Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ostpolitik

Кардинал Сліпий позбавлений прав

«Льо спекйо» ч. 47. неділя, 19 листопада 1972

/Ватикан/ — Цими днями виявилося особливо алярмуюче зближення Ватикану до Совєтської Росії. В римськім «Іль Темпо» надруковано вістку і двадцять чотири години пізніше потверджено Святою Столицею, що кардинал Сліпий, Верховний Архиєпископ українців, Мученик за віру, в’язень совєтів впродовж 18 років у каторжних таборах Сибіру і поза полярним колом, є позбавлений прав у своїй ранзі Голови Української Католицької Церкви, і що сам пост — бодай тимчасово – зліквідовано. Це гостре потягнення подане до відома українським єпископам, розкиненим по цілому світі, /говорить «Іль Темпо»/ листом, підписаним кардиналом Секретарем Стану. Роздумавши над тим 24 години, Ватикан почав дивовижну й нечувану акцію. Він рішучо заперечив існування «листа», кажучи, що тут мова про «писаний документ, підписаний кардиналом Війо, Секретарем Стану, і поданим до відома українським єпископам. Багато не відразу схопило це тонке розрізнення. Інші, хоч і розважали над цим, не вповні збагнули це, навіть по довгій призадумі. В кожному разі письмо кардинала Секретаря Стану, першого авторитету Церкви після Папи, говорить між іншим – зі сильним натиском: «Українська Церква не має жадної понад-єпископської форми юрисдикції за винятком Апостольської Столиці».

Іншими словами, Верховний Архиєпископ Кардинал Сліпий, якраз той, Якого поставлено над іншими єпископами, як Голову Української Церкви, вже більше не має цієї влади.

Українці в Америці, від яких прийшов до Риму англійський переклад листа – /«простіть нам, Еміненціє і Високодостойний Кардинале Війо! Ми хочемо віднестися до документу написаного машиною і підписаного пером і даного до відома українських єпископів, у деяких випадках теж і при помочі послуг поштаря»/ – злагіднили, не фальсифікуючи, гострий вислів Секретаря Стану. Замість виразно вказати на відсутність будь-якої юрисдикції верховного архиєпископа над українськими єпископами, вони висловили це речення менш гострими словами: «Українська Церква не є патріярхатом і не має нікого, хто міг би бути посередником між Нею і папською владою». Як видно, суть є та сама: Українська Церква тратить свою автономію і йде під пряму залежність Риму.

Як постала ця автономія, що її тепер придушено? Українська Церква візантійського обряду злучилася з Римською, визнаючи найвищу владу Папи, 18 жовтня 1596 р. так званим «Актом Унії», проголошеним тодішним Митрополитом Києва Михайлом Рогозою в Бересті. З ним зібралось п’ять єпископів і три архимандрити і Акт був проголошений у присутності представника Папи Климента Восьмого, фльорентійця Іполіта Альдобрандіні. Митрополит Рогоза одержав раніше, а саме 2-го лютого цього ж року, запевнення Климента Восьмого, що верховний архиєпископ Києва «при завершенні унії з Римом» збереже право номінувати єпископів для опорожнених дієцезій.

Папи протягом століть завжди признавали цей привілей, і коли в наслідок переслідувань православних Верховний Архиєпископат українців-католиків перенесено до Львова. Пій Сьомий у 1807 р. потвердив ще раз запевнення Климента VІІІ. Соборовий Декрет ІІ-го Ватиканського Собору про Східні католицькі Церкви зазначує, що «верховний архиєпископ рівняється патріархові». Моту Пропріо «Клері Санктітаті» признає верховному архиєпископові привілей номінувати єпископів у Верховній Архиєпископії, а інший канон дає йому право назначувати представників при Святій Столиці.

