патріярхальний мирянський рух

В дні 27 квітня 1969 року відбулися по всіх душпастирствах в Бельґії ряд зібрань наших мирян, на яких представники Краєвого Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в Бельґії виголосили реферати на тему: «Патріярхальний Устрій в Українській Католицькій Церкві».

Ціла акція відбулася за дозволом Високопр. о. Ґен. Вікарія для Бенелюксу Фуканчика Григорія, який своєчасно вислав окреме письмо до всіх Вс. Оо. душпастирів в Бельґії і Нідерландах, в котрім просив чинно піддержати акцію Т-ва.

Зараз по св. Літурґії відправлено по всіх церквах молебен на інтенцію успішного висліду старань за український Патріярхат. Після того миряни зібралися на окремі сходини. По вислуханні реферату – відчитано письмо-прохання до Святішого Отця Пали Павло VI, щоб приспішено організаційне завершення нашої Церкви в діяспорі патріярхальним устроєм згідно з декретом про Східні Церкви Ватиканського Собору Другого.

Такі зібрання відбулися в ось таких душпастирствах: Лювен, Брюссель, Ейзден, Ватерсхей, Шарлєроа, Вамі, Ля Лювієр, Морах, Льєж, а 20 квітня 1969 р. в Утрехті /Нідерлянди/, коли то Об’єднання Українців відбувало свої річні сходини.

На всіх тих зібраннях підписувано прохання до Святішого Отця. Зібрано більш кілька соток підписів.

Всі миряни однозгідно і нетерпеливо очікують хвилини, коли то наша Укр. Кат. Церква в діяспорі одержать свого першого Патріярха в особі нашого Верховного Архиєпископа і Кардинала Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого.

Краєве Товариство за Патріярхіальний Устрій УКЦеркви в Бельґії почало свою працю в дні 19 березня 1969 р. Всі наші громадські установи та організації в Бельґії поставились дуже прихильно до цього нового Т-ва та всі без виїмку взяли чинну участь у переведенні акції за український патріярхат.

Наші вірні не забули також про нашу Церкву на рідних землях. На сходинах cуджено нове переслідування української Католицької Церкви на Україні, її священиків та вірних. Іменем всіх вірних вислало Краєве Об’єднання Українського Християнського Руху в Бельґії відповідні протести – телеграми на руки Ґен. секретаря ОН п. У-Танта та амбасадорів таких держав: Англії, ЗСА, Франції, Італії як також на руки першого міністра Бельґії проф. Ейскенса.

А до Конґреґації для Східніх Церков в Римі вислано листа з проханням, звернути увагу московського Патріярха при нагоді екуменічних розмов, на ту, в нашій добі нечувану, жорстоку нагінку на Церкву та її вірних.

Від світанку християнської історії Руси-України наш народ здійснював Христову Благовість у всіх виявах суспільного життя. Церква і проголошувані нею вартості стали невід’ємною частиною життя народу, просякали національну культуру, творили стрижень українського суспільства. Існувала на протязі століть органічна і гармонійна синтеза між Церквою і народнім життям. Коли розвивалася наша Церква, процвітала і культура й суспільне життя, і навпаки – національна руїна супроводжалася упадком Церкви.

Ми є свідками подібного явища на матірних землях України сьогодні, де наше національно-державне поневолення спричинило новітнє гоніння релігії і Християнських Церков. Вже давніше зліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву. Після останньої війни впала жертвою релігійного переслідування Українська Католицька Церква, що вже 375 років перебуває в єдності з Святим Апостольським Престолом.

Відзначаючи 25-ліття ув’язнення української католицької Ієрархії на землях України та формальної ліквідації большевицьким режимом нашої Церкви, ми водночас стверджуємо її незнищимість і живучість. Незнищимість там, де її відкрита дія заборонена; живучість – у вільному світі серед розсіяних синів і дочок українського народу.

Українська Католицька Церква продовжує існувати на рідних землях не лише у серцях окремих побожних людей, але і в діях її подвижників – священиків, монашества і вірних, які борються за право визнавати Бога. Живе і розвивається: ця Церква поза російсько-большевицькою сферою, гуртуючи наш нарід і навчаючи його дітей заповітів Христа. Наша Церква в діяспорі, розбудована за не ціле століття, є яскравим прикладом того як наш нарід до неї горнеться та що церковні діячі виконують своє призначення.

Клонимо голови перед маєстатом жертви новітніх мучеників Української Католицької Церкви, черпаючи з їх геройського прикладу снагу до праці й боротьби. Також із прикладу попередніх і теперішніх працівників на церковному полі в розселенні вчимося посвяти, відданости й готовости продовжувати і зберігати їхнє діло.

Майже двомільйонова спільнота Українців католиків поза материком з розбудованою Ієрархією й установами має свою місію супроти Церкви в оковах. Маємо бути свідками, маємо їй помагати, маємо готуватися, щоб, коли буде можливо, стати до праці над її відбудовою. Церква на матірних землях сприяла утворенню дочерних церков у розсіянні, дала їм Ієрархів, священиків, передала їм у спадщину ціннощі – обряд, мову, культуру. Це все мусимо зберегти й у свій час вдячно віддати борг українському народові на батьківщині.

Нашим основним завданням є зміцнити церковні одиниці Українців католиків у світі, об’єднати їх у повноцінну і єдину Помісну Церкву українського народу. Ця віками зберігана і всіми бажана єдність сьогодні поважно загрожена. Існують тенденції та діють різні сили, щоб її відчужити від рідного пня.

Ідея помісности та українського патріярхату єдино дає запоруку зберегти нашу Церкву і обряд чистим, плекати і розвивати передану нам спадщину та тим об’єднувати ввесь наш нарід в одну духово-культурну спільноту понад кордони і державні льояльності. Ця ідея давня; вона була здійснювана, або підношувана перед і після Берестейської Унії. Та ж сама ідея присвічувала українським католицьким Владикам, зібраним на своїх Синодах, зокрема на IV Архиєпископському Синоді в Римі, в жовтні 1969 року. Постанови цього Синоду, надхнені духом єдности та турботою за майбутнє Церкви, мають стати фундаментом нашого церковного відродження.

Ця ж сама ідея спонукує широкий мирянський загал до змагань за права та український характер нашої Церкви. Миряни сьогодні подібно, як у критичні часи минулого стали сміливо на захист своєї Церкви, їх могутній рух оборони виливається нині в ініціятиву розбудови і творчого піднесення. Наша Ієрархія й духівництво мають велику нагоду спільно з мирянами конструктивно використати творчі народні енерґії.

Зібраний сьогодні Божий люд на великому Святі – Дні Помісної Української Католицької Церкви в Торонті заявляє повторно свою готовість включитися в розбудову і відбудову Рідної Церкви на засадах, випрацьованих IV Архиєпископським Синодом. Висловлюємо публічно вдячність Високопреосвященним Владикам за їх акт історичної відповідальности у вересні-жовтні 1969 року та за прийняті там постанови. Сьогоднішний збір мирян урочисто заявляє, що Українська Католицька Церква у висліді IV Архиєпископського Синоду стала твердо на шлях самоуправного існування та має рядитися патріярхальним устроєм. Цей новий статус і церковний правопорядок однозгідно підтримуємо і разом з Ієрархією і священством будемо здійснювати.

