Патріархат УГКЦ

III

До другої частини /Сучасний аспект/

В цій частині, яка є короткою в порівнянні з іншими, зроблено декілька засадничих стверджень, які важливі для зрозуміння цілого циркуляра. На цих ствердженнях побудована дискусія цілої справи в дальших частинах. Їх варто повторити: треба розрізнити суть справи патріярхату від способу його здійснення, себто, патріярхат річ добра і корисна для всіх східніх Церков і тим самим для УКЦ; немає українського чинника, що був би проти патріярхату; існують об’єктивні труднощі, незалежні від українських чинників, що до здійснення самої суті – створення українського католицького патріярхату. В українській спільноті існують розбіжності відносно того як і ким мав би бути створений патріярхат. Ці розбіжності повинні бути вияснені.

Хочемо заняти становище до ствердження, що всі українські чинники однозгідні були в 1964 p., що до потреби українського католицького патріярхату. Як показали тодішні події, аж до останнього моменту коли пишемо ці рядки, такого одностайного фронту не було – в першу чергу серед української ієрархії, а дальше і серед т. зв. провідних кіл української громадськости. Не будемо перечисляти всіх прикладів виламання з того фронту поодиноких ієрархів та провідних діячів, але скажемо, що якраз єпископи, що вийшли з Василіянського Чину /знову мусимо підкреслити, що не всі/ виказали брак солідарности з рештою владик у цьому змаганні за патріярхат. Їхній вплив на частину організованої суспільности також поділав від’ємно в тому відношенні і причинився до ситуації, яка ще й досі існує – поділ у цій важливій справі, як і в інших, серед української спільноти. Важко твердити, що така постава була рішаюча у поразці, що доводиться зараз переживати, але не можна також певно й спокійно сказати, що тільки «об’єктивні й незалежні від української людини» обставини не дозволили на постання українського католицького патріярхату. Більше того, якраз виломи серед українських чинників дали можливість неукраїнським чинникам повести справи так, щоб не допустити до здійснення цієї, як кажеться у документі «заповітньої української церковної мрії». Не сумніваємося, що цю гіпотезу потвердять майбутні історичні дослідження у майбутньому.

До третьої частини /Об’єктивні і суб’єктивні аспекти/

У цій частині пояснюється, чому 2-ий Ватиканський Вселенський Собор ухилився від відповідальности в справі Українського Католицького Патріярхату й чому віддав рішення в цій справі в руки папи. Як об’єктивні причини подається – партикуляризм самої справи /Собор занимався справами принциповими, а не партикулярними, намічуючи засади, а не їх примінення в поодиноких випадках/, і екуменізм, який диктував отцям Собору вимогу не дразнити немилими рішеннями провідників інших віровизнань. З огляду на такий дух і наставлення отців собору видвигати справу українського патріярхату, як це зробив Митрополит Кир Йосиф, було недоцільно й навіть небезпечно «на цьому форумі тому, що можна було зустрітись з відмовою, яка перекреслювала б можливість успіху в цій справі на довшу мету. Дальші, акції української спільноти за патріярхат були наслідком суб’єктивної, а не об’єктивної оцінки ситуації і тим самим також шкідливі – кажеться у циркулярі. Єдиним правильним шляхом в тому відношенні було б поставити справу до вирішення папі, який має можливість вирішити її позитивно в більш сприятливих умовинах, як собор.

Що до партикулярности справи, то ми вже підкреслили вище, що справа ерекції будьякого патріярхату є настільки важливою в житті Вселенської Церкви, що повинна бути об’єктом і Вселенського собору і папів. Вже з того погляду треба би вважати, що поставлення цього постуляту, не беручи до уваги інших важливих моментів, було зі сторони Верховного Архиєпископа правильним потягненням і так належить його розцінювати. Коли ж ідеться про «екуменізм», який диктував отцям собору не вмішуватися у «внутрішні справи» юрисдикцій інших церков – православних і протестантських, то вже в часі собору можна було виразно бачити його небезпечну односторонність, що її не можливо оправдувати тим, що отці собору є дітьми свого часу й діють відповідно до обставин, в яких живуть. Ця односторонність полягала в тому, що коли йшлося про права і привілеї латинської Церкви, то компромісів не виказано. Ці права і привілеї старанно збережено й у випадку, коли йдеться про країни, які в засаді є іншого віровизнання. Натомість з легкої руки зрезиґновано з прав і привілеїв уніятських церков не питаючи чи їхні ієрархії і вірні з тим згідні. Коротко говорячи, Собор виявив прямо нелюдську поставу до долі східніх Церков, і їхнього дальшого існування, хоч рівночасно в теорії /якої мабуть ніхто не думає здійснювати/ признав права, що їх вони мали в часі заключення унії з Римом і які на протязі віків були обкраяні таки самим Римом. Треба ще додати, що поглянувши з перспективи, видається, що не так отці собору /які може діяли в добрій вірі й не здавали собі справи з імплікацій певних тенденцій/, як римські куріяльні чинники надали такий напрям екуменізмові; додамо – не так для добра Вселенської Церкви, як з чисто політичних причин. Їм можна не дивуватись, але треба дивуватись українській католицькій ієрархії, яка також захопившись екуменічними справами, не доглянула небезпек, що за ними крились для власної Церкви. Нам доводилось навіть чути від деяких владик, внаслідок такої постави до «екуменізму», що, з огляду на православних братів, неможливо тепер творити український католицький патріярхат. Таку поставу можна хіба пояснити цілковитим незнанням ситуації. Екуменізм можливий лиш тоді, коли пошановані права і гідність заінтересованих контрагентів. Від 2-го Ватиканського Собору такої постави ми не бачимо у відношенні до УКЦ зі сторони будь-якого контрагента в екуменічних діялогах. Навпаки – бачимо лиш ненависть і жадобу знищити УКЦ. Прямо смішними виглядають деякі спроби українських «екуменістів», які творять «центри» /в Чікаґо/ для того, щоб навертати іновірців на Близькому Сході /можна би запитати – навертати на що – до якої церкви, якого обряду?! І кого? Чи не тих, що були скорше навернені як всі інші християнські народи Европи?/, а не вміють стати у своїй власній обороні. Наперед треба мати віру, віру в себе, щоб могти партиципувати в будь-якому екуменізмі. Так зарисований екуменізм, який в постановах Собору все ще виглядав досить імпонуючим, був зведений від того часу до звичайних політичних інтриґ римських бюрократів з такими ж контрагентами Московської і Константинопольської патріярхій. В обох випадках цілі контрагентів більше як ясні. Москві йдеться про те, щоб невтралізувати на Заході вороже наставлення до власної імперії з огляду на небезпеку китайської загрози. Патріярхія у Константинополі знову ж таки серйозно загрожена у своєму існуванні з огляду на турецький націоналізм, який хоче позбутись немилої інституції, яка своїм існуванням постійно нагадує цілому світові, що Константинопіль був колись осередком цвітучого християнства. Тільки пресія зі сторони Ватикану, піддержана західніми державами, може продовжити існування цього осередку у формі патріярхії на ще деякий час. Конкретно, вселенський патріярх Атенаґорас свідомий, що по його смерті може не дійти до вибору його наслідника; а якщо дійде, то він стане еміґраційним патріярхом. За ціну піддержки свого існування робиться хитрі потягнення, які в Римі викликують «головокруженіє от успехов». Адже папу римського називають хитрі греки «старшим братом» – річ від століть нечувана. Очевидно, що дійсні причини такої «прихильности» до Риму в одному й другому випадкові старанно прикриваються, і обі патріярхії ще ставлять вимоги і передумови у своїх «екуменічних» діялогах. Мовляв, коли б не «уніяти», «все було б впорядку вже давно». Ми не можемо погодитись, щоб у засягу «наших юрисдикцій» існували такі гибриди. Позбудьтесь їх, і ми з вами – прямо впадемо на коліна. І хоч в Римі вже нераз набирались на того рода обіцянки, то всетаки вірять та готові і тим разом заплатити – невідомо за що – ціну, що її вимагають, себто долю і навіть існування УКЦ. В такій перспективі ці дуже важливі «об’єктивні причини», згадані в циркулярі ЧСВВ, перемінюються на дуже «суб’єктивні».

