патріярхальний мирянський рух

З Восресенням Христовим просимо приняти від Крайової Управи найщиріші побажання радісних і щасливих Свят. Дай Боже, щоб наші змагання за кращу долю рідної Церкви, за її Помісність і Патріярхат якнайскорше увінчалися успіхом.

У зв’язку з приїздом нашого Первоієрарха Блаженнішого Кир Йосифа до Канади, а опісля, можливо, і до ЗСА, звертаємо увагу на слідуючі точки:

1. Приїжджає до нас не гість, а наш Перший Патріярх.
2. Від хвилини Його приїзду, проситься не вживати іншого титулу як тільки: їх Блаженство, Блаженніший Кир Йосиф І Київо-Галицький Патріярх.
3. Привітальні написи на вітальних таблицях і транспарентах в українській і англійській мовах повинні відзеркалювати нашу любов і відданість Патріярхові – Первоієрархові нашої Церкви та нашу єдність.
4. Треба доложити усіх зусиль, щоб приїзд їх Блаженства був церковно-національним святом, величавою маніфестацією єдности нашої Церкви та виразом нашої твердої постави в обороні її прав. Масова участь у всіх церковних відправах, імпрезах, бенкетах чи на летовищі, конечні.
5. Слід зазначити також, що появляється багато «Вісток», якими хтось старається впровадити в блуд нашу громаду. Противорічні «комунікати» сіють розгублення, зневіру та знеохочення. Треба тому протиставитися та спокійно працювати над дальшими приготуваннями.
6. Всі заходи до зведення цієї візитації до безвартісних «парад» по малих місцевостях мусимо п’ятнувати як злобний саботаж та надуживання доброти, гідности і що найважніше – здоров’я Достойної Особи нашого Первоієрарха.
7. Обов’язком кожного Осередку, який відвідає їх Блаженство, є подбати про якнайширшу інформацію радіо, преси і телевізії. Всі пресові звідомлення просимо відтак надіслати до Крайової Управи.
8. Їх Блаженство Кир Йосиф І, по від’їзді з Австралії відвідав Формозу й Японію, та приїхав до Ванкуверу в Канаді, дня 13-го квітня ц.р., а вже слідуючого дня, 14-го IV. переїхав до Едмонтону. Як довідуємося з Едмонтону, там прибув 15-го квітня спеціяльний висланник з нунціятури в Оттаві, який, як говорилося, мав застереження відносно поїздки їх Блаженства до ЗСА. Подробиці цеї візити нам невідомі.
9. Дня 18-го квітня 1973 року Управа вислала листа до Папа Павла VI в обороні прав Помісної Української Католицької Церкви. Цей одинадцять-сторінковий лист подає не лиш вичерпну документацію наших історичних прав, але наводить також факти, коли ці права Апостольський Престіл нехтував. Є це рівночасно відповідь на листа Секретаря Стану, Кардинала Війо.
10. Подібно як це було в Австралії, масовими підписами на листі до Святішого Отця Папи Павла VI, заманіфестуймо нашу єдність і одність в змаганні за привернення історичних прав нашої Церкви та в обороні нашого Первоієрарха та всего Єпископату.

За Управу

Др. Мирослав Навроцький, голова
Др. Леонід Рудницький, секретар

Австралія, дня 22. лютого, 1973

Ми, представники українських католицьких мирян з різних країн світу, присутні на Нараді Мирян, з нагоди 40-го Міжнароднього Євхаристійного Конґресу, в Мельборні, Австралія, що проходить під загальним кличем: «Любіть один одного, як і Я возлюбив вас» та під українським кличем: «За христіянську Україну!», стверджуємо, що наша Українська Католицька Церква на Рідних Землях зведена в катакомби, а у вільному світі, під сучасну пору, находиться в загрозливому становищі асиміляції, затрати української духовости та різних перешкод у її розвитку й змаганні за свою помісність і патріярший устрій. Така ситуація вимагає зорганізованої протидії, що в свою чергу вимагає єдности і співпраці всіх Членів нашої Церкви: Єрархії, Духовенства і Мирян. Зокрема стверджуємо абсолютну конечність зорганізованої дії українських мирян в усіх країнах поселення у формі Світової Федерації Українських Католицьких Мирянських Організацій і Товариств у якнайтіснішій співпраці з Єрархією і Духовенством. Одною з головних цілей такої Федерації, крім координування діяльности Світського Апостольства своїх складових організацій, була б всестороння піддержка ідеї завершення Помісности Української Католицької Церкви Патріярхатом у тісній співпраці в цьому напрямі зі Світовим Товариством за Патріярхальний Устрій УКЦеркви.

Ми звертаємось до Постійного Синоду Помісної Української Католицької Церкви подбати про те, щоб Тимчасова Рада Мирян, затверджена Синодом, заініціювала акцію за здійснення такої Світової Федерації Українських Католицьких Мирянських Організацій, Товариств і Братств.

На Нараді Мирян рішено вислати привітальну телеграму Святішому Вітцеві й Верховному Архиєпископові Кир Йосифові VІІ – Голові ПУКЦ-ви.

Рівнож, на цій же Нараді Мирян рішено вислати до Святішого Отця листа з підписами Мирян з Австралії і паломників на Євхаристійний Конґрес у справі Українського Патріярхату.

