Патріархат УГКЦ

We took into consideration the circumstances in which His Eminence Slipyj and the other Ukrainian bishops turned to the Holy Father with the request for the erection of a Ukrainian Patriarchate.

Despite the very best disposition, the Holy See, having examined the proposal with the greatest attention, was constrained to communicate twice to the Ukrainian prelates that, alas it cannot see the possibility of responding favorably to their supplication.

Considering the delicacy and gravity of the problem, the seriousness of the manifestations of various kinds, the repeated insistence of His Eminence Slipyj, the Holy Father ultimately ordered that the request be placed under a full new examination.

For the purpose of securing a deep study of the question, His Eminence Slipyj was commissioned to ask each Ukrainian bishop to present his opinion on the proposal, to consider whether the proposal should be reconsidered. At the same time, the Cardinal was requested to transmit the replies of the bishops to the Holy See. Some of these come late.

A select commission of Cardinals, after having intensely examined the replies received, as well as, after the examination of the entire question, placed the results of their studies at the disposal of the meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on June 22, 1971.

Taking into consideration the opinions expressed by the prelates, the Holy Father once again came to the conclusion that it is not possible to proceed with the erection of a Ukrainian Patriarchate.

Canonical and spiritual reasons, not to speak of historical ones, do not permit a positive response to the desires of the Catholic Ukrainian Episcopate.

It is necessary above all, to maintain the present clear distinction between «Ius Condendum.» The actual canonical discipline confirmed by the conciliar decree «Orientalum Ecclesiarum» and that of the «Declaration» of March 25, 1970 on the term «Aggregatus» fixed the jurisdiction of the patriarch to his own territory, It is not foreseen that a different orientation will emerge from the revision of the Codex of Oriental Canon Law.

In the absence of appropriate legislation, any exception to this norm could result in the invocation by others of rights for their particular benefit.

Furthermore, the prospect of the institution of the Ukrainian Patriarchate would, at this moment, present a canonical problem of still greater proportions. In fact, because of the sorrowful conditions of the Church in Ukraine, it would not only treat with the extension of the lawful exercise of patriarchal rights and functions, but also with the territory beyond the proper to the Patriarchate. In such instance a Titular would have greater authority than that which is now enjoyed by all other existing patriarchs. It would recognize the exercise of such functions exclusively beyond the confines of the territory itself. In fact, due to the painful situation existing, a Ukrainian Patriarchate would lack the possibility of exercising jurisdiction in his own territory.

Our final consideration is the great repercussions this would have upon Catholic Ukrainians in regions in which political and religious circumstances prohibit the existence of the Ukrainian Catholic Church. Such reactions would endanger the lives of said population. In a public institution of a new Patriarchate v/ere erected, with the titular residence in a foreign country, who took it upon himself to defend their rights and hopes without actual power to defend them and comfort the faithful.

Beside the erection of the Patriarchate we also deal with the convocation of the properly called Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops. (The jurisdiction of the Major Archbishop of Lviv is limited to the territory of his own Province)—foreseen as the convenient solution to meet the needs of the Ukrainian community living outside their own country. At one time it has been stated to the Ukrainian hierarchy in the name and by the commission of Holy Father, that invitations be send to the assembly of Ukrainian prelates, already existing and functioning under the name of «The Conference of the Ukrainian Hierarchy,» to reorganize and if necessary revise statutes under the presidency if His Eminence.

Glory be to Jesus Christ!

Це становище складено від підписаних представників мирянського руху, уповноважених учасниками римських торжеств 30-31 жовтня 1971 р.

д-р Роман Осінчук
єд-р Зиновій Ґіль
д-р Петро Зелений
д-р Василь Маркусь
д-р Петро Біланюк
проф. Мирослав Лабунька
інж.Василь Олеськів
д-р Романа Навроцька
д-р Ева Піддубчишин
Юрій Карпінський

Лист від представників мирян,
висланий до кожного присутнього в Римі
Владики Української Католицької Церкви

Рим, 30 жовтня, 1971 року.

Ваше Високопреосвященство!

Нижчепідписані представники мирян, зібрані на римських торжествах Української Помісної Католицької Церкви 30 – 31 жовтня, довідалися; про демарш до Українських: Владик Секретаріяту Стану їх Святости у справі заборони відбуття Архиєпископського Синоду.

В обличчі грізного стану й історичної відповідальности ієрархії за дальшу долю Української Церкви просимо і закликаємо Вас не піддатися цій незаконній пресії, постояти твердо за права самої ієрархії й цілої Церкви та, не зважаючи на це, відбути заплянований Архиєпископський Синод.

Відчуваємо, що без Синоду буде важко після повернення зустрічатися і співжити Владикам, священикам і провідним діячам зорганізованого мирянства із загалом наших вірних.

Цей тривожний апель доводимо до Вашого відома в почутті відповідальности за стан у нашій Церкві.

Віддані Вам у Христі,

др. Зиновій Ґіль, др. Роман Осінчук, інж. Степан Процик, проф. Мирослав Лабунька, проф. Василь Маркусь, др. Петро Біланюк, др. Леонид Рудницький, Любослава Шандра, Дарія Кузик, Ева Піддубчишин, др. Мирослав Навроцький, др. Романа Навроцька, др. Ярослав Крив’як, др. Ярослав Миндюк, др. Дарія Миндюк, др. Володимир Боцюрків, інж. Іван Фур, Юрій Карпінський

 * * * * * * * * * * *

Пресові комунікати з Риму

Рим, 1 листопада 1971.

Після торжественного посвячення української церкви святих Сергія і Вакха та врочистого відзначення 375-тої річниці Берестейської і 225-тої річниці Ужгородської Уній з участю 15 українських Владик під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого, українські Владики почали тут учора ввечорі, 31 жовтня 1971 року, свої синодальні наради та просять Святішого Отця про апостольське благословення для їхніх праць.

Президія Синоду

Рим, 2 листопада 1971.

Українські Католицькі Владики, зібрані на своїх Синодальних Нарадах в Римі, – оцим заявляють, що вони діють під проводом Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа, згідно з рішенням Другого Ватиканського Собору, в любові пошані і відданості до Св. Отця.

Рим, 5 листопада 1971.

Після посвячення відновленої церкви Жировицької Богородиці і Святих Сергія і Вакха в Римі, дня 30 жовтня, та по відзначенні 375 річниці Берестейської і 325-річчя Ужгородської Уній, Архиєрейською Службою Божою усіх зібраних Владик і святочною Академією, розпочалися в неділю вечором, дня 31 жовтня, чергові Синодальні Наради Українських Владик, що ними проводив Блаженніший Верховний Архиєпископ Української Церкви, Кардинал Йосиф Сліпий.

