патріарх Пімен

Дехто оправдано може поставити питання, а чого молитись за просвічення вселенських наслідників Христової Церкви, таж вони є для того, що нам повинні вказати молитовний напрям Христової Церкви. Це свята і незаперечна правда, але, на жаль, дійсність виявляється іншою. Вселенські керманичі, ті, що є, і ті, що претендують на вселенських наслідників Христової Церкви, мають інші виміри, далекі від суто релігійно-християнських цілей і змісту. У зміст їх діяльности від деякого часу вкорінились, з однієї сторони, централістично-імперські, а з другої — домінуючо політичні впливи. Тут, в першу чергу, маємо на увазі вселенський центр християнства, до якого належить і наша Українська Католицька Церква, себто Апостольську Столицю. Без найменшого сумніву, під тим оглядом не набагато відстає Вселенський православний християнський центр, яким є Царгород, а про московський християнський центр немає потреби згадувати. У лябіринті політичних калькуляцій Апостольська Столиця затратила принципи Христової Церкви, у наслідок яких терплять Церкви східнього обряду, а серед них можна в першу чергу назвати нашу страждальну Українську Церкву.

Час відлиги у Вселенському Центрі — Римі, який започаткував св. п. Папа Іван XXIII і впустив трохи свіжого повітря, дуже скоро проминув. Пригадаймо собі Вселенський Собор Ватиканський II, який започаткував уже згаданий Папа Іван XXIII, відмовився від політично-імперської централізації, прийнявши в цьому напрямі лібералізаційні ухвали й постанови, надано національним єпископським конференціям більше свободи вирішувати деякі свої внутрішні питання. Цей же Вселенський Собор Ватиканський II офіційно визнав, що Апостольська Столиця кривдяче ставилась до Католицьких Церков східнього обряду, себто її не трактовано на рівні.

Ця відлига у ватиканських колах причинилась до пожвавленого діялогу з вселенським православ’ям. Знаємо, що в наслідок того знято клятву, яка довгі століття лежала між римо-католицькою і православною Церквами. Зроблено добрий крок до того — «щоб усі були одно». Христова Церква почала віддихати на повні легені і прямувати до спільного розуміння Христової Церкви. Але чомусь скоро призабувся недавно відбутий Вселенський Собор Ватиканський II та всі його рішення і постанови. На жаль, і від самого ствердження на тому Соборі, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала Католицькі Церкви східнього обряду, тим же Церквам не стало легше, бо для цього нічого не зроблено.

Незабаром прийшло до централізації. Для цього можуть послужити Папські Синоди, на форумах яких обговорювалось багато різних проблем і приймались відповідні рішення і постанови, але вони не ставали зобов’язуючими, аж поки їх не благословив папа. На жаль, ці гарні думки і пропозиції рідко коли були благословенні. В дійсності, це був тільки форум нарад і дискусій, які не знаходили пристосування у житті Церкви. Ватиканським колам найбільше приманливим був діялог з Москвою не тільки у релігійно-християнському, але і політичному аспектах. Тут може послужити такий факт. У Римі відбувся Синод Української Католицької Церкви під проводом Патріярха Йосифа, який тривав від 25 листопада до 2 грудня 1980 року, і на цьому Синоді прийнято спільний документ усіма учасниками Синоду «Торжественного заперечення канонічности т.зв. «Львівського Собору» («Патріярхат», січень 1981 p., стор. 10). На цей документ запротестував Патріярх Пімен до Папи Івана-Павла II, який, відповідаючи, не визнав цього документу, бо, мовляв, він його не затвердив. Дозволимо собі зацитувати уривок листа Папи Івана-Павла II до Пімена:

«Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків…» шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, «як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив усі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені, і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це».

