Однією з найважливіших подій року, які відбувалися у Вселенській Церкві, безперечно, був 12 Всесвітній фестиваль молоді, який проходив цього разу в столиці Франції. Та й не лише в столиці. Подіями фестивалю жила вся країна. У ці десять серпневих днів звиклий ритм життя багатьох французів справді змінився. Хоч би тому, що десятки тисяч французьких сімей цей фестиваль молоді відчували через присутність в їх сім’ї гостя з будь-якого куточка нашої плянети. Лише наші двадцять шість автобусів зі Львова, які організувала молодіжна організація «Українська молодь — Христові», «розповзлися» по всій Европі: одні взяли курс на Прагу, інші — на Перемишль, ще інші — трохи північніше і повезли своїх пасажирів в усі куточки Франції. Нас було повно всюди: в суворій північній Нормандії, в південній Тулюзі й відпустовому містечку Люрд, що поблизу, на березі Атлянтичного океану і, звичайно, в Парижі. Нант, Рен, Ляваль, Лісн, Періго, Пуатьє, Кимпи, Аляксон (Си) — це провінції Франції, в яких перебували українські делегації перші п’ять днів фестивалю. А потім разом із французькими друзями, з якими встигли познайомитися на парафіях, де перебували, ми поїхали в Париж, який жив очікуванням чогось незвичайного.
З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ ФРАНЦІЯ?
Найбільше враження на мене ця типова країна західного світу або, як ще колись її називали «зогниваючого капіталізму», справила своїми дорогами. Може, тому, що ще свіжими були враження від закінчення перед тим водійських курсів і навчання водійсько-каскадерської справи на наших вибоїстих дорогах. А, може, тому, що вони таки справді добрі. Здебільшого, платні. Вражає швидкість на автобанах, чистота доріг. А все інше — так собі. Країна як країна. Про Париж ми жартома говорили: «Ще не Київ, але вже до нього наближається…». А в кожному жарті, як відомо, є доля правди.
Франція багата історією, війнами і революціями, замками, палацами і мурами середньовіччя. Саме цією атмосферою хотілось подихати. Нашій делегації від Львівської Богословської Академії з цим якраз поталанило. Ми поїхали на захід Франції, в провінцію Пуатьє, і мешкали в містечках Партоне і Ньйорт, які забудовані, в основному, в тринадцятому столітті. Замки стали не лише об’єктом оглядин. Декому з нас довелось «надихатись» цією замковою атмосферою аж занадто. Мене щодня кликав на обід дзвін, вмонтований у замковій вежі. Ще двоє дівчат з групи теж мешкали в замку тринадцятого століття — невеликому, на двадцять дві кімнати. На обід їх і численне сімейство, яке складалося з військового офіцера, його дружини і дев’ятеро дітей, шкільного віку, кликав справжній мисливський горн. Така традиція була там п’ятсот і двісті років тому…
Жителі містечка Партоне зустріли нас дуже гостинно. Чекали на великій площі, де були накриті столики. Зустрів нас також мер міста й місцеві журналісти, які абсолютно так же ж, як це робимо ми, клацали фотоапаратами і запитували про наші враження, яких ще, властиво, не було. Правда, на другий день з газет всі дізналися про те, що в дорозі захворів водій і в Німеччині ми півдня міняли колесо. Інформація про те, що мешкатимемо в сім’ях по одному, шокувала всіх. (Ми ж вже попарувалися!). Настає цікавий момент: сторони, розділені столом, уважно розглядають одна одну. Вибирають вони. Ми є лише пасивними спостерігачами. Хтось згадав Кафу, невільничий ринок і Роксоляну…
Я майже першою покинула площу: «впала в око» якійсь поважній пані з багатими прикрасами і, що там діялося далі — не знаю. Потрапила якраз на вечерю. Величезна, як мені тоді здавалось з переляку, сім’я сиділа за столом перед величезним сірим будинком і чекала на мене. Й саме тому, що ми мешкали в сім’ях по одному, кожен з нас отримав максимум уваги і мав нагоду якнайбільше спілкуватися з французами. Ми гостювали виключно в католицьких сім’ях і, здебільшого, в багатодітних, тому відповівши кожному, бодай на одне питання, під кінець дня голова просто гуділа від вживання іноземної мови.
