Ostpolitik

Лист від представників мирян,
висланий до кожного присутнього в Римі
Владики Української Католицької Церкви

Рим, 30 жовтня, 1971 року.

Ваше Високопреосвященство!

Нижчепідписані представники мирян, зібрані на римських торжествах Української Помісної Католицької Церкви 30 – 31 жовтня, довідалися; про демарш до Українських: Владик Секретаріяту Стану їх Святости у справі заборони відбуття Архиєпископського Синоду.

В обличчі грізного стану й історичної відповідальности ієрархії за дальшу долю Української Церкви просимо і закликаємо Вас не піддатися цій незаконній пресії, постояти твердо за права самої ієрархії й цілої Церкви та, не зважаючи на це, відбути заплянований Архиєпископський Синод.

Відчуваємо, що без Синоду буде важко після повернення зустрічатися і співжити Владикам, священикам і провідним діячам зорганізованого мирянства із загалом наших вірних.

Цей тривожний апель доводимо до Вашого відома в почутті відповідальности за стан у нашій Церкві.

Віддані Вам у Христі,

др. Зиновій Ґіль, др. Роман Осінчук, інж. Степан Процик, проф. Мирослав Лабунька, проф. Василь Маркусь, др. Петро Біланюк, др. Леонид Рудницький, Любослава Шандра, Дарія Кузик, Ева Піддубчишин, др. Мирослав Навроцький, др. Романа Навроцька, др. Ярослав Крив’як, др. Ярослав Миндюк, др. Дарія Миндюк, др. Володимир Боцюрків, інж. Іван Фур, Юрій Карпінський

 * * * * * * * * * * *

Пресові комунікати з Риму

Рим, 1 листопада 1971.

Після торжественного посвячення української церкви святих Сергія і Вакха та врочистого відзначення 375-тої річниці Берестейської і 225-тої річниці Ужгородської Уній з участю 15 українських Владик під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого, українські Владики почали тут учора ввечорі, 31 жовтня 1971 року, свої синодальні наради та просять Святішого Отця про апостольське благословення для їхніх праць.

Президія Синоду

Рим, 2 листопада 1971.

Українські Католицькі Владики, зібрані на своїх Синодальних Нарадах в Римі, – оцим заявляють, що вони діють під проводом Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа, згідно з рішенням Другого Ватиканського Собору, в любові пошані і відданості до Св. Отця.

Рим, 5 листопада 1971.

Після посвячення відновленої церкви Жировицької Богородиці і Святих Сергія і Вакха в Римі, дня 30 жовтня, та по відзначенні 375 річниці Берестейської і 325-річчя Ужгородської Уній, Архиєрейською Службою Божою усіх зібраних Владик і святочною Академією, розпочалися в неділю вечором, дня 31 жовтня, чергові Синодальні Наради Українських Владик, що ними проводив Блаженніший Верховний Архиєпископ Української Церкви, Кардинал Йосиф Сліпий.

Під час своїх Нарад Українські Владики створили Дорадче Тіло для Верховного Архиєпископа, так званий Постійний Синод, зложений з чотирьох Владик, крім Верховного Архиєпископа.

Головною точкою Нарад було передискутовання начерку Конституції для Української Католицької Церкви. Окрім цього порішено деякі біжучі справи Української Церкви.

Українські Владики, зібрані на Синодальних Нарадах, звернулись до Духовенства і Вірних Української Церкви Спільним Пастирським Актом з нагоди святкувань Берестейської та Ужгородської Уній, підкреслюючи їхню дальшу життєвість для Українського Народу мимо усіх переслідувань і заперечень.

Синодальні Наради закінчено дня 5 листопада.

ПРЕЗИДІЯ Синодальних Нарад.

 * * * * * * * * * * *

Рим, 1 листопада 1971р.

Слава Ісусу Христу!

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство,

Високопреосвященні і Преосвященні Владики,

Ми нижчепідписані представники організованого мирянського і громадського життя, які прибули на ювілейні торжества в Римі 30-31 жовтня з нагоди 375-річчя Берестейської і 325-річчя Ужгородської Унії та посвячення храму Святих Сергія і Вакха, уважаємо за відповідне подати до Вашого відома і погляди і побажання українського загалу.

Українська спільнота поважно стурбована останньою забороною Секретаріяту Стану їх Святости відбути черговий Архиєпископський Синод. Уважаємо це порушення історичних прав та устійненого правопорядку Помісної Української Католицької Церкви, подиктованим радше політичними міркуваннями.

Не зважаючи на це, уважаємо, що Ви, наші Владики, маєте святий обов’язок у цей критичний час відстояти права нашої Церкви, забезпечені тисячлітньою традицією, Берестейською Унією та декретами Другого Ватиканського Собору. Вся українська спільнота нетерпеливо очікує негайного відбуття заплянованого П’ятого Архиєпископського Синоду.

Звертаємося до Отців Синоду, зібраних тепер у Римі, розглянути зокрема такі справи:

1. Підтвердити і перевести в життя постанови, винесені на 4-тому Архиєпископському Синоді стосовно помісности і патріяршого устрою Української Католицької Церкви.
2. Домагатися від Апостольської Столиці респектування артикулів Берестейської Унії щодо прав нашої Церкви, включно з вибором власної ієрархії.
3. Заперечити виключність територіяльної юрисдикції на користь персональної правовласти Верховного Архиєпископотва над всіми українцями католиками у світі.
4. Добро душ вірних на сьогодні вимагає збереження в дусі традиції жонатого клиру і послідовного опрокинення насильно впровадженого целібату в нових країнах.
5. Відновити традицію співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури /Головна Рада Мирян, єпархіяльні та парафіяльні ради, церковні братства і сестрицтва тощо/.
6. Затіснити співпрацю Церкви з суспільно-громадськими чинниками, особливо в ділянках рідного шкільництва, молодечих організацій та збереження і розвитку української культури.
7. Розвинути екуменічні зв’язки та практичну співпрацю з Українською Православною Церквою.
8. Забезпечити піддержку та якнайуспішніше діяння Українського Католицького Університету ім. Папи Климентія, переданого Архиєпископському Синодові.
9. Сприяти розв’язанню наболілих конфліктів в деяких країнах між ієрархією, монашими чинами та мирянами.

10. Не зважаючи на лист Папи Павла 5-го з 7 липня 1971 р. та тимчасові труднощі у справі створення Українського Католицького Патріярхату, продовжувати наполегливо змагання за завершення структури нашої Церкви Київсько-Галицьким Патріярхатом.

Вважаємо за потрібне зазначити Отцям Синоду, що українські миряни та організоване громадянство зробили великий вклад і жертвенність у розбудову Української Католицької Церкви. Висловлюємо тривожні побоювання, якщо б Синод не відбувся або не виніс позитивних рішень та не був у стані перевести їх у життя, що це могло б привести до занепаду віри, збайдужіння до справ Церкви, упадок жертвенности, а навіть в і окремих випадках до відходу активного елементу від Української Католицької Церкви.

Ми однак сподіваємося, що українські Владики зроблять все можливе, щоб в цьому критичному часі виконати свою історичну місію супроти Церкви і Народу.

Залишаємося в глибокій пошані, з побажанням успіхів у працях Синоду та християнським привітом.

Мгр. Омелян Коваль – За Евролепську Президію Секретаріяту CKBУ / Коорцинаціиний Осередок Українських Центральних Громадських Установ в Европі / Центральна Управа Спілки Української молоді;

проф. Петро Зелений – За Європейську Конференцію Мирян / Український Християнський Рух / Товариство за Патріярхат в Бельгії;

інж. Євген Гарабач – За Український Християнський Робітничий Рух / Товариство за Патріярхат в Німеччині;

інж. Василь Олеськів – За Громадський Комітет за Український Патріярхат у великій Британії / Союз Українців у Великій Британії;

д-р Романа Навроцька – За Світову Федерацію Українських Жіночих організацій;

Ольга Муссаковська, Любослава Шандра – За Централю Союзу Українок Америки;

Ольна Тоїлашівська – За Українську-Американську Жіночу Допомогову Організацію в Нью-Йорку;

Д-р Юрій Цегельський, Юрій Карпинський – За Організацію Української Молоді і «Пласт»;

проф. Леонід Рудницький – За Осередок Наукового Товариства ім. Шевченка в Фіялдельфії;

Ева Піддубчишин – За Товариство Прихильників Українського Католицького Університету – Нью-Йорк;

Дарія Кузик – За Світове Товариство за Патріярхат;

Д-р Зіновій Ґіль, інж. Степан Процик, Василь Пасічняк – За Крайову Управу Товариства за Патріярхат в Америці;

д-р Роман Осінчук проф. Миослав Лабунька – За Раду Мирян Товариства за Патріярхат в Америці;

проф. д-р Петро Біланюк – За Централю Комітетів оборони обряду, традицій і мови Української Церкви в США і Канаді;

Юрій Карпинський – За Студентський Комітет ад гок за Патріярхат;

Любослава Шандра – За Громадський Комітет дії за Патріярхат УКЦеркви та Діловий Комітет для відзначення Другої річниці Архиєпископського Синоду в Чікаґо;

д-р Василь Маркусь – За Координаційний Комітет Українських Організацій Канади і Америки за здій­снення Патріярхату / Асоціяція Української Католицької Преси;

д-р Мирослав Навроцький – За Українське Лікарське Товариство Північної Америки – Відділ в Пенсильванії/

 * * * * * * * * * * * .

Слава Ісусу Христу!

Рим, 5 листопада 1971 р.

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви
на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала
Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство, Високопреосвященніші і Преосвященні Владики!

Хоч згідно із традицією нашої Церкви представники мирян все брали участь в синодальних нарадах, то ми, представники мирян Української Католицької Церкви зі жалем стверджуємо, що й 5-ий Архиєпископський Синод відбіг від тої традиції. Мимо наших старань ми не мали нагоди виступити особисто на 5-ому Архиєпископському Синоді перед Високопреосвященнішими і Преосвященними Отцями Синоду, щоб висловити і вияснити наше становище відносно ряду питань, що тісно в’яжуться із дальшим розвитком нашої Української Католицької Церкви та працею мирян для неї.

Але ми все ж таки не сумніваємось, що заторкнені нами питання стануть предметом глибоких студій і розважань Отцями Синоду. Ми вважаємо, що ці справи, з огляду на свою актуальність і важливість, заслуговують на повну увагу Отців Синоду.

Просимо прийняти вислови нашої синівської відданости і остаємо з глибокою пошаною і християнським привітом

Інж. д-р Петро Зелений, голова делегації мирян

Члени делеґаціі: проф. д-р Петро Біланюк, д-р Ева Піддубчишин, Романа Навроцька, Юрій Карпінський

    * * * * * * * * * * *

 Ваше Блаженство, Голово Синоду,
Високопреосвященніші і Преосвященні Владики, Отці Синоду!

Нав’язуючи до вже поданого Синодові листа від мирянських і громадських організацій з 1 листопада 1971 року, бажали б ми нині, як делегація мирян, уточнити та поширити деякі точки цього листа.

1. Видається нам, що основною причиною теперішніх труднощів у нашому церковному житті є обставина, що постанови IV і попередніх Архиєпископських Синодів не були переведені в життя. На жаль, навіть не були вони належно спопуляризовані серед загалу вірних. В цьому також не дописала українська католицька преса. Щоб не бути голословними, дозволимо собі вказати на деякі приклади: досі нестворено Беатифікаційного Осередку, усіх інстанцій церковних судів; не поставлено належно справи «Фонду Церкви в потребі» і т.д.

2. Саме в 375-ту річницю Берестейської Унії, яку тепер врочисто відзначаємо, приходиться ствердити, що Українська Католицька Церква істотно віддалилася від того первісного стану Східної Помісної Церкви, якою вона була і повинна бути. На протязі останніх століть поступово поширено законодавчу і адміністративну владу Римської Курії, яка своїми законами та розпорядженнями нарушувала самоуправління і традиційні права та привілеї Української Католицької Церкви, наприклад, призначування єпископів, впровадження обов’язкового целібату, видавання літургічних книг. Крім цього, накидувано нам латинську богословську думку, чужу нашій ментальності, впроваджено західні канонічні норми та літургічні форми, щоб найбільше зблизити нас до латинського обряду, західної церковної структури та духовости.

Причиною цього стану було те, що латиняни ніколи не розглядали церковну єдність як об’єднання двох братніх помісних Церков. У висліді запанувала відома теорія уніятизму замість правдивого католицизму. Щойно Другий Ватиканський Собор привернув правильне розуміння церковної єдности, а тим самим правдивого католицизму, побудованого на обрядовому, богословському і культурному плюралізмі, проте, в єдності одної Христової віри.

3. Переходимо далі до наступної точки, яка є основним аргументом Римської Курії проти створення Українського Католицького Патріярхату. Це є принцип територіяльної юрисдикції. Цей принцип у модерному плюралістичному суспільстві є нелогічний і непрактичний.

Рухи населення, культурний обмін, співіснування різних мов і культур, як теж змінені політичні та соціяльні обставини вимагають, щоб суворий територіяльний принцип заступити персональною юрисдикцією проводу кожної Помісної Церкви над всіма членами тої ж Церкви та обряду у цілому світі. Зрештою, вже від давніх століть персональний принцип входив у практику церковної юрисдикції та й сьогодні стосується у багатьох випадках. Тому ми уважаємо, що потрібно все зробити, щоб усунути цю позірну перешкоду для створення єдиного і неподільного українського патріярхату.