Це був суто політичний, а не християнсько-релігійний факт. Чи маємо тут назвати покликання чотиричленної Комісії, яка мала «ділити» наші церкви. Богу дякувати, що був у цій комісії довголітній каторжник, Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк, який мав відвагу виступити проти пропозицій висланників Ватикану і стати в ім’я правди в обороні нашої страждальної Церкви. Так само не з християнсько-релігійних мотивів прилучується Перемишльську єпархію УКЦеркви, ділиться УКЦеркву на Закарпатті й словакізується та цілковито відривається нашу Церкву на Пряшівщині. Напевно не з суто християнських мотивів було призначено аж п’ять польських єпископів на Україну, також варто б пригадати, за ким стала затримка, що досьогодні Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького не піднесено і не прилучено до лику святих. Мабуть, тут навіть зайво згадувати про справу, що досьогодні Папа Іван-Павло II, який свого часу після смерти Патріярха Йосифа говорив, що Покійного треба шанувати і цінувати, бо він змагався за добру справу, але досьогодні тієї доброї справи офіційно не визнав.

На жаль, вселенські керманичі забули про свої злосні ухвали і постанови, а про Нагірну проповідь Ісуса Христа, яка є есенцією Христового вчення, немає потреби і згадувати, бо це все для них давно, давно було, а їм присвічує політика. Чи можна не згадати імперського володіння Апостольської Столиці, яка, поза ухвалами Синоду УКЦеркви, номінує нових єпископів і понад голову Глави нашої Церкви Патріярха Мирослава-Івана розсилає свої укази і розпорядження. Так було у недавно минулому за св.п. Патріярха Йосифа, і так є тепер.

Це було причиною, що заставило редакцію звернутись до наших читачів, щоб у цей Великий Піст молились за батька Вселенської Церкви у Римі та його помічників, як і Інших вселенських провідників Христової Церкви, щоб їх Всевишній Господь просвітив, дав Божу ласку побачити справжнє велике жниво у Божому Винограднику, щоб зберігали Божі Закони і, виконуючи їх, не керувались політичними й імперсько-централістичними мотивами. Знайдім до всіх них зрозуміння, бо ж і вони люди, які так само схильні до гріха. Але у цей Великий Піст молімось за їх просвічення, за їх навернення на правдивий шлях.

Покажім, що ми, вірні Української Католицької Церкви, не прошаки, нічого для себе не вимагаємо, що нам не належить. Ми. себто вірні нашої УКЦеркви, видержали майже півстолітнє безпощадне переслідування за Христову Церкву і за нашу приналежність до Апостольської Столиці, за що заплатили, як казав на Вселенському Соборі Ватиканському ІІ св.п. Патріярх Йосиф — «горами трупів і ріками крови», але видержали. Ледве чи серед вселенських керманичів Христової Церкви є такі, які знають, що значить страждати за Христову віру?

Ми маємо зрозуміння до всіх слабощів Апостольської Столиці на чолі з Святішим Отцем Іваном-Павлом II і в дусі Великопосного прощення та каменноугольної і найбільшої Божої Заповіді — Любови — прощаємо за Вашу кривдячу поставу — трактування нашої УКЦеркви. Просім Всевишнього Господа Бога, щоб нам допоміг разом з усіма християнами з чистим серцем і душею,зустрінути це радісне Христове Воскресіння.

М. Г.

Припадкове викриття переписки московського патріярха Пімена з Папою Іваном Павлом II і відповідь Папи Пімену відкрила для нас другу сторону медалі, яка до того часу була прихованою. Ще важко сказати чи ця друга сторона медалі є повністю відкрита, чи тільки її краєчок, бо, властиво, нам ще не була показана ціла медаля. Це також питання, над яким варто б застановитись, але зараз тим не будемо займатись, щоб не відбігати від головної теми. Отже, що цей краєчок другої сторони медалі нам показує:

1. Що діялог між Ватиканом і Москвою не перестав існувати.

2. Що в цьому діялозі як перед тим, так і тепер, йде мова в основному й виключно про долю нашої Церкви.

3. Не йдеться про допомогу нашій Церкві, не про її віднову, але про остаточне її поховання — спокійно, тихо і безкровно.