Під час своїх Нарад Українські Владики створили Дорадче Тіло для Верховного Архиєпископа, так званий Постійний Синод, зложений з чотирьох Владик, крім Верховного Архиєпископа.

Головною точкою Нарад було передискутовання начерку Конституції для Української Католицької Церкви. Окрім цього порішено деякі біжучі справи Української Церкви.

Українські Владики, зібрані на Синодальних Нарадах, звернулись до Духовенства і Вірних Української Церкви Спільним Пастирським Актом з нагоди святкувань Берестейської та Ужгородської Уній, підкреслюючи їхню дальшу життєвість для Українського Народу мимо усіх переслідувань і заперечень.

Синодальні Наради закінчено дня 5 листопада.

ПРЕЗИДІЯ Синодальних Нарад.

 * * * * * * * * * * *

Рим, 1 листопада 1971р.

Слава Ісусу Христу!

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство,

Високопреосвященні і Преосвященні Владики,

Ми нижчепідписані представники організованого мирянського і громадського життя, які прибули на ювілейні торжества в Римі 30-31 жовтня з нагоди 375-річчя Берестейської і 325-річчя Ужгородської Унії та посвячення храму Святих Сергія і Вакха, уважаємо за відповідне подати до Вашого відома і погляди і побажання українського загалу.

Українська спільнота поважно стурбована останньою забороною Секретаріяту Стану їх Святости відбути черговий Архиєпископський Синод. Уважаємо це порушення історичних прав та устійненого правопорядку Помісної Української Католицької Церкви, подиктованим радше політичними міркуваннями.

Не зважаючи на це, уважаємо, що Ви, наші Владики, маєте святий обов’язок у цей критичний час відстояти права нашої Церкви, забезпечені тисячлітньою традицією, Берестейською Унією та декретами Другого Ватиканського Собору. Вся українська спільнота нетерпеливо очікує негайного відбуття заплянованого П’ятого Архиєпископського Синоду.

Звертаємося до Отців Синоду, зібраних тепер у Римі, розглянути зокрема такі справи:

1. Підтвердити і перевести в життя постанови, винесені на 4-тому Архиєпископському Синоді стосовно помісности і патріяршого устрою Української Католицької Церкви.
2. Домагатися від Апостольської Столиці респектування артикулів Берестейської Унії щодо прав нашої Церкви, включно з вибором власної ієрархії.
3. Заперечити виключність територіяльної юрисдикції на користь персональної правовласти Верховного Архиєпископотва над всіми українцями католиками у світі.
4. Добро душ вірних на сьогодні вимагає збереження в дусі традиції жонатого клиру і послідовного опрокинення насильно впровадженого целібату в нових країнах.
5. Відновити традицію співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури /Головна Рада Мирян, єпархіяльні та парафіяльні ради, церковні братства і сестрицтва тощо/.
6. Затіснити співпрацю Церкви з суспільно-громадськими чинниками, особливо в ділянках рідного шкільництва, молодечих організацій та збереження і розвитку української культури.
7. Розвинути екуменічні зв’язки та практичну співпрацю з Українською Православною Церквою.
8. Забезпечити піддержку та якнайуспішніше діяння Українського Католицького Університету ім. Папи Климентія, переданого Архиєпископському Синодові.
9. Сприяти розв’язанню наболілих конфліктів в деяких країнах між ієрархією, монашими чинами та мирянами.

10. Не зважаючи на лист Папи Павла 5-го з 7 липня 1971 р. та тимчасові труднощі у справі створення Українського Католицького Патріярхату, продовжувати наполегливо змагання за завершення структури нашої Церкви Київсько-Галицьким Патріярхатом.

Вважаємо за потрібне зазначити Отцям Синоду, що українські миряни та організоване громадянство зробили великий вклад і жертвенність у розбудову Української Католицької Церкви. Висловлюємо тривожні побоювання, якщо б Синод не відбувся або не виніс позитивних рішень та не був у стані перевести їх у життя, що це могло б привести до занепаду віри, збайдужіння до справ Церкви, упадок жертвенности, а навіть в і окремих випадках до відходу активного елементу від Української Католицької Церкви.

Ми однак сподіваємося, що українські Владики зроблять все можливе, щоб в цьому критичному часі виконати свою історичну місію супроти Церкви і Народу.

Залишаємося в глибокій пошані, з побажанням успіхів у працях Синоду та християнським привітом.

Мгр. Омелян Коваль – За Евролепську Президію Секретаріяту CKBУ / Коорцинаціиний Осередок Українських Центральних Громадських Установ в Европі / Центральна Управа Спілки Української молоді;

проф. Петро Зелений – За Європейську Конференцію Мирян / Український Християнський Рух / Товариство за Патріярхат в Бельгії;

інж. Євген Гарабач – За Український Християнський Робітничий Рух / Товариство за Патріярхат в Німеччині;

інж. Василь Олеськів – За Громадський Комітет за Український Патріярхат у великій Британії / Союз Українців у Великій Британії;

д-р Романа Навроцька – За Світову Федерацію Українських Жіночих організацій;

Ольга Муссаковська, Любослава Шандра – За Централю Союзу Українок Америки;

Ольна Тоїлашівська – За Українську-Американську Жіночу Допомогову Організацію в Нью-Йорку;

Д-р Юрій Цегельський, Юрій Карпинський – За Організацію Української Молоді і «Пласт»;

проф. Леонід Рудницький – За Осередок Наукового Товариства ім. Шевченка в Фіялдельфії;

Ева Піддубчишин – За Товариство Прихильників Українського Католицького Університету – Нью-Йорк;

Дарія Кузик – За Світове Товариство за Патріярхат;

Д-р Зіновій Ґіль, інж. Степан Процик, Василь Пасічняк – За Крайову Управу Товариства за Патріярхат в Америці;

д-р Роман Осінчук проф. Миослав Лабунька – За Раду Мирян Товариства за Патріярхат в Америці;

проф. д-р Петро Біланюк – За Централю Комітетів оборони обряду, традицій і мови Української Церкви в США і Канаді;

Юрій Карпинський – За Студентський Комітет ад гок за Патріярхат;

Любослава Шандра – За Громадський Комітет дії за Патріярхат УКЦеркви та Діловий Комітет для відзначення Другої річниці Архиєпископського Синоду в Чікаґо;

д-р Василь Маркусь – За Координаційний Комітет Українських Організацій Канади і Америки за здій­снення Патріярхату / Асоціяція Української Католицької Преси;

д-р Мирослав Навроцький – За Українське Лікарське Товариство Північної Америки – Відділ в Пенсильванії/

 * * * * * * * * * * * .