Зокрема цей масовий збір мирян в Торонті, скликаний за благословенням Ієрархії, що маніфестує нашу помісність і волю мати український католицький патріярхат, постановляє:

1. Прохаємо Святішого Отця Павла VI прийняти до відома й підтримати Синодальні Постанови та піднести Українське Верховне Архиєпископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.
2. Всебічно підтримуємо уряд Верховного Архиєпископа і його Синод д та закликаємо Блаженнішого Йосифа вести впевненою рукою нашу Помісну Церкву у єдності й згідності з її українською традицією.
3. Закликаємо чинники Священної Конґреґації для Східньої Церкви респектувати постанови Архиєпископського Синоду з жовтня 1969 року.
4. Відкидаємо тенденції деяких кіл Ватикану в інтересі неправильно зрозумілого екуменізму жертвувати у пересправах з Москвою добром і майбутнім Української Католицької Церкви в Україні та в розсіянні.
5. Протестуємо проти нової хвилі переслідувань нашої Церкви в Україні і домагаємося перед світовою опінією, щоб панівний там совєтський режим пошанував свободу віровизнання для всіх; домагаємося відновлення Української Католицької Церкви в Україні.
6. Уважаємо, що в ім’я справедливости належить відновити Українську католицьку Ієрархію в Польщі і прохаємо Ватикан поробити всі заходи, щоб ця кривда була направлена.
7. Уважаємо, що творення помісности і патріярхального устрою треба розпочати творенням центральних помісних установ. Зокрема підкреслюємо потребу розбудови Українського Католицького Університету в Римі та створення при ньому Міжєпархіяльної Семінарії. Якщо нові потреби і проблеми диктують скликання чергового Архиєпископського Синоду, прохаємо Блаженнішого Первоієрарха і Отців Синоду відбути свій новий Синод.
8. Цей церковно-національний здвиг схвалює ініціятиву творення Патріяршого Фонду в усіх поселеннях та в цій справі апелюємо до мирян виявити жертвенність і готовість чинно підтримати патріярші установи.
9. Витаємо розпочаті заходи громадських і релігійних організацій координувати акцію здійснення патріярхату; схвалюємо дію і напрямні діяльности Координаційного Комітету, який постав у Торонті в березні 1970 року.
10. Для пожвавлення патріярхального руху закликаємо відбувати подібні Дні Помісної Церкви в різних осередках, зокрема пропонуємо провести такі дні у першу річницю Архиєпископського Синоду у всіх осідках наших Епархій та Екзархатів.

Схвалюючи ці ствердження та підносячи заклики та прохання до різних чинників у насушних справах нашої Церкви, ми звертаємось до всього українського Божого люду:

Українські миряни!

В цей відповідальний час станьмо всі на оборону і розбудову нашої Церкви!

Уважаймо постанови Архиєпископського Синоду своїм законом, а Верховного Архиєпископа і Святіший Синод – нашою законною владою!

Збережім до кінця вірність і льояльність Вселенській Церві і Святішому Отцеві!

Господи, благослови на велике діло!

Торонто, у неділю Всіх Святих, 21-го червня Року Божого 1970.

Координаційний Комітет

Дня 13-го червня 1970 року в Нью-Йорку відбулися Треті Звичайні Загальні Збори, що були присвячені діловим справам Товариства, узгідненню думок делеґатів що до дальшої діяльности Товариства, а також організаційним та політично-релігійним справам.

На Збори наспіло чимало привітальних писем та телеґрам. На особливу згадку заслуговує привітання від Високопреосвященнішого Владики Кир Івана Прашка з Австралії, що заторкнув багато важливих проблем. Збори вітав особисто Почесний Голова Товариства Всечесніший Отець Володимир Білинський. Його присутність на Зборах символізувала приявність всього вірного Українській Католицькій Помісній Церкві священства, що із-за різних причин не могли явитись на Зборах Товариства.

Після дискусії над звітами та уділення абсолюторії Уступаючій Управі, обрано нові органи Товариства в такому персональному складі:

Краєва Управа: Всеч. о. Володимир Білинський – почесний голова; Д-р Зиновій Ґіль – голова; інж. Степан Процик – 1-ший заст. голови; радник Василь Палідвор – 2-гий заст. голови; Д-р Ярослав Кривяк – 3-тій заст. голови; інж. Ірина Колтунюк – головний секретар; мґр. Євген Гановський і д-р Рома Навроцька – допоміжні секретарі; дир. Ярослав Пастушенко – скарбник; мґр. Ярослав Щербанюк – адміністратор; д-р М. Бих, інж. М. Гнатейко, мґр. М. Любинський і Б. Ясінський – члени.

Зовнішні зв’язки та інформація: мґр. Ева Піддубчишин /голова/, проф. Лев Рудницький і Юрій Карпінський.

Організаційні референти: ред. Василь Пасічняк /голова/, проф. Петро Войтович і Зиновій Квіт.

Зв’язковий з Координаційним Комітетом Українських Організацій ЗСА і Канади: д-р Мирослав Навроцький.

Редакція журналу ЗА ПАТРІЯРХАТ: інж. Степан Процик, /головний редактор/, д-р Євген Ґіль і Богдан Ясінський. Адміністратор журналу: д-р Володимир Процюк.

Контрольна Комісія: ред. Василь Качмар /голова/, д-р Степанія Бережницька і інж. Ірина Скочдополь.

Товариський Суд: мґр. Михайло Бойко /голова/ д-р Богдан Бабій і Василь Мочула.

Рада Мирян:, д-р Роман Осінчукт – голова; проф. Мирослав Лабунька – заст. голови.

Наприкінці Зборів схвалено Резолюції, що їх поміщуємо в цьому числі журналу.

В попередньому числі журнала ч. 1 /12/ на стор. 22 ми звітували про конференцію світських діячів за помісність Української Католицької Церкви і патріярхат, яка відбулась в Торонто /Канада/ 7 і 8 березня цього року. Конференцію скликано ініціяторами Торонта й Чікаґо в наслідок природних вимог розросту широкої активізації вірних у справах єдности й помісности Церкви і таких же природних вимог противставлення уніфікаційним натискам Східньої Конґреґації й оборони прав нашої Церкви. На цій першій конференції обговорено й обдискутовано правні аспекти мирянської активности та методи координації широко розгалужених мирянських акцій. Для плянування й переведення координації в праці мирянських організацій вибрано там Координаційну Раду з представників організацій Канади, Середніх і Центральних стейтів ЗСА і Східніх стейтів ЗСА. Першою метою цієї координації праці було переведення в декількох місцях ЗСА й Канади масових маніфестацій за єдність і помісність Церкви в противагу намаганні Східньої Конґреґації уневажнити Синод Українських Єпископів і його Постанови, поширити участь світських людей в цій акції із декількох незалежно діючих пропатріярхального характеру організацій чи комітетів на якнайширші верстви громади згрупованої чи репрезентованої в усіх Громадського й політичного типу організаціях, та опершись на визнання канадійських Владик добиватися проголошення і введення практичної помісности Церкви в усіх єпархіях. Ціль ясна, корисна, модерна й на часі, відзеркалююча найновіші думки мирянських діячів.

Друга сесія Координаційної Ради відбулася 11 і 12 квітня в Дітройті. Тематично конференція була подібна до Торонтської. На ній також поповнено персональний склад Координаційної Ради.

Третя сесія відбулася знова у Торонто 21 і 22 червня цього року, де були ділові наради Координаційного Комітету, звіти з праці й дискусія, та де схвалено Деклярацію Мирян, призначену для відчитання під час Дня Помісности в неділю, 21 червня. На ці наради прибув Преосв. Ісидор Борецький, який в свойому слові до делеґатів закликав до виконування постанов Синоду Українських Єпископів, так як вони опрацьовані і подані у «Благовіснику». Говорячи про положення в нашій Церкві він ствердив, що раб може лиш мріяти про те, чого бажає, але не може осягнути того. Натомість гірше раба виглядає той, хто має свої права століттями й сумнівається в тому. Наші Владики мали помісні права, але стратили їх на користь латинських зверхників. Від Синоду Українських Єпископів не було жадного прохання до Святійшого Отця прийняти чи затвердити наше право й тому не треба більше жадних офіційних актів до практичного здійснення прав помісности нашої Церкви. В такому самому дусі говорив й о. Мітрат В. Кушнір. Його думка – щоби не чекати визнання від нікого.

Як відомо вже з преси – День Помісности в Торонто відбувся величаво, і став взором для підготовки таких же днів у других єпархіях.

Через загальникові, ближче не окреслені й неконкретні організаційні засади К. Комітету участь нашого Товариства в ньому була досі не вияснена. Навіть в самих ініціяторів і творців К. Комітету існують розбіжності в думках про форму й ролю К. Комітету. Це зрозуміло, бо роля такого широкого комітету з його відділами по теренах різної організаційної структури й різних програмових вимог не легка, і його багато тяжче уконституювати як одну незалежну, статутову організацію.

Комітет об’єднує різні характером організації: громадські, професійні, господарські, політичні і церковні. Не може кожна з таких організацій статутово й програмово займатися мирянськими справами ані заступати конечність існування окремої незалежної організації мирян, якої одиноким, найвищим і статутовим обов’язком було б дбати про повну участь вірних в церковному житті. Знову ж де такі організації існують, не потрібно їхньої дії координувати з організаціями асекураційними, професійними чи спортовими.