4. Пекучою проблемою нашої церковної дійсности є справа священства. Щоб практично зберегти єдність нашої Церкви, уважаємо, що є потрібним, аби формація наших священиків з цілої діяспори відбувалася в одному дусі та по можливості в одному центрі, в ніякому разі в латинських семінаріях.

Ми вже згадали про впливи латинської Церкви на виховання і на родинний стан священиків. Вповні доцінюючи значення для Церкви дівицтва, як однієї з форм християнської досконалости, ми повинні також визнати великий вклад жонатого священства у розвиток нашої Церкви.

З огляду на привернення традиційних прав і форм нашої Церкви, жонате священство повинно бути і в майбутньому нормою, а не вийнятком. При цьому не слід забувати, що жонатий клир, творячи священичі роди, був постійним джерелом української інтелігенції, в тому і священичої. Ця інтелігенція виразно причинилася до поглиблення релігійного життя народу, його культурного та господарського розвитку.

В сучасну пору Українська Церква знайшлася в положенні, яке вимагає впровадження добровільного целібату та збереження інституції жонатого клиру.

5. Від самого початку існування християнства в Україні, співучасть мирян в церковному житті та організації широко практикувалася, включно до участи в церковних соборах. Велику ролю відограли церковні братства в історії нашої Церкви, зокрема в її критичних періодах.

Тому вважаємо, що сьогодні є конечністю відновити традиції співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури, себто у формі Головної Ради Мирян, єпархіяльних і парафіяльних рад, церковних братств, сестрицтв, тощо. Про значення цього переконалася і Латинська Церква, яка поступово притягає мирян до участи в церковному управлінні.

6. Українське суспільне життя було завжди тісно пов’язане з Церквою та релігією. І сьогодні, головно, в поселеннях немислимим є збереження та розвиток української спільноти без активної співдії церковних чинників, головно в ділянці шкільництва та виховання молоді. В ряді випадків, на жаль, роля нашої Церкви не здійснюється належно, а є навіть прояви її негативного впливу. Ми уважаємо, що саме Українська Католицька Церква повинна змагати до припинення асиміляції та відчуження нашої молоді від української культури та мови. Потрібно тісної співпраці священства та Владик із зусиллями громадських та освітніх установ, а головно молодіжних організацій у цьому напрямі. Наша Церква повинна більше, як досі, сприяти розбудові освітніх заходів, розвиткові науки, видавництв, музеїв та всіх тих починів, які скріплюють національну свідомість і гордість нових поколінь українців поза батьківщиною.

7. Не менш важливою є також праця нашої Церкви в екуменічній ділянці, яка відкриває широкі можливості діялогу, головно із православними українцями, та практичної співпраці. Наприклад, були б дуже корисними спільні зустрічі і наради ієрархії, священиків і мирян обидвох Церков. На довшу мету слід подумати про деякі спільні Богослужбові тексти, переклади Святого Письма, можливість молитовного єднання в Божих храмах обидвох віровизнань. Приктичними і актуальними є утворення спільної шкільної системи та організації виховання, а також спільні виступи в обороні християнства на Україні.

Така співпраця і взаємини між двома віровизнаннями одного народу вже широко практикуються серед західних народів.

8. У зв’язку з прийнятою перед двома роками постановою Синоду про перебрання Українського Католицького Університету у власність і відання всьому єпископату видається конечним, щоб ця установа була завершена організаційно, посилена викладацьким персоналом, а зокрема, мала постійний наплив студентства. Необхідним є також забезпечення Університету постійними фондами, чим можна б запевнити бюджет університету та нормальне плянування академічної та наукової, і видавничої діяльности цієї єдиної сьогодні у світі української католицької високої навчальної установи.

9. Бажаємо порушити ще одну, дещо делікатну і болючу справу. Не є таємницею, що в деяких країнах та осередках існують у нас ще недоладки між групами мирян, священиками та ієрархією. Наслідки цього явища доволі сумні та небажані. Не входячи в ґенезу цих конфліктів та ферментів, до яких, так чи інакше, були причасними і деякі активні миряни серед нас делегатів на Синод, ми бажаємо ствердити, що наступив час закінчити період внутрішніх непорозумінь та привернення внутрішнього злагіднення відносин і примирення й впорядкування спільними зусиллями багатьох недоладків. Заявляючи з боку мирян готовість працювати в цьому напрямі, ми одночасно просимо Владик і священство зробити все, щоб уможливити усунення труднощів та створити атмосферу відновленого довіря і співпраці. У висліді попередніх конфліктів не може бути переможців і переможених, а лише маємо стати спільно в покорі перед величчю ідеалів нашої Святої Церкви, та навчені досвідом минулого повинні ми забути багато обопільних звинувачень. Відновлена єдність нашої Церкви та скріплена її помісність на патріархальній системі і синодальному управлінні можуть бути заразом ґарантією привернення того, що ми за останні роки втратили.

10. І, врешті порушимо питання піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхії. Беручи під увагу делікатність питання, українські миряни всеодно не думають зрезиґнувати з дальших заходів за осягнення цієї цілі. Арґументи, висунені проти встановлення нашого патріярхату в сучасних умовах, не є вистачальні, щоб їх можна було прийняти за переконливі. Ці арґументи є радше політичного, як канонічно-богословського, історичного чи душпастирського характеру. Тому слід українським Владикам та богословам дати науково обосновану відповідь на ці арґументи і тим створити тривкі підстави для дальших змагань за створення Київсько-Галицького Патріярхату.

Порушені тут питання піддаємо під ласкаву увагу Отцям Синоду, як вислів наших турбот за добро Церкви і її майбутній розвиток. Зокрема уважаємо конечним, щоб цей Синод, подібно, як і попередні виступи наших Ієрархів, особливо ж Верховного Архиєпископа на Папському Синоді, присвятив увагу долі наших братів та їх Церкві на землях України. Цей Синод і ми всі повинні піднести голос в їх обороні та домогтися перед світовою опінією від пануючого там режиму привернення релігійних прав та повної свободи віровизнання, а точніше відновлення Української Католицької Церкви. Доля нашої Церкви і народу в Україні повинна бути предметом уваги не лише цього Синоду, але кожночасно і журбою всієї Церкви на поселеннях – Владик, священства і мирян!

Умови розвитку організаційних і структуральних справ нашої Української Католицької Церкви дуже специфічні й вагомі не тільки через певну реформу мислі у Вселенській Церкві, якої частиною являється наша Українська Католицька Церква, але й через її власні ускладнення внутрішнього і зовнішнього характеру. Специфічні вони тому, що належать до комплексу церковної політики на найвищому рівні, зазублюючись в аспекті конституційному із століттями прийнятими і практикованими централістичними засадами Вселенської Церкви, а в політичному аспекті з функціями силових відношень міжнароднього значення. Разом із зовнішними ускладненнями рівночасно формувалися й визрівали внутрішні, в душах і мисленні її духовних і мирянських кадрів. Усі ускладнення заключалися в конфліктності поглядів на суть, функцію, ролю й ідею нашої церковної організації, її структуральної стабілізації та існування й розвитку в майбутньому. Тому,  що дія нашого Єпископату була несистематична й нескоординована, у членів його панувала замкненість, через що болюче відчувався брак повної інформації, як також і тому, що куріяльні чинники Апостольської Столиці не змарнували ні одної нагоди, щоб не затирати слідів і доказів існування нашої Церкви в практичному й легальному аспектах, положення нашої Церкви було доволі загрозливим. Починаючи від декількох уже літ кожна корисна й обдумана ініціятива у нашу користь ліквідувалася в зародку, так що дійшло навіть до знаного кожному епізоду весною цього року, коли виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Канаду був практично унеможливлений. Кожне передчасне виявлення плянів натрапляло обов’язково на негайну торпедуючу реакцію одного чи другого відділу Римської Курії і життєві справи нашої Церкви ускладнювалися все більше. При тому можна було виразно спостерегти ще один стратегічний засіб куріяльних чинників, що доволі сподобався декому із наших, – це протягування справи на час, який аж ніяк не працював для нас на користь.

Серед такої непевності і песимізму, поглиблених листом Папи Павла VI про неможливість признання нашій Церкві патріяршого устрою, в дуже короткому реченці миряни дізналися про підготовку Верховним Архиєпископом посвячення відремонтованої церкви святих Сергія і Вакха в Римі, та про відзначення історичних церковних дат – 375-ліття Берестейської Унії і 325-річчя Ужгородської Унії. І в такій майже безнадії, без жадного запрошення й підготовки, як також і без фанфар і пропаганди, в середу 27 жовтня вирушив з Філядельфії один літак прочан до Риму, з ціллю бути присутніми на заплянованих імпрезах та оглянути при цій нагоді Рим, спеціяльно український Рим. Ця скромна група паломників, що не жаліючи свого часу ні гроша зібралася із різних віддалених міст Америки й Канади не усвідомляла, що вона може бути свідком чогось важливішого за нормальне обрядове посвячення церкви. А події саме так укладалися: не так давно Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий разом із двома Митрополитами, Кир Амброзієм Сенишиним із Філядельфії та Кир Максимом Германюком із Вінніпеґу, своїми рішучими виступами на Папському Синоді в обороні нашої знедоленої Церкви на Україні і в опозиції до політики Ватикану супроти комуністичних країн здобули собі визнання у всього християнського світу; в цей сам час їх Блаженство гостював у себе високих достойників церковного й політичного світу, спеціяльно східніх патріярхів; відомо було також, що до Риму на посвячення церкви були попрошені усі наші Владики, та що між ними велись вже певний час зустрічі й розмови, а Папський Синод Католицьких Єпископів, що вже тоді добігав свого кінця, своєю тематикою, і вагомістю створював ідеальну нагоду для того, щоб Владики найбільш знедоленої і переслідуваної помісної церкви, Української Католицької Церкви, невід’ємної складової частки Вселенської Церкви, сказали перед світом їхнє слово в її обороні та поставили їхні тверді кроки для збереження її на майбутнє. Свідомість зважувала тоді значення кожного такого складового елементу витвореної ситуації, за, чи проти добра нашої Церкви, і опановувала почуття кожної присутньої тоді в Римі людини. Під час торжеств прочани й молились в тому наміренні, щоб довше уже така замкненість, невідоме, непевне не тривали, та щоб люба наступна година принесла щось цікавіше, важливіше. Лист Кардинала Війо, Секретаря Стану, в якому він покликаючись на листа Папи Павла VI пригадував нашим Владикам про те, що Верховний Архиєпископ не має авторизації скликувати Архиєпископський Синод, лиш звичайну Єпископську Конференцію, тяжив великим тягарем у душах наших людей, багато з яких готовили себе морально до негайного, і якнайрішучішого протесту. Цей лист, який притемнив своїм змістом усі гарячі надії прочан, друкуємо в перекладі по-англійському на іншому місці цього журналу. Він був доручений усім нашим Владикам окремим ватиканським післанцем. Не доручено його Верховному Архиєпископові.

Переживаючи ці хвилини з жалем, неспокоєм, болем та нетерпінням зібрані в Римі члени Крайової Управи нашого Товариства, разом з представниками мирянських організацій Европи почали діяти у двох напрямах: внутрішньому й зовнішньому.

Оформлені заздалегідь делегації відбули негайно ряд авдієнцій з присутніми тоді в Римі нашими Владиками, під час яких обговорювано значення кожної події, яка відбулась, обдумано положення нашої Церкви серед усіх наявних позитивних і неґативних явищ, та ще раз основно висловлено Владикам невідкличне прохання створити єдність між собою й оформити організаційно помісність Церкви. В цей саме час були виготовлені і доручені Владикам індивідуальні письма, та окреме письмо до Верховного Архиєпископа. Опісля було виготовлене ще одне письмове становище представників організацій до Синоду, в якому ще раз запевнялося наших Владик про гаряче й рішуче бажання організованого мирянства відбути в цю історичну хвилину Архиєпископський Синод, який одинокий може бути гарантією єдности й помісности Української Католицької Церкви в майбутньому. /Гляди відділ «Документи»/.

В цілі запевнення наших Владик про те, що за ними і за їхніми акціями стоїть усе організоване мирянство, телефонами з Риму було зааранжовано висилку телеграм мирян і організацій із кожної країни до їхніх Владик про конечність ? Синоду Українських Єпископів і про повну підримку народу в цьому напрямі. Як можна було завважити, листоноша із площі Мадонна де Монті доручував адресатам сотні таких телеграм. Кожний Владика напевно зрозумів, що не тільки скромна група паломників у Римі, але й весь розкинений по світі народ не стоїть осторонь змагань за правопорядок у нашій Церкві, глибоко переживає ці трагічні хвилини і долучує свій голос до історичних подій у Римі.

Найінтензивніше й найуспішніше працювала комісія зовнішніх зв’язків і преси в складі: пані Е. Піддубчишин, проф. Л. Рудницький, проф. В. Маркусь, проф. М. Лабунька, проф. П. Біланюк та Ю. Карпінський. Зараз на другий день після прибуття до Риму від цієї комісії кожному учасникові Папського Синоду Єпископів було доручено пакет інформаційного матеріялу, що включав журнал «За Патріярхат» ч.18., переклад статті о. Дж. Малоні із того ж журналу по-французькому, листа Кардинала Війо від 29 жовтня цього року, копії голосів світової преси на тему Української Католицької Церкви і її положення, видрукований памфлет про положення нашої Церкви по-англійському, від наших громадських організацій у Великій Британії, та, згідно з вимогою протоколу, чемностеве супровідне письмо до кожного адресата. /Вправді неможливо було влаштувати доручення тих матеріялів Отцям Синоду в будинку нарад, бо там якось довідались про їхній зміст і адресантів. Але скоро знайдено й використано другу можливість – Синодальне Організаційне Бюро/.