І тому тим більше українська сторона мала обов’язок ставити справу так, як вона була поставлена. Біда в тому, що з української сторони був і є великий брак зрозуміння цілої ситуації відповідальними чинниками, як і брак солідарности, що разом причинилось до поразки. Ми дозволимо собі піти так далеко, що будемо твердити, що навіть національні інтереси Італії поставлено вище, як інтереси УКЦ, що виставлена на переслідування і знущання. Італійські інвестиції в СССР і обіцянки і зі сторони останнього доставляти велику кількість природнього газу в північну Італію, не могли не відбитись на поставі деяких римських чинників /хай і не на найвищому щаблі. Адже за твердженням циркуляра «отці собору діти свого часу». Римські монсіньйори, варто пам’ятати, також «діти свого часу і обставин» /, до справ УКЦ в загальному і до справи українського католицького патріярхату в партикулярному відношенні.

Що до «теперішнього часу», то в документі виразно стверджується, що з огляду на обставини: політичні, екуменічні, церковні, національні, української релігійної мартирології, і такі, що існують серед української діяспори – створення українського католицького патріярхату неможливе, й, мається враження – навіть шкідливе.

Думаємо, що на цілий ряд постулятів, що поставлені в цій частині циркуляра, можна відповісти також рядом противних постулятів:

1. Без огляду, як несприятлива була б політична ситуація для народу, Церкви чи навіть якоїсь соціяльної групи, це не звільняє провідних чинників від обов’язку дії в кожній ситуації та від використовування навіть мінімальних можливостей, що існують для здійснення ідеалів, що цілий нарід чи якась його частина в даному моменті мають. Нам часто доводиться чути /і то вже цілий вік/, що існує «декон’юнктура» для українства як такого і тому «неможливо нічого зробити». Не кажеться лише, що до цієї декон’юнктури причинювались і причинюються українські чинники й то звичайно – керівні. Це стосується і наших церковних справ, а в першу чергу справи українського католицького патріярхату. З такою пасивною поставою треба рішуче покінчити.

Так церковні як і світські українські чинники повинні нарешті здати собі справу з того, що в більшості країн світу Церква відділена від держави й що в демократичних країнах існує свобода совісти.

В практиці це означає, що кожне віровизнання існує і діє тільки завдяки переконанням визнавців даного віровизнання, силою власної організації, власних матеріяльних засобів і завдяки наполегливої праці його ієрархії, чи проводу. Тільки співпраця всіх складових чинників даного віровизнання забезпечує дальше існування і успіхи такої церковної організації в багатьох країнах світу. Не інакше було б і в Україні, якщо б там заіснувала демократична система. Тим самим відклики на те, що не можна «дразнити» членів більшостевого віровизнання /себто православних братів/ є цілковито не на місці. Кожне віровизнання має право розв’язувати свої проблеми так, як цього вимагають його потреби в даній хвилині. Ні українець-католик, ні вірний будь-якого іншого віровизнання не повинен трактуватись як громадянин другої кляси в українському суспільстві, чи в українській державі. Тому відклик до конфесійного поділу серед українців, як його знаходимо в циркулярі, є щонайменше історичним анахронізмом. звучить він радше як «арґументум юстікафітівум екс конгруенція про кавзе неґаціоне».

Справа ерекції українського католицького патріярхату не є справою заслуг українських мучеників для Вселенської Церкви, а потреба Церкви в її щоденному існуванні і функціонуванні. Так цю справу дотепер ставлено і так її належить ставити. Тому твердження про наголошування заслуг не вповні відповідає правді. Треба розрізнити між популярними поглядами й кермованими акціями. Якщо маси народу, обсервуючи як проходять різні політичні торги між найвищими політичними й церковними чинниками, відчували, що УКЦ заподіювано кривди й робили відклики до української мартирології, то це повинно бути зрозумілим станом душ вірним, що їх часто мають Отці ЧСВВ у своїй духовній опіці. Адже у вченні Церкви мучеництво не є лиш повинністю, а й особливою заслугою, за яку чекає мучеників вічна нагорода в небі. Заступництво мучеників за живих вірних і їхня поміч у добрих починах і ділах живучих також належить до основних принципів християнської традиції. Чому ж тоді українська мартирологія не мала б мати такого значення в доброму почині, що ним є змагання за український католицький патріярхат?

Вкінці хочемо відповісти на слідуюче твердження цього розділу циркуляра: «Тут саме, в перемішанню обставин об’єктивного та суб’єктивного порядку, лежить чи не головне джерело непорозумінь в українській спільноті та резерва в чужинецьких кругах, які звичайно відносяться до українських справ прихильно». Об’єктивний і суб’єктивний порядок існує в кожній справі й що звичайно виглядає на об’єктивний порядок для одної сторони, часто сприймається як суб’єктивний другою, і навпаки. Нам виглядає, що українська сторона була більш об’єктивною, як ватиканська. Можна нпр. так далеко піти назустріч «римському об’єктивізмові», щоб погодитись, що з огляду на інтереси Ватикану й Італії /деякі з них ми вище згадали/ «неможливо» вимагати ерекції українського католицького патріярхату. Але, навіть «римському об’єктивізмові» не повинна перешкаджати єдність і одність УКЦеркви в діяспорі, як і її помісність. Виглядає однак, що й ці дві речі є поза межами цього об’єктивізму, про що свідчать заборони й заперечення Архиєпископських Синодів з одної сторони та підпорядкування українських католицьких єпархій латинським владикам – з другої; маємо на увазі в тому другому випадку ситуацію в Бразилії, що виразно вказує, що чекає нашу Церкву в майбутньому внаслідок стосування «римського об’єктивізму» в випадку партикулярних Східніх Церков; /додамо – у випадку народів, що не втішаються зараз повним державним суверенітетом/.

До четвертої частини /Методи й тактика/

З приємністю треба погодитись з твердженням автора циркуляра, який на вступі каже, що важко визначувати тактику в будь-якій справі. Погоджуємось і з другим твердженням, що в справах тактики не було, або було замало консультацій між тими чинниками, які стали на шлях змагання за патріярхат і помісність УКЦеркви. Додамо однак, що інакше не могло бути з таких причин. По-перше, не всі чинники, що відповідають за долю УКЦеркви, себто в першу чергу ієрархія і священство, були готові співдіяти в цій справі. Тим самим для них справи тактики не існували; були випадки знову ж, що важливішими ставали тактичні прийоми протизаходів у цій самій справі. /В цьому випадку ці чинники не потребували журитись; стратегічні й тактичні пляни виготовляли за них куріяльні чинники в Римі, а вони були лише слухняними виконавцями. Навіть в цьому випадку українська лінивість могла спокійно благоденствувати!/ По-друге, події розвивались з такою скорістю і нагальністю, що треба було діяти скоро, без проволоки й рішучо. В такій ситуації часу на консультації багато немає і тактика звичайно визначується потребами моменту й наявністю засобів та людських резерв. Маємо тут на увазі в першу чергу мирянський рух і тактику його дії від моменту до моменту в минулому. Не можемо багато сказати про тактику ієрархії і священства, бо це поза засягом /на жаль/ наших відомостей. Можемо лиш сказати, що тактика відтягування, відложування, тактика, в якій проявляється нездецидованість, брак ентузіязму – ніколи не може бути успішною.