Що до засягу дії К. Комітет об’єднує організації центральні, льокальні й навіть поодиноких осіб-діячів, через що тяжко буде створити такі організаційні рямці які регулювали б права й обов’язки таких різних учасників координації. А вже зовсім не можливо й не практично будь створити із К. Комітету якусь одну центральну надорганізацію із законодавчими прероґативами для його членів, з яких кожний має свій статут, законодавче й виконне тіло, членство, територію й дієву незалежність. Об’єктивно К. Комітет можна уявити собі як конференцію незалежних поодиноких організацій для плянування й уніфікації акцій, конечних в зв’язку із кожночасним положенням і вимогами нашого церковного життя. Природно місце в Координаційній Раді повинно бути в першу чергу для представників управи тих організацій, які статутово займаються мирянськими або церковними справами.

Тому то делеґати нашої нововибраної управи /З. Ґіль, М. Навроцький, і С. Процик/, які були в Торонто ще перед уконститууванням Управи Т-ва, заявили готовість до участи в К. Комісії в цілі лише координації загальногромадських акцій За єдність і помісність Церкви, а не приступлення до якоїсь організаційної надбудови в якій затратились би незалежність дії й статутова окремішність кожного члена-учасника. На першому уконституовуючому засіданні Управи Товариства дня 27 червня в Нью-Йорку такий плян ратифіковано. Приступлення нашої делегації до К. Комітету акції мирян будуть узгіднені й координовані в досить широкому засягу: на терені Канади, на теренах середніх і західніх стейтів, і на теренах східніх стейтів ЗСА.

Щоби К. Комітет виправдав своє існування і зберігся як добрий, зручний інструмент мирянської політики він мусить кожний свій крок ставити обережно й обдумано. Не треба забувати, що католицькі мирянські діячі не є ангелами й тому вони в кожне товариство і в кожну координацію приносять усі свої не тільки добрі, але й погані прикмети, свої амбіції і хвороби, усю свою людську характеристику, на чому координаційна праця може багато потерпіти. Тут вимагалося б надзвичайної коректности, терпеливости, вирозуміння і навіть персональної дипльоматії. Виглядало б що треба визбутися «рахунку» хто скільки і яких організацій репрезентує, і треба, мабуть, вистерігатися в конкретній праці Ради навіть голосувань над справами, які могли б заторкнути права чи компетенції одної чи другої організації. Організації треба прийняти такими, якими вони є, а не старатись наперед пристосувати їх до координації переведенням їх на т. зв. «громадську базу». Не слід тут закривати очей на скрайнє нездорові відносини в нашому громадському житті, звідкіля багато шкідливих методів або небезпечних тенденцій можуть перенестися на форум К. Комітету. Наші політичні сили, які проникають у любе товариство і зводять там бої із своїми противниками, «викінчують» їх там, можуть часом знівечити найкращі координаційні заміри. Треба змагати не до більшости, а до повноти. Коли ж там будуть й індивідуальні громадяни-діячі, то хоч не завжди можна буде придержуватись «парляментарної більшости», то повнота думки буде.

Мирянський рух росте, хоч йому не можна було. Його напевно треба буде. Сильного, здорового, зорганізованого й розумного. Тому ставмо його на тих засадах, які ростові сприяють.

Слава Ісусу Христу!

67-ий Відділ СУК «Провидіння» в Ню Браневік, Н.Дж.

4-го лютого 1970 р.

До Хвальної Екзекутиви

Високопреподобний Отче Предсіднику,

Високоповажані Пані і Панове !

Відповідь головного секретаря «Провидіння» на наші два листи, що ми їх вислали до Вас, одного з початком грудня м.р. і другий з початком січня ц.р., далеко не вдоволяюча, бо вона не заторкує порушеної нами теми.

В наших листах ми трівожимось поступованням Митрополита Сенишина і палко Вас прохали старатись порадити нашому Владиці зрезиґнувати із митрополичого престола. До цього прохання подали ми сильні аргументи, що випливають з некорисної для нашого загалу праці Владики Амврозія.

Закиду, що до Вашого відношення, чи радше піддержки справи Патріярхату Української Католицької Церкви ми не висували. Хоч, правду кажучи, не захоплені ми Вашою піддержкою тих преважливих заходів і зусиль, що спрямовується для двигнення нашої Церкви до висоти Патріярхату. Це гарно, що головний секретар «Провидіння», відвідуючи Відділи «Провидіння» висвітлював фільм «Від Митрополита Андрея до Кардинала Йосифа», що Екзекутива «Провидіння» передала до розпорядимости кардинала Сліпого більші грошеві пожертви на фонд будови собору св. Софії в Римі; що члени Екзкутиви «Провидіння» були в Римі на торжествах посвячення згаданого Собору. Все це до болю замало! А на таку організацію як «Провидіння» такими шляхетними завданнями, про які часто пишеться і говориться прямо – мізерно!

Думаємо, що якраз «Провидіння» повинно було стати ентузіястичним прапороносцем ідеї Патріярхату і на слові і на ділі. «Провидіння» повинно було бути в першій лінії цього змагу за велич і силу всієї української Церкви. «Провидіння» повинно було боронити те святе діло перед Митрополитом Амврозієм, ставлячи його на відповідній висоті в противагу до штучної ідейки філядельфійського чи американського патріярхату візантійського обряду. Наш Митрополит не зумів, на жаль, збагнути ширини завдань і можливостей росту нашої Церкви.

Керівні чинники «Провидіння» могли і повинні були твердо і небоязко діяти в користь здійснення далекосяжних задумів нашого Архипастиря Кардинала Йосифа. Невідрадна ситуація в нашій Церкві в Америці напевно була б прояснилась і наладнались відносини. Не треба було б за це братись, як це залюбки круги о. Москаля і філадельфійського канцлера заявляють, «вулиці», «безвідповідальним», «атеїстам» і «комуністичним агентам» за підтримку справедливих стремлінь української Церкви.

Пригадуємо собі бенкет в честь кардинала Йосифа у Філадельфії. Як палко і довго, довго сплескували всі присутні ті, на диво відважні, звороти, що торкались справи Патріярхату, у промові Впреп. о. шамб. Мирослава Харини, нашого вже вдруге головного предсідника. Як раділи ми, як гордились предсідником «Провидіння»! Думалось, що за тим святочним словом консеквентно буде проведена тягла, невтомна, всебічна, повна посвяти старань і зусиль дія. Але слово прогомоніло, а після бенкету завмерло, а дії /за вийнятком висвітлювання фільму/ ніхто не міг спостерегти.

А наш Митрополит на тому ж бенкеті говорив невинні жартики про поліцаїв-айришів. Даремно ждали ми на аналізу наших обставин і спроможностей, на вказівки, на віщі проекції в майбутнє. Справи Патріярхату Владика Амврозій не торкнувся, бо хоч Він і український Владика, то справа організаційного зміцнювання української католицької Церкви-страдниці мабуть не була і не є в крузі Його заінтересувань.

На величніх святкуваннях в Римі ми чули і бачили виступи сен. Юзика, провідників наших політичних організацій, але даремно і з болем серця ждали ми на бодай одно речення від керівних чинників Союзу Українців Католиків «Провидіння». Тут, де була велика потреба, наша Екзекутива «Про видіння» заховалась в далекому запіллі. Може і з того приводу «захворів» Митрополит Сенишин і то нагло і то так серйозно, що не взяв участи в Синоді всієї української католицької Ієрархії. Архиєпископ Сенишин покинув українських католицьких Владик!

Але повернімо знову до нашого основного до Вас прохання. Митрополит Амврозій є зверхним покровителем «Провидіння», тому мабуть не слушно пише головний секретар «Провидіння», що ані члени Екзекутиви, ані ціла установа не можуть поносити консеквенцій за рішення Владики. Нам здається, що члени Екзекутиви і «Провидіння» поноситимуть консеквенції, УККА і ми всі, якщо врешті не зарадимо лихові. Поноситимуть консеквенції і наші діти і весь український нарід, проклинаючи Митрополита, «Провидіння» і нас усіх.

Головний секретар пише, що «Провидіння» не є дієцезальною установою і не має ніякого впливу на поступовання Владики. Яке це траґічне. Невже ж Владика Амврозій не слухає голосу мирян? «Провидіння» – це українська католицька організація, репрезентант кількох тисяч добрих і ідейних мирян. Ні! Не хочеться вірити, щоб Владика Амврозій нехтував Вашу думку. Заходить питання, чи Ви маєте відвагу і силу, щоб Ваш погляд, щиро і без викрутів предложити Митрополитові? Кожну людину можна сильним і річевим арґументом переконати, а Владика Сенишин хиба теж людина.

