Папа Франциск

Апостольський заклик Папи Франциска «Радійте й веселіться: про заклик до святості у сучасному світі» (Gaudete et Exsultate) від 19 березня 2018 року адресований усім нам. Його мета – «заново запропонувати поклик до практичної святості в наш теперішній час» (п. 2). Папа наголошує, що запрошення до святості стосується кожного. Оскільки апостольським закликам не властивий догматичний характер, як це є в енцикліках, то й намір Франциска у «Радійте й веселіться» не полягає в окресленні доктрини. Мовиться радше про те, щоби підтримати нас, аби ми прагнули до святості.

Спосіб думки Папи Франциска може бути охарактеризований як єзуїтський. Українці мають негативну історичну пам’ять про єзуїтів, яких асоціюють зі століттями польської римо-католицької колонізації. Але в дійсності «єзуїтська» казуїстика була гнучким і, можливо, гуманним підходом до моральних та етичних проблем, бралася для кожного випадку індивідуально замість того, щоб із непохитною одноманітністю нав’язувати суворі правила. У всякому разі, як зазначив один оглядач, особливістю міркувань Папи є те, що він більше прихильний до проникливого розгляду ситуацій, аніж до викладу узагальнених побудов – він «віддає перевагу ситуаціям над ідеями»¹.

Заклик є довгим документом (177 пунктів), але я заохочую всіх прочитати. Можливо, буде найкраще, якщо до кожного з його розділів підійти осібно. Перший розділ має назву «Заклик до святості» і є вступом до теми. Другий розділ – «Два украдливі вороги святості» – присвячений розгляду гностицизму і пелагіянства – давніх єресей, які уособлюють дві помилки на шляху людини до спасіння. І справді, обидві з них є очевидними в наші дні. У третьому розділі, що має назву «У світлі Господа», мовиться про блаженства (Мт. 5, 3 –11), особливо про першу частину Нагірної проповіді (Мт. 5, 7), яка для Папи Франциска є ядром християнської вісті (пп. 65 – 94 документа). Заголовок «Радійте й веселіться» взятий із завершальної частини проповіді про блаженства (Мт. 5, 12). Далі Папа Франциск зосереджується на висновку Ісусової промови на Оливній горі (Мт. 25, 31 – 46), котру називає «Велике Мірило» (пп. 95–99). Вона підводить до коротких роздумів про дві хибні ідеології сучасності стосовно суспільних справ: одна з них перенаголошує на них, друга нехтує (пп. 100 – 103). У четвертому розділі – «Символи святості в теперішньому світі» – Папа Франциск коментує п’ять виявів вираження любові до Господа. І насамкінець увагу в п’ятому розділі отримує «Духовна битва, пильність і проникливість».

У той час, як кожна людина може побачити доречність апостольського заклику для власного життя, декілька його місць видаються особливо важливими для України та українців. Один із них дуже яскравий. У третьому розділі, говорячи про блаженства, Папа Франциск пише: «Живучи Євангелієм, ми не можемо сподіватися того, що все буде легко, адже жага влади і земні інтереси часто стоять на нашому шляху. Святий Іван Павло ІІ зазначив, що «відчуженим є те суспільство, яке у своїх формах соціального механізму, виробництва і споживання все більше утруднює здійснення цього дару і встановлення цієї вселюдської солідарності». В такому суспільстві політика, масові комунікації, економіка, культурні та навіть релігійні інституції стають настільки заплутаними, що перетворюються на перешкоду для справжнього розвитку людини й суспільства. Як результат – блаженства нелегко втілити; кожна спроба зробити це буде сприйнята негативно, розглянута з підозрою, зіткнеться з висміюванням» (п. 91).