Автор циркуляра розглядає два тактичних підходи до справи змагань за патріярхат: довгореченцевий – «з перевагою елементів раціональних, об’єктивних», і ультимативний, доривочний, некомпетентний, нетерпеливий, з неспівмірною до сил і обставин зовнішньою пресією, з перевагою елементу суб’єктивного, волюнтаристичного». Автор принимає, як єдиноправильний, перший підхід і з усією рішучістю відкидає другий, при чому подає ряд гострих завваг на адресу тих, що його стосували. До речі, оба наведені в циркулярі тактичні підходи себе не виключають і на нашу думку оба повинні вживатися в змаганнях за патріярхат з огляду на обставини, в яких ці змагання проходять. А коли автор рівночасно застерігається, що він не одобрює будь-яких тактичних засобів, що не згідні з засадами християнської моралі, то вважаю за відповідне на цьому місці висловити жаль і застереження щодо деяких висловів і потягнень ватиканських чинників, що їх уважаю дійсно аморальними. Перше, це ствердження ватиканського речника, висловлене минулого року з нагоди Мирянського З’їзду в Нью Йорку, в якому він сказав, що актив мирянського руху у ЗСА не ходить до церкви, що люди ці не є практикуючими католиками, або що деякі з них взагалі невіруючі. Це – звичайне очорнення. Другим таким аморальним вчинком вважаю ділення нашої Церкви й підпорядкування її одиниць латинським ієрархам. Є ще й інші, але їх не будемо тут наводити. Кожна історична доба витворює ряд тактичних підходів до різних проблем, особливо коли ці проблеми стають об’єктом змагань. Наша доба є багатою на тактичні заходи саме у змаганнях і боротьбі мас. Вони не можуть бути іґноровані українською людиною в її національних і релігійних змаганнях і це треба пам’ятати, навіть якщо деякі із цих засобів не втішаються популярністю. Так в минулому, як і в сучасному маємо багато прикладів, що вишуканий раціональний підхід у змаганнях не давав належних успіхів коли цей «ультимативний» і «нетерпеливий» змушував нераз закостенілі відповідальні чинники реагувати й прислухуватись – якщо не до побажань, то принайменше до потреб народу. Якщо б не було «ультимативних» і часто навіть дуже нагальних виступів народніх мас Західньої Европи, то мабуть і до сьогодні більшість людства гнула б свої спини на панщизняних ланах.

Цей другий підхід стосував дотепер у змаганнях за патріярхат також мирянський рух, головно у ЗСА, додамо, що не виключно; було багато спроб стосувати також «довгореченцеву об’єктивну, раціональну тактику» – на жаль, без належного результату в більшості випадків, що, до речі, прямо змушувало повертатись до підходу «суб’єктивного» і скажемо – з успіхом. Успіхом вважаємо факт, що за останні три роки справи УКЦеркви розглядались декілька разів найвищими чинниками Вселенської Церкви включно з Святішим Отцем; до того часу Отці ЧСВВ знають про це краще, як будь-хто із мирян – вони розв’язувались монсіньйорами найнижчих ранґ ватиканської бюрократії у Східній Конґреґації. І коли б не тиск вірних нашої Церкви, часто і на жаль понад голови ієрархії, цей стан був би існував і до сьогодні, а стан нашої Церкви був би погіршувався з кожним днем. Стільки про тактику, її розуміння під сучасну пору й її наслідки.

До п’ятої частини /Практичні дійові висновки/

У цій частині знаходимо одне важливе ствердження і ряд цікавих обіцянок зі сторони Чину. Із ствердження довідуємось, що Чин, як такий, не був «запитуваний чи консультований» в справі акцій за патріярхат ні українською ієрархією, ні Апостольською Столицею. Такий стан, як виходить, існував до часу написання циркуляра, себто до 1964 року. Твердження цікаве тим, що власне циркуляр є до певної міри відповіддю, становищем Чина до питання, що не було Чинові по­ставлене. Наше питання – чи варто й потрібно було такий циркуляр з рядом негативних арґументів проти ерекції патріярхату в той час випускати? – Тут власне стоїть питання «раціональної» тактики у всій своїй ширині й глибині. Ми вже згадували, що з аргументами, що їх знаходимо в циркулярі, пізніше доводилось зустрічати так на письмі, як і в усних розмовах з різними чинниками, які були й є проти українського католицького патріярхату. Ми далекі від підозріння, що ці арґументи відповідальні чинники ЧСВВ підносили пізніше перед українськими й ватиканськими чинниками, які від 1964 р. до сьогодні могли консультуватись з Чином /чи такі консультації були, ми не маємо змоги знати/, але можна припускати, що циркуляр з огляду на свій зміст міг був стати об’єктом заінтересування відповідних ватиканських чинників, які й використовували його пізніше в своїх неблагочинних акціях. Це, очевидно, тільки здогад.

Згадані обіцянки стосуються співпраці Чину із Первоєрархом УКЦеркви, себто із патріярхом, якщо такий буде в наших часах, як також дальшої праці для добра Церкви та для того, щоб вона як не тепер то в майбутньому осягнула своє завершення патріярхатом. Сьогодні передчасно було б занимати становище до цих стверджень. Про це скаже своє слово щойно майбутня історія. Кожний вияв доброї волі належить принимати з вдячністю. Про заслуги Чину в минулому згадано на початку. Хотілося б, щоб вони не були менші і в майбутньому. Насувається ще маленька заввага до заклику Високопреподобного Протоархимандрита до членів Чина, щоб вони співпрацювали із місцевими ієрархами, а «інші ж нехай не встрявають непокликані в різні акцїї, щоб не збільшувати замішання та непорозумінь». З перспективи пройденого часу доводиться ствердити, що не всі преподобні Отці Василіяни виконували це доручення свого духовного зверхника – зі шкодою для Чина і для себе.

У нашому коментарі на циркуляр Високопреподобного Протоархимандрита ЧСВВ до членів Чину, ми старались висловити опінію мирянського активу, в першу чергу ЗСА, до питань, що стосуються ерекції українського католицького патріярхату, так як вони були поставлені цим компетентним церковним чинником. Ми вважали, що в циркулярі переважали неґативні арґументи в цій справі й старались поповнити арґументами, які на нашу думку, так з об’єктивних /ватиканських/ і суб’єктивних /українських/ рацій промовляють за тим, щоб в УКЦеркві існував синодальний устрій правління на чолі з первоєрархом з гідністю патріярха.

Ми висловили рівночасно ряд застережень до деяких акцій Чину в цілому, як і деяких його членів включно з владиками з цього Чину. Свідомі заслуг ЧСВВ в минулому, ми бажали б, щоб він і в теперішній ситуації виявив більше ініціативи, що йшла б на добро Церкви й народу. Беручи до уваги людський потенціял і матеріяльні засоби нам видається, що Чин міг би зробити в тій справі більше, як робить. Особливо турбуючим від часу появи циркуляра є факт повної неактивности відповідальних чинників Чину в справах змагань за патріярхат, що проявляється в надмірній льояльності до Східньої Конґреґації, яка багато разів виявила дуже активно свій спротив діям єрархії в напрямі задержання єдности Церкви, скріплення її помісности й завершення її структури патріярхатом. Не є тайною навіть для пересічного вірного, що з тих й інших причин заіснував був конфлікт між Капітулою ЧСВВ і Верховним Архиєпископом. З огляду на ситуацію нашої Церкви на Батьківщині й в діяспорі на таку мовчанку й пасивність в справі патріярхату та на конфлікти немає місця.

Загал українських вірних нічого собі так не бажає як єдности всіх складових частин нашої Церкви. ЧСВВ є дуже важливим чинником і його творчий вклад у сучасні змагання кожний привітає з вдоволенням і радістю. Ми не можемо погодитись з твердженнями, що зараз невідповідний час, невідповідні умови, чи що існують непоборимі труднощі на шляху до помісности і патріярхату УКЦеркви. Здаємо собі справу, що нам не випадає пригадувати /але не можемо від цього відмовитись/ Преподобним Отцям ЧСВВ, що Спаситель сказав: «Просіть, а дастся вам; стукайте, а відчиниться вам». Хай Отці Василіяни просять і стукають разом з усіми нами!