В листі, за підписом головного секретаря, Ви просите Предсідника нашого Відділу, щоб він з’ясував всі неясні справи в зв’язку з Патріярхатом, даним Митрополитом і т.п. Тому ми ще раз ввічливо і ставимо ось такі питання:

1. Чи це правда, що Митрополит Амврозій виломився із спільного фронту українських Католицьких Владик і не підписав документів, що їх оформив недавній Синод всіх Ієрархів Української Католицької Церкви, і таким поступуванням підкопав єдність, силу, повагу нашої Церкви і як Владика-душпастир наніс спустошення в душах вірних українців-католиків?
2. Якщо у Вас є на це позитивна відповідь, то тоді виринає питання друге: чи Ви піддержуєте поступовання Митрополита Амврозія?
3. Якщо у Вас буде заперечуюча відповідь на цей запит, то тоді чергове питання: чи не тривожить Вас ситуація, що витворилась в нашій Церкві на цьому терені? Що робите, щоб лихові зарадити?

Нас турбує питання, чи Ви сказали Митрополитові Амврозієві офіційно і ясно, що Ви підтримуєте справу Патріярхату УКРАЇНСЬКОЇ Католицької Церкви і не схвалюєте поступовань Митрополита Сенишина. Чи зготовили Ви в тій справі відповідний меморіял і передали його до рук Митрополита?

Чи старались Ви вірно інформувати Митрополита Сенишина про біль, неспокій, тривогу Його вірних? Чи переконували Ви Його, що йде злою дорогою?

Ми прохаємо Вас знову домагатись о авдієнцію в Митрополита Амврозія і у достойній формі вказати Йому на конечність Його резиґнації із Митрополичого престола.

Ваша заява, що Ви не можете втручатись в справи нашої Церкви звучить неймовірно. Хіба ж наша Церква Вам мачуха? Пощо тоді підкреслювати ці знамениті завдання організації «Провидіння» в площині духа! Обезпечитись можна деінде. Не лише обезпеченням живе людина. Ви, яко керівний чиник, мусите відчути те, що болить та тривожить широкі круги членства. Невже ж Ви не спостерігаєте, що ця «мовчазна більшість» починає тратити терпеливість, що хмарою нависла загроза? Ви не смієте в безсиллі опустити рук, заявляючи, що це «не наша справа». А чия ж вона? Чи маємо ми про клопоти в нашій Церкві писати до Товариства Ветеринарних Лікарів? Не оборюйтесь на нас, коли до Вас звертаємось. І не називайте нас негативними назвами, а вмійте, опанувавши своє негодування, поставити собі питання: а може ті люди, що до нас пишуть, протестують та пікетують то не «комуністичні агенти»? Може це про що вони говорять таки їх болить, сильно і нестерпно?

Порадьте Митрополитові Амврозієві, щоб Він зрезиґнував з Митрополичого престола, бо в широких кругів вірних Він втратив довір’я і вже не є їх духовим провідником. Зголосіть Митрополитові прохання про Його резиґнацію, навіть тоді, якщо це не буде Вашим особистим наставленням і переконанням, заявіть, що робите це на основі прохань соток членів «Провидіння».

У Ваших підсумках з місячного засідання Екзекутиви, що їх надрукувала «Америка» дня 21 січня ц.р. наші зверненню до Вас трактуються шорстко і непрязно. Пишете: «Тому всякі закиди, обвинувачення та злобні інсинуації в цьому напрямі несумлінних людей в сторону «Провидіння» є глибоко кривдячими і по суті шкідливими для нашої організації».

Чому крик серця: називаєте «злобними інсинуаціями»? Чому називайте несумлінними людей що мають зажалення? Чи не варто радше, в деталях обговорити закиди і обвинувачення і оборонитись перед ними, але не користуватись викрутом? Чи не спостерігаєте, що ті «несумлінні люди» – це наша народня гуща? Чи відомо Вам, що ця наша українська народна гуща – добра, толерантна, поздержлива, жертвенна? Вона коштом кількох мільйонів долярів річно утримує нашу Церкву, та щедро і часто жертвує на різні народні й церковні цілі. В цієї народної гущі – добре серце і чутлива душа, ця народня гуща занадто довго терпить Митрополитові Амврозієві!

Звичайний член «Провидіння» позбавлений ясної політики Проводу «Провидіння» та має малі можливости для вислову свого обурення і протесту проти поступування Митрополита Амврозія. Це і причина, чому майже десяток членів у нашому Відділі передають мені їхні членські грамоти і покидають нас. Так, вони перед часом покидають обезпечення саме для підкреслення трагічної ситуації, створеної нашим Митрополитом. Вони заявляють: «Чи варто клопотатись обезпеченням, тоді, коли основи нашої рідної Церкви підривають сам Владика і його симпатики?»

Ми бажали б собі, щоб Митрополит Сенишин був дорогоцінним жемчугом серед нашої української католицької Ієрархії. Ним Він не є! Вина з приводу цього лиха не наша, бо ми завжди були готові респектувати і йти за нашим Владикою. На жаль, Його шлях не веде до цілі.

Управа Відділу

Про конференцію світських діячів акції за патріярхат і помісність Української Католицької Церкви, що відбулась у днях 7-го і 8-го березня ц. р. в Торонті, Канада, подала вже досить обширні відомості і коментарі українська щоденна і тижнева преса. Це звільняє нас від подробного звітування про цю подію на сторінках нашого журналу. Хочемо однак подати декілька загальних завваг і думок з того приводу.

Потреба такої зустрічі католицьких діячів, а також організацій, що від років діяли в ЗСА і Канаді для здійснення помісности нашої Церкви й старались про піднесення Її голови до гідности патріярха існувала від давна. Вона виявилась особливо пекучою після цього, як американська провінція Української Католицької Церкви під проводом свого Митрополита А. Сенишина стала на шлях відступу від єдности цієї Церкви. Єдність Української Католицької Церкви може бути збережена лише за умовою збереження інтеґральности. Навіть найбільші зусилля вірних американської провінції в тому напрямі не будуть успішними, коли в цій провінції діятимуть відосередні сили, і коли не наспіє поміч від Ієрархів, священиків і вірних всіх провінцій УКЦеркви. У цій боротьбі за єдність і одність особливо важливою є Канада. Канадійська церковна провінція зараз є найсильнішою в нашій Церкві. В Канаді відносини впорядковані й Ієрархія Української Католицької Церкви відіграє; керівну ролю в житті, української спільноти, там справді існує співзвучність у праці ієрархії і широких кругів українського патріотичного громадянства.

Організаторам конференції ішлося про те, щоб на спільній зустрічі світських діячів обох церковних провінцій вияснити в першу чергу яке є правне й фактичне становище нашої Церкви після Помісного Синоду Українських Католицьких Владик, що відбувся у вересні – жовтні 1969 року у Римі, і на якому схвалено і прийнято Конституцію патріярхального устрою, а тим самим – помісности і єдности Української Католицької Церкви. В доповідях і дискусії наведено ряд аргументів у користь помісности нашої Церкви та стверджувано, що на основі діючого права Вселенської Церкви не є можливо правно оспорювати важність скликання Синоду Помісної нашої Церкви, а тим самим і правних зобов’язань того Синоду. Учасники конференції застановлялись також над тим які заходи належить поробити тепер для того, щоб рішення Синоду в справі помісности й єдности нашої Церкви були здійснювані на місцях у всіх частинах і одиницях нашої Церкви. Особливу увагу присвячено тим відосередним силам, що діють в американській церковній провінції. Обговорено ряд пропозицій як протидіяти того рода шкідливим акціям. Багато часу присвятили учасники нарад також обговоренню питання організації фондів «Церква в Потребі». Справа координації праці поодиноких товариств що діють в тому самому напрямі й з тими самими цілями, а також узгіднення на майбутнє певних більших акцій мирян нашої Церкви були останньою точкою нарад конференції.

Вислідом нарад конференції можна вважати схвалення Декляряції і Резолюцій та покликання до життя т. зв. Координаційної Ради, що складається з представників обох церковних провінцій.

На закінчення конференції відбулось велике громадське віче в Торонті /в неділю 8-го березня/, на якому промовці з Канади й ЗСА інформували громадянство про осяги й труднощі, що є зараз на шляху до здійснення повної помісности й єдности нашої Церкви.