Основну роботу ця комісія проробила на форумі інтернаціональної преси, радіо й телебачення, про що наші читачі мали нагоду переконатися у кожній країні їхнього замешкання. Вміле й достовірне подавання стосовних матеріялів зацікавило міжнародніх журналістів, які з повним довір’ям ставилися до наших людей, і вичікували нераз по шість годин на сходах будинку при Мадонна де Монті, щоб одержати й використати відомості про події в нашій Церкві. UP, AP, Reuter, DPA, Prance Press, ASCO видавали в цей час по декілька повідомлень. Ню Йорк Таймс писав про це п’ять разів. На руках референтки публікацій Крайової Управи, пані Е. Піддубчишин, знаходиться 164 публікацій на теми нашої Церкви від усієї столичної преси світу. Католицька аґенція зі зрозумілих причин не видала ні одного комунікату.

На ділі весь ентузіязм і сподівання прочан не були передчасні ані надаремні. Хоч уже в суботу 29 жовтня і неділю 30 жовтня усі вони знали, що в приміщеннях церкви святих Сергія і Вакха відбуваються наради єпископів, то без офіційного комунікату й без «необережного» вислову когось із наших Владик неможливо було знати щось про форму ані про зміст нарад. Щойно перший комунікат, який 1-го листопада в год. 7-мій вечером о. др. І. Хома прочитав по-українському, а пані Е. Піддубчишин рівночасно перевела по-англійському для присутніх журналістів, спричинив у всіх хвилю духового піднесення і сльози радости. /Усі комунікати – гляди відділ «Документи»/. Про цю хвилю вони напевно не забудуть до кінця свого життя. Наступні комунікати про обережні, але тверді кроки нашого Єпископату і про рішення Синоду облетіли блискавкою весь світ.

Що ж до конкретних осягів у Римі то ми, як організація мирянського загалу не тільки що радіємо, але й сміємо рахувати їх сповненням великої частини програми нашого товариства і резолюцій багатьох мирянських форумів. З певністю й радістю можемо бути свідомі того, що

1. Осягнено повну єдність Церкви на базі єдиної віри, традицій і обряду. За це ми молились, працювали й боролися.
2. Осягнено помісність Української Католицької Церкви на базі належних їй прав, силою і волею усього нашого Єпископату. Це було нашим найщирішим бажанням, і за це ми змагалися.
3. Осягнено внутрішню згоду нашого Єпископату, який усуненням непорозумінь скріпився морально й організаційно, ставши тим здібним до рішучих історичних кроків, навіть в обличчі скрайно негативних умов у Ватикані і зовнішньому світі. Це нас морально будує. Цього ми очікували довго.
4. Осягнено порозуміння щодо двох новосвячених Владик у Філядельфії. Хоч осягнено його дорогою внутрішніх договорень Єпископату і процедура залишиться таємницею, миряни мають доволі переконливих фактів щоб вважати цю справу закінченою. Треба лиш жаліти, що ця процедура не відбулася на початку травня цього року, коли на широко виявлене бажання загалу мирянства оба Номінати їздили до Верховного Архиєпископа до Риму.
5. Створено постійне Синодальне Правління нашої Української Католицької Церкви у складі п’ятьох Владик: їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий – доживотний Голова Синоду, Високопреосвященніший Архиєпископ Кир Іван Бучко, Високопреосвященніший Митрополит Кир Амброзій Сенишин, Високопреосвященніший Митрополит Кир Максим Германюк і Преосвященний Єпископ Кир Андрій Сапеляк.

Черговий етап активности нашого товариства, що тривав від IV-ro до V-ro Синоду, закінчився 1-го листопада. Нове положення вимагатиме’ від товариства перевірки його програмових засад, укладення нової чер- говости акцій та нового унапрямлення праці й акцій мирянства. Не є це метою цієї інформаційної статті заглиблюватися у програмові деталі товариства, лиш ствердити необхідність певної модифікації напрямних діяльности й методів праці товариства. Коли вже є зведена верхня форма будівлі, тоді дбається про виповнення її корисним змістом. Організоване мирянство мусітиме внести в цю ділянку основний вклад своєї позитивної праці. В об’єднаній і впорядкованій церкві крім нормального розвитку релігійного життя створиться краща ситуація для заспокоєння також і культурних та громадських потреб вірних.

Звичайно, не все стається раптово і несподівано. Це стосується і впорядковання нашого церковного життя. Ми вже мали IV-тий Синод. Із його постанов не здійснено нічого. І як багато треба було внести ще організованого зусилля, праці й матеріяльних засобів до скликання V-гo Синоду. При тому немає зараз виглядів на те, що небо над площею Мадонна де Монті ясне, та що там не збираються грізні хмари. Немає також певности в тому, чи гладко прийде здійснення схвалених історичних синодальних постанов, та чи усі ми, ієрархія, духівництво і мирянство встоїмось твердо на своїх позиціях під евентуальним напором куріяльних чинників. Знаємо, наприклад, що в деяких духовних осіб країн Европи існують сумніви що до того, чи був це Синод а чи конференція. Відомо також, що під час V Синоду і після нього багато наших Владик ходили до Східньої Конґреґації. /Не ходили туди Владики з Канади, Преосв. Іван Прашко з Австралії та Преосв. Ярослав Ґабро з Чікаґо/. Знаємо також, що позиція Владик під час візити у Східній Конґреґації не зовсім відповідала становищу Владик помісної церкви – членів і учасників її Архиєпископського Синоду. Трапилися також вислови деяких наших Владик перед кореспондентами чужої преси та перед Філядельфійським Кардиналом Крулем, /який заявив про це у своєму виступі на філядельфійському телебаченні 15 листопада цього року/, що вони не брали участи у канонічному Синоді а лиш у звичайному засіданні, у звичайній до нічого не зобов’язуючій конференції.

Вже навіть у посинодальній дійсності кожний уважний громадянин спостеріг, що пастирське послання з нагоди закінчення V-гo Синоду Українських Єпископів не було прочитане в усіх наших церквах, а лиш в деяких. Виходить, що такого синодального доручення не було, або як і було, то деякі отці духовні дозволяють собі його ігнорувати. Також справа поминання імені Верховного Архиєпископа під час божественних літургій, згідно з його канонічним становищем, ще дальше не впроваджена у практику, і відбуття V-гo Синоду нічого тут не направило.

Усі такі явища ніяк не гармонізують із піднесеними настроями у мирян з нагоди історичних подій у Римі а радше диктують їм обережність. Можливо, що треба виждати, щоб розбурхане море нашого церковного життя затихло поволі, то тоді не буде в ньому місця на двозначні події. А тимчасом організоване мирянство мусітиме виявити ще глибше заінтересування церковним життям, подвоїти свою чуйність і дальшими зусиллями дати повну підтримку під розбудову щойно здобутої помісности. Воно мусітиме бути готове на дальші жертви і на дальшу мобілізацію сил для захисту й оборони здобутих позицій від всяких несподіваних ударів, звідкіля вони не походили б.

Лист Папи Павла VI від 7-го липня ц.р. до їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого є останнім словом Риму в справі українського патріярхату на цьому етапі змагань за його здійснення. Від віків відома є латинська фраза, яка вживалась для характеристики відмовних відповідей Римської Курії в різних справах, що належали до її компетенцій: «Roma loсuta est – causa finita est» – «Коли Рим сказав своє слово, справа закінчена.» Лист Папи Павла однак, як побачимо в дальшому, справи не закінчує.

В нашому коментарі постараємось розглянути наперед зміст самого листа, а дальше – наші думки про те, що привело до такого листа, його значення в сучасній ситуації, та вкінці які є вигляди на упорядкування церковних відносин серед української діяспори у світлі становища Риму під сучасну пору.

І. Перегляд змісту листа.

У листі Папи Павла VI можна розрізнити такі частини, якщо мова про його зміст: 1. Процедура, що привела до становища Папи, висловленого в його листі до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого; 2. Формальна відмова створити Український Католицький Патріярхат; 3. Обосновання цієї відмови; 4. Особисте ставлення Папи до справи створення Українського Католицького Патріярхату й до ситуації Української Католицької Церкви на батьківщині, і 5. Вступні й кінцеві формальні привіти й благословення.

До першого пункту належить ствердити, що заки наспіло остаточне рішення, справа Українського Католицького Патріярхату розглядалась різними ватиканськими чинниками і то в релятивно короткому часі, себто від жовтня 1969 року, /коли відбувся Четвертий Архиєпископський Синод, яро який згадки в листі немає/, до липня цього року. Почалось з того, що після закінчення Синоду Верховний Архиєпископ враз із владиками, учасниками Синоду, вислав прохання до Папи, щоб був створений Український Києво-Галицький Патріярхат. Кардинал Війо, державний секретар Ватикану звернувся до Верховного Архиєпископа, щоб він подав обосновання згаданої петиції. Таке обосновання, чи аргументація враз з опініями в тій справі «майже всіх українських владик» була предложена кардиналові Війо. Реченців тих заходів у листі не подається. Папа передав справу до розгляду й студії групі кардиналів, треба розуміти тих, що перебувають в Римі й є членами Курії. Ця група видала свою опійно в справі українського патріярхату й пояснила різні аспекти справи на окремому зібранні референтів чи начальників різних відділів Курії, що відбулось 22 березня цього року. Папа прийняв позицію тих чинників і висловив її в своєму листі, хоч особисто схилявся в бік іншої думки.

Основною частиною листа є очевидно та, в якій висловлено його суть, відмову у позитивному змислі полагодити справу Українського Католицького Патріярхату. Ця частина дуже проста й коротка: «Принайменше у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату».

Найдовшою частиною є та, де подається обосновання відмови створити патріярхат. На початку цього обосновання вичислюється одним реченням причини загального характеру: «канонічні, історичні, духовні і душпастирські.» Додано при тому характеристичну фразу, що ці причини «в сучасному укладі проблем не дозволяють Нам задоволити мольби й просьби католицької ієрархії для українців». В дальшому поставлено натиск на причини канонічні й політичні, хоч останніх не згадано прямо у вступному реченні. Не наведено жадних історичних причин, хіба що під ними треба розуміти сучасні політичні, які, як побачимо, наведено в листі. Властиво і канонічні причини згадано радше загально й однобічно, а саме: «канонічна практика східніх /питання чи розуміти під тим східні Церкви а чи східніх християн в загальному?/, що тепер зобов’язує… визначує юрисдикцію патріярхів внутрі границь власної території». При цьому зроблено відклик до «Декрету про Східні Церкви» прийнятого Другим Ватиканським Вселенським Собором, який «цю норму» визначення юрисдикції патріярхів потверджує, як кажеться в листі, а також до «Деклярації» про термін «аґреґатус», від 25 березня 1970 року.

Ця декляраціія є додатковим поясненням згаданого терміну, що його вжито у згаданому соборовому «Декреті» /ст.?/. Відкликом до теперішньої практики «східніх» і до згаданих двох документів, підчеркнено принцип територіяльности, як одиноку базу для існування і дії будь-якого патріярхату у Вселенській Церкві. Прийнявши принцип територіяльности, як вихідний пункт арґументації, в листі висунено ряд дійсних і здогадних труднощів, що могли б виникнути у зв’язку із створенням Українського Католицького Патріярхату. Як першу трудність подається загально «комплікації правного характеру». Дальше кажеться, що у випадку встановлення Українського Католицького Патріярхату його юрисдикція обмежувалася б до теренів поза межами власної території /!/, а тим самим це не було б звичайним поширенням його влади на нові території, що на них постали нові церковні одиниці внаслідок поширенням його Церкви. Український патріярх у сучасній ситуації не міг би виконувати своїх обов’язків на власній території. У зв’язку з тим постали б труднощі для Римо-католицької Церкви, бо український патріярх виконував би свою юрисдикцію на територіях. що є під іншими юрисдикціями. І вкінці, прецеденс українського патріярхату – з юрисдикцією поза власною територією – міг би заохотити інших патріярхів /треба думати – східніх Церков/ до поширення своєї влади поза власні території і поза приписи зобов’язуючого канонічного права.

В листі знаходимо й ряд арґументів політичного характеру /хоч вони так і не названі/, що стоять на дорозі до створення українського патріярхату. Вони в основному такі: а/ Український Католицький Патріярхат неможливо створити на українських землях, бо Українська Католицька Церква існує там лиш нелеґально; б/ українці католики на батьківщині змушені до мовчанки й тим самим /намірялось мабуть сказати/ участи в змаганнях за встановлення патріярхату не беруть; в/ становище тих вірних погіршилося б, коли б створено патріярхат на чужих землях; г/ бо цей патріярхат став би в обороні їхніх прав і надій, але нічим у їхній тяжкій долі не допоміг би з огляду на свою «неприсутність».

Вже було згадано вище, що Павло VI підчеркує у своєму листі те, що його особиста думка в цій справі була інша від думок його дорадників, і тільки з огляду на сучасні обставини він рішився на відновну відповідь. «Хоч у душі Ми схильні були прийняти Твоє прохання», читаємо в листі, «прийшли Ми до висновку, знову з жалем», і т.д. Про це варто пам’ятати. Додамо, що і в інших місцях, крім звичайних конвенціональних фраз, що є типічні для ватиканської канцелярії, знаходимо вислови, що переходять межі звичайної чемности, як напр. комплімент у сторону вірних на рідних землях за їхню витревалість, запевнення «духової участи в усіх труднощах» нашої Церкви й особливо вислів про установлення «нового патріархату» на чужих землях, що був би зі шкодою для матірної Церкви. Не беремось розгадувати на цьому місці значення слова «новий» у тому контексті, хоч воно може означати більше, як виглядає. /Рівночасно мусимо застерегтись, що такий вислів міг бути вжитий випадково, або навіть внаслідку непорозуміння/.