Слава Ісусу Христу!

Рим, 5 листопада 1971 р.

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви
на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала
Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство, Високопреосвященніші і Преосвященні Владики!

Хоч згідно із традицією нашої Церкви представники мирян все брали участь в синодальних нарадах, то ми, представники мирян Української Католицької Церкви зі жалем стверджуємо, що й 5-ий Архиєпископський Синод відбіг від тої традиції. Мимо наших старань ми не мали нагоди виступити особисто на 5-ому Архиєпископському Синоді перед Високопреосвященнішими і Преосвященними Отцями Синоду, щоб висловити і вияснити наше становище відносно ряду питань, що тісно в’яжуться із дальшим розвитком нашої Української Католицької Церкви та працею мирян для неї.

Але ми все ж таки не сумніваємось, що заторкнені нами питання стануть предметом глибоких студій і розважань Отцями Синоду. Ми вважаємо, що ці справи, з огляду на свою актуальність і важливість, заслуговують на повну увагу Отців Синоду.

Просимо прийняти вислови нашої синівської відданости і остаємо з глибокою пошаною і християнським привітом

Інж. д-р Петро Зелений, голова делегації мирян

Члени делеґаціі: проф. д-р Петро Біланюк, д-р Ева Піддубчишин, Романа Навроцька, Юрій Карпінський

    * * * * * * * * * * *

 Ваше Блаженство, Голово Синоду,
Високопреосвященніші і Преосвященні Владики, Отці Синоду!

Нав’язуючи до вже поданого Синодові листа від мирянських і громадських організацій з 1 листопада 1971 року, бажали б ми нині, як делегація мирян, уточнити та поширити деякі точки цього листа.

1. Видається нам, що основною причиною теперішніх труднощів у нашому церковному житті є обставина, що постанови IV і попередніх Архиєпископських Синодів не були переведені в життя. На жаль, навіть не були вони належно спопуляризовані серед загалу вірних. В цьому також не дописала українська католицька преса. Щоб не бути голословними, дозволимо собі вказати на деякі приклади: досі нестворено Беатифікаційного Осередку, усіх інстанцій церковних судів; не поставлено належно справи «Фонду Церкви в потребі» і т.д.

2. Саме в 375-ту річницю Берестейської Унії, яку тепер врочисто відзначаємо, приходиться ствердити, що Українська Католицька Церква істотно віддалилася від того первісного стану Східної Помісної Церкви, якою вона була і повинна бути. На протязі останніх століть поступово поширено законодавчу і адміністративну владу Римської Курії, яка своїми законами та розпорядженнями нарушувала самоуправління і традиційні права та привілеї Української Католицької Церкви, наприклад, призначування єпископів, впровадження обов’язкового целібату, видавання літургічних книг. Крім цього, накидувано нам латинську богословську думку, чужу нашій ментальності, впроваджено західні канонічні норми та літургічні форми, щоб найбільше зблизити нас до латинського обряду, західної церковної структури та духовости.

Причиною цього стану було те, що латиняни ніколи не розглядали церковну єдність як об’єднання двох братніх помісних Церков. У висліді запанувала відома теорія уніятизму замість правдивого католицизму. Щойно Другий Ватиканський Собор привернув правильне розуміння церковної єдности, а тим самим правдивого католицизму, побудованого на обрядовому, богословському і культурному плюралізмі, проте, в єдності одної Христової віри.

3. Переходимо далі до наступної точки, яка є основним аргументом Римської Курії проти створення Українського Католицького Патріярхату. Це є принцип територіяльної юрисдикції. Цей принцип у модерному плюралістичному суспільстві є нелогічний і непрактичний.

Рухи населення, культурний обмін, співіснування різних мов і культур, як теж змінені політичні та соціяльні обставини вимагають, щоб суворий територіяльний принцип заступити персональною юрисдикцією проводу кожної Помісної Церкви над всіма членами тої ж Церкви та обряду у цілому світі. Зрештою, вже від давніх століть персональний принцип входив у практику церковної юрисдикції та й сьогодні стосується у багатьох випадках. Тому ми уважаємо, що потрібно все зробити, щоб усунути цю позірну перешкоду для створення єдиного і неподільного українського патріярхату.

4. Пекучою проблемою нашої церковної дійсности є справа священства. Щоб практично зберегти єдність нашої Церкви, уважаємо, що є потрібним, аби формація наших священиків з цілої діяспори відбувалася в одному дусі та по можливості в одному центрі, в ніякому разі в латинських семінаріях.

Ми вже згадали про впливи латинської Церкви на виховання і на родинний стан священиків. Вповні доцінюючи значення для Церкви дівицтва, як однієї з форм християнської досконалости, ми повинні також визнати великий вклад жонатого священства у розвиток нашої Церкви.

З огляду на привернення традиційних прав і форм нашої Церкви, жонате священство повинно бути і в майбутньому нормою, а не вийнятком. При цьому не слід забувати, що жонатий клир, творячи священичі роди, був постійним джерелом української інтелігенції, в тому і священичої. Ця інтелігенція виразно причинилася до поглиблення релігійного життя народу, його культурного та господарського розвитку.

В сучасну пору Українська Церква знайшлася в положенні, яке вимагає впровадження добровільного целібату та збереження інституції жонатого клиру.

5. Від самого початку існування християнства в Україні, співучасть мирян в церковному житті та організації широко практикувалася, включно до участи в церковних соборах. Велику ролю відограли церковні братства в історії нашої Церкви, зокрема в її критичних періодах.

Тому вважаємо, що сьогодні є конечністю відновити традиції співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури, себто у формі Головної Ради Мирян, єпархіяльних і парафіяльних рад, церковних братств, сестрицтв, тощо. Про значення цього переконалася і Латинська Церква, яка поступово притягає мирян до участи в церковному управлінні.