Заява Митрополита Амврозія Сенишина в справі акцій нашого Товариства за єдність Церкви і патріярхальну систему, /обговорена в іншій статті цього журнала/, була висловлена делегації ГУ СУК «Провидіння» і друкована в щоденниках «Свобода» й «Америка». Згідно з практикою цієї не жовтої преси вона не відзеркалила правдивого перебігу цієї авдієнції ані висловлених там заяв, а подала усе спрепароване у вигідній і потрібній для Митрополита Сенишина формі. В такий самий спосіб оба щоденники звітували і про делеґацію УККА до Митрополита Сенишина два рови тому. Таку практику слід рахувати скрайнє шкідливою не тільки тому, що так оббріхується громадянство але й тому, що так зредаґованим звідомленням прикривається й вибілюється багато шкідливих потягнень Ієрарха та утруднюється громадянству пізнати, хто він є в дійсності.

В газетах пишеться, що о. шамбелян М. Харина привітав Митрополита, a ніби у відповідь на привітальне слово, Митрополит заявив., що він українець, працює для України, що він за патріярхат та що він не зрезигнував зі свого становища. На ділі, це не було про «образи і гарбузи», бо заява Митрополита відносилась до експозе о. М. Харини /яке редактори поминули/, дe була представлена критична ситуація серед членства «Провидіння» відзеркалена в листах, заявах і домаганнях Відділів та в домаганнях, щоби ГУ не мовчала, але натискала й вимагала в їхньому імені зміни настанови Митрополита до пекучих церковних справ, або його резиґнації, бо через поставу Митрополита до цих справ терпить «Провидіння».

Щодо самого факту відвідин нашої делеґації у Митр. Сенишина в грудні минулого року слід ствердити, що делеґацій мирян, або товариств, не може покликати собі персонально жадний Владика, ані навіть Синод Владик. Делегація вибирається й авторизується тими чинниками, чию волю вона репрезентує.

Основною ціллю публікації новинки про відвідини ГУ «Провидіння» у Митрополита було зложити вину на наше Товариство, мовляв, його делеґація не погодилась на пропозицію Митрополита полагодити справу церковного спору до двох місяців. Це розраховане на ефект у тих, що є необізнані зі справою. Церковний, або радше персональний конфлікт існує ніж Митрополитом Сенишиним і Синодом Українських Єпископів. Наше Товариство не вважає себе партнером, посередником, ініціятором, ані екзекутором між конфліктними сторонами, і його делеґація не могла ані приняти ані відкинути пропозицій Митрополита Сенишина. Митрополит Сенишин добре знає де йому слід полагодити конфлікт і з ким, та що таких справ він не може лагодити з нашим Товариством. Товариство існує лише для вияву волі мирян і для оборони Церкви перед розколом і обчуженням.

Треба при цій нагоді ствердити, що в повищу пропозицію полагодити спір, не вірив сам Митрополит Сенишин, бо саме тоді, коли приймав делегацію Товариства за Патріярхат, він мав приготоване судове оскарження трьох членів цього Товариства, а також було готове, з датою 1-го грудня 1969 року, письмо Митрополита до нью-джерзського декана Всч. Отця Антона Борси, в справі переведення судової процедури проти Всч. отця Володимира Білинського, пароха Пасейку та Почесного Голову Товариства за Патріярхат, в зв’язку з його негативною поставою до заходів Митрополита розчленувати нашу Помісну Українську Католицьку Церкву. Це інквізиційне письмо філядельфійського Владики друкуємо в іншому місці цього числа!

В свою чергу Митрополит заявив делеґації «Провидіння», що Синод Українських Єпископів не був правосильний, бо там не було представника Папи, та що є різниці поглядів на проблеми патріярхальної структури. Що до патріярхату – то він є за ним, але це ще питання «як, де і хто», /повторив тут тезу ідеологічно спорідненого з ним проф. Л. Добрянського із «Юкренієн Квотерлі»/ пояснивши, що патріярхом не конечно мусить бути українець. І коли дальше розвинулись питання на тему «хто», Владика почервонів і почав доводити піднесеним тоном, що тут вже сім років ведуть атаку на митрополію, воюють проти нього, грозять йому, але все даремне, бо він має завжди коло себе чотирьох добрих псів…

Деякі присутні були обурені, кидали гострі репліки й виходили. Таким неорганізованим порядком імпреза закінчилась, залишивши, прикре враження у присутних через ще раз понад всякий сумнів виявлене негативне ставлення Митрополита Сенишина до єдности і правопорядку у нашій Церкві, та до внутрішньої ситуації у «Провидінні». Як виявилось – «Провидіння» було чи не одиноким бастіоном Митрополита, коли другі організації солідарно збойкотували його бенкет у десятиліття митрополії. Тепер і ця організація починає думати про шкідливість церковної політики Митрополита Сенишина і його обструкцію Синодові Українських Єпископів, і прилучуватись до голосу народу. Провідні люди цієї організації відчули, що організація терпить і слабне саме через політику Митрополита, та що здорові членські кадри ставлять свої вимоги.

Як Митрополит Сенишин, так і редактор «Америки», переочили тут одну деталь. Йдеться не про боротьбу проти Митрополита або митрополії, /бо ж миряни це також митрополія/, але про повернення Митрополита до Синоду Українських Єпископів і про єдність митрополії із всією Церквою. Іншими словами – йдеться про помісність Церкви. Коли ж Митрополит Сенишин припине розкол і допоможе осягнути цю одноразову історичну цінність – відзискає назад льояльність усіх вірних і леґенда про боротьбу з митрополією відійде в забуття. Коли ж ні – тоді Владика мусітиме нести відповідальність за свою протинародну і протиукраїнську роботу!

На жаль, такою негативною опінією серед українців він зараз втішається. І не поможуть тут в нічому облудні та спрепаровані «заяви».

Ми усі є такої думки, що святкування у Римі започаткували новий період історії УКЦ, який принесе великі користі у національно-релігійному житті нашої діяспори. До такого заключення прийшли усі присутні у Римі, духовні особи і миряни, без різниці на те, як вони активізувались у цих святкуваннях. Повну вагу цеї історичної події ми не можемо вже сьогодні визначити,бо повний її успіх буде залежати від єдности та від здисциплінованої і конструктивної праці наших Владик, священиків і мирян у реалізуванні Синодальних постанов. Папа Павло VІ, ватиканські прелати і усі присутні у Римі наглядно переконались, що ідея усамостійнення УКЦ є ідеєю всіх українців-католиків у цілому світі, і вона мусить бути реалізована, бо за нею стоять Блаженніший Верховний Архиєпископ, наші Владики, священики і миряни. Розумна і корисна співпраця між вище згаданими компонентами УКЦ вже принесла повний моральний успіх нетільки в стосунку до куріяльної дипломатії і до неприхильних нам куріяльних прелатів, але також і до наших рідних кочубеїв, які за маленьку винагороду стараються викликати фермент незгоди і розбиття в УКЦ. Прочани, що зібрались у Римі з різних континентів українського поселення пережили нетільки моменти непевного очікування, неясности, деякої резиґнації, але також хвилини вдоволення, духового підйому, національно-релігійної гордости та збільшення віри у власні сили. Є незаперечною правдою, що для декого події в Римі не пішли шляхом їхніх сподівань тільки тому, що Вони приїхали з деструктивними намірами відносно єдности і патріярхату УКЦ. Ці люди вже давно зідентифікували себе з Алєксєями, Боннськими чи Фірстенберґами. Кольосальним моральним успіхом було те, що тi люди остались самітними, бо понад 99 відсотків всіх присутніх паломників – духовних і мирян ясно і прилюдно заявились за єдністю і патріярхатом УКЦ та за її першим патріярхом Блаженнішим Кир Йосифом Сліпим!

Думаємо, що це був вислід п’ятилітної праці. Ватиканські куріяльні барикади опору проти самоуправи УКЦ захитано до самого ґрунту. Побідно ступав Головний Полководець Мученик Верховний Архиєпископ Сліпий із своїми вірними Владиками, священиками, черницями, ченцями і мирянами. Велика ідея усамостійнення, Його мучеництво і принциповість, сильна віра у побіду правди над спекуляцією і крутійством так сильно зцементувала усе духовне і мирянське військо що у рішаючих хвилинах цього змагу не було вже місця на зрадників ані на утікачів із поля бою.