Такий в основному зміст листа Папи Павла VI від 7 липня цього року в справі Українського Католицького Патріярхату. Багато дечого не сказано в листі, хоч цього можна було очікувати, як, наприклад, стоїть справа важности архиєпископських синодів і це також не без значення.

II. Думки з приводу листа Папи Павла VI.

Здаємо собі справу з того, що лист Папи Павла VI до Верховного Архиєпископа і Первоієрарха Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого буде аналізований і коментований сотні разів майбутніми істориками й суспільними діячами. Багато дечого, що для нас сучасників невідоме, їм відкриється. Довша відстань часу від сучасних подій дасть їм можливість бачити речі у кращій перспективі й тому їхні коментарі будуть, без сумніву, більше вичерпні і докладні. Це однак не звільняє сучасників від обов’язку кинути бодай декілька думок, хоч і хаотичних, та висловлених у поспіху й під пресією пережитих подій. З тої то причини ми й рішились на тих кілька думок, що їх тут наміряємо висловити.

1/ Значення листа Папи Павла VI в сучасній кризовій ситуації Української Католицької Церкви.

Хоч лист не належить формально до катеґорії офіційних письм, що виходять з папської канцелярії за його власноручним підписом, себто не є він конституцією, енциклікою, буллею чи рескриптом «моту пропрійо» і тим самим не зобов’язує до виконання якогось чину чи акції, ані їх не забороняє, – його важливість для Української Католицької Церкви та для релігійного життя її вірних тепер і в майбутньому тим не менша. Відмова Папи Павла VI піднести до гідности патріярхату Києво-Галицький Верховний Архиєпископат означає, що за його понтифікату Українського Католицького Патріярхату сподіватись не можна. Хіба що змінилися б обставини, які, за словами Папи, є зараз непригожі для здійснення такого наміру, наступила б зміна осіб чи в думанні Римської Курії і в найближчому окруженні Папи, або коли б вкінці відбувся в скорому часі черговий вселенський собор, що також має право рішати про патріяршу гідність поодиноких помісних церков. /Диви «Декрет про Східні Церкви», ст. 11/. Усіх тих можливостей виключати неможна, але й надії на такі нагальні зміни немає. Важливим фактором однак може стати в тому відношенні зміна настанови й постанови української ієрархії до справи патріярхату й помісности Української Католицької Церкви. Тільки українська католицька ієрархія, коли б виступила єдиним фронтом, може проламати цю ледяну кригу, що задушила у ватиканських кулюарах усі дотеперішні почини стосовно українського патріярхату.

Вже сам факт, що в листі двічі згадано про старання і прохання української ієрархії враз із Верховним Архиєпископом в справі Українського Католицького Патріярхату, вказує на ключеву позицію української католицької ієрархії у змаганнях за патріярхат. Цієї своєї позиції наша ієрархія, на жаль, не використала в такій мірі, як цього вимагала й вимагає сучасна історична хвилина. Потвердження цього факту знаходимо в найбільш авторитетному джерелі, бо в самому листі Папи, де сказано, що авторитетна арґументація Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого у справі Українського Католицького Патріярхату була передана кардиналові Війо враз «із опініями майже всіх /значить не всіх! Підчеркнення наше/ українських єпископів».

Не всі владики підписали й попереднє, синодальне прохання в цій самій справі від 4 жовтня, 1969 року, як це потверджує знаний вже лист кардинала Фюрстенберґа від 10 квітня, 1970 року. Вже хоч би самим виявленням факту, що не всі владики Української Католицької Церкви вважають за відповідне й потрібне включитись у акцію за створення Українського Католицького Патріярхату, лист Папи набирав особливого значення для організованої української спільности. Не важливим зараз являється те, хто є це, чи цей владика, але жалюгідним є сам факт, що серед української ієрархії у цій важливій хвилині й в цій найважливішій справі немає єдности й одности. Жалюгідним являється факт, що хтось з українських владик докладає своїх рук до цієї чергової в нашій історії релігійної і національної трагедії і руїни. Найвища пора припинити таку діяльність.

Хоч у листі Папи не згадується про роль, мирян у дотеперішньому змаганні за Український Католицький Патріярхат, немає однак сумніву, що вона розглядалась ватиканськими міродайними чинниками перед тим, заки появився лист Папи. І треба сподіватись, що ці чинники могли з легкістю ствердити, що й українські миряни не дали належної піддержки цій справі. Коли вони приглянулись літеплим, спізненим, не підготованим і погано переведеним починам провідних чинників організованого українського суспільного і політичного життя, не важко догадатись яке вони зробили заключення. Не будемо входити в подробиці і причини такого стану, бо й не місце тут на те. Але коли взяти до уваги те,що загально відоме й те, що було вже нераз сказане в тому відношенні, не можна аж надто дивуватись, що відповідь Риму не українські старання саме така, а не інакша. В дечому однак таки приходиться дивуватись. Вислів у листі про те, що український католицький патріярх на еміґрації «не міг би бути співучасником /важкої/ долі своїх вірних /на батьківщині/ і улегшувати її своєю присутністю», могли собі римські автори листа подарувати, коли б мали трохи більше зрозуміння до правдивих терпінь за віру, та коли б виявили більше християнської любови. Могли вони вибрати також іншу дату для цього прикрого для українців документу. Коли вони дали Папі Павлові VI підписати листа до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого в день свята св. Кирила і Методія, апостолів слов’ян, вони тим самим пригадали нам нещасну долю обох братів, а також наругу, що один з них /Методій/ пережив з рук представників Ritus praestantis , латинських братів у вірі, які не завагались його навіть ув’язнити, хоч цьому противився тодішній Папа Римський. Історичні аналогії самі насуваються на думку, коли приходиться читати кінцеві фрази листа сучасного Папи Павла VI.

2/ Аргументація відмови непереконлива.

В арґументації відмови створити Український Католицький Патріярхат можна знайти цілий ряд слабих сторін так із формального як і з речевого боку. Більшість арґументів, що вичислені в листі Папи, можна знайти уже в листі кардинала Фюрстенберґа. Цей факт наочно доводить, що авторами листа Папи Павла VI були ці самі люди, що писали листа префекта Східньої Конґреґації, себто урядники цієї ж таки Конґреґації. В обох випадках наголос поставлено на формальні юридичні труднощі, що постали б у зв’язку з установленням українського патріархату. Їх вичислено в листі Папи.

Належить в першу чергу ствердити, що відклик до Декрету про Східні Церкви, наче б то він потверджував територіяльний принцип в існуванні і діянні східніх патріярхатів, не вповні вірний. В такий спосіб, як вище, його інтерпретують представники Римської Курії, але можлива є й інша інтерпретація, коли взяти до уваги наприклад статтю сьому, де мова про те, що патріярх мав юрисдикцію «на власній території, або над своїм обрядом», або статтю одинадцяту, де мова про права і привілеї верховного архиєпископа і де знову згадується про те, що його права, як і у випадку патріярха, відносяться до «цілої помісної церкви або обряду.» Правда, що в деяких інших статтях говориться тільки про територію. Того рода конфліктні ствердження причинюються до труднощів не лише Української Католицької Церкви, але усіх інших східніх церков. Стверджуючи в своєму листі /принайменше посередньо/, що усі українські владики, які підписали прохання про створення українського патріярхату 1969 року і пізніше подали свої додаткові опінії у цій справі, тим самим належать до одного обряду, Папа не заперечує, що юрисдикцію над ними може мати патріярх, або верховний архиєпископ.

Про це, як повинна бути розв’язана справа організаційної і юридичної структури української Церкви в листі взагалі не говориться./Про це однак знаходимо відомості в листі кардинала Фюрстенберґа, де пропонується українській ієрархії прийняти форму консультативної конференції під проводом Верховного Архиєпископа. Правдоподібно спротив Верховного Архиепископа причинився до того, що ця пропозиція не попала у лист Папи/. Таким чином питання в цій справі все ще остається отвертим і тому помісність Української Католицької Церкви може і повинна бути здійснювана зусиллями і заходами самої української ієрархії, священства і вірних, хоч тимчасово і без патріярхату. Базою для цього повинне стати визнання юрисдикції – з усіми належними правами і привілеями – Верховного Архиєпископа в усіх провінціях і єпархіях Української Католицької Церкви, а також Архиєпископські чи Помісні Синоди всієї нашої Церкви. В жадному випадку неможливо прийняти так званих єпископських конференцій, що є чисто латинським новотвором і структура яких противиться прямо духові Декрету про Східні Церкви, як і традиціям усіх східніх церков. Їхньої вартости для Римської Церкви не оспорюємо.

Вертаючись ще раз до основного аргументу, що його знаходимо в листі, себто, що патріярхат може існувати тільки на базі визначеної території, де в давнині постала певна помісна церква, а не на базі етнічно обрядової єдности, то мусимо сказати, що висунення цього /територіяльного/ принципу, так основного в розв’язці засадничих проблем Східніх Церков, означає такі дві речі: а/ виразне фаворизування латинського обряду і державних народів зі шкодою для церков Східнього Обряду та з кривдою для недержавних народів і національних меншин; б/ дальші комплікації для Східніх Церков, що є в злуці із Апостольською Столицею, в їхніх намагання упорядкувати своє релігійне життя в адміністративному, юридичному й душпастирському відношеннях згідно зі своїми традиціями, обіцяними правами й сучасними потребами. Лист Папи таким чином заторкує своїм змістом багато ширший засяг справ, як сама тільки проблема українського патріярхату. Він заторкує основні життєві проблеми всіх Східніх Церков, що їхні вірні порозкидувані по цілому світі /деколи у відношенні один-до-один/ і тим самим находяться поза територією власної патріярхії, та на землях, що є під іншою юрисдикцією. Можна припускати, що лист в справі українського патріярхату Папи Павла VI викличе неґативний відгомін серед первоієрархів усіх Східніх Церков і взагалі насторожить інші віровизнання у їхніх екуменічних діялогах з Апостольською Столицею.

Неможливо прийняти в добрій вірі і деяких практичних арґументів, що ними в листі обосновується вдімову створити український патріярхат під сучасну пору. Важко, наприклад, повірити в те, що український патріярхат погіршив би становище вірних в Україні. Можна сподіватись що якраз навпаки – ці вірні з радістю прийняли б створення українського патріярхату, як видимий і переконливий знак опіки над ними зі сторони Апостольської Столиці. Вважаємо, що відмовна відповідь тим самим погіршить становище тих вірних, бо нею вбивається останки надії, що її вони оправдано покладали на Апостольску Столицю, звідки могли сподіватись бодай справедливости за свою вірність і терпіння. Хто і чим може їх заохотити тепер до дальшої витривалости й віри? Відмовною відповіддю тим самим перечеркнуто особливу нагоду, якої скоро не буде. Додамо, що Апостольська Столиця до-недавна не мала дипломатичних зносин з країнами східнього бльоку, сусідами України, та й досі неї має їх із СРСР і тому не має офіційних зобов’язань супроти урядів тих країн, які зі зрозумілих причин можуть противитись створенню українського патріярхату.

Не менш дивними видаються побоювання, висловлені в листі, що український патріярхат, коли б постав, заохотив би до експанзії на нові території інші патріярхати. Такі побоювання, очевидно, зайві. Деякі із тих патріярхатів і так виконують вже свою владу поза межами їхніх історичних територій, як наприклад мелхітський, вірменський і інші, і це їхнє право, хоч і не радо, за ними визнається. Зрештою, сили всіх з’єдинених Східніх Церков ані в Курії, ані в діяспорі, де живуть їхні вірні, не є аж такі великі, щоб могли загрожувати церквам латинського обряду. Вкінці, існують латинські дієцезії, на територіях, що історично підлягали східнім патріярхатам. Цих дієцезій не ліквідується, ані не наміряється підпорядкувати ієрархії Східніх Помісних Церков. Варто пригадати на цьому місці, що в Галичині, де існувала Українська Католицька Церква східного обряду, існували рівночасно також латинська польська й вірменська церкви з рівним засягом прав і привілеїв їхніх ієрархів на цій самій території, хоч тодішня практика і зобов’язуюче канонічне право такого укладу речей не передбачували, і хоч це було з очевидною і відомою шкодою для Української Католицької Церкви. На сьогодні ситуація змінилась на стільки, що паралельні юрисдикції ієрархії різних обрядів на цій самій території визнаються, доказом чого є існування українських католицьких митрополій у ЗСА та Канаді. Коли візьмемо до уваги ці факти постає питання чому в Римі уважають що незалежні українські церковні провінції, як і менші церковні одиниці не можуть підлягати юрисдикції Українського Католицького Києво-Галицького Патріярхату? Відповіді на це питання лист не дає, без огляду на те як би не інтерпретувати його аргументацію.

З/ Засадниче непорозуміння.

Коли уважно читати аргументи проти створення українського католицького патріярхату в Листі Папи Павла VІ, мається враження, що зайшло десь якесь непорозуміння. Основним і засадничим арґументом є той, де говориться про те, що такий патріярхат не може бути створений поза власною територією. Але ні власної, ні іншої території не названо. Не подано також аргументів, що їх подав за створенням патріярхату Верховний Архиєпископ і інші українські владики. Відомим однак є те, що коли у 1963 році Верховний Архиєпископ, тоді Митрополит Галицький, Кир Йосиф Сліпий, звернувся в тій справі до Отців Вселенського Собору, то запропонував, щоб піднести до гідности патріярхату Києво-Галицьку митрополію. Маємо право припускати, що саме таку концепцію і на цій базі ставив Верховний Архиєпископ враз з іншими владиками й у пізніших зверненнях і петиціях до Апостольського Престолу в цій справі. Саме за такий патріярхат ведуть змагання широкі круги українського організованого громадянства. Але виглядає, що повищу концепцію Українського Католицького Патріярхату цілковито зігноровано в листі Папи. В листі взагалі не знаходимо згадки про Києво-Галицьку митрополію Української Католицької Церкви. Говориться натомість про те, що якщоб повстав Український Патріярхат, то він існував би поза «власною територією», і т.п. Виглядає наче б в листі була мова про іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як та, що її поставив у 1963 році Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий.