II

Переходячи до більш детального розбору Василіянського Циркуляра, в якому вияснювано становище Чину до справи створення патріярхату, хочемо зазначити, що переходитимемо по порядку за частинами, на які він поділений. Висловлюючи наше становище до поодиноких стверджень, скажемо в міру потреби й про речі, яких не згадується в документі, але які мають відношення до справи. Поминення деяких питань є в поодиноких випадках не менш важливе, як і згадка про них.

До Вступу.

У вступі до еляборату про справи патріярхату вживається декілька разів такі вислови: «наша Церква», «ціла наша Церква» і «цілість нашої Церкви». Кажеться, що для тої «цілости» Чин бажає працювати. Не визначено однак, що в цьому контексті означає таке визначення Української Католицької Церкви під оглядом юридично-організаційної структури й як далеко сягає ця цілість. Коли ж рівночасно згадується різні /в тексті: «усі»/ «церковні юрисдикції», постає неясність термінології, яка могла б бути незрозумілою і для самих ченців Чина. Правда,що писано це в 1964 році, але може якраз тоді варто було відзначити ясніше єдність і одність нашої Церкви. Тим більш, що коли мова в Документі про Чин, то тут виразно підчеркується суцільність поняття чину, називаючи його «корпорацією», щодо організаційної структури й єдности якої в нікого не може виринати сумнів. /Авторові цих рядків наголошення корпоративної організаційної структури монашого чину не подобається. Це дуже суб’єктивне окреслення, але факт, що крім цієї термінології в документі, церковні одиниці в деяких країнах Заходу власне діють на правах корпорацій вказує на певну небезпеку для Церкви взагалі. Бо таке «інкорпоровання» не є нічим іншим, як даниною визначеному сучасному економічно-суспільному ладові. В минулому Латинська Церква пережила великі труднощі саме тому, що в добу феодалізму підпала була цілковито під вплив тогочасного ладу. Варто пригадати, що Східні Церкви зуміли в минулому задержати більшу незалежність від того рода впливів. Особливо монаші чини на Сході не «феодалізувались» і не «інкорпорувались» і в тому постійно була їхня велика сила. Якщо ця сила й змаліла в останніх віках, то тільки внаслідок ворожих наїздів і завойовань/.

Власне наголошення єдности Чина у вступі Циркуляра є вимовним показником певного наставлення його сучасного проводу до засадничих питань Української Католицької Церкви. Коли єдність чину ставиться, як річ безсумнівну й самозрозумілу, то в той сам час, принайменше у 1964 році єдність і одність цієї Церкви визначено дуже загальним поняттям, що їх згадано вище. За таким протиставленням криється, може навіть несвідомо, певна традиція і груповий інтерес. Річ у тому, що чин, як такий, донедавна був одиноким об’єднуючим чинником, принайменше назверх, в Українській Католицькій Церкві і часто виступав як одинокий репрезентант цілої Церкви. Цього не могли в такій мірі робити владики, будучи кожний зокрема підпорядкованим безпосередньо Апостольській Столиці, а властиво Конґреґації для Церков Східнього Обряду. З обкроєнням прав галицьких митрополитів у другій половині 19-го століття, що позначилось в історії Вселенської Церкви особливими уніфікаційними й централістичними тенденціями й практиками, ці митрополити мали також неабиякі труднощі заступати в Римі інтереси цілої Церкви й користуватись правом та привілеєм репрезентувати її як одну цілу помісну Церкву.

До того, з політичних причин не допущено до з’єднання з тією митрополією Закарпатської церковної Одиниці, Чин однак був об’єднаний під одною капітулою і користувався тим упривілейованим становищем. Не хочемо сказати, що це було завжди зі шкодою для Церкви, але такий стан був щонайменше явищем ненормальним. І він мусів би бути зміненим, коли б була в минулому заіснувала можливість реставрації прав помісности, а тим самим і прав первоієрарха УКЦеркви – митрополита,верховного архиєпископа, чи патріарха, коли б в додатку наступило таке юридично-структуральне завершення організації нашої Церкви. Така можливість заіснувала із 2-гим Ватиканським Собором, коли рішено привернути східнім Церквам, а тим самим і Українській, права помісности. Практично, хоч і з трудами, здійснюється ця постанова на ділі від закінчення Собору в УКЦеркві під проводом Верховного Архиєпископа. Тим самим кінчається епоха і для Василіанського Чина. Очевидно, що із прероґатив, якими чин втішався з огляду на історичні обставини й які /прероґативи/ ми побіжно згадали, Чин, мабуть не схоче легко зрезигнувати. Шкода, що закінчення ненормального стану, який існував може бути лиш із користю для всієї Церкви і для самого Чина. Що належить до прероґатив первоєрарха і ієрархії помісної церкви, повинно ними здійснюватись. Чин має інші завдання і не нам їх тут пригадувати. Але чи минуле не заважує в великій мірі й на сучасність і чи не зумовляє певних труднощів, що їх треба вияснювати у Циркулярі?

Хоч дуже коротко, то все таки з ерудицією і насиченням підкреслюється у передмові історичну ролю і заслуги Чина для Української Католицької Церкви. Вони незаперечні. Але варто згадати при тому, що були й недоліки, про які, сподіваємося, сучасні його члени мають також можливість довідатись в часі студій історії свого згромадження. Вони так само заважували на розвиток цілої Церкви, як і вичислені досягнення.

До Першої Частини.

У цій частині напочатку продовжується у Циркулярі перелік заслуг чина в змаганнях за український патріярхат від найдавніших часів. В загальному це правильна пригадка, але однобічна. Визначні Київсько-галицькі митрополити 17-го і 18-го століття, стовпи унії у своїх змаганнях за патріярхат і повну помісність УКЦеркви діяли як первоєрархи цілої Церкви і факт, що вони були деякий час, деколи досить коротко, ченцями ЧСВВ, не був рішаючим. Очевидно, що кожний сучасний чернець чи братчик чина може й має право гордитись цими велитнями минулого. Але коли він почне читати великий архівний матеріал, що про його видання заходами чина згадується у Циркулярі, він може прийти й до іншого переконання – що така монополізація чином дороги до вищих церковних достоїнств мала й свої поважні шкідливі наслідки для Церкви. Вона призвела до дуже гострого поділу між білим і василіянським клиром зі шкодою для цілої Церкви в минулому. Вона була й причиною, принайменше в певній мірі, інтелектуального й морального занепаду світського клиру у 18-му столітті. Це. бачили й з того здавали собі справу кращі владики, що самі формально були вихідцями із Чина й старались це лихо направити, як нпр. єпископ львівський а згодом митрополит Київський і Галицький Лев Шептицький. Його труднощі з чином скінчились щойно з розвалом старої Польщі й були виповнені затяжними та дорогими процесами за катедральний храм св. Юрія у Львові, що його чин старався собі привласнити. Варто при тому додати до згадки про старання в справах УКЦеркви й патріярхату ченцями ЧСВВ у Варшаві і Відні, що власне згаданий митрополит був змушений відмовитись від послуг членів чину й здатись на дуже маленьку горстку освічених світських священиків, вихованців оо. Театинів. Його старання у Відні на захист прав УКЦеркви у критичному часі після першого розбору Польщі вів світський священик Іван Ґудз, переписка якого з митрополитом як і меморіяли до австрійських властей та звіти із авдієнцій, особливо у цісаревої Марії Терези, на щастя збереглися. Згадуючи цей епізод з історії Церкви, хочемо лиш сказати — для рівноваги, що не в усьому виключно заслуги одного монашого чина, хоч великого й могутнього у минулому.