Все ж таки прийдеться замаркувати на сторінках історії цей дуже сумний факт, що один із воїнів за тайною інспірацією з Конгрегації Східних Церков нагло занедужав, тому участи у кінцевому змагу не брав. Ніби з нараженням власного здоров’я та без лікарської опіки вже у вівторок рано, замість іти на Синод Владик УКЦ, від’їхав на летунську площу а звідти джетом до Філяделфії. «Куди ж Ти так летиш сам-самісінький Преосвящений Владико?» питали занепокоєні миряни. «Чому ігноруєш Синод УКЦ і своїх Колеґ-Владик? Чому розбиваєш єдність УКЦ?» – запитували священики. «Який же Ти згіршуючий приклад даєш нам молодим” – говорила молодь. «Боже, знову нам єдність подай» – заспівували деякі. «Ти ж на слова великий патріот – а які ж непатріотичиі Твої діла» – промовляли миряни вже з досади. Ми з великим зацікавленням прислухувались тим критичним заувагам дуже різнородного і неменше цікавого змісту, які немов супроводжали джет та його трохи нам незрозумілого гостя. Можливо, що офіційна відсутність одного Владики якось оправдана і вона не надщербить так довго очікуваної єдности, але пощо тоді таємничістю створювати так багате недовір’я і обурення мирян?

Та й українським Шелестам із ватиканської фабрики – Миляникам і Миськовим – теж не повелось сторпедувати цей похід до єдности і самоуправи нашої Церкви. Із страху перед конфронтацією із мирянами, ці курійні інструменти української продукції навіть не з’явились на святкування посвячення Св. Софії. Кажуть, що їх корпуси заховались у ватиканських підземеллях, а їх дуже трусила совість за проступки проти єдности і усамостійнення УКЦ. Віримо, що їх досягне як не українська то Божа справедливість, як ще не на цьому, то на тому світі. Життєва ідея: «Honesta mors turpi vita potior» у цих двох священичих характерах ніколи не знайшла пригожого ґрунт.·

Сумною і компромітуючою подією в українсько-римських святкуваннях був вилім василіанських ченців, які відмовились підписати петиції Священиків у справі усамостійнення УКЦ і остонтаційно вийшли зі залі нарад. Для мирян що дальш осталось питанням без відповіди, чому протоархимандрит ЧСВВ о. др. А. Великий що недавно тому заявлявся за патріярхатом в США /без точного його здетермінування/, а василіанські ченці в Канаді, США а останньо у Римі відмовились підписати петиції в справі помісности нашої Церкви. Невже ж і оо. Василіяни виконують тайні поручення монсеньйора Бріні? Останній вилім василіянських ченців стався на очах багатьох присутніх священиків, і жадного зрозумілого оправдання на це немає. Що ж роблять такі священики у нашій Церкві? На кого вони розраховують і на що вони чекають? Чиїм інтересам вони служать? Найвищий час стягнути маску з їхнього лиця і заперечити їм називати себе елітою чи сметаною УКЦ. Чи не сором їм відступати від принципів і напрямних, що їх полишив бл. пам. о. Галущинський ЧСВВ? А може оо. Василіяни потребують нової реформи – цим разом, може української? Їхнє негативне ставлення до справи патріярхату викликало зовсім оправдане недовір’я до василіянського чину. Треба надіятись, що більш відповідальні і спостережливі отці це в час зрозуміють і покличуть до нової василіянської курії ченців-патріотів, які зуміли б попровадити чин правильним шляхом і допомогли б йому відзискати утрачене довір’я української спільноти. Нехай василіянські пастирі не бояться зайти до Собору Св. Софії – Божої Премудрости і там на щирій молитві, в скупчені духа і в правдивій християнській покорі добре застановляться над своїми вчинками, а напевно Божа Премудрість просвітить їхні уми і попровадить на правильний шлях служіння Богові і українському народові.

До позитивів українсько-римських святкувань треба зарахувати початково зближення між нашими Владиками і мирянами. Доцільність контакту між цими двома чинниками всі починають чимраз ліпше розуміти, бо його брак досить болючо на своїх плечах вже відчули деякі наші Владики і миряни. Участь мирян у релігійному житті дозволяє церковній установі вийти з мурів храму, вирватись з архаїчного думання, що релігія це щось відокремлене від нашого життя, від потреб людських одиниць. Активна співучасть мирян є виявом діючої церкви та правдивого поняття релігії, як частини добре оформленої і більш досконалої форми духового життя. Намагання мирян включитись у вирішування церковних справ є поступовим кроком. Ці бажання є зовсім однозгідні з постановами Другого Ватиканського Собору, з духом часу і з стародавною українською традицією.

Згідно з наведеними вище мотивами представники мирян отримали згоду наших Владик виявити особисто їхні бажання, думки і погляди на різні аспекти нашого національного і церковного життя. Як знаємо, ця виміна думок відбулася у дуже приязній атмосфері і на високому рівні, була незвичайно річевою і багатою змістом у своїх насвітленнях, у повній пошані до наших Ієрархів, про що з признанням висловився Блаженніший Верховний Архиепископ та деякі наші Владики. Дещо від’ємною сторінкою цеї стрічі було те, що на селекцію членів делегатів мирян намагались вплинути деякі Владики, бажаючи виелімінувати менш їм приємних, а заступити їх такими, що ані для справи єдности, ані для справи патріярхату нічого доброго не зробили. На будуче наші Владики повинні цього вистерігатись, а миряни повинні реагувати на цього рода прояви вимогами правопорядку. Делегат мирян має бути вибраний мирянами, а ніколи іменований владикою. Він репрезентує тільки погляди мирян.

До позитивів святкувань у Римі не можна поминути створення світового товариства священиків ім. А.Шептицького, що його першим головою вибрано о. Любомира Гузара. Його особовість дає повну запоруку, що товариство буде заступати інтереси священиків, справу українізації наших Церков і церковних установ, справу церковної єдности а найважніше справу патріярхату.

По розмовах з священиками з різних країн мусимо ствердити, що дуже багато їх є глибоко перейняті ідеєю єдности і українського духа в нашій Церкві, дуже строго засуджують архітектів удільних князівств та різного рода позакулісові махінації інспіровану чужими елементами на розбиття нашої єдности і самоуправи УКЦ. Деякі зі священиків виявились радше зтероризованими. Згуртовані у світовому товаристві вони зможуть більш сміло і успішно заступати принципи та ідеали, які вони і їхнє товариство заступають. Ми віримо, що світове товариство священиків перейме провід у змаганнях за єдність і патріярхат УКЦ, а співпраця з мирянами скріпить український фронт у боротьбі за права нашої Церкви. Нам треба тільки радіти з його постання і щиро побажати його проводові та його членам багато успіху у цій так важній місії.

Українсько-римські святкування і Синод Владик УКЦ вже поза нами. Перед нами рішення Папи Павла VІ відносно структури патріярхального устрою УКЦ і вивищення Верховного Архиепископа до гідности Патріярха. Не можна закривати очей на те, що Конгрегація Східних Церков це колоніяльне міністерство є проти нашої самоуправи і ледви чи при теперішньому складі змінить своє наставлення. Урядники цеї конгрегації дальше будуть шукати за зрадниками в нашій Церкві та обвішавши їх різного роду декоративними відзнаками потайки будуть інспірувати творення ферменту між нами, позірної незгоди та антипатріярхальних тенденцій. Їм самим невигідно буде це робити. Більш дипломатично буде робити це таки українськими руками. На протязі останніх п’ять літ ми досить добре «засмакували» ватиканської дипломатії, і ледви, чи що-небудь у найближчій будуччині може нас заскочити чи розчарувати. Однак ми сильно віримо, що Папа Павло VІ мав повну змогу правильно пізнати ситуацію, в якій наша Церква тепер знаходиться та зрозуміти наше тверде бажання жити власним життям і що «ми ще не збираємось вмирати».

Віримо, що Папа Павло VІ затвердить справу патріярхату УКЦ так, якби її затвердив сам Христос Спаситель, коли б сьогодні жив між нами. Ми зовсім не думаємо вирікатись ані Христової Науки ані наших прав, які признав нам Другий Ватиканський Собор. Ми теж не можемо зречись наших бажань самоуправи і патріярхату, бо це було б кінцем Української Католицької Церкви тут у діяспорі і на Україні.

