Ostpolitik

Яких чотири роки тому звернувся до мене мій приятель, великий прихильник Т-ва за Патріярхальний Устрій, із зазивом включитися до акції цього руху. Цього листа збув я мовчанкою. Виглядало мені тоді, що до усіх наших політичних сварок і незгод долучується ще одна – релігійна, де майже завсіди першу ролю грають особисті амбіції і боротьба за владу і впливи. Думав, от ще один старокалєндарник /між іншими до яких і я належу/.

Діткнув мене виступ кард. Фюрстенберґа 1969 p., де він вимагав з’єднатися нам з американською латинською Церквою.

Обурив мене лист кард. Тіссерана, в якому він заперечив взагалі існування української нації.

Але врешті змусив мене до перевірки мого підходу до руху за Патріярхат лист нашого Владики Шмондюка, в якому він домагається реєструвати нашу Церкву у стейтових властей на «/українсько/-візантійську діє цезію», із виразним вимаганням, що назва «українська» мусить бути у дужках, отже лишень тимчасова.

У цім домаганні я бачу три головні застереження:

Ставлення української назви у дужки, це лиш доказ почуття меншевартости.

Офіційне форсування «візантійської» назви нашої Церкви вказує на дволичність наших американських владик, які у всіх своїх святочних чи оказійних зверненнях розпинаються за Українську Католицьку Церкву, не уживаючи ані в одному випадку назви «візантійської», а на ділі нехтують нею.

Форсування «візантійської» назви покривається із домаганням кард. Фюрстенберґа – латинізації нашої Церкви.

У висліді тих сумнівів поїхав я 4-ого квітня на маніфестацію проти способу іменування о. Стаха єпископом до Філядельфії, де зібрав деякі матеріяли. І щойно тоді відчинилися мені очі. Я побачив, що рух за Патріярхальний Устрій це не якась церковна проблема, але самооборона українського народу проти послідовної і підступної акції Конґреґації для Східних Церков цілковитого знищення не лише нашої Української Церкви, але навіть і нашого імени і з виразним наміром цілковитої асиміляції нас із чужим нам середовищем.

Щоб краще зрозуміти наші теперішні церковні проблеми треба вглянути дещо в історію нашої Церкви. Як відомо, 1596 р. Берестейською Унією частина нашого народу з’єдналася із Римом під умовою, що задержує свою самоуправу, вибір єпископів, творення єпархій, задержує свої звичаї і обряди, дозвіл на жонатих священиків – іншими словами, задержує свою Помісність.

Одначе вже в короткому часі частину тих прав перебрала собі Конґреґація для Поширення Віри, а опісля спеціяльно створена «Конґреґація для Східних Церков», де верховодять у більшості італійські прелати, як префект кард. Фюрстенберґ і секретар архиєп. Бріні.

Для них наша Українська Церква була завсіди сіллю в оці, здається, головно з огляду на право висвячувати жонатих на священиків. На їхню думку це впливало деморалізуюче на їхнє священство.

Не могли вони багато вдіяти у тім напрямі на наших землях і тому звернули свою увагу на нашу еміґрацію, розпорошену, і тому легшу до опанування. І так кард. Сінцеро, секретар Східньої Конґреґації, у свому листі від 23 липня 1934 р. до єп. Ткача Уніятської Церкви у Пітсбурґу, покликаючись на декрети з 1924 і 1929 р., наполягав на встановлення целібату для священиків Східнього Обряду в Америці й Канаді. Він писав: «тому, що в ЗСА існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість, то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть у розріз із звичаями і традиціями католиків у ЗСА, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.»

І ця підривна акція Східньої Конґреґації триває далі. Їхній теперішній префект, кард. Фюрстенберґ, висловив те саме домагання 1968 р. до нашої делегації з Чікаґо, а опісля, 1969 p., у Філядельфії, що саме дало спонуку до маніфестації проти нього.

Що ця підривна акція триває дальше, то найкращим доказом можуть бути події у нашій богословській семінарії ім. св. Йосафата у Римі, яка є на удержанні Східньої Конґреґації і проваджена Василіянами.

Весною 1967 р. 9 питомців виступили із семінарії у наслідок конфлікту із ректором через брак попертя ректорату у змаганнях Верховного Архиєпископа за здобуття самоуправи Української Католицької Церкви.

Дня 1-го лютого 1968 р. прийшло до другого зудару, де 28 питомців запротестували проти листа о. Іваняка, в якому цей ображував Верховного Архиєпископа. Ректор протест відкинув. Тоді питомці написали листа до кард. Фюрстенберґа, як до свого префекта, і відповіді не одержали. Двічі висилали вони до нього своїх представників, але Фюрстенберґ їх не прийняв. Врешті вислали вони листа до папи. Але і цей лист залишився без відповіді. Тоді один із питомців дістався до папи з якоюсь групою паломників і вручив того листа особисто.

Фюрстенберґ зажадав слідства, щоб викрити особу, яка вручила листа. Деякі питомці твердять, що їх переслухувано по 30 годин під яскравим світлом, отже методами славнозвісної Інквізиції, чи совітського НКВД.

Виновника не викрито, і тоді 27 питомців одержали ультимат: або покаятися, або виступити. Виступили 24, і 12 із них перейшли на теологію до Інсбруку. Опісля 7 із них повернули до Риму для роблення докторату. Одначе їм відмовлено висвячення.

Справу патріярхатів вияснив Другий Ватиканський Собор, який при участі 2700 владик дня 21 листопада 1964 р. видав Декрет «Про Католицькі Східні Церкви». У цьому Декреті в Арт. 5 признається заслуги Східніх Церков для добра Вселенської Церкви і усталюється право полагоджування їхніх проблем згідно з їхніми «усталеними законами».

Арт.6 взиває заховати їхні літургічні обряди і їх усталений спосіб життя, і робити зміни лише у випадку конечних організаційних уліпшень їхньої Церкви.

Арт.7 до 11 обговорюють патріярхальну систему і вияснюють права і чини патріярхів.

Для нас українців важний арт. 10, який усталює, що всі зарядження Собору відносно патріярхів відносяться рівно ж до Верховних Архиєпископів. А кард. Сліпий був признаний Верховним Архиєпископом дня 23 грудня 1963 p., і він має право:

–        Іменувати єпископів;

–        Закладати нові єпархії;

–        Скликувати Синоди;

–        Перевіряти літургічні книги.

Арт.11 стверджує, що патріярхальний устрій є традиційний для Східніх Церков і Собор гарячо поручає творення нових Патріярхатів, які, одначе мусять бути затверджені Собором, або папою.

Саме на підставі рішень цього Декрету Верховний Архиєпископ почав старання про створення Києво-Галицького Патріярхату і скликав Синод усіх українських Владик, який тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. На Синоді прийнято для нашої Церкви патріярхальну систему, і вислано до Святішого Отця відповідне письмо, яке підписали усі наші владики, за вийнятком митр. Сенишина.

Ще в часі нарад Синоду, дня 3 жовтня, митр. Германюк вручив підписану петицію секретареві стану, кард. Війо. Цей, після прочитання петиції заявив, що створення Українського Патріярхату в теперішній час є неможливим із наступних причин:

1. Створення Українського Патріярхату загострило б переслідування Української Католицької Церкви в Україні, та що Українська Католицька Церква під теперішню пору не має своєї власної території;
2. Таке рішення перешкодило б екуменічним контактам з Московським і Константинопольським Патріярхами;
3. Це пошкодило б відношенням Совєтського Союзу із Ватиканом.

Так доля Патріярхату була пересуджена ще перед закінченням Синоду, і то на базі наївних причин.

Відносно переслідування Української Католицької Церкви, то Вона ж і так була вже вповні зліквідована. Вже 1946 р. арештовано 11 єпископів, 2 Апостольських Візитаторів, 2951 священиків. Усі наші Єпископи згинули, за виїмком двох, а саме: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і пряшівського єпископа Кир В. Гопка, якого врешті Східня Конґреґація скинула, а на його місце назначила словака – Гірку!

У справах політичного відношення Ватикану до Совєтського Союзу, то кард. Війо потвердив те, чого ми усі боялися. Задля сумнівного діялогу з атеїстичною Москвою, Ватикан жертвував п’ять мільйонів українських католиків. Як знаємо із хроніки, 1965 р. відвідав Ватикан зять Хрущова – Аджубей, 1967 р. президент СРСР Подґорний, 1969 р. митр. Нікодим, 1970 р. Ґромико, і усі ці відвідини відбулися під загальним зрозумінням, що т.зв. Львівський Синод 1946 р. є важним, визнаним, і в наслідку того ніде в політичних акціях Ватикану не згадується вже про нашу Церкву на Україні. У ватиканському річнику 1971 року вже скреслено навіть титул львівського митрополита Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому. Другою вимогою такого екуменічного діялогу мала б бути практична ліквідація нашої Церкви на еміґрації включенням і асиміляцією її в кожній латинській церкві кожної країни перебування наших вірних.

