У цій статті мовитиметься про книгу Christopher Guly. Strangers in a Strange Church? New Faces of Ukrainian Catholicism in Canada. Toronto: Novalis, 2019, 96 с. ISBN 978-2-89688-747-7.
Як інші бачать нас? Ми далеко не завжди маємо можливість знайти відповідь на це запитання. Це може статися, наприклад, через необережність висловів якоїсь третьої сторони. Ми можемо зазнати розчарування або й шоку навіть через те, що наші найближчі друзі думають про нас. Іноді, навпаки, ми приємно вражені подібними речами, адже можемо відкрити для себе те, що маємо привабливі риси, на які досі не звертали уваги.
Сказане є актуальною правдою і у випадку наших Церков. Католики латинського обряду хвалять УГКЦ за її історію мучеництва та вірність традиції. Інші не такі прихильні в своїх коментарях. Але найбільшими одкровеннями, можливо, є враження людей ззовні, які вирішують приєднатися до нас. Вони бачать нас у спосіб, в який ми себе бачити не можемо.
Такі речі стають яскраво очевидними у книзі канадського журналіста Крістофера Ґулі «Чужинці в чужому світі» – огляді восьми випадків навернення до українського католицизму, в тому числі одного випадку навернення подружжя. Жодна з цих дев’яти осіб не є українського походження. Усі вони приєдналися до української Церкви в східному Онтаріо. Втім, як зазначає всечесний отець Петро Ґаладза у передмові до цієї книги, є багато інших випадків навернення.
Уже сама назва видання відсилає нас до біблійних книг Вихід, 23, 9 і Левіт 19, 34, натякаючи на важливість гостинності до чужинців. Справді, одним із мотивувальних чинників для цих навернень була відкрита привітність парохів української католицької святині Святого Івана Хрестителя в Оттаві. Але англійське слово strange у випадку Церкви може означати як англійське foreign – «чужинецький», так і bizarre – «дивний». Відтак, можливо, ця двоїстість закладена уже в назві книги. Для людини ззовні українська Церква з її довгими літургіями і, певно, непроникним для них обрядом може дійсно видатися дивною.
Навернення, звісно, делікатна справа. У передмові отець Петро Ґаладза чітко відкидає прозелітизм. У той же час його Церква вітає навернених, вона поважає вибір людей. Звісно, навернення не завжди є остаточними, повторні навернення – річ не виняткова. Як зазначає отець Ґаладза, багато католиків, яких хрестили у ранньому дитячому віці, також покидають свою Церкву. Одна з осіб, про яку мовиться на сторінках книги і яка сама відчула зачарування православ’ям, була вражена тим, що український священник не претендує на «монополію володіння істиною або Божим провидінням» (с. 29).
Для чужинця приєднання до УГКЦ не є простою і прямолінійною справою. Доктор Браєн Бутчер, дивовижний вчений, який говорить сімома мовами і читає одинадцятьма, каже, що людина повинна пройти троє «дверей», аби ввійти до Східної Католицької Церкви. Перші – літургія і духовність візантійського або іншого східного обряду. Другі – католицьке вчення. Проходження третіх «дверей» пов’язане з вибором певної Східної Католицької Церкви: їх понад два десятки, і цей процес подеколи супроводжується викликами, пов’язаними з етнічними та мовними характеристиками.