Ця структура є – бодай на вигляд – признана й потверджена теперішнім Папою 23-го грудня 1963 p., коли він номінував Митрополита Сліпого «Верховним Архиєпископом» українців. Мученикові Йосифові Сліпому отже була признана ранґа Голови Української: Католицької Церкви під зверхністю Папи. Хоч він і не є патріярхом, але має у великій мірі функції патріярха. Властивості патріярха були проголошені легальними письмами й фактами Павлом VІ-им, який проголошує їх леґальними навіть для некатолицьких патріярхів, так як патріархові Москви. /В день Воскресіння 1965 р. теперішній Папа вислав йому сердечні побажання, поширюючи їх також «на клир і на нарід, що поручені нашій пасторальній опіці» і «тій частині стада Христового, якого ви є Пастирем»/

Українцям католикам – противно, як тим нез’єдиненим — це старинне право нині заперечене. Павло Шостий, коли українці просили його піднести Сліпого до ранґи Патріярха, повідомив їх 7-го липня 1971 р., що «ми були схильні прийняти ваше прохання, але, з болем, ми прийшли до висновку, що неможливо – принаймні під цю пору – створити український патріархат».

Кардинал Сліпий просив своїх вірних приняти покірно також і цей досвід, що відбирає українській Церкві один з її найуспішніших середників пасторальної дії. Між іншим, Йосиф Сліпий – нині кардинал — був першою особою, яку Павло Шостий відвідав зараз по своїм вивищенні на папський трон. Цього ж таки дня, як його вибрано, після обрядових функцій з членами Святої Колеґії та іншими ватиканськими достойниками, новий Папа залишив своє помешкання в цім першім пополудні, щоб вдатись перш за все до помешкання тоді — Митрополита Сліпого. Був це перший жест признання героїчної вірности Української Католицької Церкви Папі; це був вияв вдячности одинадцятьом заарештованим єпископам, з яких десять згинуло у в’язниці або коротко опісля. Тільки особливіша сильна будова спасла Митрополита Сліпого, що пережив температуру 45 ступенів морозу, яка, як він каже: «мені запирало віддих і посилювало биття серця, яке наче б розривалося, але Ісус, Пречиста Діва і деколи собрат недолі завжди приходили мені на поміч».

Отже Папа знає мучеництво українського; народу – який налічує п’ятдесять п’ять мільйонів, але стратив десять через війни, голод і комуністичні переслідування.

Натомість дев’ять років пізніше прийшло найгіркіше розчарування. Їхньої жертви більше не признається. Як її поставлено на вагу супроти користей, які бажалось одержати зі зближення з Совєтським Союзом, більш бажаною стала Москва. В Росії московський патріярхат знищив Українську Католицьку Церкву, змушуючи її стати частиною Російської Православної Церкви. Вона осягнула цю мету актом насилля, вживаючи поліцію і військо. Теперішній патріярх усієї Росії Пімен, зараз по своїй інтронізації проголосив офіційно зникнення Української Церкви. Він це зробив у присутності ватиканського достойника, кардинала Віллібранса. І найбільше болить українців те, що цей визначний кардинал, який був присутній на офіційній ролі на деклярації, що санкціонувала в брутальний спосіб знищення Спільноти українців-католиків, не зложив жадного протесту. Хоч можна б зрозуміти небажання образити публично своїх господарів у великім зборі на совєтській території, все ж залишається таємницею, чому кардинал Віллібранс, повернувшись до Риму, не осудив у будь-який спосіб це плянове знищення однієї Східньої Церкви, яка злучена зі Святою Столицею вірністю «аж до крови». Якщо не належалось йому це зробити, то це дійсно скандальне, що Свята Столиця не почувалась до обов’язку висловити – якщо не протест та принаймні біль, за це що сталося.

Та лишилася Українська Церква поза межами України під зверхністю Верховного Архиєпископа Кардинала Сліпого. Історично доказано, що в такому разі верховний архиєпископ не тратить своїх прав, але має обов’язок задержати з’єдиненим своє стадо, щоб його не проковтнули країни, в яких воно знайшло притулок. В дійсності, вже в давнині, 1682-го p., коли жителі Кипру, вигнані з острова арабським переслідуванням, оселилися поблизу Константинополя, були поставлені під юрисдикцію свого верховного архиєпископа, а не екуменічного Патріярха Константинополя, на території якого вони знаходилися – а він був найбільшим з патріярхів по Папі. По дев’ятнадцяти століттях христіянства таке саме право заперечується українцям, яких засуджують на розсіяння і поступову асиміляцію в інші Церкви, щоб приподобатися Москві. Це природно, що комуністи, а між першими Лільо Спадіні у «Паезе Сера» /це італійська комуністична Газета — заввага перекладача/ цим зраділи.