/Слідують підписи учасників/

Як уже згадано на іншому місці – 17 червня цього року в Чікаґо, на «Крайовій Конференції Українських Організацій ЗСА за Патріярхат УКЦеркви» оформлено «Крайову Раду Українських Організацій ЗСА за Патріярхат Помісної Української Католицької Церкви». Ця подія відбулася після довгої і дбайливої підготовки активістів із двох політичних груп – бандерівців і мельниківців, якщо можна уживати прийнятих популярних назв цих двох середовищ, при повній співпраці других сил, що на підставі внутрішнього договорення керують сьогодні організаціями УККА і СКВУ. Доконане в Чікаґо діло є завершенням кількалітніх намагань тих сил на їхніх міжпартійних і опанованих ними громадських форумах прийти до контролі над широко розвиненим мирянським рухом. Як видно було із активности Церковної Комісії УККА і такої ж комісії СКВУ активність за опановання мирянського руху велась на протязі декількох літ. Вона була відображена в енунціях тих організацій, в яких заступалося концепцію «полагодження конфліктових справ церкви на найвищому рівні, у зв’язках і домовленнях тих політичних сил з митрополитами нашої церкви на американському терені і в поїздках представників тих організацій до Риму, з ціллю втягнути Верховного Архиєпископа в їхню систему полагодження «конфліктових церковних справ». Ідеологічно цей політичний рух на церковному відтинку відображений виступами двох лідерів – Я. Стецька й О. Штуля на бенкеті в Римі 1969 року, як також опісля виступами у пресі. Тактично ця тенденція прикривала себе декляраціями про співпрацю з нашим товариством, про координацію дії на теренах Канади і ЗСА, а тепер вкінці й концепцією «поширення» мирянського руху. Насправді ні одного деклярованого слова в тому напрямі ці сили не збиралися реалізувати, хоч багато разів від нашого товариства були пропозиції до координації заплянованих ним дій. Дійсні тенденції тих сил виходили наверх завжди тоді, коли вони лиш заходились договорюватися в ділянці структуральній і організаційній, тобто хто що має очолювати але ні одним доказом не виявили, що їм ідеться про спільну дію.

Через обильну кількість стосовного опублікованого матеріялу й відомих заходів для осягнення їхніх цілей, /опановання мирянського руху/ ми не можемо дати повної аналізи в цій короткій статті, й тому присвятимо цим справам наше наступне видання. Зосередимося тут над виявленням наших поглядів у найзагальніших лиш аспектах.

Факт заснування «Крайової Ради» на терені ЗСА, тобто на терені діяльности нашого товариства і з програмою яку власне має наше т-во, /за патріярхат/, виявляє безспірно ціль – розбиття громади на два табори, при застосуванні методи непримиримих політичних груп, які порозбивали громаду на ворогуючі групи на тлі політичних концепцій і цілей. Політичні лідери, хоч мають сумніви що до перебрання під свою команду широкого мирянського загалу, все ж таки сподіються при помочі влаштувань естаблішменту, /УККА, СКВУ, Союзи, преса/, до певної міри підкорити собі його. Треба буде сподіватися, що навіть внутрі нашого товариства будуть голоси до «замирення, координації, співпраці» й ін., ціною виеліміновання групової «боротьби». Цей явний і відкритий наступ на самостійність патріархального т-ва не мав ще досі собі рівного в житті нашої громади й зухвалість партійних діячів, згідна з їхньою тоталіристичною природою, дійшла до свого вершка. Вина в тому також наша, бо ми досі не діяли в напрямі поборювання тих деструктивних сил.

Амбіціонерство – це другий важливий моральний фактор, який грав від’ємну ролю в мирянському русі вже від давна. На різних міжорганізаційних з’їздах, зустрічах чи навіть у поїздках до Риму виявились нераз труднощі в тому, хто має бути на чолі, на підставі яких заслуг чи прероґатив, і ці претенсії нераз ставили саму справу патріярхату у тінь. Немає сумніву, що при переведенні в життя групової концепції організації мирянського руху в Чікаґо деякі із претендентів змогли стати «впереді».

Найновіша «Рада» базується на структурі крайових центральних opгaнізацій. Застереження до суті такого підходу висловлені на іншому місці цього журналу. Застереження щодо кількости й різноманітности самих центральних організацій, зібраних на зазив патріярхальних парторгів, слід виявити тепер. Кількість організацій більш як мізерна на таку велику ціль і такі великі зусилля. Якість – в подавляючій більшості opгaнізації і прибудівки обох політичних груп. Це не так то вже звучить по «громадському». Дуже багато поважних центральних організацій відмовилися взяти участь у групово-партійній імпрезі.

А ці, що називають себе загально-громадськими або молодечими, що пішли на цей з’їзд, відкрили нам свою правдиву суть. Не можна припускати, що керівництва тих організацій не знали про що йдеться, що вони не простудіювали відношень в громаді або не були добре ознайомлені із засадами й діяльністю нашого т-ва, проти якого уся ця акція організувалась. Вони це мусіли знати. А це, що проводи тих «непартійних» організацій пішли на концепцію чікаґівського з’їзду доказує, що вони поставили свої партійні симпатії чи приналежності перед добром загально-громадським, іґноруючи статутовий загально-громадський характер установ, які вони очолюють. Ніколи ще так ясно це не вийшло на яв як тепер, і з тим треба громадянству як слід познайомитись.

Така велика річ, як організування нового патріярхального т-ва на новій базі, не повинна була творитися в секреті перед Верховним Архиєпископом. Аранжери мали зустрічі з деякими єпископами, і благословення для нового патріярхального товариства одержали від їх рук.

Про Верховного вони мовчать, а це значить, що вони або його зіґнорували, або писали йому й не одержали жадної відповіді, або може писали й одержали відповідь таку, що їм сором на неї покликатися. Котра б із тих трьох гіпотез не виявилася правдивою в майбутньому, незаперечним фактом залишиться неузгіднення партійно-політичної диверсії на мирянському полі з Верховним Архиєпископом, а це в результаті слід кваліфікувати роботою проти нього. Цей сумний висновок ми дозволимо собі в наших дальших коментарях модифікувати згідно з матеріялами, які «крайова Рада» зробить нам доступними, але поки що слід залишитися із ствердженням, що проти Верховного Архиєпископа працюють насамперед сили, працюють деякі члени нашої ієрархії, монахи а тепер ще в цей самий ряд стали наші патріярхальники партійно-політичного типу.