6. Українське суспільне життя було завжди тісно пов’язане з Церквою та релігією. І сьогодні, головно, в поселеннях немислимим є збереження та розвиток української спільноти без активної співдії церковних чинників, головно в ділянці шкільництва та виховання молоді. В ряді випадків, на жаль, роля нашої Церкви не здійснюється належно, а є навіть прояви її негативного впливу. Ми уважаємо, що саме Українська Католицька Церква повинна змагати до припинення асиміляції та відчуження нашої молоді від української культури та мови. Потрібно тісної співпраці священства та Владик із зусиллями громадських та освітніх установ, а головно молодіжних організацій у цьому напрямі. Наша Церква повинна більше, як досі, сприяти розбудові освітніх заходів, розвиткові науки, видавництв, музеїв та всіх тих починів, які скріплюють національну свідомість і гордість нових поколінь українців поза батьківщиною.

7. Не менш важливою є також праця нашої Церкви в екуменічній ділянці, яка відкриває широкі можливості діялогу, головно із православними українцями, та практичної співпраці. Наприклад, були б дуже корисними спільні зустрічі і наради ієрархії, священиків і мирян обидвох Церков. На довшу мету слід подумати про деякі спільні Богослужбові тексти, переклади Святого Письма, можливість молитовного єднання в Божих храмах обидвох віровизнань. Приктичними і актуальними є утворення спільної шкільної системи та організації виховання, а також спільні виступи в обороні християнства на Україні.

Така співпраця і взаємини між двома віровизнаннями одного народу вже широко практикуються серед західних народів.

8. У зв’язку з прийнятою перед двома роками постановою Синоду про перебрання Українського Католицького Університету у власність і відання всьому єпископату видається конечним, щоб ця установа була завершена організаційно, посилена викладацьким персоналом, а зокрема, мала постійний наплив студентства. Необхідним є також забезпечення Університету постійними фондами, чим можна б запевнити бюджет університету та нормальне плянування академічної та наукової, і видавничої діяльности цієї єдиної сьогодні у світі української католицької високої навчальної установи.

9. Бажаємо порушити ще одну, дещо делікатну і болючу справу. Не є таємницею, що в деяких країнах та осередках існують у нас ще недоладки між групами мирян, священиками та ієрархією. Наслідки цього явища доволі сумні та небажані. Не входячи в ґенезу цих конфліктів та ферментів, до яких, так чи інакше, були причасними і деякі активні миряни серед нас делегатів на Синод, ми бажаємо ствердити, що наступив час закінчити період внутрішніх непорозумінь та привернення внутрішнього злагіднення відносин і примирення й впорядкування спільними зусиллями багатьох недоладків. Заявляючи з боку мирян готовість працювати в цьому напрямі, ми одночасно просимо Владик і священство зробити все, щоб уможливити усунення труднощів та створити атмосферу відновленого довіря і співпраці. У висліді попередніх конфліктів не може бути переможців і переможених, а лише маємо стати спільно в покорі перед величчю ідеалів нашої Святої Церкви, та навчені досвідом минулого повинні ми забути багато обопільних звинувачень. Відновлена єдність нашої Церкви та скріплена її помісність на патріархальній системі і синодальному управлінні можуть бути заразом ґарантією привернення того, що ми за останні роки втратили.

10. І, врешті порушимо питання піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхії. Беручи під увагу делікатність питання, українські миряни всеодно не думають зрезиґнувати з дальших заходів за осягнення цієї цілі. Арґументи, висунені проти встановлення нашого патріярхату в сучасних умовах, не є вистачальні, щоб їх можна було прийняти за переконливі. Ці арґументи є радше політичного, як канонічно-богословського, історичного чи душпастирського характеру. Тому слід українським Владикам та богословам дати науково обосновану відповідь на ці арґументи і тим створити тривкі підстави для дальших змагань за створення Київсько-Галицького Патріярхату.

Порушені тут питання піддаємо під ласкаву увагу Отцям Синоду, як вислів наших турбот за добро Церкви і її майбутній розвиток. Зокрема уважаємо конечним, щоб цей Синод, подібно, як і попередні виступи наших Ієрархів, особливо ж Верховного Архиєпископа на Папському Синоді, присвятив увагу долі наших братів та їх Церкві на землях України. Цей Синод і ми всі повинні піднести голос в їх обороні та домогтися перед світовою опінією від пануючого там режиму привернення релігійних прав та повної свободи віровизнання, а точніше відновлення Української Католицької Церкви. Доля нашої Церкви і народу в Україні повинна бути предметом уваги не лише цього Синоду, але кожночасно і журбою всієї Церкви на поселеннях – Владик, священства і мирян!

/Завваги до листа Папи Верховному Архиєпископові/

1. Стан старань про заснування Патріярхату від 11 жовтня 1963 до 7 липня 1971 року.

 Заки Синод Українських Єпископів рішився перейти під юрисдикцію Апостол. Столиці в Римі в 1590-их роках, він переговорював з Папою впродовж кількох років, щоб запевнити своїй Церкві помісні права, якими вона користувалась до того часу. Папа Климент VIII дав їм таке торжественне запевнення по всі часи. Одначе скоро показалося, що не всі його наслідники цього держалися. Урядники римських декастерій задумали самі рядити Українською Церквою, поволі напихаючи в неї чужі їй духові латинські норми та звичаї.

Опинившись перед такою дилемою українські єпископи, духовенство та миряни дійшли до переконання, що така небажана практика може бути стримана тільки тоді, коли Українська Церква відзискає свого повну помісність, а це станеться через заснування Українського Києво-Галицького Патріярхату. Вони щиро вірили, що тільки український патріярх є в силі об’єднати всіх українських християн.

На жаль, втрата своєї Гетьманської Держави й окупація наших земель поляками й москалями, а по розпаді Польщі австрійцями, перешкодили здійсненню цього великого проекту. Римські Архиєреї: Урбан VIII, Олександер VII, Григор XVI, Лев XIII і св. Пій X ставилися прихильно до такої розв’язки українського церковного питання. Про це є вже чимала література й не маємо змоги докладніше про те говорити.

Після другої світової війни справа знову віджила. На другій сесії Вселенського Другого Ватинанського Собору цю справу на цілий ріст видвигнув Києво-Галицький Митрополит-Ісповідник Кир Йосиф VII Сліпий, що в лютому 1963 р. завдяки старанням Папи Івана XIII був звільнений з табору смерти на Сибірі й прибув до Риму на Собор.

11 жовтня 1963 року в часі генерального зібрання в соборі св. Петра в Римі він видвигнув до Отців домагання – заснувати Український Патріярхат. Це він вчинив на взір голов помісних Церков старовини, що ставили такі домагання до Отців Вселенських Соборів, нар., на Соборах в Ефезі і Халкедоні. Отці Собору прийняли прихильно його домагання, як про те свідчить офіційний комунікат Президії Собору того дня. Про те свідчить факт, що Отці схвалили декрет Про Східні Католицькі Церкви і в цьому зрівняли права верховного архиєпископа з правами патріярхів, як також уповноважнили Папу установляти нові патріярхати, як зайде цьому потреба. Цей декрет увійшов у нашій Церкві в силу з днем 25 березня 1966 року.

