Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

папа Павло VI

A commentary on the Pope`s letter to Major-Archbishop Joseph Slipyj

At the Fourth Archiepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Bishops convened in Rome, September 29- October 1969», it was unanimously agreed by Major-Archbishop Joseph Slipyj and the other 20 bishop members that a petition be sent to Pope Paul VI to establish a patriarchate for the Ukrainian Catholic Church. Nearly two years later, on July 7, 1971 Metropolitan Slipyj received the Pope’s answer. It was No!

The contents of the letter can easily and briefly be summarized: the Pope tells of the verdict reached by the small commission of cardinals that he appointed to examine Metropolitan Slipyj’s reasons for establishing a patriarchate. The inopportuneness of erecting such a Ukrainian patriarchate at the present time stemmed from canonical, historical, spiritual, and pastoral considerations. Then the Pope proceeds to develop only one of these reasons: the canonical ruling that prevents patriarchs and major-archbishops from exercising rights outside of their own territory.

One cannot help but be moved by a certain sympathy and compassion towards the Pontiff in reading his letter. Like Hamlet, he appears torn dramatically in two directions. He tells us of his great love for the Ukrainian people; his admiration for their sufferings for the faith over centuries; and his personal esteem towards Metropolitan Slipyj. He goes so far as to assure the Metropolitan that his «own mind was most inclined to accept your petitions.» This would imply that the Pope personally wished to establish the Ukrainian Patriarchate. But stronger reasons than his own personal convictions changed his mind: «Having seriously weighed before the Lord the opinions of the Cardinal Fathers. We have come with difficulty once again to the conclusion that it is impossible, at least at this time, to establish a Ukrainian patriarchate.»

Though stated that important contemporary canonical, historical, spiritual, and pastoral reasons dictated this most recent refusal, yet the sole reason adduced in the letter touches on canonical discipline. The essence of his argument is that the canon law binding upon Eastern Catholic Churches today limits the jurisdiction of patriarchs to within the boundaries of their own territory.

If such a patriarchate were to be established by the Holy See, the Pope argues, the Major-Archbishop and his synod would have jurisdiction only within the historical boundaries of his metropolia of Lviv. But due to Soviet domination of that region, his presence there and any such exercise of ecclesiastical jurisdiction within this territory are at present out of the question.

The Pope points out that if the Ukrainian Patriarch could not exercise his jurisdiction within his own territory, but wished to exercise his patriarchal rights outside of his own territory, he would be asking for powers that no other Catholic patriarch now enjoys. The Pope poses the clinching argument in the form of a question: «Who could prevent other patriarchs from seeking to enjoy the same faculty of extending their own competency beyond the limits of the territory and the prescriptions of canonical laws by which their authority is at present defined?»

His final argument skirts what is apparently the major consideration in the mind of Cardinal Villot and the «small commission of Cardinal Fathers. The Pope turns with great feeling towards the suffering Ukrainians in the USSR «who have been forced to silence thus far for fidelity to their own Faith.» He suggests that their suffering would increase if a patriarchate were granted to them. One cannot help but ask the sardonic question: «When the Ukrainian Catholics in the Ukraine have for over 25 years suffered all imaginable persecutions, even including the complete disolution of their Church, is there any more suffering possible for them to endure?» As one reads this section of the Pope’s letter, it is difficult not to conclude that there are two main reasons—vaguely hinted at but not explicitly mentioned—which account for the refusal to create a Ukrainian Patriarchate. That the Pope is concerned about the suffering Ukrainians in the USSR no one can doubt. But it cannot be denied that Vatican politics with Moscow play a greater role in formulating the answer given to Metropolitan Slipyj than the canonical reason provided.

Why did the Pope ask Metropolitan Slipyj to send a new report giving all the arguments that he and his bishops felt warranted a patriarchate to Jean Cardinal Villot, the Vatican’s Secretary of State? Villot is also, as the Pope mentions in the letter, the Prefect of the Council for the Public Affairs of the Church. Canon 202 of Cleri Sanctitati (the Eastern Catholic canon law on Persons, promulgated on June 11, 1957 describes this Council as the agency that deals with setting up new divisions of church order when these would touch the affairs of civil governments. «Especially does this Congregation have responsibility for those affairs which fall under its competence by the Supreme Pontiff through the Cardinal Secretary of State in a special manner for those which touch civil laws and refer to pacts entered upon with nations.»

Anyone can see that the question of a Ukrainian patriarchate touches upon the Vatican rapprochement that the Pope’s ambassador to the Iron Curtain countries, Archbishop Agostino Casaroli, has been pursuing within the past few years. When Jan Cardinal Willebrands, head of the Secretariat for Promoting Christian Unity, represented the Pope at the enthronization of Patriarch Pimen of the Russian Orthodox Church in June, 1971, the newly-elected head of that Church chose that occasion to joyfully reiterate the announcement of the complete liquidation of the Ukrainian Catholic Church, or rather, as the Patriarch put it, «the triumphal return into the Orthodox Church in 1946 of the Uniates who had been forced into union with Rome at the Union of Brest, 1596.» Not a word of protest was registered then or afterwards by Cardinal Willibrands or Cardinal Villot. (This silence on Rome’s part about the violent destruction of the Ukrainian Catholic Church in the Ukrainian S.S.R. is clearly a matter of policy. With her great sensitivity for history and protocol, the Vatican’s official publications studiously took no note, made no mention of the sorrowful 25th anniversary of the psuedo-Council of 1946 which marked the end—for Moscow’s purposes—of the Ukrainian Catholic Church). Rome seems to be playing the perennial game of politics. To gain some concessions, especially for the Latin Catholics in Czechoslovakia, Lithuania, Poland, Rumania, and Russia, the Ukrainian Catholic Church must not bе allowed to take on new life. The Soviet authorities fear any native, popular movement, especially when it is deeply religious and bound in its allegiance to a center outside the USSR ! like the Vatican.

The more impelling (although not explicitly stated) reason for refusing the patriarchate is the fear on the part of the Roman Curia of what would happen in predominately Roman Catholic countries if a Ukrainian or Melkite patriarch and his synod were to have jurisdiction outside of the home territory, embracing his faithful wherever they might reside. The Pope registers his alarm in these words: «Furthermore, the problems which could arise within the Catholic Church Itself may be easily foreseen if such patriarchal jurisdiction, detrimental to other existing canonical jurisdictions, were to be recognized in those territories.»

For years there have lived in Poland 300,000 Ukrainian Catholics («Ukrainskyj katolycyzm u sviti.» Visti z Rymu. Rome, May 20, 1970, p. 12.) without a bishop of their own rite. Cardinal Wyszynski has bitterly opposed any Catholic ecclesiastical jurisdiction in Polish territories other than that given to him and his Polish Latin rite bishops. The pressure exerted in the U.S.A. and Canada by American bishops and Rome itself to retain as long as pоssible the Eastern-rite Catholic inferior jurisdictions (called exarchates or eparchies) answerable directly to Rome, are well known to all Utter uniformity of church discipline, liturgy, and practice creates a situation with few problems. To be sure if the Church took seriously the solemn declaration of 2,600 bishops in an Ecumenical Council that all rites in the Church are of equal dignity, this would make for many changes in curial circles. But unless the following words were meaningless, a revolu­tion was in fact launched by Vatican II: «For this reason [this Council] solemnly declares that the Churches of the East…fully enjoy the right and are in duty bound to rule themselves. Each should do so according to its proper and individual procedures…» (No. 5 of the Decree on the Easten Churches.)

The Pope clearly saw that granting a patriarchate to the Ukrainian Church would displease the Soviet authorities and the Russian Orthodox Church  dignitaries. It does not make much sense to have a patriarch who can not rule within his own patriarchate. But would a newly appointed patriarch (whoever he might be) ignore the million and a half Ukrainian Catholics living throughout the rest of the world? Or did Rome really think Eastern Catholics were of the same dignity as Roman rite Catholics and hence had the right to be ruled by their own bishops irrespective of preferences show by the majority of Roman Catholics and the stranglehold now exercised by the Congregation for the Eastern Churches? Can one imagine, for example, what would happen in America if Eastern bishops could ordain married men according to their ancient custom of a married clergy? No, a Ukrainian patriarchate is simply out of the question. It would cause too many problems for other «duly constituted jurisdictions»—that is, the Roman Rite !

And so the whole affair is dismissed, by a Roman tour de force. The canon law binding upon Eastern Catholics since Cleri Sanctitati and the latest interpretation of March 25, 1970 (the Declaration, «Apostolica Sedes declares that no patriarch and his synod can exercise any jurisdiction outside his territory. The Pope entreats Metropolitan Slipyj and his bishops and people to accept his verdict, since «it is clear by law» that Ukrainian Catholic bishops cannot, outside of the Ukraine, be under the rule of a patriarch and his synod.

For many Ukrainians the Pope’s letter will be a disappointment. They had felt confident that he would grant them a patriarchate as a necessary means to continue as a unique Eastern Church within the Catholic Church. The real issue is not whether or not to have a Ukrainian patriarchate. The real issue is to bring the Ukrainian Catholic Church to awareness of the autonomy that is theirs already. There is no question here of the Pope granting anything. Rights to rule their Church autonomously have been enjoyed by the Ukrainian major-archbishops and their bishops in synod from the days of the Metropolia of Kiev—then of Halych—and finally a recognition of the Metropolia of Lviv in 1807 to be the successor of the ancient See of Kiev-Halych. These rights were solemnly guaranteed by Rome at the Union of Brest in 1596 and reaffirmed once again by the Vatican Council II in the Decree on the Eastern Churches.

Article 7 of this Vatican II decree, like Cleri Sanctitati. recognized that a major-archbishop is equivalent to a patriarch. This means that in substance the Ukrainian Catholic Church has everything, according to its ancient rights and privileges, everything that all other Catholic patriar­chal Churches, such as the Melkite, Armenian, Coptic, Maronite, have. To further remove any doubt in anyone’s mind, we have the statement from the Sacred Congregation for the Eastern Churches dated December 23, 1963 which declares that the Ukrainian Metropolitan of Lviv, Joseph Slipyj, is a major-archbishop in accordance with Cleri Sanctitati therefore equivalently a patriarch—at least in terms of his administering the Ukrainian Church.

The Pope has refused to establish a Ukrainian patriarchate. But what is, at stake is a totally different question—one which he himself and the Eastern Churchsi canon law have already answered. The Ukrainian Catholic Church, being under a major-archbishop, now possesses all the powers to rule itself as a particular Church through a type of synodal administration according to its ancient rights and privileges.

A further question and the really crucial one here is: Does an Eastern Patriarch or Major-Archbishop have jurisdiction only within his own territory? This is so important that it merits a bit of historical development.