Наступний ранок розпочався Літургією в костелі святого Лоранса, де нас тепло привітав місцевий парох, запам’яталась прогулька середньовічним Партоне, де збереглись руїни королівського замку. Містечко багато століть було резиденцією французьких королів. Тут творили найкращі архітектори і митці, а найбільший міст в Партоне збудував Айфель. Бійниці, вежа зі старовинним годинником, середньовічні мури та брами, вузесенькі вулиці й будинки з тринадцятого-чотирнадцятого століть, в яких і тепер мешкають люди…
Ми мали нагоду добре оглянути й приатлянтичні сільські ланшафти під час шестикілометрової прогулянки до озера. Грушок на вербі там не бачили, а от, яблука на кущах, себто вирощування промисловим способом — картина типова. Був пікнік на березі озера і дискотека із тутешньою молоддю, про яку хіба, що можна сказати — це явище інтернаціональне. Французька молодь любить ту ж музику, що й ми.
Далі святкування ішло по висхідній: фестиваль в Пуатьє з участю делегацій з 20 країн, спільна Mecca в катедрі Сант-П’єр, яка збудована в 12 столітті. Тут, у старовинному храмі, звучали молитви французькою, німецькою, англійською, іспанською, українською мовами. Час від часу звучали африканські мелодії і трохи незвично було йти до причастя під цей барабанний дріб. Але саме в такій обстановці, молячись із представниками двадцяти країн і всіх континентів, було відчуття нашої вселенськості, яке потім, в Парижі, ще більше підсилилося.
…Партоне залишали зі сльозами, взаємними. Як призналися нам французи, за цих кілька днів вони навчилися від нас багато чого. Вони зрозуміли, що наша молитва дуже сильна й наше бажання іти в ногу зі світом теж дуже сильне та, що ми їх дуже швидко переженем. Вони були шоковані тим, що в манастирі Кармеліток Босих в Ньйорті студенти ЛБА проспівали всю півторагодинну Літургію візантійського обряду напам’ять, не маючи жодної книжечки чи листочка паперу в руках. Були здивовані також добрим знанням іноземної мови студентів: англійської, якою добре володіли практично всі, й французької та ще багато чим. Вже там ми зрозуміли, що не зле виглядаєм перед світом.
ДОРОГА В ДАМАСК? Ні. В ПАРИЖ…
Вже там, на фестивалях в провінційних містах, в його організації, в справжній християнській любові, яку явили нам французи-католики, ми побачили і відчули щось важливе в житті. І вже по дорозі в Париж не один, хто може, й поїхав лише оглядати французькі музеї дешевим коштом, побачив те дивне світло, що явилось колись по дорозі в Дамаск апостолові Павлові, тодішньому Савлові, який раніше переслідував християн. Впевнена: ця дорога в Париж стане дорогою навернення не для однієї молодої людини, яка не їхала туди молитися, яка «сачкувала» з усіх організованих заходів. Як з’ясувалося, серед українців таких було небагато. Але оскільки «халява» — явище інтернаціональне і є нагода нею скористатися, то сучасний поляк, італієць чи іспанець таки нею скористається. Це питання, до речі, не раз порушували мої колеги-журналісти з інших країн на прес-конференціях в міжнародному прес-центрі. Архиєпископ Парижу кардинал Люстіже, який часто зустрічався з нами, доволі спокійно про це говорив і якраз нагадав про цю дорогу в Дамаск. Пройде час, роки, але й ці люди запитають себе: а що ж там було таке в Парижі того спекотного літа? Лювр, Версаль, Айфелева вежа, Мюлен Руж, переїздка нічною Сеною… Так, але попри все, там ще щось було. Ще були сотні тисяч людей на Марсовому Полі й якась дивна ніч на іподромі Лоншан в Булонському лісі.
Свою першу зустріч з Парижем не уявляла інакше, як вночі. Так і сталось. Париж зустрів нас, прочан, вечірніми сутінками, незчисленними вогнями, фестивальною ілюмінацією, миготливою реклямою. Але, ще за кілька кілометрів до столиці наші автобуси зупинили спочатку поліція, а потім молоді люди в зелених футболках та солом’яних капелюхах – волюнтери. На цій, останній зупинці перед Парижем, j нас повністю «обмундирували»: видали темно-сині торбинки з емблемою фестивалю та акредитаційні картки учасника фестивалю, які ми тут же заповнили, почепили на шию і мали носити всі дні фестивалю. А ще в торбинках були книжки – довідники паломника й білі нейлонові шарфики. Для чого? Про це ми дізнаємось потім.