Ми назвали цю акцію свідомо грубим окресленням – диверсією – щоб спрямувати увагу читачів на повагу загрози роздвоєння серед мирянського руху й велику шкоду від цього для всієї нашої Церкви. Уповноважнюють нас до такого ствердження також і ці неправдиві твердження і перекручування фактів, яких аранжери «Крайової Ради» уживали у своїй пропаганді і публікаціях. До них специфічно повернемось наступним разом, стверджуючи тепер лиш таке, що дійсно благородна справа і шляхетна ціль не потребують для їхньої реалізації нешляхетних методів, таких як вживання неправди або пояснювання фактів проти їхнього об’єктивного значення. Не усі чесноти із політично-групової щоденної практики дають себе живцем пристосовувати в церковно-мирянському житті. Це насамперед повинні усвідомити собі владики, що благословили цю акцію.

/Реферат/

Програма Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви є результатом праці принайменше трьох його річних Загальних Зборів, а зокрема й праці Мирянського З’їзду, що відбувся в червні минулого року в Ню Йорку. На тих зборах і з’їздах програмові постанови були обговорювані, передискутовані й достосовані до актуального положення. Вони завжди являються ширшими і детальнішими поясненнями тих загальних засад, що вкладені в статут товариства, а крім того вони виявляють важність і черговість поодиноких частин статутових завдань в стосунку до мінливої ситуації внутрі і назовні Української Католицької Церкви. Особливо З’їзд Мирян минулого року в своїх обширних резолюціях і окремих постановах відзеркалив програму нашого товариства майже повністю.

Статут творить для товариства загальні рамці діяльности, включаючи права і обов’язки як поодиноких клітин товариства так і його членів. Статутові положення рахуються більш сталими і стандартними так, що вони не часто ревідуються чи міняються. Зате програмові постанови, що випливають із статутових засад, мусять частіше достосовуватися до актуального положення, яке міняється. Так наприклад деякі із схвалених минулого року програмових постанов сьогодні не важні через те, що вони або вже здійснені, або не конечні чи не можливі до введення в життя. У цьому рефераті програмові постанови будуть зведені і модифіковані так, щоб вони були актуальними зараз, та щоб вони творили схему конкретних напрямних для дії товариства під сучасну пору.

Програмові засади нашого товариства вдається поділити на три групи: перша – це основні цілі діяльности товариства, або як їх можна назвати, ідейно програмові заложення:

1. Привернення історичних прав Українській Католицькій Церкві.
2. Змагання за помісність Української Католицької Церкви.
3. Змагання за єдність, мир і спокій Української Католицької Церкви в діяспорі і єдність із Матірною Церквою на Україні.
4. Завершенні Української Католицької Церкви патріярхальною системою в концепції Києво-Галицькото Патріярхату.
5. Обстоювання і переведення в життя ідей патріярхорівного Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII.
6. Активізація Синоду Українських Єпископів, щоб він став дійсним, живим, та щоб функціонував правно і фактично.

Це є найновіші цілі товариства і вони не повинні по суті змінюватися. Уся енерґія і праця товариства повинні бути спрямовані на їхнє здійснення.

Друга група — це самі програмові засади, які ближче означують те, що товариство повинно робити й чим займатися, щоб поставлені у першій групі постуляти здійснити, чи осягнути.

1. Розвинути мережу й численність членства товариства і вдержати його сильним та незалежним від будь-яких зовнішніх або групових впливів.
2. Дати повну піддержку Синодові Українських Єпископів у його позитивних акціях та виявити ряд корисних ініціятив Українському Єпископатові.
3. Співпрацювати тісно з організацією священиків – Братством св. Андрея.
4. Працювати в напрямі поповнення священичих кадрів і виховання молодих кандидатів на священиків у традиційному українському дусі,
5. Змагання за вільний вибір жонатого або нежонатого стану для усіх священиків та за відновлення дияконського сану.
6. Дбати про катехизацію і релігійне виховання дітей по-українському, та в традиційному українському дусі й обряді.
7. Обороняти Церкву перед латинізацією, візантійщиною та мовними експериментами там, де їх потрібно.
8. Включатися в церковне життя і поширювати його по парохіях при помочі церковних братств.
9. Ініціювати Єпархіяльні Ради зложені зі священиків та мирян.
10. Ініціювати Парохіяльні Ради для організації і співкерівництва духового й господарського життя парафій.
11. Обороняти Церкву від заходів для її дизінтеґрації у внутрішньому й зовнішньому аспектах.

Ця група постулятів у кожній точці визначає напрям і характер діяльности товариства у ширшому засягу, даючи Крайовій Управі можливість рішення які акції і в який час організувати вслід за розвитком церковного життя та зовнішніх подій, які мають на нього вплив.

Із цієї другої групи програмових заложень випливають конкретні щоденні завдання товариства, які не можна назвати організаційними напрямними. Вони дають відповідь на питання, як здійснювати в житті постанови двох попередніх груп.

1. Зміцнення організаційної структури і вдержання постійного живого контакту з організаційними клітинами.
2. Співдія зі старшими й тут народженими поколіннями українців католиків.
3. Поширення участи молоді у патріярхальному русі.
4. Влаштовування церковно-релігійних імпрез.
5. Підготовка Першого Конґресу Українців Католиків Америки.
6. Посилення Світового Товариства.
7. Поширення інформаційної діяльности у світовій і українській пресі про становище Української Католицької Церкви.
8. Співдіяти з другими спорідненими організаціями.
9. Дбати про збірки фондів на «Церква в Потребі» та «Фонд Верховного Архиєпископа».
10. В обличчі посиленої атаки і зневажування особи Верховного Архиєпископа і його ідей, як у Римі так і у пресових органах на еміґрації – подбати про рішучу й гідну оборону.
11. Посилити дослідження дальших можливих заходів Східньої Конґреґації для відривання по частинах нашої Церкви і передавання їх під латинську юрисдикцію чи номінування нових неприхильних нашим ідеям єпископів та підготовити рішучі протизаходи і протести.
12. Враховуючи пов’язання програмових засад товариства з функціями Українського Католицького Єпископату ввійти з ним в ділові зв’язки з ціллю здійснення головних організаційних завдань товариства в користь єдности і цілости Української Католицької Церкви.