Краса східної літургії та духовності часто є першим чинником, що притягує людей з іншими підґрунтями до української Церкви. Навернений Ендрю Беннет – не єдиний, хто наголошує на важливості естетики, особливо в літургії. «Візантійський християнський світогляд дуже сильно наповнений красою, він дуже сильно наповнений вагомістю самої сутності», – каже він. «Сутність набуває значення, коли невидимий Бог стає людиною» (с. 65). Музикант Лендон Колмен, виходець із сім’ї баптистів, спершу побував на літургії в отця Петра Ґаладзи як чужинець: «Це була зустріч з таким цілісним невідомим, якого я ніколи раніше не зустрічав. Було так, наче воно не належить до сучасного світу» (с. 91). Критикуючи емоційність, так поширену серед євангельських християн, Лендон Колмен водночас каже, що в церкві Святого Івана Хрестителя «не мало значення, як ти почувався: там була ця чудова, істинна обстановка…» (с. 92). Слід бути певними, що ці істина та краса можуть бути забезпечені тільки священником, який, як зазначає Колмен, маючи на увазі отця Ґаладзу, «розуміє значення кожного слова літургії, яке він промовляє, і сприймає всі традиції серйозно» (с. 95). Утім києво-візантійська традиція є ширшою, аніж літургія. Навернена Ліза Ґілберт відсилає до церковного календаря, його постів і свят, котрі слугують «постійним нагадуванням про потребу плекати аскетичне життя посеред хаотичного секулярного оточення» (с. 75). Як медик, вона досвідчує віру як дуже сильно затребуване духовне зцілення: «Ми всі хворі в багато способів» (с. 77).
За схемою Браєна Бутчера, другими «дверима» входження до УГКЦ є католицьке вчення. Як і більшість навернених, він усім серцем приймає позиції Церкви щодо складних питань, зокрема статевої моралі, включаючи контрацепцію, одруження та розлучення, а також питань про завершення земного життя. Але католицизм – це значно більше, аніж набір правил чи абстрактна система, як про це міг би подумати широкий загал. І сказане особливо стосується візантійської традиції. Один із найбільш по-філософськи налаштованих у групі описаних випадків – представник покоління «Z» Джошуа Алі-Сміт. Він розуміє релігію як «щось позараціональне, щось таке, що виявляється в антиномії своєї вселенськості». «Релігія стосується речей, які безсумнівно‘визначені’ і які розум не може адекватно розкрити, але ця підстава може забезпечити фундамент для її потрібності…» Згідно з таким поглядом, віра дозволяє «можливість Істини поза моїм розумінням істини і… Бога – поза моїм розумінням бога» (с. 85). Алі-Сміт вважає це набагато вищим за «нігілізм або моральний релятивізм, який так часто можна зустріти в одній обгортці з модним атеїзмом» (с. 86). Подібно доктор Паскаль Бастьєн вважає, що «наукові антирелігійні» заперечення щодо католицької віри є слабкими та неглибокими, що більшість людських заперечень віри насправді ґрунтуються на особистісних перешкодах. Як і Алі-Сміт, доктор Бастьєн цінує апофатичне розуміння Бога, характерне для східної традиції, як таємницю, що перевищує можливості людського розуму.
Треті «двері» у схемі доктора Бутчера – це вибір окремої Східної Католицької Церкви, що означає життя з її етнічною ідентичністю. Справді, культурні особливості української Церкви можуть злякати. Але Бутчер наголошує, що «сакраментальна приналежність» до української Церкви не означає прийняття української культурної ідентичності. Не обов’язково вчити українську мову. Ви можете залишатися собою: Бутчер має східноіндійське та американське коріння, був вихований баптистськими місіонерами з Канади, а його дружина корейського походження. Англомовні літургії роблять це можливим.
Насправді, як аргументує Бутчер, східний католицизм охоплює декілька традицій, і навіть Літургія святого Івана Золотоустого – надбання різних мов і культур. Це втілює «єдність у розмаїтті» Католицької Церкви. Бутчер каже, що причиною того, що він став східним католиком, була його залюбленість у православну літургію та духовність і в той же час його переконаність у правдивості морального вчення та еклезіології католицизму. Зі слів Ендрю Беннета, який служив канадським посланцем релігійної свободи, «ми є Церква ірландців, шотландців, франко-канадців, як також корейців та голландців» (с. 64). «Я хочу, щоби українці знали: те, що вони мають, є прекрасним, і цим слід ділитися, – говорить музикант Колмен, – має існувати баланс зусиль між збереженням традицій та поглядом назовні, аби люди, які хочуть приєднатися, могли зробити це легко» (с. 96).