The principle of jurisdiction limited to defined territories was established at the Ecumencial Council of Constantinople I (381) and reiterated in more specific form at the Council of Chalcedon (451). Cleri Sanctitati (Canon.240, #2) and the Decree on the Eastern Churches (no. 9) restrict the jurisdiction of patriarchs and major-archbishops to their defined territories without citing any documents to prove the authenticity for such a tradition in the Eastern Churches.

The fact is that both the Eastern patriarchs and the Western patriarci the bishop of Rome, have constantly violated this principle of territory. Tb reason is found in the Eastern Churches Canon Law itself. Cleri Sanctitati explicitly states that the principle of territory holds «unless some other reason demands otherwise from the very nature аt the case or constituted by some right, («Nisi aliud ex natura rei vel jure constet.» Can. 326, #2).

A very concrete case, an exact parallel to that of the Ukrainian Major-archiepiscopate, is found in the seventh century when in the Synod of Trullo (692) it was decreed that the Cypriotes who fled from Arab persecution ili Cyprus to take up residence near Constantinople were to be under the jurisdiction of their own Major-Archbishop and not under that of the Patriarch of Constantinople in whose territory they now lived. This may well be the first case of double jurisdiction in the same territory. But it can be multiplied by innumerable examples. How many times has the Latin Church set up its own jurisdiction in Eastern lands because their faithful had either migrated there or because Latin missionaries had made converts to the Latin rite of the native Eastern rite Christians or non-Christians The examples are clear: the extension of Latin rite jurisdiction to such Eastern lands as Palestine and the Near East during and after the Crusades, in India, side by side with the Eastern Malabar Christians, in Egypt, and in Ethiopia.

In Lviv itself there had existed for centuries three jurisdictions within the very same territory: a Ukrainian Catholic Archbishop, an Armenian Archbishop, and a Latin rite Archbishop. The question which should be asked is why does the Pope of Rome suddenly call upon the principle of territory to restrict the Ukrainian Church in its demands for autonomy to exercise jurisdiction wherever Ukrainian Catholics reside when for centuries the good of souls has dictated that this out-dated principle of territory be ignored?

To appeal solely to this principle and to forget the good of the faithful is to play legal games and to forget that the Church is the Body of Christ. Jurisdiction is given to help the faithful grow in Christ. When modern circumstances of life under Communism have created situations in which a Church of six million cannot function according to ancient rules, then the good of the faithful clearly demands that rules be changed—in fact, that they be automatically Ignored because a greater principle is at stake—the good of the faithful demands another principle.

The Holy See has already recognized that Major Archbishop Joseph Slipyj enjoys jurisdiction over his Ukrainian faithful wherever they reside. Article 18 of the decree of Vatican II on Eastern Churches prescribed a new marriage form allowing any Catholic validly to marry an Orthodox in an Orthodox Church. The Latin rite Archdiocese of Detroit asked the Holy See when this new provision obliged Ukrainian and Ruthenian Catholics in the U.S.A.: whether from January 22, 1965 when Pope Paul VI ordered the new legislation, or from April 7, 1965, the date when Major-Archbishop Joseph Slipyj decreed it to be in force for the Ukrainians. The Sacred Congregation for the Eastern Churches replied «that the Decree for the Eastern Churches began to oblige the Ruthenians of the United States on January 22, 1965. It began to oblige the Ukrainians of the United States on April 7, 1965.» This would indicate that Major-Archbishop was, by his ruling, exercising extra-territorial jurisdiction over the Ukrainian Catholics wherever they reside.

Another example of the relationship between Patriarchs (including Major-Archbishops) and their bishops living outside of their limited territory was clarified in the Declaration, «Apostolica Sedes» of March 25, 1970. It was decreed that bishops may participate with deliberative vote in all patriarchal synods both for the election of a new patriarch or of new bishops or for any other synodal business. The Patriarch and the synod were to submit three candidates for bishoprics outside of the patriarchal territory. Yet a few weeks later, on April 10, 1970, Cardinal de Furstenberg communicated the decision of the Pope that the Ukrainian bishops, when they met together, did not constitute a synod but only «a conference of Ukrainian bishops.» The following spring of 1971 the Holy See clearly disregarded its own Declaration, and appointed two Ukrainian auxiliary bishops for the Archdiocese of Philadelphia without any consultation from the Major-Archbishop or his synod.

A noted Eastern canonist teaching at the Pontifical Oriental Institute, J. Rezac, S.J., argues in a recent article («His Extension of the Power of Patriarchs and of the Eastern Churches in general over the faithful of their own Rite,» in Concilium. 8/5;1969) that the jurisdiction of patriarchs and major-archbishops must be extended outside of the limits of their own territories. His basic reason is that the Mother Churches are obviously more capable of taking care of their own faithful. Such church leaders are able not only to obtain capable priests and bishops who know the traditions of their Church, but they will zealously maintain and foster their ancient rights and customs. The Church is not a legal entity but a living organism whose health must be determined by the spiritual assistance given to the individual members. Patriarchs have a moral duty to their faithful to take care of them; but this means they must enjoy jurisdiction over those faithful wherever they live. The Church has changed much and with so much intermingling of nationalities in today’s world, the personal aspect is more important in questions of jurisdiction than the principle of territory. Another reason Fr. Rezac gives flows from the principle propounded by Vatican II that insists so strongly on the observance of subsidiarity. If a lower unit, a person, or a community, can effect something with efficiency, there is no need to appeal to a higher authority. Surely a Synod of Ukrainian bishops under the Major-Archbishop is more capable of knowing and meeting the needs of their own people than the Eastern Congregation headed by a Belgian Latin rite Cardinal, whose secretary is an Italian Latin rite Archbishop. Another reason is the ecumenical dimension. If the Catholic Church is sincere about showing Orthodox, Anglican, and Protestant Christians that she respects their true ecclesial elements—and for the Orthodox the basic forra of Church administration is the patriarchal system—Rome will have to back up its high-sounding rhetoric about the respect it professes for the patriarchal form of administration by recognizing that form as viable and allowable for the Eastern Catholic Churches.

The Orthodox have found from experience that such a patriarchal system is more effectively pastoral and produces greater good when each Orthodox Patriarchal Church is allowed to extend its jurisdiction outside of its territory to wherever the faithful of their respective Churches live. If the Orthodox were to unite with Rome, would the Pope of Rome refuse the Patriarchal Orthodox Churches jurisdiction over their faithful, in America because this was outside of their patriarchal limits?

The ultimate reason that summarizes all of the foregoing is that the good of the Ukrainian faithful demands that the Ukrainian Catholic Church not be given something new to better assist its people, but that the good of the faithful demands the full recognition of what has been an integral part of the rights of the Ukrainian Church since the Union of Brest in 1596 The Roman Catholic Church has stated for decades and reaffirmed with special vigor at Vatican II that the Eastern Catholic faithful be ruled by the leader; of their respective Churches according to their ancient rights and privileges.

This is to make the Church truly Catholica allowing a richness of diverse forms of liturgical, canonical, theological, and spiritual expression flowing from the particular Churches that develop in Christlike charity and harmony with their sister-Churches, all under the loving service of the head of the Church of Rome. Then jurisdiction will be seen not as power to be jealously held on to and fought for, but an opportunity to give greater service to Christ’s flock. Only by recognizing the autonomy that the Ukrainian Catholic Church always had the right to exercise will the Ukrainian Church grow dynamically as a part of those Eastern Churches, that the Catholic bishops at the Second Vatican Council «solemnly declared… fully enjoy the right and are in duty bound to rule themselves» (no. 5). If the Ukrainian Catholic Church cannot rule itself under its Major-Archbishop and his synod of bishops but must continue to be legislated for by the Eastern Congregation, the Ukrainian Church will be extinct in a few years together with the other Eastern Catholic Churches. The Roman Church will have ceased to be Catholic and a particular Church will wrongly claim to be the universal Church founded by Christ. But history will rise up to haunt that claim.

English translation of Pope Paul`s Letter

To Our Venerable Brother Joseph of the Holy Roman Church Cardinal Slipyj
Major-Archbishop of Lviv of the Ukrainians

 SUPREME PONTIFF PAUL VI

Our Venerable Brother greetings and Apostolic Benediction

The respect and the greatness of the paternal love which We have for you as well as the difficulties and the importance of the question which you and the other Ukrainian bishops have brought to Us have impelled Us to institute a new and most thorough review of the petition presented by you concerning the establishment of a Ukrainian patriarchate.

Because of this as well as to enable a full examination of the question» Jean Cardinal Villot, Our Secretary of State and Prefect of the Council for the Public Affairs of the Church, requested that you prepare a written report expounding once again all the arguments which in your opinion and that of the other Ukrainian bishops should be considered in reviewing a matter of such great importance.

It was your pleasure to comply with this request and you chose to submit an authoritative exposition together with the opinions of almost all of the Ukrainian bishops.

It seemed to Us, however, that the entire question should be submitted to a detailed examination and study of a small commission of Cardinal Fathers. At a meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on the 22nd day of the past month of June, the members, of this commission explained from every possible angle the conclusions that they arrived at from their examination of the question assigned to them.

Having seriously weighed before the Lord the opinions of the Cardinal Fathers, even though Our own mind was most inclined to accept your petitions, nevertheless, We have come with difficulty once again to the conclusion that it is Impossible, at least at this time, to establish a Ukrainian patriarchate.

There are canonical, historical, spiritual, and pastoral reasons which, due to contemporary circumstances, do not, alas, permit Us to satisfy the wishes and desires of the Ukrainian Catholic hierarchy.

Firstly, it is to be noted that the canonical discipline of the Eastern Churches which now has binding force—and which has also been confirmed by the conciliar decree Orientalium Ecclesiarum and the explanatory note [«Declaratio»] concerning the word «aggregatus» given on the 25th of March 1970—limits the jurisdiction of patriarchs within the boundaries of their own territory. Given the present norms now in force, it is impossible to foresee whether reinterpretetion and accomodation of the Eastern canonical law could bring about certain contemplated changes in the existing canons.