Цитування Івана Павла ІІ відсилає нас до його енцикліки «Сотий рік», до її п. 41 (цитованого у п. 78 заклику). Енцикліка Папи-поляка була видана у 1991 році, в соту річницю появи енцикліки Папи Лева ХІІІ «Нові часи» (першого з низки великих документів пап про соціальну доктрину Церкви²) і, як виявилося через декілька місяців, вона побачила світ у рік розпаду СРСР. У місці енцикліки, з якого взята цитата, святий Папа Іван Павло ІІ обговорює термін «відчуження» як переміну місцями засобів та цілей. Відчуження є наслідком неможливості віднайти правдиву природу особи як людської істоти, твореної за образом Божим. Тільки відкривши цю правдиву природу, кожен може трансцендувати себе, «вільно даруючи себе» іншим. Неспроможність зробити цей дар породжує в особі відчуження. І це ж явище вона продовжує – застосовує до всього суспільства. Тому відчужене суспільство і є таким, яке не може породити солідарність через «вільне дарування себе».

Чи українське суспільство «відчужене»? Чи його «форми соціального механізму, виробництва і споживання» перешкоджають йому досягти суспільної справедливості? Чи його «політика, масові комунікації, економіка, культурні та навіть релігійні інституції», зі слів ПапиФранциска, створюють заплутану «перешкоду для справжнього розвитку людини і суспільства»?

Очевидно, так і є. Оскільки повноцінний розгляд окресленої проблеми потребує написання монографії, для нашого наміру достатньо буде чотирьох прикладів, обраних майже довільно. Вони походять зі сфер сільського господарства, праці, екології та культури.

Сільське господарство є сферою, де способи виробництва і споживання змінюються радикально. Традиційний український сільський життєвий лад, ґрунтований на сільській економіці, був зруйнований спершу підйомом індивідуалізму, а потім, під радянським режимом, колективізацією і штучним голодом. У Західній Україні дрібне фермерське господарство завдяки створенню кооперативів вижило до часу, коли радянська влада після Другої світової війни також його знищила. Сьогодні обставини часто змушують дрібних фермерів продавати свою землю величезним міжнародним аграрним компаніям і шукати стабільного заробітку, що перетворює їх на робітників, а не власників і виробників. Понад те, ці нові латифундії часто виробляють зерно не для України, а на експорт, і прибутки головним чином одержують не виробники, а міжнародні співвласники. Отож, система виробництва дрібних фермерських господарств для місцевого ринку – система, яка розбудовує суспільну солідарність, знищена.

Багато селян, не маючи змоги конкурувати з агробізнесом, виїжджають за кордон як заробітчани. І знову через це традиційні форми суспільного ладу і виробництва знищені. Сім’я, спільнота, суспільство самі собою руйнуються. Люди стають «міжнаціональними», без стійких коренів у країні свого народження чи країні своєї праці. Багато хто насправді залишається нелегалом. За таких умов не може йтися про суспільну солідарність, про «справжній розвиток людини і суспільства».

У той же час природні багатства України стають здобиччю олігархів, які вживають політичних важелів впливу для здобуття цілей, часто незаконного. Таким чином, Карпати були позбавлені чималої частини лісів. Нищення довкілля перешкоджає справжньому розвитку людини, оскільки та покликана жити в гармонії з Божим творінням, урядуючи природними багатствами і ділячись ними з іншими, а не експлуатувати їх у безвідповідальний спосіб для особистого збагачення.

Україна привернула міжнародну увагу спробами протистояти впливу Росії у масових комунікаціях і поп-культурі. Та проблема є ширшою. Очільники Церкви впродовж тривалого часу наголошували на негативних наслідках впливу на громадськість взагалі та молодь зокрема як західних, так і російських розважальних продуктів (називати їх культурою навряд чи виправдано). Водночас, до прикладу, вітчизняна кіноіндустрія млява. Ліберальна культура і медійна політика загрожують справжньому людському та суспільному розвитку, оскільки ефективно віддають перевагу добре фінансованим «розважальним індустріям», які зосереджуються на продукції, що експлуатує теми насилля та сексуальності, а не на мистецтві й культурі.