Як ми до цих питань не підходили б і як їх не пояснювали б, але ми не можемо на ці факти закривати очей і бачити протилежне до написаного. Втеча від дійсности нас не врятує, а жити в уявності, це значить бути мертвим. Звичайно, цих питань не треба перебільшувати, але також не вільно їх недооцінювати. Треба на них дивитися відкрито і розглядати їх такими, якими вони є, а не такими, як нам бажалось би їх бачити. Не треба малювати райдужних образів і говорити, що все є в найкращому порядку, бо все це далеке від дійсности, а при тому все зводити до того, що у всьому винна тільки Москва, московський патріярх Пімен. Немає найменшого сумніву, що всі ми свідомі того, що Москва все була, є і буде проти будь-якої Української Православної чи Католицької Церков, чи навіть українських Євангелицьких об’єднань.

На жаль, з обидвох листів випливає, що ніхто не старається ставати в обороні нашої Церкви. Те, що проти нас є Москва, то для нас самозрозуміле, але що не боронить нашої Церкви Апостольська Столиця — це має дещо інший присмак. Також не видно з ствердження Папи Івана Павла II в листі до московського патріярха Пімена. Ми повинні дивитись, що діється там і тут, бо в іншому разі нас продадуть і навіть не будемо знати, коли і за яку ціну.

Пригляньмось, як з приводу появи цих листів зареаґували українська зорганізована громада й українська преса. Обидва документи були надруковані майже у всій українській пресі. Українське Патріярхальне Товариство звернулось із закликом, щоб у цій справі писати відповідні листи до Апостольської Столиці та ватиканських чинників, що є відповідальні за ці справи. Не маємо евіденції, хто і куди вислав листи. Копії деяких листів переслано до Редакції, і їх ми друкуємо в іншому місці. Мабуть, точніший перелік надісланих листів до Ватикану буде мати Патріярша Канцелярія, бо копії цих листів мали висипатись до Патріярха Йосифа.

Отже, ще заскоро зробити підсумки заплянованої акції. Хто ще в цій справі не написав листа до Папи Івана Павла II чи префекта Священної Конгрегації для Східніх Церков чи інших ватиканських чинників, як кард. Каззаролі та кард. Сільвестріні, то все ще є час написати.

Можна було робити припущення, що в цій справі буде більше коментарів у нашій пресі. Але, якщо ці коментарі мали б бути в дусі коментаря, що з’явився на сторінках «Америки», яка появляється у місті Братньої Любови — Філядельфії, то краще, щоб таких взагалі не було. Можна сказати: «Господи Боже, сохрани нас від таких статтей, яку написав Григор Лужницький «Факти й слова на тлі обміну листами між патріярхом Піменом і Папою Іваном Павлом II», що появилась на титульній сторінці «Америки» з 21 липня 1981 р. Після прочитання цієї статті постає питання: для кого вона написана? Чи справді автор статті вірить у те, що наш читач є так мало поінформований і не спроможний зрозуміти прочитаного, де все чорним по білому виразно написане, але має повірити Г. Лужницькому, що йому, себто читачеві, треба і не треба знати? Щось тут не зовсім грає. Цікаво, чи автор писав статтю, як професіоналіст, себто на замовлення, чи…?

Г. Лужницький попідзбирував окрушинки, але не побачив цілої хлібини. Це також належить до «мистецтва». Г. Лужницький попробував показати, де факти, себто ця тверда монета, а де слова, які не мають значення, бо мовою правди є лише факти. Чи воно справді так? В нас кажуть: що напишеш пером, не витягнеш волом.

Але підійдімо до цього з релігійного погляду, що значить слово. Про слово неперевершено висловлено у Воскресному Євангелії — «На початку було Слово…». Лужницький у своїй статті робить про слово таке ствердження: «Словами можна гратися, фактами — ні». Чи справді воно так, залишимо це на боці, але що нам хотів би тим сказати Г. Лужницький — не журіться і не переймайтесь тим, що написав Папа Іван Павло II, це тільки слова, але його факти є незрушимі та визначальні. Чи не думає шановний автор, що таким твердженням робить велику кривду Папі Іванові Павлові II, а рівночасно уводить у блуд українського читача. Варто було добре над тим призадуматись.