Таку іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як довідуємось, насправді було поставлено в часі передсоборових підготовчих праць над «Схемою Декрету про Східні Церкви», себто перед прибуттям до Риму їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Згідно з цією концепцією Український Католицький Патріярхат мав би був повстати для українців на еміграції і тим самим був би існував у дійсності поза територією матірної Церкви. /Див. про це Коментар на «Декрет про Східні Церкви» о. J. М. Hoeck, OSB, Lexikon f. Theol. u. Kirche (1966). т. I, Про 2-гий Ватиканський вселенський Собор, ст. 376/. ходять слухи, що пропоновано ще й третю концепцію (можливо як відміну щойно згаданої), а саме – концепцію «Візантійського Патрірхату» в Америці, але знову ж таки на базі північно-американської провінції нашої Церкви. Прямих офіційних, чи півофіційних потверджень на це однак немає.

Без огляду на те, хто, де й коли не ставив би був послідні дві концепції і які були причини й спонуки для цього, належить ствердити, що обі вони скрайньо шкідливі для Української Церкви. Вони заслуговують на те, щоб їх рішуче відкинути. Треба припускати, що якщо такі концепції ставлено, а виглядає що так, бо як тоді розуміти натяки в Листі на еміграційний патріярхат, то вони й зіграли ролю цього посліднього цв’яха в труні, що ним припечатано справу Українського Католицького Патріярхату на базі єдиноправильної концепції, що її поставив Верховний Архиєпископ; припечатано принайменше у теперішньому часі.

III. Що робити?

В хвилині, коли висловлюємо наші думки до відмовної відповіді Папи Павла VІ в справі Українського Католицького Патріярхату, важко передбачити які дальші пляни має Апостольська Столиця по відношенні до нашої Церкви на ближче й дальше майбутнє. Вже бо сама відмова створення патріярхату означає ще глибшу кризу у нашому церковному житті, кризу, що її ми всі гостро відчуваємо й переживаємо. Таким чином доводиться щераз повторити, що хоч «Рим сказав своє слово – справи не розв’язав /Справа Українського Католицького Патріярхату, хоч гієрархічно й найважливіша, є і буде одною лише із цілого ряду таких, що ждуть розв’язки, деколи негайної, як наприклад загальна й нездорова ситуація у ЗСА, де відчуження між вірними і ієрархією все більше поглиблюється. Найбільш серйозною, очевидно, являється проблема життя й буття Української Католицької Церкви на рідних землях.

Загалові української католицької ієрархії на чолі з Верховним Архиєпископом їх Блаженством Кир Йосифом Сліпим, як і загалові вірних видавалось, що багато із цих пекучих проблем будуть розв’язані, коли постане патріярхат і тим самим буде завершена організаційна структура нашої Церкви та забезпечена її помісність і єдність. Зрісши у силі і значенні, наша Церква і її ієрархія були б приступили до полагодження всіх інших проблем, не виключаючи також і тих, що є основними для наших братів у вірі на рідних землях. Цього ідеального стану нашій Церкві, на жаль, не судилось осягнути на цьому етапі її розвитку і існування .

Постає питання – якщо Рим вважає, що неможливо тепер створити Український Києво-Галицький Патріярхат, то що тоді пропонують в Римі на його місце? Яку організаційну структуру Української Католицької Церкви, як церкви помісної, вони собі уявляють? Вкінці – хто й чому перешкаджає у здійснюванні помісности нашої Церкви в діяспорі на цій базі, що вона її має, себто на базі інституції Верховного Архиєпископства і його помісних синодів? Ці питання повинні ставити римським чинникам українські католицькі владики, а також загал священиків і вірних.

Ці питання в світлі не заперечення, але лиш відкладення створення українського патріярхату Апостольською Столицею повинні б стати вихідними положеннями в оцінці сучасної ситуації та напрямними у плянуванні дальших починів і акцій для загального добра нашої Церкви й народу. На нашу думку такі почини належить взяти до уваги:

1. Змагання за створення Києво-Галицького Патріярхату належить посилити. Ініціятива тут належить в першу чергу українській ієрархії в цілому світі, і то без злощасних вийнятків.
2. Належить зібрати додатково аргументацію в користь створення українського католицького патріярхату, якщо ця, що її дотепер подано невистарчальна щоб переконати відповідальні чинники Курії. /Ми свідомі того, що досі зроблено це було в більшій мірі, як було б потрібно в іншій політичній ситуації. Але самі повторні акції мають своє значення: «Стукайте, а відчиниться вам», сказав Христос/. Очевидно, що найсильнішим арґументом будуть єдність і спільні зусилля в цій справі всієї нашої ієрархії, а також священиків і мирян, та взагалі світських чинників.
3. Належить всюди і при всіх нагодах усім чинникам підчеркувати права на помісність і єдність Української Католицької Церкви. Доброю нагодою для того буде Папський Синод, що незабаром почнеться в Римі, зокрема для тих українських владик, які братимуть в ньому участь.
4. Належить в усіх провінціях нашої Церкви подбати про те, щоб здійснювались постанови попередніх Архиєпископських Синодів української ієрархії. Це буде найкращою демонстрацією волі й бажань української ієрархії, священиків і вірних.
5. Належить докласти усіх старань для того, щоб чимскорше відбувся черговий V Архиєпископський Синод, на якому були б узгляднені і вирішені напрямні для дальшої праці всіх чинників Української Католицької Церкви для піднесення релігійного життя громади, та для покращання долі нашої Церкви.
6. Належить дати всецілу піддержку починам у справі патріярхату і здійснення помісности нашої Церкви Верховному Архиєпископові їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, та всім владикам, що працюють в тому самому напрямі.

/Завваги до листа Папи Верховному Архиєпископові/

1. Стан старань про заснування Патріярхату від 11 жовтня 1963 до 7 липня 1971 року.

 Заки Синод Українських Єпископів рішився перейти під юрисдикцію Апостол. Столиці в Римі в 1590-их роках, він переговорював з Папою впродовж кількох років, щоб запевнити своїй Церкві помісні права, якими вона користувалась до того часу. Папа Климент VIII дав їм таке торжественне запевнення по всі часи. Одначе скоро показалося, що не всі його наслідники цього держалися. Урядники римських декастерій задумали самі рядити Українською Церквою, поволі напихаючи в неї чужі їй духові латинські норми та звичаї.

Опинившись перед такою дилемою українські єпископи, духовенство та миряни дійшли до переконання, що така небажана практика може бути стримана тільки тоді, коли Українська Церква відзискає свого повну помісність, а це станеться через заснування Українського Києво-Галицького Патріярхату. Вони щиро вірили, що тільки український патріярх є в силі об’єднати всіх українських християн.

На жаль, втрата своєї Гетьманської Держави й окупація наших земель поляками й москалями, а по розпаді Польщі австрійцями, перешкодили здійсненню цього великого проекту. Римські Архиєреї: Урбан VIII, Олександер VII, Григор XVI, Лев XIII і св. Пій X ставилися прихильно до такої розв’язки українського церковного питання. Про це є вже чимала література й не маємо змоги докладніше про те говорити.

Після другої світової війни справа знову віджила. На другій сесії Вселенського Другого Ватинанського Собору цю справу на цілий ріст видвигнув Києво-Галицький Митрополит-Ісповідник Кир Йосиф VII Сліпий, що в лютому 1963 р. завдяки старанням Папи Івана XIII був звільнений з табору смерти на Сибірі й прибув до Риму на Собор.

11 жовтня 1963 року в часі генерального зібрання в соборі св. Петра в Римі він видвигнув до Отців домагання – заснувати Український Патріярхат. Це він вчинив на взір голов помісних Церков старовини, що ставили такі домагання до Отців Вселенських Соборів, нар., на Соборах в Ефезі і Халкедоні. Отці Собору прийняли прихильно його домагання, як про те свідчить офіційний комунікат Президії Собору того дня. Про те свідчить факт, що Отці схвалили декрет Про Східні Католицькі Церкви і в цьому зрівняли права верховного архиєпископа з правами патріярхів, як також уповноважнили Папу установляти нові патріярхати, як зайде цьому потреба. Цей декрет увійшов у нашій Церкві в силу з днем 25 березня 1966 року.

На тій же основі Синод Українських Католицьких Єпископів восени 1969 року схвалив перехід Української Церкви на патріярший устрій і передав всі свої ухвали Папі Павлові VI до затвердження.

Домагання заснувати український Патріярхат не було приємне московським большевикам, ані цілковито від них залежному патріярхові Олексієві. І він наказав своїм обсерваторам на Соборі протестувати перед Курією, бо Москва лякалася, що насильно загнана в катакомби Українська Католицька Церква, об’єднавшись під одним патріярхом, стане великою моральною силою, яка скріпить відпорність поневоленого українського народу. Нам відомі численні КҐБівські мітинги, де комісарі протестували проти намагань «Сліпого» відірвати Україну від Москви. Це свідчить про,важливість проекту.

В письмі Папи подаються такі причини відкинення проєкту Синоду Українських Католицьких Єпископів: канонічні, історичні, духовні й пастирські. Історичні й духовні причини лист не обговорює, а тільки канонічні й пастирські, тому згадаємо про них докладніше.

Читач Папського листа не може позбутись враження, що перша, тобто канонічна причина, є найважнішою. Папа базує своє рішення на існуючім канонічнім праві Східних Церков, до речі, скодифікованім латинськими каноністами, що було проголошене після другої світової війни листом «Клері Санктітаті». Проти цього права гаряче запротестували східні патріярхи зараз після його проголошення і, напевно, якщо б Папа Пій XII був прожив ще кілька років, він був би змінив його основно. Папа Іван XXIII обіцяв це зробити в часі Собору, але скоро помер.

Відомо, що східні Отці піддали його гострій критиці в часі Собору за те, що позбавляло Східні Церкви їх давніх прав, і домагалися його якнайшвидшого відкликання. їх підтримали західні Отці. І, саме, в наслідок тієї критики й підтримки західніх Отців, Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви», що привернув їм всі давні права, якими вони користувалися ще до роздору Церкви в XI сторіччі.

На жаль, їхні права ще й досі не привернені, бо установлена Папою Павлом VI канонічна комісія, до якої належать і деякі українські єпископи, ще й досі не відбула ані одного пленарного засідання, хоч від закінчення Собору вже минуло шість років. Видно, предсідник комісії має наказ не спішитись з приверненням Східним Церквам їх давніх прав, і тому доходить до конфліктів.

7 лютого 1969 року Мелхітський патріярх Максим V Такім написав у цій справі листа до Папи Павла VI, в якому вияснив становище своєї Церкви. Він написав, що права Східних Церков були колись і є сьогодні оспорювані тільки урядниками свящ. Конґр. Східніх Церков, не зважаючи на те, що саме вони вже з свого уряду є покликані ці справи боронити. Канонічне право, на яке завжди і при кожній нагоді покликається ті урядники, – писав патріярх Максим V, – було зібране і встановлене латинниками, які не розуміли, ані не розуміють, ментальности східніх християн.

Вселенський Собор, що діяв під впливом Святого Духа, відновив всі стародавні права Східніх Церков, які згадана Конґреґація обмежила. Патріярх Максим V переконав Папу Павла VI, що політичні та економічні обставини наших часів змушують людей масово еміґрувати в нові країни і там вони продовжають славити Бога способом і в обряді своїх предків, тому держать тісний зв’язок із своїм «Старим Краєм». Чому ж Східна Конґреґація забороняє їм мати свого пастиря, голову своєї Церкви «Старого Краю»? Це роблять православні братя, бо вони не підлягають Східній Конґреґації. Чи католики, які мають Папу за свого спільного Отця, мають бути гіршими від православних? На думку Патріярха Максима V Гакіма всі застарілі і середньовічні норми і погляди, чи історично-ґеографічні поняття, на яких спирається Папська Курія, не повинні мати жодного практичного примінення в наших часах, бо вони анахронічні і не сповняють своєї цілі. Патріярх стверджує факт, що опозиція заскорузлих латинських каноністів та інтерпретаторів права є виявом їх самолюбства та охоти верховодити над східніми християнами. В модерних часах цього не повинно бути.

Це авторитетне ствердженя східнього патріярха має свою велику вагу і для нашої Церкви, що є одною зі Східніх Церков і знаходиться в такому самому положенні. Маємо переконання, що арґументація патрярха Максима V є дуже добрим виясненням слова «аґреґатус», яке дивним дивом зайняло левину частину Папського листа до нашого Верховного Архиєпископа.

Пригадуємо, що Отці Собору в своєму декреті про Східні Церкви вживали такого вислову: «Денебудь буде поставлений єпископ якогось обряду поза межами патріярхальної: території, він по приписам права остається приєднаним /аґреґатус/ до ієрархії патріархату». /§ 7/.