Чи може Церква зробити щось, аби перебороти наслідки відчуження людини та суспільства, аби відновити суспільну солідарність та природний розвиток людини? В цій статті годі подати щось більше, ніж натяк на рішення для згаданих чотирьох проблемних сфер. У сільському господарстві, наприклад, іноземне інвестування може бути корисним. Але мають бути розроблені та впроваджені закони й політика, які захищали б дрібних фермерів, а також сільську громаду. На ринку праці потрібна докорінна економічна реформа, яка забезпечила б українських працівників гідними зарплатами для утримання сім’ї, усунула спокусу шукати більші заробітки за кордоном. Дієвий тиск природоохоронної політики (про нього легше говорити, аніж здійснити) є такою ж справою національної економіки, як і суспільного виживання.У медійній сфері податки, тарифи та інші законні й економічні засоби можуть обмежити імпорт морально шкідливих розважальних продуктів, у той час як заходи підтримки можуть заохотити ріст і розвиток справжньої культури. Ці відповіді, звичайно, не є достатньо конкретними чи повними, ба більше – можуть бути й помилковими. Головне, що вони можуть бути оформлені та втілені не церковною єрархією або духовенством, а ширшою Церквою в повному її розумінні, тобто активними і заангажованими мирянами.

Звісно, такі відповіді неодмінно ведуть до застереження, що названі рішення просто неможливі за теперішнього становища України, яка захищається від іноземної агресії, залишаючись в руках ненажерливої олігархії і без жодного уявлення про спільне благо. Звісно, автор цих рядків, як житель Сполучених Штатів, не перебуває в позиції, що дозволяє робити судження про ймовірність або успіх таких рішень. Та все ж суттєвим залишається те, що виконання всіх цих ініціатив – політичних, законодавчих, економічних – є завданням католиків-мирян не тільки як українських громадян, які є вірними Католицької Церкви, але й як католиків, котрі прагнуть до святості через суспільну діяльність і через особисте освячення. Хибною є поширена думка про те, що відокремлення Церкви від держави означає, ніби Церква як уся спільнота вірних не може займати позицію в громадських справах чи що її буденне громадське й економічне життя відділене від її віри. Папа Франциск наголошує, що віра без практичної діяльності не може бути правдивою святістю. Католицька віра, як сказано у проповіді про блаженства, має одушевляти громадянську, політичну, економічну, суспільну і культурну діяльність мирян.

Зосереджена на блаженствах святість, описана Папою Франциском, вимагає суспільної та персональної переміни. Ця переміна споріднена з метаноєю у візантійській традиції, але застосована до суспільства в цілому. Вона не може здійснитися словами, думками чи одними лиш ідеями – вона вимагає дії.

д-р Андрій Сороковський, голова Українського Патріярхального Товариства

Бойові дії на сході нашої держави є контекстом і тлом, що визначає політичні, громадські, суспільні, релігійні та культурні події і тренди в Україні. І хоча за майже три роки суспільство навчилося якось жити у стані війни, іноді видається, що українці забувають про неї… Новини про кількість обстрілів, поранення і втрати серед українських військових та цивільних, які щодня передає Генеральний штаб, виконують роль тривожного годинника на уявній всеукраїнській ратуші і стають точкою відліку для всіх інших процесів. На кінець листопада 2016 року від початку проведення АТО в усіх силових структурах нарахували 3064 загиблих. Протягом 2016-го – це близько двох сотень. А за даними ООН, усіх разом убитих – військових, цивільних (по різні боки) – близько 10 тисяч. Точками болю залишаються окупований Крим та заручники, що перебувають в полоні бойовиків, і засуджені за вигаданими звинуваченнями в Росії.