Але дороги Провидіння – незбагнені. Парадоксально – в часі, коли прийшла вістка, що кардинал Сліпий позбавлений прав – в Римі відбувалися збори групи священиків і світських, які заявили: «Коли Єпископ Риму проголошує Слово Боже і закликає перевести його в діло, вірні є щасливі, що їх будується у вірі, але коли Він, прямо або через деякі органи Курії, проповідує підчинення сильним цього світу, Христіянська Спільнота робить йому братню прислугу, пригадуючи йому, що тільки Ісус є Господом».

На диво, як сам Icуc сказав, часом ці, яких вважають синами темряви є «мудрішими у своїм роді від синів світла». Але це не має вартости за бронзовими воротами Ватикану у хвилині, як монсіньор Касаролі заключає дипломатичні взаємини з комуністами Варшави, у сподіванні заключити їх із Москвою. Росія є потужна, і це вистачає.

З верховним архиєпископом чи проти нього?

Дня 15 червня ц. р. створено в Чікаґо Крайову Раду Українських. Центральних Організацій за Патріярхат УКЦ. Гучні статті на сторінках преси а зокрема щоденника «Америка» навіяли серця непоінформованих надією, що це нарешті буде щось, що розв’яже всі існуючі проблеми нашої церкви та запевнить нам помісність і патріярхат.

В розгарі дискусій «проти» і «за» мало хто звернув увагу на принциповий моральний аспект народин цього новотвору, як також на сумну схожість подій, які заіснували на церковному полі нашої громади на весну 1971 р. У Філядельфії – а тими, які заіснували в Чікаґо на громадсько – партійно-парохіяльному полі тепер. – Так як тоді так і тепер в місяці червні /це було публичною таємницею цілого Чікаґо ще перед основуючими зборами/, знехтовано побажаннями і порадами нашого найвищого рідного церковного Авторитету.

–  І можна б тільки застановитися чий вчинок був більшою провиною супроти цього ж авторитету. На вчинок національно більше або менше індиферентних, на американській землі роджених священиків, для яких єпископська мітра була метою і мрією, та які були під тиском своєго Митрополита і ворожої нам під цю пору Сх. Конґреґації, ще можна старатися знайти оправдання. Але хто і як може знайти оправдання на чікаґівську аферу, якої аранжери «свідомі укр. політичні емігранти» та інтелігенти-професіонали ради подразнених амбіцій та партійних /Конґрес УККА/ чи парохіяльних інтересів не завагались ні на хвилину знехтувати порадами нашого Архипастиря. А вже вершком гіпокризії а то й прямо ароґанції являється речення в заяві новонародженої «організації організацій», що Крайова Рада «включається в змаг за Патріярхат П.У.К.Ц. згідно з визначеними Верховним Блаженством ідеологічними заложеннями та запевняє повну відданість Верховному Блаженству».

–      Ми повинні руководитись моральними принципами, мати респект для дійсного авторитету, довіряти йому та шанувати його у всіх галузях нашого збірного життя.

Почуття респекту й заява пошани чи відданости це є ґраніт, – сила, що цементує нас у нарід із свідомим визнанням одних ідеалів і одних цілей. Бо лиш вища мораль може зберегти нарід у час лихоліть, чи схоронити його цілим у час посилених атак ворога. Лиш моральна сила здібна протиставитися і відстояти нарід в добу вишуканих і науково спрепарованих методів ламання волі людини й збірноти. Повне прив’язання української спільноти до духових і моральних вартостей завдячуємо повному прив’язанню її, принайменше в минулому, до її церкви. Церкву ми звикли поважати як збір вартостей релігійних, коли йдеться про віру, і моральних, коли йдеться про відношення людини до людини, чи громади до громади. Але цієї ґранітної сили моралі тут не виказано, коли «Рада» промовчує її нельояльне ставлення до бажань Верховного Архиєпископа, а в оперті на місцевих владик старається створювати враження льояльности до усіх, чим тільки доказує, що за їхньою паперовою льояльністю снується акція проти волі і бажань Верховного Архиєпископа.