Утім сучасне суспільство не робить таке приєднання легким. Лендон Колмен каже: «Оттава – жорстке місто, і в ньому небагато моїх ровесників ходять до церкви, тож я деколи почуваю себе, наче якийсь дивак» (с. 95). У своїй передмові отець Петро Ґаладза визнає, що аскетична, вимоглива і виклична східна традиція є контркультурною, позірно «непрактичною» навіть для тих, що є українськими «католиками з колиски». З огляду на це особливо важко прийняти її підліткам та молоді. Ключем до подолання цієї проблеми, на його думку, є любов до Господа.
На сторінках книги отець Ґаладза з’являється як каталізатор деяких із описаних навернень. Іншим чинником, як видається, стала близькість в Оттаві Інституту східнохристиянських студій ім. митрополита Андрея Шептицького, духовної семінарії Святого Духа і кількох коледжів та університетів. Сьогодні після переміщення Інституту Шептицького (і отця Ґаладзи) до Торонто, а семінарії – до Едмонтона таке щасливе сполучення втрачене. Але принцип синерґійного поєднання людей та інституцій: духовенства, мирян, парафій, шкіл і, можливо, монастирів є тим, що варто враховувати. І майбутнє Церкви може залежати від духовенства, яке не просто «відкрите до світу» в дусі Другого Ватиканського Собору, але виходить назовні та шукає учнів miserando atque eligendo («подивився з милосердям і вибрав його»), як проголошено на гербі Папи Франциска. Оскільки українські «католики з колиски» знаходять численні виправдання для свого уникання Церкви, їхні пастирі повинні виходити «на майдани і вулиці» на «шляхи та за огорожі» і шукати інших, щоби вони зайняли місця за Господнім столом (Лк. 14, 15-24).
Звичайно, ці навернені є великою допомогою для УГКЦ і не тільки, як вважає отець Ґаладза з огляду на збільшення кількості людей. Як і багато людей ззовні, наприклад іммігрантів, навернені є каталізаторами духовного відродження своїх спільнот. Колеги Паскаля Бастьєна, які залишили свою Церкву через мовні та культурні прогалини і стали римо-католиками, були здивовані, що він рухався у протилежному напрямку.
Хоча дев’ятеро навернених, історії яких висвітлені та розглянуті в книзі, різняться своїм етнічним, релігійним та соціальним походженням (наприклад, Алі-Сміт народився в Японії, його батько – англійський католик, а мати – гаянська лютеранка, що має предків мусульман), знаковим є те, що всі вони мали солідну попередню християнську формацію, переважно протестантську. І хоча Бастьєн ріс римо-католиком, він зазначає, що його дружина-пресвітеріанка навчила його багатьох речей про віру і християнське життя: знання Святого Письма, євангельського запалу, а також того, як виховувати дітей. Обізнаність цих навернених осіб зі Святим Письмом, безсумнівно, допомогло їм зрозуміти візантійську літургію, особливо її старозавітні джерела, глибше, аніж більшість українців. Вони також демонструють більш свідомий, посвячений та відвертий вид релігійності. Понад те, переживають досвід українсько-візантійської традиції зі свіжістю та глибиною, народженими в пості, молитві, навчанні та служінні, чого уникають багато українців, причетних до того, що отець Ґаладза описує, як лише фольклорну релігійність.
Українська релігійність, утім, змінилася. Дещо ритуалістична і емоційна домодерна «сільська віра» поступово звільнила шлях більш самовдоволеній релігійній приналежності західного буржуа, остання, напевно, є типовою для третьої хвилі української імміграції в Північній Америці. Релігійність як цієї, так і четвертої хвилі пострадянської імміграції заслуговує на вивчення. Чи можуть вони вижити в американському суспільстві? Чи піддадуться секуляризації? Чи, може, дадуть дорогу енергійнішій релігійності: євангелізаційній, інтелектуально вправній і готовій не піддаватися тиску постхристиянського суспільства? Останнє могло б стати реальністю завдяки наверненим на зразок тих, що зображені в згаданій книзі.
д-р Андрій Сороковський, голова Українського Патріархального Товариства