Протягом 2016 року війна на сході щораз більше перетворювалася на болісне тло. Зменшується кількість тих, що вірять у «коротку переможну війну» задля визволення Донбасу. Навпаки, глибше врізається у свідомість лінія розмежування та «сіра зона» між «контрольованою територією» і «ЛНР/ДНР». Число вимушених переселенців протягом року майже не змінювалося – залишається, як стверджують в ООН, приблизно на рівні 1 700 000. Велика кількість переселенців перетворилися на «вимушених кочівників», що одночасно живуть і на окупованих, і на вільних територіях, постійно перетинаючи лінію розмежування і піддаючи своє життя постійній небезпеці. Також багато хто повернувся до своїх домівок після припинення активних військових дій, адже досі не існує ефективної всеохопної програми надання повноцінної допомоги ВПО. Велика частина допомоги лежить на різноманітних волонтерських організаціях, що протягом цього року все більше структуризували свою роботу.

В міжнародному контексті тема війни в Україні щораз частіше зводиться до форматів переговорів – мінського чи нормандського. До кінця 2016-го поступово ставало зрозуміло, що ці переговори заходять у глухий кут, адже головні переговірники – Україна та Росія – мають діаметрально протилежне розуміння пріоритетів виконання угод. Росія наполягає на проведенні виборів для «легітимізації» так званих республік, Україна – на контролі кордону з Росією, виведенні військ та на озброєній миротворчій місії.

Світ, принаймні Європа, по-новому звернув увагу на ситуацію в Україні у двох символічних, хоча й зовсім протилежних жестах. Папа Франциск в березні звернувся до європейських католиків з проханням провести збірку на усіх парафіях для підтримки України. Збірка відбулася 24 квітня. Важливою стала не так сума (хоча 10 мільйонів євро – значний внесок, особливо з огляду на те, що за мету ставиться дійти до найбільш потребуючих), як акт солідарності Європи з українцями, що потерпають від війни. Хоча у своїх повідомленнях Ватикан уникав політичних контекстів, звертаючись винятково до гуманітарної складової, через цю збірку європейські католики змогли особисто доторкнутися до «забутої війни» в Україні. Другим символом стала перемога кримськотатарської співачки Джамали на конкурсі Євробачення з піснею «1944». Такий вибір важливий не лише для кримських татар, які зуміли розповісти про свій історичний біль депортації з півострова та сучасну несправедливість після анексії Криму, але й для українців, які таким чином вчаться інтегрувати культуру народів, які живуть на території України, стають політичною нацією.

Проте 2016-ий, мабуть, увійде в історію не воєнними діями, а дискусіями про реформи та боротьбу з корупцією. За даними соціологічного дослідження, на другому місці серед головних проблем після війни українці називають корупцію. На цю ж проблему вказують різноманітні міжнародні організації та донори. За індексом сприйняття корупції (CPI) Україна посідає 130 місце із 168 країн, що є найгіршим показником серед країн Європи. Українська Греко-Католицька Церква також, відповідаючи на запит суспільства, проголосила минулий рік Роком боротьби з корупцією. Головні антикорупційні структури – Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) – були створені ще 2015 року, а протягом 2016-го стали основними ньюзмейкерами щодо антикорупційних реформ. Зі слів експертів, загалом є три інструменти для ефективної боротьби з корупцією – прозорість процедур, участь громадськості та невідворотність покарань.

Протягом 2016 року велика увага різних ініціатив стосувалася саме прозорості процедур. Символічно, що електронна система публічних закупівель, яка змінила систему держтендерів, отримала назву ProZorro. З 1 серпня всі закупівлі державним коштом – близько 250 мільярдів гривень (це стосується всіх міністерств і відомств, включно з лікарнями і школами) відбуваються в онлайн-режимі, що знижує можливості махінацій та зменшує простір для корупції. Упродовж 2016-го (не враховуючи грудня) завдяки системі вдалося зекономити 8 мільярдів гривень. Цікаво, що ця реформа розпочалася як громадська ініціатива, а вже потім за підтримки міжнародних організацій і волонтерів пілотний проект ProZorro вийшов на державний рівень. Його вважають одним із найуспішніших.