ПРО ЩО ШУМІВ БУЛОНСЬКИЙ ЛІС?
Нас зустрів нічний парк «Рочільд», відома столична Булонь. Святкова ілюмінація, впорядковані доріжки, музика. Це вже все осучаснене й «підведене» під фестиваль. А ось, ці розлогі дерева… Вони ті ж, що були і сотню, і двісті років тому. Трошки моторошно стає від згадки про те, що ось, саме тут, проходжувалось колись поважне столичне панство, сюди виїжджала гуляти на каретах французька знать, тут зав’язувались романи: закохувались, освідчувались, плакали і стрілялись на дуелях… Можливо, й під оцим розлогим І дубом, де ми не всілись, а таки розляглись після цілоденного перебування в автобусі, вечеряти. Тут вперше отримуємо пакет і вечеряємо «шестіркою». Прямо на траві. Потім будуть центральні вулиці столиці, Марсове поле, а в складі «шестірки» — ліванці, філіппінці, італійці, французи. Цей короткий час обіду чи вечері — чудова нагода для знайомства, спілкування.
В Парижі ми мешкали по двоє й по троє в сім’ях і своїх господарів бачили, в кращому разі, після першої години ночі. Багато корінних парижан на ці дні виїхали зі столиці, вивезли дітей, залишивши лише одного в квартирі для прийому гостей. Траплялись й курйози. Двох студентів-семінаристів з нашої групи 24 серпня, в день нашої Незалежности, господарі навіть привітали. Зранку каже господар: «Я хочу зробити вам щось приємне. Маю вашу музику». І зазвучав гімн Радянського Союзу…
НАВІЩО АЙФЕЛЬ ВЕЖУ ЗБУДУВАВ?
Й справді? Про це дискутувало не одне покоління французів. Й не раз критикували талановитого інженера за те, що є і, мабуть, ще на віки буде символом цього міста. Навіщо збудував? Він і сам не знав. І, здається, те, що стало його творчим інженерним злетом, одночасно стало причиною його життєвої трагедії… Він справді не знав, навіщо це зробив. «Але тепер, нарешті знаємо, навіщо пан інженер Айфель збудував свою вежу, — жартував Іван Павло II під час зустрічі з молоддю на Марсовому полі. — Для того, аби сьогодні могло відбутись це велике багатолюдне зібрання молоді».
Отже, ДЖІ-ЕМ-ДЖІ, дванадцятий Всесвітній фестиваль молоді, паломництво, проща з ціллю задуматись: а куди ж я, молода людина, яка житиме в наступному тисячолітті, йду? Яка є моя ціль в житті, які пріоритети? Темою цього фестивалю стали слова з Євангелія: «Учителю, де перебуваєш? Прийдіть і подивіться».
І йшли. Весь день, 19 серпня, столицю Франції в повному розумінні цього слова наводнювали різноманітні делегації з усіх куточків світу. Вони сходились до Марсового поля. Шуміли іспанці й голосно співали італійці, бриніли латиноамериканські мелодії і вибивав барабанний дріб різноманітних африканських племен. їх, африканців, тут було дуже багато й дуже різноманітних. Яких тільки дівчат і з якою кількістю косичок тут можна було побачити! Тут, на Марсовому Полі, на тій Вселенській Літургії з молодими людьми всього світу, які зібралися в ім’я Христа, відчувалося щось досить дивне. Як багато нас, християн, які ми всі різні і як ми розуміємо один одного тою інтернаціональною мовою молитви. Тисячі священиків під кінець Літургії понесли Євхаристійного Христа до всіх присутніх, а щоб вони не загубилися в тому вселенському натовпі, то кожен тримав голубу парасольку…
МОЛИТВА — це була головна ціль тієї, для багатьох далекої, подорожі, спільна молитва молодих християн усього світу наприкінці другого тисячоліття. І роздуми над сенсом життя, обмін думками. Зранку ми збиралися по різних церквах Парижа, де мали ранішню молитву. Потім роз’їжджались в місця катехизації, де мали нагоду подискутувати з ровесниками з різних країн. У п’ятницю всі ми пройшли Хресну дорогу, а наступного дня, в суботу, утворили тридцятисемикілометрове кільце Миру навколо французької столиці. Виявляється, це так просто взятись за руки і усміхнутись один одному…
Зі столичних фасадів в ці дні на нас дивилося двоє молодих людей: красива, виструнчена постать молодої дівчини (іноді вона була в монашому одязі) і глибоко в душу зазирав молодий чоловік. Перша — це свята Тереза з Лізьє, молода дівчина, яка пішла у вічність в той день, коли їй виповнилось двадцять чотири роки, але яку Католицька Церква проголосила святою. В п’ятнадцять років вона пішла в манастир. В своїй автобіографії писала: «Я відчуваю покликання вояка, священика, апостола, вчителя, мученика. Я хотіла б вчинити найбільш геройські діла. Я відчуваю у собі відвагу хрестоносця лицаря. Я хотіла б умерти на полі боротьби в обороні Церкви». Її подвигом була щира молитва, послух, жертовна праця. І цю молоду дівчину згодом Папа Іван Павло II проголосить Учителем Церкви. Дивно, правда? Але, щоб стати святим, не обов’язково йти в манастир. Приклад цьому — життя іншої молодої людини, яке обірвалось на сороковому році. Він мирянин, доктор права, викладав в Сорбонні літературу середніх віків і комерційне право. Організував мирянський харитативний рух. Зразковий чоловік і батько. На Літургії в Нотр-Дамі відбулася канонізація цього святого, тобто проголошення святим для всієї Вселенської Церкви.