Протягом п’ятьдесяти років Росії не вдалося знищити нашої Церкви ані вирвати її із душ наших вірних, онищили лише форму, але зміст нашої віри нарід плекає далі. А Ватиканові можна зложити признання за те, що він доконує те, чого безбожницька Росія не могла доконати за пів століття: руйнує духа нашої віри латинізацією і асиміляцією.

Насувається цікаве питання: хто у Ватикані веде політику? Одну із відповідей можемо знайти у статті проф. Чубатого, поміщеній у «Свободі» від 15 квітня ц.р. Він подає там цікавий приклад із архиєпископом Мальти. Свого часу Папа зарядив, що ієрархи, яким минуло 75 років і не чуються вже на силах, повинні уступити. Тому, що цьому архиєпископові минуло вже 75 років, він звернувся до Папи з проханням дозволити йому працювати дальше, бо вірні його люблять, а він ще чується на силах до дальшої праці. Папа дав свою згоду. За два тижні архиєпископ одержав листа на урядовому папері папської канцелярії із повідомленням, що його звільняється, і що за два тижні приїде його наступник. Хто листа підписав, проф. Чубатий не хотів подати. Подав лиш ініціяли «Б». Їде архиєпископ знову до Риму і розвідується, хто є цей підписаний «Б». Показується, що це якийсь урядник папської канцелярії. На авдієнції у Папи без жодних труднощів одержав знову дозвіл на дальшу працю, а на запитання, що йому робити із тим листом, Папа відповів: «Сховайте собі на пам’ятку».

Наводжу цей приклад цілево, бо часто прихильники руху за Патріярхальний Устрій зустрічаються із закидами, і то нераз із проповідальниць, що вони комуністи, ворохобники, що хочуть відірвати Церкву від Риму, і т. п. Ніхто з нас проти релігійних доґм не виступав і не виступає! Виступаємо лишень проти неправних і для нас скрайно шкідливих і кривдячих потягнень поодиноких можновладців Ватиканської Курії, потягнень, які із релігією і вірою нічого спільного не мають, а противно, є цілковитим запереченням підставових християнських засад.

Кард. Фюрстенберґ взиває нас перестати займатися політикою, а більше молитися. І ми обіцяємо, що ми це радо зробимо, але під умовою, що монсіньйори Фюрстенберґи, Тіссерани, Кассеролі і Компанія, із Сенишиним включно, дадуть нам добрий приклад, закинуть свої обскурні політичні інтриґи і перестануть торгувати нашою Церквою із найзавзятішими ворогами Вселенської Церкви.

Нам закидають, що ми хочемо відступити від Католицької Церкви. Це властиво мрія частини нашого клиру, яка сподіється, що «горстка», як вони кажуть, бунтівників відійде і вони далі зможуть творити свою візантійщину на руїнах нашої прадідівської віри.

Дорогі Миряни! Противно! Ні один із нас не сміє відступити. Нашим обов’язком є держатися своєї Церкви і рівночасно боронити свої права, які нам належаться, а які чужі і ворожі нам сили хочуть відібрати і використати для своїх обскурних політичних цілей.

І дивна тут роля нашого митр. Сенишина. Після повороту його із другої сесії Ватиканського Собору і після іменування митр. Сліпого Верховним Архиєпископом, отже до певної міри зверхником над іншими нашими владиками, почали ширитися всякі неприхильні поголоски відносно Верховного Архиєпископа:

Чому Він не говорить про перебуті тортури?

Чому Він не критикує Сов. Союзу?

Що Сов. Союз не випускає нікого без причини!

Та, що Він є совєтським аґентом.

Мені самому тоді один Василіянин заявив, що краще було б, якщо б Верховний Архиєпископ був залишився на Сибірі, ніж мав приїхати до Риму. На моє питання, чому? – я не одержав відповіді.

З нагоди ювілею Філядельфійської Митрополії митр. Сенишин пише Верховному Архиєпископові, що не може його запросити, бо це осіння пора і усі готелі зайняті. Не знаю тільки, у котрому готелі удалося йому примістити кард. Фюрстенберґа?

Канцелярія Верховного Архиєпископа закинула митр. Сенишинові, що цей замість взяти участь в Українському Синоді, брав участь в Американському Візантійському Синоді. Канцелярія митр. Сенишина цю вістку заперечила стверджуючи, що Візантійського Синоду не було. Як спритно схватився митр. Сенишин за помилкове ужиття слова синод, замість конференція, і цією помилкою зробив у пресі великий шум, щоб тим шумом заперечити другі ствердження канцелярії Верховного Архиєпископа і прикрити свої чорні діла. Справді митрополичий вчинок!

У нашій боротьбі за права й збереження нашої віри й наших традицій ми послуговуємося різними кличами, які відображують певну програмову суть. «За Патріярхат» – це програма максімум, яка має забагато противників своїх і чужих, але це наше право, і формально патріярхат нашій Церкві признаний. «За Помісність» – це цілий ряд адміністративних функцій, які дають Церкві певний незалежний статус, творять її окремою в одній цілості. «Церква в Потребі» – відзеркалює конечність вдержання і збереження усіх моральних складових частин Церкви, як також і програма матеріяльної її підбудови.

Кидаємо новий клич – «Церква в Небезпеці»! Кличемо усіх щирих мирян, які колись гідно боронили свого імені «Греко-католик», чи «українець», наражуючись на грубі небезпеки й невигоди від сторони «моцарства польського», що прийшла пора не з меншою посвятою і енергією стати на оборону «Церкви в Небезпеці»!

Відмовляючи зустрічі з представниками мирян довший час Єпископ Йосиф Шмондюк аж на посередництво стемфордської поліції погодився привітати в своїй резиденції представників мирян 12 травня, 1971 року. Це сталося на кілька днів перед демонстрацією у Стемфорді, яка вже була тоді зголошена на поліції.

В складі делеґації були пані і панове: Р. Осінчук, В. Палідвор, М. Галів, Я. Щербанюк, Е. Піддубчишин, від Приятелів Укр. Кат. Університету М. Клячко, а від студентського Комітету Ю. Карпінський і Р. Купчинський. Разом з Єпископом Шмондюком був ще о. Монастирський, а у коридорі весь час була присутня чужа людина, не в мундурі.

Голова делеґації др. Р. Осінчук представивши присутних з’ясував сучасну церковну проблематику, ролю в ній організованого мирянства, та попросив, щоб Преосвященний сам зайняв становище до неї і також дав можливість висловитися кожному із делегатів. Він вказав на давні історичні права нашої Церкви, підтверджені декретами II Ватиканського Собору, схвалені «всенародним плебісцитом» під час тріюмфальної поїздки Верховного Архиєпископа по теренах Америки, та підписами 17-ти Єпископів на Синоді 4 жовтня, 1969 року. Так, продовжував Р. Осінчук, створився і діє зобов’язуючий усіх – ієрархію, священство та мирянство – самоуправний патріярший устрій Української Католицької Церкви з найвищими її органами: Синодом Єпископів і Головою Синоду – Верховним Архиєпископом.

На превеликий жаль наші Владики не виявили повного зрозуміння до таких важливих проблем Української Католицької Церкви, що рахуються на історичну міру. Деякі з них мовчали і мовчать досі, другі навіть протидіяли Синодальним постановам у правному, організаційному і літургічному аспектах. Відомо, що Митр. Сенишин не був присутнім на Синоді, а після нього діяв поза відомом Верховного Архиєпископа запрошуючи на ювілей десятиліття Митрополії Кард. Фюрстенберґа, змінюючи правила великоднього посту, та впроваджуючи на власну руку англійську мову там, де її не конечно треба було. Владики не спромоглися на якусь гідну реакцію на образливі виступи Кард. Тіссерана, Архиєпископа Касаролі, а тверді спроби Кард. Фюрстенберґа принизити нашу Церкву невизнанням нашого Синоду, і суґестією відбуття лише конференції Єпископів, без жадного формального значення, вони затаїли перед мирянами. Вони, Владики, дальше продовжують бути послушними Східній Конґреґації, тобто чужій владі, замість виявити льояльність і респект до власної влади: до Синоду Українських Єпископів та Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого. Мовчанка наших Владик на постійне втручання Східньої Конґреґації до внутрішних справ нашої Церкви після того, як вона згідно з законами стала церквою помісною, доводить Церкву до катастрофального упадку, і дозволяє Східній Конґреґації на її дальші незаконні виступи проти нашої Церкви, як ось номінація аж двох єпископів-помічників без консультації і порозуміння із Верховним Архиєпископом, або Синодом Єпископів. Це вже не тільки юрисдикційний конфлікт, а це просто нанесена обида нашій Церкві і народові.