Лужницький підкреслює, що Пімен звертається до Папи такими словами: «Ваша Святість, Возлюблений в Господі Брате», і відповідь Папи «до Його Святости Пімена, Патріярха Московського і всієї Руси», як бачать читачі, для Пімена наш Папа є «возлюблений в Господі брат»(!!!), а для Папи Івана Павла II Пімен є лише московський патріярх! (Але в свойому підкресленні шановний автор забув додати, що для Папи Івана Павла II Пімен є не тільки московський патріярх, але і «Святіший»). Щось з тими словами не в порядку.

Цікаво, що Г. Лужницький мав відвагу розписатись за всіх українців, а не лише за себе самого і написати, що відповідь Папи Івана Павла II Пімену — «… ані не викликала огірчення серед українського загалу до політики Ватикану»… Дозвольте сказати, що це твердження дуже далеке від правди.

Лужницький, підтримуючи своє попереднє твердження, пише, що не тільки лист Пімена, але й відповідний лист Папи «…нас усіх більше з’єднав, а там, у катакомбах України, додав українцям, без різниці віровизнання, сили до дальшої боротьби за свою рідну Церкву». Виглядає, що Г. Лужницький встиг скоро засягнути в цій справі опінію в Україні. А чи справді це твердження відповідає дійсності як по той, так і по цей бік залізної заслони?

Що відповідь Папи Івана Павла II Пімену є в загальному прикра, а для нас, українців, зокрема, то кожний, перечитавши листа, це сам ствердить, але Г. Лужницький намагається в своїй довгенькій статті доказати, що відповідь Папи є геройська. Г. Лужницький цитує Папу і ставить на комі крапку. Цитую це місце: «Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків (тут Г. Лужницький ставить крапку замість коми, і на тому цитата вривається, а продовження є таке: »… шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків про те, що ці тексти не були одобрені і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це». (Підкреслення моє — М.Г.).

Чи тут зацитований уривок з листа є тільки словами чи фактами? Ці факти легко можна перевірити у ватиканських публікаціях і кореспонденції до нунціятур. В листі Папи є ствердження, що опублікована деклярація «Торжественне осудження т.зв. «Львівського собору» з 1946 р. не було ним одобрене, тому він цей документ уневажив. Тут варто нагадати, що Патріярх Йосиф відбував Синоди, за винятком ІV Синоду, не маючи згоди від Папи Павла VІ, але після їх відбуття не доводилось читати якогось відкликання чи уневажнення.

Зробім паралелю до Папи Івана Павла II, який одобрив Синод, і його програму, на Синоді був цілий час присутній його відпоручник, кард. Владислав Рубін, і в листі Папа підкреслив, що деклярація не є ним одобрена, значить тому не важна. Властиво, що сказано в деклярації, що могло би бути контроверсійним? Там сказано, що Львівський псевдособор був насильно скликаний і на ньому не було ні одного з українських владик — єпископів, і тому з канонічної точки зору він не є важний. Що хотів сказати Папа, заперечити той факт? Це для всіх ясно і немає чого пояснювати, пояснити чи вияснити може тільки Папа.

Чи справді, у патріяршому віці, з досвідом Г. Лужницький не міг цього добачити? Якщо б таке траплялось і в інших випадках, то можна б прийняти, що він справді не догледів. Як бачимо, Г. Лужницький має велике, аж завелике зрозуміння до листа Папи, виходить, що тільки нам радуватись і веселитись, але цікаво, що шановний автор ніколи перед тим, ні тепер не виявляв такого зрозуміння або навіть меншого до самобутности — патріярхату Помісної УКЦеркви. Навіть у своїй статті шановний автор згадує «Заяву» Патріярха Йосифа, але він його називає тільки «Головою»! Яке велике зрозуміння до кривдячого трактування нашої Церкви з одної сторони, а з другої — незрозуміння історичних оправданих прав нашої Церкви. Щоб нас шанували чужинці, в першу чергу треба самих себе шанувати.