Wherefore, if in these present times a Ukrainian patriarchate were to be erected, this would give sudden birth to a canonical question of an entirely peculiar seriousness. Nonetheless, taking into consideration the sorrowful conditions in which your most noble and to Us most cherished fatherland finds itself at the present time, it would not be a question here of extending the legitimate exercise of patriarchal rights and duties beyond the territory of the patriarchate—a thing which would certainly result in the head of this particular patriarchate being granted greater authority than that which the other patriarchs now enjoy—but it would be rather a recognition of the possession of this kind of rights exclusively beyond the boundaries of the patriarchal territory. By the same token because of reasons which touch Our heart with the greatest grief, it would then follow that this particular patriarch at present would lack the possibility of exercising jurisdiction within the very limits of his own territory. Furthermore, the problems which could arise within the Catholic Church itself may be easily foreseen if such patriarchal jurisdiction, detrimental to other existing canonical jurisdictions, were to be recognized in those territories. In addition, who could prevent other patriarchs from seeking to enjoy the same faculty of extending their own competency beyond the limits of the territory and the prescriptions of canonical laws by which their authority is at present defined? On the other hand, diligent consideration must be given to situations which may result therefrom to Ukrainian Catholics who have been forced to silence thus far for fidelity to their own Faith in countries in which they live but which do not recognize the legitimacy of the Ukrainian Church. Would not the status of those Christian faithful, who at present distinguish themselves by their sincere faith, be rendered more difficult if a new patriarchate were to be erected publicly in foreign lands whose patriarch would openly take upon himself the task of defending their rights and hopes yet could not share their fate and alleviate it by his own presence?

Venerable Brother of Ours, since you know well of Our paternal and loving solicitude toward you and toward the Catholic Church of the Ukrainian Rite and also of Our participation in all the spiritual vicissitudes of this Church, We are full of confidence that you will accept with just evaluation the conclusions which We have now communicated to you.

Communicating this to you, We beseech and pray from Almighty God for you and all your labors a great abundance of heavenly graces and as a token of this We lovingly bestow in the Lord Our Apostolic Benediction upon you, Venerable Brother of Ours, and upon the entire Catholic Church of the Ukrainian Rite, most dear to us.

Given at Rome at Saint Peter’s, the 7th day of July on the Feast of-Saints Cyril and Methodius, 1971, in the ninth year of Our Pontificate.

Pope Paul VI.

Лист Папи Павла VI до Блаженнішого Йосифа Сліпого

Преподобному Нашому Братові, Кардиналові Святої Римської Церкви Йосифові Сліпому, Львівському Верховному Архиєпископові Українців

Папа Павло VI

Преподобний Наш Брате:
Поздоровлення і Апостольське Благословення

Пошана й велика братня любов, що ними Тебе наділяємо, як теж трудність i важливість питань, що з ними Ти й інші українські владики звернулись до Нас, спонукали Нас до переведення поновного й якнайбільш уважного розслідування поданого вами прохання про створення Українського патріярхату.

Спонуканий тою причиною, як також і тому, щоб це питання розглянути основно, кардинал Йоан Війо, Наш секретар стану, а також префект Ради публичних справ Церкви, звернувся був до Тебе, щоб Ти подав на письмі звідомлення, в якому були б подані повністю усі аргументи, що їх Ти, як і інші українські єпископи уважали б такими, що мали б бути узгляднені при переоцінці цієї справи у так важливому моменті.

Відповідаючи на це запрошення, Ти вважав за відповідне переслати важливе своїм авторитетом вияснення враз із опініями майже всіх українських єпископів.

Ми однак вважали за відповідне передати ту цілу справу для точного розслідування і студії певному малому зборові отців кардиналів. Вони рівно ж предложили заключення порученого їм розслідування й пояснили їх /заключення/ всесторонньо на зібранні керівників ресортів Римської курії, що відбулось минулого місяця, дня 22-го червня.

Недовго після цього, Ми коли зважили перед Господом опінії отців кардиналів, хоч у душі схильні були приняти Твоє прохання, прийшли однак до висновку, знову з жалем, що – принаймні у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріярхату.

Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ, не дозволяють Нам задоволити мольби і прохання католицької ієрархії українців.

Поперше треба взяти до уваги, що канонічна практика східних /Церков/, яка тепер зобов’язує і яку, до речі, потвердили соборовий декрет «Про Східні Церкви» і «Деклярація» про термін «аґреґатус» проголошена дня 25-го, місяця березня, року 1970-го, визначує юрисдикцію патріярхів внутрі границь власної території. Неможливо передбачити чи провірка і достосування канонічного права східних /Церков/ зможе взяти до уваги певні намічені зміни зобов’язуючих /тепер/ норм.

Тому, якщо б під сучасну пору був створений український патріярхат, то з усією певністю виринуло б канонічне питання особливої вагомости. Крім того, коли взяти до уваги болючі умовини, що в них зараз находиться Твоя дуже шляхотна і Нам дорога батьківщина, то в цьому випадку не йшлося б про поширення законного виконування патріярших прав і обов’язків поза територією патріярхату – що, однак в дійсности заіснувало б, якщо б той, хто очолював би такий патріярхат, одержав би більшу владу, як ця, що мають її тепер інші патріярхи – але було б допущенням виконувати /їх – ці права й обов’язки/ виключно поза межами його території. По суті й в наслідок причин, які пронизують мою душу найбільшим болем, могло б так статися, що під сучасну пору патріярх був би позбавлений можливости виконувати юрисдикцію внутрі самих границь своєї території. Можна легко передбачити труднощі, що постали б у самій Католицькій Церкві, якщо б була визнана патріярша юрисдикція на територіях, які підлягають іншим канонічним юрисдикціям. Крім цього хто може заперечити, що інші патріярхати не захотіли б скористатись з такої можливости, щоб поширити власну владу поза границі /своєї/ території і /поза/ приписи канонічних прав, що ними зараз визначується; їхня влада? З другої ж сторони, належить також; узгляднити розсудно, які це може мати в майбутньому наслідки для українців католиків, що досі змушені до мовчанки задля вірности своїй вірі, бо живуть на землях на яких в сьогоднішніх умовинах не визнається законного існування Української Церкви; чи не погіршився б стан цих вірних христіян, що відзначились щирою вірою, якщо на чужих землях був би публично установлений новий патріярхат, який отверто оборонявби їхні права і надії, без того однак, щоб бути співучасником їхньої долі й улегшувати її своєю присутністю?

При цій нагоді, Преподобний Наш Брате, прийми запевнення Нашої певної, повної батьківської опіки й любови до Тебе й Католицької Церкви українського обряду, як також Нашої духової участи в усіх труднощах цеї Церкви. Ми віримо з певністю, що станеться так, що рішення, що Ми його оцим Тобі подали до відома, Ти зволиш приняти в дусі об’єктивної оцінки речей.

Коли про це Тебе повідомляємо, прохаємо в наших молитвах у Всевишнього Бога повноти багатств, небесних ласк для Тебе й для всіх твоїх починів, і у сподіванні на ці ласки пересилаємо Тобі, Вельмишановний Наш Брате, і цілій Католицькій Церкві українського обряду з любов’ю в Бозі Апостольське благословення.

Дано в Римі, у св. Петра, дня 7, місяця липня,
у свято святих Кирила і Методія, року 1971.
У дев’ятому році Нашого понтифікату.

Папа Павло VI

Документи нашої доби

Янґставн, 10 березня, 1971
До Високопреосвященного Архиєпископа
Кир Амврозія Сенишина
Митрополита Українців Католиків у ЗСА у Філадельфії, Па.

за посередництвом
Уряду о. Шамбеляна
Лева Адамяка
у Янґставні, Огайо.

Справа: запрошення Блаженнішого Кир Йосифа Кардинала Сліпого до Архиєпархії в цьому 1971 році.

Ваше Високопреосвященство:

Ми, миряни — члени Української Католицької Парохії в Янґставні, довідуємося з часописів, що Верховний Архиєпископ Кир Йосиф прибуде до Канади на відвідини при кінці весни в цьому році.

Ми разом у співпраці з парохіянами наших Церков в Клівленді та Пітсбурзі дуже бажаємо вітати Блаженнішого у наших містах. Ми приступаємо до приготувань величавої візити живучого символа оборони нашої УКЦ в особі Кир Йосифа, щоб тим актом освітлити незламну боротьбу УКЦ і Українського народу проти нечуваного в історії атеїстичного терору і народовбивства у Совєтському Союзі, щоб піднести ім’я Української Церкви й народу в очах Американського середовища, та щоб піднести ентузіазм наших парохіян до нашої Церкви і нашого народу.

Щоб візита Кир Йосифа в Америці була величавою та символічною ознакою нашої гармонійної співпраці і нашої сили, ми, громада Філадельфійської Єпархії, дуже просимо Вашу Ексцеленцію запросити Кир Йосифа до наших парохій.

Офіційні запросини Вашої Ексцеленції та відвідини Блаженнішого по наших парохіях звеличить нашу Церкву не лише по наших громадах і в очах Американської спільноти, але також в очах наших молодших поколінь для слави і єдности нашої Церкви і народу.

Наша Церква завмирає. Наші парохії бідніють. Наша молодь відходить від нашої Церкви і ми станули над берегом пропасти нашого національного і церковного існування. Ми стоїмо над нашою могилою.

Візита Кир Йосифа збудить приспані душі, зелектризує наші збайдужілі громади до повної живучости, та защепить наші душі новим динамізмом до нашого активного існуванням. Розвиток і слава нашої Церкви є також гордістю Вашої Ексцеленції. Ми віримо, що Ваша Ексцеленція використає таку імпозантну нагоду для піднесення духового життя наших парохій.

В імені: УККА – відділ Янґставн
Т-ва СУМА – відділ Янґставн
Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ – відділ Янґставн передаємо і посилаємо це прохання з виявами пошани до Вашого Високопреосвященства
др. Олександер Сидоряк, голова
Володимир Мисів, секретар

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

6 грудня 1970
До їх Святости Папи Павла VI
Ватикан

Ваша Святосте І

Я звертаюся до Вас від імені Української Католицької Церкви. Хоч я не народився українцем, прийняв свячення у Візантійському обряді. Я є Ісусовцем, котрий одержав докторат у східній теології у Понтифікальному Східньому Інституті у Римі і тепер викладаю теологію у Фордгамському університеті. Можливо, в зв’язку з моєю педагогічною діяльністю або через мою ролю як редактора «Діяконії», я дуже занепокоєний станом Української Католицької Церкви.

Шість мільйонів українців, розсіяних по цілому світі, тепер вимагають, щоб Ваша Святість признали їх Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого як Патріярха їхньої старовинної Київо-Галицької Митрополії. Я виголосив багато промов і писав статті для Українських Католицьких слухачів в Америці і Канаді. Я вважаю, що українці-католики повинні бути менше під домінацією Східньої Конгрегації, а повинні користуватися більшою автономією для. того, щоб вони могли й далі існувати і розцвітати в діяспорі і на батьківщині.

Певно, що Верховний Архиєпископ, відповідно до Апостольського листа з 2 червня; 1957, Клері Санктітаті, має те саме право і владу, що й патріярх. 23 грудня 1963 року, Священна Конгрегація для Східніх Церков на питання чи Український Митрополит зі Львова може уважатися як Верховний Архиєпископ, згідно з дефініцією Клері Санктітаті, дала позитивну відповідь.