Із поданої програмової структури видно, що цілість наших програмових і дійових засад не є у виключній компетенції товариства, а це значить, що їх треба здійснювати посередньо зв’язками із священством, Єпископатом, співзвучними йому організаціями, або й тиском товариства на опозиційні йому сили. Успіх такої праці залежатиме від вмілого плянування акцій товариства та від вдалого підбору відповідних метод. А це вже є функція Крайової Управи.

Згідно з заплянованою Філадельфійською Митрополією програмою відбулося тут відзначення 80-ліття від дня народження Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого, получене з відзначенням Днів Помісности Української Католицької Церкви: 17 лютого, в год. 11. відправлено в наміренні Ювілята у катедрі Непорочного Зачаття при Френклін стр. урочисту архиєрейську Богослужбу; 19 лютого вечером відбулася святочна академія в честь Верховного Архиєпископа, яку відвідало досить велике число громадян, коли враховувати зовсім несприятливу цій імпрезі сніговію; в неділю, 20 лютого, відправлено знова у катедрі при Френклін стр. урочисту Богослужбу в наміренні Помісности Української Католицької Церкви.

Ці тридневні відзначування, які своїм змістом, призначенням, заанґажуванням Єпископату, широких кіл громадянства, та своїм стосунком до особи Верховного Архиєпископа й критичного положення Церкви взагалі, могли стати морально-мобілізуючим епізодом на наступних декілька років, не стали ним через декілька істотних причин:

1. Загальна недостача повного довір’я серед таких складових чинників, як ієрархія, мирянство й організовані суспільно-політичні чинники. Серед багатьох невияснених позицій і інтенцій усіх трьох сторін тяжко таке довір’я створити за три тижні.
2. Невияснене й інтриґуюче положення в Римі в зв’язку з влаштуванням поїздки Верховного Архиєпископа за океан.
3. Наявність легальних кроків Римської Курії і Святійшого Отця в напрямі нівеляції прав помісности нашої Церкви і дискредитації особи Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII.
4. Відсутність акції або реакції на ці події Синоду Української Католицької Церкви.
5. Створення через це для святкувань моральної і політичної декон’юнктури, яка вимагала не академій, а радше легальних кроків передовсім.
6. Практичне заперечення Митрополичою Канцелярією права діяльности існуючим досі збірковим комітетам /на цілі «Церква в Потребі»/, письмом від дня 4 січня 1972 року.
7. Нещаслива аранжовка мирянської сторінки цих імпрез із повною монополізацією її політичними, або ними опанованими громадськими чинниками.
8. Повна відсутність, чи цілеве сепарування від імпрези англомовної частини вірних нашої Церкви.

Характер усіх тих вісьмох факторів, разом із їхніми не менш важливими побічними аспектами, настільки вагомий, що за найскромнішою критикою можна сміло сказати, що час на святкування – не тепер.

І коли в катедрі під час відправ, чи на концертовій залі під час промов, людина відчувала що щось не є ще в порядку, що чогось ще бракує, та що нам звертають увагу на речі не першої потреби – то це тому, що усі ці вісім факторів фактично творили таку святочну атмосферу. Було б не погано вивчити і проаналізувати цю практику, щоб не повторювати невдалих спроб у майбутньому.

Під час сходин голів та секретарів наших відділів разом із Крайовою Управою, які відбулися 22 січня цього року, було рішено позитивно поставитися до пляну святкувань без огляду на стиль підготовки й склад підготовчих комітетів. Морально, організаційно і тактично таке становище оправдане і не потребує ближчих пояснень. Що програмово становище не було Товариству сприємливе – це також не потребує пояснень.

Участь представників нашого товариства у підготовці святкувань зачалася від 27 січня, ц.р.,тобто три дні після того, як на засіданні представників УККА із представниками Митрополії «Преосв. Василь Лостен наголосив момент повної співпраці Митрополії з мирянами у підготовці й переведенні програми святкувань та запросив Екзекутиву Відділу УККА оформити діловий комітет,» та після того, як «Комітет для підготови програми святкувань, що його основу творять члени Екзекутиви Відділу УККА» створено. У завершенні цієї структури залишено ще фірточку, – «Комітет буде поширений представниками організаційно входять у систему Відділу УККА» – якою міг би ще дехто ввійти туди для декорації.

Такою бажаною й конечною декорацією при цій імпрезі уявлявся тоді голова філядельфійського Відділу нашого товариства – інж. Роман Левицький. На першому засіданні Ділового Комітету, на яке він пішов, він висловив становище Відділу в таких точках:

1. УККА сьогодні не репрезентує цілости громади. Тимбільше політичні організації не можуть репрезентувати чи очолювати мирянських.
2. Імпреза, до якої іде підготовка, повинна мати громадський і мирянський елементи репрезентовані УККомітетом і Товариством за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви на рівній базі.
3. Ніхто не може «покликати» представників Товариства до участи в Діловому Комітеті, ані не можуть вони бути «узгіднювані» ким небудь. Товариство одиноке має свою статутову дорогу на те, щоб їх делегувати.

Керманичам УККА не було зручно дискутувати таку пропозицію в присутності багатьох представників інших суспільних організацій, і тому вони запропонували обговорення її «на вужчому засіданні». Учасниками такого засідання були: Єпископ В. Лостен, Єпископ Г. Стах, о. М. Харина, др. І. Скальчук, інж. Р. Левицький, др. М. Навроцький, і др. Леонид Рудницький, і там договорено, що громадську сторінку у Комітеті фірмуватимуть на рівній базі три чинники, репрезентовані місто-головами Президії в складі: о. Т. Бариляк – від церковних організацій, др. І. Скальчук – від громадських і політичних організацій, та інж. Р. Левицький – від мирянських. До самого Ділового Комітету ввійшли п’ять осіб від нашого товариства, а до комісій комітетових рішено принимати людей без обмеження. Текст комунікату із цієї конференції мав бути двосторонньо узгіднений, і поданий якнайскорше до преси. Це, що без зайвих труднощів нарада погодилась майже повністю на пропозиції голови філядельфійського Відділу нашого товариства треба завдячувати дійсно об’єктивному становищу Єпископа Лостена – голови Митрополітального Ділового Комітету. Представники УККА не мали тут вибору.

