Ostpolitik

ухвалені учасниками громадського віча вірних Української Католицької Церкви що відбулося у Філядельфії, дня 30-го листопада 1969 року, заходами Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, Відділ у Філядельфії,Па.

Заслухавши інформативної доповіді Голови Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви Василя Качмара про ситуацію нашої Церкви у ЗСА після відбутого цього року Синоду Владик Помісної Української Католицької Церкви в Римі, що на ньому була схвалена Конституція помісности нашої Церкви, учасники зборів – вірні Української Католицької Церкви в числі понад триста осіб провели дискусію і прийняли наступні постанови й ствердження з дорученням Управі Відділу Товариства за Патріярхальний устій Української Католицької Церкви та Почесній Президії Зборів, довести їх до відома Верховному Архиепископові й Кардиналові, їх Блаженству Кир Йосифові, усім українським Владикам, Проводам українських Центральних і льокальних політичних, громадських і професійних товариств і установ, всім Всечеснішим Отцям душпастирям, усьому Високопреподобному Монашому Клірові та загалові вірних Української Католицької Церкви:

Серед українців католиків немає під сучасну пору ворогів чи противників Святого Римського Престола, Святішого Отця Папи Павла VІ, чи інших ієрархів Святої Вселенської Католицької Церкви. Вірність Вселенській Церкві засвідчена в історії мученичою смертю українських владик, священиків і багатьох вірних.

Законна церковна влада завжди втішалась серед вірних Української Католицької Церкви великою пошаною, льояльністю і відданістю. Останніми часами вірні нашої Церкви засвідчили свою відданість законній владі, коли з великим одушевленням вітали їх Блаженство Верховного Архиепископа і Кардинала Кир Йосифа в усіх країнах, що їх він відвідав. При цій нагоді вірні виявляли свою пошану до всіх владик Української Католицької Церкви, що супроводжали свого Архипастиря у цій його візитаційній подорожі. Посвячення катедрального храму св. Софії – Божої Премудрости у вересні місяці цього року в Римі стало черговим таким моментом вияву пошани, льояльности й відданости вірних нашої Церкви до церковної влади. Цим разом велика кількість українських вірних мала можливість вперше в історії виявити ці свої почування у присутності видимого голови Святої Вселенської Католицької Церкви, їх Святости Папи Павла VІ.

З огляду на те, що Митрополит Філядельфійської Архиєпархії у ЗСА відмовився від участи в Синоді Владик Помісної Української Католицької Церкви, не погодився підписати постанови цього Синоду ані Конституцію Української Католицької Церкви, ухвалену на Синоді й потверджуючу патріярхальний устрій нашої Церкви, та не вважає їх обов’язуючими для себе й своєї архиєпархії, Владика Амврозій Сенишин таким чином вилучив себе самовільно із рядів ієрархії Української Католицької Церкви й тим самим перестав бути законним архипастирем для вірних Української Католицької Церкви. Беручи до уваги цей факт, стверджуємо на цьому місці, що всі зарядження Кир Амврозія Сенишина, що стосуються всечесніших отців душпастирів і вірних Української Католицької Церкви можна уважати не зобов’язуючими.

У зв’язку із таким станом речей у Філадельфійській Архиєпархії, закликаємо оцим проводи українських товариств і установ, всечесніших отців парохів та весь преподобний клір і всіх вірних відмовитись від участи у заповіджених торжествах 6-7 грудня цього року у Філадельфії з нагоди десятиріччя встановлення Філядельфійської Митрополії.

Вважаємо, що було помилкою зі сторони їх Еміненції Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа принимати запрошення на ці ювілейні святкування від владики, що відмовляється визнавати свою безпосередню церковну владу, яка була законно встановлена Святішим Отцем, та відмовляється в цей критичний час від участи у проводі Української Католицької Церкви разом з іншими владиками, об’єднаними у Синоді Помісної Української Католицької Церкви. Всупереч інформаціям, що виходять із Митрополичої канцелярії у Філядельфії, ніхто з українців не вважає їх Еміненцію Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа ворогом Української Католицької Церкви, чи народу. Відома всім є його участь у торжествах нашої Церкви в Римі ц.р., за що йому належить наша подяка.

Їх Еміненцію Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа українські вірні привітали б і у Філядельфії з належною високому римському достойникові увагою і пошаною, якщо їх Еміненція відвідував українських вірних у товаристві їхньої власної церковної влади, себто в товаристві Голови Архиєпископського Синоду Помісної Української Католицької Церкви, їх Блаженства Верховного Архиепископа і Кардинала Кир Йосифа та в товаристві Українських Владик, членів Синоду.

Вважаємо, що вище висказаного становища у відношенні до їх Ексцеленції Кир Амврозія Сенишина, повинні придержуватись вірні Української Католицької Церкви до часу, коли Владика Амврозій прийме, як зобов’язуючими для себе й своєї архиєпархії, постанови Архиєпископського Синоду Українських Владик враз із Конституцією нашої Церкви, та стане повноправним членом Синоду Владик Помісної Української Католицької Церкви.

За згідність:

Василь Качмар

Голова Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

 

Управа Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Філядельфії:

Роман Левицький, Голова
Володимир Бачинський, Скарбник
Юліян Колтун, Секретар

 

Почесна Президія:

Тетяна Цісик, Оксана Фаріон, Степан Ковалишин, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Осип Петрович, Степан Процик, Михайло Викрикач, Богдан Артимишин.

Нижче подаємо звернення Всенародних Зборів Комітету Громадської Акції за Синод і Патріярхат у Чікаґо до Ієрархії Української Католицької Церкви, які відбулись 11 травня 1969 р. Хоч текст звернення приготовлений на сподівану дату посвячення Собору св. Софії в Римі в червні ц.р., то він залишається актуальним і до нової дати посвячення – 28 вересня 1969 р.

До

Високопреосвященних і Преосвященних

Митрополитів, Архиєпископів та Єпископів

Української Католицької Церкви в розсіянні сущої

Високопреосвященні і Преосвященні Дорогі Наші Владики!

Незадовго Ви всі зберетесь у Вічному Місті для. історичного акту – посвячення українського Собору Божої Премудрости, здвигненого працею і зусиллями нашого .Блаженнішого Первоієрарха та за активною допомогою Ваших Преосвященств і багатьох Ваших вірних. Ця врочистість буде чимось більшим, ніж лише посвяченням нової Божої святині, першого нашого храму в столиці вселенського християнства. Це буде одночасно інавгурація іншого, «нерукотворного храму» – Собору єдности всієї нашої Церкви, чого римський храм Софії мав би бути зовнішнім символом.

Вітаючи Вас, наші Дорогі Владики, з Вашим виїздом на цю врочистість, а також усіх Вас, зібраних в Римі на чолі із Верховним Архиєпископом Кир Йосифом, висловлюємо велику радість з приводу цієї події. Ми вдячні Всевишньому, що дозволив нашому Блаженнішому Верховному Архиєпископові довершити діло спорудження храму та скликати Вас усіх на врочистий акт посвячення. Ми також молимо Бога, щоб ця нагода Вашого з’їзду і спільних єпископських нарад була щасливим початком завершення будівлі всієї нашої Церкви Її нормальним канонічно-східнім самоуправним устроєм.

Наші Дорогі Духовні Отці і народні Провідники!

Дозвольте, що сьогодні складемо на Ваші руки наші болі й турботи, дамо вислів нашим бажанням і просьбам до Вас та з глибини душі розкриємо перед Вами задушевні прагнення українського Божого люду.

Звертаємося до Вас як речники однієї організованої громади, але ми переконані, що подібні думки й бажання нуртують серед усього нашого загалу. Такі думки і сподівання плекають і члени нашої мовчазної Церкви в Україні.

Всі ми свідомі разом з Вами, Дорогі Владики, що наша Церква знайшлася нині в нелегкому положенні. Не лише наша Матірня Церква в Україні, офіційно заборонена і жахливо переслідувана, зазнає нових арів, але і Її дочерні Церкви перебувають у непевній ситуації щодо майбутнього.

