Петро Зелений

У вівторок, 4 червня 1991 p., рознеслась сумна вістка серед української громади в Бельгії, а також інших країнах, що на 83 році багатотрудивого життя відійшов у вічність проф. Петро Зелений — науковець, громадський та мирянський діяч, голова ГРУГОБ, голова Патріярхального Т-ва на Бельгію, дійсний член Наукового Т-ва ім. Шевченка, проф. УТГІ, професор Українського Католицького Університету, голова Контрольної Комісії УНОТ, голова Тов. Суду УДК, член Т-ва св. Софії та Т-ва «Апостольська Візитатура» на Бенелюкс, а також ряду міжнародніх інституцій та наукових товариств.

Похорон відбувся в понеділок, 10 червня в Антверпені, в храмі св. Катерини Дитятка Ісуса. Взяло участь приблизно 200 осіб. З духовенства були присутніми о. мітрат Іван Кіт, о. крилошанин Боніфатій Ховарст, о. Фелікс Біленький, о. д-р Андрій Онуферко і о. Тео Ван-ден-Гавт. Проповіді виголосили о. Кіт українською мовою і о. Ховартс флямандською. Над могилою промовляв мгр Омелян Коваль, а на тризні мгр Микола Когут.

Відійшла від нас виняткова добросердечна, працьовита та, одним словом, добра людина, великий добродій та меценат.

Представити повний життєвий шлях такого формату людини, що сьогодні ми відпровадили на вічний спочинок, не є легко. Тому то, хоча коротко, пройдемося дорогою життя Покійного.

Петро Зелений народився 13 жовтня 1908 р. у селі Вислобоках, що недалеко Львова, де його батько був управителем місцевої школи. Покійний був наймолодшим сином з багаточисленної родини Максима та Марії Зелених.

До народньої школи ім. Маркіяна Шашкевича ходив у Львові, а також середню освіту здобув у Львові в академічній гімназії. В 1927 р. розпочав університетські студії на Львівській Політехніці, агрономічний відділ, що успішно закінчив у 1932 р. з дипломом інженера-аґронома.

Вже в час студій зацікавився проблемами харчування і харчовою фізіологією і тою ділянкою цікавився все своє життя.

У другій половиш 1933 р. зголосився до праці в краєвому господарському т-ві «Сільський Господар» у Львові, що саме в той час розгортало широку діяльність по селах Галичини. Кілька років працював як повітовий агроном, тоді мав нагоду об’їхати багато сіл, де закладав відділи «Сільського Господаря», а також кооперативи там, де ще їх не було, чи відновлював читальні Просвіти, що через пацифікацію в 1930 р. припинили діяльність. З тих причин мав нераз труднощі з польською поліцією.

В 1938 р. був перенесений до Львова до централі т-ва «Сільського Господаря», де перебрав редакцію тижневика під назвою «Сільський Господар», а також був співредактором наукового журналу «Український Агрономічний Вісник», редактором якого був д-р С. Храпливий.

У тому часі працював також суспільно та був членом ряду громадських установ: членом відділу т-ва «Просвіта», членом «Марійських дружин», Пласту та інших. Був одним із засновників Т-ва Українських Агрономів, а на початку 1939 р. навіть головою того товариства.

3 приходом більшовиків до Галичини був арештований 17 жовтня 1939 p., але по двох тижнях вдалось Покійному вирватися з НКВД і, завдяки Романові Шухевичеві — пізнішому ген.-хор. Тарасові Чупринці, дістався до Перемишля, а звідти по короткому часі до Кракова. Але за дорученням проф. Кубійовича не залишився у Кракові, а переїхав до Берліну на дальші студії.

У 1940 р. був прийнятий на Вільгельмський Університет у Берліні до проф. Мангольда в характері наукової помічної сили. Про цього професора покійний Петро Зелений мило згадував до кінця свого життя. На Вільгельмському Університеті у лябораторії приготовив дисертацію для осягнення наукового ступеня доктора, а також перейшов тоді курс біохемії. У 1942 р. предложив дисертаційну працю, на підставі якої Професорська Рада Аґролісового факультету Університету в Берліні признала йому звання д-ра сільсько-господарських наук, і тоді іменовано було Покійного старшим асистентом. У місяці березні 1945 р. предложив університетським властям габілітаційну працю, але через воєнні події не було часу на її затвердження. Берлін, як майже вся Німеччина, був тоді у руїнах.