Декрет II Ватиканського Собору «Про Східні Церкви», опублікований Вашою Святістю 21 листопада 1964 р. – параграфи 7-11, передбачав відновлення патріярхального синоду – як традиційної форми управління, де є патріярхати /і рівнозначно, де є верховні архиєпископати/. Собор навіть висловив велике побажання, щоб були створені нові патріярхати, де в цьому є потреба.

На підставі моїх студій церковної історії, зокрема вивчення розвитку централізації всіх Східніх Церков під Апостольським Престолом і дослідження питання про узурпацію їх традиційних прав і їх форм самоуправи, я переконався, що Українські і Мелхітські Церкви є дві існуючі церкви, які могли б і повинні дістати те, що II Ватиканський Собор принайменше дозволив їм у теорії: а саме, цілковите відновлення патріярхального синоду, як звичайну форму самоврядування. Це включало б, через синод всіх єпископів з патріярхом, у випадку Української Церкви – з Верховним Архиєпископом, встановляти власні закони в тих місцях, що були традиційно признані Апостольським Престолом в першому тисячолітті. Це, на мою думку, також включало б право, щоб такі синоди вибирали своїх єпископів, тим самим покінчити з назначуваннями Апостольського Престола.

Історію римської централізації можна зрозуміти як історичний розвиток, що привів до розуміння одної, католицької, апостольської церкви що є рівнозначне з Римсько-латинським патріярхатом. Коли Папа Іннокентій III, після; Хрестоносних походів завоював стародавні східні міста, як наприклад, Александрію, Константинопіль, Антіохію і Єрусалим то він установляв латинські патріярхати, якими керували латинські прелати. Тому було самозрозумілим, що ці ново-признані патріярхи повинні були одержати призначення від управляючого папи. Але в XVI і XVII столітті, коли деякі православні єпископи з’єдналися з Римом, ця сама ментальність була застосована й до виборів всіх східних католицьких єпископів і патріярхів. У 1588 році Папа Сикст V узалежнив всі провінційні /включно і патріярхальні/ синоди від затвердження Апостольського Престола.

Східня Конґреґація у своєму ставленні до східніх католиків в Америці дотепер ігнорувала особливі обряди і традиції в країні, де є більшість римо-католиків. Найліпший приклад цього є цитат з листа 23 липня 1934 року до єпископа Такача, єпископа Уніятської єпархії у Пітсбурґу. Цей документ був підписаний Люїджі кардиналом Сінцеро, секретарем Східньої Конґреґації, в якому кардинал хотів посилити декрет 1924 року, «Кум Дата Фуеріт» і також подібний декрет 1929 року, який наполягав на встановленні целібату для священиків Східнішого обряду католиків в Америці і Канаді. Свої погляди він пояснював так: «Тому що в США існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість. Тому то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть в розрізу звичаями і традиціями католиків в США, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.» Цей болючий коментар – це документ Конґреґації без найменшого респекту до обряду, якої речником вона являється.

Подібне наставлення виявив теперішній Префект Східної Конґреґації Кард. де Фюрстенберґ, коли 1 грудня 1969 року він заявив Кардиналові Сліпому, що Синод Українських Католицьких Єпископів що відбувся в Римі від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року є недійсним.

II Ватиканський Собор зазначає, що церква це Божий люд, це паломники в пустелі життя, що зустрічаються з Богом під час напружень які можуть бути розв’язані тільки в дусі пошани до своєрідної особливості другої людини і стремління служити ближньому наслідуючи нашого Провідника і Царя Господа Ісуса Христа.

Декрет Східніх Католицьких Церков керується цим основним вченням діянь Святого Духа зважаючи на особливості різних культур і народів, і цим самим толеруючи великі різниці в звичаях, літургіях і формах адміністрації.

І на це я хотів би звернути увагу Вашої Святости, а саме на прагнення українців в Америці і Канаді а також і в цілому світі, здобути більшу автономію в адмініструванні іхньою церквою. Продовжувати керування їхньої Церкви декретами Східньої Конґреґації, це означає кінець існування цієї церкви, або ще гірше, в зв’язку з скандалом для православних і других не-католиків – це означає звести цю прославлену Церкву, яка натерпілася так дуже, виявляючи свою любов до Святішого Отця, Наслідника Христа на землі, до музейного експонату. Це поглибить безодню, яка існує в світі Східніх Церков між римською теорією і існуючою практикою.

Я молюся, щоб у цьому листі не було ніякого тону зарозумілости. Цей лист написаний в дусі молитви і щирости не-українцем щиро заінтересованим, щоб Церква Христа сяяла ще ясніше як провідне світло маяка для всього людства.

Я залишаюся
з глибокою пошаною як Твій син во Христі
о. Джордж Малоні

* * * * * * * * * * * * *

До їх Святости
Павла VI, Патріярха Заходу
Єпископа Риму, Першого поміж Рівними

Ваша Святосте!

Ми, студенти українського походження, в США, звертаємося до Вас в дуже важливій справі, а саме в справі установлення Київсько-Галицького Патріярхату. Українці-католики в Україні і поза межами України, моляться за днем, коли цей радісний момент буде проголошений. Всупереч заявам деяких членів Курії, таке рішення тільки скріпить духа і віру не тільки наших братів-католиків, але також наших братів-православних на Україні. Ми добре усвідомлюємо собі, що Ваша Святість дбає про духові блага повіреного Вам стада, ми одначе обстоюємо думку, що духові блага українських католиків можна найкраще задовольнити встановленням Патріярхату. Цей Патріярхат не тільки служив би приводом церковної єдности, але ми віримо, що коло нього згуртувалися б усі українці, православні, католики і протестанти.

Проте, Ваша Святосте, ми не можемо затаїти обурення і приголомшення з приводу акцій декотрих членів Римської курії в недавньому минулому, а саме Євгена кардинала Тіссерана і Максиміліяна кардинала де і Фюрстенберґа. Ці два мужі образили честь усіх українців, і тому ми тепер вимагаємо їхнього усунення з їх високих постів. Кардинал Церкви, який намагається заперечити честь народу, що найбільше витерпів у найновіші часи за Бога, нижче всякої критики, а коли він ще намагається це робити брехнею, пів-правдою, інсинуаціями, так як зробив кардинал Тіссеран, то це вимагає рішучої акції з боку Вашої Святости.

Вчинків кардинала де Фюрстенберґа, які йдуть у розріз з добром і Східних Церков, яких інтереси він повинен захищати, є забагато, щоб тут їх згадувати. Згадаємо кілька прикладів, щоб ілюструвати, що ця людина цілком некомпетентна, щоб займати свій високий пост. Кардинал де Фюрстенберґ в одній із своїх промов сказав, що асиміляція нашої Української Католицької Церкви в більшу Римо-католицьку Церкву є не тільки невідкличною, але дуже побажаною. Ми цього не бачимо. В ритуальній асиміляції, ми добачуємо відхилення, яке рішуче відкидаємо. Ми домагаємося наших старовинних прав і привілеїв, які датуються 988 роком, а саме автономної внутрішньої структури в нашій Церкві у формі патріярхату, жонатого священства, яке є традиційним у всіх Східніх Церквах, і вимагаємо покінчити з домінацією Священної Конгрегації для Східніх Церков, яка є опанована латинським клером і заступити її синодами Східних Церков. І ще раз, просимо Вашу Святість, установити Київсько-Галицький Патріярхат, який відповідає історичному титулові Митрополита Києва-Галича, що є рівнозначним з Митрополитом усієї Руси /або Рутенії/. Ця назва відповідає Україні а не Росії. Поки це не буде здійснене, багато енергії буде витрачено, яку можна б використати на конструктивну працю нашої Церкви. Це однак не здійсниться поки не встановиться патріярхат, бо ми вважаємо це необхідним для дальшого духового розвитку Української Нації. Ми не припинимо наших зусиль, поки наші домагання не будуть здійснені.

Олег Ільницький
Президент Української Студентської Громади

Текст меморіялів до Святійшого Отця від священиків і від мирян

5 грудня 1970 

Владика Люїджі Раймонді

Апостольський Делеґат до Сполучених Стейтів Америки

3339 Массачусеттс Авеню, Н.В.

Вашінгтон

 

Ваша Екселенціє,

В загрозливі часи, які переживає Українська Католицька Церква в Сполучених Стейтах Америки, ми, підписані священики Стемфордської Єпархії, бажаємо висловити наше занепокоєння з приводу теперішньої її ситуації і вияснити декілька стосовних факторів. Ми уклінно прохаємо Вашу Ексцеленцію взяти ці наші ствердження до уваги й переслати цей документ нашому Святійшому Отцеві Папі Павлові.

1. Під впливом Декрету про Східні Католицькі Церкви, що був прийнятий Другим Ватиканським Собором, рух за створення патріярхату Української Католицької Церкви, а тим самим і помісности, постійно зростає.

2. В зв’язку з посвяченням Собору Святої Софії в Римі усі українські католицькі Єпископи, за вийнятком одного, зібралися були під проводом Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого на ІV Архиєпископський Синод, що тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року.

3. Прийняті на тому Синоді постанови були широко розголошені українською пресою у вільному світі. І хоч українські вірні вважають їх для себе законом наші Єпископи однак їх не здійснюють.

4. Ця нерішучість у проголошенні законочинности тих постанов, що були прийняті на Синоді, створює все більше напруження в рядах вірних, що досягає тепер кризового моменту.

5. Без огляду на наші заходи внести замирання в цій ситуації ми не можемо більше контролювати наслідків цього напруження між вірними без співпраці зі сторони наших Єпископів; тим більше що з незрозумілих для нас причин наші Єпископи мовчать у цій справі.

6. Як священики що знають своїх людей ми можемо запевнити, що їхні дії в цій справі є спонтанні і заслуговують признання як змагання за справу, що піднесе релігійного духа й скріпить нашу церковну організацію. Будь яке намагання очорнити ці дії, наче б вони були інспіровані ворогами Бога й Церкви було б великою кривдою для наших вірних.

7. Ми глибоко стурбовані цілою ситуацією, і нам залежить на тому, щоби поділитись ось цим нашим занепокоєнням із Святійшим Отцем.

Ми маємо честь, Баша Ексцеленціє, залишитись з пошаною,

о. Михаїл Курило
о. Николай Дереш
о. Петро Огірко
о. Богдан Смик
о. Юрій Гнатишак .
о. Лев Ліщинський
о. Богдан Волошин
о. Ярослав Шуст
о. Михайло Горошко
о. Володимир Андрушків
о. Клементин Прийма
о. Зенон Павлович
о. Николай Вояковський
о. Володимир Ґавліч ЧСВВ
о. Павло Теодорович
о. Іван Мак
о. Андрій Назаревич
о. Онофрей Волянський

 

До Його Святости Папи Павла VI у Ватикані

Ваша Святосте!

