестало витікати на віки, проте попри всі старання атеїстів-комуністів щороку, в ніч перед 28 листопада, вся яма заповнюється кришталево-чистою водою…».

Цю воду беруть з собою прочани, які в той день масово прибувають з усіх сторін Пинщини. Про ще одну велику святиню нашої землі чудотворний образ «Воремельський хрест».

Відомий дослідник Волині другої половини минулого століття отець Аполоній Сендульський у «Волинських епархіяльних відомостях» (1878, ч. 13, стор. 531-533) писав так: «На тому місці в Боремлі дотепер стоїть палац Чацького, колись було житло попередніх православних власників містечка, а біля нього знаходилась православна церква і в цій церкві з давніх часів славилась благодатними діями ікона Спасителя, на якій Він зображений несучим хреста і знеможений під його вагою у високому значенні того. Поруч головного хреста, якого несе Спаситель на плечах, на всій цій іконі безліч ще хрестів (33), зображені якби його тіні…».

Образ цей був в числі намісних ікон тої церкви. Нові власники Боремля Чацькі на початку 18 ст. наказали розломити храм, а все майно перенести в другий, який знаходився на передмісті містечка. Туди ж перенесено й ікону Спасителя.

Володимир Рожко
м. Луцьк

Далі буде

 

«І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване,
по гебрейському Голгофа. Там Його розп’яли, а з Ним разом двох інших,
з одного та з другого боку, а Ісуса всередині».

^{(Євангелія від Св. Івана. 19.17, 18)}

Ставити хрести при дорозі, на роздоріжжі, інших місцях, опріч цвинтарів і кладовищ, прийшов до нас в Україну з заходу, а з Візантії, зокрема. Вже по прийняттю християнства 988 року, цей звичай набирає в Україні все більшого й більшого поширення на відміну від Московщини, де такого не існує і дотепер.

Першим літописним повідомленням про придорожній хрест знаходимо в XI ст., коли-то євреї розп’яли в степовій Україні на хресті Києво-печерського ченця Євстратія, а на Волині 1213 року поставлено кам’яний хрест біля села Зимно при Сухій Дорозі на могилі забитого Клима Христинича. Про це в «Літописі Руському» читаємо таке: «Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його Данила воїнів, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорозі. А ляхів вони багатьох побили і гнали вслід за ними до ріки Вепра» (Л.Р.», К., 1989, с. 375). Пізніше ставили хреста біля струмків і криниць на спомин про хрещення прадідів, на роздоріжжях, де ховали померлих від наглої смерти, ставили як спомин про визначні події — добрі чи страшні, в пам’ять визволення з татарської неволі, кріпацтва і т.д.

Багато хрестів поставлено на Волині і Поліссі під час і після двох світових воєн, щоб Бог дав можливість вернутись з фронтів живими і неушкодженими, за загиблих, щоб земля була, щоб земля краще родила й інше.

Проте на Волині придорожніх хрестів значно менше, ніж в Галичині й Поліссі.

По польському повстанні 1863 року, Москва заборонила такий звичай, бо він, мовляв, є католицький, польський. В Галичині, під Австрією, такої заборони не було, а на Поліссі до глухих сіл і містечок циркуляри царських чиновників доходили дуже рідко, тому нарід тут жив своїм здавен усталеним життям.

Саме на Поліссі найбільш зберігся звичай ставити придорожні хрести. Всі вони без винятку є типові, як і сама поліська земля, бідно декоровані, як і сам народ, що їх ставив впродовж віків. Але мають вони свій неповторний вираз. В них живуть народний смуток, журба, віра і надія.

Придорожній хрест кожному перехожному повинен був нагадувати муки Спасителя за наші гріхи на хресті й, що своєю смертю і воскресінням Христос врятував світ. Ці хрести повинні нагадувати нам, що ми християни, які покликані виконувати заповіді Божі, а хрест — дерево життя вічного, не земного — небесного.

Вони, майже без винятку, всі дерев’яні, з тесаного дуба, найбільш стійкого дерева Полісся.

В основі поліських хрестів є дві перехрещені під прямим кутом поперечниці, які й творять прямий чотирикутний хрест, в якому нижній кінець завжди є довший від верхнього та бокових. Дуже рідко на Поліссі зустрічаються хрести шестираменний, що робляться шляхом додання ще однієї перекладини в місці, де була табличка з написом над головою Спасителя, або, де було Його підніжжя. Авторові і разу не судилося зустріти на Поліссі восьмираменного хреста.