Але дійсність показала таке:

Комунікат про це договорення появився у «Америці” не негайно, а з тижневим опізненням.

Форма і зміст комунікату не були узгіднені із делегатами нашого Товариства.

Зміст комунікату не відобразив дійсного договорення, а ще раз потвердив, що Діловий Комітет існує лиш на базі УККА.

Діловий Комітет вкінці виявився паперовою інституцією, бо нічого він не вирішував, і ніхто його про ніщо не питався.

Із повищих причин, як подав по радіо «Голос Мирян», представники Товариства ствердили з жалем і обуренням, що о. Мирослав Харина та др. Іван Скальчук не виказали потрібної громадської зрілости, доброї волі та джентальменського поступовання, чого можна було очікувати від духовної особи – голови «Провидіння», як також від голови Відділу УККА.

Без уваги на це поступовання, радіопрограма «Голос Мирян» закликала своїх слухачів, членів Товариства, до участи в святкуваннях, щоб вони вийшли урочисто, торжественно і достойно.

Цією інформацією не розв’яжеться складної проблеми паразитизму в українському суспільстві. Але напевно докажеться, що партійно запаморочені люди виконали з успіхом одну точку інструкції ч.12/71, де кажеться, що «Мирянські комітети мають мати в Громадських Комітетах один голос»…

Зібрані в Римі представники мирянських організацій на урочистому відзначенні вісімдесятої річниці від дня народження їх Блаженства, Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, відбули з цієї нагоди свої наради та спільно прийняли таке становище до актуальних питань нашої Церкви:

Насамперед складають іменем своїх організацій та широкого мирянського загалу з різних країн свій доземний поклін та вислови вдячности і відданости Найдостойнішому Ювілятові враз із подякою та молитвами до Всевишнього за ласки і благословення за працю і задуми нашого Первоієрарха.

Розглянувши сучасну ситуацію нашої церкви учасники наради ствердили, що Східня Конґреґація та куріяльні органи далі вмішуються у справи нашої Церкви, порушуючи забезпечені її історичні права та привілеї, головно Берестейською Унією і декретами Другого Ватиканського Собору. Доказом того є нові іменування ієрархії та свячення для нашої церкви в Бразилії нового єпископа-помічника. Висловлюємо незадоволення із способу іменування нового єпископа Кир Єфрема Кривого Чина Святого Василія Великого без згоди Верховного Архиєпископа і його Синоду.

Зокрема миряни і священики глибоко діткнені тим, що його свячення відбулося неукраїнськими владиками, але в латинському обряді. Цей факт вважаємо нарушенням рівноправности й гідности українсько-візантійського обряду в рямках Вселенської Церкви. Нас болюче діткнула участь чотирьох українських єпископів у цій хіротонії, які, не зважаючи на критичне ставлення Верховного Архиєпископа, були присутні на цьому обряді, чим вони одобрили згадане порушення. Висловлюємо особливий жаль, що між присутніми владиками були два члени постійного Синоду Верховного Архиєпископа – установи, яка покликана боронити прав помісности нашої церкви. На цьому свяченні в Соборі Святого Петра 12 лютого була присутньою, у ролі почесних гостей, делеґація Московського Патріярха під проводом архиєпископа Філарета з Москви, чим повторно зневажено нашу церкву. Це-бо була делеґація церкви, яка несе відповідальність за знищення і мучеництво Української Католицької Церкви на Рідних землях.

Зібрані представники протестують проти підчинення нової української католицької єпархії в Бразилії римо-католицькій архиєпископії у Куритибі, бо це рівнозначне із відірванням її від Помісної Української Церкви як це вже сталося в 1969-му році з Мунгольською митрополією для закарпатських русинів.

Ці акти розцінюємо як пляноване Східньою Конґреґацією пониження нашої Церкви, замах на наші Архиєпископські Синоди та особисте зневаження особи Ювілята Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа VII. В обличчі тих сумних явищ закликаємо Владик, священство, монаші чини та мирянство стати в обороні знову загрожених прав помісности нашої Церкви й особи Ісповідника Віри. Вважаючи на можливість дальших подібних акцій збоку неприхильних нам ватиканських чи інших чинників, українські священики та мирянство повинні бути чуйними, посилити акцію оборони нашої церкви та виявити максимум зусиль, щоб припинити розклад нашої церкви чужими і своїми руками.

Підписали:
др. Володимир Пушкар – за Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви
др. Петро Біланюк – за Централю Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви
др. Зиновій Ґіль, др. Рома Навроцька, др. Мирослав Навроцький – голова і члени Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА
др. Іван Ковальський, інж. Євген Гарабач – від Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в Німеччині
Ярослав Деременда, Марія Капустинська – за Крайовий Комітет Громадських Організацій за Патріярхат у Великій Британії
др. Василь Маркусь – за Українську Католицьку Асоціяцію Преси
До цього становища представників мирянських організацій приєднується отець крилошанин Володимир Андрушків, голова Світового Товариства Священиків імені св. Андрея.