Стаття Лужницького натикана всячиною, але в деяких випадках невірно називається документ «Торжественного осудження т.зв. «Львівського собору» з 1946 р.». Можна було про цю справу мати іншу думку, іншу опінію, але робити з чорного біле, це зовсім не туди. Зорганізований мирянський рух не закликав до демонстрацій, хоч для цього були причини, але просив на це зареаґувати річевими і спокійними листами і телеграмами до Папи Івана Павла II, кард. Казаролі й інших ватиканських достойників, щоб дати їм відчути, що ми невдоволені з такого трактування нашої Церкви, щоб вони перестали без нашого відома дальше торгувати нашою Церквою, іншими словами, щоб нічого не діялось без нас для нас.

Все це разом повинно нас переконати, що ми повинні добре слідкувати не тільки, що діється з нашою Церквою у більшовицькій дійсності, але також тут у вільному світі й безперебійно домагатись повороту прав нашої Церкви та працювати для закріплення існуючого патріярхату УКЦеркви.

Інформаційний бюлетень Московського Патріярхату — Відділ зовнішніх церковних взаємин ч. 4, за 8 квітня 1981 р.

Виміна посланнями. У зв’язку з появою у західній пресі матеріялів «Синоду українських католицьких єпископів» (25 листопада — 2 грудня 1980p.), що стосуються Львівського церковного собору 1946 p., опубліковуємо переписку між Святішим Патріярхом Московським і всеї Руси Піменом і Святішим Папою Іваном Павлом II.

 * * * * *

Його Святості, Святішому Іванові Павлові II, Папі Римському.

Ваша Святосте, возлюблений в Господі Брате!

Преосвященний митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, голова Відділу зовнішніх церковних зносин , повернувшись із святого міста Єрусалиму через Рим передав мені Ваше послання від 16 грудня 1980 р. у відповідь на моє від 25 травня 1980 р. і долучені до нього документи, що стосуються питань християнського миротворення, за що я сердечно дякую Вашій Святості, а після пильного вивчення цих документів своєчасно відповім. Я твердо переконаний, що Римо-католицька і Православна Церкви можуть кожна окремо і разом зробити багато для закріплення миру у взаєминах між народами і державами.

Ваша Святосте! До нас надійшли вістки про недавно відбутий у Ватикані з Вашим благословенням Синод українських католицьких єпископів. Крім того преосвященний митрополит Ювеналій докладно поінформував мене про його прийняття у Вашої Святости і про його розмови з високими церковними представниками Вашої Церкви.

З глибокою тривогою і огірченням я повинен сказати, що «Деклярація синоду» може у повному сенсі того слова перекреслити всі ті великі досягнення у ділянці братнього наближення обох наших Церков, що були вислідом наших обосторонніх напружених зусиль під час і після Ватиканського Собору II. Вона створює настільки небезпечне напруження у взаєминах між Римо-католицькою і Російською Православною Церквами, яке можна назвати не інакше, як трагічним за тими руїнними наслідками, що їх воно може внести у взаємини обох наших братніх Церков.

Зміст і дух деклярації чужі запанованому поміж нами духові екуменічного братства і навіть більше — роблять спробу переглянути і порушити сучасну структуру Російської Православної Церкви. Я не хотів би зараз торкатися окремих тверджень деклярації і їх аналізувати, бо вважаю, що це може лише поглибити спогади про трагічний характер минулих взаємин обох наших Церков, які лежать важким тягарем по одній і другій стороні.

Я пишу до Вашої Святости з надією на можливість знайти вихід із створеного, небезпечного для наших обосторонніх взаємин положення. Преосвященний митрополит Ювеналій поінформував мене, що, виходячи із розуміння високопреосвященного кардинала Рубіна і співробітників Вашого секретаріяту для співдії християнської єдности до висловлювання Вашою Святістю свого відношення супроти згаданої деклярації і до її затвердження Вами, цей документ не має юридичної і канонічної сили для Римо-католицької Церкви. Ця обставина надихає мене глибокою вірою, що Ваша Святість віч-на-віч у створеній небезпечній ситуації в цей відповідальний час успішно розпочатого недавно православно-католицького богословського діялогу, знайдете у собі силу і виявите мудрість, щоб не допустити повороту до відносин поміж обома нашими Церквами до того жалюгідного стану, в якім вони перебували до понтифікату блаженно покійного Папи Івана XXIII.