Висота придорожніх хрестів є різна, але не менше півтора метра, найбільша — десятиметрова. Слід відмітити, що чим далі на північ Полісся, там висота хрестів більша і їх в більшій кількості можна було бачити на роздоріжжях, поруч дороги, на селянських полях. Чорніли вони на фоні сірого неба при стежках, криницях, дворах.

Удекоровані придорожні хрести тут дуже бідно. Інколи на перехрещених раменах відсутні дерев’яні таблички з вирізаним хрестиком, словами молитви, не говорячи вже про дерев’яне розп’яття, які так поширені були в Південній Волині.

Проте на всіх придорожніх хрестах, фігурах обов’язково присутні символи мук Спасителя. До бічних рамен прибиті з однієї сторони дерев’яний молоток, з другої — кліщі, нижче перехрещені спис і тростина з губкою, під ними маленька драбинка, інколи — табличка з вирізаними тридцятьма срібняками — дерев’яними кружальцями, що їх символізують.

Завжди кінці рамен хреста декоровані й ці декорації залежали від різьб’ярської майстерности майстра, що виготовляв хреста. Найпростіші — це закінчення у вигляді простого дерев’яного обвідка, який оточує і його довший кінець. Деколи прибивали до кінців хрестових рамен вирізані з дерева півкруги, тоді нижче рамено ставало своєрідним осібним хрестиком.

На Поліссі маківки придорожнього хреста рідко прикрашали залізним хрестиком, що їх виготовляли місцеві ковалі, під ним — півмісяць, інколи стилізований під квіти. Наявність півмісяця обов’язкова, вона символізувала перемогу християнства над ісламом, а в нас на Поліссі — над турками і татарами, чиї грабіжницькі спустошливі напади переживали поліщуки в далекі часи. Півмісяць був металевий, зустрічаються і дерев’яні.

Довший кінець придорожніх хрестів завжди був прикрашений рушниками, фартухами, тканинами, вишитими. Одягати хрести ними — це звичай, який перейшов від одягу Христа на скульптурних зображеннях. Фартушки, рушники, стрічки прив’язували до хрестів місцеві жінки, їх кількість залежала від богобійности, кількости придорожніх хрестів в даній місцевості.

Ці прикраси — жертовність на видужання, заміжжя, подяка за допомогу, добрий урожай, рятування, зцілення і т.д.

На придорожніх хрестах на Поліссі майже завжди було вирізьблено дату його появи в цій місцевості, як також огорожа його. Ця огорожа становила в ті часи звичайні жердини на кілках у вигляді прямокутника, пізніше стали жердини оббивати штахетами. Часто під хрестами можна було зустріти посаджені й дбайливо доглянуті квіти, ще частіше кущі, рідше дерева.

В давньому селі Красноволя, що на історичній Цуманщині, старожителі пам’ятають три давні придорожні хрести. Два з них стояли по обох кінцях вулиці з півдня і півночі, яка тягнулась паралельно річці Кормин. З півдня хрест стояв на колишній садибі Івана Близнюка, з півночі — Валентини Фальчук, ще один стояв недалеко школи, на роздоріжжі шляхів, що вели до хуторів Сибір, Весела.

За переказами, зібраними автором, їх поставив місцевий поміщик Ейсмонт, в якого часто помирали малі, щойно народжені, діти. Щоб вберегти наступних від смерти, власник Красноволі поставив ці придорожні хрести, які стояли з 50-их років XIX ст. до 1962 року.

В сусідньому селі Матійки височіли також три хрести при в’їзді з села Красноволя (з півночі), Гараймівка (з півдня), німецької колонії Милешово (з заходу). Були вони, з слів вісімдесятишестирічного Петра Івановича Фальчука. дерев’яні, висотою до двох метрів, бідно декоровані, огороджені дерев’яними жердинами, з великою кількістю полотняних фартушків, рушників на нижній його частині.

В містечку Колки при дорозі з села Красноволя, біля джерела, потічок з якого розділяє княжий Романів від пізніших Колок, з давніх давен стояв хрест-фігура, висотою до десяти метрів, прикрашений місцевими жителями. Цей хрест символізував хрещення далеких предків наших. На превеликий жаль, в урочищі Романів, де згідно історичних джерел і народних переказів стояв храм, який зі священиками і вірними зник у водяній подушці й дотепер храм перебуває в руках московської церкви, настоятель якої далекий від знання і шанування історії рідного народу.

Ставили на Поліссі хрести і на місці понищених, спалених храмів Божих. В селі Чорниж, праворуч в’їзду з села Гораймівка до Першої світової війни стояв давній Свято-Михайлівський храм, який згорів 1915 року під час боїв. Пізніше на місці церковища було поставлено дерев’яний хрест, обсаджений терновими кущами. Ці кущі символи мук Спасителя, на голову якого розпинателі одягали терновий вінок, мук місцевих вірних, які лишились на довгий час власного храму.