Олександр Леменов, менеджер Антикорупційної групи Реанімаційного пакета реформ, у коментарі для читачів «Патріярхату» наголосив: рік, що минає, був дуже складним не з точки зору ухвалення законів, а з точки зору їх імплементації. І найбільш напруженим та публічним процесом стало електронне декларування – онлайн-система, що дозволяє вносити, перевіряти та оприлюднювати майнові декларації держслужбовців та інших осіб, що за законом зобов’язані це робити. У першій фазі е-декларування свої статки оприлюднили більше 100 тисяч службовців. Результати декларування стали шоком для звичайних громадян та міжнародних організацій. Шокували не так суми, як напівфеодальний спосіб зберігання та витрачання грошей – готівка, величезні земельні ділянки, маєтки та десятки квартир, дорогоцінні метали і коштовності, ікони, мощі, навіть храми.

Передбачаючи обурення громадян, можновладці довго опиралися впровадженню електронного декларування. «Такої битви з представниками провладних чи непровладних політиків, бо спротив був колосальний та консолідований, я не пам’ятаю. Була й низка законодавчих ініціатив, які фактично скасовували запуск електронного декларування або ж дозволяли приховування інформації у цих деклараціях, були технічні непорозуміння. Навіть зараз у Конституційному Суді розглядається подання 48 «регіоналів» та їх сателітів щодо скасування електронного декларування», – зазначив Олександр Леменов, який прицільно стежив за процесом.

На його переконання, не дивлячись на те, що запуск електронного декларування є безсумнівним досягненням, подача декларацій – не самоціль, а лише інструмент. «Зараз має відбуватися повноцінна перевірка. На жаль, Міністерство юстиції не затвердило порядку перевірки декларацій та порядку перевірки способу життя службовців. Навіть якщо відбудуться всі необхідні процедури і буде доведена кримінальна корупційна складова, то справу НАБУ має передати до суду, а всі знають, які у нас суди. Тому цілий рік напрацьовувалася концепція спеціальних антикорупційних судів, навіть були прийняті необхідні поправки до Конституції та інші закони. Дуже сподіваємося, що наступного року ця концепція буде реалізована», – пояснив Олександр Леменов. Тобто невідворотність покарань, що є необхідним чинником подолання корупції, поки що під питанням. Натомість залишається народне обурення, яке використовують популісти, кількість яких зростає прямо пропорційно до зростання невдоволення в суспільстві та недовіри до влади. Проте створення такого розгалуженого антикорупційного апарату дає надію, що зміни будуть незворотними, хоча за вплив на ці системи й ведеться боротьба.

Серед інших важливих антикорупційних ініціатив – запровадження державного фінансування політичних партій, бо така система змушує політичні партії бути прозорими, звітувати і бути публічними у своїй фінансовій документації, що, своєю чергою, допомагає виводити їх з-під впливу олігархів. Серед боротьби, яку зараз доводиться вести антикорупційним активістам, є, зокрема, боротьба за прозоре призначення голови Державного бюро розслідувань, який матиме повноваження розслідувати злочини високопосадовців, у тому числі й корупційні. Експерти зазначають, що зниження рівня корупції в Україні вимагає зміни культури – одна лише правова реформа не матиме успіху. Толерантність до проявів корупції, навіть у побуті, яка є дуже високою в українському суспільстві, повинна зменшуватися. Також дуже важливою є імплементація антикорупційних нововведень на місцевому рівні. І тут необхідна участь громадськості. «Люди повинні активізуватися самі і зрозуміти, що ніхто за них нічого робити не буде. Коли вони тиснутимуть на владу, вона ставатиме прозорішою, навіть через не хочу», – запевнив Олександр Леменов.