Ми, миряни Української Католицької Церкви, прибули сьогодні, 5 грудня 1970 року, до Вашінґтону, щоб скласти Вашому Представникові, Архиєпископові Люїджі Раймонді вияви нашої льояльности до нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого і нашу підтримку рухові за патріярхальний устрій нашої Церкви.

Ми пригадуємо Вашу присутність і Ваші заяви з нагоди посвячення Собору Святої Софії у Римі минулого року, які нас втішили й підтримували в прямуванні до нашого патріярхату. Одначе, заяви Кардинала Тіссерана й виразна політична лінія Кардинала де Фюрстенберґа виявлені впродовж минулого року вразили й обурили нас і змушують нас висунути питання про ставлення Апостольского Престолу до нашої Церкви.

Відбуття Четвертого Архиєпископського Синоду української католицької Ієрархії в Римі /29 вересня – 4 жовтня 1969/ було відрадною подією, яку захоплено привітали й підтримали наші комітети в усьому світі. Але, як нам відомо, Кардинал Максимільян де Фюрстенберґ вважав за відповідне заявити, що цей Синод, – скликаний і відбутий згідно норм проголошених на ІІ Ватіканському Соборі, – був нелегальний і неважний. У висліді цієї незвичайної заяви, яку ми не розуміємо і ке сприймаємо, багато схвалених нашою Ієрархією на цьому Синоді постанов не були виконані членами Української Католицької Ієрархії у Сполучених Стейтах Америки.

Кардинал Тіссеран у свойому вражальному й занепокоювальному листі від 26 липня 1970 виявив свій погляд, що «Україна це не традиційна назва… у політичній історії», та що «немає історичного обґрунтовання для надання Київо-Галицькій єпархії особливого титулу». Яка гостра суперечність між цим історичним примітивізмом і словами, що Ви їх виголосили з нагоди надання кардинальської гідности нашому Митрополитові Кир Йосифові. Ви говорили про Вашу «глибоку пошану до нього й до усієї української нації». Ми не раз втішалися Вашою батьківською уважливістю у Ваших висловах про надання нам «високого представника /нашої/ єдности,… міцного осередка релігійного й національного життя», та Вашим заохочуванням до цієї нашої єдности, щоб ми були «національно живими». Ви пророкували нам розвиток і ріст у добрих і великих діях нашої «боротьби за збереження національної окремішности». Ми ніколи не припускали, що в коротці нам доведеться змагатися за цю окремішність з членом Вашого Папського двору.

Наставлення цих визначних представників Римо-Католицької Церкви, – неприхильне нашій Церкві й нації та загрозливе самому їхньому добротриванню. – Є цілковитим запереченням довгої низки освідчень і розумних дій у користь нашої Церкви, що їх виявили Ви й Ваші славної пам’яти попередники протягом останніх тридцяти років. Одначе ми воліємо, – замість бути розчарованими заявами Кардинала де Фюрстенберґа та Кардинала Тіссерана – звернутися до освідчень іншого пов’язаного з Конґреґацією Східніх Церков прелата, сина Сходу, Кардинала Акація Коусса. Він багаторазово стверджував, також у публікаціях, що Українська Католицька Церква повинна мати свій патріярхат.

Ми, звичайно, напружено свідомі й глибоко засмучені тим, що кардинали, які говорили й писали з такими прикрими наслідками про нашу Церкву, мали також успіх, використовуючи людські слабості в культивуванні духа сервілістичного кар’єризму серед деяких наших слабших ієрархів, як також серед деяких членів наших чернечих чинів. Господньою ласкою їхній вплив був незначний, але їхнє високе становище уможливило їм хибно представляти почування переважної більшости вірних українців-католиків, які є непохитними прихильниками Кардинала Кир Йосифа Сліпого як безсумнівного голови Української Католицької Церкви.

Ви, Святійший Отче, недавно писали до Генерального Секретаря У-Танта, захищаючи право усіх народів і громад на вільний розвиток, відповідно до їхніх матеріальних, інтелектуальних і духових спроможностей. Ви багаторазово стверджували Ваше переконання, що постанови ІІ Ватиканського Собору повинні служити «не так завершенню, як вирушенню до нових осягнень». Ви сказали, що «зерна життя посіяні з буття Церкви мусять зростати й осягнути повного достигання». Разом з іншими Отцями Собору Ви писали в Декреті про Східні Католицькі Церкви про Ваше «гаряче бажання заснувати нові патріярхати там, де виявиться потреба».

Немає необхідности пригадувати Вам про вірність, яку виявили українці-католики до. Престолу Петра і про жертви, які вони понесли задля єдности з цим Престолом, – хоч би тільки під час Вашого життя. Немає більш відданих синів і дочок Церкви, як ті чоловіки й жінки, які стверджують свою приналежність до українського обряду, і які визнають Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого за свого батька й провідника.

Чи Ви, Святійший Отче, можете сумніватися у правильності й потребі патріярхального устрою і правління для громади, яка нараховує шість мільйонів вірних? Українська Католицька Церква об’єднує багато більше число вірних аніж п’ять інших обрядів разом, – а вони пишаються патріярхальним устроєм. Справді, Українська Католицька Церква становить сімдесят п’ять відсотків усіх східніх християн, що нині перебувають у єднанні з Апостольським Престолом у Римі. Чи ж дивно, що при наявності цих підстав українці-католики зживають таких висловів, як «несправедливість» і «зрадливість», коли говорять про відношення Апостольського Престолу в останніх місяцях до нашої громади?

Святійший Отче, вже рішуче запізно на побожне красномовство. Надто часто представники Апостольського Престолу ламали приречення, не розуміючи, – як видається – ані Ваших, ані Святого Собору бажань. Сумніви, розчарування і журба, що їх переживали українські вірні останні дванадцять місяців були ще більш поглиблені дипломатією представників Апостольського Престолу, яка стверджувала побоювання, що Українську Церкву не тільки використовують і безоглядно вживають як пішака задля уявних здобутків, але що й саме добробуття Української Церкви фактично перекреслене із-за політичних користей.

Святійший Отче! Ви є цією єдиною особою, що спроможна змінити ці почування зневіри й розчаровання які глибоко огорнули нашу громаду. Тепер йдеться не про що менше, як тільки про віродостойність Апостольського Престолу і про єдність Католицької Церкви. Ватиканський Собор попіклувався про мандат на наш патріярхат. Наша Ієрархія згромаджена на Синоді формально проголосила своє бажання, щоб наша Церква була завершена патріярхатом. Наші вірні однодушно підтримують такий устрій. Не покидайте ж Української Церкви в добі, коли вона дає все нові лави чоловіків і жінок щоденно наражених на мучеництво за їхню християнську віру й їхню відданість Католицькій Церкві.

Подайте нашому Отцеві, Верховному Архиєпископові Кардиналові Кир Йосигаозі Сліпому, вияв Вашої охочости, щоб, – згідно зі східнім звичаєм і практикою, – наш патріярхат міг би бути проголошений в наступному році.

У печалі й надії,

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька

Правдою торгують і Господа зневажають

В католицькій газеті «Америка», з 3 грудня 1970 р. поміщено закінчення статті католицького священика Атаназіюса Армаоса, з Атен, під назвою «Бездітні священики». Автор, між іншим, ствердив, що: «наслідки церковного права в різних століттях і в різних краях були різні; вони приносили або славу і блиск великих святих, або встид і скандал; поширення Церкви Риму через аплікацію свого законодатства, латинського обряду і латинської мови, не було корисне для християн Сходу. Громади східніх католиків, які знайшлися в західніх краях, були змушені прийняти права латинського обряду із скандальним вислідом для цих вірних, ображаючи одночасно святі традиції Християнського Сходу. Ці прийоми в ЗСА загнали східньо-католицькі громади до православних».

Зміна обряду, яка наступає з власного переконання і власної свобідної волі людини, не задля якої-будь користи, ми не називаємо скандалом. Скандалом уважаємо обрядову агресивність духовенства одної церкви супроти вірних другої церкви; це є глум над Наукою Христа.

«Те саме право» – продовжує о. Атаназіюс – «може бути для відповідного часу необхідне, а в іншому часі воно може бути безсенсовне; воно може в той же сам час зберегти одну країну, а нищити другу країну, тому треба прослідити, чи партикулярний закон відповідає нашому часові і кожній країні; тому всі ми можемо і мусимо висловити свою опінію про це право в дусі любови до святої Матері-Церкви, беручи участь в її внутрішньому діялозі. Я переконаний – каже цей отець – що мовчанка гіпокрита є гірша, як пряма дискусія, на якій будується історія і яка інспірує синтезу».

Студії про аплікацію римо-католицького законодавства в Українській Церкві вповні підтверджують заключення цього вдумчивого грецького католицького священика. Нам стидно, що до подібного заключення ще й досі не дійшли поодинокі наші Єпископи, головно в ЗСА; вони дальше невільничо коряться дорученням, які опираються на аґресивне римське право, по наказу членів Конґреґації для Східних Церков, неґуючи рівночасно закони своєї Церкви.

Українські єпископи в XVI ст. зрозуміли шкідливість володіння над собою чужих церковних властей із Константинополя, Москви і Варшави. Вони вірили, що хіба Апостольська Столиця дасть їм охорону перед цими аґресорами і тому, в 1596 р. заключили Берестейську Унію з Римом. В цій Унії Папа Римський своїм підписом ґарантував непорушність і збереження прав Церкви Руси-України.

Однак ці надії на Рим завели. Апостольська Столиця не виявилася безкомпромісовим захисником прав українсько-руського обряду.

В протягу майже 400 літ польське католицьке духовенство, підлегле юрисдикції Папів, ранило тіло з’єдиненої з Апостольським Престолом нашої Церкви. Воно нищило Її мову, обряд, церковні, книги, практики, духове обличчя та впоювало ненависть серед українських католиків до їхніх братів православних. Любов ближнього для цих духовників не існувала. Інтриґами і підступом вони вносили роздор між наших Єпископів і нищили структуру єдности Української Церкви. Польські єпископи робили різного рода доноси на наших Єпископів до Риму, ставлячи під сумнів їхнє католицтво. Наші Єпископи, в міру можливостей, оборонялись перед Папами, але без задовільних наслідків на довшу мету.

Ця польська «Християнська Акція», по суті політична-імперіялістична, не зустрілась з потрібною реакцією нашого Єпископату, ані ефектовною поміччю Апостольської Столиці.