На тій же основі Синод Українських Католицьких Єпископів восени 1969 року схвалив перехід Української Церкви на патріярший устрій і передав всі свої ухвали Папі Павлові VI до затвердження.

Домагання заснувати український Патріярхат не було приємне московським большевикам, ані цілковито від них залежному патріярхові Олексієві. І він наказав своїм обсерваторам на Соборі протестувати перед Курією, бо Москва лякалася, що насильно загнана в катакомби Українська Католицька Церква, об’єднавшись під одним патріярхом, стане великою моральною силою, яка скріпить відпорність поневоленого українського народу. Нам відомі численні КҐБівські мітинги, де комісарі протестували проти намагань «Сліпого» відірвати Україну від Москви. Це свідчить про,важливість проекту.

В письмі Папи подаються такі причини відкинення проєкту Синоду Українських Католицьких Єпископів: канонічні, історичні, духовні й пастирські. Історичні й духовні причини лист не обговорює, а тільки канонічні й пастирські, тому згадаємо про них докладніше.

Читач Папського листа не може позбутись враження, що перша, тобто канонічна причина, є найважнішою. Папа базує своє рішення на існуючім канонічнім праві Східних Церков, до речі, скодифікованім латинськими каноністами, що було проголошене після другої світової війни листом «Клері Санктітаті». Проти цього права гаряче запротестували східні патріярхи зараз після його проголошення і, напевно, якщо б Папа Пій XII був прожив ще кілька років, він був би змінив його основно. Папа Іван XXIII обіцяв це зробити в часі Собору, але скоро помер.

Відомо, що східні Отці піддали його гострій критиці в часі Собору за те, що позбавляло Східні Церкви їх давніх прав, і домагалися його якнайшвидшого відкликання. їх підтримали західні Отці. І, саме, в наслідок тієї критики й підтримки західніх Отців, Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви», що привернув їм всі давні права, якими вони користувалися ще до роздору Церкви в XI сторіччі.

На жаль, їхні права ще й досі не привернені, бо установлена Папою Павлом VI канонічна комісія, до якої належать і деякі українські єпископи, ще й досі не відбула ані одного пленарного засідання, хоч від закінчення Собору вже минуло шість років. Видно, предсідник комісії має наказ не спішитись з приверненням Східним Церквам їх давніх прав, і тому доходить до конфліктів.

7 лютого 1969 року Мелхітський патріярх Максим V Такім написав у цій справі листа до Папи Павла VI, в якому вияснив становище своєї Церкви. Він написав, що права Східних Церков були колись і є сьогодні оспорювані тільки урядниками свящ. Конґр. Східніх Церков, не зважаючи на те, що саме вони вже з свого уряду є покликані ці справи боронити. Канонічне право, на яке завжди і при кожній нагоді покликається ті урядники, – писав патріярх Максим V, – було зібране і встановлене латинниками, які не розуміли, ані не розуміють, ментальности східніх християн.

Вселенський Собор, що діяв під впливом Святого Духа, відновив всі стародавні права Східніх Церков, які згадана Конґреґація обмежила. Патріярх Максим V переконав Папу Павла VI, що політичні та економічні обставини наших часів змушують людей масово еміґрувати в нові країни і там вони продовжають славити Бога способом і в обряді своїх предків, тому держать тісний зв’язок із своїм «Старим Краєм». Чому ж Східна Конґреґація забороняє їм мати свого пастиря, голову своєї Церкви «Старого Краю»? Це роблять православні братя, бо вони не підлягають Східній Конґреґації. Чи католики, які мають Папу за свого спільного Отця, мають бути гіршими від православних? На думку Патріярха Максима V Гакіма всі застарілі і середньовічні норми і погляди, чи історично-ґеографічні поняття, на яких спирається Папська Курія, не повинні мати жодного практичного примінення в наших часах, бо вони анахронічні і не сповняють своєї цілі. Патріярх стверджує факт, що опозиція заскорузлих латинських каноністів та інтерпретаторів права є виявом їх самолюбства та охоти верховодити над східніми християнами. В модерних часах цього не повинно бути.

Це авторитетне ствердженя східнього патріярха має свою велику вагу і для нашої Церкви, що є одною зі Східніх Церков і знаходиться в такому самому положенні. Маємо переконання, що арґументація патрярха Максима V є дуже добрим виясненням слова «аґреґатус», яке дивним дивом зайняло левину частину Папського листа до нашого Верховного Архиєпископа.

Пригадуємо, що Отці Собору в своєму декреті про Східні Церкви вживали такого вислову: «Денебудь буде поставлений єпископ якогось обряду поза межами патріярхальної: території, він по приписам права остається приєднаним /аґреґатус/ до ієрархії патріархату». /§ 7/.

Отож, деякі латинські каноністи і «Toppiбілє дікту» – їх підтримав «надворний кантоніст» Митроролита Сенишина, о. Віктор Поспішіль/, не звертаючи уваги на цілість тексту і дух декрету, випирається, що цей зворот тексту означає, немов би голова Матірної Церкви не мав жадного відношення, ані права до своєї Дочерної Церкви, і нібито це право має тільки Східня Конґреґація.

Що так воно не було і не є, свідчить деклярація Східньої Конґреґації з 23 квітня 1970 року, за якою східні єпископи Дочерних Церков, що діють поза межами патріярших територій, є зобов’язані брати участь у патріярших Синодах з активним і пасивним правом. Їх запрошує сам патріярх, а в часі опорожнення престола патріярший заступник. Що до вибору єпископів Дочерних Церков патріярх предкладає Папі імена трьох кандидатів на опорожнені єпархії, а Папа іменує одного з них.

Ось так Східня Конґреґація під тиском східніх патріярхів відступила із свого твердого становища і видала деклярацію ближчу духові Собору. Ця деклярація відноситься також до Української Церкви, але згадана Конґреґація ще впирається, мовляв, Українська Церква не є патріяршою Церквою, дарма, що саме право дає їй патріярші права, як також згаданий декрет Собору зрівняв права нашого Верховного Архиєпископа з правами східніх патріярхів. І, саме, упертість кард. Фюрстенберґа була причиною, що він виключив нашого Верховного Архиєпископа від іменування кандидатів на двох єпископів ЗСА, а це спричинило гарячі протести мирян, які довели до нечуваних досі демонстрацій, бо миряни не принимають так іменованих єпископів.