Там поєднувалося щось дивне й несумісне. Я бачила як після відправи на Марсовому полі цілі натовпи кидалися в фонтани на площі Трокадеро, танцювали і казилися, вилазячи на спину один одному, а на фоні всього цього стояла темношкіра дівчина в білій, саме в білій монашій одежі, яка добре контрастувала з її темним обличчям і щиро-щиро молилася. Її виструнчена постать в тих вечірніх сутінках нічної столиці так нагадувала святу Тересу. Закарбувався в пам’яті одухотворений погляд двадцятишестирічного хлопця з Беніну, з яким познайомилася на Лоншан. Він ходив тим нічним іподромом, який жив очікуванням завтрашньої головної відправи і разом з тим, втомлений десятиденним перебуванням у Франції, тут же ж, під відкритим небом, засинав. Хлопець ніби щось шукав. І зрадів, побачивши запалену свічку, біля якої молилися дві дівчинки з Іспанії. Підійшов до них мовчки і підвів свій погляд до неба. То, може, тому Айфель вежу збудував? Щоб ми, час від часу, підводили свій погляд ввись, туди, у вічність. Щоб, пильнуючи наші земні справи, пам’ятали про молитву й про те, для чого живем. Для кого живем.
НІЧ НА «КУЛИКОВОМУ ПОЛІ»
Хтось з моїх колег так влучно назвав іподром Лоншан на Булоні, де відбувались головні події Джі-ем-джі: нічні чування та Літургія з Вселенським Архиєреєм. Ще в суботу по обіді туди пішки направились усі, без винятку, делегації. До звичних атрибутів, які відрізняли нас від парижан, ще додались наплечники і спальні мішки. Хоч кожна делегація мала вже наперед визначений сектор, потрібно було поспішати, щоб зайняти вигідне місце; ближче до коридору, яким проїжджатиме Папа. Або, бодай, ближче до екранів, які в таких випадках є незамінні. На цю Літургію ще приїхали люди з усієї Франції, прийшли парижани. Хоч вони всі теж мали перепустки, скільки ж людей там було насправді в цю ніч, мабуть, ніхто точно не знає. На полі й в лісі, що його оточує, покотом лежали в спальних мішках сотні тисяч людей. Щоб пройти це поле впоперек, я затратила пів ночі. Вздовж не пробувала: на скільки то вух наступила б! А нічний іподром справді нагадував відому картину Васнєцова. Дивно якось і моторошно: ось тут, в тих спальних мішках, сонно дихає весь світ. А завтра він в любові заспіває хвалу Господеві.
Відбулась вечірня відправа з Папою, на якій він охрестив ще десять молодих людей з п’яти континентів. Вони, як і перші християни колись, одягнули при хрещенні білу одежу, а ми на згадку про своє хрещення тими білими шарфиками, що були в наших торбинках, утворили живу білу хвилю. А потім в нічних сутінках запалахкотіли свічки. Мільйон свічок.