Вибравши першим об’єктом своєї праці фінанси Верховного Архиєпископа «Рада» створила комісію «Патріяршого Фонду», і випрацювала систему збірки грошей по парафіях. Отці парохи повинні що кварталу відсилати гроші до єпископа, а єпископ до Риму. Завданням комісії було б одержувати від збірщиків дублікати збіркових лист, і вести додаткову бухгальтерію цієї акції. Принципово, жадна людина з поза єпархії св. Миколая не може мати застережень до форми і процедури збірки фондів на потреби Верховного Архиєпископа, як це схвалить громада прийнятим на тому терені способом. Не заперечить цього й Верховний Архиєпископ. Одного певного позитиву слід очікувати з цієї акції, іменно, пожвавлення і збільшення збірки фондів для Верховного Архиєпископства. Коли ж того не буде, тоді пощо було реформи, високих назв, благословення єпископа й стільки шуму! А якщо треба, то чи не можна було реформувати збіркової акції без творення «Ради Центральних Організацій», коли йдеться майже про одних і тих самих людей?

Чи часом «Рада» не має своїх других цілей, а справу збірки фондів вживає як певної форми своєї легалізації?

Але факт, що чікаґівська «Рада» починає свою діяльність на збірковому полі, знова ж проти волі і порад Верховного Архиєпископа вказує на те, що маємо до діла з хитрою затією, якої дійсні аранжери скриваться поза плечима часто чесних і доброзичливих та однак наївних людей, яким невідома є безмежність людської підлоти та круті дороги золотоустих інтриґантів.

«Немає нічого тайного, що не стало б явним»

/Мр. 4,22/.

В журналі «За Патріярхат», ч. 4/15/ за грудень 1970 p., в «Коментарі до листа Кардинала Тіссерана» читаємо: «В українській еміграційній пресі появилося вже багато статей і коментарів на згаданий лист.»

Думаю, що ще один написати не пошкодить…, «щоб розкрити його дійсний зміст».

«Зміст і час написання листа вказують на те, що намірялось ним осягнути певні політичні цілі. /Підкреслення автора цього допису/.

«У листі Кардинала Тіссерана взагалі не бракує стверджень, що вказують на те, про що властиво йдеться.»

А щоб деяким нашим «спеціялістам» це дійшло до розуму «про що властиво йдеться», дозволю собі зацитувати ще одне речення з «За Патріярхат», а саме: «що через два десятки років Кардинал Тіссеран був відповідальний за долю нашої Церкви, як секретар Конґреґації для Сх. Церков…»

Прикро цитувати, що «за долю нашої Церкви» був відповідальний тільки Кардинал Тіссеран. Думаю, що не без вини і ми, що своєю наївністю, пасивністю й невідповідно встановленими важностями наших цілей погіршуємо долю церкви й українського народу. Але не місце тепер на самокритику. Наша ціль виявити українському громадянству 20-річну діяльність Кардинала Тіссерана, який дійсно буде колись відповідати за долю українського народу і Христової Церкви серед українського народу.

Залишаємо цитування з «За Патріярхат» і переходимо до цитування іншого журналу, «Осведомительного Бюллетеня» від січня 1951 р.

Перш за все познайомимо вельмишановних читачів з редакційною нотаткою журналу, щоб був ясним дивний заголовок нашої статті, а також, щоб декому просвітилося, що доля нашої Церкви вирішувалася Кардиналом Тіссераном вже 20 років тому, лиш ми про це не знали, бо нас не повідомили.

«Освідомлюючий Бюлетень» ставить собі за мету спомагати освідомленні наших священиків /католицьких священиків, що працюють, серед росіян/ і встановленні між ними зв’язку. Призначений він тільки і особисто для наших священиків і не підлягає, самозрозуміло, поширенні серед посторонніх і передачі бібліотекам.»

Переходимо до першої статті, яка називається «Отчет сьезда» – «Звіт з’їзду».

Що це за з’їзд? Де він відбувся? Коли він відбувся? Хто був присутній? Що на нім обговорювалося і що ухвалили?

Отже, по порядку: 1/ Це був з’їзд католицьких священиків, що працюють серед росіян. 2/ Відбувся він в Римі, в колегії «Руссікум». З/ Відбувся він в днях 22 – 27 листопада 1950 року. 4/ В з’їзді взяли участь 4 єпископи і біля 40 священиків, майже з цілого світу. Як подає «О.Б.», одна четверта всіх учасників були росіяни, решта – і то переважаюча більшість – єзуїти, декілька капуцинів, бенедиктинців та світських священиків.