Придорожні хрести ще з середини минулого століття збереглись аж до початку 60-их років при в’їзді, а містечко Стенань над Горинню, селах Балаховичі й Маюничі, Полиці, Комарів, Розничі. В останньому стояла висока фігу ра зразу ж при переїзді мосту через річку Стир з боку Колок, праворуч над шляхом до села Семки, де нині автобусна зупинка. В цьому місці дороги розбігаються в трьох напрямках — Колки, Семки Комарів, Маневичі.

В роки Другої світової війни по більшовицькому кривавому терору 1939-1941 pp.. коли енкаведистами було замучено, вивезено цвіт поліського, волинського села, особливо в час постання УПА в селах Полісся масово насипались край доріг або посеред населеного пункту високі могили в пам’ять полеглих борців за волю України. Ці символічні могили прикрашались дерев’яними хрестами-фігу рами. Про одну з них в селі Красноволя, насипаній 1943 року розповідає Домна Євтухівна Рожко: «Тої далекої вже весни, молодь нашого села та околичних сіл разом з вояками УПА насипали біля місцевої школи, яка стояла на місцевості, від якої розбігаються дороги в трьох напрямках, високу могилу. На могилі поставлено хрест. Пам’ятаю, як освячували її при великому здвизі народу. Співав молодіжний хор. Хористи в національних строях. Були патріотичні промови… З приходом червоних, солдати гарнізону, що отаборився в школі, розкопали могилу і знищили хрест…».

Подібні могили з хрестами-фігурами на них було в ті роки насипано в усіх селах Полісся, пізніше знищених більшовиками. В селі Погулянка ще й дотепер видно сліди такої могили в центрі села над дорогою Красноволя-Цумань, і хоч саму могилу комуністи розсунули, проте хрест зберігся і по наш час. Серед жителів Погулянки не знайшось жодного, хто б в роки зачадливого червоного атеїзму підняв руку на святиню, навпаки, всі його жителі захищали символ християнства і свого спасіння.

1943 року в час гострого конфлікту між українцями і поляками, що його спровокували Москва і Берлін біля понищених колишніх польських колоній Кошице (західніше села Красноволя), Борове, що на схід від села Гораймівка, західніше Гути Степанської з’явились високі хрести-фігури, як символ очищення Полісся віл римо-католицизму і польського окупанта. При колишній дорозі західніше Кошиць ще й тепер видно хрест фігуру, яку кілька разів місцеві комуністи хотіли знищити. Хрест-фігура край дороги Велика Осниця — Гута Степанська зберігся неушкодженим до наших днів. Його захистили вірні.

На початку 60-их років по всій Західній Україні й на Поліссі, зокрема, прокотилась каламутна хвиля червоного вандалізму. Більшість придорожніх хрестів-фігур стали її жертвами. Окремі з них були зрізані й спалені, ще інші виконані та перенесені на цвинтарі, переважна більшість пішла як паливо на колгоспні ферми. Буквально протягом року косою вандалів покошено було майже всі придорожні хрести Полісся, неперевершені символи християнства, мук і страждань Спасителя. нашого народу, який віки ніс хрест на українську Голгофу. Слід наголосити, шо ці акти вандалізму жодному з активних його учасників не минув даремно. «Винагородою» стали неприродна і передчасна смерть, діти-каліки: сліпі, німі, психічно хворі й т.д., які народились в їх сім’ях, власне, кожен отримав за Євангелієм: «Вам по словах ваших і ділах ваших».

Наприкінці 80-их років в часи горбачовської перебудови розпочався на Поліссі зворотний процес. На місці понищених храмів, зрізаних і викопаних придорожніх хрестів з’явились десятки нових. За джерелами автора, перший такий хрест, власноручно виготовлений ними.

Пізніше такі придорожні хрести з’явились і по інших селах нашого Полісся, щоб відновити давню традицію наших предків. «Ці хрести придорожні зчорнілі, порослі мохом, повалені вітром, — писав Леонід Маслов в журналі «Церква і нарід», Крем’янець, 1937, ч. 8, ст. 294, — один з багатьох проявів багатої народної творчости. Це галузь релігійного мистецтва частини нашого народу. Це йому смуток, радість, надія. Тут стільки найчистіших почувань віри, мрій, багато традицій. Це — взірці мистецтва дідів наших, документи давніх днів…».

Такими вони повинні лишитись і для наступних поколінь, які в незалежній Україні мають змогу вільно виявляти свої почуття, традиції, звичаї, плекати глибоку Віру до Бога і, в такий чи інший спосіб, прославляти Його.