У нашому коментарі «З чим їдемо до Риму?» у попередньому числі журнала ми підсумували акції організованого мирянства в напрямі структуральної, організаційної і духової єдности Церкви та зосередили нашу увагу на необхідність скликання Синоду Українських Єпископів у Римі. Наш голос був ще у темряві здогадів про можливість чи неможливість скликання Синоду і про становище Римських властей і Апостольського Престола, він був невислуханий нашими Вепр. Владиками та ігнорований багатьма громадськими чинниками, але він кріпшав і могутнів серед мирян кожного дня. Врешті ми в кількості понад чотири тисячі мирян поїхали у Рим, піднесли наш голос компетентним чинникам нашої Церкви і достойним репрезентантам Вселенської Церкви безпосередньо, і там ми, миряни, стали перший раз в модерній історії фактором важливих церковних подій. Наша вимога число один – Синод Українських Єпископів – стала дійсністю. Наші делегати були прийняті Синодом, їхні постуляти вислухані і прийняті на письмі, а основні тези конституції нашої Церкви були базовані на ролі й участі мирян. Діяльність нашої організації, разом із діяльністю споріднених з нею організацій інших теренів, одержала фактичне визнання церковної влади, і треба сподіватись, одержить скоро церковно-конституційне оформлення. Наші молитви у новопосвяченому храмі Св. Софії не залишились не вислухані, наша приязність навколо заль Синоду Українських Єпископів не була не добаченою. Синод закінчився схваленням патріярхальної конституції Української Католицької Церкви, і ми, як свідки цієї історичної події повернулись із Риму домів.

Ми були свідками й учасниками акцій історичної міри в церковно-політичному, релігійному і культурному значенні. Храм Св. Софії у сусідстві будинку Українського Католицького Університету та Малої Папської Семінарії високими церковними достойниками, численними акредитованими у Ватикані дипломатами й Святійшим Отцем високовартісним церковним і культурним центром, який буде у вічному місті свідком української слави, живого християнського духа українського нескореного народу та його стремлінь до мистецької краси, до волі і до Божої справедливости.

Хоч домінуючим був релігійний аспект торжеств, то все ж таки у промовах Святійшого Отця у храмі, та сенатора італійського сенату Юлія Андреотті на урочистому концерті були екскурсії у славне історичне минуле українського народу, до його вірности Христовій Церкві та непоборности його самобутнього духа як в історичних так і в модерних часах. Сенатор Ю. Андреотті так і сказав: «Ми маємо у Римі сотні святинь, стільки ж музеїв, та тисячі історичних пам’ятників. Нам здавалось, що до нашого Риму нічого вже більше додати не можна. Але прийшов до нас новий український Ісповідник віри і додав до Риму прекрасний храм Св. Софії, який зв’язуватиме Рим із культурою, вірою і духом східніх народів». Присутність найвищих церковних достойних осіб, одинадцяти кардиналів і між ними їх Еміненції Де Фюрстнберґа, Тіссерана, та Архиепископа Бріні, на кожній із церковних та світських імпрез свідчила про вийняткове значення подій. Стільки українських людей і таких українських імпрез Рим ще не бачив, а «Дейлі Амерікан» писав, що «Рим перетворився у Київ».

Але офіційний Рим, зглядно Ватикан, був у клопоті. Оцей непокірний український в’язень, якого дипломатичною дорогою звільнив із заслання саме оцей офіційний Ватикан, створює для нього поважні проблеми, як подали європейські пресові аґенції. Йшлося про Синод Українських Єпископів, проблему, яка може й «спортила» деякі напрями ватиканської екуменічної політики, але яка також скріпить українську Церкву на прийдешні століття. Хоч замкненими були усі: офіційні передсинодальні рухи, як і самий Синод, то з певністю треба визнати, що заходи до скликання його не були легкі і приємні. І коли в суботу вечером після торжественного посвячення храму Св. Софії Блаженніший Кир Йосиф офіційно проголосив що Синод відбудеться, а наступного дня Святійший Отець таки прибув до «Малої України» в Римі і поблагословив храм, то стало тоді ясним, що наступив певний злам у ситуації. Своїм приїздом Святійший Отець акцептував скликання Синоду і як не декляративно то хоч фактично прихилився врешті до зібраних там наших Владик, до тисячів українських мирян та їхніх інтенцій. Колись Святійший Отець закликав гаряче нас, і нашу Ієрархію бути об’єднаними. Сьогодні він побачив цю єдність на ділі: єдність Владик, духовенства і мирян – єдність Церкви. Приявність Префекта Східньої Конґреґації і других високих достойників додавала присутним мирянам добрих надій.

Раніше у наших публікаціях підкреслюючи труднощі у створенні помісности нашій Церкві ми говорили про противників своїх і чужих. Під час Римських торжеств наступили певні зміни у фронтах. Тепер практично ніби немає вже своїх противників. Церква має патріархальний устрій, Синод став конституційним фактором, і його рішення є правосильні на кожному терені перебування вірних. Але не можна закрити перед світом того, що серед народу існує дальше неспокій, недовір’я і навіть гнів спричинені турботою за те, чи Синод був повний і правосильний. Оправдану відсутність на Синоді Вспр. В. Мартинця нарід прийняв як ймовірний факт. Одначе леґально оправдана відсутність Вспр. А. Сенишина затривожила усіх у Римі, і спричинила обурення серед народу по обох боках океану. Можливо, що через герметичну замкненість Синоду «і брак комунікації» Митр. Сенишина з українським світом весь людський гнів є хвилевим непотрібним непорозумінням. Дав би Бог щоб так і виявилось, щоби цей гнів і обурення не стали факторами дальшої церковно-мирянської політики. Але осторожність буде тепер ще на часі, бо існують для неї причини – доконувані факти іґнорації і неґації.

Коротко перед римськими торжествами відбулась у Філядельфіх нарада Ієрархів – представників Східніх Обрядів під президіюванням Вспр. А. Сенишина. Крім знимки і підписів осіб про цю нараду нічого не публіковано, ні про програму ні про ціль, і її стосунок до Синоду Українських Єпископів залишився таємницею. Була чутка, що ця нарада продовжуватиметься у Римі на початку жовтня, але це не сповнилось. Що дальше буде з тим «східняцьким» комплексом – не знати. У передсинодальних акціях у ЗСА бракувало багато відомих організацій, багато відділів УККА і багато відомих прізвищ. Де вони були, і що вони думають? Торжественні імпрези залишив і виїхав з Риму Впр. Амброзій а за ним і пан Лисогір, а цілий естаблішмент був тоді репрезентований людьми другого ешелону. Вже під час Синоду, коли заводилось на потребу прибути усім мирянам автобусами на подвір’я коло будинку, де відбувався Синод, деякі канадійські отці подбали про те, щоби розвішати оголошення, загітувати мирян на поїздки до Фльоренції і Сорренто і спричинити тим замішання. І вкінці ще перед появою комунікату Президії Синоду газета Митр. Сенишина «Шлях» англійською мовою від 12 жовтня 1969 року поспішила заявити ніби за Східньою Конґреґацією, що Синод Українських Єпископів не є Синодом, бо він не має конституційного й канонічного значення. Хоч тяжко у це повірити, бо Східня Конґреґація і має свою дорогу публікації становищ, і цією дорогою ніколи не була газета «Шлях» в англійській мові, то таки треба нам загострити чуйність мирянських організацій по обох боках океану до того факту, що небезпека обструкції ще не проминула. Спеціяльно від «своїх»… З другого боку Кардинал Де Фюрстенберґ, Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков, якого ми мали честь вітати на наших церковних торжествах і на світських імпрезах у Римі, людина високо достойна як церковний Владика й дипломат, відчувши чим горять серця тисячів із нас, напевно не дозволить собі на позакулісову політику з одним із сімнадцяти наших Владик.

З Риму ми повернулись домів із повним респектом до усіх наших Високопреосвященних Владик, завдяки яким зроблено вже поважні кроки до упорядкування наших церковних справ, а головно помісности й самобутности Церкви. Завдяки їм наша Церква відновила свій традиційний внутрішній правопорядок і самоуправу, і стала церквою в розумінні Закону Божого – тобто сукупністю Ієрархії, духовенства і мирян. На повний респект заслуговує також і наше священство, фактично досі позбавлене повного голосу у справах Церкви, якій служило. Духовенство відбуло свого нараду в Римі і перевело на ній дві важливі постанови: вислати делегацію священиків із меморіялом на письмі на Синод, і заснувати Товариство Св. Андрея – організацію душпастирів у діяспорі. Делегація священиків у складі дев’яти осіб, із речниками о. В. Кушнірем та о. Л. Гузаром була на Синоді прийнята прихильно.