Ваша Святосте! Я уважаю теж своїм обов’язком повідомити Вас, що в наслідок цієї деклярації синоду в надрах Російської Православної Церкви виникає глибока напруженість у відношенні до Церкви, що її Ви очолюєте. Я настійливо прошу і переконую Вас без проволоки поробити теж заходи, які не тільки не дали б сили цій деклярації, але й сповістити обом Церквам про те, що Ваша Святість не благословляє­те і не одобрюєте обраний українськими католицькими єпископами шлях відносин поміж Церквами сьогодні. Я переконаний, що лише такі Ваші заходи будуть у стані оздоровити створену напружену ситуацію.

Я очікую найскорішої відповіді Вашої Святости, щоб ми могли знову продовжувати наше терпеливе і сповнене взаємної братньої любови прямування на шляху до справжньої єдности у Христі.

З незмінною до Вас у Господі любов’ю

+ ПІМЕН
Патріярх Московський і всієї Руси

22 грудня 1980 року
Москва, № 2677

* * * * *

Його Святості Піменові Патріярхові Московському і всієї Руси

Дякую Вам за листа від 22 грудня 1980 року, де в дусі братньої і християнської щирости Ви мене інформуєте про побоювання і почуття огірчення, які викликала у Священнім Синоді Московського Патріярхату заява з підписом українських католицьких єпископів після їх засідання в Римі при кінці листопада минулого року.

Хочу запевнити Вас, Ваша Святосте, що я приділив Вашому листові якнайбільшу увагу у зв’язку з тим важливим значенням, яке я придаю розвиткові все тісніших братніх взаємин і взаємного довір’я між нашими Церквами. Тому я спішу відповісти в такому ж дусі братньої і християнської щирости, бо тільки цей дух,— я переконаний,— може розвіяти всі непорозуміння.

Під час візити в Римі митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія, за яку я хотів би подякувати Вашій Святості, я мав можливість обговорити з ним це питання. Митрополит зустрічався теж з кардиналом Владиславом Рубіном, який брав участь у засіданні українських католицьких єпископів, що зібралися в Римі, щоб представити кандидатури на вакантні єпископські катедри і обговорити різні аспекти своєї пастирської діяльности, проводженої серед своїх вірних, розсіяних по багатьох країнах світу. Як імена кандидатів, так і всі ухвали синоду повинні були бути представлені мені для одобрення.

Проте, без будь-якого попереднього консультування хтось дав знати до преси про проекти, що обговорювалися на синоді. Святіший Престол , непохитно залишаючись на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців католиків про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це.

Сподіваюсь, що ці уточнення усунуть побоювання Вашої Святости. Не годиться, щоб минуле створювало загрозу тому, що Господь здійснив в наших Церквах від часу Ватиканського Собору II. В неділю молитви за єдність і на другий день після відбуття літургії в Сикстинській каплиці з усіма членами Римської Курії, моїми співробітниками у моїй щоденній праці, коли ми підносили молитви за виконання волі Господа «хай всі будуть одне», мені б хотілося ще раз розповісти Вам про мою непохитну волю продовжувати під проводом Святого Духа іти шляхом, накресленим Ватиканським Собором II, що його дух і спрямування безнастанно надихували мене від самого початку мого понтифікату.

Запевняю Вас, Ваша Святосте, про якнайщирішу і братню любов у Христі нашім єдинім Господі

у Ватикані 24 січня 1981 року

ІВАН ПАВЛО II

 

Вияснення

У зв’язку з листами патріярха Пімена до Папи Івана Павла II і відповідь папи викликали у декого деяку нервовість і поспіх. Дехто на власну руку почав контактуватись з Відділами Українського Патріярхального Т-ва та давати їм доручення, що треба робити. В цій справі редакція одержала численні телефонічні запитання. Наша відповідь була: для керування працею на місцях є Крайові Управи, які є відповідальні за працю, і треба робити те, що вони доручають, бо в іншому випадку буде хаос. Всі мирянські акції повинні були пляновані й узгіднювані з Крайовою Управою.