На превеликий жаль, старання москалів знайшли дорогу і прихильність до найвищих чинників Римської Курії і вони зачали впливати на українських єпископів, щоб не підтримали митрополита-ісповідника Сліпого. І це їм вдалось осягнути: митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, з Філядельфії, ЗСА, не солідаризувався з рештою українських єпископів та прихилив до своєї опозиційної партій ще двох владик-василіян, Кир А. Горняка з Англії та Кир Йосифа Мартинця з Бразилії. Їх опозиційна акція послужила згаданим чинникам основою до стягнення проекту патріярхату з нарад Собору, мовляв, коли самі українські єпископи ще не дійшли в цій справі до згоди, то хто ж може їх змусити мати свій патріярхат? І так три згадані владики-василіяни викликали внутрішню незгоду в нашій Церкві, що триває до сьогодні, і стали оруддям латинізації в руках преф. Східньої Конґеґації, кард. Фюрстенберґа.

На щастя, два з тих владик, пізнавши свою велику помилку чесно вицофалися з позицій, але завдану шкоду вже не могли направити. Залишився тільки сам митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, помагати «з матері полатану сорочку здіймати», замість ужити талан і свій уряд до її піднесення. Кардинал-префект всіми силами і засобами виступив проти старань наших патріотичних єпископів, а з особливою настирлістю проти рішень Арихиєпископського Синоду, що відбувся в Римі восени 1969 р. і вислав Папі Павлові VI формальне домагання заснувати український патріярхат.

На весні 1971 року верховний архиєпископ Йосиф VII Сліпий одержав від префекта Конґ. Східніх Церков Фюрстенберґа письмо з повідомленням, що Папа Павло VI відкинув домагання Синоду Українських Єпископів в справі заснування патріярхату. Коли ж єпископи, духовенство, миряни, не зважаючи на те, в своїх численних заявах, телеграмах і листах просили Папу Павла VI об’єднати Українську Католицьку Церкву під одним патріярхом, 7 липня 1971 року Папа переслав своє письмо кардиналові Сліпому, якого зміст подаємо на іншому місці цього номеру нашого піpiодика.

2. Які ж причини змусили Папу відкинути просьбу Синоду Українських Єпископів?

Лист Папи написаний по-латині і має напівприватну форму з ноткою особистої приязні Папи до українського Ісповідника-Архиєпископа Сліпого, взагалі, а до Церкви в Україні і її сильних духом мирян, зокрема.

У листі подаються причини, що змусили Папу видати свій неґативний вирок у справі заснування Українсько Патріярхату, «принаймні в цьому часі». Які ж то причини змусили Петрового наслідника відкинути просьбу пастирів «Мовчазної і Мученицької Церкви в Україні», що вже чотири сторіччя несе жертви за ідею єдности Христової Церкви, а тепер мучиться в кігтях безбожного режиму?

Папа, найперше, заявляв, що видав свій вирок на основі студій та опінії «невеличкого гурту Отців Кардиналів», під проводом кард. Йоана Biйo, папського секретаря стану і префекта публічних справ Церкви. І на жадання останнього український верховний архиєпископ поновно та авторитетно представив арґументи Синоду Католицьких Єпископів Українського Обряду.

І після розглянення тієї опінії «гурту Отців Кардиналів» Папа не може прихилитись до просьби Синоду Українських Католицьких Єпископів, хоч особисто має прихильну настанову до їх проекту, і принаймні в цьому часі не може рішитися заснувати український Патріярхат.

Після такого ствердження Папи ніхто не може мати сумніву, що до того «гурту» кардиналів напевно належали кардинали: Євген Тіссеран, Іван Віллебрандс і Максиміліян Фюрстенберґ, і ще кілька менших співробітників, як архиєп. Бріні та Казаролі. Всі вони ведуть розмови про унію Московської Церкви з Римом і за те одержали навіть від патріярха Олексія ордени.

3. Доля наших братів у Совдепії турбує Папу.

У своєму листі Папа турбується, що як би був заснований український патріярхат на нових поселеннях, то український новоіменований патріярх одержав би більші права, як їх мають східні патріярхи за канонічним правом і тому не засновує його, бо лякається великої котраверзії.

Та, одначе, найбільшим арґументом відкинення проекту українського патріярхату є великий ляк Папи за долю українських католиків у катакомбах у царстві «серпа і молота». Як буде установлений український патріярх, – пише Папа, – то він зараз же схоче боронити прав своєї пастви під гнобителями, а через те погіршиться їхня доля. Чи може їх боронити неприсутній патріярх? /тобто з еміґрації/, – питає Папа.

І цей уступ становить пастирську основу відмовного рішення Папи. Відмітимо, що епітет «бідний eміґрантський Верховний Архиєпископ» кілька разів уживав митрополит Сенишин, ЧСВВ, і його каноніст Поспішіль, уживали його архиєпископ Бріні і сам кардинал Фюрстенберґ. Цим епітетом вони хотіли понизити престиж Кардинала-Ісповідника Сліпого, мовляв, чого йому пхатися до Дочерних Церков, хай вертає до своєї Львівської Архиєпархії, а ми вже тут самі без нього дамо собі раду. Правда, Кардинал Сліпий перебуває в Римі, але його єпископи управляють «Мовчазною Церквою» і з ними він є у старому контакті. Папа також не може бути присутнім у Церквах під большевицьким режимом, але ніхто не важиться заперечити, що він має до них право, і в їх імені говорить.

При цій нагоді варто запитати Східню Конґреґацію, що вона вчинила в обороні нашої «Мовчазної Церкви», починаючи від смерти Папи Івана XXIII? Зовсім нічого! Маємо добру основу думати, що вона підтримує екуменічні розмови представників Курії з московськими казьонними єпископами, нпр., кард. Віллебрандс, архєп. Казаролі й інші, які не тільки, що нічого не помогли, але навпаки пошкодили нашим братам «у царстві серпа і молота». Щогірше, Конґреґація не дозволяє єпископові В. Гопкові перейняти свою єпархію в Пряшеві. Кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ, беручи участь в соборі Московської Церкви в Заґорську цього року ані одним словом не запротестували, коли москалі домагалися «уваженення» свого собору у Львові 1946 року, на якому була знищена наша Церква. Це було крайнім опуртунізмом і боягузством. Правдивий Христовий пастир повинен завжди боронити переслідуваних безбожниками християн.