Під враженням розвалу цілої літурґічної структури нашої Церкви прийшли Замойський Синод 1720 р., відродження започатковане о. Маркіяном Шашкевичем, та Львівський Синод 1891 р. Ці події викликали сильніший спротив нашого духовенства і Апостольської Столиці проти «місійної акції» польського духовенства, націленої на знищення Української Церкви. Але процесу латинізації Церкви вповні не здержано , а тим більше не осягнено повороту до Її світлих традицій. Вона дальше залишилась літурґічно-обрядовою формою ані східньою, ані західньою.

Аж по першій світовій війні, під впливом великого львівського митрополита Андрея Шептицького, та заходів катедри обряду і літурґіки в Богословській Академії у Львові, під проводом тодішнього її ректора, нині Верховного Архиєпископа Йосифа , наша Церква ступила на шлях визволення з-під впливів латинського обряду та його агресії . До цього причинились також численні наші священики, овіяні Правдою Христовою, чеснотою, почуттям власної гідности, та любови до свого народу.

Однак противники Української Церкви ніколи не зрікалися свого лукавого наміру і чекали на догідні для себе обставини. Підчас і по другій світовій війні такі обставини для них знову заіснували. Польська ієрархія і державне московське православ’я, при помочі своїх урядів, кожний по своїй спромозі розгромили Українську Католицьку Церкву і підчинили ї своїм законам.

Драма Української Церкви поновилась. Головні актори драми, як і колись, рекрутуються з імперіялістичних театрів москвинів, поляків, мадярів. Свої, безкритичні послушники чужих опікунів і невільники адміністративних ніби «святих канонів», помагають співати надгробне Українській Церкві…

Які причини змушують їх до цього і яка це мораль? Про них невпинно йде гнівна розмова серед загалу вірних, росте згіршення і святий гнів, який може довести до скандалу, спричиненого інґеренцією чужих і чужим правом… Слушно твердить славний історик Тойнбі, що «людство нині осягнуло блискучі поступи в науці і техніці, але в моральності скотилося до трагічного рівня». І цей упадок, подвійна мораль серед духовних кругів і світських провідників, є основною причиною упадку авторитету.

Всі люди є грішні. «Один свят – один Господь» співаємо в церкві. Але чесні люди з гріхів неустанно двигаються, гріхом бридяться, а з непоправними грішниками-злочинцями не хочуть ні жити, ні зустрічатися, доки вони не виявлять правдивої поправи.

Якже ж тепер, у конфронтації моральности зі злочинністю можуть чесні християни хвалити зустрічі Голови Вселенської Церкви і його помічників із експонентами злочинного режиму Москви, якого члени самі мордували, або наказували вбивати сотні тисяч невинних людей лише тому, що ці люди належать до немосковських церков чи народів, які прагнуть свобідної волі. Невже теорією Макіявелі, а не Наукою Христа, руководиться провід Святої Церкви? Невже ціль освячує злі засоби до цілі? Виглядає, що так. Застановімся глибше над останньою зустріччю Папи Павла VI із А. Ґромиком. Там говорили про цілі і засоби.

В цій зустрічі говорено про: обмеження ядерної зброї, про паневропейську конференцію безпеки, про конфлікт на Близькому Сході і, врешті, про положення Католицької Церкви в СРСР.

Виходить, що Москві йдеться про те, щоб Папу вплутати в контроверзійні справи міжнародньої політики і зробити його своїм помічником, подібним до московського патріярха, та підірвати його авторитет.

Право на свободу думки в недоґматичних справах дозволяє нам твердити, що про повищі політичні справи Папа не повинен говорити із жодним політиком на приватній авдієнції, а радше залишити їх до обговорення своїм урядникам на форумі Об’єднаних Націй. Свої погляди на ці справи Папа повинен виявити явно «урбі ет орбі», так як це робив Папа Пій XII.

Українських християн зокрема непокоїть розмова Папи з Ґромиком про церковні справи. Які пропозиції висуває Москва і за яку ціну? Москві головно йде про те, щоб інші Церкви, в тому і Ватикан, визнали правосильність так званого Львівського Собору із 1956 р., який насильно, а в московському розумінні – правно, підпорядкував Українську Католицьку Церкву московському патріярхові. Вирішувати цю проблему проти волі і совісти Української Церкви ніхто не має права. Але Москва з Папою і його урядниками вже довго про цю справу дискутують. Одною із цілей цих розмов може бути таке: настроїти також українців проти Апостольської Столиці і проти Папи зокрема. Йдеться рівнож про підрив авторитету Папи серед всіх поневолених народів, і про переконання їх, що нині вже на нікого не можна надіятись.

Задля подібних причин емісарі Москви домоглися були у Ватикані зустрічі ватиканських гостей з Москви із Верховним Архиєпископом Української Церкви Йосифом, щоб посіяти підозри до нього серед нас, щоб створити прірву між провідником і його вірними. Прикро, що Ватикан на це пішов.

В тому самому часі, Папа Павло VI прийняв на авдієнції також польського кардинала Вишинського і кардинала Стефана Войтилу, у супроводі сімох польських Єпископів. Виглядає, що ці обі візити неприпадкові. Польські Єпископи вимагали від Папи поширення їхньої церковної юрисдикції на «одзисканих зємях», де зараз існують лише апостольські адміністратури. Папа обіцяв сповнити їхню вимогу, як лише Польща підпише договір із Західньою Німеччиною про усталення границі на Одрі-Нісі. Тут Папа діє як політик і руководиться становищем державних урядів.

Не знаємо, чи Папа бодай згадав польським єпископам про потребу відновити канонічну структуру Української Церкви, для 300 000 її вірних в Польщі. Польські Єпископи – також католики – на це не годяться. Вони наших людей латинізують в надії, що тим пізніше їх спольонізують. Вони узурпували нашу Перемиську Катедру і зліквідували нашу Перемиську єпархію. В Римі вони плетуть, що там, де зараз українці живуть, не було ніколи Української Церкви, отже її не можна тепер туди допустити, тимбільше, що тепер Українська Католицька Церква – кажуть вони – взагалі не існує… Це правдивий дух «пшедмужа» польського християнства. Так кардинал Вишинський і його єпископи проговорились, що вони визнають ліквідацію Української Католицької Церкви большевиками на т.зв. Львівському Соборі 1946 р. Вони також видвигають у своїх еляборатах «історичні» претенсії до східних земель аж до Чорного Моря, бо на цих землях існували колись польські єпархії.

Цікаво б знати, яке число «жимо-католікуф» на українських землях вони подали Папі. Може Ґромико поміг їм в статистичних даних.

У «Вістях з Риму», ч.17-18, 1970 /150-151/, повідомлення про ці дві візити закінчується вимовним ствердженням: «Якось так склалося, що обі візити у Ватикані мали місце в тому самому часі. В СРСР існує мовчазна Українська Католицька Церква, якій відмовляється права на існування; в Польщі живе 300 000 українців католиків східнього обряду, яким відмовляється права на власну церковну організацію. Чи це тільки припадкова збіжність?»

Думаємо, що Москва знайшла спосіб на спільну пляновану дипломатію з Вишинським навіть у Ватикані. Москва може, коли захоче, створити в Україні стратегічні пункти для польських Єископів – Москва може для них і вірних знайти. Москва так само може допустити до якогось існування Української Католицької Церкви, як лише це вийшло б їй на користь. Там все має служити величі Москви. А правдива Церква, якої завданням є плекати мораль і характери – місця там не має, бо ці завдання, по своїй суті, ворожі імперіялістичній ідеології.

Нам залишається одне: зберегти єдність Рідної Церкви у вільному світі на постановах Архиєпископського Синоду з 1969 р. та постепенно стреміти до духового об’єднання всіх українських християн, без огляду на несуттєві перед Богом віроісповідні порізнення, спричинені людською жадобою володіння.

Резолюції

Загальні Збори Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви дня 13-го червня 1970 р. у місті Нью-Йорк, ЗСА, однодушно приймають такі резолюції:

  1. Загальні Збори заявляють свою синівську відданість Христовому Намісникові Святішому Отцеві Папі Павлові VI та прохають такої ж опіки, якою втішалася Українська Католицька Церква за часів великих попередників Його Святости як Климент VIII, Урбан VI, Венедикт ХV, Пій ХІІ й Іван XXIII.
  2. Загальні Збори вітають їх Блаженство Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, Голову Української Католицької Церкви і Синод Українських Католицьких Владик, як найвищу владу Української Католицької Церкви.
  3. Загальні Збори пересилають поклін та співчуття Владиці Української Католицької Церкви Кир Василеві Величковському, що відбував свою каторгу на тяжких роботах в Донбасі.
  4. Загальні Збори вітають духовенство та вірних Українською Католицької Церкви на рідних землях, схиляють голови перед їхніми жертвами та висловлюють свій подив і пошану всім тим, що, не лякаючись переслідувань, стоять твердо при вірі своїх батьків.
  5. Загальні Збори всеціло піддержують Українську Католицьку Ієрархію у її змаганнях за помісність і єдність Української Католицької Церкви і за завершенням її патріярхатом і звертаються з проханням до Предсідника Синоду Українських Католицьких Владик, Високопреосвященнішого Митрополита Кир Максима, проголосити в якнайшвидшому часі, синодальним декретом, за підписами усіх українських католицьких владик, помісність Української Католицької Церкви згідно з правами і привілеями забезпеченими Східним Церквам.
  6. Для успішного переведення в життя постанов Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви, Загальні Збори одобрюють і піддержують створення патріяршого фонду в загальнокраєвому маштабі та закликають всіх мирян і їхні товариства до співпраці.
  7. Загальні Збори потверджують, що дотеперішня організаційна структура товариства, сперта на індивідуальному членстві, себе вповні оправдала, і уважають, що її належить задержати у майбутньому. Рівночасно Загальні Збори виявляють бажання, щоб Управа Товариства дальше співпрацювала з організаціями і людьми доброї волі, що змагають до осягнення і забезпечення єдности і помісности Української Католицької Церкви під проводом їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа та в дусі постанов Синоду Української Католицької Церкви.

За Резолюційну Комісію:

Др. Леонід Рудницький

Др. Євген Ґіль

інж. Дмитро Кузик

Привітальне письмо Святішого Отця Папи Павла VI Московському Патріярхові Алєксєєві з нагоди 50-річного ювілею відновлення Московького Патріярхату

З нагоди святкування п’ятдесятрічних роковин з дня відновлення Всеросійським церковним Собором Московського патріяршого престолу Ми хочемо висловити Вашій Святості братні почуття і скласти сердечні привітання в Господі.

Щоб Католицька Церква могла гідним чином приєднатися до радости і вдячности Російської Православної Церкви, Ми послали для участи в торжествах, які відбуватимуться у Вашому патріяршому місті, наших дорогих братів в єпископстві – Його Високопреосвященство Монсіньйора Георгія Патрика Дваєра, архиєпископа-митрополита Вірмінгенського, та Його Преосвященство Монсіньйора Даниїла Пезеріля, єпископа Реперійського, вікарія архиєпископа Паризького, в супроводі о. Йоана Лонга,з нашого Секретаріяту в справах сприяння християнській єдності.