Думку про необхідність локального активізму підтримує й Ірина Озимок, керівник програм місцевого економічного розвитку Western NIS Enterprise Fund. Цей фонд підтримує різноманітні проекти, спрямовані на якісні зміни, особливо у регіонах, а тому має можливість бачити важливі місцеві реформи, які іноді не одразу помітні на всеукраїнському рівні. Наприклад, фонд підтримав Школу мерів, у якій керівники українських міст (чинні мери або кандидати) здобувають додаткові компетенції, разом зі своїми командами працюють над інвестиційною привабливістю міст, вчаться будувати здорову співпрацю з бізнесом і громадським сектором. «На місцях мери часто виконують роль завгоспів, їм бракує стратегічного мислення, щоби розуміти, куди має рухатися місто, яким воно має стати», – каже Ірина Озимок. Тому вивчення досвіду колег, котрим вдалося зробити певні зрушення в українських реаліях, а не просто зовнішніх експертів, корисне. І в цьому випадку велике значення має залучення громади: якщо громада тисне, місто змінюється. Тому важливо інвестувати в «агентів змін», вважає Ірина Озимок, «якщо існують виклики системі ззовні, то вона швидше змінюється».

Підвищення компетенцій керівників міст, розвиток місцевих громад надзвичайно важливі в контексті децентралізації, яка передбачає передачу значних повноважень та бюджетів від державних органів органам місцевого самоврядування. В Україні про цю дуже важливу реформу, яка дасть місцевим громадам реальні важелі впливу, говорять дуже мало. Існує величезна кількість міфів, через які плутають децентралізацію і федералізацію та особливий статус підконтрольних проросійським бойовикам територій. Через брак доброї комунікації об’єднання окремих територіальних громад, які повинні стати базою реформи, відбувається досить повільно.

З децентралізацією тісно пов’язана реформа освіти, зокрема шкільної. Отримавши більше повноважень, місцеві громади будуть автономними в управлінні освітою. Окрім управління, змінюватиметься й наповнення освіти. Впродовж 2016 року відбувалися масштабні обговорення, і в жовтні Верховна Рада у першому читанні прийняла проект закону «Про освіту» (на час написання підсумків готується другий). А в грудні уряд затвердив стратегічний документ «Нова українська школа», на основі якого розроблятиметься подальша програма реформування загальної середньої освіти до 2029 року. За сухими урядовими формулюваннями стоїть надзвичайно важлива реформа, що торкнеться всіх. Українська школа є прямою спадкоємицею радянської системи.

Протягом років незалежності відбувалися хаотичні зміни, проте радикальної реформи не було. В 2016 році уже почали відбуватися певні зміни. Наприклад, закривали середні школи, де менше 25 учнів, які їздитимуть до так званих опорних шкіл шкільним автобусом. Western NIS Enterprise Fund долучався до допомоги саме таким опорним школам (обрав по одній на область для створення прикладу школи з якісною освітою). «Закриття шкіл викликає спротив і батьків, і вчителів. Це складний процес. В один момент ми зрозуміли, що важливо не лише закуповувати обладнання і навчити ним користуватися, що було нашим первинним завданням, найважливіше підвищити якість викладання, а тому створили систему тренінгів для вчителів та директорів щодо розробки стратегій шкіл: як добре скористатися новими можливостями, як правильно використовувати бюджет, як залучати батьків, що таке «змішане» навчання», – зазначила Ірина Озимок. На її думку, важливо не лише змінювати наявні системи, але й постійно кидати їм виклик. Таким викликом стала Українська академія лідерства – навчання нового формату для випускників шкіл, що дозволяє розкривати таланти та формувати навички лідерства.

Ще одною важливою реформою, що вплине на кожного громадянина, є реформа медичної галузі, яка також частково пов’язана із децентралізацією. Зміни торкнуться передусім управління та фінансування. Відбудеться часткове переведення системи охорони здоров’я на страхову модель, буде запроваджена мережа сімейних лікарів і система угод між лікарями та пацієнтами (пацієнти зможуть вибирати лікарів, а заробіток лікарів при цьому залежатиме від кількості укладених із пацієнтами угод). Реформа охорони здоров’я найбільш комунікована, міністерство справді докладає зусиль, аби пояснити її суспільству, хоча вона, як і реформа школи, викликає багато побоювань серед пересічних громадян.