Так як постанови нашого Синоду викликали колись велике піднесення і одушевлення серед народу, так ці останні кроки Ватикану викликали спонтанний спротив, гнів, образу, і вимоги мирян від Товариства негайної організованої протестної акції. Тому,що нас наші Єпископи називають часто «бунтівниками», заявив голова делеґації, то наш мирянський рух, зорганізований шість років тому і репрезентований Товариством за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви ніяк не думає бунтувати проти когось, але твердо стояти в обороні прав нашої Церкви і допомогти нашій Ієрархії сповнити засади самоуправи Української Католицької Церкви, єдности та ієрархічного завершення підвищенням Верховного Архиєпископства до гідности Києво-Галицького Патріярхату.

В дискусії забирали голос усі присутні делегати. М. Галів ствердив, що нема чого додавати до вже сказаного, лиш те, що акцію, яку веде наше товариство повинні вести наші Єпископи. Серед інших народів ці справи веде Ієрархія та священство. На жаль у нас того немає, і силою обставин за це діло взявся мирянський рух. Бесідник відмічує й це, що сам мирянський рух, очолюваний Крайовою Управою Товариства, свідомий того, що він не може бути вирішним у розв’язці тих питань про які йде мова, лише допоміжним чинником, але не мало важливим.

М. Галів дальше висловився, що не варто тепер говорити в площині хто винен за таку ситуацію, бо така розмова може нас лише віддалити. Натомість більш корисно буде ствердити існуючий стан, вказати на небезпечні феномени що є більш загрозливими як дехто думає, та знайти вихід і спосіб що зробити, щоб такий стан направити.

Преосвященний Йосиф у поденервованні переривав дискусію, мішав мову українську з англійською, застановлявся, а деякі факти ігнорував. Його відповідь можна схопити в ось таких точках:

1. Наш Синод не схвалив нічого. Єпископи підписали петицію до Папи і чекають на відповідь.
2. Наша Церква не має жадної самоуправи. Він не знає які права має Верховний Архиєпископ.
3. Папа – у нього – є найвищим чинником у релігійних і адміністративних справах нашої Церкви. Він дав порівняння відношення Американської Конференції Єпископів до влади Папи.
4. Папа не має часу усім відати, і тому у його імені діють всякі конґреґації. Запевняє, що Кард. Фюрстенберґ є приятелем нашої Церкви, про що він заявив йому під час візити 1969 року.
5. Папа має навал справ, і проблеми нашої Церкви не є в нього перші.
6. Нам треба молитвою і релігійним життям заслужити собі у Папи патріярхат.
7. Ми повинні вчитися із його послань, в яких він неоднократно виявив своє позитивне становище до нашої Церкви.
8. Він – Преосвященний – є також за патріярхатом, але він, знаючи що Папа має цю справу на увазі – чекає, і радив усім спокійно чекати.
9. Папа наіменував двох нових єпископів, і це законно. Він буде брати участь у свяченні і буде говорити святочне слово.
10. Він є за скликанням частіших єпископських конференцій для полагодження різних церковних справ. Як Блаженніший скличе конференцію – то він поїде. На Синод поїде лиш тоді, коли він буде скликаний за дозволом Папи.
11. На справу ініціятиви священиків за патріярхат – не дав жадного коментаря, але він, як єпископ, є проти такої акції.
12. На заввагу про це, що наша Церква заслужила собі на гідну відповідь Папи, /Купчинський покликався тут на численні жертви на Україні/, Владика сказав, що Папа не мусить рахуватися з тим, що хтось стратив життя, бо якийсь нарід зложив багато жертв. /Слід поденервовання/.
13. Його не інтересують жадні закиди вірних проти Митр. Сенишина. Можуть собі іти з ними до Папи, чи Конґреґації, або навіть до Верховного Архиєпископа. Одначе він у всьому радиться із Сенишиним.

Др. Осінчук навів факт, що коли по довгих відмовах Кард. Фюрстенберґ прийняв делегацію з Чікаґо в особах покійного вже проф. Б. Попеля, та др. Вітковського, то він їм сказав, що Ватикан має вже досить клопоту з малими церквами. Тому вони повинні вже вливатися в римо-католицькі церкви на місцях.

На авдієнції не дійшло до жадного вияснення поставлених справ, ані Преосвященний не подав ясно свого становища до помісности нашої Церкви. В 10-тій годині вечера він вже не бажав робити якихсь підсумків зустрічі, але не попращавшися з ніким – вийшов.

Рада Мирян та Крайова Управа Товариства за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви висловлюють (від імені З’їзду Мирян, що відбувся в Нью-Йорку 19 червня 1971 року, своє стурбування та незадоволення постійними обмежуваннями й заперечуваннями прав Помісної Української Католицької Церкви. Вони зокрема складають на руки Високопреосвященних Владик – Митрополита Кир Амврозія, Єпископів Кир Йосифа та Кир Ярослава – заяву затривоження за існуючий стан у нашій Митрополії, вислів недовір’я до низки їхніх потягнень або браку акції, де вона була потрібна, та підносять голос протесту проти ряду болючих фактів, які сталися в нашій Церкві в останньому часі. Зокрема ми відкидаємо і засуджуємо:

а/ Невизнавання Архиєпископського Синоду з 1969 року Апостольською Столицею, нехтування та невиконування його постанов нашою Ієрархією в Америці та, всупереч цьому, адміністрування українсько-католицькими єпархіями без уваги на зверхність Верховного Архиєпископа;

б/ Участь Владик Української Американської Провінції в закритих конференціях єпископів т.зв. «візантийського обряду», що відбувалися із засекреченими цілями й постановами без відома та апробати Верховного Архиєпископа;

в/ Виконування доручень і здійснювання політики Східньої Конґреґації супроти нашої Церкви із шкодою для цілости Помісної Української Католицької Церкви;

г/ Самовільні і незаконні зміни календаря, літургічних приписів, Богослужбової мови, подекуди й назви нашої Церкви та невидання виразного доручення священству поминати Блаженнішого Верховного Архиєпископа в Богослужбах як Первоієрарха УКЦеркви;

ґ/ Брак реакції Владик на виступи проти інтересів нашої Церкви й образ нашого народу кардиналами Максиміліяном де Фюрстенберґом, Євгеном Тіссераном, Яном Віллебрандсом та архиєп. Августином Кассаролі;

д/ Повне занедбання опіки над Українським Католицьким Університетом в Римі та сприяння йому посиланням туди своїх кандидатів на священство;

е/ Приготування номінації оо. Івана Стаха і Василя Лостена на єпископів-помічників Філядельфійського Митрополита без згоди і з поминенням Архиєпископського Синоду та Верховного Архиєпископа;

є/ Проведення насильних свячень у Філядельфії з повною іґноранцією побажань Верховного Архиєпископа про відкладення цих свячень та проти волі мирянства;

ж/ Незапрошення Блаженнішого Верховного Архиєпископа на чергові відвідини своїх вірних в ЗСА і брак всякої реакції з боку Владик на поновне, майже ув’язнення у Ватикані Голови нашої Церкви Блаженнішого Кир Йосифа;

з/ Зловживання становищем Владик через публікування в пресі та оголошування з амвони, як також розповсюджування у пастирських листах невірних інформацій та образливих наклепів на мирян;

и/ Зловживання пресою, яка перебуває під контролею Владик, постійним оприлюднюванням невірних і односторонніх інформацій, а також затаюванням правдивих фактів з життя і змагань нашої Церкви за помісність і її права;

й/ ігнорування частих прохань мирян і мирянських організацій про зустріч із Владиками з метою обговорення усіх пекучих питань нашої церковної дійсности.

Оцінюючи поступування наших Владик в Америці за таке, яке не сприяє єдності і помісності Української Католицької Церкви та загрожує під сучасну пору самому її існуванню, Рада Мирян та Крайова Управа Товариства за патріярхальний устрій уповноважені цим 3’їздом Мирян звернутися до духівництва і мирян нашої Церкви із закликом розпочати нову скоординовану акцію для рятунку того, що ще в нашій Церкві в Америці сьогодні вдається рятувати. Обставини, які дозволяли довший час нашим Владикам використовувати нашу добру волю і льояльність та моральну і матеріяльну підтримку при послідовній і свідомій їхній діяльності проти інтересів і добра нашої Церкви, мусять докорінно змінитися.