По-друге, хто знає краще обставини і духові потреби українських християн у катакомбах? Українські єпископи, що вийшли з народу, а особливо Ісповідник-Кардинал Сліпий, – чи архиєп. Казаролі, Бріні, або навіть сам кард. Фюрстернберґ, що щойно по своїй номінації на префекта Східньої Конґреґації зачав заниматися «Мовчазного Церквою» в Україні? Всі вони знають дещо про большевиків із книжок, але не розуміють, що Московською Церквою керує не патріярх, але войовничий безбожник Куроєдов, що іменує, переносить і суспендує єпископів, цензурує всі патріярші видання та всі промови митр. Нікодима і патр. Пімена. Ватиканські політики не здають собі справи, що в Московії правдиво християнською не є «казьонна» Цекрва Пімена, але «Мовчазна Церква» в катакомбах, як і Українська Церква. Ця остання в страшною режимові, бо він не може її контролювати.

Єпископи українського обряду просили Папу установити патріярхат в глибокому переконанні, що це об’єднає нашу Церкву, піднесе високо її престиж і скріпить її внутрішню силу, щоб вона ставила більший опір безбожникам, а в діяспорі створила резерву для відродження народу, як прийде слушний час. На предложення «гурту кардиналів» Папа відкинув наше домагання, домагання наших єпископів, хоч запевняв свою любов до нашої Церкви та її сильних духом християн. Папа відмовив їй свою помічі у найважчих для неї часах. Не попадаймо через те у зневіру. Бог нас досвідчає!

Українська помісна Церква мусить заховати свої стародавні традиції та ніколи не перестати змагання до заснування свого патріярхату. Ми переконані, що відмова Папи є тимчасовим непорозумінням, тому не зражуймось, а всіма силами змагаймо до нашої мети. Лист Папи залишиться прикрим епізодом в історії нашої Церкви, де нарід своєю кров’ю дає свідоцтво правді: «Хай усі будуть одне!»

To Our Venerable Brother Joseph of the Holy Roman Church Cardinal Slipyj
Major-Archbishop of Lviv of the Ukrainians

 SUPREME PONTIFF PAUL VI

Our Venerable Brother greetings and Apostolic Benediction

The respect and the greatness of the paternal love which We have for you as well as the difficulties and the importance of the question which you and the other Ukrainian bishops have brought to Us have impelled Us to institute a new and most thorough review of the petition presented by you concerning the establishment of a Ukrainian patriarchate.

Because of this as well as to enable a full examination of the question» Jean Cardinal Villot, Our Secretary of State and Prefect of the Council for the Public Affairs of the Church, requested that you prepare a written report expounding once again all the arguments which in your opinion and that of the other Ukrainian bishops should be considered in reviewing a matter of such great importance.

It was your pleasure to comply with this request and you chose to submit an authoritative exposition together with the opinions of almost all of the Ukrainian bishops.

It seemed to Us, however, that the entire question should be submitted to a detailed examination and study of a small commission of Cardinal Fathers. At a meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on the 22nd day of the past month of June, the members, of this commission explained from every possible angle the conclusions that they arrived at from their examination of the question assigned to them.

Having seriously weighed before the Lord the opinions of the Cardinal Fathers, even though Our own mind was most inclined to accept your petitions, nevertheless, We have come with difficulty once again to the conclusion that it is Impossible, at least at this time, to establish a Ukrainian patriarchate.

There are canonical, historical, spiritual, and pastoral reasons which, due to contemporary circumstances, do not, alas, permit Us to satisfy the wishes and desires of the Ukrainian Catholic hierarchy.

Firstly, it is to be noted that the canonical discipline of the Eastern Churches which now has binding force—and which has also been confirmed by the conciliar decree Orientalium Ecclesiarum and the explanatory note [«Declaratio»] concerning the word «aggregatus» given on the 25th of March 1970—limits the jurisdiction of patriarchs within the boundaries of their own territory. Given the present norms now in force, it is impossible to foresee whether reinterpretetion and accomodation of the Eastern canonical law could bring about certain contemplated changes in the existing canons.

Wherefore, if in these present times a Ukrainian patriarchate were to be erected, this would give sudden birth to a canonical question of an entirely peculiar seriousness. Nonetheless, taking into consideration the sorrowful conditions in which your most noble and to Us most cherished fatherland finds itself at the present time, it would not be a question here of extending the legitimate exercise of patriarchal rights and duties beyond the territory of the patriarchate—a thing which would certainly result in the head of this particular patriarchate being granted greater authority than that which the other patriarchs now enjoy—but it would be rather a recognition of the possession of this kind of rights exclusively beyond the boundaries of the patriarchal territory. By the same token because of reasons which touch Our heart with the greatest grief, it would then follow that this particular patriarch at present would lack the possibility of exercising jurisdiction within the very limits of his own territory. Furthermore, the problems which could arise within the Catholic Church itself may be easily foreseen if such patriarchal jurisdiction, detrimental to other existing canonical jurisdictions, were to be recognized in those territories. In addition, who could prevent other patriarchs from seeking to enjoy the same faculty of extending their own competency beyond the limits of the territory and the prescriptions of canonical laws by which their authority is at present defined? On the other hand, diligent consideration must be given to situations which may result therefrom to Ukrainian Catholics who have been forced to silence thus far for fidelity to their own Faith in countries in which they live but which do not recognize the legitimacy of the Ukrainian Church. Would not the status of those Christian faithful, who at present distinguish themselves by their sincere faith, be rendered more difficult if a new patriarchate were to be erected publicly in foreign lands whose patriarch would openly take upon himself the task of defending their rights and hopes yet could not share their fate and alleviate it by his own presence?

Venerable Brother of Ours, since you know well of Our paternal and loving solicitude toward you and toward the Catholic Church of the Ukrainian Rite and also of Our participation in all the spiritual vicissitudes of this Church, We are full of confidence that you will accept with just evaluation the conclusions which We have now communicated to you.

Communicating this to you, We beseech and pray from Almighty God for you and all your labors a great abundance of heavenly graces and as a token of this We lovingly bestow in the Lord Our Apostolic Benediction upon you, Venerable Brother of Ours, and upon the entire Catholic Church of the Ukrainian Rite, most dear to us.

Given at Rome at Saint Peter’s, the 7th day of July on the Feast of-Saints Cyril and Methodius, 1971, in the ninth year of Our Pontificate.

Pope Paul VI.