До ствердження про дослідно-видавничу діяльність чина, що вже у 1964 році досягнула біля 70 томів видань «історичної і архівної документації», доводиться ствердити, що й в тому відношенні проявилась певного рода монополізація і, як виходить, замовчання зусиль попередників в цьому ділі. Маємо на увазі довгу підготову таких видань напередодні 2-гої Світової війни бл. пам. слуги Божого Андрея, митрополита Галицького та його співробітників. Згадка про це находиться у передмові до I-го тому Історичних Монументів України /видання Укр.Кат.Університету, Рим,1964 р.,ст.ІУ/ де сказано,що «…треба віддати довг справедливости й признати прилюдно, що далекосягла і преважна думка видати історичні документи й відкрити усім історичну правду про нашу Церкву й наш нарід належить митр. Андреєві і ніхто не може собі присвоювати її і унезалежнювати себе після того від неї». Бл. пам. Кир Андрей заки став єпископом і митрополитом був ченцем василіянином і тому тимбільше було б вказаним його працю в тому напрямі згадати без шкоди для чина, нпр. у двох перших томах, т.зв. Папських Документів /Рим 1953-1954/, де висловлюється зичливі признання у передмовах різним особистостям церковного життя, за їхню поміч у тому труді. Хто зна чи хоч би маленька згадка про піонерську працю Кир Андрея, не причинилася б була до того, щоб оминути непорозумінь і навіть неприємностей, що згодом навістили чин та заторкнули посередньо різні складові одиниці нашої Церкви. Признаємо, що критикувати когось за те, що «не було зроблене» не є в засаді вповні оправдане, але в цьому партикулярному випадку важко повздержатись від критичної завваги з огляду на наслідки такого недогляду. Недогляд цей, на жаль, був прикладом загальної тенденції, що її вже згадали вище. Як ще один приклад свого рода монополізації чина вкажемо на переклад і видання укр. мовою Святого Письма, чи популярно: «Василіянської Біблії» /Рим 1963/. Виключивши можливість співпраці у тому епохального значення для кожного народу ділі /бо таким вважається переклад святого письма на модерні мови/ відомих фахівців серед клиру, включно з владиками, і включивши в склад ред.-колеґії ченців чину, що не відомі як фахівці біблісти, чин фактично й непотрібно заподіяв собі свого рода кривду та викликав невдоволення серед частини священства, а також причинився до того, що праця ця згодом дуплікувалася, триплікувалась і т.п. І знову приходиться сказати,що сама ініціятива заслуговує на признання, але її переведення викликає застереження. Під сучасну пору того рода ініціативи серед інших народів переводять відповідальні чинники спільно зусиллями всіх існуючих сил, часто у співпраці навіть фахівців різних віровизнань та за порозумінням верховних властей тих віровизнань. Іншими словами — не силами одного чина, ані навіть одного віровизнання, а спільно.

У цій частині Циркуляра окремий параграф присвячено ролі Архимандритові чина о. Атанасію Великому у підготовчих працях 2-го Ватиканського Вселенського Собору, в роках 1960-1962, особливо про його старання в справі українського патріярхату. Дещо про те інформувала українська преса. Про решту, очевидно з огляду на стиль праці церковних інституцій неможливо більше довідатись під сучасну пору. Щойно наступні Генерації зможуть мати ясніший образ; це покаже історія, як стверджується в документі. Немає причини підозрівати злої волі ні в тому ні в інших випадках. Є однак одна невеличка трудність. Німецький дослідник Й.М.Гек, абат чину св. Венедикта, стверджує, що Підготовча Комісія 2-го Ватиканського Вселенського Собору запропонувала була створення патріярхату «для українців /в екзилі/».

Текст його коментаря до Декрету про Східні Церкви, Лексикон для теології і Церкви, 2-ге видання Гердера, 1966, «Другий Ват. Собор»,. част. І, стр. 376/. У Циркулярі однак виразно підчеркується, що зі сторони «Компетентної Комісії» був представлений дезидират «щоб піддати студії справу піднесення до патріярхальної гідности Київську Митрополію». Не знаємо й не можемо знати чи йдеться тут про розбіжність, яка стосується того самого проекту, чи про два різні дезидирати в тій самій справі. З огляду на те, що у ЗСА довший час кружляли непокоючі відомості начеб то в Римі плянували створити в цій країні «візантійський патріархат» для всіх східніх, якому підлягала б і наша Церква, було б корисним і побажаним, щоб чимскоріше чинники, які мають відомості про правдивість таких пропозицій, якщо вони справді існували, цю справу чимскоріше й компетентно вияснили й тим самим причинилися до остаточного успокоєння розбурханих умів і пристрастей.

Особливо ніяк не можемо згодитися з твердженням, що справа українського патріярхату була винесена перед оо. Собору «поза програмовим та психологічним контекстом». Якщо йдеться про першу частину твердження, то хай буде вільно завважити, що раз справи східніх церков подібно розбирались у підготовчих працях, були дискутовані на самих сесіях собору, були в великій мірі причиною чому бл. пам’яти Іван XXIII рішився скликати Собор, так тоді логічно Собор повинен був бути приготованим на те, що й партикулярні справи поодиноких церков виринуть і до них треба буде забрати становище, включно із справою українського патріярхату. Якщо під час другої сесії Собор звернув свою увагу в сторону екуменізму, то тим-більше повинен був він в першу чергу розв’язати проблеми тих партикулярних церков, які в минулому в ім’я екуменізму з’єднались з Римським престолом. Якщо цього не були отці собору готові зробити, то які ж тоді могли вони мати ілюзії що до тих церков, які дальше відділені від Риму. Говорячи прямою мовою можна спитати – чи могли вони щонебудь обіцяти тим, що мали 6 в ім’я екуменізму з’єднатись з Римом, коли рішили по мачишиному потрактувати тих, що зробили це в минулому? Якщо йдеться про другу частину твердження /«психологічний контекст»/ то треба сказати, що коли йдеться про українського контрагента, то кращого «контексту» не буде скоро й що до того, то ледве чи можуть бути сумніви. Інша річ, коли йдеться про «римський психологічний контекст». Він не був явищем соборовим, ані явищем новим, а звичайним продовженням централізаційної політики курії, яка без огляду на психологічні складності буде вперто боронити своїх прероґатив безпосередньої контролі над нашою й іншими східніми церквами. Так що до того не можна робити собі ілюзії і в жодному випадку робити закиди будькому та пояснювати невдачу в тому випадку тактичними помилками. Таких, якщо йдеться про стислість, не було, бо тільки пресією Собору на курію можна було зломати її спротив. Навіть якщо це не вдалось – спроба була оправдана й потрібна. Якщо б вона була вдалась, успіх був би щонайменше подвійним, бо ерекція патріярхату рішенням Вселенського Собору очевидно має своє особливе значення хоч би з престижевих причин. Крім цього це в дусі традиції Вселенської Церкви й виключає «спеціяльну ласку», яка нераз не зовсім побажана.