В обличчі цього, ми в повній відповідальності наслідків та в надії на зміну ставлення нашої ієрархії до життєвих справ нашої Церкви, закликаємо мирянський загал:

1. Припинити лояльну підтримку усім трьом українським американським Ієрархам аж до часу повного функціонування Архиєпископського Синоду та визнання ними Верховно-архиєпископської влади Кир Йосифа Сліпого;

2. Не повинуватися їхнім адміністраційним розпорядженням, не приймати до відома їхніх пастирських листів та явно і негайно реагувати на їхні дії, незгідні з єдністю і помісністю нашої Церкви;

3. Не запрошувати їх на громадські з’їзди, конвенції або національні свята: для цих функцій запрошувати ідейних і відданих справі помісности і патріярхату українських католицьких священиків;

4. Не прохати у них Благословення з нагоди посвячення нових будівель чи відбуття ювілеїв або інших імпрез;

5. Всюди, де можливо, під час візитацій чи при офіційних появах Владик, висловлювати своє незадоволення, виявляти свій протест проти їхньої церковної політики;

6. Припинити підтримку тим заходам і підприємствам, які є під безпосередньою контролею Владик, і зате посилити фінансову допомогу усім іншим корисним ініціятивам та установам, що служать єдності нашої Церкви;

7. У всіх тих парафіях і церквах, де парохи відмовляються співпрацювати з вірними щодо фінансової господарки та де не здійснюються постанови нашої вищої влади – Архиєпископського Синоду, застосувати економічні санкції щодо тижневих датків вірних на церкву. У цій справі З’їзд Мирян пропонує окрему постанову до зреаізування;

8. Не визнавати і не підтримувати жадного кроку та дії Владик, якими вони відкрито чи приховано намагаються оформити Церкву т.зв. візантійсько-американського обряду та включити нас до неї;

9. Застосувати бойкот до преси і видань, які не є прихильні ідеям Помісної Української Католицької Церкви, зокрема до преси, контрольованої ієрархією: належить відсилати назад такі видання та висловлювати свій відкритий протест проти їх змісту;

10. Індивідуальними і збірними листами, резолюціями зборів, телеграмами та іншими заявами постійно реагувати на всі акції єпископів і окремих священиків, які йдуть в розріз із цією заявою-закликом, протестувати проти їхньої політики та закликувати до зміни дотеперішнього становища.

Для переведення цієї акції будуть покликані на місцях окремі комітети чи організації з ініціятиви вже існуючих мирянських товариств та із включенням найширшого кола свідомих українців католиків. Очікуємо співпраці в цьому з боку свідомого українського католицького священства в Америці.

З’їзд Мирян уповноважує Раду Мирян та Крайову Управу Товариства за патріярхальний устрій УКЦеркви відкликати частково або повністю ці санкції та заходи в міру цього, як українські католицькі Владики в Америці підпорядкуються Архиєпископському Синодові і Верховному Архиєпископові УКЦеркви, почнуть здійснювати його постанови та погодяться співпрацювати з мирянством в ділі скріплення, відродження і зміцнення єдности нашої Помісної Церкви в Америці та у світі.

Мирянський З’їзд Української Католицької Церкви в ЗСА, що відбувся 10 червня 1971 року в присутності понад 750 представників осередків та учасників-гостей, у глибокій тривозі за сучасне і майбутнє Помісної Української Католицької Церкви, головно в Америці, обміркував її теперішній стан та наявну кризу і прийняв наступні резолюції, як постанови до виконання керівним чинникам мирянського руху та напрямні дальшої діяльности, а також як голос організованого мирянства перед власною церковною владою та зовнішніми чинниками.

І. Привітання і звернення

Насамперед Мирянський З’їзд в глибокій відданості вітає нашого незламного Ісповідника Віри, Голову Помісної Української Католицької Церкви, Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, уважаючи Його сьогодні В’язнем Ватикану у кардинальській пурпурі. З’їзд висловлює глибоке співчуття своєму Первоієрархові у його теперішньому положенні і заявляє йому повну підтримку, пошану та безумовну лояльність .

Водночас З’їзд прохає Блаженнішого Йосифа передати на руки Вселенського Архиєрея Папи Павла VI заяву нашої вірности з одночасним висловленням жалю, що Святіший Отець досі не виявив належної уваги до наших проблем та не вислухав наших багатьох прохань.У нашому спорі з Ватиканською адміністрацією очікуємо справедливого і прихильного до нас ставлення Батька усіх християн. Ще і ще раз апелюємо, щоб багатократні наші прохання, Ієрархії, священства і мирян, були прихильно полагоджені.

З’їзд прохає Блаженнішого Йосифа, Голову Архиєпископського Синоду УКЦеркви передати привітання та запевнення відданости і підтримки тим Високопреосвященнішим і Преосвященним Митрополитам, Архиєпископам і Єпископам, які далі беззастережно стоять на засадах помісности та дійсности постанов ІV Архиєпископського Синоду.

Вітаємо через Блаженнішого Верховного Архиєпископа та в його особі нашу Мученичу Церкву, її Владик, а найперше Ісповідника Віри, в’язня Владику Василя Величковського, переслідуваних священиків, ченців і черниць та мирян Церкви в Україні. Клонимо голови перед світлою пам’яттю Мучеників за віру та тих, що по-геройськи відстоювали і відстоюють права Рідної Церкви та свого народу.

По-братньому вітаємо Ієрархію, священство і вірних Української Православної Церкви різних юрисдикцій, бажаємо їм єдности і тривалого росту та розквіту, а водночас висловлюємо солідарність в обороні традиційних прав і самобутности проти різних зазіхань збоку. Бажаємо православним братам чимскорішого завершення їхніх церковних одиниць в єдиній Українській Православній Церкві.

З’їзд висловлює признання тим громадським, культурним, політичним, молодіжним та професійним організаціям, які в останні важкі часи для УКЦеркви виявили повну солідарність з мирянським рухом та спільно стали на захист прав і українського характеру нашої Церкви.

З’їзд щиро вітає усіх мирян та мирянські організації УКЦеркви, які віддано і однодушно станули в обороні загроженого існування нашої Церкви та проти різних зазіхань на її цілість і помісність так з-зовні, як і проти внутрішніх шкідливих проявів.

Мирянський З’їзд з признанням стверджує, що змагання українців католиків, головно в Америці, очолене Товариством за патріярхальний устрій УКЦеркви,

за привернення і дійсність історичних прав нашої Церкви,

за здійснювання постанов ІУ Архиєпископського Синоду,

за Помісність УКЦеркви з патріярхальним устроєм,

за єдність нашої Церкви в діяспорі та за її єдність з Матірною Церквою в Україні,

за мир і спокій у нашій Церкві, і врешті,

за завершення нашої Церкви Київсько-Галицьким Патріярхатом,

становить новий період в історії нашої Церкви та стали великим всенародним рухом, що вони провадять гідно і відповідально та що ці змагання будуть далі продовжуватися при ще більш масовій підтримці священства і вірних аж до переможного кінця.

II. УКЦерква і Ватикан

Мирянський з’їзд стверджує, що Ватіканська Курія, а зокрема Священна Конґреґація для Східніх Церков, очолена кард. Максиміліяном де Фюрстенберґом, цілим рядом актів нарушує помісні права нашої Церкви, односторонньо вмішується в її внутрішню автономну самоуправу, розіграє окремих єпископів за засадою «діли і пануй» та своїми актами виразно діє на шкоду нашої Церкви на українських землях, а також в розселенні.

Зокрема обвинувачуємо чинники Східньої Конґреґації, як також інших куріяльних органів в наступному:

а/ Кард. Фюрстенберґ відмовився визнати і заперечив дійсність ІV Архиєпископського Синоду УКЦеркви, для чого надужив авторитет Папи Павла VІ;

б/ Цей сам префект Східньої Конґреґації всіляко домагався від єпископів УКЦеркви не визнавати і не здійснювати постанови Синоду, а з цією метою спеціяльно приїхав до Америки в грудні 1969 року;

в/ Східня Конґреґація проти волі Верховного Архиєпископа призначила для українців греко-католиків у Чехословаччині за ординарія словака о . І. Гірку, понизивши живого Ісповідника Віри, Владику Василя Гопка;

г/ Східня Конґреґація та Секретаріят Стану практично нічого не роблять, щоб відновити ієрархію нашої Церкви в Польщі та забезпечити понад 300 тисячам наших вірних нормальну душпастирську опіку. В цьому відношенні вони годяться з польською ієрархією, щоб час розв’язав це питання, а саме включенням цих наших вірних в Римо-Католицьку Церкву Польщі;

д/ Префект Східньої Конґреґації відомий із своїх відкритих пропозицій та практичного сприяння асиміляційним течіям в нашій Церкві в розсіянні; Східня Конгрегація всіляко сприяє денаціоналізації нашої Церкви та її відокремленню від духового пня материка;

е/ Декан Колеґії Кардиналів і колишній префект Східньої Конгрегації, кард. Євген Тіссеран глибоко образив українців та УКЦеркву, заперечуючи їм історичні права, а навіть національну назву;

є/ Ватиканські чинники, а особливо Секретаріят Стану та Секретаріят в справах християнської єдности ведуть діялоги з совєтським урядом та Московською Патріярхією з відкритою шкодою для самого існування Української Католицької Церкви; архиєп. Кассаролі з нагоди недавних розмов у Москві взагалі не порушив питання українців католиків, не домагався для них легального існування як релігійної спільноти;

ж/ Навпаки, є познаки, що за ціну сповидних концесій для римо-католиків, Ватикан готовий прийняти насильну ліквідацію УКЦеркви в 1946 і 1949 рр. за доконаний факт. Присутній на Московському Синоді та інтронізації патріярха Пімена в травні 1971 р. кард. Віллебрандс немов би своєю мовчанкою ствердив цей факт в ім’я фальшивого «екуменізму».