Відновлення патріярхату – багатознаменна подія в житті Російської Православної Церкви. Це повернення до стародавньої традиції Вашої Церкви, підготовлене багаторічними науковими трудами і працею духовенства та мирян, було важливим етапом в умовах, спрямованих до духовного оновлення Російської Православної Церкви. Маємо надію, що це відновлення Вашої духовної традиції допоможе поглибитися релігійному духові Вашого народу і стане джерелом нової енерґії для християн, які прагнуть нести свідчення про Христа світові, що Його так потребує.

Нас радує і те, що з ласки Божої відносини між нашими Церквами дедалі кращають, особливо за останні роки. Коли в далекій минувшині та й у ближчу між Католицькою Церквою і Руською Православною Церквою мали місце непорозуміння, недостатнє взаєморозуміння та деякі надто сумні факти, то в контактах тих останніх років Ми бачимо запоруку нового розвитку братньої любови, взаєморозуміння та спільної діяльности для успішного розв’язання розбіжностей, які ще існують між Римським Престолом і Московським Патріярхатом.

З цією надією ще раз висловлюючи Нашу волю зробити все, що в Наших силах, щоб усі учні Христові стали єдині духом і серцем, як бажає того наш Спаситель, щоб піднести хвалу Господу і бути Його вірними служителям ми в сучасному світі, Ми представляємо Вашій Святості Наших делегатів і молимо Того, хто є Началом і Завершенням усякого діла, нехай пошле Він Вашій Святості, Вашому духовенству і Вашому віруючому народові благословення і наповнить Вас Своєю радістю, силою і втіхою·

Ватикан, в празник Вознесення Господа, 23-го травня, 1968 року.

Папа Павло VI.

 * * * * *

 Як відомо, Московська патріярхія обходила в травні 1968 року 50-річний ювілей свого відновлення. До речі, річниця цього ювілею припадала на осінь попереднього року, та з уваги на те, що в Москві обходжено 50-річча т.зв. Жовтневої революції, Московська патріярхія в порозумінні з правлячими колами Совєтського Союзу відклала свої святкування на травень 1968 р.

Якщо говорити про ґенезу постання та останнього відновлення Московської патріярхії, то справжні історичні факти є документарно відомі, і над ними не будемо зупинятися, хіба тільки згадаємо, що встановлення у ХV ст. Московської патріярхії було супроводжене застосуванням не надто простих християнських засобів, а знову ж її відновлення було оборонним заходом перед наступом большевицького режиму після повалення царату. Теперішня влада Совєтського союзу визнає Московську патріярхію за легітимну Церкву, що перебрала цілу спадщину з часів царського режиму в Росії.

На ювілейні святкування; вислав Святійший Отець Папа Павло VІ делегацію від Римокатолицької Церкви. Імена делегатів названі в привітальному письмі.

Треба прийняти, що вислання делеґатів і передання привітального письма подиктовані бажанням Папи Павла VІ шукати шляхів для єдности всього християнського світу. Можливо, що саме з уваги на цю велику ідею з’єдинення привітальне послання не тільки чемностеве, але й сердечне. Може й тому за сердечністю губиться належна оцінка історичної та сучасної дійсности і майбутніх перспектив.

 А втім варто звернути увагу на той уступ привітального письма,де говориться наступне: «Відновлення патріярхату – багатознаменна подія в релігійному житті Російської Православної Церкви. Це повернення до стародавньої традиції Вашої Церкви, підготовлене багаторічними науковими трудами і працею духовенства та мирян, було важливим етапом в умовах, спрямованих до духовного оновлення Російської Православної Церкви. Маємо надію, що це відновлення Вашої духовної традиції допоможе поглибитися релігійному духові Вашого народу і стане джерелом нової енергії для християн, які прагнуть нести свідчення про Христа світові…».

Як це виразно сказано на цьому місці привітального письма, Святійший Отець, Папа Павло VІ уважає, що ієрархічне оформлення і завершення східніх Помісних Церков на началах їхньої древньої традиції є духовним оновленням тих Церков, засобом до поглиблення релігійного духа в народі і джерелом нової енерґії для християн.

 Таке ствердження, незвичайно важливе, цінне, і нам треба з цілою сердечністю таке ствердження тільки привітати. Бо вірні цілого великого стада Української Церкви – і в Батьківщині і в розсіянні – не бажають собі і не прагнуть нічого іншого, як тільки такого оновлення на началах своєї ще давнішої, ніж традиція Московської Церкви, традиції Рідної Церкви саме для. поглиблення релігійного духа і для придбання нової енерґії в християнському житті. А якщо мова про те, щоб нести свідчення про Христа світові, то Українська Церква не тільки прагне нести свідчення про Христа світові, вона вже від соток років аж по наші страшні дні те свідчення дає: своїм ісповідництвом і своїм мучеництвом.

 І тому вірні чада Української Церкви, нехай будуть пересвідчені в тому що й до них, як не сьогодні, то завтра промовить Наступник Первоверховного Апостола Петра такими словами, в яких буде сказано,що «відновлення Вашої духовної традиції допоможе поглибитися релігійному духові Вашого народу і стане джерелом нової енерґії…»

А покищо нам, вірним чадам нашої Церкви, залишається одне: «…трудами і працею духовенства і мирян», як це пишеться в посланні Папи Павла VІ, прямувати до оновлення нашої Української Церкви на її древніх началах

 /Вісті з Риму 4.6-7/

  * * * * * * 

 Уривки з листа св. пам. Папи Пія XII до українських владик і вірних з нагоди 1000-ліття хрищення св. Ольги від 1956 р. і привітальне письмо Папи Павла VI Московському Патріярхові Алексєєві з нагоди 50-ліття відновлення Московського патріярхату від 1968 p., передруковуємо вище для того, щоб вказати на те, яке значення мають традиції в житті й бутті національних, помісних церков. В обох випадках римські папи відкликаються саме до національних традицій – українського й російського народів. До привітального письма Павла VI Московському Патріярхові Алексєєві появився коментар у «Вістях з Риму» Українського пресового бюра (рік 7, ч. 6/7 від 25 червня 1969 р.). Передруковуємо його в цілості, щоб познакомити з ним наших читачів. Хочемо при цій нагоді ще додатково ствердити на цьому місці, що це саме церковні діячі Московської патріярхії переводили враз із державними чинниками CССP, а особливо за поміччю терористичного МВД, ліквідацію Української Католицької Церкви в західних областях України після ІІ-гої світової війни під покришкою т. зв. «добровільного возз’єднання» з Русскою Православною Церквою. Ця церква й досі втішається упривілейованим становищем у країні, де поборюється всяка релігія, як і піддержкою державної влади; може тому, що є вона носієм зловісних російських імперських традицій, а головно – русифікації національних меншин.

 Для нас під цю пору багато важливішим являється лист бл. пам. Папи Пія XII. Він дуже актуальний саме цього року, коли наш нарід обходить 1000-ліття смерти своєї визначної володарки і першої національної святої – Великої Княгині Києва й всієї Русі-України, Ольги.

 Дві речі кидаються у вічі читачеві в цьому знаменному листі. Перше це те, що лист цей адресований Папою Пієм XII до всіх українських владик, себто до владик, що діяли в тому часі на рідних землях /або находились в тюрмі, чи на засланні/, як і до владик у країнах поселення наших вірних, не виключаючи й тих з-поміж них, що були поставлені для наших закарпатських братів. Між вичисленими на початку листа владиками находяться імена: Кир Павла Ґойдича, Кир Василя Гопка й Кир Миколи Елька, а також Кир Гавриїла Букатка, владики для українців у Югославії.

 У цьому листі таким чином Апостольський Престіл устами бл. пам. Пія XII визнав недвозначно єдність і одність Української Католицької Церкви. Дивно й прикро стає, коли сьогодні находяться в Римі деякі чинники, що цю одність і єдність нашої Церкви заперечують.

 Ще прикрішим є факт, що до них долучуються і їм вторують наші таки доморослі знавці церковного права. Цікаво, що одні й другі старанно промовчують саме цей лист Папи Пія XII, тодішнього видимого голови Вселенської Церкви. Для українських церковних діячів і експертів саме це письмо повинно було стати основним документом у їхніх намаганнях зберегти єдність і одність нашої Церкви.

 

Другою річчю у листі, що заслуговує на окрему нашу увагу, є те, що Папа Пій XII виразно визнає за українським народом право на його давню історичну спадщину, на його святі традиції від самого зарання його державного життя. Всі знаємо на які труднощі натрапляє українська наука й інформативна праця серед чужинців тут на Заході в тому відношенні. Такого признання і в такій авторитетній формі, як це зробив покійний Папа Пій XII, ми не удостоїлись дотепер, на жаль, від нікого. За нашою Церквою і за нашим народом справедливо визнано було більш як тисячолітню християнську традицію і культуру видимим головою Вселенської Церкви! Хочеться лише побажати, щоб сучасники – вірні священики й владики нашої Церкви стали гідними наслідниками своїх великих попередників, що починаючи від Святої Ольги, що про неї з таким признанням висловлювався Папа Пій XII, через віки великого піднесення і важких хвилин нашого народу несли високо світло віри, правди, одности й єдности.

 

Перша Сесія Єпископського Синоду. – (УПБ Рим)

(УПБ,. Рим) – У І967, в другім пособоровім, році має вперше зібратися новий центральний орган Католицької Церкви – Єпископський синод. Створення такого центрального представництва всього світового єпископату схвалено ще на II Ватиканськім Соборі в декреті «Про пастирський уряд єпископів в Церкві», а Папа Павло VI своїм декретом «Апостольська дбайливість» від дня 15 вересня 1965 р. покликав його до існування, визнаючи рівночасно перші його основні норми. Має це бути рада підчинена Римському Архиєреєві, що складатиметься з якої півтори сотні єпископів, в більшости вибраних на національних єпископських конференціях. Ці вибрані представники заступатимуть у Єпископськім синоді думку всього єпископату, а також можуть за згодою Папи виносити рішення зобов’язуючі для цілої Церкви.