Редакція

Якщо б хтось сказав, що колись такі листи у справі нашої Церкви будуть написані, то було б важко повірити, бо в них іде мова не про християнські аспекти і не про виявлення правди, але щось зовсім протилежного, що спирається на політичних елементах. Ось перед нами «Інформаційний Бюлетень, Московський патріярхат, Відділ зовнішних церковних взаємин» за 8 квітня 1981 p., в якому є стаття під заголовком «Виміна Посланнями», до яких входять лист Патріярха Пімена до Папи Івана Павла II і відповідь Папи на листа Пімена. Обидва документи повністю друкуємо на іншому місті в українському перекладі.

Причиною до написання Піменом листа до Папи Івана Павла II послужило схвалене рішення на Звичайному Синоді Української Католицької Церкви в Римі про «Торжественне осудження» т.зв. «Львівського собору» з 1946 p., підписане всіма владиками на чолі з Патріярхом Йосифом. Цей документ був надрукований майже в усій українській пресі, а крім цього на цю тему були різні коментарі та інформації в чужинецькій пресі та радіо.

Ми розуміємо хвилювання Пімена з приводу появи цього документу, бо що ж скажуть хлібодавці (вожді Кремля), що він не надто достатньо попрацював для того, щоб угробити Помісну Церкву і в діяспорі. Отже, тому Пімен був приневолений натискати на всі можливі для нього ґудзики.

Зовсім не припадково, що митрополит Ювеналій, перебуваючи у Єрусалимі та повертаючись до дому ступив до Риму. Це було зараз же після Синоду наших владик у Римі. Він був прийнятий на авдієнції у Папи Івана Павла II, а після цього мав довшу розмову чи нараду з префектом Священної Конгрегації для Східніх Церков, кард. Владиславом Рубіном. Ювеналій одержав всі точні інформації і про відбутий Звичайний Синод УКЦеркви в Римі,які він передав свойому зверхникові Пімену. Виглядає нам, що Пімена, як наслідника патріярха Алексея десь гризе сумління, за це «добровільне возз’єднання» нашої Української Католицької Церкви з московською Православною Церквою, яке було довершене терором і силою та в наслідок якого загинули мільйони українських вірних. Ми розуміємо, що Піменові, а також його хлібодавцям і наказодавцям бажалось би про це все, після 35 років забути, а крім цього воно зараз не пасує до тих «миролюбних» ідей, які голосить Кремль, трансформуючи через свою експозитуру — московську Православну Церкву. Так мимо волі, без інтенцій, Звичайний Синод і на ньому прийняте «Торжественне Осудження» т. зв. «Львівського собору» з 1946 р. стали причиною Піменові до написання листа до Папи Івана Павла II.

Що більше за цими вимінними листами-посланнями криється зараз ще трудно з певністю сказати, але незалежно від цього через ці маленькі щілинки вимінних послань відкривається перед нами сумна й чорна, але ясна, широка і правдива панорама ситуації нашої Церкви. Перед нами відкривається незаперечний факт, що наша Помісна УКЦерква дальше є предметом торгів. Декому може бути незрозумілим, як московська Православна Церква може ще сьогодні обороняти т. зв. «Львівський собор», який був кровожадним актом, нечуваним в історії людства. Для тих, що знають хоч побіжно історію російської Православної Церкви, яка завжди була експозитурою світської влади — царів і в минулому, яка кровожадно розправлялась з українськими уніятами, це нічого дивного і нічого надзвичайного. Сьогодні обороняти т. зв. «Львівський собор» — це значить треба брати відповідальність за мільйони українських жертв і також за сучасне переслідування Катакомбної УКЦеркви в Україні. І після таких наслідків Пімен мав відвагу писати ствердженя, що звучить, як шантаж: «Деклярація синоду» може в повному сенсі цього слова перекреслити всі ті великі досягнення у ділянці братнього наближення обох наших Церков…» «… Вона створює настільки небезпечне напруження у взаєминах між Римо-католицькою і Російською Православною Церквами, яке можна назвати не інакше, як трагічним…» Це дух листа Пімена. В чому тут лежить «трагічність» важко нам догадатись, але йде мова про великі «досягнення». Пімен пише: «…розпочатого недавно православно-католицького богословського діялогу…». Читаючи це можна тільки здвигати плечима. Про який може бути діялог мова? Як можна вести діялог з антихристом. Та ж патріярх Пімен є тільки виконавцем наказів кремлівських вождів. Ще ні разу Пімен не сказав і не засудив атеїстичної пропаганди проти релігії і проти християнства, а вся ця атеїстична пропаганда є вдержувана тими самими вождями. І про це також добре знають у Ватикані. Про це дуже добре знає кардинал Віллебрандс, який їздив перед відкриттям Вселенського Собору Ватиканського II до Москви у соборових справах. На жаль, він не контактувався безпосередньо з патріярхом, але спершу з відповідними чинниками у Кремлі, а останні його пов’язали з патріярхом.