Після чотироденних реколекцій і після молебня до Св. Духа згаданий з’їзд відкрив вступним словом сам Кардинал Тіссеран, який заявив, що з’їзд після 17-річної перерви уважається відкритим. Він запевнив присутніх з’їзду, що Конґреґація дуже цікавиться з’їздом і очікує від з’їзду висловів побажань і корисних вказівок, до яких Конґреґація поставиться з належною увагою, для покращання спільної праці.

І вже тоді, 20 років тому, Кардинал Тіссеран подав декілька значучих вказівок, а саме: «Нинішня праця серед емігрантів ніяким чином не повинна шкодити майбутній праці в Росії; що треба уникати всього, що може поглибити і розширити рів між Заходом і Сходом, і що конечно треба бути підготовленим до складної праці в Росії» / «О.Б.» ч.1, январь 1951 г./

Бо як подають надію оо. Василіяни в Україні, у своїм посланії, «можливо, що русский народ стане католиками», а ставши католиками «залишить уживати слово «православний», як лишній анахронізм». Що слова «православний» і «Православіє» не є жодний анахронізм, про це довідаємося пізніше. Наразі бачимо з вище наведеного, що праця засиплювання рова між Першим і Третім Римом почалася вже від давна і, як показують останні події, наближається вже до кінця. Як скінчиться ця праця, ще не знаємо, але маємо надію, що скоро побачимо. Але без сумніву бачимо, що Кардинал Тіссеран в цій праці відіграв одну з найважніших роль, тому не буде нам дивно, чому саме він та Кардинали Фюрстенберґ і Віллібрандс отримали від Москви відзначення орденом св. Володимира. Видно, що вони оба добре напрацювалися над засиплюванням рова.

Це наближення між Заходом і Сходом за рахунок українського народу нам нагадує горезвісну сцену з Нового Завіту, в якій Пилат посилав Ісуса Христа до Ірода.

Доля Христової Церкви в Україні подібна до долі Христа: «Від Каяфи до Пилата, від Пилата до Ірода, від Ірода до Пилата, від Пилата на Голготу». І це бачимо на власні очі, як повільним кроком Христова Церква українського народу наближається до Голготи і як лунають голоси: «Розпніть Її! Розпніть Її!», бо «згідно з нашими законами вона мусить вмерти»!

І в цей самий час, коли український народ двигає хрест на свою Голготу, щоб бути розп’ятим між Заходом і Сходом, Захід і Схід взаїмно до себе наближуються.

Як це наближення мало відбутися? Про це вже сказав у своїм рефераті Митрофорний прот. Гречішкін двадцять років тому на вище згаданому з’їзді в «Руссікум», а саме:

«Створювати серед православних напрямки, які ідеологічно наближали б його до католицизму; підтримувати православних в їх боротьбі за чистоту православія і за нероздільно пов’язані з нею католицькі принципи в лоні самої православної Церкви, заставити православних визнати себе католиками.

Ця праця – до католицизму через вірність православію – саме собою розуміється, стає подвійно відповідальною і вимагає від священиків дуже високих якостей, в змислі тактичности, знань, обережности і вміння.»

Тому не дивно, чому ця робота наближення покривається серпанком мовчанки і таємниць. Цих таємниць не можна називати нічим іншим, як тільки «позакулісовою діяльністю» представників двох Римів – Першого і Третього. Відносно Третього Риму, тут треба зазначити, що вже «від часів Філотея /ченця псковського Єлеазархового манастиря за часів великого князя московського Василія III/ аж до тепер розвивається конкретна програма реалізації теорії «Третього Риму» її адептами московського, під кличкою «російського» і «всеросійського імперіялізму». /Порівняй працю проф. В. Гришка, «Історично-правне підґрунтя теорії III Риму», Мюнхен, 1953/.