Після делегації священства Синод прийняв делегацію мирян у складі: др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. М. Кушпета, др. С. Ворох, др. В. Янів, пані С. Пушкар та пан М. Долішний. Троє перших делегатів були вибрані на нарадах тридцятьдвох представників організацій мирян, і їхні виступи на Синоді були обговорені і узгіднені учасниками нарад. Другі були допущені на Синод титулом репрезентації організацій до проводів яких вони належать і на бажання Преосв. Ізидора Борецького, який посередничав у тому. Стверджуючи історичне значення цієї першої делегації мирян на Синоді Українських Єпископів приходиться таки зробити скромне завваження стосовно внутрішнього правопорядку. У нашому громадському житті замножився звичай не вибирати, а «покликати» осіб на пости або громадські функції. Ця практика походить від тих автократичних течій, серед яких виховалась старша верства сучасної інтелігенції, і які вона прийняла як підходящі, не рахуючись зі шкодами, які така практика приносить громаді. Перенеслась вона й на церковне поле, і наш Філядельфійський Митрополит часто покликає собі «представників» громади замість того, щоби громада сама вибрала їх. Хоч і у Римі повторилась практика з покликуванням делегатів, проти якої був навіть опір, то в кінцевому висліді прийнято й це мовчанкою з уваги на вагу хвилини. Але на майбутнє то ми настоюватимемо сильніше на правопорядок, і на мандати делегацій. Наше громадське життя багате на організовані клітини, і коли наші Владики бажають прийняти на Синоді декількох голов тих організацій, то вони мають тут широкий, вибір, хоч головство у якійсь організації не є ще мандатом на Синод. Такого широкого вибору при умандатованій репрезентантами організацій мирян делегації наші Владики не мають і тому вони не можуть опонувати складові такої делегації, підмінювати її членів, або доповнювати її склад на власний смак.

Наші прочани повернулись з Риму і поділились своїми піднесеними враженнями з народом. Активні «патріярхальники» привезли зі собою загальне визнання за вперту, невдячну нераз, але послідовну працю, і моральний напрям для майбутніх дій. Нарід зрозумів тепер більше як коли свою ролю і свою вагу у єдності і збереженні рідної Церкви для майбутних поколінь. Він є тепер чуйний і обережний, і від хвилини проголошення Синоду Українських Єпископів він вже не перестане пильно слідкувати за дальшим розвитком церковних справ, і реагуватиме на нього сміливіше, і сильніше.

…ТАК САМО ДЛЯ ПОТІШЕННЯ І УСПОКОЄННЯ ВСІХ УМІВ ПОДАЮ ДО ВІДОМА, ЩО НАШ ЄПИСКОПСЬКИЙ СИНОД РОЗПІЧНЕТЬСЯ В ПОНЕДІЛОК… тими словами Верховний Архиепископ повідомив, що 29 вересня 1969 року почнеться Синод Українського Католицького Єпископату. Владики, священики і миряни це довгоочікуване рішення прийняли оплесками у храмі і поза ним.

ухвалені учасниками громадського віча вірних Української Католицької Церкви що відбулося у Філядельфії, дня 30-го листопада 1969 року, заходами Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, Відділ у Філядельфії,Па.

Заслухавши інформативної доповіді Голови Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви Василя Качмара про ситуацію нашої Церкви у ЗСА після відбутого цього року Синоду Владик Помісної Української Католицької Церкви в Римі, що на ньому була схвалена Конституція помісности нашої Церкви, учасники зборів – вірні Української Католицької Церкви в числі понад триста осіб провели дискусію і прийняли наступні постанови й ствердження з дорученням Управі Відділу Товариства за Патріярхальний устій Української Католицької Церкви та Почесній Президії Зборів, довести їх до відома Верховному Архиепископові й Кардиналові, їх Блаженству Кир Йосифові, усім українським Владикам, Проводам українських Центральних і льокальних політичних, громадських і професійних товариств і установ, всім Всечеснішим Отцям душпастирям, усьому Високопреподобному Монашому Клірові та загалові вірних Української Католицької Церкви:

Серед українців католиків немає під сучасну пору ворогів чи противників Святого Римського Престола, Святішого Отця Папи Павла VІ, чи інших ієрархів Святої Вселенської Католицької Церкви. Вірність Вселенській Церкві засвідчена в історії мученичою смертю українських владик, священиків і багатьох вірних.

Законна церковна влада завжди втішалась серед вірних Української Католицької Церкви великою пошаною, льояльністю і відданістю. Останніми часами вірні нашої Церкви засвідчили свою відданість законній владі, коли з великим одушевленням вітали їх Блаженство Верховного Архиепископа і Кардинала Кир Йосифа в усіх країнах, що їх він відвідав. При цій нагоді вірні виявляли свою пошану до всіх владик Української Католицької Церкви, що супроводжали свого Архипастиря у цій його візитаційній подорожі. Посвячення катедрального храму св. Софії – Божої Премудрости у вересні місяці цього року в Римі стало черговим таким моментом вияву пошани, льояльности й відданости вірних нашої Церкви до церковної влади. Цим разом велика кількість українських вірних мала можливість вперше в історії виявити ці свої почування у присутності видимого голови Святої Вселенської Католицької Церкви, їх Святости Папи Павла VІ.

З огляду на те, що Митрополит Філядельфійської Архиєпархії у ЗСА відмовився від участи в Синоді Владик Помісної Української Католицької Церкви, не погодився підписати постанови цього Синоду ані Конституцію Української Католицької Церкви, ухвалену на Синоді й потверджуючу патріярхальний устрій нашої Церкви, та не вважає їх обов’язуючими для себе й своєї архиєпархії, Владика Амврозій Сенишин таким чином вилучив себе самовільно із рядів ієрархії Української Католицької Церкви й тим самим перестав бути законним архипастирем для вірних Української Католицької Церкви. Беручи до уваги цей факт, стверджуємо на цьому місці, що всі зарядження Кир Амврозія Сенишина, що стосуються всечесніших отців душпастирів і вірних Української Католицької Церкви можна уважати не зобов’язуючими.

У зв’язку із таким станом речей у Філадельфійській Архиєпархії, закликаємо оцим проводи українських товариств і установ, всечесніших отців парохів та весь преподобний клір і всіх вірних відмовитись від участи у заповіджених торжествах 6-7 грудня цього року у Філадельфії з нагоди десятиріччя встановлення Філядельфійської Митрополії.

Вважаємо, що було помилкою зі сторони їх Еміненції Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа принимати запрошення на ці ювілейні святкування від владики, що відмовляється визнавати свою безпосередню церковну владу, яка була законно встановлена Святішим Отцем, та відмовляється в цей критичний час від участи у проводі Української Католицької Церкви разом з іншими владиками, об’єднаними у Синоді Помісної Української Католицької Церкви. Всупереч інформаціям, що виходять із Митрополичої канцелярії у Філядельфії, ніхто з українців не вважає їх Еміненцію Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа ворогом Української Католицької Церкви, чи народу. Відома всім є його участь у торжествах нашої Церкви в Римі ц.р., за що йому належить наша подяка.

Їх Еміненцію Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа українські вірні привітали б і у Філядельфії з належною високому римському достойникові увагою і пошаною, якщо їх Еміненція відвідував українських вірних у товаристві їхньої власної церковної влади, себто в товаристві Голови Архиєпископського Синоду Помісної Української Католицької Церкви, їх Блаженства Верховного Архиепископа і Кардинала Кир Йосифа та в товаристві Українських Владик, членів Синоду.

Вважаємо, що вище висказаного становища у відношенні до їх Ексцеленції Кир Амврозія Сенишина, повинні придержуватись вірні Української Католицької Церкви до часу, коли Владика Амврозій прийме, як зобов’язуючими для себе й своєї архиєпархії, постанови Архиєпископського Синоду Українських Владик враз із Конституцією нашої Церкви, та стане повноправним членом Синоду Владик Помісної Української Католицької Церкви.

За згідність:

Василь Качмар

Голова Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

 

Управа Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Філядельфії:

Роман Левицький, Голова
Володимир Бачинський, Скарбник
Юліян Колтун, Секретар

 

Почесна Президія:

Тетяна Цісик, Оксана Фаріон, Степан Ковалишин, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Осип Петрович, Степан Процик, Михайло Викрикач, Богдан Артимишин.