Отож, деякі латинські каноністи і «Toppiбілє дікту» – їх підтримав «надворний кантоніст» Митроролита Сенишина, о. Віктор Поспішіль/, не звертаючи уваги на цілість тексту і дух декрету, випирається, що цей зворот тексту означає, немов би голова Матірної Церкви не мав жадного відношення, ані права до своєї Дочерної Церкви, і нібито це право має тільки Східня Конґреґація.

Що так воно не було і не є, свідчить деклярація Східньої Конґреґації з 23 квітня 1970 року, за якою східні єпископи Дочерних Церков, що діють поза межами патріярших територій, є зобов’язані брати участь у патріярших Синодах з активним і пасивним правом. Їх запрошує сам патріярх, а в часі опорожнення престола патріярший заступник. Що до вибору єпископів Дочерних Церков патріярх предкладає Папі імена трьох кандидатів на опорожнені єпархії, а Папа іменує одного з них.

Ось так Східня Конґреґація під тиском східніх патріярхів відступила із свого твердого становища і видала деклярацію ближчу духові Собору. Ця деклярація відноситься також до Української Церкви, але згадана Конґреґація ще впирається, мовляв, Українська Церква не є патріяршою Церквою, дарма, що саме право дає їй патріярші права, як також згаданий декрет Собору зрівняв права нашого Верховного Архиєпископа з правами східніх патріярхів. І, саме, упертість кард. Фюрстенберґа була причиною, що він виключив нашого Верховного Архиєпископа від іменування кандидатів на двох єпископів ЗСА, а це спричинило гарячі протести мирян, які довели до нечуваних досі демонстрацій, бо миряни не принимають так іменованих єпископів.

На превеликий жаль, старання москалів знайшли дорогу і прихильність до найвищих чинників Римської Курії і вони зачали впливати на українських єпископів, щоб не підтримали митрополита-ісповідника Сліпого. І це їм вдалось осягнути: митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, з Філядельфії, ЗСА, не солідаризувався з рештою українських єпископів та прихилив до своєї опозиційної партій ще двох владик-василіян, Кир А. Горняка з Англії та Кир Йосифа Мартинця з Бразилії. Їх опозиційна акція послужила згаданим чинникам основою до стягнення проекту патріярхату з нарад Собору, мовляв, коли самі українські єпископи ще не дійшли в цій справі до згоди, то хто ж може їх змусити мати свій патріярхат? І так три згадані владики-василіяни викликали внутрішню незгоду в нашій Церкві, що триває до сьогодні, і стали оруддям латинізації в руках преф. Східньої Конґеґації, кард. Фюрстенберґа.

На щастя, два з тих владик, пізнавши свою велику помилку чесно вицофалися з позицій, але завдану шкоду вже не могли направити. Залишився тільки сам митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, помагати «з матері полатану сорочку здіймати», замість ужити талан і свій уряд до її піднесення. Кардинал-префект всіми силами і засобами виступив проти старань наших патріотичних єпископів, а з особливою настирлістю проти рішень Арихиєпископського Синоду, що відбувся в Римі восени 1969 р. і вислав Папі Павлові VI формальне домагання заснувати український патріярхат.

На весні 1971 року верховний архиєпископ Йосиф VII Сліпий одержав від префекта Конґ. Східніх Церков Фюрстенберґа письмо з повідомленням, що Папа Павло VI відкинув домагання Синоду Українських Єпископів в справі заснування патріярхату. Коли ж єпископи, духовенство, миряни, не зважаючи на те, в своїх численних заявах, телеграмах і листах просили Папу Павла VI об’єднати Українську Католицьку Церкву під одним патріярхом, 7 липня 1971 року Папа переслав своє письмо кардиналові Сліпому, якого зміст подаємо на іншому місці цього номеру нашого піpiодика.

2. Які ж причини змусили Папу відкинути просьбу Синоду Українських Єпископів?

Лист Папи написаний по-латині і має напівприватну форму з ноткою особистої приязні Папи до українського Ісповідника-Архиєпископа Сліпого, взагалі, а до Церкви в Україні і її сильних духом мирян, зокрема.

У листі подаються причини, що змусили Папу видати свій неґативний вирок у справі заснування Українсько Патріярхату, «принаймні в цьому часі». Які ж то причини змусили Петрового наслідника відкинути просьбу пастирів «Мовчазної і Мученицької Церкви в Україні», що вже чотири сторіччя несе жертви за ідею єдности Христової Церкви, а тепер мучиться в кігтях безбожного режиму?

Папа, найперше, заявляв, що видав свій вирок на основі студій та опінії «невеличкого гурту Отців Кардиналів», під проводом кард. Йоана Biйo, папського секретаря стану і префекта публічних справ Церкви. І на жадання останнього український верховний архиєпископ поновно та авторитетно представив арґументи Синоду Католицьких Єпископів Українського Обряду.

І після розглянення тієї опінії «гурту Отців Кардиналів» Папа не може прихилитись до просьби Синоду Українських Католицьких Єпископів, хоч особисто має прихильну настанову до їх проекту, і принаймні в цьому часі не може рішитися заснувати український Патріярхат.

Після такого ствердження Папи ніхто не може мати сумніву, що до того «гурту» кардиналів напевно належали кардинали: Євген Тіссеран, Іван Віллебрандс і Максиміліян Фюрстенберґ, і ще кілька менших співробітників, як архиєп. Бріні та Казаролі. Всі вони ведуть розмови про унію Московської Церкви з Римом і за те одержали навіть від патріярха Олексія ордени.

3. Доля наших братів у Совдепії турбує Папу.

У своєму листі Папа турбується, що як би був заснований український патріярхат на нових поселеннях, то український новоіменований патріярх одержав би більші права, як їх мають східні патріярхи за канонічним правом і тому не засновує його, бо лякається великої котраверзії.

Та, одначе, найбільшим арґументом відкинення проекту українського патріярхату є великий ляк Папи за долю українських католиків у катакомбах у царстві «серпа і молота». Як буде установлений український патріярх, – пише Папа, – то він зараз же схоче боронити прав своєї пастви під гнобителями, а через те погіршиться їхня доля. Чи може їх боронити неприсутній патріярх? /тобто з еміґрації/, – питає Папа.

І цей уступ становить пастирську основу відмовного рішення Папи. Відмітимо, що епітет «бідний eміґрантський Верховний Архиєпископ» кілька разів уживав митрополит Сенишин, ЧСВВ, і його каноніст Поспішіль, уживали його архиєпископ Бріні і сам кардинал Фюрстенберґ. Цим епітетом вони хотіли понизити престиж Кардинала-Ісповідника Сліпого, мовляв, чого йому пхатися до Дочерних Церков, хай вертає до своєї Львівської Архиєпархії, а ми вже тут самі без нього дамо собі раду. Правда, Кардинал Сліпий перебуває в Римі, але його єпископи управляють «Мовчазною Церквою» і з ними він є у старому контакті. Папа також не може бути присутнім у Церквах під большевицьким режимом, але ніхто не важиться заперечити, що він має до них право, і в їх імені говорить.

При цій нагоді варто запитати Східню Конґреґацію, що вона вчинила в обороні нашої «Мовчазної Церкви», починаючи від смерти Папи Івана XXIII? Зовсім нічого! Маємо добру основу думати, що вона підтримує екуменічні розмови представників Курії з московськими казьонними єпископами, нпр., кард. Віллебрандс, архєп. Казаролі й інші, які не тільки, що нічого не помогли, але навпаки пошкодили нашим братам «у царстві серпа і молота». Щогірше, Конґреґація не дозволяє єпископові В. Гопкові перейняти свою єпархію в Пряшеві. Кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ, беручи участь в соборі Московської Церкви в Заґорську цього року ані одним словом не запротестували, коли москалі домагалися «уваженення» свого собору у Львові 1946 року, на якому була знищена наша Церква. Це було крайнім опуртунізмом і боягузством. Правдивий Христовий пастир повинен завжди боронити переслідуваних безбожниками християн.

По-друге, хто знає краще обставини і духові потреби українських християн у катакомбах? Українські єпископи, що вийшли з народу, а особливо Ісповідник-Кардинал Сліпий, – чи архиєп. Казаролі, Бріні, або навіть сам кард. Фюрстернберґ, що щойно по своїй номінації на префекта Східньої Конґреґації зачав заниматися «Мовчазного Церквою» в Україні? Всі вони знають дещо про большевиків із книжок, але не розуміють, що Московською Церквою керує не патріярх, але войовничий безбожник Куроєдов, що іменує, переносить і суспендує єпископів, цензурує всі патріярші видання та всі промови митр. Нікодима і патр. Пімена. Ватиканські політики не здають собі справи, що в Московії правдиво християнською не є «казьонна» Цекрва Пімена, але «Мовчазна Церква» в катакомбах, як і Українська Церква. Ця остання в страшною режимові, бо він не може її контролювати.

Єпископи українського обряду просили Папу установити патріярхат в глибокому переконанні, що це об’єднає нашу Церкву, піднесе високо її престиж і скріпить її внутрішню силу, щоб вона ставила більший опір безбожникам, а в діяспорі створила резерву для відродження народу, як прийде слушний час. На предложення «гурту кардиналів» Папа відкинув наше домагання, домагання наших єпископів, хоч запевняв свою любов до нашої Церкви та її сильних духом християн. Папа відмовив їй свою помічі у найважчих для неї часах. Не попадаймо через те у зневіру. Бог нас досвідчає!

Українська помісна Церква мусить заховати свої стародавні традиції та ніколи не перестати змагання до заснування свого патріярхату. Ми переконані, що відмова Папи є тимчасовим непорозумінням, тому не зражуймось, а всіма силами змагаймо до нашої мети. Лист Папи залишиться прикрим епізодом в історії нашої Церкви, де нарід своєю кров’ю дає свідоцтво правді: «Хай усі будуть одне!»

To Our Venerable Brother Joseph of the Holy Roman Church Cardinal Slipyj
Major-Archbishop of Lviv of the Ukrainians

 SUPREME PONTIFF PAUL VI

Our Venerable Brother greetings and Apostolic Benediction

The respect and the greatness of the paternal love which We have for you as well as the difficulties and the importance of the question which you and the other Ukrainian bishops have brought to Us have impelled Us to institute a new and most thorough review of the petition presented by you concerning the establishment of a Ukrainian patriarchate.

Because of this as well as to enable a full examination of the question» Jean Cardinal Villot, Our Secretary of State and Prefect of the Council for the Public Affairs of the Church, requested that you prepare a written report expounding once again all the arguments which in your opinion and that of the other Ukrainian bishops should be considered in reviewing a matter of such great importance.

It was your pleasure to comply with this request and you chose to submit an authoritative exposition together with the opinions of almost all of the Ukrainian bishops.

It seemed to Us, however, that the entire question should be submitted to a detailed examination and study of a small commission of Cardinal Fathers. At a meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on the 22nd day of the past month of June, the members, of this commission explained from every possible angle the conclusions that they arrived at from their examination of the question assigned to them.

Having seriously weighed before the Lord the opinions of the Cardinal Fathers, even though Our own mind was most inclined to accept your petitions, nevertheless, We have come with difficulty once again to the conclusion that it is Impossible, at least at this time, to establish a Ukrainian patriarchate.

There are canonical, historical, spiritual, and pastoral reasons which, due to contemporary circumstances, do not, alas, permit Us to satisfy the wishes and desires of the Ukrainian Catholic hierarchy.

Firstly, it is to be noted that the canonical discipline of the Eastern Churches which now has binding force—and which has also been confirmed by the conciliar decree Orientalium Ecclesiarum and the explanatory note [«Declaratio»] concerning the word «aggregatus» given on the 25th of March 1970—limits the jurisdiction of patriarchs within the boundaries of their own territory. Given the present norms now in force, it is impossible to foresee whether reinterpretetion and accomodation of the Eastern canonical law could bring about certain contemplated changes in the existing canons.

Wherefore, if in these present times a Ukrainian patriarchate were to be erected, this would give sudden birth to a canonical question of an entirely peculiar seriousness. Nonetheless, taking into consideration the sorrowful conditions in which your most noble and to Us most cherished fatherland finds itself at the present time, it would not be a question here of extending the legitimate exercise of patriarchal rights and duties beyond the territory of the patriarchate—a thing which would certainly result in the head of this particular patriarchate being granted greater authority than that which the other patriarchs now enjoy—but it would be rather a recognition of the possession of this kind of rights exclusively beyond the boundaries of the patriarchal territory. By the same token because of reasons which touch Our heart with the greatest grief, it would then follow that this particular patriarch at present would lack the possibility of exercising jurisdiction within the very limits of his own territory. Furthermore, the problems which could arise within the Catholic Church itself may be easily foreseen if such patriarchal jurisdiction, detrimental to other existing canonical jurisdictions, were to be recognized in those territories. In addition, who could prevent other patriarchs from seeking to enjoy the same faculty of extending their own competency beyond the limits of the territory and the prescriptions of canonical laws by which their authority is at present defined? On the other hand, diligent consideration must be given to situations which may result therefrom to Ukrainian Catholics who have been forced to silence thus far for fidelity to their own Faith in countries in which they live but which do not recognize the legitimacy of the Ukrainian Church. Would not the status of those Christian faithful, who at present distinguish themselves by their sincere faith, be rendered more difficult if a new patriarchate were to be erected publicly in foreign lands whose patriarch would openly take upon himself the task of defending their rights and hopes yet could not share their fate and alleviate it by his own presence?

Venerable Brother of Ours, since you know well of Our paternal and loving solicitude toward you and toward the Catholic Church of the Ukrainian Rite and also of Our participation in all the spiritual vicissitudes of this Church, We are full of confidence that you will accept with just evaluation the conclusions which We have now communicated to you.