з/ Політика Ватикану у відношенні до нашої Церкви в розсіянні так само диктується вимогами Москви послабити нашу Церкву, звести її до додатків до місцевих Римо-Католицьких Церков, не допустити до її єдности і помісности та применшити її вплив на вірних підпільної УКЦеркви в Україні; звідсіль і остання заборона нашому Первоієрархові здійснювати свої патріярхорівні права, відвідати вірних у Північній Америці та скликати черговий Синод.

В обличчі цього, Мирянський З’їзд гостро засуджує таку політику Ватикану, головно Східньої Конґреґації, закликує всю нашу Ієрархію зрозуміти, що це є крайньо шкідлива політика для самого існування і майбутнього нашої Церкви, та апелює до Папи Павла VІ доручити усім чинникам Курії докорінно зревідувати своє ставлення до нашої Матірної Церкви в Україні та до наших церковних одиниць у розселенні.

У зв’язку з тим, що в дусі Декрету про Східні Церкви нашій Церкві належиться патріярхальний устрій та що вона вже поробила відповідні кроки для свого уконститування як самоуправна східня Церква, частина Вселенської Церкви під учительським урядом і духовним проводом Вселенського Архиєрея, З’їзд постановляє виповісти всяку адміністративну зверхність чинникам Східньої Конґреґації і секретаріятів.

Разом з тим Мирянський З’їзд постановляє, що зверхніми органами Української Католицької Церкви є Верховний Архиєпископ з патріяршими правами та його Архиєпископський Синод. З Святішим Отцем та органами Апостольської Столиці наш Верховний Архиєпископ та Синод зносяться безпосередньо та для цього покликують відповідний орган згідно з східнім правом і традицією.

Мирянський З’їзд протестує проти ігнорування Ватиканськими чинниками факту ліквідування Москвою Берестейської Унії, а разом з тим заявляє, що акт приступлення наших предків до єдности з Вселенською Католицькою Церквою з-перед 375 років далі дійсний та що наше внутрішнє життя, церковну організацію, літургічну дисципліну та обряд будемо далі ладнати на підставі Берестейської угоди.

З’їзд Мирян рішуче протестує проти свавільних кроків Ватиканської Курії, яка заборонила Блаженнішому Верховному Архиєпископові виїхати кінцем травня цього року до Канади на запрошення місцевої ієрархії та вірних. Безпрецедентний факт фактичного ув’язнення Первоієрарха нашої Церкви в палатах Ватикану гостро натавровуємо перед світом. Сумління українського народу в батьківщині та в розсіянні та його прихильність до Святої Столиці не могли бути нічим більше діткненим, як саме цим зухвалим актом Ватиканських бюрократів. У справі дезінформації та маніпулювання; вістками про заборону виїзду приймаємо окремо постанову.

III. Ієрархічні церковні відносини в Америці

Мирянський З’їзд далі стверджує, що політику Ватикану, а зокрема кард. Фюрстенберґа в Америці і нашій Філядельфійській Митрополії провадить Митр. Амврозій Сенишин, який для цього приєднав собі двох інших єпархів – Стемфорду і Шікагівської єпархії Св. Миколая. Будучи головним спричинником теперішнього заколоту, роз’єднання та згіршення вірних в рядах нашої Церкви в Америці, митр. Сенишин зокрема поробив такі акти чи потурав певним явищам:

а/ Увесь час явно виступав проти руху за помісність та за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату;

б/ Навмисно не брав участи в ІV Архиєпископському Синоді, не підписав його постанов і їх не здійснював;

в/ Публікував заяви, що приєднується до постанов Синоду, коли в дійсности це було тільки окозамилювання;

г/ Ініціював та був у змові творення окремої Американсько-Візантійської Церкви і діяв на відірвання наших єпархій від Помісної УКЦеркви; чинив спроби утворення Візантійського патріярхату в Америці;

д/ Домігся іменування Східньою Конґреґацією двох єпископів-помічників, чим явно діяв проти постанов і духу Синоду; провів їх свячення без згоди Верховного Архиєпископа та проти волі мирян;

е/ Цілим рядом своїх поступувань супроти священиків і вірних, своєю февдально-бюрократичною методою управління та автократичним ставленням до підвладних, своїм явним визовом авторитетові Верховного Архиєпископа і Синоду, причинився до церковного розбиття, повного хаосу, втрати суспільної моралі, громадського упадку, ставлячи свої особисті амбіції і таємні пляни понад усе.

Тому Мирянський З’їзд, уважаючи Митр. Амврозія Сенишина головним відповідальним за все лихо, яке сталося на протязі останніх кількох років у нашій церковній провінції, включно і з останньою кризою, причиненою іменуванням двох єпископів-помічників, заявляє, що він втратив всяке довір’я у великої частини духівництва та мирян і як такий не може далі виконувати своїх Функцій Митрополита. Уважаємо, що для добра нашої Української та Вселенської Церкви Митр. Сенишин повинен чимскоріше зрезигнувати з керівництва Митрополією та передати свій високий церковний уряд до диспозиції Архиєпископського Синоду.

Тому що обидва єпископи – Кир Йосиф Шмондюк та Кир Ярослав Ґабро так само втратили довір’я через свою співдію і пособлення роз’єднувальній акції митр. Сенишина, З’їзд заявляє, що до часу їх повної переорієнтації публичними заявами та на ділі щодо підтримки Верховного Архиєпископа і Його Синоду та до часу виявлення готовости співпрацювати з мирянським рухом в напрямі відновлення нашого церковного життя, їм відмовляється моральної підтримки.

Обидвох насильно свячених, під охороною поліції та під виклики мас «негідні», священиків Івана Стаха та Василя Лостена Мирянський З’їзд не визнає українськими католицькими єпископами до часу, поки їх призначення і вибір не залегалізує Архиєпископський Синод. При цьому З’їзд стверджує, що їхнє поквапне «свячення» під тиском і за намовою Східньої Конґреґації та митр. Сенишина поважно відстрочило можливість Синоду. Прийняттям пропозиції Блаженнішого обидва кандидати мали історичну нагоду рятувати свою репутацію та піднести престиж нашої Церкви. Своїм поступуванням вони стали по стороні противників нашої Церкви .

ІV. Потреба відновлення та розвитку українського кат. церковного життя в ЗСА

У зв’язку із загальним погіршенням відносин по наших парафіях, занедбанням обрядових справ і при потуранню латинізації та денаціоналізації українського характеру нашої Церкви й шкільництва, як також у зв’язку із витворенням відносин у випадку священства, до якого єпископи ставляться бюрократично і вимагають бути знаряддям для «адміністрування душ», Мирянський З’їзд глибоко затривожений сучасним і майбутнім нашої Церкви в Америці. УКЦерква в Америці не прийняла самостійно і свідомо духа Ватиканського Собору, як також не включила себе в самоорганізацію на засадах помісности та патріярхального устрою. Якщо наша Церква має зростати, зберегти себе та колись стати основою і джерелом для відродження християнства в Україні, вона мусить розпочати поважну внутрішню реорганізацію та зміну всієї настанови.

Владики, священство і вірні повинні знайти нову візію та властиві нам форми вияву церковного життя, а головно відродити в собі справжню українську духовість. В деяких проявах нашого життя можна спостерігати здорові почини і їх ми підтримуємо. Зокрема:

1. Стверджуємо як надзвичайно позитивний факт самоорганізацію українського священства у формі Товариства Святого Андрея. З’їзд висловлює повну підтримку і готовість мирян співпрацювати з організованим українським священством в реалізації постанов Архиєпископського Синоду та в ділі відновлення нашого релігійного життя по парафіях. Радіємо, що близько 80 священиків нашої митрополії зайняли рішуче і гідне становище до Владик УКЦеркви в актуальних справах нашої церковно-релігійної дійсності. Учасники з’їзду висловлюють окреме признання тим священикам, які разом з мирянами не завагалися виразно і публично боронити прав і помісности УКЦеркви в останніх критичних місяцях і тижнях.

2. З’їзд мирян визнає пекучу потребу підготовки відповідних священичих кадрів для нашої Церкви, вихованих і вишколених у правдивому східньому дусі та в українській духовості. Серед нашої молоді повинні знайтися молоді кандидати до священичого стану в одруженому або неодруженому стані. Наше священство, мирянські та громадські чинники повинні подбати про гідне священиче доповнення. Для допомоги священикам повинен бути відновлений традиційний у нас дияконський сан. Мусимо подбати щоб знайшлися відповідні фонди для доброго виховання наших священиків поза контролею чужих чинників.

З’їзд з притиском стверджує традиційне право нашої Церкви на жонате священство поряд, із неодруженим. Протестуємо проти найновішої заборони Східньої Конґреґації канадійським Владикам висвячувати одружених кандидатів у священичий сан.

3. З’їзд визнає потребу звернути увагу на катехізацію і релігійне виховання наших дітей в українській мові та на знання справжнього українсько-східнього обряду. Нашою девізою має бути: Українській дитині – Слово Боже українською мовою і в чистому українському обряді. Взагалі для всіх нас – священства і вірних – визначуємо як важливий наказ часу обрядово-релігійну віднову як запоруку нашої самобутності і витворення власного духового обличчя Нашої Церкви.