Варто зауважити, що МОЗ після Майдану став таким собі мінним полем, по якому не вдалося пройти ні майданному лікареві Олегові Мусію, ні грузинському реформаторові Олександру Квіташвілі. 1 серпня в. о. міністра охорони здоров’я України призначили Уляну Супрун, американку українського походження, яка під час Майдану приїхала в Україну і 2015 року набула українського громадянства. Саме їй, можна сказати, щастить озвучувати і втілювати реформи, що готувалися протягом останніх трьох років. І мабуть, також доведеться приймати стріли, що неодмінно полетять, адже реформа ця стосується кожного та має надзвичайно складну структуру.

Сама Уляна Супрун називає 2016-ий «роком викликів та лакмусовим папірцем для готовності суспільства змінюватися і брати на себе відповідальність за майбутнє країни», а завданням своєї команди вважає кардинальні зміни в сфері охорони здоров’я. «Наша головна мета – надання однакового доступу до якісних медичних послуг кожному українцеві. Завдання видається дуже амбіційним, враховуючи стан української медицини, уваги якій не приділяли протягом 25 років незалежності. Однак ці зміни цілком реальні. В першу чергу ми будемо ефективніше розподіляти наявні ресурси, а пріоритетом для нас є повага до універсальних людських цінностей – кожного пацієнта та його здоров’я», – так оптимістично в коментарі «Патріярхату» вона оцінила реформи, які очікують медичну галузь.

На її думку, добрим досвідом 2016 року стала закупівля ліків та медичних виробів через міжнародні організації, що дозволило значно знизити ціну та придбати додаткові ліки, необхідні українцям, а також якісні дефіцитні вакцини. Варто зауважити, що брак необхідних вакцин, ліків для ВІЛ-інфікованих протягом останніх років був однією з основних медичних тем у медіа. Восени 2015-го двоє дітей на Закарпатті захворіли на поліомієліт. На думку експертів, поширення саме цього вірусу можливе лише у ситуаціях, коли рівень вакцинації не просто низький, а критично низький.

У 2017 році відбудеться реформа первинної медичної допомоги. «З 1 січня ми запроваджуємо модель національного медичного страхування, яка передбачає чіткі та прозорі гарантії держави щодо гарантованого пакета медичних послуг за однаковим стандартом, які пацієнт отримає безоплатно. Таким чином відбудеться ефективний розподіл бюджетних коштів та скорочення неформальних платежів. Запрацює принцип «гроші йдуть за пацієнтом». Крім того, з 1 січня почне діяти механізм регуляції цін на лікарські засоби (буде сформована гранична ціна на лікарський засіб), а з квітня запустять механізм відшкодування вартості ліків.

Медична реформа справді найбільш очікувана в суспільстві, бо за її втіленням стоять долі та життя конкретних людей, часом найменш привілейованих у суспільстві.

І якщо інші реформи часто малопомітні, то декомунізація є наче візуалізацією змін, що відбуваються. Необхідні закони були ухвалені та набули чинності протягом 2015 року, а в 2016-ому відбувалося їх практичне втілення. Були перейменовані 987 населених пунктів і близько 30 районів, демонтовані більше тисячі пам’ятників Леніну і близько 200 пам’ятників іншим вождям комуністичного тоталітарного режиму. «На жаль, ця робота не завершена – понад 200 пам’ятників Леніну ще залишаються в сільській місцевості і на заводах, однак жодного пам’ятника немає в обласному чи районному центрі, які контролюються українською владою», – запевнив Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. І зазначив, що й ця реформа отримала значний спротив – спочатку на рівні парламенту, а потім на рівні місцевих органів самоврядування, особливо на сході та півдні країни. Але громадських протестів, якими лякали під час ухвалення декомунізаційних законів, не було. «Насправді, якби не підтримка громадськості в реалізації цього закону, його втілення було б просто нереальним. Інститут національної пам’яті – маленька структура, що не має регіональних представництв, а тому не мала б можливості тиснути на органи місцевого самоврядування чи отримувати інформацію повною мірою. Власне завдяки тому, що на місцях творилися різного роду громадські групи сприяння, закон вдалося повністю реалізувати», – зауважив Володимир В’ятрович. Найближчими завданнями в процесі декомунізації є інформаційно-просвітницька робота (щоби розповідати, що саме робилося в роки комуністичного тоталітарного режиму в Україні) та організація доступу до архівів комуністичних часів.