ПАПА ЗБЛИЗЬКА ТА ЙОГО ОХОРОНА
Чому навколо особи Івана Павла II такий ажіотаж? Чому стільки людей їде за тридев’ять земель, щоб лише його побачити? Чому треба за добу наперед займати місце на полі чи стадіоні й годинами вичікувати тої миті? Ці питання виникали раніше й ще більше їх додавалась по ходу фестивалю. Тут, у Парижі, була моя перша зустріч зі Вселенським Архиєреєм. Маючи журналістську акредитацію, не дуже переймалася тим, як пройду усі ці коридори, поперев’язувані шнурками, бо вже відчула смак піднімання тих шнурків волюнтерами перед журналістами. На Марсове Поле нас, журналістів, відвезли автобусами, ще й у супроводі поліції на білих мотоциклях, які повключали сирени на всю свою потужність і таким чином зупиняли весь транспорт і перехожих. Нас провели по спеціяльному коридору на подіум, де вже мої колеги-телеоператори готували потужні телекамери. Поруч були тимчасові монтажні кабіни. Відчувалось всезагальне напруження, й ось, над Марсовим Полем, появився спочатку один вертоліт, потім другий і третій. Поблизу центрального підвищення побільшало людей в строгих чорних костюмах. Це був сигнал моїм колегам підійти до камер. Та пап-мобіль появився якраз не з того коридору, на який були націлені камери, а з протилежного. Виявляється: готується одночасно кілька коридорів для проїзду пап-мобіля, але яким саме він пройде — знає дуже обмежене число людей. Але, його наближення, мабуть, відчувається серцем. Я повернула голову саме туди, звідки лилось якесь дивне світло. Над головою цієї людини справді відчувається німб і від білої одежі ллється світло. Поїхав вглиб, піднявши руки, ніби обнімав нас усіх. Тепло і доброта ллється з його обличчя і безмежна батьківська любов, якої самому так бракувало. Матір втратив в дев’ять років, батька — в двадцять один. Може, й тому став глибше задумуватись над вартостями життя. Перший папа слов’янського походження, людина, яка вже увійшла в історію нашого століття. Якраз тим, що найбільше йде до людей, перевершивши кількістю своїх пастирських подорожей усіх попередніх пап. І зараз, хворий, не побоявся пуститись в цю дорогу на зустріч з молоддю. На екрані все не видно, бо приглушений кашель навіть в прямому ефірі можна перекрити, а коли надмірно трясуться руки — режисер дає загальний плян. Його несподівана поява, щира усмішка, жарти на тему Айфеля і батьківсько-напутнє «Добре спіть!» запам’ятається надовго.
Хвилюючі моменти я пережила на Літургії в Нотр-Дамі. Помолитися в оспіваному митцями усіх поколінь соборі Паризької Богоматері — це мрія, яка збувається не кожному. Молитися там на Літургії, яку відправляє Папа — це, здається, пощастило двічі. Сам собор вражає. Тут промовляють віки і вічність. Перший камінь був закладений ще в 1163 році, а завершилась будова в 1257 році. В цей день змінився, хіба що, його фасад, на якому був портрет Фредеріка Озанама.
В момент його канонізації з нього спало біле покривало. Орган собору в цей день, мабуть, переповів своєю особливою мовою всю історію людства, його падіння і злети.
В латинській Мессі перед причастям є момент, коли присутні вітають одне одного поцілунком, потиском рук і щирою християнською усмішкою. В Нотр-Дамі мені довелось вітатись з охоронцями папи, які навіть пішли не певні порушення й дозволили єдиному журналісту з України пройти на найближчий подіум. Наступного дня ми вже були «старими знайомими». А на Лоншан журналістів знову супроводжує поліція, в місті перекритий транспорт, змінено маршрут метро. Більшість станцій в сторону Булоні закриті. Проїжджаємо один ланцюг охорони, другий, третій. Здається, вся Булонь оточена поліцією і «зеленими волюнтерами» і жодна зайва душа туди не проникне. Подумки усміхаюсь: знали б ви, найвишколеніші в світі охоронці, що карточка «Надя Пастернак, Юкрейн» вже другий день висить на шиї американського студента Кріса Гарта, давнього знайомого, якого зустріла на сходах у Люврі. Він дуже хотів зустрітися зі студентами Богословської академії і бути з ними на відправах. Мені ж вистачало пресового посвідчення. І ще один американський Майкл став нашим Юрієм…
Цього разу броньований пап-мобіль появився з того коридора, на який були направлені камери журналістів. Найбільше здивувало те, що, попри всі ці охоронні заходи, шибки пап-мобіля відкриті. Папа Римський не сховався за склом від людей. Він відкритий, ось, поруч… І роблю несподіваний висновок: уся ця охорона, люди в чорному, поліція і сирени — це радше для нас, для нашої безпеки. Ці коридори — для уникання того «вавілонського стовпотворіння», яке є на кожній зустрічі з Іваном Павлом II. А він не боїться людей, іде до них і прощає тим, хто в нього стріляє.