Нам дивно і незрозуміло, як можна серйозно трактувати листа Пімена? Але, як випливає з листа Папи Івана Павла II до Пімена, то лист останнього потрактовано серйозно. Відповідь Піменові звучить дещо дивно й незрозуміло. Поперше здавалось, що діялог Ватикан-Москва, який дослівно нічого не дав, дальше продовжується. В цьому «діялозі» дальше наша Помісна УКЦерква є предметом торгів і в наслідок того зупиняється її розвиток і ріст. Можна б погодитись на діялог московської Православної Церкви з Апостольською Столицею, але ж всім відомо, що такого не існує, бо ж віжками потягають безпосередньо з Кремля.

З листа Папи Івана Павла II випливає, що справа деклярації про т. зв. «Львівський Собор» не була йому відома і що цей текст не був ним затверджений. Мабуть, є якесь непорозуміння, бо як нам відомо, згідно з зарядженням Папи Івана Павла II Синод був скликаний за його ініціятивою і благословенням і програма Синоду була ним затверджена, а, крім цього, під час всіх нарад Синоду був присутній префект Східньої Конгрегації, кард. Владислав Рубін, який все міг інґерувати у справах, які були неузгіднені. Щось подібного на Синоді ще не було. У листі позбавляється будь-якого офіційного характеру цього документу. Зацитуймо дещо з цього документу, щоб побачити, що саме позбавляється офіційного характеру документу:

«Вселенський Архиєрей Папа Пій XII нап’ятнував цей незаконний акт у своїй енцикліці «Орієнталєс омнес» з 23 грудня 1946 р…» «Потім ще раз Святіший Отець Папа Пій XII став в обороні нашої страждальної Церкви, а саме торжественною деклярацією з 15 грудня 1952 року, та ось недавно Папа Іван Павло II заявами з 19 березня 1979 року і 5 лютого 1980 року, дав до відома цілому світові, що Українська Католицька Церква існує і живе. Апостольский Престол, отже, неоднократно ствердив неканонічність і неважність т. зв. «Львівського Собору» з 1946 року та нап’ятнував цей історичний обман». Отже деклярація тільки повторила перед тим висловлене папами і документами Апостольської Столиці.

Лист має той самий посмак, як під час ануляції унії Української Католицької Церкви з Апостольською Столицею, що відбувалась на соборі московської Православної Церкви в Загорську, біля Москви, у присутності теперішнього кардинала Віллебрандса, який ні тоді, ні після цього не зареаґував проти, як також цього не зробила по сьогодні Апостольська Столиця. Чи лист треба розуміти, що т. зв. «Львівський собор» є важним? Якщо так, то як тоді погодити вибір коадьютора Мирослава Любачівського на Львівський престол? Тут можна ставити цілу низку питань чому, чому, чому?

Цю справу в першу чергу повинні спільно вирішити всі наші владики на чолі з Патріярхом Йосифом. Очевидно, мирянські організації і в цілому зорганізований мирянський рух також повинен зайняти відповідне становище. Над цим в першу чергу повинна зостановитись управа Українського Патріярхального Світового Об’єднання. Реакція на Це повинна бути негайна, серйозно продумана й рішуча. За наші права і правду треба в наш час боротись і змагатись. Пригадуються слова польського автора праці «В ценю кжижа», який писав, що Ватикан завжди тримав і тримає з тими, Що мають силу, життя це потверджує.