Тому в квітні 1945 р. Покійний вирвався з палаючого Берліну та з різними труднощами та небезпеками дістався вже по закінченні війни до Регенсбургу. З відкриттям у Регенсбурзі Українського Технічно-господарського Інституту (УТГІ) покійний Петро Зелений був прийнятий на лектора, а після предложення габілітаційної праці в 1946 р. професорська рада обрала його доцентом та керівником катедри фізіології і годівлі сільсько-господарських тварин. Рівночасно Покійний мав виклади на ветеринарно-медичному факультеті в Мюнхені до кінця 1948 р.

У 1948 р. залишає Німеччину, бо Т-во Бельгійських Хліборобів, що його центр знаходиться в Лювені, запропонувало йому працю як наукового дорадника при фабриці комбікормів у Антверпені. У той самий час запропоновано йому зайнятися організацією експериментальної тваринної дослідної станції в Попель, біля голляндського кордону, де він був керівником аж до переходу на пенсію в 1974 р. Ще в кількох словах про життя в Бельгії. В 1950 р. одружився з Софією Колібабою, абсольвенткою Лювенського Університету, яка, на жаль, відійшла передчасно у вічність, вже дванадцять років тому, і то було найбільшим горем у житті Покійного. Незагоєна рана на його серці залишилась до кінця життя.

У 1953 р. був обраний дійсним членом НТШ, а в грудні 1954 р. професором УТГІ, того року став дійсним членом німецького Наукового Т-ва, а також членом Богословського Наукового Т-ва. У 1965 р. став дійсним членом Міжнародньої Вільної Академії Наук у Парижі. Брав активну участь в різних міжнародніх наукових з’їздах, конгресах та відбув кілька наукових подорожей по європейських країнах.

Не менше активний був покійний проф. Петро Зелений у громадському житті нашої громади у Бельгії.

Ввесь час був членом УНОТ та інших організацій у Бельгії. Від 1963 р. був головою УХР на Бельгію, а відтак Патріярхального Т-ва на Бельгію аж до кінця життя. Був також дві каденції головою УПСО — Українського Патріярхального Світового Об’єднання. У той час відвідав не тільки всі країни в Европі, але також країни Північної Америки, США та Канаду. Понад 10 років був секретарем т-ва «Апостольська Візитація». Слід підкреслити, що Покійний був глибоко віруючою людиною і практикуючим християнином. Довгі роки був щирий та відданий співробітник преосв. Івана Бучка, а відтак Блаженнішого Патріярха Йосифа. У тій цілі був покійний десятки разів у Римі. Проф. Петро Зелений був майже 15 років головою ГРУГОБ, кілька разів головою Т-ва Св. Софії в Льєж, а головно великодушним меценатом на обидва т-ва Св. Софії, як у Льєж, так і Гонк.

Коли мова йде про меценатство, то треба додати, що був знаний як великий добродій українських церковних інституцій в Римі, а дальше для НТШ в Сарселі, де допомагав не тільки фінансово, але передав свою бібліотеку для цього наукового Центру, дав даток на УДК та покривав всі свої подорожі на різні з’їзди, конференції, засідання, збори та численні подорожі до Риму, а також на відвідини наших громадських осередків з рефератами чи на різні зустрічі.

У кількох словах не можна описати багатогранної діяльности Покійного. Загалом ми знаємо його, принайменше я особисто та моя родина, як людину чесну, з великим відчуттям, з погідною і доброзичливою вдачею, а тому всі його поважали та шанували. Кінчаючи слово про життєвий шлях покійного проф. Петра Зеленого, прощаю його від тих установ, де я з ним дуже близько співпрацював, але також від нашої родини, бо були ми добрими та близькими приятелями.

Покійний Петро Зелений відійшов у Божі засвіти, щоб стати на суд перед Престолом Всевишнього, нашими молитвами просімо, щоб Господь був милостивий до Покійного, а ми згадуймо про нього тільки в добрих словах, про його прикмети та заслуги. Він жив не тільки для себе та своєї родини, але також проблемами нашої громади, а головно проблемами та долею нашої української Церкви. Тому то пам’ять про покійного проф. Петра Зеленого переходитиме з роду в рід та буде вічною.