4. З’їзд домагається, щоб у парафіях, де самовільно введено англійську мову до Богослужень, усунути цей засіб «візантійщення», а щоб священики поступово впроваджували живу українську мову при повній пошані до церковно-словянської мови в Богослуженні. Лише ці мови можуть бути літургічними в нашій Церкві. Інакше, наша Церква перестане бути і українською, і східньою. Для наших вірних, які не володіють як слід українською мовою, треба впровадити поступово вишкіл та відповідні паралельні переклади і допомогти їм, щоб могли брати участь в Богослужбі у рідному обряді та вживаючи священну мову батьків.

5. З’їзд Мирян схвалює думку про творення при парафіях церковних братств, що мали б співпрацювати з священством і церковним проводом над відродженням і розбудовою нашого церковного життя. Ці Братства мали б водночас відродити традицію тих організацій, які боронили загрожені інтереси нашої Церкви і народу в минулому. Ці Братства були б допоміжними при переведенні економічних санкцій проти тих церковних чинників, які не здійснюють постанови Архиєпископського Синоду та не стоять на становищі помісних прав і патріярхального устрою.

6. З’їзд закликає мирян масово вступати та активізуватися в Існуючих церковних організаціях, вливаючи до них українського змісту, а також надаючи їм українських традиційних зовнішних форм /Братства, Сестрицтва/. Зокрема належить свідомим мирянам входити до церковних комітетів /чи парафіяльних рад/ та спільно з священиками працювати в адмініструванні парафіяльних справ. Домагаємося, щоб Церковні Комітети /Парафіяльні Ради/ були вибирані загалом парафіян, а не призначувані священиками.

7. Рівнож цей З’їзд стверджує, що з метою кращого зв’язку й інформації загалу про єпархіяльні справи та з метою участи священиків і мирянства в управлінні єпархіями, повинні бути створені Єпархіяльні Ради, складені із священиків та мирян за відповідним ключем, які стали б спочатку допоміжним адміністраційним органом, а згодом мали б вирішальний голос в адмініструванні єпархіяльних справ. Це, без сумніву, привело б до ефективнішого церковного управління, тіснішої співпраці між різними чинниками в Церкві й усунуло б закид про автократичні методи керування єпархіяльними справами та про нераціональну фінансову господарку збоку єпископів.

8. Для переведення в життя цих адміністративних реформ та загальної демократизації церковного управління, З’їзд уважає, що повинен бути опрацьований спільно єпископами, представниками священиків та мирян Правильник діяльности парафіяльних і єпархіяльних органів. Дотеперішній правильник /статут/ про церковні комітети перестарів та не відзеркалює нового духа в Церкві.

9. З’їзд Мирян стверджує, що єпископи в окремих випадках поводяться невідповідно з священиками, стосуючи супроти них несправедливі санкції, зокрема, якщо священики беруть участь в діяльності руху за помісність та вільно висловлюють свої погляди. Учасники З’їзду засуджують таке ставлення єпископів і настоюють на свободі в Церкві не лише мирян, але й священиків. Переношування з парафій, усування небажаних елементів без належного процесу, фаворизування «послушних» супроти незалежнодумачих, всякі пресії та санкції – є дотеперішніми практиками наших єпископів. Священики не мають відповідного органу апеляції, а навіть вислухання. Така атмосфера залякування, підозріння і таємничости витворює нездорові відносини, в яких породжується кар’єризм, опортунізм і гіпокризія. Домагаємося, щоб у наших єпархіях, згідно з розпорядженням декретів Другого Ватиканського Собору та згідно з духом нашої Церкви, постали Ради Пресвітерів і були опрацьовані спільно із священиками відповідні правильники, які забезпечать священикам права рекурсу проти несправедливого рішення єпископів та належний процес при всякому дослідженні.

10. Тому що в парафіях і єпархіях УКЦеркви в Америці не допускають до голосу в фінансових справах вірних та що господарювання фондами відбувається на власну руку більшости парохів і єпископів, що немає розподілу прероґатив між єпископом і парафіями, та тому що не подається регулярно публічних звітів про фінансовий стан наших церковних одиниць, переорганізація всієї системи господарення, контролі та звітування про фінанси та майно УКЦеркви вцілому та в парафіях стає невідкличною справою. Зокрема в теперішній ситуації, коли фінансова безконтрольність дає можливість єпископам і священикам ігнорувати мирянство в його змаганні до помісности, цей З’їзд уважає, що повинні бути вжиті екномічні санкції супроти тих єпископів і священиків, які противитимуться накресленій тут фінансово-адміністративній формі та не підпорядковуються постановам Архиєпископського Синоду й відмовляються співпрацювати із мирянськими чинниками. У цій справі З’їзд приймає окрему постанову та закликає розпочати економічні санкції в залежності від місцевих умов у порозумінню з прихильними священиками або ж проти волі тих, які цього не приймають. Економічні санкції впроваджуються не з метою зменшення жертвенности на церковні цілі, а навпаки, для їх збільшення, головно на ті установи та призначення, які зміцнюють силу й організацію нашої Помісної Церкви та її складових одиниць в Америці.

З’їзд постановляє, що тепер схвалені екномічні санкції можуть бути відкликані або змінені лише вміру зміни настанови та політики церков­них чинників у цій країні в дусі цих резолюцій.

V. Мирянський рух

З’їзд Мирян стверджує, що за останні роки розвинувся та зріс у поважну силу мирянський рух українців католиків, який зродився як рух оборони та змагання за помісні права нашої Церкви, а сьогодні перетворюється на чинник відродження і віднови УКЦеркви в дусі постанови IV Архиєпископського Синоду та Соборових ухвал.

1. Зокрема З’їзд Мирян схвалює дотеперішню діяльність, акції та ініціятиву Товариства за патріярхальний устрій УКЦеркви, висловлює повне довір’я його проводові та закликає до дальшого ведення систематичної й рішучої акції на різних відтинках у напрямі осягнення намічених цілей цього руху. Уважаємо, що Товариство повинно далі розбудовувати мережу своїх відділів по всій Америці, творити на регіональній базі окружні чи деканальні комітети товариств та зміцнити адміністративно свою централю.

2. З’їзд стверджує пекучу потребу знайти спільну мову та співдію з українськими католиками, уродженими в Америці та їхніми дітьми, предки яких були засновниками та будівничими українського церковного життя в цій країні. Серед них потрібно спопуляризувати ідеї мирянського руху та їх активно включити в нашу спільну акцію.

3. З’їзд з приємністю констатує, що в мирянському русі за помісність і патріярхат дедалі активніше бере участь молодь, головно студентство. Підтримуємо Студентські Комітети ад гок за патріярхат УКЦеркви та їхню публікацію «Криза». Заохочуємо, щоб по всіх осередках потворилися такі комітети, які тісно співпрацювали б з місцевими товариствами за патріярхальний устрій. Подаємо дружню руку співпраці нашим молодим друзям, синам і дочкам, з якими разом бажаємо змагатися за краще завтра нашої Церкви.

4. З’їзд вітає активізацію в мирянському русі українського жіноцтва, зокрема в тих осередках, де жіноцтво взяло ініціятиву й організацію збірки фондів на «Патріярший Фонд» або на фонд «Церква в потребі». У цьому українські католицькі жінки заслуговують на повну підтримку; в осередках, де досі ще не розпочато організованої та масової акції збирання фондів на потреби Верховної Архиєпископії, рекомендуємо саме таку форму організації збіркових комітетів, що вже виправдалося в кількох осередках.

5. З’їзд Мирян схвалює ініціятиву довести до проведення Першого Конгресу Українців Католиків в Америці та уповноважує керівні чинники мирянського руху покликати Ініціятивний Організаційний Комітет такого Конгресу, що розпочав би новий період у житті української католицької спільноти в цій країні та надав би новий і творчий напрям нашій Церкві в Америці, частині Помісної й єдиної Української Католицької Церкви у світі.

6. Для заманіфестування нашого прив’язання і підтримки ідеї помісности та синодального правління нашою Церквою, З’їзд постановляє у другу річницю Архиєпископського Синоду в жовтні цього року, провести Дні Помісности УКЦеркви по наших парафіях або деканальних осередках. Цьогорічні відзначення цих Днів мають стати черговою релігійно-національною маніфестацією нашої підтримки Синодові, Верховному Архиєпископові та повним ствердженням наших змагань за здійснення помісности та завершення структури УКЦеркви патріярхальним устроєм.

7. З’їзд з вдоволенням відзначує активність українських католицьких мирян в інших країнах в тій самій площині оборони наших прав та змагання за патріярхальний устрій, стверджує потреби більшої співпраці та координації дії, як також закликає до посилення активности на різних відтинках. Однією з форм координації являється Світове Товариство за патріярхальний устрій, яке підтримуємо та закликаємо до більшої ініціятиви й пожвавлення дії в країнах поза Північною Америкою.