/Закінчення буде/

/Із радіопрограми «Голос Мирян у Філядельфії»/

Основною частиною листа до українських католицьких владик є п’ять пунктів, в яких заперечуються права помісности УКЦеркви. Лист починається вступним реченням, яке саме собою досить промовисте й варто його проаналізувати. Починається воно ствердженням, що «до уваги Апостольської Столиці доведено», що Верховний Архиєпископ (в оригіналі: їх Еміненція кардинал Сліпий) розіслав владикам «українського обряду» текст «Архиєпископської Конституції Помісної Української Церкви» для їхніх завваг і для евентуального опублікування. Цікаві в тому вступному реченні такі ствердження:

1. Хтось поспішив із інформацією до ватиканських чинників про того рода справу, що є чисто внутрішньою справою УКЦеркви. Можна догадуватись, що зроблено це якраз із ціллю, щоб прийшла заборона, що й осягнено. Іншими словами, лист що його коментуємо, був спровокований чинниками, можливо навіть українськими, які не бажають собі формально-юридичного оформлення УКЦ, як церкви помісної.
2. Верховного Архиєпископа називається лиш кардиналом в цьому реченні, а також в усіх інших частинах листа, де його згадується, а ніколи Верховним Архиєпископом, хоч цей титул був признаний самим же Ватиканом, і він відображує історичну ролю київсько-галицьких митрополитів від початків христіянства в Україні, їхні права з часів заключення Унії і після них, коли вони були уніятськими галицькими митрополитами. Зайво було б тут вичисляти документацію в цій справі, що вийшла за останні три століття існування УКЦ таки в самому Римі.
3. «Архиєпископську Конституцію», а радше її проект називається конституцією «Автономної Української Церкви». Пропущено очевидно слово «Католицької», що, треба вважати, зроблено із тенденційною злобою.

П’ять точок, що доводить до відома нашим владикам апостольський делегат, попереджає такий вступ:

«З доручення Святійшого Отця, їх Еміненція Кардинал – Секретар стану, (ідеться очевидно про кардинала Жана Війо), прохає мене довести до Вашого відома слідуюче. «Звертаємо увагу наших читачів на факт, що делегат відкликається безпосередньо на Секретаря Стану й посередньо на папу як чинники, що йому доручили інтервенювати в справах, про які дальше йде мова. Відклик на папу може бути формальністю, а найбільше – це хіба, що папу ватиканські бюрократи повідомили про те, що такий лист вислано до українських владик. Варто відмітити, що не згадується про Східню Конґреґацію і її голову – кардинала Фюрстенберґа. Це важливе пропущення. Важливе тим, що від часу папського листа, в якому відмовлено проханню української католицької ієрархії піднести до гідности патріярхату Верховне архиєпископство, справи нашої Церкви трактуються на рівні Секретаріяту Стану й за відомом, а то й безпосередньо – самим святійшим Отцем. Є це певний дипломатичний успіх Верховного Архиєпископа Їх Блаженства Кир Йосифа, як і цілої нашої Церкви вирішувались монсіньйорами нижчих ранґ ватиканської бюрократичної машини. Ми свідомі того, що це невелика розрада для всіх нас, беручи до уваги, як нас трактують і на цьому найвищому рівні. Але – з другої сторони, це принайменше унагляднює серйозність українського церковного питання під сучасну пору.

Очевидно, що справи, які апостольський делегат доводить до відома наших владик і рівночасно остерігає їх перед участю в акціях, які мали б довести до завершення структуральної побудови помісности нашої Церкви на базі Верховного Архиєпископства відомі вже з преси. Очевидно, що лист Делеґатів не різниться основно від тих енунціяцій, що їх всі ми вже мали нагоду чути дотепер з тої самої сторони від часу славнозвісної візити кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії у 1969 р., його листа – заперечення 4-го архиєпископського синоду, листа Кардинала Тіссерана, листа Папи Павла VІ, та листа – заборони кардинала Війо до наших владик перед 5-тим Архиєпископським Синодом української ієрархії, осінню 1971 року. Всетаки, постараємось проаналізувати цих п’ять точок цього чергового документу ватиканської бюрократії, що з якоюсь засліпленою завзятістю змагає до знищення нашої Церкви. Без огляду на те, що хто сьогодні думає про політику Ватикану, майбутній історик без труду бачитиме із документації, що її ми тут вичислили, і яка стала відомою загалові, а ще більше на підставі тої частини документації, що зберігається в секретних сейфах перед людським оком, що ця політика – свідомо чи несвідомо – спрямована на знищення Української Католицької Церкви в цілому світі. Можемо хіба просити Всевишнього, щоб вона чимскорше скінчилась; – заки ще не пізно.

Отож у першій точці повідомлення-перестороги, стверджується, що підготовка проекту Конституції і його розсилка Верховним Архиєпископом до українських владик, відбулись без повідомлення Апостольської Столиці. Важко зрозуміти, що властиво хоче Ватикан таким ствердженням осягнути. Бо чому мав би про це Верховний Архиєпископ будь-кого повідомляти? Не кажеться в цій точці, що він не мав права цього робити, або що він зробив щось зле. Але з другої сторони не зроблено цього ствердження надармо. Щойно з дальшого контексту стає ясним, що хотілось сказати, а саме, що без відома Апостольської Столиці таких заходів ані Верховний ані ніхто інший, на думку Ватикану, не має права робити. Українським владикам таким ствердженням суґерується, що вони поступають проти волі Ватикану, коли в тих заходах згідні з Верховним. Іншими словами, перша точка розрахована на застрашування українських католицьких владик. Подібні прийоми застосовувано нераз у минулому до наших владик і були випадки, що ці прийоми були успішними. Сподіваємось, що того рода психологічний терор не буде успішним під сучасну пору. Хочемо вірити, що владики задержать свою особисту й національну гідність, а також, сповнять свій обов’язок супроти своєї, як і вселенської Церкви, й в скорому майбутньому приймуть проект Конституції Української Католицької Помісної Церкви й будуть виконувати її для добра Церкви й народу.

У другій точці остережень, делегати звертають увагу нашим владикам, що немає правного титулу, який узаконив би таку конституцію УКЦеркви й додають, що це тому, що наша Церква не має патріярхату, та не має посереднього чинника влади між папою і владиками. Що до першого твердження про «правний титул т. зв. Узаконення», то можна би, – а то й треба відповісти римським спеціялістам від канонічної казуїстики, що церковне право не є вічним і непорушним законом і тим більше не має сакраментального характеру ані святости. Більшість його параграфів, як це кожний знає, запозичені живцем із римського імперського права; інші ж знову – розвинулись на базі практичних прецеденсів; ще інші – були придумані юристами для регулювання певних актуальних питань, і відображують попередній історичний розвиток Церкви та загального судочинства. Все це можна сказати й іншими словами: якщо такого «правного титулу» для узаконення Конституції Української Католицької Помісної Церкви немає, то його належить створити для добра вірних цієї Церкви, для скріплення цієї Церкви, для забезпечення дальшого існування цієї Церкви й для добра всієї Вселенської Церкви в цій добі екуменізму; особливо, якщо цей екуменізм має бути правдивим намаганням до об’єднання всіх віруючих християн. Зрештою, Верховний Пастир Католицької Церкви, має всі прерогативи для узаконення всіх юридичних актів, що доконані в лоні Вселенської Церкви, а тим самим без труду – й понад голови ватиканської бюрократії – може й повинен узаконити Конституцію УКЦеркви, коли вона буде остаточно розроблена й схвалена Архиєпископським Синодом української католицької ієрархії, чи – що було б ще кориснішим помісним Собором всієї УКЦеркви. Вкінці варто нагадати всім, що відповідальні за того рода формулювання стверджень, що вони мабуть таки забули Декрет про Східні Церкви винесений 2-гим Ватиканським Вселенським Собором, де якраз того рода «правні титули узаконення» досить ясно сформульовані.

Що ж до другого ствердження в цій точці – про те, що наша Церква не має посереднього чинника влади між єпископами й папою, то прямо важко повірити, щоб впертість римських бюрократів у фальшивих ствердженнях доходила до таких меж. Адже ж у тому самому Декреті про Східні Церкви говориться, що Верховний Архиєпископ має рівні права з патріярхами. Ці права якраз і заключаються основно в тому, що він, як голова помісної Церкви є тим посереднім чинником. Якраз право назначувати й висвячувати владик та скликати помісні синоди, чи собори своєї Церкви, вирізняють його в тому відношенні як чинника посереднього із вищими від єпископа правами. У ствердженні статусу Львівського Митрополита, як Верховного Архиєпископа, виразно сказано, що права його походять від того, що він був і є головою одної церковної провінції. Інакше цей титул і не має бази існування і в іншому, скажімо, почесному розумінні, ніколи не існував. Виглядає однак, що з огляду на політичні розрахунки сучасних днів, в Римі готові занехтувати будь-якими правними «титулами» й що гірше – принципам логіки.