Щоб обґрунтувати наше твердження, що програма теорії III Риму і далі продовжується, порівнявмо для прикладу уривок з послання Філотея до дяка Мунехіна /3524- р./, яке звучить: “Усі християнські царства у свому кінці, згідно з книгами пророків, зіллються в єдине царство нашого государя, тобто в російське царство. Два Рими пада­ють, третій стоїть, а четвертому не бути…”

В “О.Б.” продовжують говорити таке:

“Дальше Прот. Гречішкін настоює називати свою парафію православ­ною, вселенською і, тільки в дужках, як пояснення, католицькою. Особливо і рішучо він настоює на взірцевім богослуженні. Для успіш­ної праці служби повинні бути, на його думку, вершком досконалости щодо обряду і літургічного життя, а священики навіть своїм зовніш­нім видом повинні бути “настоящими” /дійсними/ руськими “батюшками”, далзкі від всякої вдаваности і штучности.”

“Надзвичайно він строгий до священиків-чужинців, рахуючи їхню участь в літургічній діяльності фатальною помилкою, яка не -може принести нашій справі нічого крім шкоди.”

“Осуджуючи участь священиків чужинців в нашій літургічній діяльності, автор в заключенні висловлює припущення, що і в буду­чій Росії для них навряд чи знайдеться місце.”

В нас діється все навпаки, бо наші пастирі замість обстояти свої права і довести наш обряд до чистоти, а літургічне життя зробити вершком досконалости, їздять до Риму, “щоб дістати квазівки дальшого правління повіреним їм вірними” /як це подає о.С. Якимишин, ЧСВВ, у “Світлі” ч. 11/575/ за листопад 1970 р./

Деякі наші пастирі кплять з нашого обряду і засмічують його ла­тинськими новотворами. Росіяни навпаки, дбають про чистоту свого обряду і в цій їхній цнотливості їм помагають латинники.

Послухаймо звіт о. Фьодора Вількока Т.І. про його працю в Шан- гаю, де він “змінив зовнішний вид храму, надавши йому більш русько­го вигляду, як він поліпшив відношення до руського духовенства і ко­лонії, як він побудував там Колеґію для руських хлопців, як йому вдалося створити в ірляндських сестер школу для 200 дівчат, як він побудував для руських студентів гуртожиток в Шангайському універси­теті й багатьом роздобув стипендії, і як йому вдалося отримати від латинського єпископа для своєї церкви усі права парафії”.

Як бачимо, росіяни здобувають права самі й інші їм помагають. Росіян католиків є багато менше ніж нас, але вони мають свою ціле­спрямованість* Для нас українців навіть Архиєпископський Синод не має прав, щоб рядити Українською Помісною Церквою, як висловився Кардинал Фюрстенберґ свого часу, ані опікуватися вірними україн­ського обряду і дбати про виховання священиків. А навіть якщо і вдасться когось післати до університету закінчити студії, то зараз о. Ректор духовної семінарії запротестує перед о. Ректором університету, або скоренько біжить до найближчої Конґреґації. А ця скликує інші, і після закритих нарад строго засекречено висилають пораду усунути небажаних осіб з університету, як це сталося минуло­го року на Папському Університеті Папи Урбана в Римі. Там, за пора­дою трьох Римських Конґреґацій, усунули трьох українських студентів – докторантів. Трьох Великих проти трьох малих. Боротьба без про­порцій, однак, як заявив секретар згаданого університету, “студен­ти повинні тішитися тим, що не вони є згіршенням, що не можуть вчи­тися, але ті, що не дають вчитися”. З цього приводу пригадався жарт, як комар викликав бика на двобій. Бик по роздумі виклик прий­няв і вигукнув: “Я на двобій готовий!” На це комар відповів: “Дякую за рішучість! Однак я тебе без бою вже переміг, бо коли ти, великий бицю прирівнявся до мене, маленького комаря, то я вже тебе переміг. Бувай здоров!.- і полетів геть. Студентам теж не лишається нічого іншого, як відлетіти геть і усвідомити собі, що ніхто їм не поможе, навіть сам Папа. Вони повинні надіятися на власні сили і на поміч Бога, який не дивиться ні на особи, ні на Конґреґації. На студен­тах повинні навчитися всі українці, що вже час зрозуміти, що тільки власними силами і при Божій помочі ми зможемо збудувати свою будуч- ність. Вже час перестати тужити за минулим. Будучність належить нам, як ми вчасно це зрозуміємо і до цього належно приготовимося.