На закінчення Собору папа Павло VI заповів, що вперше збереться Єпископський синод щойно в 1967 році, тому що спершу мусять бути завершені всякі пособорові праці. Від того часу через цілий І966 рік не було жодного авторитетного голосу, що уточнював би долю Синоду. Працювали лише в тім часі Ватиканські пособорові комісії, видаючи деякі декрети та напрямні про примінювання соборових рішень у життя. Щойно 23 грудня 1966 року, коли високі Римські достойники складали Папі різдвяні побажання, Римський Архиєрей повідомив, що на 29 вересня І967 року буде скликаний Єпископський синод. Його засідання триватимуть до 24 жовтня, або й дальше, якщо буде потрібно. Папа Павло VІ назвав це важливою подією, що до неї треба приготовитися молитвою та простудіюванням намічених проблем. Він сподівається, що Синод спричиниться до затіснення вузлів любови та співпраці між світовим єпископатом та престолом св. Петра. Рівночасно з цим Ватиканський щоденник «Ль’Оссерваторе Романо» за день 24 грудня 1966 р. опублікував правильник Єпископського синоду, що його затвердив Папа з датою 8 грудня 1966 р. Відносно особового складу синоду цей правильник майже повністю наводить текст декрету «Апостольська дбайливість» з попереднього року. Уточнюється лише особу «Делєґованого предсідника» синоду, що репрезентуватиме Папу та в його імені проводитиме синодом. Його функція кінчиться з закінченням сесії, а навіть може Папа номінувати кілька предсідників на цю саму сесію, що будуть чергуватися по собі, однак всі разом підписуватимуть заключні акти. Подібно мається справа з «Спеціяльними секретарями», що їх номінує Папа на кожну сесію, або тільки на час розглядання якоїсь одної проблеми на сесії. Натомість діяльність «Постійного чи генерального секретаря» не обмежується до одної сесії, але власне він підготовляє їх та виконує доручення Синоду.

Новоопублікований правильник передбачає також можливість створювання підчас сесій деяких комісій з членів Синоду, які мали б розглядати дані питання, тоді коли Синод продовжуватиме свою працю в загальній сесії. Над звітом комісії може потім відбуватися ще загальна дискусія Синоду. Правильник подає також загальну схему розвитку праці Єпископського синоду. У загальному проблеми, які має розглядати Синод, мають бути подані до відома всім єпископам шість місяців перед сесією Синоду. Це тому, щоб можна було скликати національні конференції чи синоди Східних Церков, простудіювати на них належно поставлені проблеми та предложити рішення через своїх представників на загальний Єпископський синод. Правильник виразно зазначує, що йдеться про вироблення одної спільної думки цілою конференцією єпископату даної нації чи даної помісної Східної Церкви, щоб у той спосіб загальний Синод репрезентував думку всього єпископату, а не лише вибраних делеґатів.

Замітним є параґрафи, де говориться про голосування на Єпископськім синоді. Над поодинокими схемами, чи їх частинами можна голосувати в три способи: 1. позитивно /«пляцет»/, 2. неґативно /«нон пляцет»/, і 3. позитивно з застереженням /«пляцет юкста модум»/, з обов’язком долучити свою пропозицію поправки /«модус»/. При голосуваннях над поправками та над остаточним текстом дається лише можливість позитивного, або неґативного голосування. Голосування відбувається писемно, якщо предсідник не зарядить інакше. Для прийняття якоїсь пропозиції потрібно дві третині голосів, для відкинення і для формальних справ вистачає абсолютна більшість.

Отже в загальному голосування передбачено в подібний спосіб як на II Ватиканськім соборі. Хоч зазначено в правильнику, що голосування є рішальним лише за згодою Папи, а так то лише дорадче; то все ж таки сам плян частинного голосування і на три способи вказує посередньо, що на Синоді основно випрацьовуватимуться тексти майбутніх важних рішень. Безумовно, що це будуть радше рішення практичного значення. ніж програмативного, та тим не менше буде їх значення для майбутнього розвитку життя Церкви.

Сам текст пропозиції на Синод, т. зв. реляцію, виготовляє один з єпископів, назначений Папою, при співпраці Спеціяльного секретаря. Реляція, що її потім читатимуть і дискутуватимуть на Синоді, має бути предложена Генеральному Секретареві місяць перед сесією, щоб він міг розіслати її заздалегідь всьому єпископатові.

До дискусій на сесіях Синоду мають зголоситися владики день наперід, а потім подати писемно текст своєї інтервенції. Допускається також другий раз забирати слово, щоб відповісти коротко іншим дискутантам. Час інтервенцій не є наразі обмежений, однак поручається короткі виступи. Офіційною мовою Синоду є латинська.

Передбачається також говорити в імені більшого числа членів Синоду з точним поданням імен тих членів. Так то навіть у самих працях Синоду стремиться до вироблення колективного рішення, радше як індивідуального поодиноких владик. По закінченні дискусії кожний член Синоду писемно висловить думку до даної справи і то не так особисту, як згідно з дорученням і вказівками національних єпископських конференцій чи синодів Східних Церков, які він репрезентує на загальнім Синоді єпископів. На бажання Римського Архиєрея може відбутися також остаточне голосування над цілістю проблеми. Вкінці Генеральний секретар Синоду разом з спеціяльними секретарями виготовляє остаточний звіт з синодальних праць та заключень його членів і предкладає цей звіт Римському Архиєреєві.

З цього начеркненого ходу праць Єпископського синоду видно дуже велике і навіть рішальне його значення для дальшого розвою Церкви, хоч у засаді він є дорадчим лише органом Римського Архиєрея. Однак репрезентуючи весь світовий єпископат та висловлюючи його думку, він може успішно причинятися до здійснення соборових ухвал. Це навіть чи не головна роля Синоду, зокрема в першій його цьогорічній сесії, перевести в практичне життя програмові рішення Собору. Тому справді треба совісної підготовки в молитві й праці до так великої події цього 1967 року. Беручи під увагу намічені реченці, можна сказати, що цілий цей рік буде в церковнім житті під знаком Синоду, подібно як попередній був під знаком пособорових Ватиканських комісій та їх ухвал відносно соборових декретів.

Як під кінець вересня збереться Синод, то можна вже в перших трох місяцях року сподіватися розіслання усьому єпископатові проблем що мають розглядати в цій сесії. У дальших чотирьох місяцях, до кінця липня, мають відбутися національні єпископські конференції та синоди Східних Церков, які мають основно розглянути ці проблеми, оформити свою спільну думку та вибрати своїх делегатів (у загальному один делеґат на 25 єпископів), які заступали б цю думку на Синоді, у серпні має бути виготовлена реляція для предложення на Синод, з якою члени Синоду повинні запізнатися у вересні. Жовтень буде місяцем рішень Синоду, цього репрезентанта соборности всього єпископату, що має на ділі обновити в дусі II Ватиканського Собору. Ця програма дії зобов’язує також український єпископат по цілому світі. Українська Церква стоїть перед надзвичайно важливими проблемами, від яких просто залежить саме існування нашої Церкви та народу на довгі часи. Від рішень Синоду залежатиме у якім напрямі можна буде розв’язувати ці проблеми. Тому належна підготовка до Синоду в цій першій половині 1967 року б життєвою проблемою Української Церкви в цілості та кожної її єпархії чи екзархату зокрема. Синод бажає почути збірні думки широких єпископських угрупувань, а не так поодиноких владик, хай і найвизначніших. То ж завданням Синоду українського єпископату є виготовити спільно цю збірну думку, що справді відображувала б життя і потреби всієї української церковної спільноти. Коли б не вдалося з якихсь дрібних причин витворити цієї збірної думки, то поодинокі голоси будуть заслабі на цім великім зборі, їх заглушать проблеми інших спільнот і ми проґавимо останню нагоду виступати цілістю одною спільною церковною громадою. Так то 1967 рік може стати або роком зросту, або упадку Української Католицької Церкви. Різні виломи з-під рішень Синоду українських католицьких єпископів, проголошених в Спільному Посланні, дають на жаль основу до побоювань.

2. Другою незвичайно важливою постановою цього Собору для нашої Української Католицької Церкви є прилюдне, врочисте потвердження патріярхального устрою для Східних помісних Церков, як традиційної форми їхньої управи, з виразним бажанням, щоби були встановлені нові патріярхати там, де потрібно (Про Східні Католицькі Церкви, 11). З тією постановою Собору є тісно зв’язане прохання наших українських Соборових Отців до Собору, прилюдно предложене, в імені всіх членів нашого Українського Єпископату, в часі II сесії Собору, 1963 p., Митрополитом Кир Йосифом, щоби Собор узяв під увагу виїмкові заслуги нашої геройської й многострадальної Церкви для Вселенської Церкви й її величезні потреби в сьогоднішньому її положенні та створив для неї окремий український католицький патріярхат.

Таким чином, ми, українці, зможемо успішно працювати над обновленням Христової Церкви тільки згідно з цими спасенними рішеннями Собору, тобто через спільну синодальну дію цілого українського єпископату, під одним ієрархічним Верховним Проводом нашої Української Католицької Церкви. *

* З «ІІІ Спільного Пастирського Послання», Благовісник, Рік II, кн. I, І966, стор. 14

Історичне Звернення Папи Павла VІ до українців (25.2.1966)

…Наскільки це є в думці Папи свідчать про це деякі далекі спогади,…

…Він мав тоді нагоду зустрінути й пізнати преподобного Митрополита Андрея ІІІептицького і зрозуміти дещо з життя, історії і стремлінь українського народу, який має тому причини бути особливо улюбленим у його серці. Тепер хотів Він це публично засвідчити, що відноситься – продовжував Його Святість – до вашого Кардинала Митрополита задля заслуг, які Церква береже мов свій скарб і що вже вписала в свою найкращу історію: терпіння, ісповідництво, героїчність, вірність, яку світлий Владика виказав за Христову віру.

Потім до вас усіх, дорогі сини розсіяні по світі, одне батьківське слово. Знаємо наскільки ви є стійкі берегти ваші традиції, ваш обряд, вашу мову, вашу культуру. Це заслуговує на особливе признання перед Церквою і світом; от чому відзначено пурпурою цього, який може вас добре репрезентувати, дальше вести по вашім шляху, освячувати й благословити.

Нашою першою думкою отже є це, щоб віддати честь вашому імені і вашій українській католицькій спільноті.

Ще є одно почуття, також глибоке і дуже живе. Чули ми щойно як Владика Кардинал згадав велику правду: «Ubi concordia, ibi victoria» (де згода, там перемога). От що ми хочемо дати вам за орієнтаційну точку: родинну зв’язь; вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і з братньою любов’ю.

Будьте з’єднані; любіться, віддайте вашому Кардиналові Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите скільки проблем упроститься і стануть плідними на надзвичайні святі діла.

А тепер ще дальше поучення, що відчувається в серці, власне на потвердження .наміру, який одушевлював Папу піднести до кардинальської пурпури Кир Йосифа Сліпого: це дати українському народові надію*

«Історичне звернення Павла VІ до Українців»,

Благовісник. Рік І, кн. 2-3, 1965, стор. 59-61.