VI. Громадський сектор

1. З’їзд Мирян висловлює признання тим громадським і політичним чинникам, які за останній час стали в ряди активних борців за права нашої Церкви, головно відзначає виразне ставлення наших громадських централь до подій довкола філядельфійських «свячень». Солідарність громадських організацій із мирянським рухом є для нас поважним досягненням, бо саме на розбіжності поглядів і тактики наші противники спекулювали й намагалися роз’єднати українську спільноту.

Так само з признанням відзначуємо прихильне реферування і підтримку мирянських позицій більшістю нашої преси. З’їзд далі закликає пресові органи та працівників пера гідно виконати обов’язок вояків слова в обороні української релігійної та національної правди. Ту пресу, головно контрольовану єпископами, яка не лише виявила ворожість до мирянського руху, але й систематично порушувала основні вимоги журналістичної етики /об’єктивного інформування/, натавровуємо та закликаємо українську громаду до її бойкоту.

Мирянський З’їзд стверджує, що змагання за високі цілі – помісність УКЦ і її патріярхальний устрій – є справою і добром усієї організованої української спільноти. Їх успіх залежить від добре обдуманої і плянової координації цілости акції та змагань в Америці і поза нею. З’їзд закликає Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви спільно плянувати та переводжувати в дію різні акції з усіми заінтересованими чинниками, включаючи до співпраці центральні громадські, а де треба, й політичні організації, які стоять на тих самих ідейних позиціях щодо ПОМІСНОСТИ и ІСТОРИЧНИХ прав нашої Церкви. Співпраця та координація повинні відбуватися на базі діловости, спільного й узгідненого плянування, розподілу ролей та виключення з патріярхально-церковної акції всяких посторонніх інтересів.

Мирянський З’їзд стверджує з прикрістю, що голова Конгресового Комітету, Лев Добрянський взяв участь у свяченні номінатів оо. І. Стаха та В. Лостена, помимо неґативної резолюції Екзекутиви та Політичної Ради УККА. Л. Добрянський заявив себе по стороні порушників правопорядку у нашій Церкві та дав моральну підтримку тим, що діють,на шкоду нашій Церкві в Америці, чим він себе здекваліфікував як громадський діяч і лідер Американської України. Беручи до уваги попередню політику Л. Добрянського в церковних справах та його останній вилом в одностайному громадському становищі щодо «свячень», З’їзд стверджує, що Л. Добрянський втратив довір’я української громади в Америці і тим став негідним виконувати високий пост голови УККА. З’їзд домагається негайної резиґнації або уступлення Л. Добрянського із становища голови цієї установи.

VII. Кінцеві ствердження

В обличчі сучасних загроз єдності та самому існуванню нашої Церкви, як також маючи на увазі позитивні напрямні та чергові завдання відбудови та зміцнення нашої церковної організації, Мирянський З’їзд у Нью Йорку повторно закликає всіх наших Владик у світі:

–        об’єднатися довкола Особи й Уряду Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви;

–        негайно і сміливо почати здійснювати всі постанови Архиєпископського Синоду УКЦеркви з жовтня 1969 року;

–        докласти всіх зусиль, щоб відбувся чимскорше V-ий Архиєпископський Синод нашої Церкви та впровадив у життя її конституцію й покликав відповідні установи Синодального Правління;

–        поновити збірне й індивідуальне від кожного єпископа запрошення, звернене до Блаженнішого Йосифа, відвідати заокеанські єпархії та митрополії в найближчому часі, а разом з тим поробити рішучі кроки, щоб негайно знесено заборону нашому Первоієрархові виїхати з Риму.

Закликаємо всіх – Владик, священство, монаші чини та вірних нашої Церкви стати одностайно в обороні історичних прав нашої Церкви та діяти «в один гуж» для її віднови та розбудови в розселенні та відновлення в майбутньому на землях України.

Оцінювати питому вагу й доцільність проведених дотепер маніфестацій і демонстрацій українсько-католицької спільноти на терені Злучених Стейтів Америки – річ дуже складна, в першу чергу тому, що немає ще належного часового ретроспекту в цій справі. Коли б навіть хтось піднявся до цього завдання, то автор не мав би сили звільнитися від емоційного підходу до справи, якої саме походження є у великій частині нашого мирянства суто емоційне.

Натомість дуже на місці, а навіть дуже побажаним є насвітлити обставини, на тлі яких ця емоційність проходить, та постаратися вловити в існуючому стані головні причини того, що сталося і діється на наших очах. Для цього не потрібно часового ретроспекту, а навпаки, важливим є – і то навіть дуже – бути наочним свідком причинових явищ. Пересічний маніфестант – це людина глибоких релігійних і національних почувань. Перші й другі так тісно зі собою пов’язані, що творять один нерозривний духовий і світоглядовий комплекс. Це ж є вислідом нашої дуже славної колись, а останньо аж надто трагічної історії й всенародної традиції.

Кожна, навіть найменша позиція його індивідуальної та громадської окремішности – це дорогоцінний для нього симптом його загального життя й він є готовий боротися за неї з найбільшою особистою посвятою.

Шлях специфічно українсько-київського християнства – незалежного ані від Сходу, ані від Заходу – перейшовши еволюцію берестейської унії з Римом і відновлений постановами ІІ-го Ватиканського Собору, творить головну базу його теперішньої ментальности й дії. Український обряд його католицької віри становить для нього дорогоцінність – тим більше, що він переживає якраз найбільш трагічний час свого бездержавного існування. Тому він так гарячо обстоює те, що – на його думку заступає йому також його державу.

Безперечно, що скрайно ліберальні настрої сучасного покоління не є йому чужі, але вони не мають рішаючого впливу на спосіб його думання й зовнішних виявів. Замість іти в русло такого модного тепер атеїзму й анархії, він далі в суті речі є великим консерватистом, тримається кріпко своєї Церкви й обряду, бо тільки там він видить під цю пору можливість знайти тверду остою свого індивідуального «я».

І в такій атмосфері духовости й реального життя падуть у свідомість українського мирянина слова ватиканських представників – мовляв: «Українці, забудьте про те, хто ви були, а включайтеся в денаціоналізаційне русло й вливайтеся масово в ряди латинсько-церковного життя» /Кард. Фюрстенберґ/, або: «Забудьте про своє історично-національне ім’я, навіть і про свою сепаратну церковну Ієрархію, бо те все не має ніякого обосновання у вашій минулій історії!» /Кард. Тіссеран/, або: «Ватикан є побудований на одності, бо одним був Христос і одною є Христова Церква!» /Кард. Кроль/.

Цілий трагізм такого наставлення міститься в тому, що в ролі екзекуторів становища Священної Конґреґації Східніх Церков виступали й виступають самі наші Владики – одні свідомо, другі може несвідомо – не звертаючи найменшої уваги на цілком виразну волю чи дорадчий голос величезної більшости нашої мирянської спільноти, не шукаючи навіть нагод чи плятформи для найдення спільної мови пастирів із паствою. Коли цього немає, то чи дивно, що єдиним місцем для посередних діялогів Владик з мирянами залишилася чужа вулиця?

Коли українська релігійна спільнота зрушилася з обуренням проти такого нехтування наших давно вже набутих національно-релігійних прав, то одинокою відповіддю тих же Владик було освідчення, що ця справа належить виключно до компетенції вищої церковної Ієрархії, а не мирян, яких завданням – на їх думку – є бути безоглядно послушним і аплявзуючим чинником їхніх дій…

Появляються навіть такі дивоглядні заяви, як твердження, що: «Ви вже перестали бути українцями, а стали візантійськими слов’янами» /о. монс. Лостен/, або: «Це вже не є ваша катедра, але папська» /о. монс. Федорович/ і т. д.

Під адресою маніфестантів упали образливі закиди: «вулиця… комуністи… ґрупка дисидентів…» і інші.

Ставлю питання: Хто довів до того, що справа Помісности Української Католицької Церкви опинилася на вулиці? Чи ті, що відмовляються спокійно обмірковувати цю справу з мирянами, чи ті, що є змушені виявляти свої почування в мирних маніфестаціях і демонстраційних виступах чи голодівках? Хто довів і далі продовжує доводити до повної відчужености між Ієрархією й мирянами?..

Термін «ґрупка дисидентів» стоїть у разючій суперечності з реальними фактами: тисячі маніфестуючих мирян. Самі церковні круги розуміють це дуже добре, коли якраз тепер починають творити ідентично тої самої назви мирянський рух з маленьким додатком «в єдности з Папою…».

Чи ми, українські миряни, а зокрема ті, що зорганізовані в патріярхальних комітетах, є проти єдности з Папою й Апостольською Столицею? Чи кожна маніфестація чи демонстрація на терені Америки не кінчиться многолітствієм і молитвою за єдність з Апостольською Столицею? Чи будь яке потягнення Централі патріярхальних комітетів іде в розбіжності з повищим принципом?