В суботу 25 листопада, на вище згаданому з’їзді виголосив допо­відь І. М. Посновой на тему: “Сотрудничество мирян co священниками в нашем апостольстве”, про яку редакторка “Католического Листка” заявила: “Взагалі треба сказати, що Католицька Церква в своїм духо­венстві і мирянах ще не готова до воз’єднання. Потрібно б уложити про це меморандум до Святішого Отця”.

Не знати, чи цей меморандум був написаний, чи ні, але можна ду­мати, що бу^ написаний і що мав вплив на горезвісну енцикліку” Папи Пія XII до народів Росії. Це було 20 років тому. Але й сьогодні Рим більше прислухається до голосу росіян ніж до голосу українців, поминувши те, що українці від давен-давна лучилися з католицьким світом тісними зв’язками. Рим канонічною мовчанкою промовчує всі наші засіку ги, мученицьке терпіння і смерть української католицької єрархії 26 років тому, а також мучеництво тисяч вірних в Україні, які своїм життям заплатили за вірність Апостольському Престолові, Христовій Євангелії, та за вірність Христу, а не людям на високих постах, які не є непомильні.

В неділю 26-го листопада було влаштоване прийняття в Руссікум, яке возвеличав своєю присутністю сам кардинал Тіссеран і який дуже жалував, що він не вміє “ґаваріть па-рускі”, хоч дуже бажав навчи­тися, а навіть “паєхать в Рассію”, але на превеликий жаль Перша Світова Війна цьому перешкодила і кардинал мусів “…захищати рід­ну землю потоптану ворогом. І бачучи тепер перед собою зібраних… руських католиків, він нехотячи ставить соб^ запит, чи не хотіло часом Боже Провидіння дати нарешті руському народові можли­вість наблизитися і злучитися з правдивою Церквою…”

Дозволю до останнього висловити свою думку: Не є ціллю творити Церкву задля Церкви і проповідувати цю Церкву як непомильну, доско­налу, філянтропічну установу. Ціллю християн є пізнати живого Бога, Визнати Його за свого Небесного Отця і полюбити Його з^Його Сином- Христом за нас розп’ятим, щоб ми мали життя вічне, та Його Святим Духом, що нас освячує до життя вічного. Кожний християнин, який впізнав Бога і полюбив Його, як свого Отця, повинен виконувати волю Отця, а воля Отця є,ч щоб усі спаслися. Тому кожний християнин повинен^проповідувати Христа розп’ятого-Спасителя людства та вико­нувати Його заповіді: “Любіть один одного так, як Я вас любив.”

Якщо сучасний світ, а християнство зокрема, переживає кризу, то лиш тому, що відкинено принципи Любови, Правди і Свободи, тобто принципи всепрощення, справедливості і пошани до кожної людини без огляду на її становище, бо Бог не дивиться на особу, а на її добрі діла.

А тепер пригляньмося до побажань з’їзду до Східньої Конґреґації, тобто до того, що з’їзд ухвалив і до чого Конґреґація поставилася з належною увагою

«Побажання з’їзду Католицького Духовенства, яке займається росіянами»:

  1. З’їзд уважає за необхідне при праці серед російської еміґрації мати на увазі якнайкраще приготування майбутнього католицького апостольства в самій Росії.
  2. З’їзд просить Свящ. Конґреґацію Східніх Церков порадити католикам, особливо духовенству, більш християнське відношення до росіян-православних.
  3. Вислухавши вичерпну доповідь о. прот. Грічішкіна, з’їзд висловлює наступне:

Доповідь ця є гарна /чудова/ і цінна тим, що поручає в нашій апостольській місії серед росіян пристосовуватися до їхньої психології і національного відчуття /тонкощів/, а через це з’їзд усвідомляє вповні цінність національних принципів в релігійній праці, одночасно з’їзд з вдячністю приймає в сучасних умовах своєї початкової праці необхідну і цінну співпрацю священиків інших національностей. Ці священики, самозрозуміло, повинні добре володіти російською і слов’янськими мовами, знати і любити руско-слов’янський обряд і бути просякнутими його духом благочестя.

  1. Всім є очевидний повільний але постійний поступ підготовлення чоловіків до майбутньої праці в Росії в особах білого і чорного духовенства, але також є надто побажана підтримка властей в підготовленні жіночого елементу до цієї праці в дусі східнього благочестя.