У цих словах, що їх Верховний Архиєпископ сказав як додаток до ви­голошеної раніше проповіди у церкві, він висловив щиру подяку не тільки зібраним на прийнятті, але й також усім тим відсутним мирянам, що виказали так багато посвяти, жертвенности і трудів у цій тяжкій боротьбі нашої церкви за життя. Ніхто не повинен почуватися вражений тим, сказав Верховний, що за цю жертвенність не одержав може на час подяки,що виглядало б на певну неувагу або занедбання. Людина, продовжував Ювілят, відображуючи його положення, змучена й перемучена нераз, не в силі й виявити нераз цієї уваги і вдячности, які серце почуває. Але прихильність, жертвенність, свідомість і позитивна праця добрими остануться навіки і в кожної чесної людини знайдуть признання і вдячність. Нехай кожному із наших вірних власна совість скаже, що те, що він зробив – зробив щось добре для великої справи, і це буде найбільша заплата. Більшої нагороди треба очікувати лиш у Бога. Але й історія скаже про це своє слово. Може вона, ця історія, не буде супроти них так жорстокою як до тих мільйонів жовнірів, що впали на фронтах, що сотнями ішли на смерть і що безіменні погибли в жорстоких умовах. Бо ці люди, що так віддано працювали, робили це також безіменно. Ось, присилає такий безіменний, отой свій доляр, ту кривавицю свою, як цю лепту вдовину. Присилає – але не підписується. І хто ж про це буде знати? Це, як і ця шклянка води, подана недужому в найтяжчі його хвилини – не залишиться в Ісуса Христа без заплати.

Нехай у кожного з вас буде те почуття, що ви робите щось добре. Це буде й ця найвища свідомість,що «я сповнив свій обов’язок – я приніс свій довг…»

Прийшовши до вислову більш персональних почуттів Верховний Архиєпископ сказав, що він ніколи не старався в своєму житті пригорнути когось для своєї особи. Навпаки. Коли він бачив чиїсь намагання в тому напрямі – він таких відтручував. Бо не про персональні амбіції тут йдеться і не про особу. Особа нині є – а завтра її немає. А справа Бога, справа народу й Церкви – це справа вічна. І коли сьогодні говориться признання, звеличання, похвали – то усе це не для моєї особи – сказав Верховний. Навіть коли б був і патріярх, то це не є річ особи, а річ церкви і народу. І це є річ, яка спасає народ. Тому ніхто не сміє забувати, що нам треба чогось, що б нас держало й усі мусять боронити цього, чи це комусь подобається – чи не подобається, чи це комусь вигідне – чи не вигідне.

Сьогодні чуємо про багато невдоволених, тим чи іншим. «Ність раб Божий господина своєго» сказав Христос. Він не задоволив усіх, і ніхто з нас того не потрапить. Бо ось одні «Многая літа» співають, величають і дякують, а другі гудуть і шнурок посилають, щоб повіситися. І це все – сказав Верховний – це людська річ. «Я можу сьогодні хвалити вас усіх з вдячности за все,що ви зробили для церкви і запевнити вас усіх, що ніколи у мене нема якоїсь урази навіть до найбільшого ворога»… Одна свідомість повинна держати людину при житті: що вона зробила усе, що могла зробити. А це то напевно буде прийняте у Господа Бога. Та й нарід і історія зроблять колись цьому свій спокійний суд.

Щоб нині здобути волю, державу, це не є справа одної людини, ні одної години, одного дня, бо на це треба довгих і довгих нераз десяток років праці усіх і вся, в усіх ділянках. Ось кажуть, продовжує Верховний – що патріярхат, це пропавша справа. «То я вам скажу – пропавша справа України! За що боротися? Пропала так само! Бачите, яке це все безвиглядне і що ми нині представляємо собою. А все ж таки це було б глупе й нерозумне закладати руки й казати – опускаймося на дно. Це було б найгірше, що можна зробити. Так само і з патріархатом: нині не йде, а завтра буде інакше й на Бога надія. Бувало покійний Митрополит Слуга Божий Андрей, коли приходили хвилини безнадії, завжди казав: «ще Бог над нами»… І так було легше. І тим мусимо кріпитись сьогодні ми.

Верховний Архиєпископ був би надзвичайно вдячний, як би із цього скромного ювілею кожний виніс цю свідомість, що він бажає великого й доброго, що він хоче для церкви зробити щось добре, що він хоче жертвувати чи причинитися до великої справи – бо це Божа справа. Чи свобода України, чи патріярхат, чи свобода церкви – це Божа справа. Людина може нею на всі боки повертати, на всі боки крутити, як кажуть по-українському, то усе це нічого не значить. Там, у Господа Бога усе має своє місце.

Ви чули сьогодні багато – говорив Ювілят – про вісімдесять років. Які це страшні роки! Не для мене. А для нашого народу і для нашої Церкви… Усе в руках Господа! Видите, мене не почитали, а мене били! Та я дякую Богу може більше за те, що били, ніж за почитання. Є така латинська приповідка: «Equam in ardui`s servare mentem». Навіть як є безвиглядне становище, то треба мати голову на карку. І не тільки одну голову, але дві треба мати. А що потрапить той, що лиш пів має? Чого слухати коли цей каже те, а цей те… Є поставлений плян і є напрям – і того держимося. Нині є гірше, завтра може бути краще. Верховний навів тут приклад з життя Ісуса Христа: ведуть на суд, б’ють, судять, плюють, найгірше, що можна видумати. А за три дні сценарія змінилася. Добра справа мусить у Господа Бога побідити.

«Ось мої слова, мої дорогі, слова старця-дідугана, якими я не нарікаю – борони Господи. Я вдячний за все. Бо як би нині цей грізний час вернувся, я ішов би до Христа тою дорогою, якою йшов. Не йшов я за кардинальськими почестями, ані за грішми не йшов. Ці всі пожертви, що ви складаєте – це не для мене. Собі я нічого не беру. Ось бачите усе, що я за них роблю. Ось сьогодні молимося перед іконою Жировицької Богоматері. Але як би ви знали скільки то крови, нервів і печінок пішло у те, заки це приведено до порядку, то ви це все оцінили б. Ми стоїмо сьогодні на цьому місці, на якому стояли ще 1640-го року, і мусимо того держатися. І завдячуємо це передовсім вам, що приїхали сюди, що виявили стільки труду, а також тим усім жертвенним мирянам, тому народові, в якого стільки посвяти, стільки жертвенности.»