On June 19, 1971, the Ukrainian Catholic laity of the United States held a convention. The convention, hosted by the Ukrainian National Home in New York City and sponsored by the Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church, was attended by 8б0 delegates, alternates, and observers who represented most of the Ukrainian Catholic parishes in the East and in the Midwest of the United States. The convention unanimously adopted the following resolutions:

–        to send a petition to His Holiness Pope Paul VI, urging the Pontiff to make possible for His Beatitude, the Archbishop Major Joseph Cardinal Slipyj, the visitation of his flock on the American continent;

–        to urge the Ukrainian bishops in the United States to adhere to the decrees of the Fourth Archepiscopal Synod and to support the Archbishop Major Joseph Cardinal Slipyj in his struggle for the patriarchal system in the Ukrainian Catholic Church;

–        to urge the Ukrainian Catholic hierarchy to take all the necessary steps for the convocation of the Fifth Archepiscopal Synod scheduled for 1971;

–        to express reverence and admiration for the 79 Ukrainian Catholic priests of the American Ukrainian Church province who have manifested their courage and signed a petition to the Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia, requesting that he adhere to the decrees of the Fourth Archepiscopal Synod.

The delegates also resolved:

1. to demand the resignation of the Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia;
2. to put into effect a moral and financial boycott of the Metropolitan;
3. to initiate the canonical process, required to invalidate the consecration of Msgrs. John Stock and Basil Losten;
4. to protest the unbidden intrusion by the Congregation for the Eastern Rite Churches into the internal affairs of the Ukrainian Catholic Church;
5. to protest the recent Vatican-Moscow rapprochement, achieved by the Vatican at the expense of the Ukrainian Catholic Church.

The convention adjourned with the firm intent to take all the appropriate measures to safeguard the unity and integrity of the Ukrainian Catholic Church. The Convention unanimously resolved to work for the establishment of the Patriarchate of the Ukrainian Catholic Church with His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj as her first Patriarch.

For the Public Relations Department of the Society:

Eva Piddubcheshen

Leo D. Rudnytzky

The early Spring of 1971 saw an influx of Ukrainians into Rome. The first to arrive was our own Metropolitan Ambrose Senyshyn. He was followed by a nine-member delegation composed of representatives of the clergy Society of Saint Andrew, the Society for the Promotion of the Patriarchal System for the Ukrainian Catholic Church, Friends of the Ukrainian Catholic University in Rome, and the Ad Hoc Student Committee for the Ukrainian Catholic Patriarchate0 Then came a four-member delegation representing the World Congress of Free Ukrainians.

What brought all these people to Rome?

Speaking for the nine-member delegation, it can definitely be said that it made the trip out of concern for the future of the Ukrainian Catholic Church, concern for the growing credibility gap between Vatican words and deeds created by post Vatican II Curial policies.

The Decree on Catholic Eastern Churches accepted by Vatican Council II and promulgated by Pope Paul VI on December 21, 1964, proclaims “high esteem” for the traditions of the Eastern Churches. It recognizes that the “Churches of the East, as much as those of the West, have a full right and are in duty bound to rule themselves, each in accordance with its own established disciplines” (5); exhorts those who have fallen away from the traditions of their Church “to take steps to return” to these (6); insists on the reestablishment of the rights and privileges of the Eastern Catholic Churches — those recognized them “in time of union between East and West”(9); rules that the “patriarchs with their synods are the highest authority for all business of the patriarchate” (9); and then states that what has been said of the patriarchs is “valid” also in respect to major-archbishops (10).

Earlier, December 23, 1963, the Apostolic See recognized the Metropolitan of Lviv, Archbishop Joseph Slipyj, as Major-Archbishop. Being the only Major-Archbishop in the entire Catholic Church, it is obvious from article 10 of this decree that Major-Archbishop Joseph Slipyj has patriarchal rights. He began to exercise them. In time he convoked the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic Bishops. It met in Rome from September 29 through October 4, 1969. All “but one of the Ukrainian Catholic bishops of the world attended it. The absentee was Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia. This synod accepted the synodal system of administration for the Ukrainian Catholic Church and petitioned the Holy Father to elevate the status of Major-Archbishop Joseph to that of a Patriarch. All present signed this petition. There is no proof that the absentee from the synod ever added his signature to this petition though efforts have been made to convey this impression.

Despite the reassertion by Vatican Council II of the rights the Ukrainian Catholic Church possessed when it reestablished its affiliation with Rome in the Union of Brest in 1596, the Sacred Congregation for Eastern Churches is making constant efforts to maintain administrative control over this Church. It made an effort to invalidate the October 1969 Synod of our bishops. The most recent violation of the rights of our church is the method of the nomination of Monsignor John Stock as auxiliary bishop of Philadelphia. The nomination was made without knowledge, let alone the consent, of the Head of the Ukrainian Catholic Church, beyond the synod of our bishops. His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj was not even granted the courtesy of notification of it from official Vatican spokesmen. He learned about it from the newspapers as did the average layman. Such a usurpation of the rights of our Church and violation of the dignity of our Confessor of the Faith is highly demoralizing. It is intolerable. Coming on the heels of Archbishop Agostino Casaroli’s trip to Moscow during which he was reported defending the rights of the Roman Catholics in Lithuania, Polish Catholics in Lviv and Odessa in Ukraine but maintaining silence about the rights of approximately five million Ukrainian Catholics in Ukraine, the method of the recent nomination was interpreted as proof of the rumored Vatican-Moscow agreement to lay the Ukrainian Catholic Church on the sacrificial block for the promulgation of a Vatican- Moscow dialogue in the interest of some indefinite “higher cause”.

Fellow Ukrainian Catholics, on its native territories our Church has been legally liquidated. Those remaining in the Silent Church of The Modern Catacombs are persecuted. In the non-communist world this Church is exposed to the dangers of assimilation because it lacks an integrated administrative system of its owne It suffers from the absence of a patriarchal system of administration. In the Western Church the principle of collegiality has been fostered in the post Vatican II era as an innovation. To the Eastern Churches, our Church among them, this principle is a tradition the promulgation of which assures the survival of the particular Church and the negation of which spells its doom. If you are not interested in defending the rights of your Church because you are blinded by a misconception of the principle of Universality, then remember that the motto of the Universal Church is “Unity in diversity, equality for ali. Be a Catholic in the best sense of the word. Join our efforts in the promulgation of a patriarchal system for the Ukrainian Catholic Church. Its establishment will remove the credibility gap between Vatican promises and policies.

Public Relations Department, Society for the Promotion of the Patriarchal System for the Ukrainian Catholic Church