Микола Когут

Нижче містимо з незначними скороченнями виголошену промову,
17 лютого 1980 p., в Римі під час відзначення уродин Патріярха Йосифа

Відзначаючи цьогорічні Ваші уродини — ми є ще під впливом світлих святкувань 40-ліття Вашої архиєрейської хіротонії та з нею зв’язаних свят в місяці вересні 1979 р. Ці святкування були величаві і незабутні, хоч були старання їх блеск, їх вартість обнизити. Маю тут на думці поступовання Східньої Конгрегації, яка в найбільш невідповідний час проголосила кандидата на митрополичий престіл у Філядельфії або, нині всім відомі, перепетії з листом-запрошенням, висланим до Його Святости Папи Івана Павла II., в котрім Ви, Блаженніший Патріярше, разом з нашим Єпископатом запрошували Святішого Отця взяти особисту участь в цих святкуваннях. Ці неповажні поступовання зайвий раз стверджують ХТО і З ЯКИХ причин є головним противником Патріярхального устрою нашої Української Католицької Церкви. Дай Боже, щоб ці факти та їх аналіза стали зворотним пунктом в техніці думання тих усіх, що ще нині є противниками Патріярхального устрою нашої Церкви та допоможе їм зревідувати своє поступування відносно своїх співвизнавців і вони перестануть послуговуватись чужими аргументами, мовляв «це схизматики, це вороги столиці св. Петра» або в найкращому випадку вважати всіх патріярхальників «ненормальними людьми».

Та мимо всіх цих перешкод ми не перестаємо бути вдячними Божому Провидінню, який дає нам можливість бачити такий плідний і успішний Ваш життєвий шлях. Бо це, що творить Господь на наших очах у Вашій особі — це непроминаюча дата в житті нашої та цілої Христової Церкви.

Вже сама ідея Патріярхату Помісної Української Католицької Церкви відкрила нові горизонти в обох цих площинах. Ми були б без Вашого почину не видвигнули цю спасенну ідею, а Вселенська Церква на Вселенському Соборі Ватиканському II. була б не помітила джерельно відновлюючого впливу цеї первісної інституції християнства.

Сорокліття Вашого Архипастирського служіння є знаменним підсумком і для нашої Церкви і для Вашої особи. Ваші теологічні студії заняли визначне місце не тільки в бібліографії ХХ століття, але позначились теологічною культурою нашої Церкви, яку збагатила і далі збагачує тривала інституція, якою була з початку Богословська Академія у Львові, а сьогодні Укр. Катол. Університет св. Климента в Римі. Цей світильник української богословської духовости не перестане вже ясніти і в дальших віках, як тут, в столиці християнства так і в майбутньому на рідних землях. Ваша керівна роля на пості Архипастиря нашої Церкви, яка почалась в трагічну хвилину воєнної бурі над нашою землею, і була декілька разів в смертельній загрозі войовничого поганства, брунатного і червоного, нашого століття, вивершилась тривким монументом і тіні святині св. Петра, в цьому храмі Св. Софії. Хто і що, як не Боже Провидіння, за посередництво Вашої особи, могло здійснити такий багатозначний символ історичного покликання Української Церкви? Висловлюємо цю думку в покорі перед таємничими шляхами Божого Провидіння і у святому трепеті перед напевно тяжким майбутнім, яке Господь призначує своїм вибранцям і яке нам приготовив «пред лицем всіх людей». З потопаючим св. Петром ми можемо сказати: «Господи, я негідний, рятуй мене». І на Вас, Блаженніший Патріярше, впало Господнє призначення: як на великого пророка-предтечу. Це не є легке призначення, а радше трагічне, як все, що є зв’язане з Христовим відкупленням. І тільки в надії на Господа, Ви і ми з Вами, можемо іти цим вказаним шляхом, корячись волі Божій.

А третий аспект Вашого життєвого діла є просто відкритою заслоною перед новим горизонтом в житті нашої та в житті Вселенської Церкви. Довголітнє батьківське піклування нашою Церквою в найтяжчих історичних хвилинах в сослуженні з Мойсеєм нашої гоненої Церкви, блаженної пам’яти Митрополитом Андреєм, а опісля довге каторжне поневіряння і випробування, немов пророка Даниїла між львами, довело до блискавичної ясності постуляту, що в нашій Церкві та у Вселенській Церкві потрібно відновити і в повноті здійснити принцип патріярхату.