Ми помітно затривожені вістками, що Апостольський Престіл, зокрема відповідальні досі за долю нашої Церкви римські адміністративні установи, змінили своє ставлення до ситуації, ролі і призначення нашої Української Помісної Церкви, об’єднаної з Римом. Ми не чули і не знаємо про ніякі теперішні заходи Апостольського Престолу в обороні нашої Церкви на Рідних Землях, зокрема у зв’язку з ув’язненням Владики Кир Василя Величковського. Продовжується роками невпорядкований стан нашої Церкви на терені Польщі, де кількасот тисяч наших вірних не мають належної духовної опіки. Останні заходи стосовно Пряшівської єпархії та особи Владики Кир Василя Гопка так само нас боляче вражають, як неправильні і глибоко кривдячі нас потягнення з боку Ватиканських чинників.

Неясною є також політика Апостольського Престолу до дочерних Церков – наших Митрополій, Епархій і Екзархатів у західньому світі. Священна Конґреґація для Східніх Церков, як це виходить із низки її діл, противиться їх об’єднанню в єдиній структурі Помісної Церкви з своєю автономною адміністративною, літургічною і дисциплінарною зверхньою владою. Натомість існує багато чинників, які підтримують тенденції роздрібнення і зрізничкування наших єпархій. Прикладом цього може бути й недавнє утворення окремої церковної провінції для русинів-українців із Закарпаття в Америці, синів одного і того самого, що ми, народу та й приналежних до того самого обряду. Є ознаки, що свідомо інспірується рух за відчуження наших заокеанських церковних одиниць від усієї Церкви з одночасним намаганням включити їх у місцеві Церкви латинського обряду.

Ці факти і явища сповняють нас великою журбою за майбутнє нашої Церкви. Із страхом, але в почутті всієї відповідальности, мусимо скваліфікувати такі тенденції як ліквідаторські щодо нашої Церкви, тієї Церкви – Страдниці, яка 373 роки тому вирішила об’єднатися з Римським Престолом і принесла так багато жертв для тієї унії. Чи сьогодні мала б Вона заплатити ще більшу ціну за свої прагнення вселенськости і за так багато доказів прив’язання до ідеї єдности?!

Ніхто інший, тільки Ви, Дорогі Українські Владики, можете відсунути від нашої Церкви перспективу Її загибелі, такої бажаної багатьма Її противниками і вдаваними приятелями. На Вас, теперішніх Митрополитах, Архиєпископах і Єпископах Української ще вільної Церкви поза Україною, спочиває обов’язок її рятувати й відсунути від Неї примару загибелі чи поступового розчинення в чужих церковних і культурно-етнічних середовищах. Ви також покликані сьогодні, в цій критичній ситуації, покласти підвалини під Її відродження, тривке існування й дальший розвиток на славу Всевишнього і добро нашого народу у всьому світі.

Наші церковні традиції, постанови й дух Другого Ватиканського Собору дають Вам усі прероґативи, уповноваження й повне виправдання змагати до цього. Ми не домагаємось чогось неможливого, якоїсь революції в Церкві, як це робить дехто, а лише того, що нам правом і заслугами Мученицької Церкви належить – самоуправности, визнання й пошанування нашої самобутности.

Дорогі Владики! Ви зробили були рішальний крок у цьому напрямі, коли під час нарад Другого Ватиканського Собору збиралися на своїх конференціях і коли, врешті, в грудні 1965 року оголосили своє історичне Спільне Архипастирське Послання. Ви тоді оголосили помісність нашої Церкви, Ви оформили себе у Синод Єпископів Української Католицької Церкви на чолі з Її Первоієрархом, Блаженнішим Кир Йосифом Сліпим, Верховним Архиєпископом Київсько-Львівським і Митрополитом Галицьким. Ви накреслили були програму нашої релігійно-церковної віднови та національного існування на майбутні роки. Ми всі прийняли цей великий документ, Спільне Послання Ваших Преосвященств з грудня 1965 року як Велику Хартію нашої Церкви, бачили в його постановах джерело і шлях нашого відродження та візію нашого кращого майбутнього.

Але проминули три роки, і дуже мало здійснено з постанов того акту. Синод не зійшовся на свої дальші засідання, самоуправність поставлена під знак запитання, а тим часом сталася низка подій, які заперечували літеру і дух Спільного Послання.

Ми Вас сьогодні уклінно прохаємо і кличемо до мужности й готовости боронити нашу Святиню-Церкву, бо відчуваємо, що Вона загрожена. Очікуємо, що підписи, покладені Вами під Спільним Посланням, зобов’язують Вас, як будуть зобов’язувати і нас усі видані Вами в його дусі постанови й Доручення.

До Вас, зібраних у Римі в ці червневі дні на посвячення Собору Святої Софії, звертаємо свої прохання і пропозиції. І так, прохаємо Вас здійснити такі постуляти:

1.      Відбути в Римі з приводу теперішньої зустрічі чергову сесію Синоду Єпископів Української Католицької Церкви і ще раз оформити свій самоуправний статут:

2.      Довести до відома відповідальних чинників у Римі цей факт, прохати Святішого Отця про благословення для нашої помісности та прохати його ласкавої інтервенції у різних органів церковного управління, щоби вони ставилися з увагою до наших прав і самобутности:

3.      Оголосити публічно, що бажанням усього єпископату, який висловлює прагнення вірних і священства, виражені під час тріюмфальної візитації їх Блаженством Кир Йосифом трьох континентів улітку 1968 року, є бачити по змозі якнайшвидше встановлення Українського Католицького Патріярхату – та зробити для цього усі правно-канонічні заходи:

4.      Прийняти низку конкретних постанов у найпекучіших справах нашого обрядового відродження, збереження і плекання культурно-національного змісту по всіх наших дочерних Церквах та посилення їх організаційної єдности, спільности й тісних взаємин під єдиним проводом – Синодом Єпископів на чолі з Верховним Архиєпископом:

5.      Зобов’язатися до повної підтримки й розбудови установ та заходів Верховної Архиєпископії в її тимчасовому осідку – Римі, а згодом нашого патріяршого осередку:

6.      Вжити відповідних заходів, щоб останні тенденції та рішення церковної політики в Римі, які заторкують нашу Церкву, змінилися в тому дусі, щоб інтереси нашої Церкви на українських землях краще відстоювалися, а Її статус поза межами України не послаблювався.

Здійснення цих постулятів вже буде поступовим реалізуванням патріяршого устрою нашої Церкви. Українська спільнота бачить у завершенні помісности Української Католицької Церкви великий крок у національно-політичному усамостійненні Українського Народу.

Дорогі Владики!

Запевнюємо Вас, що наша солідарність і підтримка для Ваших Високопреосвященств запевнені, якщо діятимете в тому дусі, в дусі Вами ж визначених напрямних у Спільному Посланні з грудня 1965 року. Якщо ці речі не будуть взяті до уваги, можемо побоюватися найбільшого огірчення серед загалу вірних, їх дальшого відчуження від своєї ієрархії і священства, а може і поглиблення теперішніх ферментів, які вже серйозно підривають деякі наші церковні одиниці.

Дозволимо собі нагадати, як то увесь наш загал – вірні, священики і члени монаших чинів на чолі з Вами, Дорогі Владики, маніфестували свою єдність і відданість ідеї українського Патріярхату під час незабутніх зустрічей з Верховним Архиєпископом у Північній і Південній Америках та в Австралії. Ми чули тоді від Ваших Преосвященств запевнення в тому, що ми всі об’єднано, не зважаючи на кордони і громадянства, які нас ділять, прямуємо до одної мети – Патріярхату! Ми були свідками, як на наших очах у країнах Північної Америки відбувався «Синод Владик у Поході». Віримо, що всі Ви, Дорогі Владики, далі того самого бажаєте і все готові зробити, щоб це осягнути.

Як тому приблизно п’ять років, організована українська громада в Чікаґо, разом з іншими осередками, звернулась була до Святішого Отця з проханням про встановлення патріяршого устрою для нашої Церкви, даючи Вам повну підтримку у цих заходах, те саме робимо ми й тепер. Робимо це з тим більшою затурбованістю, що з того часу багато дечого змінилося на нашу некористь. Все таки ми віримо, що, якщо Ви, наші Преосвященні Владики, візьмете справу у свої руки і стукатимете у своєму і нашому імені там, де треба, напевно нам двері відчиняться.

У важний і відповідальний момент для нашої Церкви Ви покликані діяти. Молимо Всевишнього, щоб Ви сповнили призначення й обов’язок, покладений на Вас Провидінням, і щоб історія записала Ваші імена як великих будівничих Собору українських християнських душ, якому на ім’я Помісна Українська Католицька Церква.

Залишаємося з висловами синівської відданости – представники організованої української спільноти міста Чікаґо, осідку Свято-Миколаївської Епархії.

З нагоди святкування п’ятдесятрічних роковин з дня відновлення Всеросійським церковним Собором Московського патріяршого престолу Ми хочемо висловити Вашій Святості братні почуття і скласти сердечні привітання в Господі.

Щоб Католицька Церква могла гідним чином приєднатися до радости і вдячности Російської Православної Церкви, Ми послали для участи в торжествах, які відбуватимуться у Вашому патріяршому місті, наших дорогих братів в єпископстві – Його Високопреосвященство Монсіньйора Георгія Патрика Дваєра, архиєпископа-митрополита Вірмінгенського, та Його Преосвященство Монсіньйора Даниїла Пезеріля, єпископа Реперійського, вікарія архиєпископа Паризького, в супроводі о. Йоана Лонга,з нашого Секретаріяту в справах сприяння християнській єдності.

Відновлення патріярхату – багатознаменна подія в житті Російської Православної Церкви. Це повернення до стародавньої традиції Вашої Церкви, підготовлене багаторічними науковими трудами і працею духовенства та мирян, було важливим етапом в умовах, спрямованих до духовного оновлення Російської Православної Церкви. Маємо надію, що це відновлення Вашої духовної традиції допоможе поглибитися релігійному духові Вашого народу і стане джерелом нової енерґії для християн, які прагнуть нести свідчення про Христа світові, що Його так потребує.

Нас радує і те, що з ласки Божої відносини між нашими Церквами дедалі кращають, особливо за останні роки. Коли в далекій минувшині та й у ближчу між Католицькою Церквою і Руською Православною Церквою мали місце непорозуміння, недостатнє взаєморозуміння та деякі надто сумні факти, то в контактах тих останніх років Ми бачимо запоруку нового розвитку братньої любови, взаєморозуміння та спільної діяльности для успішного розв’язання розбіжностей, які ще існують між Римським Престолом і Московським Патріярхатом.

З цією надією ще раз висловлюючи Нашу волю зробити все, що в Наших силах, щоб усі учні Христові стали єдині духом і серцем, як бажає того наш Спаситель, щоб піднести хвалу Господу і бути Його вірними служителям ми в сучасному світі, Ми представляємо Вашій Святості Наших делегатів і молимо Того, хто є Началом і Завершенням усякого діла, нехай пошле Він Вашій Святості, Вашому духовенству і Вашому віруючому народові благословення і наповнить Вас Своєю радістю, силою і втіхою·

Ватикан, в празник Вознесення Господа, 23-го травня, 1968 року.

Папа Павло VI.

 * * * * *

 Як відомо, Московська патріярхія обходила в травні 1968 року 50-річний ювілей свого відновлення. До речі, річниця цього ювілею припадала на осінь попереднього року, та з уваги на те, що в Москві обходжено 50-річча т.зв. Жовтневої революції, Московська патріярхія в порозумінні з правлячими колами Совєтського Союзу відклала свої святкування на травень 1968 р.

Якщо говорити про ґенезу постання та останнього відновлення Московської патріярхії, то справжні історичні факти є документарно відомі, і над ними не будемо зупинятися, хіба тільки згадаємо, що встановлення у ХV ст. Московської патріярхії було супроводжене застосуванням не надто простих християнських засобів, а знову ж її відновлення було оборонним заходом перед наступом большевицького режиму після повалення царату. Теперішня влада Совєтського союзу визнає Московську патріярхію за легітимну Церкву, що перебрала цілу спадщину з часів царського режиму в Росії.

На ювілейні святкування; вислав Святійший Отець Папа Павло VІ делегацію від Римокатолицької Церкви. Імена делегатів названі в привітальному письмі.

Треба прийняти, що вислання делеґатів і передання привітального письма подиктовані бажанням Папи Павла VІ шукати шляхів для єдности всього християнського світу. Можливо, що саме з уваги на цю велику ідею з’єдинення привітальне послання не тільки чемностеве, але й сердечне. Може й тому за сердечністю губиться належна оцінка історичної та сучасної дійсности і майбутніх перспектив.

 А втім варто звернути увагу на той уступ привітального письма,де говориться наступне: «Відновлення патріярхату – багатознаменна подія в релігійному житті Російської Православної Церкви. Це повернення до стародавньої традиції Вашої Церкви, підготовлене багаторічними науковими трудами і працею духовенства та мирян, було важливим етапом в умовах, спрямованих до духовного оновлення Російської Православної Церкви. Маємо надію, що це відновлення Вашої духовної традиції допоможе поглибитися релігійному духові Вашого народу і стане джерелом нової енергії для християн, які прагнуть нести свідчення про Христа світові…».

Як це виразно сказано на цьому місці привітального письма, Святійший Отець, Папа Павло VІ уважає, що ієрархічне оформлення і завершення східніх Помісних Церков на началах їхньої древньої традиції є духовним оновленням тих Церков, засобом до поглиблення релігійного духа в народі і джерелом нової енерґії для християн.

 Таке ствердження, незвичайно важливе, цінне, і нам треба з цілою сердечністю таке ствердження тільки привітати. Бо вірні цілого великого стада Української Церкви – і в Батьківщині і в розсіянні – не бажають собі і не прагнуть нічого іншого, як тільки такого оновлення на началах своєї ще давнішої, ніж традиція Московської Церкви, традиції Рідної Церкви саме для. поглиблення релігійного духа і для придбання нової енерґії в християнському житті. А якщо мова про те, щоб нести свідчення про Христа світові, то Українська Церква не тільки прагне нести свідчення про Христа світові, вона вже від соток років аж по наші страшні дні те свідчення дає: своїм ісповідництвом і своїм мучеництвом.

 І тому вірні чада Української Церкви, нехай будуть пересвідчені в тому що й до них, як не сьогодні, то завтра промовить Наступник Первоверховного Апостола Петра такими словами, в яких буде сказано,що «відновлення Вашої духовної традиції допоможе поглибитися релігійному духові Вашого народу і стане джерелом нової енерґії…»

А покищо нам, вірним чадам нашої Церкви, залишається одне: «…трудами і працею духовенства і мирян», як це пишеться в посланні Папи Павла VІ, прямувати до оновлення нашої Української Церкви на її древніх началах

 /Вісті з Риму 4.6-7/

  * * * * * * 

 Уривки з листа св. пам. Папи Пія XII до українських владик і вірних з нагоди 1000-ліття хрищення св. Ольги від 1956 р. і привітальне письмо Папи Павла VI Московському Патріярхові Алексєєві з нагоди 50-ліття відновлення Московського патріярхату від 1968 p., передруковуємо вище для того, щоб вказати на те, яке значення мають традиції в житті й бутті національних, помісних церков. В обох випадках римські папи відкликаються саме до національних традицій – українського й російського народів. До привітального письма Павла VI Московському Патріярхові Алексєєві появився коментар у «Вістях з Риму» Українського пресового бюра (рік 7, ч. 6/7 від 25 червня 1969 р.). Передруковуємо його в цілості, щоб познакомити з ним наших читачів. Хочемо при цій нагоді ще додатково ствердити на цьому місці, що це саме церковні діячі Московської патріярхії переводили враз із державними чинниками CССP, а особливо за поміччю терористичного МВД, ліквідацію Української Католицької Церкви в західних областях України після ІІ-гої світової війни під покришкою т. зв. «добровільного возз’єднання» з Русскою Православною Церквою. Ця церква й досі втішається упривілейованим становищем у країні, де поборюється всяка релігія, як і піддержкою державної влади; може тому, що є вона носієм зловісних російських імперських традицій, а головно – русифікації національних меншин.

 Для нас під цю пору багато важливішим являється лист бл. пам. Папи Пія XII. Він дуже актуальний саме цього року, коли наш нарід обходить 1000-ліття смерти своєї визначної володарки і першої національної святої – Великої Княгині Києва й всієї Русі-України, Ольги.

 Дві речі кидаються у вічі читачеві в цьому знаменному листі. Перше це те, що лист цей адресований Папою Пієм XII до всіх українських владик, себто до владик, що діяли в тому часі на рідних землях /або находились в тюрмі, чи на засланні/, як і до владик у країнах поселення наших вірних, не виключаючи й тих з-поміж них, що були поставлені для наших закарпатських братів. Між вичисленими на початку листа владиками находяться імена: Кир Павла Ґойдича, Кир Василя Гопка й Кир Миколи Елька, а також Кир Гавриїла Букатка, владики для українців у Югославії.

 У цьому листі таким чином Апостольський Престіл устами бл. пам. Пія XII визнав недвозначно єдність і одність Української Католицької Церкви. Дивно й прикро стає, коли сьогодні находяться в Римі деякі чинники, що цю одність і єдність нашої Церкви заперечують.

 Ще прикрішим є факт, що до них долучуються і їм вторують наші таки доморослі знавці церковного права. Цікаво, що одні й другі старанно промовчують саме цей лист Папи Пія XII, тодішнього видимого голови Вселенської Церкви. Для українських церковних діячів і експертів саме це письмо повинно було стати основним документом у їхніх намаганнях зберегти єдність і одність нашої Церкви.

 

Другою річчю у листі, що заслуговує на окрему нашу увагу, є те, що Папа Пій XII виразно визнає за українським народом право на його давню історичну спадщину, на його святі традиції від самого зарання його державного життя. Всі знаємо на які труднощі натрапляє українська наука й інформативна праця серед чужинців тут на Заході в тому відношенні. Такого признання і в такій авторитетній формі, як це зробив покійний Папа Пій XII, ми не удостоїлись дотепер, на жаль, від нікого. За нашою Церквою і за нашим народом справедливо визнано було більш як тисячолітню християнську традицію і культуру видимим головою Вселенської Церкви! Хочеться лише побажати, щоб сучасники – вірні священики й владики нашої Церкви стали гідними наслідниками своїх великих попередників, що починаючи від Святої Ольги, що про неї з таким признанням висловлювався Папа Пій XII, через віки великого піднесення і важких хвилин нашого народу несли високо світло віри, правди, одности й єдности.

 

15 лютого цього року в Римі, в базиліці св. Петра, урочисто відзначено 1100 літні роковини від дня смерті св. Кирила, апостола слов’ян. Святіший Отець відправив Богослужбу при співслуженні церковних достойників від різних слов’янських народів, в тому числі від чехів, словаків, болгарів, югославів, росіян та білорусинів.

Не згадується у пресових повідомленнях про поляків, які вже мабуть мають досить слов’янської єдности, й не було при співслуженні нікого із українських ієрархів, які повинні б там бути хоч би тому, що вони належать до Кирило-Методіївської віри й уживають досі кирилицю. Не знаємо причини цієї разючої відсутности і не можемо її належно пояснити, чи це була іґноранція, чи це був недогляд, чи це була доцільність або демонстрація, і з чийого боку.

Помітне те, що Св. Отець у своїй проповіді відзначив заслуги св. Кирила перед культурним християнським світом в тому, що він поширив християнську віру, створив азбуку для слов’янських народів, та що був завжди вірним Апостольській Столиці та Престолові св. Петра. Святіший Отець ствердив, що Кирило-Методіївська віра – це віра тотожна із католицькою, та що слов’яни знають, що значить визнавати й обстоювати її, та зносити за неї тяжкі терпіння.

Вірність Апостольській Столиці і тяжкі терпіння за святу Христову віру це звичайно вартості, яких не міряється звичайними стандартами, ані іншими дочасними критеріями. Людина, яка вибирає дорогу терпіння для здійснення Христової науки на землі не очікує за це жадної заплати, поминання її заслуг, вивищення або винагороди. Одначе вона також не заслуговує на промовчування її, відсунення від важніших церковних подій, ані тимбільше на заперечення їй певного морального права. Бо коли ці слова Святішого Отця «відбивалися луною» в стінах базиліки разом із «старинними й модерними слов’янськими мовами», і де були репрезентовані «майже усі модерні слов’янські народи», два, сучасні найбільші ісповідники за Церкву Христову, Блаженніший Кир Йосиф Сліпий і Преосв. Кир Василь Гопко, сиділи десь у Ватикані поза тими стінами базиліки, третій найновіший ісповідник Преосв. Кир Василь Величковський сидів власне вже серед таких стін, які спричинюють мучеництво, а їхнього розбитого і страждаючого народу не було серед модерних слов’янських народів, раз на тисячусто літ визнаних, серед стін базиліки св. Петра. Видно, що вони визнавали Апостольський Престіл не так як треба. Або, може, ми не такий слов’янський народ, як треба…

Одним із наслідків 2-гої Світової Війни була ліквідація колоніальних імперій європейських потуг. Коли розлогі колонії на неевропейських континентах одна по одній осягали незалежність, в урядах матірних держав скорочувались штати інституцій, що відали справами колоній та їх населення, ліквідувались міністерства колоній. Їхня роля скінчилась, для них не було більше що робити, а крім цього стали вони зненавидженими інституціями серед народів, над якими здійснювали колись своє панування, часто панування «з високої і твердої руки». Подекуди ще залишились їхні напівмертві скелети, але для цих залишків дні не то що панування, а й самого існування – почислені.

Цей невідворотний розвиток історії стосовно колоній і колоніяльних інституцій, виглядає, пройшов якось мимо одної такої інституції, що про неї хочемо сказати кілька слів. Ідеться очевидно про Східну Конґреґацію Римської Курії. В їх відані були й, на жаль, ще дальше остаються всі справи нашої Української Католицької Церкви східного обряду. Конґреґація ця була й осталась, як виглядає, контролюючим і регулюючим чинником нашої Церкви. Від неї фактично залежало й залежить креовання нових архиєпархій, єпархій і екзархатів, їхній адміністративний поділ, а також номінації, зміни й заміни наших правлячих ієрархів та багато інших дрібніших, хоч і не менш важливих справ нашої Церкви. Можливо, що такий стан речей, а в дійсності така залежність нашої Церкви від однієї Конґреґації, був оправданий в минулому /оправдане ж було й існування міністерств колоній/, але важко оправдати його, на нашу думку, на сучасному етапі розвитку Вселенської Церкви й існування нашої Церкви.

Особливо така залежність нашої Церкви – найбільшої чисельно між іншими східними Церквами – не згідна з духом постанов Другого Ватиканського Вселенського Собору. Постанови ці виразно потвердили помісність Церков східних обрядів у лоні Вселенської Церкви, як і взагалі адміністративну самобутність церковних одиниць поодиноких народів світу, надавши їм право творити свої верховні організаційні чинники, як: патріярхати /де на це є потреба, за рішенням Святішого Отця/, верховні архиєпископства, національні конференції єпископів та національні синоди. Ці верховні чинники, раз створені, стають керівними й відповідальними установами помісних церков, чи церковних одиниць поодиноких народів. Вони також є рівночасно тими звенами єдности Вселенської Церкви, що комунікуються прямо з Її видимим головою, Святішим Отцем, Синодом Єпископів Вселенської Церкви, чи з відповідальними за певні специфічні справи установами Римської Курії. Така організаційна структура, що зараз здійснюється в Католицькій Церкві, вказує на зайвість такої інституції, якою є Східна Конґреґація, де ще дальше концентрується відповідальність за всі справи поодиноких Церков східних обрядів. Фактично її дальше існування є шкідливим для Вселенської Церкви, бо воно підчеркує дискримінацію, що її стосовано в минулому по відношенні до Церков східних обрядів, як також унеможливлює безпосередню, нормальну комунікацію голов помісних церков із Святішим Отцем та різними установами Римської Курії.

Наскільки шкідливою є зараз залежність нашої Церкви від Східної Конґреґації видно хоч би з такого потягнення як заміна правлячого єпископа – ісповідника Пряшівської єпархії Кир Василя Гопка новим єпископом Яном Гіркою. Очевидне це також з того факту, що саме ця інституція протиставиться – із впертістю гідною кращих завдань – здійсненню помісности нашої Церкви. Оправдані надії і задушевні сподівання українських вірних стосовно створення Українського Католицького Патріярхату мабуть також розбились об високі пороги цеї інституції.

Часом здається, що в Східній Конґреґації засіли зараз якісь новітні імперіялісти й що рішені вони діяти по засаді своїх світських колеґ: Divide et impera! Діли і пануй! Застосування цього принципу до нашої розтерзаної Церкви, що має за собою довгий і важкий шлях мучеництва та ісповідництва, стає особливо болючим досвідом для вірних нашої Церкви так на батьківщині, як і в діяспорі. Політика Конґреґації супроти нашої Церкви від закінчення Другого Ватиканського Вселенського Собору цілим рядом своїх потягнень і рішень нагадує нам до болю знакому ще й другу засаду – виклик, кинений нам нашими сусідами в минулому, що Rutheni non sunt digni! Рутенці не є гідними! Переведений на сучасну мову фактів, виклик цей означає, що: рутенці сьогодні не гідні мати своєї помісної Церкви, свого одного верховного пастиря, своєї власної церковної культури і традиції, своєї національної гідности й ідентичности.

Вважаємо, що з огляду саме на таку поставу рішаючих чинників Східної Конґреґації до нашої Церкви, як і з огляду на внутрішні відносини та потреби цеї Церкви, на наших владик падає тепер історичної ваги обов’язок: сказати і вказати італійським, французьким, бельґійським і голяндським експертам, монсіньйорам, префектам, а як потрібно, – то й кардиналам, що Україна це не Лібія, не Сагара, не Конґо, ані колишня Ява чи Суматра. Україна в жадному випадку не місійний терен, заселений відсталими племенами, а країна й народ із тисячелітньою християнською культурою та чи не єдина країна із новітньою Церквою Катакомб. Якщо наші владики цього не зроблять, то можна побоюватись, що вони скоро опиняться в ролі племінних вождів, що їх трагічна доля так добре відома з історії колоній. /Роля «удільних князів», то все ще роля почесна в тому відношенні!/. Ситуація ускладнюється ще й тою обставиною, що з часом може не стати й «племен»… Можливо, що на це саме й числить дехто із заінтересованих сторін.

Шанують у світі тих, що самі себе шанують. Мужня постава в обороні прав своєї Церкви й народу, не є ані бунтом, ані схизмою, ні єрессю, а почесний обов’язок тих, що на них лежить відповідальність.

Хочемо на цьому місці пригадати один інцидент, що про його перебіг від давна кружляють вістки серед народу. Кажуть, що коли в 195З р. появився був «Лист до Народів Росії» св. пам’яти Пія XII, то один з українських католицьких владик, вважаючи цей лист ударом по національній гідності українського народу, попрохав авдієнції у Святішого Отця, і, скинувши із своїх рамен владичий хрест /символ влади владики/, з думкою зректись свого становища заявив, що після такого листа Апостольської Столиці, він не вважає можливим для себе дальше сповняти обов’язки пастиря серед своїх вірних. Не важливе чи саме так відбулась згадана авдієнція, але важливе те, що після неї Апостольський Престіл виявив багато більше уваги і зрозуміння до потреб нашої Церкви, як будь коли перед тим; згадати б хоча знаменний лист Пія XII до всієї української ієрархії /включаючи й закарпатських владик/ та вірних, від 1956 р. з нагоди Тисячеліття християнства в Україні, та креовання нових єпархій і екзархатів в країнах поселення. Такої саме постави, хай і менш драматично висловленої, маємо право очікувати від наших владик тепер, в цей найбільш критичний момент для нашої Церкви. Хай наші владики засвідчать від себе й своїх вірних перед усіми відповідальними чинниками – так церковними, як і світськими, – що Rutheni sunt dignil – що українці гідні своїх прав на рівні з іншими народами світу·

Переглядаючи критично події останнього кварталу внутрі і назовні Української Католицької Церкви, треба конечно зійти із розсіяних серед нас минулого літа високих сподівань та рожевих надій вділ, до твердої, жорстокої і невблаганної дійсности, до тих реальних явищ, які одне по одному сиґналізують глибокий песимізм. Невідбутий досі Синод Єпископів Української Католицької Церкви й мовчанка самого Єпископату, арешти преосв. Василя Величковського та його священиків на Україні /при цілковитій мовчанці Ватикану/, неґуючі і роз’єзднюючі нашу церковну організацію потягнення Східньої Конґреґації в Римі і підготовка нового Надзвичайного Синоду Єпископів Католицької Церкви на жовтень цього року, заставляють нас призадуматись над тим, яка буде дальша доля нашої Церкви у світі, яке становище у цій ситуації займуть наші Владики, священство, що робити і як діяти вірним, церковним, релігійним та громадським організаціям. Призадуматись треба,не тільки для того, щоби побачити, пізнати й зрозуміти загрозливість ситуації, що, як виглядає, веде до ліквідації нашої Української Католицької Церкви, вдарити на сполох і оголосити вийнятковий стан, але й для того, щоби організувати протизаходи відповідними й доступними нашій громаді силами й методами. В тому пляні акція петицій, протестів, резолюцій і вимог вже розпочалась на терені ЗСА та Канади, і вона провадиться провідними людьми й силами центральних громадських і професійних організацій при повній співучасті нашого Товариства, його відділів та Мужів Довір’я.

Про Синод, але не той…

11 жовтня цього року збереться в Римі надзвичайний Єпископський Синод Католицької Церкви. Останній Звичайний Синод Єпископату відбувся у жовтні 1967 р. Скликаний тепер Надзвичайний Синод, згідно із заявою секретаря Єпископату польського єпископа Рубіна, матиме завдання·зробити огляд діяльности національних єпископських конференцій, їх взаємодіяння і відношення до Апостольського Престолу. Поінформована італійська преса подала свій інший можливий порядок нарад Синоду, більш реальний, висловлений словами «криза авторитету в Церкві» /«Вісті з Риму», 30 січня 1969 р·/. Напевно темою Синоду будуть офіційно і неофіційно обидві ділянки одного й одинокого питання – децентралізації влади у Католицькій Церкві. Огляд діяльности національних єпископських конференцій буде розглянений лише в аспекті відношення до Апостольського Престолу тому, що у багатьох країнах переступлено дозволені II Собором Ватиканським межі їхньої діяльности, занадто злібералізовано церковне життя й міжцерковні відносини, усамостійнено інтерпретацію багатьох неоспорюваних досі церковних практик /целібат, діялог з комуністами, співслуження Богослужб із другими християнськими релігіями/, і розведено непотрібну прилюдну дискусію на контроверзійну тему контролі народин. Така ситуація, підсилена неопублікованою статистикою одружених латинських священиків, та спорожнілих місць у чоловічих і жіночих манастирях, конечно вимагає корективів, і треба сподіватись, що майбутній Надзвичайний Єпископський Синод буде намагатись робити ці корективи дорогою строгішої реґляментації відношення національних Єпископських Конференцій до Апостольського Престолу.

Учасниками Надзвичайного Синоду будуть 15 Патріярхів, Верховних Архиєпископів і Митрополитів з осідком поза Патріярхатом, 90 президентів національних Єпископських Конференцій, 15 Кардиналів, що очолюють поодинокі Департаменти Римської Курії, 3 представники від Генеральних Настоятелів Монаших Чинів, і секретар Синоду єпископ Рубін. Українську Католицьку Церкву репрезентуватимуть там Верховний Архиєпископ Блаженніший Кир Йосиф, Митрополит Кир Максим та Митрополит Кир Амврозій.

Як можна ствердити з обсервації і з друкованих церковних публікацій, весь лібералізаційно-реформістичний процес проходить собі здалеку від нашої Церкви, тобто від наших Владик, священства та вірних. Він нас ще не торкається, бо ми – новітні «Тирольці Сходу» – призвичаєні жити вірністю й законами, які для інших, в тому і для самото «Тиролю», вже перестали існувати. З тих причин, а також із кон’юнктуральних, наша Церква залишилась «позаду» і не стала підметом новітньої церковної політики міжнароднього маштабу. Їй визначено досить незначну ролю, зведено на вузеньку стежечку, а з Її сподіваного післанництва й помісництва залишився лише солодкий спомин.

На Синоді будуть присутні президенти національних Єпископських Конференцій по одному від кожної. Вони заступатимуть там волю їхніх єпископів – членів національних Єпископських Конференцій. На Синоді будуть трьох наших Владик. Але чию волю вони заступатимуть там, коли Конференція Українських Владик не відбулась? Кого вони репрезентуватимуть? Чи кожний свою митрополію, що «поза осідком Патріярхату», чи може двох із них виступатимуть там титулом участи у чужих національних конференціях на теренах їхнього замешкання? Чи може існує для них якась інша, специфічна форма участи у Надзвичайному Синоді?

І хто тоді заступатиме наших Владик, які є поза територіями трьох митрополій? Чи не голови національних Єпископських Конференцій із тих територій, де вони проживають? Справа формальної і моральної репрезентації тут підозріла. Коли ми мали б нашого екзарха у Африці, тоді усі потреби нашої Церкви в розсіянні і усю тисячелітню українську релігійну культуру репрезентував би єпископ-мурин.

Заки матимемо відповіді на ці питання, ми залишаємось стурбовані болючими доконаними фактами: нашу Церкву розділено і розпарцельовано. Її як одної цілости не було на Синоді 1967 року, і не буде на Синоді 1969 року. У Римі здійснюється ліквідація самостійности нашої Церкви і дискримінація душ наших саме у час, коли у Москві з нагоди Ленінського століття заповіли також повну ліквідацію Української Греко-католицької Церкви.

Арендар розпоряджається…

Про те, що Синод Українських Єпископів підготовлявся, вірні нашої Церкви знали із преси. Про це, що цей Синод в Римі сторпедовано, з преси не дізнаємось, лише з прикрої дійсности. Навіть такий як був проектований, обмежений до справ літургії, посту й мови Синод, що програмово не претендував зависоко, був відмовлений і не дозволений нашими сучасними арендарами. Усе, що мало б характер будуючий, організований, чи об’єднуючий не можна там згадувати. Там поділено один колись наш традиційний обряд за морфологічно-політичними ознаками на «рітус Рутенус, Українікус, Руссікус та Бізантінус», щоби легше було нами адмініструвати. Так Східня Конґреґація зовсім безцеремонно, а то й демонстративно перевела декілька актів володіння у нашій Церкві, наче у відповідь на тріюмфальну поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа за океаном і на спонтанні вияви вірних за єдністю Церкви.

Коли Верховний Архиєпископ під час об’їзду країн нашого поселення зближався до Арґентіни, де мав довершити акт посвячення нового катедрального храму і акт інсталяції преосв. Андрея Сапеляка на Апостольського Екзарха в цій країні, в Римі поспішилися та інсталювали в поспіху його ще перед тим, заки Блаженніший прибув до Арґентіни. Акт інсталяції перевів місцевий латинський єпископ на те, щоби цеї функції церковної власті не виконав наш Верховний Владика. Нам треба зрозуміти в якій ситуації і в якому натиску був преосв. Андрей Сапеляк, та завдячувати йому, що своїм розважним поступованням він не дав причини до ще більшого скомплікування й так тяжкої ситуації в нашій Церкві. До речі, усі наші Владики є тепер під моральним натиском Ватикану. Їх покликають по одному до Риму, і вони їздять туди не публікуючи цілей своїх поїздок, у відмінності до таких поїздок латинських ієрархів, які завжди подають до преси ціль подорожі до Ватикану. Був уже в Римі преосв. Йосиф Шмондюк, а тепер перебуває там преосв. Амврозій Сенишин. З другого боку наші Владики мають моральний обов’язок обстояти волю і стремління своїх вірних, виявлені так багато разів і так виразно минулого року. Треба бути свідомому того, що для наших Владик настав час не легкої історичної проби.

Недавно наіменовано о. Юрія Миляника секретарем Східньої Конґреґації. Багато людей з моральною сатисфакцією закнигували цей факт у користь для українців. Але на ділі Східна Конґреґація кермувалась при цій номінації усім іншим, лиш не національними сентиментами вірних Української Католицької Церкви, ані не українським походженням новоіменованого Отця. З української церковної Ієрархії ніхто про цю номінацію не знав і не був консультований. Зрештою, адміністративна функція в установі, яка явно діє проти інтересу нашої Церкви, не створює ідеальних умов для праці доброго українського священика-патріота.

Мучеництво за Церкву – невдячне покликання!

Мучеництво є основним моральним елементом Церкви. Воно освячує, відкупляє і відроджує. Не було б мучеництва, терпінь і смерті Ісуса Христа, не було б сьогодні Його Церкви. Людина у Церкві знаходить своє відродження для вічного життя дорогою особистих пожертв, відмовлень, покути, а нераз терпінь і мучеництва. Хоч з боку церковної науки мучеництво це високе покликання, вибраність, то з людського боку його у нас забагато.

Минулого року ми раділи вісткою, що преосв. Василь Гопко вийшов із в’язниці на волю і почав сповняти свої пастирські обов’язки у Пряшівській Єпархії. Але скоро його покликали до Риму. У Римі із летовища відставлено його не до Верховного Архиєпископа, лише прямо до Східньої Конґреґації, де скоро після того там назначено для усіх католиків Пряшівщини, а в першу чергу для українців, нового єпископа, словака, Яна Гірку. І тут знову зроблено для нас февдальне рішення, виразно на шкоду цілости нашої церковної організації на те тільки, щоби задоволити шовіністичні амбіції словацької частини населення Пряшівщини. Ватиканські експерти повинні знати дещо із словацько-українських відносин в недавному минулому як і тепер, з неприхованими ознаками національного насильства, шовінізму, та мовної, культурної та релігійної дискримінації з боку словаків. Навіть за словацької «самостійности» під німецьким покровом священик президент о. Тіссо не приховував своєї ворожости до покійного єп. Ґойдича, не прийняв його у себе і не подав йому руки через надмірний словацький шовінізм. Сьогоднішнє насильне ословачування українських дітей є лише логічним продовжуванням такої національно-політичної лінії, яка у Ватикані знайшла своє повне попертя й визнання. Така була і є доля вірних Української Греко-католицької Церкви «Ґентіс Рутені», і то не тільки на Пряшівщині. Їхня надія в часах націоналістичного і комуністичного гноблення на Рим, як фортецю віри у Бога й справедливість на землі, виявилась нереальною. Там вірять сьогодні лише в реалітети, і дискримінують не гірше за світську владу обох сумнівних ідеологічних напрямків.

Ці сучасні події, які з болем переживає кожний практикуючий і думаючий український християнин, стануть внедовзі проблемою для студентів історії. Бо ледви чи на базі доступних історіософічних методів, можна пояснити задоволяюче факт, що комуністичний уряд і комуністична партія ЧССР видали постанову про відновлення і привернення прав знищеній Українській Греко-католицькій Церкві на терені Чехословаччини, а римська Східня Конґреґація своєю постановою анулювала її, відмовила українцям греко-католикам права на власну Церкву і на власну релігійну культуру – та віддала їх у найми новим арендарам – словацьким шовіністам.

Наші українські Владики одержали честь сповнити гідність ієрарха Христової Церкви і мученика до повноти її вимог. Із тих, яким не скорочено терпінь природним порядком – Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має 17 років ув’язнення, преосв. Кир Василь Гопко – 18 років ув’язнення, а преосв. Василь Величковський – щойно почав свої роки ув’язнення. У вірності і послідовності християнському ідеалізмові рівних їм Рим тепер не має.

За те вони сьогодні безробітні…

Новітні Зельмани

Наш історичний Зельман не пішов у забуття. Його на нашу арену знова винесли події. Виніс ґешефт.

Звичайно, Зельман мав ключі до церкви, і він держав їх для ґешефту. Для нього чужою була функція церкви. Він на церкву глядів як на можливість здобуття грошей, або услуг. Він не займався тим, що було у серцях тих сотень вірних, які платили йому, слугували йому, і чекали побожно заки він відкриє їм двері їхньої церкви. До них він не знав іншої мови, як лише мову грошей. Він, коли відкрив церковні двері, то зараз же по купецьки обраховував свій прибуток. Душа людська, що прагнула дороги до спасіння, була для нього комерсантським об’єктом, або колісцем у великій машині, що вміє продукувати економічне добро. Приклад із Зельманом доказує, що існувало дві категорії людей, у двох різних і противних собі світах. Людей, що платили й молились, жили високими християнськими ідеалами і творили Церкву, і людей, що мали ключі від церкви, і робили на цьому ґешефт.