У третій точці листа сказано, що називати Українську Церкву (знову пропущено Католицьку, бо про цю Церкву тільки й мова) «автономною» не є ясним правно й незгідним зі звичаєм інших Східніх Церков. Твердження це мабуть навмисне так заплутане й тенденційне, що важко є входити в дискусію без того, щоб пepемeлювaти те, що є відоме римським спеціялістам краще, як кому іншому. Вкажемо лиш на те, що тенденційно вплетено в це ствердження. Ото ж, автономна Церква є Церквою автокефальною. Такі церкви існують поза лоном Вселенської Католицької Церкви й є частинами Вселенської Православної Церкви; фактично Православна Церква, якщо вживати такого спільного очеркнення і є сукупністю автокефальних церков, що часто перекладається словом «автономні». Ніхто поки що не називає Українську Католицьку Церкву автокефальною і не старається такої творити. Натомість ідеться про помісність Української Католицької Церкви. Це є цілковито інше правне поняття, як автокефалія, хоч воно з браку кращого англійського відповідника перекладається як «автономна Церква». В латинській мові відповідником слова помісність є еклєзія партікуляріс і наша Церква в тому розумінні завжди такою була. Різниця між автокефалією і помісністю в тому, що Церква, автокефальна є цілковито незалежна юридично від будь-якого надрядного церковного проводу й є тільки в молитовному єднанні з церквами того самого віровизнання. Помісна Церква натомість є залежною від верховного церковного проводу свого віровизнання (як Папа чи Вселенський Патріярх) через свій верховний чинник (як патріярх, Верховний архиєпископ, чи митрополит). Не можна припускати, щоб цього в Римі не знали. Коли навмисно опрокидують знані речі, це тому, щоб задержати цілковиту контролю над нашою Церквою і тим самим не допустити до закріплення помісности, а також – щоб творити заколот серед всіх її складових частин. Чим більше скомплікованою виглядатиме ціла справа нашої помісности, тим легше буде для заінтересованих чинників йти на дальше й цілковите знищення самобутности нашої Церкви.

Сказано в тому твердженні також що «автономність» (читай: «не згідна із звичаєм інших Східніх Церков»). Можемо запитати римських спеціялістів – чому тоді в унійних актах нашої Церкви, як і інших Східніх Церков з’єдинених з Римом, забезпечувано й прирікано не міняти нічого, що ці Церкви посідали у сфері окремих прав, організаційної структури й обрядових традицій? Дальше – чому існує окреме право для цих Церков (якого до речі римські куріяльні чинники не вважають за відповідне стосувати, якщо воно їм не подобається)? І вкінці – з якою ціллю виготовлювано Декрет про Східні Церкви! Треба додати, що не всі Церкви зберегли її в належному ступені. Вірмени позбулися, а українці були на шляху до певної інтеграції, себто латинізації, що з огляду на політичну ситуацію рівняється повній ліквідації. Відносно невеличка група мелхітів зуміла однак відстояти свою помісність і всі римські шикани в минулому й сучасному нічого не могли змінити. Отже є Східні Церкви в лоні Вселенської Церкви, де права помісности задержано. Коли хтось говорить, що це неправда, то в простій мові таке твердження треба скваліфікувати як звичайну брехню. Українці й їхній церковний провід не вимагають нічого більше, як те, що було їхнє; що від віків Рим їм обіцяв, що потверджували папи й собори й що інші східні Церкви мають, хоч може і не всі!

У четвертій точці кажеться, що Апостольська Столиця не може приняти конституції Української Католицької Церкви тому, що це не було б згідне з правом. Не кажеться однак виразно, яке право мається на увазі. Це зрозуміло, бо немає такого права, яке забороняло б кому-небудь приготовляти Конституцію. Знову ж коли робиться відклик до права, то треба точно подати до якого, включно з параграфами такого права. Такий втертий звичай зігноровано і кардинал Війо робить тільки загальні відклики тому, що тут розчислено на психологічний тиск у відношенні до української ієрархії радше як на правничу аналізу самого письма.

А що якщо українська ієрархія прийме конституцію (без огляду чи це буде проект, про який говориться у письмі, чи будь-яку іншу) і не буде прохати Апостольській Престіл її принимати? Це мабуть і єдиний вихід в такій ситуації, що її створює Рим для нашої Церкви. Конституція, про яку йдеться, має бути Конституцією Української Помісної Католицької Церкви і немає потреби, щоб її (так само це стосується і постанов Архиєпископських синодів, чи навіть Соборів Помісних Церков) хто-небудь поза ієрархією помісної Церкви затверджувати. Конституція не пишеться в тому випадку для Римської Церкви й Апостольський Престіл не має потреби її принимати чи відкидати, хоча він може занимати до неї становище – якщо хоче.

Про що властиво йшлося кардиналові Війо виходить ясно із змісту п’ятої точки, де пропонується українським владикам відбувати наради з ціллю «усучаснити законодавство їхньої Церкви – для поліпшення структури Єпископської Конференції». Іншими словами – можете мати конференцію єпископів, бо це по-перше – римська інституція, а по-друге – це така інституція, яка не дає можливости продовжувати традицій східніх церков тому, що унеможливлює вилонити із себе проводу цілої помісної Церкви. Якщо Рим перебрав мірку в цьому письмі, то в першу чергу в цій точці. Питання ж бо є засадничого характеру, а саме: Чи Українська Католицька Помісна Церква є Східньою Церквою в Лоні Вселенської Церкви, чи є вона – Римською Церквою? Думаємо, що українська ієрархія повинна поставити це питання відкрито перед Апостольським Престолом і вимагати відповіді, яка тоді була б стосована в кожному випадку, коли мова про Українську Католицьку Церкву. Так, як виходить із письма, то кардинал Війо й інші ватиканські чинники трактують нашу Церкву як Церкву римську – всупереч історичним і сучасним даним, які цьому протирічать.

У цій точці є також ряд інших суперечностей. І так – говориться про законодавство Церкви «їхньої», себто українських католицьких владик, і тим самим признається, що є якась така до певної міри окрема Церква, хоч передше говорилось, що такої немає і називати її такою є проти якогось права. Накидується рівночасно Єпископську Конференцію і говориться про поліпшення її структури, хоч такі конференції для східніх Церков організувати – противиться Декретові про Східні Церкви. Знову ж на українську ієрархію падає зараз обов’язок сказати Римові, що така Конференція українських владик не існує.

Стільки про п’ять точок письма апостольських делегатів і нунціїв до наших владик. Є вони й суттю письма, що його коментуємо. Але це ще не все, що знаходимо в цьому листі. Є ще не менш знаменне закінчення листа. Знаменне воно тим, що вказує, на нашу думку, на занепад римської канцелярщини і на занедбання доброго тону – дві речі, якими Ватиканська Курія могла завжди гордитись. Нашим єпископам кажеться, що наради Єпископської Конференції (яка властиво не існує) повинні відбуватись з «належною пошаною до догматичних вимог Католицької Церкви». Не знаємо чи відважуються в Римі писати так до владик інших національностей? Але є це направду далекойдуча образа владичої гідности. І сподіваємось, що вона порушує навіть найбільш скромного й навіть найбільш відданого римським бюрократам владику. Невже ж в Римі забули, що апостольська благодать передається всім єпископам і що власне вони є колективно (так говорить церковна традиція і постанови 2-го Ватиканського Вселенського Собору) відповідальні за правди віри всієї Вселенської Церкви. Невже ж владики можуть ставитись з непошаною до доґматичних вимог своєї Церкви, себто до її правд віри? Чи може в Римі думають що українські владики є інші від всіх інших і на них благодать св. Духа не сходить так само, як на представників римської Церкви «рітус престантіс» (цього вищого обряду?); або може вони в очах Риму заражені схизмою? Якщо ж навіть це останнє є правдою, то чому тоді існує братання екуменічне? Невже ж наради в чисто юридичних і організаційних справах можуть стати шкідливими для правд віри? Невже ж в Римі перестали розрізняти між вірою і правом? Чи може думають, що «рутени» на цьому аж до тої міри не визнаються і що їм можна постійно сипати піском в очі?