Communicating this to you, We beseech and pray from Almighty God for you and all your labors a great abundance of heavenly graces and as a token of this We lovingly bestow in the Lord Our Apostolic Benediction upon you, Venerable Brother of Ours, and upon the entire Catholic Church of the Ukrainian Rite, most dear to us.

Given at Rome at Saint Peter’s, the 7th day of July on the Feast of-Saints Cyril and Methodius, 1971, in the ninth year of Our Pontificate.

Pope Paul VI.

Янґставн, 10 березня, 1971
До Високопреосвященного Архиєпископа
Кир Амврозія Сенишина
Митрополита Українців Католиків у ЗСА у Філадельфії, Па.

за посередництвом
Уряду о. Шамбеляна
Лева Адамяка
у Янґставні, Огайо.

Справа: запрошення Блаженнішого Кир Йосифа Кардинала Сліпого до Архиєпархії в цьому 1971 році.

Ваше Високопреосвященство:

Ми, миряни — члени Української Католицької Парохії в Янґставні, довідуємося з часописів, що Верховний Архиєпископ Кир Йосиф прибуде до Канади на відвідини при кінці весни в цьому році.

Ми разом у співпраці з парохіянами наших Церков в Клівленді та Пітсбурзі дуже бажаємо вітати Блаженнішого у наших містах. Ми приступаємо до приготувань величавої візити живучого символа оборони нашої УКЦ в особі Кир Йосифа, щоб тим актом освітлити незламну боротьбу УКЦ і Українського народу проти нечуваного в історії атеїстичного терору і народовбивства у Совєтському Союзі, щоб піднести ім’я Української Церкви й народу в очах Американського середовища, та щоб піднести ентузіазм наших парохіян до нашої Церкви і нашого народу.

Щоб візита Кир Йосифа в Америці була величавою та символічною ознакою нашої гармонійної співпраці і нашої сили, ми, громада Філадельфійської Єпархії, дуже просимо Вашу Ексцеленцію запросити Кир Йосифа до наших парохій.

Офіційні запросини Вашої Ексцеленції та відвідини Блаженнішого по наших парохіях звеличить нашу Церкву не лише по наших громадах і в очах Американської спільноти, але також в очах наших молодших поколінь для слави і єдности нашої Церкви і народу.

Наша Церква завмирає. Наші парохії бідніють. Наша молодь відходить від нашої Церкви і ми станули над берегом пропасти нашого національного і церковного існування. Ми стоїмо над нашою могилою.

Візита Кир Йосифа збудить приспані душі, зелектризує наші збайдужілі громади до повної живучости, та защепить наші душі новим динамізмом до нашого активного існуванням. Розвиток і слава нашої Церкви є також гордістю Вашої Ексцеленції. Ми віримо, що Ваша Ексцеленція використає таку імпозантну нагоду для піднесення духового життя наших парохій.

В імені: УККА – відділ Янґставн
Т-ва СУМА – відділ Янґставн
Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ – відділ Янґставн передаємо і посилаємо це прохання з виявами пошани до Вашого Високопреосвященства
др. Олександер Сидоряк, голова
Володимир Мисів, секретар

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

6 грудня 1970
До їх Святости Папи Павла VI
Ватикан

Ваша Святосте І

Я звертаюся до Вас від імені Української Католицької Церкви. Хоч я не народився українцем, прийняв свячення у Візантійському обряді. Я є Ісусовцем, котрий одержав докторат у східній теології у Понтифікальному Східньому Інституті у Римі і тепер викладаю теологію у Фордгамському університеті. Можливо, в зв’язку з моєю педагогічною діяльністю або через мою ролю як редактора «Діяконії», я дуже занепокоєний станом Української Католицької Церкви.

Шість мільйонів українців, розсіяних по цілому світі, тепер вимагають, щоб Ваша Святість признали їх Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого як Патріярха їхньої старовинної Київо-Галицької Митрополії. Я виголосив багато промов і писав статті для Українських Католицьких слухачів в Америці і Канаді. Я вважаю, що українці-католики повинні бути менше під домінацією Східньої Конгрегації, а повинні користуватися більшою автономією для. того, щоб вони могли й далі існувати і розцвітати в діяспорі і на батьківщині.

Певно, що Верховний Архиєпископ, відповідно до Апостольського листа з 2 червня; 1957, Клері Санктітаті, має те саме право і владу, що й патріярх. 23 грудня 1963 року, Священна Конгрегація для Східніх Церков на питання чи Український Митрополит зі Львова може уважатися як Верховний Архиєпископ, згідно з дефініцією Клері Санктітаті, дала позитивну відповідь.

Декрет II Ватиканського Собору «Про Східні Церкви», опублікований Вашою Святістю 21 листопада 1964 р. – параграфи 7-11, передбачав відновлення патріярхального синоду – як традиційної форми управління, де є патріярхати /і рівнозначно, де є верховні архиєпископати/. Собор навіть висловив велике побажання, щоб були створені нові патріярхати, де в цьому є потреба.

На підставі моїх студій церковної історії, зокрема вивчення розвитку централізації всіх Східніх Церков під Апостольським Престолом і дослідження питання про узурпацію їх традиційних прав і їх форм самоуправи, я переконався, що Українські і Мелхітські Церкви є дві існуючі церкви, які могли б і повинні дістати те, що II Ватиканський Собор принайменше дозволив їм у теорії: а саме, цілковите відновлення патріярхального синоду, як звичайну форму самоврядування. Це включало б, через синод всіх єпископів з патріярхом, у випадку Української Церкви – з Верховним Архиєпископом, встановляти власні закони в тих місцях, що були традиційно признані Апостольським Престолом в першому тисячолітті. Це, на мою думку, також включало б право, щоб такі синоди вибирали своїх єпископів, тим самим покінчити з назначуваннями Апостольського Престола.

Історію римської централізації можна зрозуміти як історичний розвиток, що привів до розуміння одної, католицької, апостольської церкви що є рівнозначне з Римсько-латинським патріярхатом. Коли Папа Іннокентій III, після; Хрестоносних походів завоював стародавні східні міста, як наприклад, Александрію, Константинопіль, Антіохію і Єрусалим то він установляв латинські патріярхати, якими керували латинські прелати. Тому було самозрозумілим, що ці ново-признані патріярхи повинні були одержати призначення від управляючого папи. Але в XVI і XVII столітті, коли деякі православні єпископи з’єдналися з Римом, ця сама ментальність була застосована й до виборів всіх східних католицьких єпископів і патріярхів. У 1588 році Папа Сикст V узалежнив всі провінційні /включно і патріярхальні/ синоди від затвердження Апостольського Престола.

Східня Конґреґація у своєму ставленні до східніх католиків в Америці дотепер ігнорувала особливі обряди і традиції в країні, де є більшість римо-католиків. Найліпший приклад цього є цитат з листа 23 липня 1934 року до єпископа Такача, єпископа Уніятської єпархії у Пітсбурґу. Цей документ був підписаний Люїджі кардиналом Сінцеро, секретарем Східньої Конґреґації, в якому кардинал хотів посилити декрет 1924 року, «Кум Дата Фуеріт» і також подібний декрет 1929 року, який наполягав на встановленні целібату для священиків Східнішого обряду католиків в Америці і Канаді. Свої погляди він пояснював так: «Тому що в США існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість. Тому то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть в розрізу звичаями і традиціями католиків в США, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.» Цей болючий коментар – це документ Конґреґації без найменшого респекту до обряду, якої речником вона являється.

Подібне наставлення виявив теперішній Префект Східної Конґреґації Кард. де Фюрстенберґ, коли 1 грудня 1969 року він заявив Кардиналові Сліпому, що Синод Українських Католицьких Єпископів що відбувся в Римі від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року є недійсним.

II Ватиканський Собор зазначає, що церква це Божий люд, це паломники в пустелі життя, що зустрічаються з Богом під час напружень які можуть бути розв’язані тільки в дусі пошани до своєрідної особливості другої людини і стремління служити ближньому наслідуючи нашого Провідника і Царя Господа Ісуса Христа.

Декрет Східніх Католицьких Церков керується цим основним вченням діянь Святого Духа зважаючи на особливості різних культур і народів, і цим самим толеруючи великі різниці в звичаях, літургіях і формах адміністрації.

І на це я хотів би звернути увагу Вашої Святости, а саме на прагнення українців в Америці і Канаді а також і в цілому світі, здобути більшу автономію в адмініструванні іхньою церквою. Продовжувати керування їхньої Церкви декретами Східньої Конґреґації, це означає кінець існування цієї церкви, або ще гірше, в зв’язку з скандалом для православних і других не-католиків – це означає звести цю прославлену Церкву, яка натерпілася так дуже, виявляючи свою любов до Святішого Отця, Наслідника Христа на землі, до музейного експонату. Це поглибить безодню, яка існує в світі Східніх Церков між римською теорією і існуючою практикою.

Я молюся, щоб у цьому листі не було ніякого тону зарозумілости. Цей лист написаний в дусі молитви і щирости не-українцем щиро заінтересованим, щоб Церква Христа сяяла ще ясніше як провідне світло маяка для всього людства.

Я залишаюся
з глибокою пошаною як Твій син во Христі
о. Джордж Малоні

* * * * * * * * * * * * *

До їх Святости
Павла VI, Патріярха Заходу
Єпископа Риму, Першого поміж Рівними

Ваша Святосте!

Ми, студенти українського походження, в США, звертаємося до Вас в дуже важливій справі, а саме в справі установлення Київсько-Галицького Патріярхату. Українці-католики в Україні і поза межами України, моляться за днем, коли цей радісний момент буде проголошений. Всупереч заявам деяких членів Курії, таке рішення тільки скріпить духа і віру не тільки наших братів-католиків, але також наших братів-православних на Україні. Ми добре усвідомлюємо собі, що Ваша Святість дбає про духові блага повіреного Вам стада, ми одначе обстоюємо думку, що духові блага українських католиків можна найкраще задовольнити встановленням Патріярхату. Цей Патріярхат не тільки служив би приводом церковної єдности, але ми віримо, що коло нього згуртувалися б усі українці, православні, католики і протестанти.

Проте, Ваша Святосте, ми не можемо затаїти обурення і приголомшення з приводу акцій декотрих членів Римської курії в недавньому минулому, а саме Євгена кардинала Тіссерана і Максиміліяна кардинала де і Фюрстенберґа. Ці два мужі образили честь усіх українців, і тому ми тепер вимагаємо їхнього усунення з їх високих постів. Кардинал Церкви, який намагається заперечити честь народу, що найбільше витерпів у найновіші часи за Бога, нижче всякої критики, а коли він ще намагається це робити брехнею, пів-правдою, інсинуаціями, так як зробив кардинал Тіссеран, то це вимагає рішучої акції з боку Вашої Святости.

Вчинків кардинала де Фюрстенберґа, які йдуть у розріз з добром і Східних Церков, яких інтереси він повинен захищати, є забагато, щоб тут їх згадувати. Згадаємо кілька прикладів, щоб ілюструвати, що ця людина цілком некомпетентна, щоб займати свій високий пост. Кардинал де Фюрстенберґ в одній із своїх промов сказав, що асиміляція нашої Української Католицької Церкви в більшу Римо-католицьку Церкву є не тільки невідкличною, але дуже побажаною. Ми цього не бачимо. В ритуальній асиміляції, ми добачуємо відхилення, яке рішуче відкидаємо. Ми домагаємося наших старовинних прав і привілеїв, які датуються 988 роком, а саме автономної внутрішньої структури в нашій Церкві у формі патріярхату, жонатого священства, яке є традиційним у всіх Східніх Церквах, і вимагаємо покінчити з домінацією Священної Конгрегації для Східніх Церков, яка є опанована латинським клером і заступити її синодами Східних Церков. І ще раз, просимо Вашу Святість, установити Київсько-Галицький Патріярхат, який відповідає історичному титулові Митрополита Києва-Галича, що є рівнозначним з Митрополитом усієї Руси /або Рутенії/. Ця назва відповідає Україні а не Росії. Поки це не буде здійснене, багато енергії буде витрачено, яку можна б використати на конструктивну працю нашої Церкви. Це однак не здійсниться поки не встановиться патріярхат, бо ми вважаємо це необхідним для дальшого духового розвитку Української Нації. Ми не припинимо наших зусиль, поки наші домагання не будуть здійснені.

Олег Ільницький
Президент Української Студентської Громади

/Переклад з польського/

Українці, які живуть в діяспорі, стараються про свій Католицький Патріярхат. Також відомо, що ці заходи Ватиканові не до смаку. На тому підложжі, в липні минулого року, прийшло до опублікування листа Кард. Тіссерана, який українська опінія у вільному світі прийняла з великим обуренням. Лист мав приватний характер, але порушував загальні справи; Тіссеран адресував його до одної українки, яка живе в Нью Йорку, а адресатка подала його зміст до преси. Не буду задержуватися над тим, як прийшло до виміни листів, бо це мало другорядне значення. Важне, – що саме Кард. Тіссеран мав до сказання про Українську Католицьку Церкву і про український народ.

/Тут вміщено переклад листа Кард. Тіссерана. Лист всім нам відомий. – Ред./

Здається, що князь Церкви, який займає таке високе становище, та пише листа в справі, яка торкає до живого мільйони людей, повинен був принаймні уважно прочитати текст листа перед покладенням підпису під ним. Бо що це значить – перекладено з англійського оригіналу – «Князі Великої, і Малої і бєлікія Росії?» Останнє, мабуть, має означати Білорусь, а з того вийшов капітальний дивогляд, який компромітує автора. Але ж та ноншалансія посунена надто далеко!