Видвигаючи ідею необхідности патріяршого вивершення нашої Церкви з перших днів Вашої появи на Вселенському Соборі Ватиканському II., Ваше Блаженство промовили надхненням Святого Духа не тільки для нового життя нашої Церкви, але й для життя цілої Вселенської Церкви. Напевно це була ця іскра Божа, яка в рішеннях Собору викристалізувала ідею Божого Люду, його органічного розчленування в помісні спільноти та його єднання через своїх духовних батьків — патріярхів довкола першого з них — наслідника Петра. Після деяких шукань-вагань, по закінченню Вселенського Собору — теперішний наслідник св. Петра поїхав, в дусі зустрічі патріярхів своїх Церков, на зустріч з Патріярхом християнського сходу і можливо, що ця зустріч є завдатком для вже недалекої зустрічі всіх патріярхів віруючих спільнот на зразок перших Вселенських Соборів. Цю ідею напевно вже скоро визнає весь християнський світ і тоді буде визнана й почесна роля, якою Господь наділив нашу Церкву у Вашій особі.

А у вужчому розмірі — це є на сьогодні основна спасенна ідея для життя Української Католицької Церкви і для українського християнства в цілому. Це зрозуміли великі наші митрополити В. Рутський та П. Могила, які 30 літ після історично-правильного рішення українського єпископату в Берестейській Унії, поставили вимогу об’єднання віруючих українців у одному, власному патріярхаті у згоді зі східними та західними патріярхатами. Ця правильна первісно-християнська засада не знайшла тоді зрозуміння у тодішних речників східнього і західнього патріярхатів і тому мученицький шлях українських Церков, православної і католицької, продовжується.

Сьогодні Боже Провидіння судило Вам, Блаженніший Патріярше, нав’язати до цього світлого почину наших предків. Ідея необхідности українського патріярхату сьогодні вже принялася. Вже тільки невірні Томи, свої і чужі, стараються її оспорювати й чекають, щоб прикласти руки до ран Воскреслого!

Блаженніший Патріярше! Як болюче нам сприймати Ваш страдницький, але творчий шлях. Ми вдячні Божому Провидінню, що дав Вам силу духа і тіла стояти непохитно в останніх роках на сторожі цього слова — принципу. З цією ідею ми підкріплено йдемо на зустріч тисячоліття християнства в Україні. Ми віримо, що ця ідея дальше буде непереможно сіяти і вказувати шлях обом українським Церквам. Віримо, що вони першими в християнському світі, з Божою поміччю, здійснять на живому прикладі братнє об’єднання в одній помісній патріярхальній Церкві і тим самим черговий раз покажуть цілій Вселенській Христовій Церкві, яким шляхом треба йти до єдности в Христі. Бо історичний шлях християнства в Україні — це безустанне намагання втримати контакт між роз’єднаними східним і західним патріярхами. Ні одна з християнських, латинських чи східних Церков не може похвалитись цим історичним привілеєм.

Частими наворотами і спробами київські митрополити бажали відновити цю єдність. Але зовнішні обставини і незрілість в духових центрах розбивала ці спроби. Сьогодні, здається, настав час для зрозуміння цього прикладного поступовання українського християнства. Дай Боже, щоб передовсім ми залишились вірними цьому історичному покликанню і повинувались Божій волі! Наша надія, наші бажання, наші молитви линуть в цей день до Всевишнього, щоб кріпив Ваше Блаженство здоров’ям, силою духа, щоб ми разом з Вами, за Вашим прикладом, зробили дальші кроки на цьому спасенному шляху для християнства в Україні і для всього християнського світу.

Цього зі щирого серця бажають Вам Президія, Головна Рада і всі члени Українського Патріярхального Світового Об’єднання, редакція журнала «Патріярхат» як рівнож Головна Рада Українських Громадських Організацій в Бельгії.

Ми всі є свідомі цього, що Ваші ідеї чим далі то глибше западають в душу наших вірних і стають основою поглиблювання нашого церковного життя нині в діяспорі, в країнах нашого поселення, а завтра на рідних землях, у вільній і незалежній Україні!

Ця заява і текст телеграми до Папи Івана Павла II були зачитані під час святочного ювілейного бенкету у Римі, які були приняті учасниками через аклямацію.

ЗАЯВА

Зібрані прочани з усіх країн українського поселення у вільному світі для відзначення ювілеїв Української Помісної Католицької Церкви під проводом їх Блаженства Патріярха Йосифа в днях 20-23 вересня 1979 р. з прикрістю довідалися про одностороннє обсадження Апостольською Столицею Філядельфійської Митрополії.

Стверджуємо, що це є чергове зіґнорування прав нашої Церкви, згідно з якими Єпископат на чолі з Первоієрархом має рішаючий вплив на обсадження опорожнілих катедр.