ЯКЩО ЛЮДИНІ БРАКУЄ ЛИШЕ… ЗАЯЧИХ ВУХ
Найбільше, чого мені бракувало впродовж тих десяти днів — це заячих вух, а точніше — шапки із заячими вухами. Довгими, довгими. Так мої товариші швидше б мене знаходили в натовпі, бо в тій всій катавасії дуже бажано було не згубитися. Багато часу йшло на те, аби знову знайтися. Тому групи ходили, тримаючись за шнурочок. Ну, ще в’єтнамцям це пасувало, бо вони маленькі… Клали руку на плече один одному, прив’язувались шарфиками. Але найцікавішими були індивідуальні засоби розпізнавання, які всі, без вийнятку, викликали сміх, але були дуже доречними в такій ситуації. Дівчата з Гонконгу мали на головах обручі з двома прапорцями, які стирчали як ріжки. Добрий орієнтир — надувний шарф, прив’язаний на довгій нитці до шапки чи вуха. Здалеку видно. Пішли в хід шапки з розлогими оленячими рогами чи заячими вухами, прапорці заплітались у коси. Носили палиці з настромленими пляшками з-під води і чого тільки не придумували. Важливо усій делегації мати уніформу одного й дуже яскравого кольору: футболки, кепки, якісь галстучки. Усе це допомагає орієнтуватися.
Різні чудацтва там можна було побачити; єпископа, який прикрив голову білим шарфом, зверху притиснув його кепочкою і став подібний до мусульманського шейха. А ще виліз на стілець і заглядає: звідки ж то Папа появиться? Монахиня в кепочці, священик у рясі, а на голові — шапка-парасолька, яку на кожному кроці продавали місцеві негри-комерсанти. Словом, сміх збирав на кожному кроці. И це найбільше запам’ятається — мільйон усмішок, мільйон щасливих облич. Ці люди випромінювали радість. Ту, яка йде з глибини серця. Сюди, здебільшого, поїхали ті, які не перервали гріхом свій зв’язок із Богом і приймали Євхаристійного Христа під час Літургій. Тому, якщо хтось ще не знає, що таке християнство, то одним словом — це значить «радість». Це радість духовна, радість спасіння. Людина, охрещена й поєднана з воскреслим Христом, не сміє сумувати.
ЦЕ БУЛО ПРЕОБРАЖЕННЯ, ЯК НА ГОРІ ТАВОР
Осмислюючи все це, що відбулося в Парижі, мимоволі, задаю питання: а що ж, властиво, було? І пригадується подія не вельми масштабна в рамках того заходу, а доволі скромніша, але яка дає відповідь на це питання. В ній не брали участі всі делегації, лише ми, українці. Майже в центрі Парижу, на бульварі Сант-Жермен, є українська церква святого Володимира. Тут же — осідок українського єпископа Михайла Гринчишина, 19 серпня, на свято Преображення, ми прийшли туди на свою Літургію візантійського обряду. Посвячували квіти і фрукти, а потім було свято обжинок. Нас щедро пригощали старші пані-українки, які мешкають в Парижі та які завжди приходять до цієї церкви. А ще ми зустріли тут українців, своїх ровесників з Канади, Америки і з інших країн. Раніше лише вони, українці діяспори, представляли нас на подібних світових імпрезах. Цього ж разу ми були численніші.
Цього дня читалося Євангеліє про подію Преображення: як Христос взяв трьох апостолів — Петра, Якова та Івана, вийшов з ними на гору Тавор і відслонив перед ними промінчик свого божества, преобразився. Святий Матей про це писав:
«І переобразився перед нами: обличчя Його засяяло, і одежа побіліла наче світло». Вони були свідками його величі. Зізнавались, що це важко передати словами, це треба побачити і пережити. «Обличчя його засяяло і одежа побіліла, наче світло» — це саме можна сказати й про той момент появи серед нас намісника Христа на Землі. Про все побачене й пережите важко, як ніколи, переповісти словами. Просто, на Джі-ем-Джі я бачила славу Господню, я чула її мовами всього світу.
Надія Пастернак
Париж-Львів