Процес декомунізації був поступовим, однак саме після Майдану суспільство справді дозріло, щоби прощатися з привидами комуністичного минулого і відкривати правду про ті часи. В медіа часто наголошували на технічних моментах – зміна назви вулиці чи міста створює певні незручності для мешканців. Проте безсумнівним залишається ідеологічний здобуток: «ленінопад» під час Революції Гідності, законний демонтаж пам’ятників та інших комуністичних маркувань повільно змінюють ставлення українців до власної історії.

Але повернення до історії часом може мати й небажані наслідки. Через звернення до історичних тем нової влади Польщі цього року значно охололи українсько-польські відносини. Хоча Польща разом із Литвою все ще залишаються одними з найбільших промоторів України в ЄС, звернення до конфліктних тем минулого провокує погіршення сучасного. «У попередні роки було зроблено фактично все, що треба було зробити: були заяви з боку громадськості, Церков, вищих представників влади, відкриття спільних пам’ятників, тобто все рухалося в абсолютно правильному руслі, але, на жаль, цей рік показав, що всі ці процеси легко зруйнувати. І зміна влади в Польщі привела до того, що нове керівництво цієї держави вирішило здобувати політичні дивіденди на історичній тематиці, зокрема на тематиці українсько-польського конфлікту (польський Сейм видав резолюцію, в якій назвав трагедію на Волині геноцидом польського народу)», – пояснив Володимир В’ятрович. На його переконання, цей рік кинув справді дуже багато викликів для польськоукраїнських відносин і очевидно, що наступного року треба буде докласти максимум зусиль з обох сторін, аби подолати наслідки прийнятих рішень і здійснених кроків та почати працювати спільно на позитив.

На жаль, загострення не обмежилося політичними дебатами, а перекинулося на побутовий рівень, що призвело до погіршення стосунків між українцями і поляками на доволі базовому рівні. Згадаймо, як праві радикали в Перемишлі напали на українську процесію… Масла у вогонь підлив і фільм «Волинь», в якому однобоко трактуються події і твориться образ українців як бандитів і вбивць.

Загалом цей рік був доволі складним для світової спільноти, і навіть якщо Україна не перебувала у епіцентрі подій, то все-таки відчувала поштовхи – референдум у Великобританії за вихід з ЄС, вибори у США, продовження кризи біженців у Європі, трагічний розвиток війни у Сирії… Томас Фрідман написав, що це був «рік, який змінив усе». Важко передбачити, чим буде це «усе» для України, але якщо світом труситиме, то це матиме й для нас непередбачувані наслідки.

Як уже стала – внутрішня криза у Європейському Союзі. Якщо уявити собі шлях України в 2016 році, то реформи, які проводили в ній, були радше батогом (деякі болісні, деякі незрозумілі), а пряником виступав безвізовий режим з країнами ЄС як наслідок вистражданої Угоди про Асоціацію. Уряд і Президент повторювали мантру про «безвіз», але дата його надання щоразу відсувалася. Європейський парламент може проголосувати це питання навесні 2017-го. Невідомо, як саме діятиме система і чи справді фокус на лиш одній деталі Асоціації є правильною комунікацією українського шляху до Європи, але 2016-ий українці закінчили з доволі значним скептицизмом (я б навіть сказала, розчаруванням) щодо європейського майбутнього України.

Але це не привід опускати руки. Всі експерти, з якими вдалося поговорити «Патріярхату» в процесі підготовки підсумків, не змовляючись між собою, наголошували на необхідності громадянської позиції та активності українців. Мабуть, це той урок, який доводиться проходити знову і знову, і без вивчення його напам’ять неможливо рухатися далі.

Мар’яна Карапінка, редактор англомовної версії сайту RISU та прес-секретар Бориса Ґудзяка, єпарха Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії