Ostpolitik

Достойні Громадяни !

Єдність, помісність і патріярхат Української Католицької Церкви – це головні цілі, для осягнення яких постав мирянський рух, зокрема Товариство за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Тому й заіснувала вимога до зорганізованого мирянства вивчати, запізнаватися й розуміти історичні та правні аспекти положення Української Католицької Церкви сьогодні, щоб могти належно діяти в напрямі здійснення цілей мирянського руху.

Згідно з тим ми, миряни Української Католицької Церкви, опираємо наші організовані акції на:

1. Незрушимих традиціях і спадщині, що забезпечує нашій Церкві самоуправу, як це потверджує історія на прикладах митрополитів Іларіона та Клима Смолятича, і як це було потверджено постановами Берестейської Унії;
2. На визнанні Святішими Отцями усіх тих прав нашій Церкві й на іменованні Його Святістю Папою Павлом Шостим (на базі тих прав) Митрополита Кир Йосифа Сліпого Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви – по чину рівноправним із патріярхами;
3. На постановах ІІ Ватиканського Собору, зокрема на Соборовому Декреті про Східні Церкви,
4. і на численності вірних нашої Церкви на Україні і в Діяспорі.

Принимаємо, що ці історичні, правні й фактичні підстави є нашим законом і нашою істиною й рішуче відкидаємо й протиставляємось:

1. Намаганні Римо-католицьких національних церков обабіч залізної заслони взяти під своє зверхництво розсіяних по світі вірних Української Католицької Церкви, а особливо зорганізовані частини нашої Церкви-Матері;
2. Намаганні Московської Патріярхії мати дорогою екуменічних а чи політичних засобів який небудь посередній чи безпосередній вплив на існування й розвиток Української Католицької Церкви, чи будь-котрої органічної її частини;
3. Намаганні Римської Курії задержати при допомозі віджилих і незобов’язуючих більше параграфів контролі над Українською Католицькою Церквою та позбавити нас наших прав;
4. Вмішуванні Конгрегації для Східніх Церков у внутрішні справи Української Католицької Церкви дорогою:

а.    Недопущення до Синоду Українських Єпископів, (1967 рік);

б.    Невизнання IV Синоду Українських Єпископів, (1969 рік);

в.    Натиску на українських Владик виконувати доручення Східньої Конґреґації, що є противні авторитетові й владі Верховного Архиєпископа та постановам IV Архиєпископського Синоду.

Сучасний стан, що постав дорогою позбавлення нас належних нам прав Римськими Властями, накинення нам волі Римської Курії, та повної іґнорації нас, як народу, вважаємо за несприятливий а то й шкідливий для дальшого розвитку нашої Церкви, й тому будемо маніфестувати при кожній нагоді нашу здецидовану поставу в обороні єдности, помісности й патріярхальної системи Української Католицької Церкви, – як також нашу вірність Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви, їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, й Синодові Українських Єпископів, як найвищій владі нашої Церкви.

Шановні Громадяни – Вірні Української Католицької Церкви!

Заманіфестуймо ці наші незмінні постуляти усьому світові, а зокрема Апостольському Престолові дня 5 грудня цього року нашою численною участю у поході перед палату Апостольського Делегата у Вашінґтоні – їх Ексцеленції Архиєпископа Люїджі Раймонді!

Добро нашої Церкви й нашого народу вимагає нашого голосу!

Листопад, 1970 року.
Заповіти наших мучеників вимагають нашої дії!
Спішім до Вашінґтону на день 5 грудня і станьмо там одною міцною організованою громадою
ЗА ЦЕРКВУ ХРИСТОВУ!  ЗА ВІРУ ПРАДІДІВСЬКУ!

Крайова Управа Товариства
за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

І

Недавно поширилась вістка з Риму про те, що трьох наших богословів, докторантів університету «Де Пропаганда Фіде» в Римі усунено з цього університету без попередження й умотивовання. Трьох укінчених богословів, які бажали здобути завершення теологічних наук в цьому осередку східно-церковних студій і стати духовниками нашої розтерзаної Церкви змушено перервати їхні докторські праці й шукати собі місця на інших університетах, правдоподібно поза мурами Ватикану, або й Риму. З кандидатами богословських наук П. Стецюком, М. Ковальчиком та М. Мілосем багато наших читачів уже знайомі. Їм закрито двері до вищих студій і тим самим відібрано можливість служити Богові й Церкві зі завершеною на найвищому щаблі богословською наукою. Цей поступок університетських властей відкриває нам очі на сучасну політику Римських чинників відносно наших людей нашої Церкви.

IІ

Насувається з цієї причини питання: чому це трьом українським богословам із заавансованими теологічними студіями так раптово заборонено вступ на університет, коли так пекуче відчувається в нашій Церкві брак добрих духовників? Тим більше, що йдеться про добрих ідеалістів й ентузіястів нашої Церкви в потребі. Які ж були на це причини? Чи були це причини звичайного людського порядку, – чи, може, кандидати не відповідали вимогам чи передумовам теологічних студій? Або – може викрито в них якісь лібералістичні ухили, чи ребеліянтську поставу? Ні! навпаки, – наші читачі та симпатики, які мали нагоду зустрітись і вимінятись думками зі згаданими питомцями чи то про долю нашого розкиненого по світі народу, чи про актуальні справи нашої Церкви, можуть потвердити, що вони мали нагоду розмовляти з покликаними до духовного звання людьми, повністю відданими Христовій Церкві. Які ж тоді могли бути інші причини звільнення, що їх не подається до відома? Можемо лише догадуватись. Варто згадати, що всі три богослови, про яких мова, вже були один раз змушені залишити мури університету «Де Пропаганда Фіде» 1967 Р року, коли оо. Василіяни викинули їх із Великої Семінарії св. Йосафата в Римі. Причиною такого усунення були протести великої тоді частини питомців за зумисне й насильне впроваджування оо. Василіянами ініціованих Східньою Конґрецією ворожих акцій проти Верховного Архієпископа Кир Йосифа Сліпого. Молоді адепти богословських наук не могли погодитись з тою болючою ворожістю яку оо. Настоятелі послідовно виявляли супроти праці й особи Верховного Архієпископа й не могли роздвоїти душ у льояльності до Верховного Архипастиря й до своїх Настоятелів. Вони також не могли стати безвільними виконавцями доручень Східньої Конґреґації, які йшли через Отців Василіян з ціллю виховувати питомців на німе знаряддя в руках неприхильних нам Ватиканських сил, чим уже й так багато прославилось з наших духовників та Ієрархії.

Коли оо. Настоятелі відмовили льояльним до Верховного Архиєпископа питомцям права мешкати у Великій Семинарії, а тим самим позбавили їх можливості продовжувати студії на університеті «Де Пропаганда Фіде», питомці виїхали з Риму до Інсбруку /Австрія/, де й замешкали у «Канізіянум», і докінчили свої богословські студії на Інсбруцькому університеті. Закінчивши там студії, усі три повернулись назад до Риму, замешкали в приміщеннях Українського Католицького Університету й почали працювати, щоб одержати докторські ступені знова на тому ж самому університеті «Де Пропаганда Фіде». Але діждались чергового звільнення, як було згадано, без подання причин. Можна припускати, що тими неподаними причинами були: твердий хребет наших богословів, їхня національна свідомість, льояльність до Верховного Архиєпископа Синоду Українських Єпископів і переконливе обстоювання прав Української Католицької Церкви. Ці вартості, як видно, не ціняться високо сьогодні в Римі.

Східня Конґреґація виявила при тому ще один аспект своєї східньої політики: українцям, католикам другої кляси, духовників з докторатами не потрібно. Докторати робитимуть інші. Вона радше бажала б мати у нашій Церкві людей нестійких, людей без глибших національних традицій, пристосованців до кожної країни їхнього поселення, навіть невігласів-богословів, але за те добрих виконавців доручень, за що вона могла б іменувати їх «монсеньйорами» та римськими шамбелянами. За довгі роки незгоди поміж нашими Єпископами і траґедії на наших землях, Східня Конґреґація вспіла завести рабську підданість собі нашої Церкви і духовників, а коли хтось з них супротивляється, тоді вживається неперебірчивих репресій.

III

Із питомцями народу «другої кляси» поступають в Римі, як бажають. Один рік тому та сама Конґреґація відгородила Малу Семинарію, щоби молоді люди не попадали під «небажаний вплив» осередку Українського Католицького Університету. Сьогодні трьом нашим питомцям вона загородила університетські двері. Коли б це трапилось комусь з державних народів, то напевно знайшовся б хтось з амбасади для інтервенції в цій справі, провірки фактів, інтерпеляції та допомоги людям у так далеко заавансованих студіях. Але тому, що ми народ бездержавний, з нами можна поводитись безвідповідально. Нас можна ображувати, сміятись з наших прав, особливо доки матимемо наших кочубеїв серед духовенства та Ієрархії.

Цілі такої драстичної постанови Східньої Конґреґації тут очевидні. Не тільки особиста доля трьох богословів була тут на увазі, але справа, яку вони обстоювали й ідея, якій вони рішили посвятитись на ціле життя. Високі Достойники Апостольського Престола не бажали обмежити значення цього факту лише до дисциплінарної його суті – зламання хребтів трьом і стероризування до підданости й послуху інших питомців, і не запобігли ширшій його інтерпретації як ще одного афронту супроти Ісповідника Віри й тих його Ієрархів, які у добрій вірі намагаються не добачувати цього і вдержати коректні відносини з Апостольським Престолом. Навпаки, будемо напевно ближче правди, коли розумітимемо цей акт так, як і недавний відомий лист Кардинала Тіссерана, у питомій таким явищам інтенції, – як демонстрацію неґації Римськими Монсіньйорами прав, потреб життєвих інтересів нашої Церкви і рівночасно як осяг перед зовнішніми екуменічними чинниками певної вигідної політичної позиції. Такі кінцеві міркування мають місце тому, що з багатьох можливостей зробити афронти делікатними, прибрати їх в якусь позірно бодай зрозумілу форму, поступити в таких драстичних справах більш дипломатично, в Римі рішили не скористатись, а поступити з українцями як з плебеями, до яких дипломатичних засобів не варто стосувати.

Першими, хто повинен такі справи обстоювати в Римі – це наші Владики. Цього обов’язку вони не сповняють, не лише в випадках одного чи другого афронту з боку Східньої Конгрегації, але також і в справах засадничих, підставових, які стосуються їхньої відповідальности як Єпископів. їхня мовчанка – це концесія для сучасного курсу Римської політики. Своїм порядком також у цій справі повинні діяти Отці Василіяни в Римі. Нема підстави твердити, що вони тут непричасні, або індеферентні. І їхнє авторитетне пояснення, або становище в цій справі було б більше як побажане.

НАШ КОМЕНТАР

до листа Кардинала Тіссерана

/М.Л./ Лист Кардинала Тіссерана до пані д-р Марії Клячко з Нью Йорку викликав гостру реакцію серед української еміграції в країнах поселення західнього світу. Лист своїм тоном і змістом образливий. Дивно, що того рода письмо могло вийти з-під руки людини масштабу Кардинала Тіссерана, впливового церковного достойника та досвідченого ватиканського політика й дипломата. Не можемо погодитись з припущенням, що сталось це випадково.

В українській еміграційній пресі появилось вже багато статей і коментарів на згаданий лист. Сподіваємось, що вони відомі нашим читачам. Наш коментар подаємо лише з ціллю збільшити число висловів обурення, що досі появились друком /хоч і це є важливим фактором/, але щоб цілі, які – по всій правдоподібності – скриваються за написанням того листа саме тепер, як також щоб розкрити його дійсний зміст.

Зміст і час написанню листа вказують на те, що намірялось ним осягнути певні політичні цілі. Лист відзначається перш за все тим, що є він виразно документом політичним. /Хоч Кардинал Тіссеран поручає нашим владикам зайнятись виключно душпастирством і робить закид, що вони зійшли на манівці політики/. Виглядає, що йшлось Кардиналові й прихильникам його церковної політики у Ватикані про те, щоб доказати тим, кому того рода доказів потрібно, понад всякий сумнів, що в католицькому Римі існують високопоставлені та рішаючі чинники, котрі «списали» із своїх калькуляцій українців й Українську Католицьку Церкву як підмет міжнародньої політичної гри. Розрахунок одержати такі докази був зроблений з далекозорістю доброго дипломата й знавця людських душ, особливо їхніх слабостей. Наперед передбачено, що лист буде оприлюднений і потрібні докази будуть потверджені розголосом його змісту. Якраз гострота його вислову, яка ображає національні почування кожного українця, /заперечення історичности назви нашого народу/, вказує на те, що йшлось Кардиналові про викликання серед нашої громади якнайгострішої реакції.

У листі Кардинала Тіссерана взагалі не бракує стверджень, що вказують на те, про що властиво йдеться. Київ і Львів, наприклад, названо лише «єпархіями», а не митрополіями. Не можемо припускати, що це помилка чи невігластво, коли візьмемо до уваги, що через два десятки років Кардинал Тіссеран був відповідальним за долю нашої Церкви, як секретар Конґреґації для Східніх Церков, чи як один із найбільш впливових її членів. Якщо однак він сьогодні обнижує гідність цих історичних церковних центрів у своєму листі, то робить це свідомо не без причин. Треба прийняти, що Кардинал Тіссеран зовсім свідомо вважає за відповідне й може навіть потрібне, зараз заперечити право Української Католицької Церкви до цих старих центрів українського церковного й релігійного життя, /так православних, як і католиків. Дозволимо собі пригадати, що Унію заключила українська православна ієрархія на чолі з митрополитом київським і галицьким Михайлом Рогозою і щойно після сотні років прилучились до Унії єпархії Перемиська та Львівська/. Якщо ж однак заперечується певне право одній стороні, то тоді признається його рівночасно якійсь другій. Хто ж тоді являється тою скритою другою стороною? Думаємо, що не помилимось, коли скажемо, що нею в понятті Кардинала Тіссерана є Російська Православна Церква на чолі з Московською патріярхією.

Наше припущення в тому випадку потверджує параґраф листа в якому говориться про Московський патріярхат. За словами Кардинала, творити Український патріярхат неможливо тому, що вже існує Московський. Виглядає, що в Римі розуміють створення Українського католицького патріярхату як явище неґативне тому, що воно привело б до поділу давньої, традицією освяченої церковної провінції, що нею для римських достойників зараз являється Московська патріархія. В їхніх головах історична церковна провінція Київської метрополії нагло перетворилась /правда, навіть за словами самого Кардинала Тіссерана – трохи неправильним шляхом і засобами/ в Московську патріярхію Російської Православної Церкви. З тої причини також Київ і Львів позбавлено в листі давніх гідностей церковних центрів і зведено до звичайних собі єпархій в межах цієї патріярхії. Можливо, що в недалекому майбутньому найдуться в Римі церковні достойники, які взагалі скреслять Київ і Львів із списка єпархій Католицької Церкви за ціну до нічого зобов’язуючих обіцянок відпоручників Московського патріарха. /Не виключене, що такі обіцянки вже й зроблено. Їх роблено нераз уже в минулому й в Римі повинні знати їхню вартість/.

Варто завважити, що навіть російські історики не важились ставити такої простої схеми історичного розвитку київської церковної провінції, як поставлено в листі Кардинала Тіссерана, себто схеми, що пояснювала б постання Московської патріярхії на базі Київської митрополії. За твердженнями російської історіографії вибір рязанського єпископа Йони московським митрополитом 1448 року був саме актом відділення московської Церкви від Київської церковної провінції /а не навпаки/. Дальше – створення Московської патріярхії у 1589 році сталось у великій мірі внаслідок унійних заходів, що велись тоді в Україні. /див.: Соловйов – Істр. Рос., IV, 304-307 М. 1963/.

На оборону єдности й цілости Московської патріярхії приводиться відклики до церковної традиції і права. Але в випадку Української Католицької Церкви ці традиції і право обходиться скільки хочеться. Нашу Церкву завжди ділили на Галицьку й Закарпатську провінції. Цей поділ повторено в ЗСА, а останньо тут створено й окрему Мунгальську митрополію, щоб увіковічнити такий стан на майбутнє. Коротко перед 2-ою Світовою війною роблено заходи, щоби відірвати Лемківщину від Львівської митрополії і створити окрему адміністративну церковну одиницю. Подібних прикладів можна навести більше.

Все таки не можна не подякувати Кардиналові Тіссеранові за відвертість. Ліпше гірка правда, як солодка неправда його лист відкриває бодай частинно важку занавісу тої задушливої атмосфери, що витворилась довкола нашої Церкви в Римі. Знаємо бодай частину політичних цілей, що впливають щонайменше на великий сеґмент ватіканського естабілішменту в його становищі до проблем нашої Церкви й народу.

Лист повинен привести до серйозної призадуми в першу чергу владик Української Католицької Церкви, бо від них залежить найбільше її доля. 375-літній ювілей Берестейської Унії, що саме тепер припадає, є доброю нагодою для цього. Цей ювілей зобов’язує хіба подумати й про майбутнє. Жодний нарід і його провідники в світі не дозволяють собі на те, щоби хтось заперечував у будь-який спосіб їхні вікові традиції.

В католицькій газеті «Америка», з 3 грудня 1970 р. поміщено закінчення статті католицького священика Атаназіюса Армаоса, з Атен, під назвою «Бездітні священики». Автор, між іншим, ствердив, що: «наслідки церковного права в різних століттях і в різних краях були різні; вони приносили або славу і блиск великих святих, або встид і скандал; поширення Церкви Риму через аплікацію свого законодатства, латинського обряду і латинської мови, не було корисне для християн Сходу. Громади східніх католиків, які знайшлися в західніх краях, були змушені прийняти права латинського обряду із скандальним вислідом для цих вірних, ображаючи одночасно святі традиції Християнського Сходу. Ці прийоми в ЗСА загнали східньо-католицькі громади до православних».

Зміна обряду, яка наступає з власного переконання і власної свобідної волі людини, не задля якої-будь користи, ми не називаємо скандалом. Скандалом уважаємо обрядову агресивність духовенства одної церкви супроти вірних другої церкви; це є глум над Наукою Христа.

«Те саме право» – продовжує о. Атаназіюс – «може бути для відповідного часу необхідне, а в іншому часі воно може бути безсенсовне; воно може в той же сам час зберегти одну країну, а нищити другу країну, тому треба прослідити, чи партикулярний закон відповідає нашому часові і кожній країні; тому всі ми можемо і мусимо висловити свою опінію про це право в дусі любови до святої Матері-Церкви, беручи участь в її внутрішньому діялозі. Я переконаний – каже цей отець – що мовчанка гіпокрита є гірша, як пряма дискусія, на якій будується історія і яка інспірує синтезу».

Студії про аплікацію римо-католицького законодавства в Українській Церкві вповні підтверджують заключення цього вдумчивого грецького католицького священика. Нам стидно, що до подібного заключення ще й досі не дійшли поодинокі наші Єпископи, головно в ЗСА; вони дальше невільничо коряться дорученням, які опираються на аґресивне римське право, по наказу членів Конґреґації для Східних Церков, неґуючи рівночасно закони своєї Церкви.

Українські єпископи в XVI ст. зрозуміли шкідливість володіння над собою чужих церковних властей із Константинополя, Москви і Варшави. Вони вірили, що хіба Апостольська Столиця дасть їм охорону перед цими аґресорами і тому, в 1596 р. заключили Берестейську Унію з Римом. В цій Унії Папа Римський своїм підписом ґарантував непорушність і збереження прав Церкви Руси-України.

Однак ці надії на Рим завели. Апостольська Столиця не виявилася безкомпромісовим захисником прав українсько-руського обряду.

В протягу майже 400 літ польське католицьке духовенство, підлегле юрисдикції Папів, ранило тіло з’єдиненої з Апостольським Престолом нашої Церкви. Воно нищило Її мову, обряд, церковні, книги, практики, духове обличчя та впоювало ненависть серед українських католиків до їхніх братів православних. Любов ближнього для цих духовників не існувала. Інтриґами і підступом вони вносили роздор між наших Єпископів і нищили структуру єдности Української Церкви. Польські єпископи робили різного рода доноси на наших Єпископів до Риму, ставлячи під сумнів їхнє католицтво. Наші Єпископи, в міру можливостей, оборонялись перед Папами, але без задовільних наслідків на довшу мету.

Ця польська «Християнська Акція», по суті політична-імперіялістична, не зустрілась з потрібною реакцією нашого Єпископату, ані ефектовною поміччю Апостольської Столиці.

Під враженням розвалу цілої літурґічної структури нашої Церкви прийшли Замойський Синод 1720 р., відродження започатковане о. Маркіяном Шашкевичем, та Львівський Синод 1891 р. Ці події викликали сильніший спротив нашого духовенства і Апостольської Столиці проти «місійної акції» польського духовенства, націленої на знищення Української Церкви. Але процесу латинізації Церкви вповні не здержано , а тим більше не осягнено повороту до Її світлих традицій. Вона дальше залишилась літурґічно-обрядовою формою ані східньою, ані західньою.

Аж по першій світовій війні, під впливом великого львівського митрополита Андрея Шептицького, та заходів катедри обряду і літурґіки в Богословській Академії у Львові, під проводом тодішнього її ректора, нині Верховного Архиєпископа Йосифа , наша Церква ступила на шлях визволення з-під впливів латинського обряду та його агресії . До цього причинились також численні наші священики, овіяні Правдою Христовою, чеснотою, почуттям власної гідности, та любови до свого народу.

Однак противники Української Церкви ніколи не зрікалися свого лукавого наміру і чекали на догідні для себе обставини. Підчас і по другій світовій війні такі обставини для них знову заіснували. Польська ієрархія і державне московське православ’я, при помочі своїх урядів, кожний по своїй спромозі розгромили Українську Католицьку Церкву і підчинили ї своїм законам.

Драма Української Церкви поновилась. Головні актори драми, як і колись, рекрутуються з імперіялістичних театрів москвинів, поляків, мадярів. Свої, безкритичні послушники чужих опікунів і невільники адміністративних ніби «святих канонів», помагають співати надгробне Українській Церкві…

Які причини змушують їх до цього і яка це мораль? Про них невпинно йде гнівна розмова серед загалу вірних, росте згіршення і святий гнів, який може довести до скандалу, спричиненого інґеренцією чужих і чужим правом… Слушно твердить славний історик Тойнбі, що «людство нині осягнуло блискучі поступи в науці і техніці, але в моральності скотилося до трагічного рівня». І цей упадок, подвійна мораль серед духовних кругів і світських провідників, є основною причиною упадку авторитету.

Всі люди є грішні. «Один свят – один Господь» співаємо в церкві. Але чесні люди з гріхів неустанно двигаються, гріхом бридяться, а з непоправними грішниками-злочинцями не хочуть ні жити, ні зустрічатися, доки вони не виявлять правдивої поправи.

Якже ж тепер, у конфронтації моральности зі злочинністю можуть чесні християни хвалити зустрічі Голови Вселенської Церкви і його помічників із експонентами злочинного режиму Москви, якого члени самі мордували, або наказували вбивати сотні тисяч невинних людей лише тому, що ці люди належать до немосковських церков чи народів, які прагнуть свобідної волі. Невже теорією Макіявелі, а не Наукою Христа, руководиться провід Святої Церкви? Невже ціль освячує злі засоби до цілі? Виглядає, що так. Застановімся глибше над останньою зустріччю Папи Павла VI із А. Ґромиком. Там говорили про цілі і засоби.

В цій зустрічі говорено про: обмеження ядерної зброї, про паневропейську конференцію безпеки, про конфлікт на Близькому Сході і, врешті, про положення Католицької Церкви в СРСР.

Виходить, що Москві йдеться про те, щоб Папу вплутати в контроверзійні справи міжнародньої політики і зробити його своїм помічником, подібним до московського патріярха, та підірвати його авторитет.

Право на свободу думки в недоґматичних справах дозволяє нам твердити, що про повищі політичні справи Папа не повинен говорити із жодним політиком на приватній авдієнції, а радше залишити їх до обговорення своїм урядникам на форумі Об’єднаних Націй. Свої погляди на ці справи Папа повинен виявити явно «урбі ет орбі», так як це робив Папа Пій XII.

Українських християн зокрема непокоїть розмова Папи з Ґромиком про церковні справи. Які пропозиції висуває Москва і за яку ціну? Москві головно йде про те, щоб інші Церкви, в тому і Ватикан, визнали правосильність так званого Львівського Собору із 1956 р., який насильно, а в московському розумінні – правно, підпорядкував Українську Католицьку Церкву московському патріярхові. Вирішувати цю проблему проти волі і совісти Української Церкви ніхто не має права. Але Москва з Папою і його урядниками вже довго про цю справу дискутують. Одною із цілей цих розмов може бути таке: настроїти також українців проти Апостольської Столиці і проти Папи зокрема. Йдеться рівнож про підрив авторитету Папи серед всіх поневолених народів, і про переконання їх, що нині вже на нікого не можна надіятись.

Задля подібних причин емісарі Москви домоглися були у Ватикані зустрічі ватиканських гостей з Москви із Верховним Архиєпископом Української Церкви Йосифом, щоб посіяти підозри до нього серед нас, щоб створити прірву між провідником і його вірними. Прикро, що Ватикан на це пішов.

В тому самому часі, Папа Павло VI прийняв на авдієнції також польського кардинала Вишинського і кардинала Стефана Войтилу, у супроводі сімох польських Єпископів. Виглядає, що ці обі візити неприпадкові. Польські Єпископи вимагали від Папи поширення їхньої церковної юрисдикції на «одзисканих зємях», де зараз існують лише апостольські адміністратури. Папа обіцяв сповнити їхню вимогу, як лише Польща підпише договір із Західньою Німеччиною про усталення границі на Одрі-Нісі. Тут Папа діє як політик і руководиться становищем державних урядів.

Не знаємо, чи Папа бодай згадав польським єпископам про потребу відновити канонічну структуру Української Церкви, для 300 000 її вірних в Польщі. Польські Єпископи – також католики – на це не годяться. Вони наших людей латинізують в надії, що тим пізніше їх спольонізують. Вони узурпували нашу Перемиську Катедру і зліквідували нашу Перемиську єпархію. В Римі вони плетуть, що там, де зараз українці живуть, не було ніколи Української Церкви, отже її не можна тепер туди допустити, тимбільше, що тепер Українська Католицька Церква – кажуть вони – взагалі не існує… Це правдивий дух «пшедмужа» польського християнства. Так кардинал Вишинський і його єпископи проговорились, що вони визнають ліквідацію Української Католицької Церкви большевиками на т.зв. Львівському Соборі 1946 р. Вони також видвигають у своїх еляборатах «історичні» претенсії до східних земель аж до Чорного Моря, бо на цих землях існували колись польські єпархії.

Цікаво б знати, яке число «жимо-католікуф» на українських землях вони подали Папі. Може Ґромико поміг їм в статистичних даних.

У «Вістях з Риму», ч.17-18, 1970 /150-151/, повідомлення про ці дві візити закінчується вимовним ствердженням: «Якось так склалося, що обі візити у Ватикані мали місце в тому самому часі. В СРСР існує мовчазна Українська Католицька Церква, якій відмовляється права на існування; в Польщі живе 300 000 українців католиків східнього обряду, яким відмовляється права на власну церковну організацію. Чи це тільки припадкова збіжність?»

Думаємо, що Москва знайшла спосіб на спільну пляновану дипломатію з Вишинським навіть у Ватикані. Москва може, коли захоче, створити в Україні стратегічні пункти для польських Єископів – Москва може для них і вірних знайти. Москва так само може допустити до якогось існування Української Католицької Церкви, як лише це вийшло б їй на користь. Там все має служити величі Москви. А правдива Церква, якої завданням є плекати мораль і характери – місця там не має, бо ці завдання, по своїй суті, ворожі імперіялістичній ідеології.

Нам залишається одне: зберегти єдність Рідної Церкви у вільному світі на постановах Архиєпископського Синоду з 1969 р. та постепенно стреміти до духового об’єднання всіх українських християн, без огляду на несуттєві перед Богом віроісповідні порізнення, спричинені людською жадобою володіння.

Шановні і Дорогі Миряни!

Наше зібрання сьогодні є типовим виявом участи українського мирянина в церковному житті. Від давних-давен мирянам приходилося бути не тільки активними в церковному житті, але й дуже часто рятувати Українську Церкву від загибелі. Нарід боронив свою Українську Церкву від латинізації, русифікації та інших чужих впливів. І тому власне, щоб унеможливити чужим впливам розкладати нашу Церкву, довгі століття український нарід змагав до усамостійнення церковної адміністрації.

Адміністративне усамостійнення Української Католицької Церкви було признане Берестейською Унією в 1596-тім році. І хоч час до часу були старання створити патріярхальний устрій, однак до цього ніколи не дійшло. 11-го жовтня 1963 року тількищо звільнений В’язень безбожної Москви став перед єпископами Другого Ватиканського Собору і заговори від імені Української Католицької Церкви. Він вніс пропозицію створили український католицький патріярхат. Того самого року Східня Конґреґація признала, що Митрополит Львівської Митрополії має владу Верховного Архиєпископа.

Восені 1964-го року перед Третьою Сесією Ватиканського Собору українські єпископи започаткували свою власну «Конференцію Українських Католицьких Єпископів» і вирішили продовжувати заходи для створення Києво-Галицького Патріярхату. Того самого року, в листопаді, Верховний Архиєпископ, Кир Йосиф, знову виступив перед Соборовим Збором з просьбою створити Український Католицький Патріярхат.

Того самого місяця, а саме 21-го листопада 1964-го року, Папа Павло VI проголосив «Декрет для Східніх Церков». Цей. Декрет «зобов’язує» Східні Церкви рядитися після своїх прав і своєї шанованої давнини. Цей Декрет закликає зберігати з найбільшою вірністю літургічні обряди та права. Верховним Архиєпископам Східніх Церков признає патріярші права у своїй Церкві і виявляє побажання, де потрібно, встановити нові патріярхати.

Верховний Архиєпископ, Кир Йосиф Сліпий, вже дня 22-го грудня 1964 року зарядив, що згаданий Декрет входить в силу в Українській Католицькій Церкві з днем 7-го квітня 1965-го року. Однак деякі владики не дуже-то спішилися використати права признані нашій Церкві вже не тільки Берестейською Унією, але й Декретом для Східніх Церков. Деякі Владики, розлюблені у своїх «самостійних» дієцезальних князівствах, не зверталися по справам до Голови Української Католицької Церкви але далі до латинників у Східній Конґреґації. Вони навіть не згадували Верховного Архиєпископа у літургічних відправах, перешкоджали у впровадженні по церквах його розпоряджень і навіть нехтували заклики самого Святішого Отця до єдности і співпраці з Верховним Архиєпископом, Кардиналом Йосифом.

В 1966-му році Верховний Архиєпископ виготовив пляни, щоб скликати Синод Українських Католицьких Єпископів на жовтень 1967-го року. Однак не було згоди серед наших владик і заплянований Синод не відбувся. Миряни журилися поступуванням деяких владик, бо всі ясно здавали собі з того справу, що як тепер не вдасться створити в нашій Церкві одно центральне адміністративне тіло, тоді Церква сама зденаціоналізує своїх вірних. Постала акція мирян запобігти цій загрозі.

Це здорове явище дало Верховному Архиєпископові надії і сили до дальшої праці. Згадуючи свою тріюмфальну поїздку по Північній і Південній Америці, Австралії і Новозеляндії, Верховний Архиєпископ сказав:

«Ми переконалися наглядно, що наше церковне життя тісно злучене з народнім. Було незвичайно мило для нас почути це, і то нераз, безпосередньо з уст самих світських громадян-мирян. Це великий Божий дар, що наш народ будує не тільки своє церковне, але й народне життя на християнських засадах. І коли ми тепер це закріпимо нашими рішеннями Синоду, то зробимо в усьому українському житті великий крок вперед. Можна без пересади навіть сказати, що тим ми поставимо милевий камінь на шляху, по якому піде наша Церква і весь український народ.»

Остаточно, після дуже прикрих переживань і труднощів, Синод Українських Католицьких Єпископів відбувся від 29-го вересня до 4-го жовтня 1969-го року. Наші владики схвалили конституцію про патріярхальний устрій і вислали до Святішого Отця прохання вивищити Митрополита Київсько-Галицької Митрополії до статусу Патріярха.

Вже в часі синодальних засідань, Ватиканський Секретар Стану, Kaрдинал Вільйо, подав до відома Українським Синодальним Отцям, що під теперішню пору не буде можливо признати патріярхальний устрій для Української Католицької Церкви. Скоро по Синоді Східня Конґреґація зайняла те саме становище що й Секретар Стану та повідомила українських владик, що не тільки не може бути створений український патріярхат але заявила також, що зібрання українських католицьких єпископів не було Синодом, а тільки звичайною собі конференцією. Владики були повідомлені, що їх рішення не мали ні законодатної, ані виборчої власти.

Владики мовчали, а ці провідники мирянського руху, що довідалися про цей крок Східньої Конґреґації, злегковажили собі його. Загал мирян, не знаючи про нову загрозу Українській Католицькій Церкві, живе в переконанні, що справа створення патріярхату завершиться в найблищому часі. Дехто навіть виголошує на конвенціях палкі й гучні промови, що все в порядку, бо Синод відбувся. Ті промовці повинні були собі перечитати «Вісті з Риму» з дня 20-го травня 1970-го року де на сторінці 11-тій написано: «…на обріях не видно ще радісних ‛знаків’» що до признання українського патріярхату. І я від себе додаю, що дійсність непотішаюча, але й доля Помісної Української Католицької Церкви ніколи ще не була в більшій загрозі, як сьогодні!

Українська Католицька Церква на Україні леґально не існує. А поза межами Рідних Земель Українській Церкві грозить денаціоналізація. Спасіння лежить у створенні центральної адміністративної управи. Проте Ватикан, в погоні за зближенням нез’єдинених Східніх Церков, переговорює з Москвою. З власного сумного досвіду ми, українці, добре знаємо, що переговори з Москвою – а тепер атеїстичною, і скрайно шовіністичною Москвою, – не доведуть до бажаних Ватиканом успіхів в користь яких, на жаль, Ватиканська Курія схильна принести в жертві долю Української Католицької Церкви. Східня Конґреґація, схильна переговорювати з Москвою, не тільки не годиться на український патріярхат, але й навіть не дозволяє нашій Церкві віддатися під синодальні ухвали Собору Єпископів. Вона сама править нашою Церквою, мішається до реформ по наших манастирях, тощо. Кардинал де Фюрстенберґ навіть дозволив собі закликати мою Мати Архимандриню, Клявдію Федаш, і заквестійонувати мої виступи серед українського громадянства в справі українського католицького патріярхату! Мати Архимандриня писала до мене 9-го травня цього року: «Ваша доповідь опинилася в Східній Конґреґації і мені звернено увагу, що саме Кардинал де Фюрстенберґ хотів знати, чому старша монахиня не займається молитвою, а політикою». (Невдоволення публики).

На підставі синодальних ухвал українських єпископів, український патріярхат де факто існує. Наш Верховний Архиєпископ має повні патріярші права. Однак на ділі справи нашої Церкви стоять погано. Східня Конґреґація перешкоджає нашій Церкві розвиватися після синодальних ухвал і під проводом Голови Помісної Української Католицької Церкви Східня Конґреґація багата, і силою гроша може не одного владику чи установу паралізувати. Силою свойого престижу, Східня Конґреґація може оскорбити тих владик, які пішли б проти її волі і підтримували б навіть свої власні синодальні постанови. І, на жаль, деякі наші єпископи хоч засідали на Синоді Українських Католицьких Єпископів та схвалювали постанови для Української Католицької Церкви, власного рукою перекреслюють ті самі ухвали, а з своїми єпархіяльними справами ідуть понад голову Верховного Архиєпископа – до Східньої Конґреґації. На кожному кроці можна зауважити нерішучість, а то й якусь подвійну гру частини верхівки у нашій Церкві. Бо як можна це пояснити, що кардинал де Фюрстенберґ вернувся до Риму з поїздки по Америці, де він українців зневажав і проголосив уневажнення Синоду, український архимандрит, генеральна жіночого манастиря /з гордістю тут підкреслюю що це не була Генеральна Сестер Василіянок/, та інші українські духовники вітали його на летовиці? Як можна вияснити оце плазування деяких українських духовників, що саме вони вітали префекта Конґреґації, а не духовники інших національностей? Отже, як бачите, хоч український патріярхат де факто існує і міг би поширювати свою діяльність, самі своєю нерішучістю та хиткістю гальмують посинодальні діяння.

Шановні Миряни! Ви повинні так енергійно, як ви домагалися скликання Синоду, домагатися виконування синодальних ухвал!

В сучасності роля мирянина стала важливіша, як коли. Апостолят мирянина поширюється на весь Божий люд. Ця тенденція така могутня, що вона стала предметом нарад на недавньому Вселенському Соборі. Її навіть оформлено в осібному Декреті «Про Апостолят Мирян». Зі вступу до цього Декрету ясно, що Церква бажає «побільшити апостольську діяльність Народу Божого», бо «апостоляту мирян ніколи не може забракнути Церкві». Там ясно сказано, що «сучасні обставини вимагають ще більшого і ширшого апостоляту».

Наші церковні власті також призадумуються над поширенням ролі мирян. 1-го жовтня 1969-го року, на Третій Сесії IV Архиєпископського Синоду, наші Владики дозволили представникам мирян виступити зі своїми пропозиціями. Ціла справа була взята під розвагу і прийнято відповідні рішення. Щоб «оживити, а то й переорганізувати існуючі організації мирян», рішено створити Головну Раду Українських Католицьких Мирян. А монахинь закликає Синод працювати в церковних організаціях з програмою апостоляту. Мої виступи як монахині, є в дусі цих синодальних ухвал.

Миряни, одне з Ваших завдань, є стояти на сторожі, щоб українська суспільність і Українська Католицька Церква мали духовних і світських провідників відданих ідеалам своєї Церкви і народу. Пам’ятайте, що будете мати таких провідників, яких собі вибираєте і яких підтримуєте, з якими співпрацюєте або яких промахи прикриваєте.

Українські манастирі, хоч би і тут, в Америці, були засновані тільки тому, щоб сестри-монахині чи монахи давали духовну поміч українським еміґрантам та американцям українського походження. Сестри мали зайнятися українськими школами, українськими сиротинцями, українськими дітьми. Отці-монахи мали зайнятися місіями серед українців. Українські манастирі мали плекати українську культуру, традиції, обряд і виховувати нових сестер та монахів, щоб вони вміло і в українськім дусі продовжували призначену їм місію. Цілі і завдання наших основників були ясні тоді, і є ясні сьогодні: працювати для української Церкви й українського суспільства так, щоб ні одна родина, ні одна людина не могла винародовитися. Якщо деякі сестри чи отці-монахи призабули свою місій і в міжчасі стали тільки «візантійцями» або ширять латинізацію, то треба їм порадити щоб поїхали собі на місію до Африки чи інших місць, де про національність не говориться, – якщо сьогодня є такі місця на світі. /Оплески/. Маємо дуже мало сестер і монахів і чим раз менше покликань. Однак, якщо знайдеться заблукана вівця, яка не цінить чи соромиться свого походження, ви не жалуйте її, хай собі іде, щоб не баламутила решти. Зачинаймо від початку, як треба, але зачинаймо зі здоровим зерном.

Наше духовенство в більшості тепер сидить тихо і не висловлює своїх поглядів до посинодальної ситуації. Мені відомо, що зібралися священики на «соборчик» в одній дієцезії. Бажанням молодших священиків було, щоб з українських церков викинути слово «Україна», «українець», та все те, що носить «українську» назву. Вони твердили, що не хочуть «політики» у своїх церквах. Щастя, що на тому соборчику були теж поважні священики, з більшою освітою й почуванням гордости з свойого походження, культури, обряду. Вони вияснили молодшим священикам, що згадуючи Україну чи українське походження у наших церквах це не значить, продовжувати політику у нашу Церкву. Це тільки значить, що священики вірно працюють у цій національній Церкві, для якої їх вишколювали, висвячували, призначували до духовної праці.

Тепер, коли у Вселенській Католицькій Церкві наближуються Служби Божі до всіх національностей і відправляється їж у різних-прерізних мовах для вигоди й зрозуміння народів, стає дуже дивно, що на українських соборчиках говориться про викинення слова «українець» з українських Церков.

Миряни, будьте уважні! Деякі Ваші парохи висловлюються за викиненням слова «Україна» з Ваших парафіяльних церков і домів а то й шкіл. Миряни мусять здавати собі з цього справу, що їх обов’язком є знати погляди своїх парохів. Запитайте свого пароха за якою він Церквою: «візантійською», «англійською», чи якоюсь іншою, без точного окреслення? Запитайте свого пароха чи він за патріярхатом і що він в цій справі зробив. Це від мирян залежить чи в парафії отець-парох буде неприступним диктаторчиком чи добрим, примірним душпастирем української католицької громади. (Додаток у Пассайку: Ви тут у Пассайку щасливі, що маєте отця Білинського, який має відвагу голосно говорити і щиро працювати в справі патріярхату. Йому, ми всі вдячні і хай він буде приміром для других священиків.) (Оплески ).

Миряни! До Вас належить знати чи владики наших дієцєзій є за розвитком Помісної Української Католицької Церкви і за патріярхальним устроєм, чи ні. Миряни повинні знати, чому владики мовчать і не впроваджують посинодальних ухвал у життя Церкви.

Кажуть, що декотрі владики не хочуть прийняти на авдієнцію жадного священика, якщо він хотів би говорити в справі патріярхату. Кажуть, що деякі владики не приймають на авдієнцію жадного мирянина, що хотів би прийти офіційно від якоїсь організації і говорити в справі Синоду та Патріярхату. Кажуть, що один владика сказав: «Я поставив свій підпис під синодальні постанови, але я сміявся з цього». Дехто говорить, що цей самий владика тепер вже сумнівається чи то в дійсності був Синод Українських Єпископів чи може тільки звичайна собі конференція, – як твердить Східня Конґреґація. Кажуть, що як один отець-декан запитав в часі конференції свого владику яке відношення єпископату до патріярхального устрою, щоб він, як декан, знав як йому вести деканат, то цей владика не дав конкретної відповіді, а радше попав у велику злість і викрикував якісь незрозумілі слова.

Миряни повинні знати чи їх владика вповні визнає Голову Помісної Української Католицької Церкви і на ділі піддержує синодальні ухвали. Владика є для всіх вірних своєї дієцезії, для духовних потреб мирян.

Доля Церкви є духовною справою і обов’язком владики є не стояти осторонь вірних, але бути близько них і знати їх прагнення, бажання, їх волю. Двері владики повинні бути відчинені для отців парохів і для мирян що мають проблеми. Обов’язком владик є подбати, щоб вірні не виснажували своїх сил в погоні за справедливістю у Ватиканській Курії, а помогти їм ту справедливість знайти а їхню енерґію використати на конструктивну розбудову Церкви. Отже, Миряни, чи Ви вискажете Ваші бажання своїм владикам?

Миряни, чи Ви добре знаєте Ваших світських провідників? Чи вони є за патріярхатом? А якщо ні, то чи Ви маєте відвагу запитати їх чому і кому вони служать? Бо хіба ж розвиток і процвітання Української Православної і Католицької Церков є обов’язком українських провідників також. Чи Ви ознайомлені з поглядами провідників Українського Конгресового Комітету, наших Союзів, всіх інших політичних організацій? Чи можна оправдати українця будь яких політичних поглядів якщо він виступає проти українського патріярхату? Українець байдужий українському католицькому патріярхатові свідомо чи не свідомо розбудовує московський патріархат. Сьогодні, коли існує така велика загроза «бути чи не бути» нашій Українській Католицькій Церкві, кожний українець, байдужий ідеї патріярхату, є на ділі ворогом Помісної Української Католицької Церкви. Тому, обов’язком мирян є знати і питати наших світських і духовних провідників куди вони йдуть і куди нас ведуть. Нам не треба більше Кочубеїв!

По дорозі, не забудьте запитати також нашу українську пресу, чи совісно вона сповняє свою національну функцію. А як ні, то чому?

Владики замовкли, духовенство уникає питань, преса мовчить, а то й Управа Товариства за Патріярхат чогось по Синоді притихла. Дехто зачинає філософічно говорити, що справа патріярхату це не справа сьогоднішного дня, радше треба ці речі розчисляти на тисячу літ… Дивно, що таке говорять навіть ідейні люди. Таж українці майже тисячу літ уже змагають до свойого церковного усамостійнення! Поміж Царгородом, Москвою, Польщею, Ватиканом, Австрією, а то й в малій Словаччині українці не могли здійснити цих своїх ідеалів. Чи нам ще тисячу років чекати та витрачати сили на ту боротьбу? А я вже не хочу чекати! Я хочу ще за свого життя побачити здійсненим Український Католицький Патріярхат, щоб не почуватися другорядної кляси католичкою, але на рівні всіх інших.

І тому я обурююся, якщо чую, що дехто з владик страшить громадянство «третьою тацою на патріархат». І тому я журюся боязнею деяких священиків відважно і рішучо заговорити до своїх владик, щоби впроваджувати в життя Синодальні ухвали. І тому я не розумію чому по деяких Українських Католицьких Церквах ще й до сьогодня не згадується у літургічних відправах Голови Помісної Української Католицької Церкви. І тому я терплю, що дехто став рабом чужих і ворожих течій і тягне в пропасть українські єпархії. І тому я закликаю українських мирян не лишати в спадщині будучим поколінням задавнені церковні змагання, що тягнуться вже тисячу літ. Нашою працею і рішучістю доведімо справу патріярхату до успішного кінця, щоб майбутні покоління зужили свою енерґію на всецілу та повну розбудову Помісної Української Церкви. Ми не просимо Апостольську Столицю о якісь спеціяльні права, о якісь спеціяльні ласки. Ми домагаємося цього, що нам правно належиться – а то Український Католицький Патріярхат! (Оплески).

Дорогі Миряни! Поступаймо так, як говорить Голова Помісної Української Католицької Церкви з нагоди 25-ліття ув’язнення Української Католицької Ієрархії і переслідування нашої Церкви: «Ви чули мабуть про того святого, що давав раду вірним у безвихідному положенні: ‛Коли ти молишся, то молися так, наче б від нікого не залежало твоє спасіння, тільки від Бога. А коли працюєш, то працюй так, наче б тільки від тебе єдиного, ні від Бога ні від людей, залежало усе’. Отож, коли докладемо усіх зусиль в гарячій молитві і вчинках, тоді сповнимо достойно своє завдання і будемо спасенні. І те саме остається нам нині, щоб ми всі з усіх наших сил, які нам Господь дарує, молитвою і ділом продовжували цей великий чин єдности Церкви під одним Пастирем». (Повстання з місць і довгі оплески).

Мати Марія Должицька. ЧСВВ

Асторія, Л. Ай., Н. Й.

Під кінець Синоду Українських Католицьких Єпископів що відбувся у вересні й жовтні минулого року Митрополит Вінніпеґський Кир Максим Германюк зреферував становище ватиканського Секретаря Стану, Кардинала Вільйо, /подане в ч. 1 (12) нашого журналу на стор. 5·/, так: «…тепер не є можливо піднести нашу Церкву до гідности Патріярхату з трьох причин:

1. Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні, – і, ми не маємо території…·
2. Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріярхами.
3. Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу».

Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков Кардинал Максиміліян де Фюрстенберґ, даючи інтерв’ю журналістам в ЗСА й відповідаючи на запитання делегації УККА, справами патріярхату не займався /згідно з його заявою – це справа Святішого Отця/, зате здецидовано зайняв становище до Синоду Українських Єпископів: відмовив Синодові права на icнування та старався звести його значення до звичайної Єпископської Конференції.

Логічним продовженням становища згаданих вгорі двох інституцій Римської Курії було ще одно письмо Східньої Конґреґації до наших владик від 4-го квітня цього року, в якому було повідомлено про відсунення Святішим Отцем справи Українського Патріярхату на майбутнє, ще раз заперечено Синод Українських Католицьких Єпископів та пропоновано скликати нову єпископську конференцію. /Поручалось не поширювати змісту цього письма, щоби не викликати гострої реакції мирян/. В місяці квітні проголошено також становище Східньої Конґреґації до справ Східніх Церков, в якому було сказано, що над дотичними постановами II Ватиканського Собору працює правнича комісія від вислідів праці якої залежатиме спосіб примінення їх в практичному житті. Тим можна частинно пояснити «відложення» справи Українського Патріярхату, про що мова у письмі Східньої Конґреґації до наших владик. Стільки про зовнішні справи нашої церковної політики.

На внутрішньо-українському відтинку слід відмітити дві конкретні події, що мають пряме відношення до розвитку церковних справ: долучення підпису Філядельфійського Митрополита Кир Амврозія Сенишина до прохання про підвищення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату, і створення координації громадської акції за Патріярхат. Хоч обі справи мають свій політичний зв’язок, то для кращої чіткости обговоримо їх окремо. /Стаття про координацію: «Координація акції мирян за Патріярхат» стор. 11 цього журналу/. У своїх акціях Товариство за Патріярхат Української Католицької Церкви завжди підкреслювало найвищу ціль – що нею є патріярхат. Коли в результаті наших акцій та екуменічної політики Римської Курії ми осягнули «відложення» справи патріярхату, то дальші акції організованого мирянства і ієрархії повинні зосередитись над помісністю, єдністю й автономією Церкви, як посереднім етапом до патріярхату. Хоч підпис Митрополита Сенишина від 10 квітня відноситься лише до патріярхату, який письмом Східньої Конґреґації від 4-го квітня цього року перерішено на певний час /мабуть Митрополит Сенишин про це знав/, то всетаки не можна знецінювати цього кроку Митрополита й в других аспектах церковної політики – а саме в змаганні за помісність. Хоч досі в церковному житті Американської Митрополії ще не багато змінилось, і ваги підпису Митрополита Сенишина в діях єпископату також ще не відчувається, то його слід оцінювати позитивно й треба шукати може за дальшими, сильнішими виявами позитивної й активної єдности єпископату в змаганні за осягнення помісности. Солідарність Митрополита Сенишина із «Днем Помісности Української Католицької Церкви» у Торонті, Канада, дня 21 червня 1970 р. і його письмове благословення створюють прецеденс, і при добрій волі усіх заінтересованих у першу річницю Синоду Українських Католицьких Єпископів можна буде зорганізувати такий «День Помісности» у Філядельфії, і спільно з ієрархією, священством та організованим мирянством, почати здійснювання помісности нашої Церкви з вірою, що усі небезпеки належать до минулого. Цій безпосередній цілі нічого не повинно перешкодити. Треба лише бути обережним, щоби дрібні справи чи особисті амбіції не звели усіх замірів нанівець.

Офіційна дорога зложення підпису Митрополита Сенишина насторожила декого з мирянських діячів оправдано. Однак нам видається, що до пози­тивного полагодження церковних справ треба виявити ще так багато доброї волі, вирозуміння, терпеливости й коректности, що на капіталізування цієї події ще дуже завчасно. Тому не на часі є спроби капіталізування що їх вже знаходимо у пресовому звідомленні про нараду представників Президії СКВУ з Митрополитами Української Католицької Церкви в Канаді і ЗСА, в «Комунікаті» СКВУ від 10 квітня, у «Виясненні Президії Секретаряту СКВУ» від 9 травня ц. р., чи також нерідко у виступах поодиноких діячів Секретаряту СКВУ. При збереженні скромности і маючи нашу найвищу ціль на увазі, слід було б пригадати, що зорганізований у нашому Товаристві мирянський рух, який не мав вступу на Перший СКВУ, був добре зорганізований ще перед 10-тим квітнем, коли теперішня Президія СКВУ його до такої організованости «покликала». Можна також відважно ствердити, що ніде в культурному світі політичні чинники до церковних справ не вмішуються, а залишають їх церковній ієрархії і мирянам. Хочемо бачити, щоб в майбутньому так було і в нашому політичному світі.

Добра воля – це передумова всякого успіху й треба жаліти, що її так мало було досі в нашій церковній політиці. Наше Товариство ніколи не приписувало собі інших цілей або «заслуг», як лише вироблення опінії і психологічний натиск на свої і зовнішні церковні чинники в обороні Церкви перед її роздрібленням і облатинщенням. В стосунку до наших владик наше Товариство стосувало вправді натиск публичної опінії, але завжди підкреслювало льояльність під умовою, що в церковній політиці заіснує пошана до прийнятих в Статуті цілей Товариства. Тому коли йдеться тепер про помісність, яку так з успіхом продемонстровано в Канаді, то наше Товариство не приписує собі завеликих прероґатив а стверджує, що це є виключно роля наших владик, і це є їхня компетенція. Наше Товариство, в координації з другими церковними й громадськими товариствами буде широкою і твердою базою для акції наших владик, коли вони будуть об’єднані для одної цілі, або інстументом сильного зорганізованого натиску, коли вони будуть роз’єднані. Широко розгалужений і зорганізований мирянський рух є запорукою, що такий натиск в будучому не послабне. Бо коли по сьогодні Конґреґація для Східніх Церков іґнорує духові й релігійні потреби спеціяльно національний їх аспект українського мирянства, то чи можемо собі дозволити, щоби те саме робили наші, українські владики?

Коли владики поклали свої підписи під Постановами Синоду Українських Єпископів, а не мають відваги їх здійснювати то мусять рахуватися з реакцією їхніх вірних. Голословні твердження, що усі владики є за патріярхатом саме тоді коли він «відложений» не вистарчає і нас не задоволить. Треба послідовно здійснювати кожну постанову Синоду на дорозі до патріярхату – до помісности. Не можна деклярувати перед народом того, чого він бажає, а рівночасно промовчувати ганебні письма Східньої Конґреґації й чекати на те, щоби час якось те все наладнав.

До практичної помісности нічого не стоїть на перешкоді. Треба тільки єдности думки і доброї волі у кожного із наших владик, чого весь нарід від них очікує. Наш інструмент, це сильний, організований натиск на тих наших владик, що в змаганні за найвищу ціль, нездицидовані, кволі, та хромі. Миряни подбають про те, щоби серед владик не було зайвих зволікань.

Заява Митрополита Амврозія Сенишина, яка появилась в «Америці» і була передрукована 11 березня 1970 р. у «Свободі», вимагає пояснень і уточнень.

Якщо взяти до уваги відомі нам справи діялогу з Москвою, «паломництво» ленінградського митрополита Нікодима до Риму, яке відбулося безпосередньо після Синоду Українського Єпископату, як також друге «паломництво» екзарха московського патріярха Алєксєя для України, єпископа Філарета у Ватикані, та, що предметом розмови була Українська Католицька Церква, то побачимо перед якою небезпекою вона стоїть. Коли ж до цього пригадати акцію Священної Конґреґації для Східніх Церков, зглядно її Префекта кардинала де Фюрстенберґа який виступив проти Синоду Українського Єпископату, заперечуючи його, мовляв, це не був синод, але конференція без зобов’язуючих ухвал і секретаря Східньої Конґреґації єпископа Бріні, який письмом до Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, доручив повідомити українських владик в ЗСА, що є неправний то побачимо справжні пляни наступу на нашу Церкву. В тій ситуації існує незаперечна конечність єдности нашої Ієрархії, священиків і мирян, і ясности думки, згл. заяв.

В перших днях жовтня 1969 року у Римі відбувся Синод Українського Єпископату, на якому прийнято Конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви. В цій історичній події взяли участь всі наші Владики, за виїмком Митрополита А. Сенишина, який одинокий відмовився бути учасником Синоду і не підписав прохання до Святійшого Отця в справі підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату. В останній своїй заяві Митрополит Сенишин пише: …»він, як українець, працює для України та стоїть на ґрунті помісности Української Католицької Церкви й визнає потребу завершення її патріярхатом, про що неодноразово заявляв усно й писемно». В тому справді немає нічого нового, це повторення гарних фраз і слів, нажаль без діл. Дозволимо пригадати що до цієї справи Митрополит Сенишин сказав в минулому. Не будемо тут писати про те, як заборонялось мирянам і Комітетові за Патріярхат збирати в цій справі підписи й висилати до Святійшого Отця. Пригадаймо пресову конференцію Митрополита А. Сенишина у Філядельфії 26 грудня 1964 року. На запит: «Ваша Ексцелєнціє, а яка Ваша думка щодо Українського Патріярхату?

Відповідь: Я, як кожний свідомий українець, здаю собі справу з того, що Український Патріярхат – це справа великого значення, і то не тільки церковного, але й національного для українського народу»… «Та на жаль, до сьогодні не поставлено ясно справи, як цей патріярхат мав би виглядати? Не поставлено його на властивій площині та не взято до уваги православних українців»… «А тепер треба багато любови і взаємо пошани до себе щоб прийшло до повного церковного об’єднання».

Об’єднання з нашими православними братами, це благородне діло, але як його сповнити, коли Митрополит Сенишин не захотів стати одним фронтом з нашими Українськими Католицькими Єпископами і прилучитись до Синоду Української Католицької Церкви?

Пригляньмось, що писалось на сторінках українського католицького; офіціозу філядельфійської митрополії «Шлях» /24 квітня 1966/ в статті п.з. «Партизанський В’єтконґ діє в нашому суспільстві»…

«Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх установ комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропаґандивну вудку комуністів».

В тому виявляється цікава аргументація, називається труднощі, але не говориться чому Митрополит не може покласти свого підпису під проханням до Святійшого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности патріярхату. Спершу перепоною до патріярхату висувалось справу з нашими православними українцями, опісля – зроблено закид, що справу патріярхату перші кинули комуністи, а останньо все інше в порядку, тільки ще «існують дрібні різниці поглядів на юридичні проблеми патріярхальної структури», не називаючи їх. Нажаль, ці «дрібні різниці» є непереступимі, бо в іншому випадку Митрополит повинен був вже давно стати членом Синоду Українського Єпископату і солідарно покласти свій підпис під прохання до Папи.

В заяві зроблено закид делегації Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, мовляв – Митрополит їм сказав: …«що всі ці різниці поглядів будуть усунені до двох місяців! На жаль представники Товариства за Патріярхат на це не погодились».

Тут є маленьке непорозуміння, бо делегація не мала чого годитись, чи негодитись, вона прийняла до відома, що Митрополит А. Сєнишин сказав, що цю справу до двох місяців полагодить. Два місяці проминуло і в тій справі Управа Т-ва за Патріярхальний Устрій написала листа до Митрополита Сенишина, щоби довідатись, як властиво ця справа полагоджена? Нажаль по сьогодні вона не одержала відповіді на листа. Але повернімось до делегації Т-ва і тут дозволимо собі навести, які вимоги вона ставила Митрополитові. В перших двох точках делегація прохала відкласти свято 10-ти річчя Філядельфійської Митрополії і відбути в такому часі, щоби в ньому міг взяти участь Верховний Архиєпископ, Голова Помісної Української Католицької Церкви Блаженніший Кир Йосиф Сліпий. В наступній, 3-тій точці написано:

«Прохаємо їх Ексцеленцію до того часу:

1)      стати членом Синоду Єпископів Української Католицької Церкви та в порозумінні з їх Блаженством зайняти відповідне місце в цьому славному зборі священної ієрархії нашої Церкви.

2)      покласти ласкаво свій підпис під Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, як і всі інші постанови Помісного Синоду Владик нашої Церкви, що відбулися в Святому Місті Римі в вересні-жовтні 1969 року, включаючи і письмо-прохання до їх Святости папи Павла VI, щоб зволив ласкаво піднести Верховне Архиєпископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

3)      спинити публікування протиукраїнських матеріялів у органі Філядельфійської Архиєпархії «Шлях».

4)      повідомити загал вірних окремим Пастирським Листом про Помісний Синод Владик Української Католицької, Церкви, та про те, що його постанови будуть зобов’язуючими для всіх вірних Української Католицької Церкви…»

Цитований документ є в посіданні Митрополита Сенишина. Отже складати вину на делегацію, а тим самим на Товариство є безпідставним. Митрополит твердить, що майже 7 років виступають проти нього, але це діється навпаки, бо Митрополит А. Сенишин майже сім років виступає проти створення церковного правопорядку і Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхальним Устроєм, про що наявним доказом є цитоване його інтерв’ю, публікації в «Шляху», відсутність на Синоді Українського Католицького Єпископату і брак підпису на проханні до Папи про піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату.

Невже ж ці незаперечні факти можна вважати, що вони є позитивними для добра Української Католицької Церкви і українського народу?

Коли прочани у вересні минулого року прибули на подвір’я церкви Св. Софії в Римі, вони застали там останні приготування до посвячень і до відвідин цього осередку Святійшим Отцем. Крім розставлювання гучномовців, фільмових камер,очищування площі від залишків будівельних матеріялів і насаджування зелених кущиків вони спостерегли, що в одному місці розібрано частину огорожі поміж подвір’ями У.К. Університету й Малої Семінарії та що робітники вистелюють через городчик асфальтову стежку. Зрозуміло, що ці заходи відбувалися в останній хвилині приготувань головно для переходу туди Святійшого Отця в наступну неділю, але у думці кожного відкривалась ще одна перспектива, що наші студенти Малої Семінарії могтимуть від тепер у вільний час свобідно заходити до У.К.Університету, до бібліотеки, музею, на відправи до церкви Св. Софії і стати духово частиною того осередка. З цієї можливості молоді студенти могли б багато скористати в їхній науці й вихованні.

І справді ці молоді юнаки користали з цього переходу, співали хором усі різдв’яні відправи цього року у Св. Софії, аж поки не прийшла їм заборона від одного секретаря Східньої Конґреґації. Після заборони вони дальше приходили співати, але вже не на хорах, але на долині у церкві, поміж іншими присутними. Але натиск і погрози ішли дальше від Сх. Конґреґації, включно з таким що коли ще раз підуть питомці «йому» співати, то будуть припинені фінанси для семінарії. В числі ізоляційних заходів прийшло також доручення загородити пліт, який був розібраний раньше, зруйнувати асфальтову стежечку й засадити там буряки.

У Римі говорять, що такі заходи «нашої» церковної влади виторгував мабуть Нікодим.

Отці Селезіяни, котрі ведуть Малу Семінарію, опинились так між двома силами: наказами Східньої Конґреґції і власним сумлінням, і напевно не легко їм приходиться бути виховниками молодих семінаристів, котрі вже починають розуміти закрути курійної церковної політики. Коли стеж КУ зруйновано і пліт загорожено, мотивуючи тим «щоби молоді питомці не звіршувались», то тепер треба ждати спеціяльний дозвіл на те щоби їм прийти до церкви. Така ізоляція української молоді від церковного осередку говорить про ще один засіб римських монсеньйорів проти потреб Української Церкви і проти інтересу українських вірних.

Ми вже звикли до таких понять у міжнародній політиці, як «залізна заслона» або «мур ганьби» у Берліні, і до призначення тих технічних споруд. Тепер мусимо пристосуватись до ще одного ізоляційного плота у нашому житті,який нам спорядила «вдячна» рука Нікодимського симпатика.

Це не є публіцистичне, але чисто практичної натури питання: Що на це скаже наша Ієрархія, священство і врешті мирянство? Як наша Ієрархія зуміє пояснити факт, що нашим молодим студентам заборонено відвідувати осередок і молитись у церкві, котрі недавно поблагословив Святійший Отець Папа Павло Шостий,оглянув їхні приміщення і влаштування і з захопленням побажав якнайкращого розвитку. Яка буде реакція нашої Ієрархії на те, що нашу молодь секретарі Східньої Конґреґації будуть виховувати в латинській духовості і плотами відгороджувати її від українськости? Хто буде відповідальний за те, що з юнаків чесних наших українських родин виростуть пухові відчуженці?

Чи не було б доцільне замість дорогих презентів римським достойникам і бенкетів на їхні ювілеї в найдорожчих римських залях, гроші від американських єпархій слати на вдержання й виховання українських юнаків для доповнення проріджених рядів нашого священства, замість того, щоби бути нараженому на такі погрози від сучасних наших духових покровителів у Римі, що «коли вони хочуть йому співати, то нехай він їх годує».

Чи не в силі були б наші американські і канадійські єпархії своїми засобами «годувати» тих стодвадцять молодих українських людей і виховати їх для добра цілої знедоленої Церкви у діяспорі? І чи не прийшла вже пора, щоби про виховання священичого поповнення призадуматись нашій ієрархії основно і вирішити ці питання: в ґльобальному засягу та замість того, щоби цей доріст виховувався по латинських семінаріях, в чужих середовищах, в різних місцях та на різний лад?

А коли наша мовчазна Церква має також мовчазну Ієрархію, то вже прийшов час, щоби до цієї проблеми заговорило священство, і в свою чергу мирянство. Священство перше повинно бути свідомим усіх недостач та перспективи нашої Церкви та шукати доріг, щоб запобігти неминучій катастрофі через брак священнослужителів або поповнення їхніх рядів, чужим нашій духовості і нашим потребам, доростом. Миряни ж мусять бути свідомі того, що це їхній тяжко запрацьований гріш, яким господарюють наші Владики, і вимагати якнайекономічнішого господарювання ним. Коли не має для наших семінаристів грошей у Римі, то мусимо подбати про них самі.

Як знаємо, Східня Конґреґація спомагає Малу Семінарію допомогою у висоті 2 долярів місячно для кожного студента. Отак, Дорогі Владики, дешево продаємо свій дорібок ворожій Конґреґації. Чи не пора направити це лихо?

Ватикан. – Італійські поліційні власті дали минулого тижня доказ подивугідної рішучості відносно одного радянського горожанина, Філарета, Митрополита офіціяльної Православної! Московської Церкви, підпорядкованої Кремлеві. Цей, маючи транзитну візу через італійську територію, домагався поїхати до Барі, щоби віддати пошану – говорив він – Святому Миколаєві, мощі якого зберігаються власне у цьому місті. Просьбу Філарета піддержав кардинал Віллебрандс, президент Секретаріату для Об’єднання Християн і архиєпископ Августин Кассаролі, секретар Конґреґації Публічних Справ Церкви. Цей останній – це невдалий дипльомат, що заключив різні контроверсійні договори з державами за залізною заслоною.

З найбільшою чемністю, але і не меншою рішучістю, італійські власті заявили так Філяретові як і цим двом визначним представникам Церкви, що італійські громадяни у Росії (!) не мають свободи руху по радянській території. З тих причин не можна також дозволити російському громадянинові свобідно подорожувати в Італії. Поліція не виявила ніякого здивування із-за того, що якраз високі достойники Святої Столиці піддержували домагання Філарета. Не треба забувати, що сьогодні Філарет є головою цієї галузі московської церкви, що жорстоко співпрацювала з радянською поліцією у знищенні Української Католицької Церкви. Ще нині, в Києві, Філарет переслідує католиків, які змушені потайки виконувати релігійні практики. Він лютує на багатьох православних, які, хоч не визнають Риму, не бажають, щоби Свята Православна Церква підпорядковувалась комунізмові і була об’єктом зловживання Кремля. Якщо це позірно побожне бажання Філарета, поклонитись мощам Св. Миколая, могло виглядати підозрілим для італійської поліції, то рівночасно зовсім незрозумілим був вияв надмірної любови й всепрощення Ватикану в зустрічі з митрополитом, який у своїй батьківщині таких тенденцій не виявляє.

Знову ж централя поліції могла б пригадати, особливо Кардиналові Віллебрандсові, упокорення і незатаєну образу заподіяну якраз йому, коли його, тоді ще звичайного монсеньйора Віллебрандса, вислано до Москви привезти Архиєпископа Йосифа Сліпого, визволеного з радянських лагерів особистою інтервенцією папи Івана XXIII. Тоді большевики прямо не дозволили йому залишити московське летовище і грубо настоювали на тому, щоб Віллебрандс тайно супроводив Архиєпископа Сліпого до Ватикану і зробив так, щоб він з ніким не говорив про свої враження з ув’язнення. Отже чому сьогодні Ватикан вимагає прихильного ставлення до Філарета? Італійська поліція не поставила цього питання. Це могло б виглядати як вмішування у справи Ватикану, просити будь якого вияснення наглядної неспівмірності між теперішніми претенсіями Філарета і способом, в який росіяни повелися з самим Віллебрандсом. Для повної дискретності навіть не підкреслено, що просьба кардинала Віллебрандса в користь Філарета була незаслуженим великодушним втручанням, хоч і не офіційним, Ватикану у правила, які регулюють, свободу руху італійських, громадян у Росії (!).

Відмовна відповідь італійської поліції уможливити Філаретові «поклонитися Св. Миколаєві» в Барі викликала лише деякі негодування у тих кругах Апостольської Столиці, що шукають і пропагують діялог з Москвою, але не у Секретаряті Стану, де осуджують уступки Церкви відносно большевиків під плащиком любови миру.

Не можна і не треба забувати, що Філарет в дійсності це Кремлем поставлений противник Верховного Архиєпископа і кардинала Cліпого, який є правдивим Головою Української Церкви, хоч він і змушений жити на вигнанні. Архиєпископа і Митрополита Сліпого вкинено до в’язниці якраз тому, що він зневажливо відсунув большевицькі домагання відлучитись зі своєю Церквою від Риму. Йому навіть пропонували стати патріярхом Москви і усеї Росії (!), якщо б він був погодився на зірвання з Римом. Також треба пригадати, що його вірність Римові коштувала його 18 років ув’язнення і каторжних таборів праці.

Звільнення для нього прийшло по майже чотирьох п’ятирічках терпінь у лагері Інта, за північним полярним колом, при гирлі ріки Печори. Це був табір, з якого людей висилали до Нової Землі для обслідування дій радіоактивного випромінювання на людські організми. Можна заключити, що Верховний Архиєпископ і Кардинал Сліпий уникнув цієї жахливої судьби зовсім припадково.

Дивно отже, що голова тієї церкви, що виставила Верховного Архиєпископа і Кардинала Сліпого без скрупулів на таку небезпеку, тепер покірно просить дозволу на прощу до Барі. Це тим більше неймовірне, що таку просьбу піддержують, хоч би навіть дискретно, деякі ватиканські прелати. Належиться признання італійській поліції за відмову задовільнити таку просьбу Філарета.

Завдяки поліції Філарет, під час свого побуту в Римі, мусів задовільнитися тільки одним смачним обідом в його честь приготованим Секретаріятом Єдності так неначе б він був заслуженим церковним достойником. По обіді Філарет приїхав автом на віа Боччеа, де нині височіє Українська Католицька Церква, збудована з ініціативи Кардинала і Митрополита Сліпого, для скріплення віри і національної свідомості українців католиків на вигнанні. Це є центр де збираються деколи всі українські католицькі єпископи, розкинені по цілому світі. Це смолоскип українського націоналізму проти Москви. Храм при віа Боччеа є посвячений «Святій Софії» це значить Божій Премудрості. Вона є точною репродукцією святині тієї самої назви збудованої у Києві і мала б бути катедрою Кардинала Сліпого.

Але є суттєва різниця між храмом у Києві і цим у Римі. Перший за активною згодою Філарета, був збезчещений і нині є світським музеєм, де про Бога навіть не згадується. Натомість «Свята Софія» в Римі понад це, що є світильником українського націоналізму, стає центром притягання зростаючої громади італійських вірних, що збирається тут кожної неділі в 12-тій годині, щоб вислухати співану Службу Божу, бо воліє стару східню Літургію, помимо того, що вона по російськи (!) (українськи), чим плитку і конфузійну літургію латинської Церкви.

Поїздка Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа до ЗCA була не одиноким засобом римських властей заперечити Постанови Синоду Українських Єпископів. Про інші акції інформують нас достовірні джерела.

Синод Українських Єпископів закінчився, дев’ятою сесією перед полуднем, 4-го жовтня 1969 року. На тій сесії Митрополит Максим Германюк звітував, що попереднього дня, в п’ятницю, Він відвідав Кардинала Війо, Секретаря Стану, який казав повідомити усіх наших Єпископів, що тепер є не можливо піднести нашу Церкву до Патріярхату з трьох причин:

1. Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні і ми не маємо території.
2. Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріархами.
3. З Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу.

ВПреосв. Митрополит Кир Максим у відповідь заявив, що українські Єпископи якраз тепер приготовляють в тій справі листа до Святішого Отця в якому домагаються вивищення Верховного Архиєпископства Української Католицької Церкви до гідности Київсько-Галицького Патріярхату бо це їм диктує: їхня совість, почуття відповідальносте перед Богом та нашим народом.

Присутні Отці Синоду прийняли відповідь Митрополита Кир Максима з признанням. Після того Блаженніший Верховний Архиєпископ сказав кінцеве слово, в якім зібрав висновки:

…«Подяка Господу Богові, що упродовж цілого Синоду відчувалася однодушність, єдність і журба за добро цілої нашої Церкви. Ця єдність існує також в Україні і Польщі. Очевидно, нам ніхто нічого даром не дасть, ми мусимо самі осягнути. Ці справи, про які ми говорили на Синоді, та які ми вирішили, є для спасіння нашої Церкви. Дай Боже, щоб та єдність у нас зростала, а тоді наша Церква вийде переможцем у цім змаганні».

Синод Єпископів Помісної Української Католицької Церкви прийняв постанови. Найголовнішою постановою була перша точка – Справа Українського Патріярхату. Ця постанова звучить так:

1. Виразно станувши в часі Вселенського Собору Ватиканського ІІ на патріярхальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви, які – устрій і правління – від віків зберігаються в усіх Помісних Церквах Сходу, в тому числі і в Київсько-Галицькій Митрополії, Синод рішає на цих канонічно-правних началах виконувати свою пастирську службу у правлінні Католицької Церкви в усіх країнах поселення її вірних під проводом Верховного Архиєпископа зглядно Патріярха, як Помісного Голови.
2. Конституція й устрій українського патріярхату є такі, як і інших патріярхатів на Сході, з узглядненням властей Київсько-Галицького Митрополита до часів Берестейської Унії.
3. Синод рішає вислати письмо до Святішого Отця, підписане всіми Владиками, з проханням вивищити Верховне Архиєпископство Української Католицької Церкви до гідности Патріярхії.
4. Синод поручає Українському Католицькому Університетові видати окремі праці і студії в цьому напрямі.

25-го жовтня, їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф повідомив Східню Конґреґацію, що Синод Українських Єпископів відбувся і ухвалив рішення, які разом зі Спільним Посланням українських Ієрархів пересилає Конґреґації.

Дня 1-го грудня Голова Східньої Конґреґації, Кардинал М. де Фюрстенберґ, відповів Блаженнішому, що на підставі канонічних прав які тепер обов’язують, ніхто в українській Церкві не має права скликати ані виборчого ані законодавчого синоду і твердив, що права Верховного Архиєпископа є обмежені тільки до території Львівської Митрополії.

Дня 15-го грудня Верховний Архиєпископ відповів кардиналові де Фюрстенберґ, що Синод Українських Єпископів рішав не на підставі «Клері Санктітаті» канонів 324-339, але на підставі Декрету про Східні Католицькі Церкви, даного в Римі, 21-го листопада 1964 року.

Дня 18-го грудня, Блаженніший вислав копію своєї відповіді Східній Конґреґації до всіх українських Ієрархів.

Тимчасом кардинал де Фюрстенберґ на запрошення Митрополита Сенишина виїхав до Америки. Він брав участь у ювілейних святах Філадельфійської Митрополії і об’їжджав головні центри Східніх Церков в різних єпархіях. Тими відвідинами, він наче хотів злагіднити удар, який Священна Конґреґація мала завдати нашій Церкві і вірним.

9-го грудня кардинал де Фюрстенберґ був на прийнятті в кардинала Кука в Нью-Йорку. Там він дав інтерв’ю кореспондентам католицької преси і висловився, що збір українських католицьких єпископів у Римі «не був синодом», але звичайною конференцією, яка могла бути корисною, одначе не мала жодної законної власти. Це твердження обурило українську спільноту. Вислано листи до преси з протестами.

Того самого дня, 9-го грудня, секретар Східньої Конґреґації Архиєпископ М. Бріні вислав офіційне письмо до Апостольського Делегата у Вашінґтоні. Він повідомив, що в неприсутності Голови Східньої Конґреґації доручено йому повідомити всіх українських єпископів, що з огляду на існуючі канонічні права, які обов’язують тепер, ніхто в Українській Католицькій Церкві не має права скликати синоду – ані виборчого ані законодатного. Він доручив Апостольському Делеґатові повідомити українських католицьких єпископів в Америці, що синод є неправний. Він залучив копії переписки їх Блаженства Архиєпископа Кардинала Йосифа з кардиналом де Фюрстенберґ і поручив Апостольському Делеґатові переслати їх разом із повідомленням про неправність Синоду всім нашим єпископам.

Дня 20-го грудня 1969 року, Апостольський Делеґат точно виконав припоручення Східньої Конґреґації. Він вислав листа й копії, які архиєпископ Бріні з рамени Конґреґації йому переслав, до кожного українського єпископа. Наші Владики одержали ці документи й мовчать усі, за винятком одного, якому ці документи послужили оправданням його відсутности на Синоді Помісної Української Католицької Церкви.

Ми усі є такої думки, що святкування у Римі започаткували новий період історії УКЦ, який принесе великі користі у національно-релігійному житті нашої діяспори. До такого заключення прийшли усі присутні у Римі, духовні особи і миряни, без різниці на те, як вони активізувались у цих святкуваннях. Повну вагу цеї історичної події ми не можемо вже сьогодні визначити,бо повний її успіх буде залежати від єдности та від здисциплінованої і конструктивної праці наших Владик, священиків і мирян у реалізуванні Синодальних постанов. Папа Павло VІ, ватиканські прелати і усі присутні у Римі наглядно переконались, що ідея усамостійнення УКЦ є ідеєю всіх українців-католиків у цілому світі, і вона мусить бути реалізована, бо за нею стоять Блаженніший Верховний Архиєпископ, наші Владики, священики і миряни. Розумна і корисна співпраця між вище згаданими компонентами УКЦ вже принесла повний моральний успіх нетільки в стосунку до куріяльної дипломатії і до неприхильних нам куріяльних прелатів, але також і до наших рідних кочубеїв, які за маленьку винагороду стараються викликати фермент незгоди і розбиття в УКЦ. Прочани, що зібрались у Римі з різних континентів українського поселення пережили нетільки моменти непевного очікування, неясности, деякої резиґнації, але також хвилини вдоволення, духового підйому, національно-релігійної гордости та збільшення віри у власні сили. Є незаперечною правдою, що для декого події в Римі не пішли шляхом їхніх сподівань тільки тому, що Вони приїхали з деструктивними намірами відносно єдности і патріярхату УКЦ. Ці люди вже давно зідентифікували себе з Алєксєями, Боннськими чи Фірстенберґами. Кольосальним моральним успіхом було те, що тi люди остались самітними, бо понад 99 відсотків всіх присутніх паломників – духовних і мирян ясно і прилюдно заявились за єдністю і патріярхатом УКЦ та за її першим патріярхом Блаженнішим Кир Йосифом Сліпим!

Думаємо, що це був вислід п’ятилітної праці. Ватиканські куріяльні барикади опору проти самоуправи УКЦ захитано до самого ґрунту. Побідно ступав Головний Полководець Мученик Верховний Архиєпископ Сліпий із своїми вірними Владиками, священиками, черницями, ченцями і мирянами. Велика ідея усамостійнення, Його мучеництво і принциповість, сильна віра у побіду правди над спекуляцією і крутійством так сильно зцементувала усе духовне і мирянське військо що у рішаючих хвилинах цього змагу не було вже місця на зрадників ані на утікачів із поля бою.

Все ж таки прийдеться замаркувати на сторінках історії цей дуже сумний факт, що один із воїнів за тайною інспірацією з Конгрегації Східних Церков нагло занедужав, тому участи у кінцевому змагу не брав. Ніби з нараженням власного здоров’я та без лікарської опіки вже у вівторок рано, замість іти на Синод Владик УКЦ, від’їхав на летунську площу а звідти джетом до Філяделфії. «Куди ж Ти так летиш сам-самісінький Преосвящений Владико?» питали занепокоєні миряни. «Чому ігноруєш Синод УКЦ і своїх Колеґ-Владик? Чому розбиваєш єдність УКЦ?» – запитували священики. «Який же Ти згіршуючий приклад даєш нам молодим” – говорила молодь. «Боже, знову нам єдність подай» – заспівували деякі. «Ти ж на слова великий патріот – а які ж непатріотичиі Твої діла» – промовляли миряни вже з досади. Ми з великим зацікавленням прислухувались тим критичним заувагам дуже різнородного і неменше цікавого змісту, які немов супроводжали джет та його трохи нам незрозумілого гостя. Можливо, що офіційна відсутність одного Владики якось оправдана і вона не надщербить так довго очікуваної єдности, але пощо тоді таємничістю створювати так багате недовір’я і обурення мирян?

Та й українським Шелестам із ватиканської фабрики – Миляникам і Миськовим – теж не повелось сторпедувати цей похід до єдности і самоуправи нашої Церкви. Із страху перед конфронтацією із мирянами, ці курійні інструменти української продукції навіть не з’явились на святкування посвячення Св. Софії. Кажуть, що їх корпуси заховались у ватиканських підземеллях, а їх дуже трусила совість за проступки проти єдности і усамостійнення УКЦ. Віримо, що їх досягне як не українська то Божа справедливість, як ще не на цьому, то на тому світі. Життєва ідея: «Honesta mors turpi vita potior» у цих двох священичих характерах ніколи не знайшла пригожого ґрунт.·

Сумною і компромітуючою подією в українсько-римських святкуваннях був вилім василіанських ченців, які відмовились підписати петиції Священиків у справі усамостійнення УКЦ і остонтаційно вийшли зі залі нарад. Для мирян що дальш осталось питанням без відповіди, чому протоархимандрит ЧСВВ о. др. А. Великий що недавно тому заявлявся за патріярхатом в США /без точного його здетермінування/, а василіанські ченці в Канаді, США а останньо у Римі відмовились підписати петиції в справі помісности нашої Церкви. Невже ж і оо. Василіяни виконують тайні поручення монсеньйора Бріні? Останній вилім василіянських ченців стався на очах багатьох присутніх священиків, і жадного зрозумілого оправдання на це немає. Що ж роблять такі священики у нашій Церкві? На кого вони розраховують і на що вони чекають? Чиїм інтересам вони служать? Найвищий час стягнути маску з їхнього лиця і заперечити їм називати себе елітою чи сметаною УКЦ. Чи не сором їм відступати від принципів і напрямних, що їх полишив бл. пам. о. Галущинський ЧСВВ? А може оо. Василіяни потребують нової реформи – цим разом, може української? Їхнє негативне ставлення до справи патріярхату викликало зовсім оправдане недовір’я до василіянського чину. Треба надіятись, що більш відповідальні і спостережливі отці це в час зрозуміють і покличуть до нової василіянської курії ченців-патріотів, які зуміли б попровадити чин правильним шляхом і допомогли б йому відзискати утрачене довір’я української спільноти. Нехай василіянські пастирі не бояться зайти до Собору Св. Софії – Божої Премудрости і там на щирій молитві, в скупчені духа і в правдивій християнській покорі добре застановляться над своїми вчинками, а напевно Божа Премудрість просвітить їхні уми і попровадить на правильний шлях служіння Богові і українському народові.

До позитивів українсько-римських святкувань треба зарахувати початково зближення між нашими Владиками і мирянами. Доцільність контакту між цими двома чинниками всі починають чимраз ліпше розуміти, бо його брак досить болючо на своїх плечах вже відчули деякі наші Владики і миряни. Участь мирян у релігійному житті дозволяє церковній установі вийти з мурів храму, вирватись з архаїчного думання, що релігія це щось відокремлене від нашого життя, від потреб людських одиниць. Активна співучасть мирян є виявом діючої церкви та правдивого поняття релігії, як частини добре оформленої і більш досконалої форми духового життя. Намагання мирян включитись у вирішування церковних справ є поступовим кроком. Ці бажання є зовсім однозгідні з постановами Другого Ватиканського Собору, з духом часу і з стародавною українською традицією.

Згідно з наведеними вище мотивами представники мирян отримали згоду наших Владик виявити особисто їхні бажання, думки і погляди на різні аспекти нашого національного і церковного життя. Як знаємо, ця виміна думок відбулася у дуже приязній атмосфері і на високому рівні, була незвичайно річевою і багатою змістом у своїх насвітленнях, у повній пошані до наших Ієрархів, про що з признанням висловився Блаженніший Верховний Архиепископ та деякі наші Владики. Дещо від’ємною сторінкою цеї стрічі було те, що на селекцію членів делегатів мирян намагались вплинути деякі Владики, бажаючи виелімінувати менш їм приємних, а заступити їх такими, що ані для справи єдности, ані для справи патріярхату нічого доброго не зробили. На будуче наші Владики повинні цього вистерігатись, а миряни повинні реагувати на цього рода прояви вимогами правопорядку. Делегат мирян має бути вибраний мирянами, а ніколи іменований владикою. Він репрезентує тільки погляди мирян.

До позитивів святкувань у Римі не можна поминути створення світового товариства священиків ім. А.Шептицького, що його першим головою вибрано о. Любомира Гузара. Його особовість дає повну запоруку, що товариство буде заступати інтереси священиків, справу українізації наших Церков і церковних установ, справу церковної єдности а найважніше справу патріярхату.

По розмовах з священиками з різних країн мусимо ствердити, що дуже багато їх є глибоко перейняті ідеєю єдности і українського духа в нашій Церкві, дуже строго засуджують архітектів удільних князівств та різного рода позакулісові махінації інспіровану чужими елементами на розбиття нашої єдности і самоуправи УКЦ. Деякі зі священиків виявились радше зтероризованими. Згуртовані у світовому товаристві вони зможуть більш сміло і успішно заступати принципи та ідеали, які вони і їхнє товариство заступають. Ми віримо, що світове товариство священиків перейме провід у змаганнях за єдність і патріярхат УКЦ, а співпраця з мирянами скріпить український фронт у боротьбі за права нашої Церкви. Нам треба тільки радіти з його постання і щиро побажати його проводові та його членам багато успіху у цій так важній місії.

Українсько-римські святкування і Синод Владик УКЦ вже поза нами. Перед нами рішення Папи Павла VІ відносно структури патріярхального устрою УКЦ і вивищення Верховного Архиепископа до гідности Патріярха. Не можна закривати очей на те, що Конгрегація Східних Церков це колоніяльне міністерство є проти нашої самоуправи і ледви чи при теперішньому складі змінить своє наставлення. Урядники цеї конгрегації дальше будуть шукати за зрадниками в нашій Церкві та обвішавши їх різного роду декоративними відзнаками потайки будуть інспірувати творення ферменту між нами, позірної незгоди та антипатріярхальних тенденцій. Їм самим невигідно буде це робити. Більш дипломатично буде робити це таки українськими руками. На протязі останніх п’ять літ ми досить добре «засмакували» ватиканської дипломатії, і ледви, чи що-небудь у найближчій будуччині може нас заскочити чи розчарувати. Однак ми сильно віримо, що Папа Павло VІ мав повну змогу правильно пізнати ситуацію, в якій наша Церква тепер знаходиться та зрозуміти наше тверде бажання жити власним життям і що «ми ще не збираємось вмирати».

Віримо, що Папа Павло VІ затвердить справу патріярхату УКЦ так, якби її затвердив сам Христос Спаситель, коли б сьогодні жив між нами. Ми зовсім не думаємо вирікатись ані Христової Науки ані наших прав, які признав нам Другий Ватиканський Собор. Ми теж не можемо зречись наших бажань самоуправи і патріярхату, бо це було б кінцем Української Католицької Церкви тут у діяспорі і на Україні.