Чи майже вся наша церковна Ієрархія не була замучена за залізною заслоною якраз за ту єдність? Чи не повмирали й не вмирають ще й тепер мученичою смертю сотки наших священиків і тисячі мирян-вірних якраз за цю ідею, за єдність з Апостольською Столицею? – Маймо ж відкриті очі й дивімося на реальне життя так, як воно пливе!

А може повищий додаток до новотвореного «мирянського» тіла в «єдності з Папою» має на цілі сказати, що миряни-патріярхальники наставлені на зірвання з Папою – з Апостольською Столицею? Якщо так, то це якась просто диявольська суґестія, накидувана нам силою нашою власною Ієрархією!.»

Так, ми не любимо такої політики Ватикану, яка хотіла б торгувати живим організмом, що ним є ще Українська Католицька Церква – для якихось політичних, і то дуже проблематичних цілей! Таку політику будемо поборювати силою всього нашого переконання про її шкідливість для нашої й для цілої Вселенської Церкви!

Якже могутньою й величавою на фірманенті повищих подій являється постать їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого, аскета-святця, що має за собою 18-літню совєтського типу каторгу. Як захоплюючою є його велика Ідея Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхатом на чолі, – вслід за приверненням нам усіх прав, гарантованих Берестейською Унією з 1596 р. і чотирма дотеперішними Синодами.

Це не тільки ідея, відважно боронена на II Ватиканському Соборі, але й ухвалена тим же Собором – це теж дія, зреалізована на IV Синоді Української Католицької Церкви в Римі в 1969 р. у формі конституції, підписаної всіми нашими Владиками – з тим, що один Митрополит твердить, що він прилучився до цього історичного значення документу трохи пізніше.

Отже?!..

Дорогі Владики, не відхиляйтеся вже із раз обраного шляху, вибраного Вами самими, а йдіть простолінійно до історично виправданої мети: повної помісности Української Католицької Церкви під проводом Вашого й нашого мирянського Патріярха в особі їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого. Нехай хоч Він буде тією постаттю, зісланою нам Провидінням Божим у добу нашого історичного лихоліття, біля якої зможе об’єднатись наша церковна Ієрархія і наш мирянський світ!

Тоді не треба біде мотивувати заголовного запитання цеї статті «Чому», бо всі миряни згуртуються під Вашим проводом в єдності між собою, в єдності з Вами й в єдності з Апостольською Столицею для хвали Господа й добра нашого обездоленого Українського Народу.

У нашому журналі за березень цього року ми звернули увагу наших читачів на появу анонімних публікацій, виготовлених з ціллю поставити в підозріння й морально пошкодити праці нашого і споріднених з ним товариств та провідних, активних в них людей. Наша нотатка була викликана лише цією обставиною, що до появи однієї з них ужито фірму нашого журнала, а небажанням мати з анонімами співбесіду. Ми були переконані, що таких пресових появ ніхто не трактуватиме поважно, і ніхто, тим більше, не користуватиметься ними при аналізі громадських чи церковних справ. Але так в дійсності не є. В українській еміґраційній публіцистиці доволі багато диму пускається нашою «великою» пресою, читачам дещо «вкривається, дещо перекручується і дещо перебільшується, так що вона нераз перекликається із анонімною, а подекуди доповнюється нею».

Ось, наприклад, щоденник «Америка» писав про д-р Р. Осінчука в Нью-Йорку, що він є «безвідповідальний демаґоґ», а анонімне «Кропило» писало, що він «захворів на патріярхоманію» і великої різниці в тих двох опініях немає. Подібну схожість оцінки можна легко ствердити й у відношенні до других діячів мирянського руху між тими по формі різними, а по суті однаковими виданнями. Загрозливим в цій ситуації є факт, що читачі не відчувають цієї разючої схожості і браку відповідальності легальної преси, яка нераз через необ’єктивність іде в парі з анонімною. Вони до неї призвичаїлись.

На таке ствердження спонукує нас реакція журнала «Світло», ч.7-8, /Український Католицький Місячник, Вестон, Онтаріо, Канада/, у статті його головного редактора отця о. Купранця, ЧСВВ, під наголовком «Тимчасом трясовиння загрожує…», на появу весною цього анонімного видання «Кропило». Замовчати було б найвідповіднішою реакцією на цю появу, але всеч. о. Купранець задумав «розрахуватися» з анонімами й критикуючи «Кропило» поверхово дав йому по суті визнання й попертя у редагованому ним журналі. Для осягнення цієї цілі він підібрав собі цитату із листа одного вельмизаслуженого Владики, змістом якої є ствердження,що ми…»котимося в пропасть, бо дозволяємо собі обкидувати болотом і Aпoстольський Престіл, що є одиноким нашим приятелем у світі…», і підтасував під неї появу анонімного «Кропила», ніби то творці «Кропила» обкидують болотом Апостольський Престіл. Тут, догадуємось, о. Купранець мав на меті відвернути увагу читачів від анонімів із «Кропила», бо ними він більше у своїй статті не займається, а взяти під лайливу критику тих, хто «обкидує болотом Апостольський Престіл», тобто саме тих, кого й дискредитує анонімне «Кропило».

Ідея не погана, але тяжка до переведення в життя духовній особі й головному редакторові католицького журнала, тому що, «Кропило» ні одного разу не обкидало болотом «Апостольського Престола», тому, що шанований усіми Високопреосвященний Владика в кореспонденції на теми громадських і церковних акцій не мав підстави й не думав обвинувачувати анонімних авторів «Кропила», бо вони жадних акцій не творили, /отець Купранець не одинокий, що має кореспонденцію з Владикою/, і тому, що коли під антианонімну моралізаторську термінологію о. Редактора прийшлось би підставити дійсні прізвища замість хороброго бомбардування неозначеного «трясовиння», то вони були б ці самі, що їх дискредитує «Кропило». Ось так започаткована у «трясовинні» журналістична «лінія» переноситься на сторінки легального католицького журналу для успішного її продовжування.

Невдахою виявився отець Редактор не тільки тому, що розмахнувся на «Кропило», а вдарив по тих що й «Кропила» б’є, але також у переслідуваному ним концепті обкидування болотом Апостольського престола. Не відомо нам чому це, коли в усіх майже католицьких країнах поширилась масова критика деяких Римських практик або й поодиноких достойників, з Папою включно, коли доходить до бунту серед Ієрархії та в рядах духовенства, до ребелії й оскандалювань в роді купування бідних індійських дівчат до манастирів – то в жадній із тих країн немає галасу про те, що хтось там обкидує болотом Апостольський Престіл. А там йдеться про глибокі реформи і обмеження влади Апостольського Престола. У нас же йдеться про інші зовсім речі. Про збереження цілости нашої Церкви і про права, які нам належать, а не про підривання доґм віри чи сумніви що до авторитету Святійшого Отця. Йдеться і про те, що Римські достойники свідомо проти нас неправди вживали на пресових конференціях, /проти чого об’єктивно й отець Редактор виступає, але він думає що неправда існує лише у «некваліфікованих» вірних його Церкви/, Верховного Архиєпископа «бунтарем» зробили, а в кореспонденції прямо відмовили нам права бути українцями. А коли вірні просять, домагаються й виступають проти неправди – тоді називається обкидуванням болотом Апостольського Престола. Випадало б католицькому журналові мати якісь сталі одні моральні оцінки суспільних явищ, а не пристосовувати такі, які коли забажається.

Чому не поставити справи ясно і сказати, що Римські чинники опираючись на передсоборових законах бажають задержати свою владу над нашою Церквою і тому не поспішають з переведенням у життя нових Соборових законів. Грають на час, так як і деякі українські чинники роблять. Чому не робити логічних висновків із уже так поширеного твердження, що визнання помісности Української Католицької Церкви попсує екуменізм із Московською Патріярхією? І чому, зрештою, не пристосувати отцеві Купранцеві до тих пояснень власного його концепту про неґативи утотожнювання ієрархом себе із Церквою, про неуцтво в Церкві, і про непотрібну засекреченість там, де її не треба, що він зовсім слушно обстоює в другій його статті того самого журнала? Враховуючи ці опубліковані під його прізвищем погляди критикою Ієрархії із Римськими достойниками включно, можна також ствердити, що і отець Редактор обкидує болотом Апостольський Престіл, і тому вельмизаслужений Високопреосвященний Владика знав до кого листа адресував… Коли ж Високопреподобний о. Купранець свою критичну аналізу церковної Ієрархії /в тому й Римської Курії/, перевів так, що не «скотився у пропасть» і не «обкидав Апостольського Престола болотом», то на це він мусів мати специфічну диспензу, яка нам, мирянам, не прислуговує.

Виглядає нам, що о. Купранець, середнього віку, здорової кондиції людина, рішив заімпонувати читачам своїм сальто-мортале. Але в добу великої спеціялізації таким номером може заімпонувати публіці лише високо витренована людина. Хто нею не є, той завжди при виконуванні таких складних номерів упаде на голову…

с.п.