Хоч Зельмана не стало в другій половині двадцятого століття, то функції його існують, і мають своїх дійових осіб. Наша Церква стала об’єктом політичного ґешефту латинських монсіньйорів у пурпурі. До Неї не пристосовують постанов Другого Ватиканського Собору, як до інших церков у світі, лише стосують закони біржі. Вартість Її не встановляють потребами душ Її вірних, лише законом продажі й попиту. Торговельне паломництво у два боки відбувається, і монсіньйор Гільдебрандт вже навіть за часто перебуває у Москві. Встановленні сталого представництва Московського Патріярха /подвор’я/ у Ватикані стоять на перешкоді еміграційні церкви, спеціяльно уніятські церкви. Тому й Східня Конґреґація натискає на інтеґрацію усіх етнічних церков у системи місцевих латинських церков. /Колись ми думали, що участь наших єпископів у Американській Конференції Єпископів була так собі, без значення/. Після того нічого вже не стоятиме на перешкоді церковній співпраці Москви й Ватикану, на базі, що уніятських церков вже не існує. Так відкривається нове майбутнє для нашої Ієрархії, і разом також для вірних.

Колишній Зельман держав під ключем лише церковні двері.

Сучасні арендари держать під ключем наших Єпископів!

Напевно з великим зацікавленням прочитали усі, кого непокоїть доля нашої Церкви, інтерв’ю Високопреподобного Отця Протоархимандрита Атанасія Великого ЧСВВ з редактором «Українського Життя», вміщене в числі 3/566/.

З цього інтерв’ю ми мали шану довідатись, що ані заслужений чин отців Василіян, ані його Капітула, ані тим більше його настоятель не були й не є проти помісности нашої Церкви, ані проти піднесення Її Верховного Пастиря до гідности патріярха. Таку заяву Отця Протоархимандрита можна лише з радістю прочитати й бажати собі, щоб вона стала відомою відповідальним чинникам у Римі, як і всім нашим Владикам, що з ними, візитуючи манастирі свого чина о. Протоархимандрит мусів зустрічатися. Це також тому, що Чин СВВ є найбільшим монашим чином нашої Церкви, і з його голосом не можуть не рахуватись поодинокі владики, ані керуючі чинники у Ватикані.

Але так у зв’язку із змістом інтерв’ю як і з побутом о. Протоархимандрита в багатьох більших осередках української еміґрації насувається все-таки декілька невияснених питань, що їх вважаємо за відповідне тут згадати, чи порушити.

1. Отець др. Атанасій Великий вважав конечним пояснити на сторінках незалежної газети позитивне становище Василіян до справи патріярхату. Для кого і для чого було це потрібне? Уважній людині цього не потрібно, бо вона обізнана із статтями відомих авторів Василіян, отців Купранця, Ковалика, Соловія, Войнара, вона знає про акцію о. др. Великого на II Ватиканському Соборі, і вона, ця уважна людина, знає також, що ніде не було публіковане жадним відповідальним автором, що Василіяни були проти патріярхату. Чому ж тоді вияснюється те, що є ясне? І навіть це вияснення ледви чи можна рахувати вистарчальним у доволі скомплікованій внутрішними й зовнішними аспектами ситуації, про що згадує сам о. др. Атанасій Великий.

Патріярхат – це не є якась формула, що автоматично розв’яже усі нас церковні проблеми. А це передовсім моральна й канонічна влада – юрисдикція, яку, згідно з законом, має й Верховний Архиєпископ. Як ця юрисдикція виглядає сьогодні у єпархіях Владик Василіян – отець Доктор не говорив, і не пояснив навіть його власного відношення до цієї юрисдикції.

Труднощі у патріярхаті він відніс до чотирьох існуючих східних патріярхів, але мовчанкою обминув других противників нашої церковної єдности, більш принципових і більш загрозливих як чотири східні патріярхи, тому мабуть, що Східна Конґреґація веде з ними діялог. Невже ж ці чотири східні патріярхи супротивляються юрисдикції Верховного Архиєпископа у Бразилії, Франції, Брітанії і у філядельфійській єпархії? Невже ж українські Владики, Василіяни, аж так рахуються у своїх рішеннях із чинниками, від яких вони зовсім не залежні? Отже заява о. др. Атанасія Великого є за коротка для вияснення усіх тих складних питань, і тому варто б йому влаштувати для них ще одне інтерв’ю.

2. У пресових повідомленнях, що інформували про перебування о. Протоархимандрита у більших українських осередках у цій країні і в Канаді, запримітили ми досить послідовне вживання нового, на нашу думку, титулу по відношенні до його особи, а саме «Верховний Настоятель оо. Василіян». Що протоархимандрит кожного монашого чину є головним, чи як хочете – верховним його /чину/ настоятелем, це самозрозуміле й ніхто цього не може квестіонувати. Наголошування якоїсь ще додаткової «верховности» в тому випадку являється щонайменше якоюсь непотрібною тавтологією. Але виглядає, що комусь на тому спеціяльно залежить. Скажемо прямо – таке формулювання титулів викликає в людей враження, що бажається вказати на те, що в нашій Церкві існує більше як одна «верховність»!, більше як одна «верховна влада». Якщо це робиться саме із цією ціллю, то мусимо сказати,що це явище шкідливе й воно повинно чимскоріше зникнути зі шпальт українських газет.

3. Із кореспонденції вміщеній у «Свободі» від дня 14 січня ц.р. довідуємось, що Протоархимандрит А. Великий під час врочистих відправ у церкві св. Юрія в Ню Йорку дня 12 січня ц.р. передав вірним цієї парохії особливі благословення від Святішого Отця Павла VI і від Верховного Архиєпископа, їх Блаженства Кир Йосифа. Це досить дивна інновація; в нашій Церкві. Насувається питання: – від коли настоятель одного монашого чина сповняє функції, що їх дотепер по відношенні до вірних згідно із традиціями і по праву сповняли владики? Що о. Протоархимандрит може такі благословенням передавати з нагоди візитації манастирів монахам свого чину, то це зрозуміле, але – яким порядком для загалу вірних? Вважаємо, що тут йдеться або про якесь непорозуміння, або про присвоєння певних прав і привілеїв оо. Василіянами. Така маніфестація впроваджує в блуд вірних, і породжує непотрібні підозріння. Це тим більше, що постає враженням, наче б то в нашій Церкві була якась подвійна й паралельна юрисдикція, над її вірними – з одної сторони кожний владика у своїй єпархії, а з другої, «верховний настоятель» ЧСВВ у всіх єпархіях.

В Церкві існує виразна ієрархічна структура і її ніхто не повинен порушувати.Їїї порушування вносить лише замішання; і роз’єднання.

В кінці минулого року закінчилась епопея карпато-руського єпископа Преосв. М. Елька його ризиґнацією із зверхництва «Візантійсько-католицької» єпархії у Пітсбурзі. Як було відомо, преосв. Елько був викликаний до Риму в наслідок протесту тридцятьп’ятьох священиків і пробув там біля одного року без права комунікуватись із священиками і вірними його єпархії, коли його справу досліджувала покликана Святійшим Отцем Павлом Шостим тричленна понтифікальна комісія. Після закінчення праці цієї комісії, висліду якої не опубліковано, Преосв. Елько 22 грудня мин. року зрезиґнував із свого посту і більше до Пітсбурґу не повернувся. Його місце зайняв Преосв. Коціско із Пасаїку. Уряд Апостольського Делеґата у Вашінґтоні повідомив коротко, що через існуючі специфічні умови було б не вказаним для Преосв. Елька вернутися до Пітсбурґу.