Остаточно, при дуже великій дозі доброї волі, можна здобутися на вирозуміння: може то машинописна ошибка, може це лиш «ляпсус лінґве»? На жаль, лист кожним своїм реченням свідчить про абсолютну іґноранцію Кард. Тіссерана в справах Східньої Европи. А на ці справи нема ані виправдання, ані поблажливості. Історичний матеріял, факти, дати в тому короткому листі є так зі собою помішані, що відомий «гультайський біґос» може видаватися вибагливою стравою. Зле! Бо до тої абсолютної іґноранції доходить ще й зарозуміла певність себе самого і ароґантна інтонація, застосована до народу, про який кардинал знає стільки, що ніщо. А ще гірше, бо повторює шовіністичні російські опінії, які вже давно опрокинені поважними науковими істориками. Коли б царський міністер Валуїв, і славнозвісний історик Іловайський, дожили наших часів, Тіссеран повинен би почуватися дуже добре в їх товаристві. Закиди робимо дуже важкі, отже треба їх солідно умотивувати.

З цього листа виявляється, наче б то назва Великої і Малої Росії була вже в початках християнства. Передусім вже сама назва «Росія» в середньовічному розумінні є великим анахронізмом. А також в пізніших часах аж до XVIII ст. слово Росія /Рассия/ прийнято доперва в часах «петербурзьких», перед тим уживано «Русь», а це не те саме. Середньовічна Русь почала роздрібнюватися дуже скоро, бо вже в XI ст., а понад два століття татарського лихоліття знищили її зовсім. Коли постав московський патріярхат /а не російський, як цього бажає собі Кард. Тіссеран/, про єдність між Києвом, Галичем, Володимиром Волинським з одної сторони, а Москвою, Суздалем, Володимиром над Клязьмою, Угличом з другої сторони – не могло бути вже мови. Те саме можна сказати про Вільно, Ґродно, Новгородок, але, щоби не поширювати проблематики, ограничуюся до української справи.

Лише одне зауваження на марґінесі: коли б Новгород Великий зміг був оборонити свою державну незалежність, найправдоподібніше постав би був ще один східньоевропейський народ, відмінний від Москви. Але це вже зовсім інша проблема.

Тіссеран з цілою повагою приймає антиісторичний поділ на Великоросію і Малоросію, не розуміючи, що це фікція, яку створила петербурзька бюрократія. Звідки постала сама номенклятура? Отже, хтось винайшов, що у Візантії дійсно називали Київську Русь, себто нинішню Україну, Мікра Росія, у протиставленні до північної Русі, яку називано Меґале Росія – Велика Русь. Оба прикметники – мала і велика – не означали ні простору, ні не мали політичного значення, але стосувалися виключно географічної віддаленості.

Пригадаймо собі, що Сіцілія і південна Італія, які були колонізовані дорийчиками, в старині мали назви Великої Греції /для римлян Маґна Ґреція/, що означає далеко віддалена. Тут маємо повну аналогію. Мікра Росія, то була найближча Русь, з якою греки вже від давна мали близькі взаємовідносини воєнні, торговельні і культурні. Знову ж віддалені руські колонії над горішньою Волгою і Окою, то була Мегале Росія з приводу великої віддалі. В інтерпретації імперіяльного Петербурга перевернено первісне значення. Протиставлення – велика і мала – загубило свій географічний змисл, набрало змислу вартостевого. Велика Росія – пануюча, Мала Росія – підлегла. Саме тоді почало кристалізуватися поняття «старшого брата», а відтак ще й провідника всієї слов’янщини.

Назва Україна – за Кард. Тіссераном – появилася лише за гетьмана Мазепи, отже на переломі XVII і XVIII століть і опісля скоро загинула. На як довго «загинула», кардинал не хотів вияснити. Воно ж було, самозрозуміло – інакше! Перший раз слово Україна, в архаїчній формі Оукраїна, зафіксована на письмі київським літописцем, коли 1187 р. оплакував смерть переяславського князя Володимира Глібича: «пішов стогін по Оукраїні…» Наступна згадка, під датою 1187 стосується галицької землі, ще пізніше, з 1213 – Надбужжя.

Нема сумніву, що в той час йшлося про означення пограничних земель, але з бігом часу ця назва обіймала ширші простори. Карти з XVII ст. визначають тою назвою три воєвідства: київське, брацлавське, чернігівське. Пів століття скоріше французький інженер Боплян визначає ці границі майже так само. Але вже у відозвах Богдана Хмельницького читаємо: «Україна, відвічна вітчизна…» – в зовсім виразному значенні.

Що назва, проти запевнень Кардинала Тіссерана, не загинула, маємо аж надто багато доказів. Коли Тарас Шевченко комусь видається підозрілим, бо необ’єктивний, то маємо багато свідків в постатях польських і російських письменників: Мальчевський, Ґощинський, Залєський, Словацький, Ґрабовський, Чайковський, майже все писали про Україну, а рідко про Русь. У Пушкіна: «Тіха украінская ноч», а не малоруская; у Лєрмонтова: «Цвєтущеє степи України – ана променяла»; у Алексея Толстого: «Ти помниш ноч над спящею Украиной» і т.д. Таких прикладів можна навести – цілі копи!

Розуміється, що це ніякі ревеляції, й аж соромно, що треба видвигати такі елементарні інформації, які кожному, хто хоч трошки орієнтується в предметі є відомі, і відповідати на «арґументи» визначного князя Церкви починаючи від історичної і політичної азбуки.

З цього листа виходять несамовиті висновки. Старання утворити український католицький патріярхат уважається за спробу розбиття церковної єдності. Якої єдності? Якої церкви? Коли галицьке духовенство прийняло дефінітивно берестейську унію, тоді московський патріярхат не існував, його зліквідував Петро І. Католицька церква східнього обряду на тих землях ніколи не мала і не могла мати нічого спільного з православною російською ієрархією. Вже саме сполучення православного московського патріярхату і католицької єпархії є скандальним непорозумінням.

Чи лист Кардинала Тіссерана можна уважати за виключно його особисту опінію? То був би найвигідніший вихід із ситуації, – але боюся, що грішу надто великим оптимізмом. Ватикан вже від довшого часу провадить політику дивної кокетерії в сторону можновладців Совєтського Союзу. Почалося це ще за Івана XXIII, таким на перший погляд неважним потягненням, як прийняття на спеціяльній авдієнції товариша Аджубея і подарування вервички донечці Микити Сергієвича.

Опісля прийшли, у відступах кількох років, авдієнції для Підґорного і Ґромика, а передусім привітальний лист з нечуваним змістом Святішого Отця до московського патріярха 1969 року. Так! В п’ятдесяту річницю відновлення патріярхату Павло VI уважав за відповідне заявити, що починаючи з 1919 року, прийшло до морального відродження російського православія і усамостійнення його ієрархії. І тому такі сердечні привітання!

І так почалася сюрреалістична гра, з якою не знати що почати і як до неї пристосуватися. Прямо не міститься в голові, що у Ватикані не орієнтуються, що релігія в Совєтах офіційно дозволена, а в деяких місцевостях і є знаряддям пропаґанди. Славний манастир в Заґорську, до якого навіть часами мають доступ і туристи, є наче виставка, яка має за завдання ошукувати наївних. Таку ж мету має і недавно висвітлюваний фільм про іконографію Рубльова.

Головні представники патріярхату є маріонетками в руках совєтської влади і творять таємницю Полішинеля. Ієрархія є густо переплітана аґентами безпеки /КҐБ/ і провокаторами. Чи таку ієрархію взагалі можна брати до уваги й поважно? Мабуть, можна, і навіть можна робити разом з нею великі надії на майбутнє. А це загадочне майбутнє, розуміється, є стара мрія; навернути всю Росію на католицизм.

І так то затемнена тінь Поссевіна знову паде на замотані справи і пригадує невеселі спомини минулого. Дипломатія Івана Грізного завела Поссевіна в поле, обіцюючи йому все, чого зовсім не думала виконати. Властиво на Поссевіна тяжко валити всі громи: італійського єзуїта з кінця XVI ст. легше зрозуміти і йому простити. Тогочасна Московія для заходу була «терра іґнота», отже легко було зробити помилки. Але Ватикан має за собою вже кількасотлітні досвіди в відношенні до Росії і православія, отже був час вилікуватися із давних оман.

В грудні 1845 р. з’явився був в Римі цар всієї Росії, Микола І, і його прийняв тогочасний папа Григор XVI на спеціяльній авдієнції. Перед тринадцяти роками, як ще не проминув був і рік після програної Листопадового повстання, Григор XVI видав був «бреве» до польських єпископів, в якому засудив був збройні повстання і взивав до послуху державних властей. Відомо, як дуже обурило це тогочасних поляків /«на побитих поляків перший проклін кину» – писав тоді молодий Словацький в «Кордіяні»/.

Опісля, вправді, Папа не раз виявляв незадоволення і журбу з приводу переслідування католиків в Росії. Відвідини Миколи І мали ці справи залагодити і допровадити до порозуміння. Пристрасний оборонець Григора XVI Жан Лякордер, уважав, що «бреве» з 1832 року було тому написане, щоб «приборкати тирана». Кардинал Віземан подає в своїх «Споминах про останніх чотирьох папів» переказ наочного свідка, який бачив Миколу І, як він виходив після закінчення авдієнції. Мав вигляд пригноблений і був упокорений тим, що почув.

Як було, так було, але нам відомі слова, які сказав Папа кілька тижнів після відвідин Миколи І: Серед найбільш радісних подій, які відбулися в часі нашого понтифікату, треба відзначити приїзд до Риму царя Росії. Ми промовили до нього в гідний спосіб наших духовних обов’язків і очікуємо, що цей благородний монарх полагодить всі існуючі труднощі в благородний спосіб.

Минуло 125 років. Наступники Григора XVI якось не діждалися ніяких проявів бажаної «великодушності». Навпаки! Микола І зліквідував унію на забужанських теренах, в міжчасі Олександер III зробив це саме на Підляшші і Холмщині, а Олександер II заборонив всі монаші чини, які були на терені російської займанщини. Знищення греко-католицької Церкви довершили большевики під проводом Сталіна. Коли ж в Римі про це забуто, годиться пригадати енцикліку, видану про цю справу папою Пійом XII 23 грудня 1945 року. Але, від смерти Пія XII багато каламутної води поплинуло в Тибрі.

Все розчислюється на «великодушне» полагодження Москвою справ «існуючих труднощів у приязному дусі». Тому і ці авдієнції для всіх Підґорних і Громиків. Висліди будуть такі ж як і після відвідин Миколи І, значить – ніякі. То не було б таке жахливе, коли б не факт, що за залицяння і пусті обіцянки платиться такими листами як Кардинала Тіссерана. Вимінюється конкретні речі за фікційні. Чудова торгівля!

Тіссеран закинув українцям в діяспорі, що замість поглиблювати релігійне життя, надто віддаються політичним пристрастям. Зрозуміло, що тут грають і політичні і народні пристрасті, бо ж інакше і бути не може. Але лист Кардинала Тіссерана був також написаний із неприхованою політичною пристрастю, в ім’я, очевидно, хоч чітко не зформульованого постуляту: – Не дражнити Росії! Не завертати собі голови Україною! Не хочемо знати про якихсь там українців, бо це нам псує відносини з Москвою і далекосяглі пляни супроти неї.

Вкінці, можна б таке становище і зрозуміти – що не означає морально признати, – коли б за тим можна спостерегти якусь дійсність. Коли хтось хоче виграти в рулетку, кладе на номер, який йому видається найщасливішим. Але тут нема нічого до виграння, лиш все до – програння. Чи старий Кардинал здає собі справу, яку він зробив Церкві шкоду своїм листом? Який його скомпромітував під кожним оглядом, який в заміну нічого не одержав? А вже найбільша компрометація як фахівцеві – прости йому Господи – історії східньоевропейських народів!

Тінь Поссевіна знова впала на Ватикан. Правдоподібно, Ватикан ніяк не зможе зрозуміти, що ціла його східня політика це гра китайських тіней, сюрреалістичний театр, фантазійна фатаморґана. Ні один з виставлених векслів не буде викуплений. І в остаточному висліді то амбітне полювання на російського мастодонта може привести до порушення теперішнього стану посідання.

Не диво, що українська еміґраційна преса голосно протестує і висловлює своє обурення. Але тут і там деяких публіцистів таки троха з того приводу понесло: Так, наприклад, Денис Квітковський-Квітка пригадує в «Українському Слові» /27.XII.1970/ про «улюблених в Ватикані поляків». Ей, чи направду так дуже улюблені? З другої сторони розумію той жаль. Все є зглядне. Коли когось обдерто до нагого, то цей заздрить тому, який бігає в одній сорочині. Але не треба тої нещасної сорочини порівнювати з елегантним фраком. Я запевняю українських публіцистів, що польська католицька Церква в Ватикані ніяк не має фракової ситуації. Якщо це їм стане потіхою…

Неприємні це справи і краще про них не писати б мені. Політичним еміґраціям з країн окупованих комунізмом – не лише українській – можна багато закинути, але мимо своїх гріхів хіба заслужили вони на приязне попертя Петрової Скали, бо в міру своїх сил вони протиставляться владі совєтського Антихриста. А тут постала досить парадоксальна ситуація, властиво не передбачена ні одним з отців Церкви: Добрий пастир жертвує жорстокому вовкові одну із своїх овечок, в надії, що вовк по з’їдженні її негайно приступить до Союзу Веґетаріянців.

Дорогі пастирі! Тільки так дальше, а внедовзі залишитеся без овечок. І так їх тепер що раз то менше.

/Журнал «Культура», Париж, березень 1971. нр. 3/282. стор. 91-99/