«Треба здати собі з того справу, що нині усі ці патріярхальники, як їх у доброму чи злому розумінні називають, це є найідейніша група в народі!. Усім їм належиться подяка, і нехай Господь Бог нагородить їм. Як вони минулої осени сюди приїхали, то тут говорили,що вони приїхали з бизнесу… А я вам скажу одверто: з останнього зложив і приїхав. Приїхав з почуття обов’язку. З пожертвою приїхав. Хто міряє усе грішми – не може того зрозуміти.»

Наводячи контрастово духову й історичну вартість церкви святих Сергія і Вакха в порівнянні з мільйонами долярів Верховний Архиєпископ сказав, очевидно на адресу тих, що усе грішми лиш міряють, що йому пропонували гроші, і то в кількості що найбагатша еміґрація не в силі їх скласти. Але: «це нічого не представляє… Плюнути на те все! Історія свого народу, добро Церкви його – ось це найвище добро! А це, що хтось може сказати мені «Дай Боже здоров’я», або не сказати, забути, будучи подразненим – це не має також великого значення. Лиш оця свідомість, яка залишиться, що роблю щось добре. Як я роблю щось добре – то це є найбільша заплата для мене. Бо совість моя каже мені перед Господом Богом – я сповнив свій обов’язок. І чи мене хтось хвалить, чи поганить – я роблю це… Я сповнюю свій обов’язок. А як кожний із нас на своїй стійці сповнить свій обов’язок – то ніхто нас не побідить. Бо тоді Бог з нами!»

Ініціятори чікаґівської «Ради Українських Центральних Організацій за Патріярхат УКЦ» видали перед її скликанням ряд енунціяцій. Завданням їх було викликати зацікавлення серед громади в цій ініятиві і подати громаді до відома постуляти ініціяторів, що оправдали б конечність ініціятиви. Опубліковане в щоденнику «Америка» ч. 112 становище Координаційного Комітету, у першому абзаці нескромно подає, що чікаґівська ініціятива «викликала живе зацікавлення серед української організованої спільноти», одначе зі змісту становища видно, що його опубліковано щойно на те, щоб таке зацікавлення викликати, і хоч, як там пишеться, зацікавлення вже було викликане, а опублікована енунціяція повинна ще більше зацікавлення докликати, то на самий широко розреклямований з’їзд зголосилося лиш 24 організації, більшість з них групові /хоч для пропаганди названі «загально-громадськими»/, й декілька загально-громадських, але з партійними людьми в проводі. Отже два рази викликуване зацікавлення таки не викликалось…

* * *

Ініціятори із КК пишуть: «Намічена Конференція має на меті причинитися до скріплення Мирянського Руху та до його поширення в ідейній та організаційній горизонтальній і вертикальній площинах».

Відомо, що «Мирянський Рух» ужито тут цілево в неокресленому понятті, хоч він існував у досить точно означених двох чи трьох організаціях. Коли ініціятори завзялися конечно «поширювати» цей рух, зорганізований у тих організаціях, для чого тих самих організацій не запрошено, то це є грубим порушенням громадського правопорядку навіть тоді, коли це роблять «центральні загально-громадські організації». Створення паралельного патріярхального товариства до існуючого й діючого не називається поширенням, але руїною, про що в енунціяціях не пишеться.

Як нарід пояснює собі «поширення ідейне», не знаємо. Але знаємо, що ідейних заложень нашого товариства, які проголошені в резолюціях недавнього З’їзду, та в програмовій доповіді, нічогісінько чікаґівський з’їзд додати не міг. Не можемо критикувати дивоглядних ґеометричних визначень патріярхального руху, ані поняття «вертикальна площина», але догадуємося, про що йдеться. Рухові, що стоїть твердо на власному ґрунті, належить дати зверху певне завершення, а в споді вкопати його глибоко в ґрунт. Шість стіп…

* * *

Ініціятори Конференції виключають можливості будьякого ідейно-принципового непорозуміння, але не сказали з ким. Вони запевняють, що будуть рішуче противитися порушникам прав і законів УКЦ. Хто ж тоді має вказати чікаґівцям пальцем на порушників тих прав, коли вони не здібні їх бачити власними очима. Найбільшим порушником наших прав виявився таки Папа Римський, який номінував єпископів поза Синодом УКЦ, і який зробив чудо двадцятого століття висвятивши східнього українського єпископа в латинському обряді. Цілий єпископат помісної УКЦ, за вийнятком Верховного Архиєпископа, акцептував це явище мовчанкою, а Рада заявила, що «всі будемо підтримувати нашу ієрархію». Що ж це за «Рада» і 24 центральні організації, які пишуть такі заяви, яких інтенція ,не йде на добро Церкви?

Ініціятори із КК дуже шкодують, що намічена ними Конференція не скликається, як було запляновано, трьома організаціями: КК, УККА та нашим Т-вом, бо «на жаль від цього відмовилась Крайова Управа Т-ва…» Немає такої постанови Крайової Управи. Коли така у Чікаґо є – треба її копію опублікувати. Але відомо, що були напів-приватні бесіди навколо цієї теми, під час яких ішли лиш змагання за те, кого не допустити на з’їзд. А про це в енунціяціях немає ні слова!

При такій публіцистичній практиці, де дійсне промовчується, а видумане публікується, трапились і комічні сцени. Коли КК не запросив Патріярхального Т-ва на Конференцію центральних організацій тому, що Т-во, мовляв, виступило з КК, то за всякою людською логікою виступ Т-ва з КК не рішив нічого про його евентуальну участь у творенні «Ради», яка є зовсім окремою і незалежною від КК організацією. Чому таке важне рішення для нашого Т-ва було зроблене в Чікаґо без відома його управи?

І ще трошки про мову дат: ми рішили виступити із КК 29 квітня, а більшість матеріялів про творення «Ради» появилася з датою 10 травня. Отже, чи всю організаційну і програмову роботу, включно з редакцією і друком матеріялів і статута зроблено лиш протягом десяти днів /від 30 квітня до 10 травня/, чи зроблено її ще далеко перед 29 квітня, тобто в час, коли Патріярхальне Т-во було іґнорованим і дискримінованим учасником КК?