Хоч праці комісії досі не опубліковано то і без того деякі точки протесту карпатських священиків відомі: переіменовання церкви на модерний «Бізантін Райт», облатинщення обряду, зміна календаря та введення англійської мови у Богослужби. В тому Преосв. Елько тісно співпрацював із Священною Конґреґацією Східних Церков і римо-католицькою американською ієрархією, і тому його духовний і священичий авторитет не був предметом дискусії комісії.

Для нас цей епізод цікавий із двох аспектів: розвиток подій у карпато-руській церкві тотожний із подіями у нашій церкві, і друге – формально ці дві церкви є ще до сьогодні одною церквою.

Карпато-руських вірних колись греко-католицької Церкви є в Америці більше як українців-католиків. Перший єпископ українців католиків в США Преосв. Сотер Ортинський був спільний для всіх греко-католиків: карпато-русинів і галичан. А тому, що католики з Галичини були більше національно свідомі, /але за мало свідомі щоби держатись разом із карпатськими земляками, принайменше в релігійній ділянці/, мадярський уряд, якому церковна і національна єдність українців не була вигідна, постарався, що по смерти єп. С. Ортинського /1916/ єпископом для галичан призначено Преосв. К. Богачевського, а для карпатських русинів єп. Такача. Все ж таки в Римі ніхто тоді ще не оспорював що єп. Такач є того самого обряду /Рітус Рутені/, приналежний до тої самої церкви /Екклєзіє Рутене/. По зруйнованні нашої Церкви та ієрархії в Галичині і на Закарпатті /1945 – 1947/, Східна Конґреґація під проводом кардинала Тіссерана, при повній прихильности Папи Пія ХІІ, почала широку розбудову нашої Церкви в США і Канаді. На місце тимчасових екзархатів потворено нові канонічні єпископства і був підставлюваний плян централізації всієї греко-католицької Церкви в одну митрополію з осідком у Філядельфії.

Наступний Папа Іван XXIII, великий приятель східних, мав плян реорганізувати Східні Церкви на Патріярхати або Верховні Архиєпископства, і скасувати юрисдикцію Східної Конґреґації. Коли в лютому 1963 року Митрополит Ісповідник Йосиф Сліпий, овіяний славою мучеництва за Церкву Христову, прибув до Риму і справа утворення Українського Католицького Патріярхату почала прибирати реальних форм, достойники Східної Конґреґації ужили усіх своїх та українських сил, , щоби не випустити нашої Церкви із своєї понад тристалітньої влади.

В червні 1963 року помер Папа Іван XXIII, але декрети про Східні Церкви були вже приготовані на Соборі, і не могли бути скасовані. Та хоч Собор їх прийняв, і новий Папа Павло VІ потвердив, то Східна Конґреґація відзискала свої впливи і зробила все, щоби не допустити до завершення самоуправної помісної Церкви Українського Народу в світі. До цього спритно було використано наш внутрішний поділ, до речі акцептований усіми нами, і відчуження закарпатців. Колись на початку п’ятдесятих років Папа Пій XII випустив «Послання до Народів Росії», на яке, самозрозуміло, зареаґували протестами українці. Незадовго після того українці одержали сатисфакцію, бо цей самий Папа випустив другого листа вже з прихильним до них змістом, і вперше в Історії почали в Римі вживати назви: Україна. Від того пам’ятного часу прийнялася у нас назва Українська Католицька Церква, а в Римі перестали нашу Церкву називати «Екклєзія Рутена», а почали називати «Екклєзія Україна». Фатальні наслідки такого «українізаційного» успіху не дали на себе довго ждати. Після резиґнації кард. Тіссерана його наслідник кард. Чіконіяні, колишній Апостольський Делеґат в США, неприхильний українській справі, прийняв тезу, що «Екклєзія Рутена» і «Екклєзія Україна» це дві окремі церкви, і дві окремі національні одиниці Церквою українською почали в Східній Конґреґації називати лише неіснуючі галицькі єпархії, і більш нікого.

Давна назва «Екклєзія Рутена» включала екзархат Карпатських русинів, єпархію бачванських русинів, словаків і навіть мадярів греко-католиків, а після того вони перестали бути частинами одної церкви. Східна Конґреґація приступила тоді до ділення нашої церкви на частини, тобто проведення пляну цілковитої її ліквідації, і обсаджувати ієрархічні престоли людьми, які до цього надавалися. В цей час митрополитом українців став стемфордський єпископ А. Сенишин з тенденцією встановлення т.зв. візантійського обряду дорогою зміни календаря та введення англійської мови в Богослужби, а закарпатський екзарх Елько, відділивши закарпатців від українців, робив в своїй екзархії те саме. Його тимчасову установу – екзархію, перемінено на дві сталі єпархії візантійського обряду /вже не рутенського або руського/, і тим самим відтягнено їх з-під влади Верховного Архиєпископа чи евентуальної Патріярхії. Як відомо усі візантійські новотвори репрезентував на першому Синоді Католицьких Єпископів в Римі Митр. Сенишин, послушний виконавець плянів церковного розбиття.

В єпархії Елька перестали вживати назви не тільки українець, але й русин, чи карпато-русин, а коли приходилось в деяких випадках означати етнічне походження мирян, то екзарх офіційно вживав назви «рашен», Крім такого баламутства ширеного в духовній семинарії і також під час візитацій, він не зважаючи на те що «візантієць», давав доручення вводити латинщину в церкви, повикидати іконостаси, не вживати назви «русин», та вводити англійську мову в Богослужби. Хоч його вірні неприхильно наставлені до назви український, зате вони фанатично прив’язані до назви «руський», плекають свідомість до приналежности до своїх предків, мови, обряду та церкви.

В зв’язку з невигідними термінами на окреслення етнічного походження єп. Елько вкінці окреслив своїх вірних так, що вони церковно й національно «візантійці» що закінчилось анекдотою на міжнародному полі: коли двох його семинаристів поїхали на Закарпаття відвідати родини, переступили мадярський кордон і поповнили якусь неосторожність, то мадярська поліція посадила їх до тюрми. Коли при допитах вони ствердили, що вони громадяни США, а по національности візантійці, то це стало загадкою для мадярських урядовців. Не довіряючи арештованим вони звернулись до мадярської Академії Наук за поясненням де така національність водиться, але не одержали на це вдоволяючої відповіді.

Аж по довших дослідженнях вони переконались, що арештовані є карпато-руського походження, але до сьогодня мадяри не знають хто і з якою ціллю створив «візантійську» націю.

Церковна політика єп. Елька привела таки вкінці до обурення мирян і частини священства, і почались протести. Його канцлер о. Мартин на знак протесту перейшов на православіє, і висвятився на єпископа для карпатських русинів підлеглих візантійському патріярхові. Декілька парохій протестуючи проти тотальйого введення англійщини перейшли також на православіє, і почали правування з єпископом за зворот церковних будинків. А три парохії, які вже були тотально замериканізовані, постановили перейти на римо-католицтво, вважаючи, що коли, єпископ ліквідує рештки їхнього прадідівського обряду, то їм все одно бути із латинниками.

Особисто єп. Елько перестав користуватись авторитетом у своїх мирян, питомців та духовенства через те, що вів безвідповідальні і нераз єретичні розмови. Такі розмови були награні на стрічку і переслані до Риму разом з протестом 35-ти священиків. Це спричинило відкликання його до Риму, і по однорічнім дослідженні позбавлення його єпархії. Згідно з повідомленням Католицької Телеграфічної Аґенції єп. Елька усунено з катедри, але з почестями піднесення до архиєпископа, та іменуванням куріяльним радником, із зазначенням, що в нього жадної провини немає. Таку охорону матиме кожний поплентач Східної Конґреґації, і кожний розбивач української церковної єдности. І на це вони розраховують.·

Наступником єп. Елька став єп. С. Коціско із Пассейку, який продовжує бути єпископом візантійського обряду, але обережним. Привернув пошанівок до назви Карпатська Русь, хоч сам вже нащадок третього покоління закарпатців. Він об’єктивно висвітлює історичні процеси цієї частини рідної землі, говорить бездоганно по українськи, ввів подвійні Служби Божі – по церковно-слав’янськи і по англійськи, і в усіх справах поводиться стримано та об’єктивної Карпато-руська візантійшина одержала удар, хоч може й запізно. Наша українська візантійщина довершує руїну нашої церкви без перепон.

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.