Висловлюємо з цього приводу невдоволення широких кіл української католицької спільноти у вільному світі й прохаємо наших Владик довести це до відома Апостольської Столиці.

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання за єдність Церкви і народу вислало в цій справі до Святішого Отця Івана Павла II телеграму такого змісту:

їх Святість Папа Іван Павло II
Ватикан
Ваша Святосте,

Нас засмутила вістка про номінацію українського філядельфійського Митрополита. Ми висловлюємо наше невдоволення і жаль відносно способу вибору українського Митрополита Філядельфії. Кандидатів Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого зігноровано, а його в цій справі не консультовано. Також час проголошення номінації був дуже невідповідний. Звертаємося до Вашої Святости з гарячим проханням взяти цю справу ще раз під розвагу. У зв’язку із цим прохаємо про уділення нам приватної аудієнції.

З синівською відданістю

Президія Українського Патріярхального Світового Об’єднання:
Петро Зелений,
Богдан Лончина,
Володимир Попович,
Володимир Пушкар

 

Лист УПСО до владик

Такого змісту листа Управа Українського Патріярхального Світового Об’єднання
розіслала до всіх наших Владик

Рим, 23 вересня 1979

Слава Ісусу Христу! 

Високопреосвященний Владико!

З болем серця ми довідалися про нове нарушення ватиканською Курією традиційних прав і привілеїв нашої Церкви. Іменування о. д-ра Мирослава Любачівського філядельфійським митрополитом, що не був кандидатом нашого Єпископату і чию номінацію не узгіднено з нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом, є повторенням прикрих попередніх досвідів. Наше мирянство і, це як відчуваємо з реакції багатьох священиків, також духовенство глибоко обрушені такою практикою.

Так само час цієї номінації, себто в момент ювілейних святкувань нашої Церкви в Римі, викликує у нас сумнів, чи хтось з Курії не хотів особливо діткнути нашого Достойного Ювілята,наш Єпископат і цілу нашу Церкву.

Ми ніяк не сподівалися таких потягнень саме в час щасливо розпочатого понтифікату Папи Івана Павла II, який дав вияв деяким прихильним жестам і висловам супроти нашої Церкви.

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання за єдність Церкви і народу переслало до Апостольської Столиці телеграму з висловом жалю і невдоволення з приводу цієї односторонньої номінації.

Щоби не затемнити величі римських святкувань і не заподіяти шкоди репутації нашої Церкви, ми стримували деяких мирян від радикальних виступів і публичних демонстрацій тут у Римі. Це ми робили тільки в ім’я збереження спокою і доброго імени Української Церкви, щоби дати можливість відповідальним чинникам, зокрема Ієрархії зайняти гідне й відповідне становище.

Апелюємо до Вас, Високопреосвященні Владики, особисто і збірно, як синодальне тіло Єпископів Української Католицької Церкви, поробити відповідні заходи де треба, щоби не діялася далі кривда нашій Церкві, щоби Апостольська Столиця респектувала наші права, щоб ми не чулися лиш адміністрованими підданими, але були визнаними як повноцінна помісна патріярхальна Церква у рамках єдиної Вселенської Церкви — доброї Матері всіх католиків.

Долучаємо Вам вислану від президії УПСО до їх Святости Івана Павла II телеграму у цій справі.

Залишаємося у глибокій відданості і з запевненням підтримки Вашому Високопреосвященству у всіх Ваших заходах, що звернені на захист і скріплення нашої Церкви.

Президія Українського Патріярхального Світового Об’єднання за єдність Церкви і народу д-р Петро зелений

д-р Богдан І. Лончина, голова
д-р Володимир Попович, заступник голови
д-р Володимир Пушкар, скарбник

 

Пресова конференція

Також належить згадати, що з приводу несподіваної номінації на митрополита на філядельфійський престіл, заходами Комітету Адгок під керівництвом д-ра Романа Осінчука, відбулась 26 вересня 1979 р. Пресова Конференція, на патріяршому дворі, при Мадонні Дель Монте 3. Під час пресової конференції були вручені пресові комюніке і подані стосовні матеріяли. На основі цеї Пресової Конференції в італійській пресі «Іль Темпо», за 27 вересня 1979 р. появилась інформація про пресову конференцію та ситуацію нашої Церкви. Вістка була написана у об’єктивному дусі. Також деякі пресові агенції передали ці новини. Головним референтом під час конференції була мґр. Ева Піддубчишин.