У своїх матеріялах автори написали, що наше Т-во має «ексклюзивну й нетолерантну поставу». Скільки в тому правди?

Це правда, що Т-во є нетолерантне в стосунку до всього, що підступне, брехливе, нахабне й нечесне, і що для встановлення тих кваліфікацій Т-во в нікого розуму не позичає. /Надмір незобов’язуючої патріотичної друкованої полови про «церкву , народ і Ісповідника» не забезпечує нікого імунітетом від тих кваліфікацій/. А що до ексклюзивности, то панове за доказами не потрудилися. Зате ми потрудимось.

а.    Про кожну більшу акцію нашого Т-ва, тут чи в Римі, панове в Чікаґо й Торонто були повідомлені й запрошені до співучасти, бо так ми розуміли координацію. КК ніяк на це не реаґував.

б.    29 вересня 1969 р. наше Т-во у повній співпраці зі спорідненими товариствами Америки й Канади брало участь у передсинодальних акціях і сформуванні мирянської делеґації на Синод.

в.     5 листопада 1971 р. наше Т-во ініціювало й організувало мирянські акції під час V Синоду в Римі. Відповідні деклярації підписали представники 19 організацій Америки й Европи, а наші представники з приємністю на перше місце поставили інші громадські організації, а себе «ексклюзивно» поставили на дванадцяте з ряду місце /«За Патріярхат», грудень 1971/.

Коли того за мало, щоб панове в Чікаґо зрозуміли, що вони своїми публікаціями обманюють громаду, то скажемо про факт відсутности відділу нашого Т-ва в Чікаґо. Немає нашого відділу в Чікаґо й сьогодні тому, що наша управа не намагалась захоплювати владу над мирянами там, де лиш можна, а цілево акцептувала таке мирянське товариство в Чікаґо, яке згідно з волею чікаґівських мирян на тому терені зорганізувалось, щоб з ним співпрацювати. Координувати дію. Чи й це є ексклюзивність? Вправді, ми помилились. Помилились, але чесно.

* * *

Дальше інформують автори, що «від V Синоду Мирянський Рух залишився майже без ініціятивного проводу»… Поставмо ж знова питання відворотно: хто ж був «проводом» «Мирянського Руху» перед V Синодом, і хто зробив при тому всю позитивну мирянську роботу? Признаємось до «гріха», бо це наше Т-во організувало мирянство до V Синоду і взяло на себе тяжкий обов’язок просити авдієнції у владик, навіть тих, що ще в день скликання Синоду говорили нам, що згідно з церковними законами у нас нема права на Синод, лиш на єпископську конференцію. Цю позитивну нашу ролю побачили навіть чужинці в Римі. Не побачили її наші сліпці. І чікаґівці… Надмірна заздрість і захланність завжди поставить людину в конфлікт із логікою розвитку подій.

* * *

Із заяв «самого голови «Ради» дізнаємось, що «Координаційний Комітет Українських Організацій ЗСА і Канади за Патріярхат УКЦ» вже не існує. В зв’язку з тим виринуло декілька важливих з точки зору громадського правопорядку питань: Хто, де, коли і як зліквідував його? Хто, як і нащо заснував його? Що він «координував» і з ким? Якщо він свою ролю сповнив, то чи не було якихсь статутових норм для його правної ліквідації? Чи не варто було подати до відома «організованому громадянству» чим КК занимався, який вислід і успіх його кількарічної праці, з ким конферував він і про що, скільки поїздок до Риму зробив і нащо? Скільки разів ми були змушені читати у братській пресі «ненько-українські» проклямації КК про «церкву й народ», і про «Ісповідника Віри», а вкінці за те похоронили таку високу інституцію в нелицарський спосіб, так що й собака за нею не гавкнула! А що на це має сказати народ, цей, для добра якого, й не питаючи в нього, КК заснували, а потім для ще кращого його добра – зліквідували. Хіба що заспівати пісню:

«Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, Ніхто не заплакав за вами…»

А при ре’асумуванні цих критичних думок постає ще одне болюче питання: чому до так високих і поважних справ приступають люди з цілком неповажними замірами групової дискримінації? Чому треба при тому іґнорувати, не бачити чи применшувати те, що виправдано існує, а поза це творити імпровізації! Чому не говорити про важні справи ясно, без перекручень і промовчувань, без творення фальшивої пропаґанди й піддурювання людей! Бо коли шановні опоненти дозволять наведені на сторінках цього журналу факти й зіставлення вважати не запереченими, як це завжди у практиці нашого журналу буває, тоді, по відсіянні всієї патріотичної січки у їхніх енунціяціях, залишиться одна гола неправда.

* * *

В дискусії на тему змісту нашого журналу на засіданні Крайової Управи деякі її члени пропонували редакторові не критикувати загально противників, їхніх середовищ чи груп, через те, що й там є певна частина об’єктивних людей і навіть наших прихильників, яким критика не належить. Замість середовищ вони пропонували критикувати осіб, бо це вони винні за дію груп. Редактор не принимав цієї суґестії, щоб на сторінках журналу не дійшло до особистих суперечок, але тим разом слід задоволити бажання внескодавців.

Подаємо, що критиковані в цій статті сумнівної фактичної і моральної вартості твердження належать таким авторам: Д-р Ю. Городиловський, ред, М. Денисюк, інж. Р. Бігун, д-р А. Гаєцький, д-р Р. Кобилецький, д-р Я. Кокорудз, мґр. Е. Малич, ред. М. Панасюк, д-р М. Харкевич, та О. Черінь.

У місті Берлінґтон, у стейті Висконсин, існує комісія, яка кожного року видає нагороду за створену найкращу брехню. Цього року її одержав один монах за найкращу брехню такого змісту: Під час цьогорічної повені у північно-східних стейтах Америки було так багато води, що черепахи повилазили із своїх шкаралущ і вживали їх замість човнів. /За «Голосом Америки»/.

Чікаґівських мирян за всяку ціну треба післати до Берлінґтону, щоб за їхню творчість еміґраційна Україна хоч раз одержала перше місце.