Дальше кажеться, що такі наради повинні відбуватись без «порушення прерогатив Апостольської Столиці». Спитаємо – які наприклад прерогативи Секретар Стану має на увазі? Можемо підповісти відповідь, яка частинно висловлена в другій точці, а саме, що Українська Церква не може бути одною, з’єдиненою і помісною. Тому, що це не давало б змоги контролювати її голові Східньої Конгрегації і унеможливило б торгівлю її ціною з Московською патріярхією, Константинопольським патріяршим Синодом, примасом Польщі, а може й ще з деким, як буде нагода й потреба. Проти таких прерогатив українська католицька ієрархія не лише має право, а й обов’язок виступати. Інших прерогатив апостольського престолу ми не знаємо. Не йдеться тут очевидно про прерогативи в сфері христіянських правд віри, моралі, чи передання, бо коли мова про ці сфери – тоді не говориться про прерогативи, які можуть бути тільки правного, або організаційного характеру. Пропонується, а радше наказується вести наради Конференції у порозумінні з Комісією проектування кодексу Східнього права. Чи не варто б запропонувати, щоб раз було навпаки – може б так знана із своєї недіяльности римська Комісія почала працювати в порозумінні й в згоді з верховними чинниками помісних Східних Церков, що є з’єдинені із Вселенською Католицькою Церквою? Не сумніваємося, що це направду було б корисним і для римської бюрократії і для всієї Вселенської Церкви. Можна піти навіть дальше – і в тому ділі почати співпрацю з відповідними чинниками нез’єдинених східніх і інших Церков. Це був би найбільш реальний доказ екуменізму, який поки що зведено до конвенційних енунціяцій і приємних поїздок-екскурсій.

Вкінці останнім реченням листа забороняється наради в справах Українського католицького Патріярхату й ще робиться відклик – для підкріплення заборони – до «знаного рішення Святого Престола в тій справі», себто до листа Папи Павла VІ від 7-го липня 1971-го року. По-перше, папа не заборонив про це нараджуватись, а по друге – ніхто сьогодні нікому таких заборон не може видавати. Людині робиться направду недобре, коли дивиться на того рода письма, які виходять з-під рук людей, що є в цій критичній для цілого світу ситуації відповідальні за долю Вселенської Церкви. Постає питання, кому залежить на цьому щоб до решти знищити УКЦеркву. Хто справді стоїть за актами як це письмо, що його ми скоментували? Чия невидима рука причинюється до трагедії нашого народу.

Під таким наголовком Т-во за Патріярхальний Устрій УКЦ видало на початку листопада цього року пресове повідомлення, в якому крім тексту найновішого листа«до українських владик, написаного Папськими делегатами окремих країн на безпосередне доручення Секретаря Стану Кардинала Жана Війо, /згідно з авторизацією Папи/, подано також усі недавні події й документи,що торкаються справи помісности УКЦ, та висвітлено специфічно тяжке положення владик Української Католицької Церкви під сталим тиском ватиканських куріяльних чинників.

Зміст листа до наших владик, що мав нотатку «особисте», такий: «Дійшло до відома Святійшого Престолу, що Його Еміненція Кардинал Йосиф Сліпий розіслав Єпископам Українського Обряду, для їхніх коментарів та евентуальної публікації текст «Архиєпископської Конституції Помісної Української Церкви».

З доручення Святійшого Отця Його Еміненція Кардинал Секретар Стану просить мене довести до Вашого відома слідуюче:

1. Сам проект і його вислання сталося без відома Святійшого Престола; ані згодом Кардинал Сліпий не поінформував його про цю справу.
2. Не можна знайти жадного правного титулу, що узаконив би таку «конституцію» особливо тому, що Українська Церква не є уконституована як Патріярхат і, як цілість, не має посередньої структури між єпископською і папською владою.
3. Називати Українську Церкву «автономною» не є ясне правно ані не згідне із звичаєм Східніх Церков.
4. Послідовно Святий Престіл не може прийняти такої конституції як згідної з правом.
5. З другого ж боку, цей Святий Престіл не буде противний нарадам Українських Єпископів щодо усучаснення законодавства їх Церкви, особливо для поліпшення структури її теперішньої Єпископської Конференції. Одначе така нарада має відбуватися з належною пошаною до догматичних вимог Католицької Церкви і без упередження до прерогатив Святого Престола і, очевидно, у згоді з працею дорученою новій Комісії для проектування кодексу східнього канонічного права.

В такій нараді проблема Патріярхату Українського Обряду не може бути темою дискусії, бо в цій справі рішення Святого Престола вже добре відоме.»

В зв’язку з тим листом до українських владик т-во розпочало негайну інтензивну працю в напрямі ознайомлення української громади й зовнішнього світу про критичне значення змісту цього листа для нашої Церкви, його правні імплікації, а дальше приступило до висилки протестних листів ватиканським ініціяторам листа, та листів до наших владик з проханням не відступити від процесу встановлення помісности для нашої Церкви, на що миряни, переважно зібрані на зборах, заявляли їм свою повну піддержку. Ця акція ведеться й до сьогодні, щоб якнайбільше число вірних УКЦеркви мало можливість додати свій голос до спільного протесту проти фатальної і короткозорої ватиканської східньої політики.

Як безпосередня реакція на листа Папських Делегатів відбулася у Вашінґтоні, дня 25 листопада цього року, протестна демонстрація перед приміщенням Папської Делеґатури, влаштована Крайовою Управою патріярхального т-ва. Вона була спрямована проти політики Апостольської Столиці, що є суперечна її власним постановам стосовно нашої Церкви, проти вмішування Ватиканських курійних урядовців до внутрішніх справ нашої Церкви, проти ділення наших єпископів і руйнування єдности нашої ієрархії та проти позбавлювання фактичної влади Верховного Архиєпископа і підставлювання Апостольських Делегатів як посередників між нашими владиками і Папою.

У стосовних публікаціях двома мовами було унагляднено, що демонстрація відбувалася також в обороні авторитету і прав Верховного Архиєпископа як Голови Української Католицької Церкви, в обороні прав наших єпископів відбувати повноправні Синоди Єпископів під проводом Верховного Архиєпископа, обговорювати і схвалити конституцію Помісної Української Католицької Церкви та керувати усіми життєвими справами цієї Церкви.

В демонстрації було понад шість сотень учасників, втому священики, сестри, молодь, старші та молодші миряни, зі стейтів: Мериленд, Делавер, Пенсильвенія, Ню Джерзі, Ню Йорк, Конектікет, як також поодинокі учасники з віддалених стейтів. Демонстранти носили зі собою хрести, портрети Верховного Архиєпископа, образи і транспаренти, написи на яких відображували ціль демонстрації.

Заінтересована американська преса мала добрі і вірні звідомлення про стан УКЦеркви і українського Єпископату в зв’язку з листами Апостольських Делеґатів. У статтях, що появлялися перед демонстрацією і після неї представлялося долю УКЦеркви в насвітленні східньої політики Ватикану й невсипучі старання Верховного до реалізації прав помісности.