Диякони завжди відігравали важну ролю в руськім обряді і в парафіяльній праці. З’їзд звертає увагу Св. Східній Конґреґації на те, що до цього часу не були приняті заходи для їх підготовлення. Побажано є дозволити добрим мирянам, навіть одруженим, після зовсім недовгого підготовлення висвятити їх в диякони.

  1. З’їзд звертає увагу Св. Східній Конґреґації на те, що новий Східній Кодекс уважає піддияконство як «імпедіментум діріменс» для заключення шлюбу. Так як в російській Церкві часто принято посвячувати в піддиякони юнаків-прислужників /і ця практика продовжується/, то при приняттю їх до католицизму і при мішаних подружжях можуть виникнути ускладнення. Чи не можна цю постанову нового кодексу не застосовувати до росіян?
  2. З’їзд висловлює побажання уділити економічну підтримку тим, хто займається молоддю, як нпр. Інтернатові св. Георгія в Медоні.
  3. З’їзд вважає надто важною справою організацію курсів для релігійного виховання співпрацівників з-поміж російських мирян.
  4. Крім видавничої праці на периферіях пристосованих до місцевих потреб і можливостей, з’їзд признає безумовною необхідністю видавання центрального органу. За змістом він повинен бути доступний читачам середнього рівня, висловлювати католицькі думки і відзеркалювати життя Церкви, а з огляду на особливе зацікавлення російського читача, варто звернути увагу на технічну сторінку, щоб надати виданню притягаючого вигляду. Редактором пропонується о. Станіслава Тишкевича, а його співробітником о. Николая Бока. До адміністративної праці можна було б притягнути інших отців, а також мирян. Відносно фінансів, треба надіятися на передплатників, на добродіїв і на субсидію Св. Конґреґації. Осідком редакції повинен бути Рим, однак не виключається можливість, щоб журнал друкувався в іншім місці, нпр. в Парижі. На початках журнал буде виходити 6 разів в рік в розмірах двох друкованих аркушів /32 стор./.

В справах іншої видавничої діяльності зауважується дійсна потреба в наступних виданнях: а/ катихизис для дітей; б/ брошури, які повинні мати значення не тільки в цьому моменті, але і в майбутній праці в Росії, нпр. життя Церкви в її святих, не тільки західніх, але й східніх взагалі і російських зокрема.

В цілях однозгідної видавничої діяльности потрібний освідомляючий центр, який інформував би про видавничу діяльність на периферії. Таким центром міг би бути центральний орган.

  1. Якщо б було не можливо видавати центральний орган в Европі, то пропонується видавати його в Північній Америці /під керівництвом о. Николая Бока, або когось іншого/.
  2. З’їзд уважає, що є побажаним також, щоб уділити підтримку виданням І. М. Поснової: «Католический Листок» і «Жизнь с Богом».
  3. До того часу, доки буде не можливо поставити на чолі всієї нашої праці одного відповідального провідника, наділеного юрисдикцією, зібрання просить Св. Східню Конґреґацію дозволити російським священикам мати свого постійного прокуратора в Римі, який був би добре обзнайомлений з працею нашого апостольства. Обов’язком прокуратора було б: клопотання перед Св. Престолом за справи священиків, підтримка зв’язку між священиками, видавання інформаційного бюлетеня, який є призначений виключно для наших священиків, переведення запитів поміж поодинокими священиками та повідомлення про це інших і т. п.
  4. Отці, зібрані на з’їзді, висловлюють побажання мати в Конґреґації одного чоловіка, який знав би російську мову, цікавився б зблизька нашими проблемами з метою втримувати живий зв’язок з Св. Конґреґацією і вести частішу переписку.

14. Учасники з’їзду висловлюють просьбу Св. Східній Конґреґації подарувати Єрейський Молитвослов великого і малого формату всім учасникам і тим священикам, які не могли взяти участь у з’їзді, а також інші літургічні книги й видання, згідно з їх потребами.

15. Предсідники з’їзду є переконані, що цей з’їзд виказався дуже корисним і тому висловлює побажання, щоб такі з’їзди відбувалися частіше.

Побажання, які були висловлені з’їздом священиків, своєчасно були переслані до Св. Конґреґації Східніх Церков.

Двоє з цих побажань вже є в дорозі до реалізації: Видання журналу і місіонерські курси для мирян. Журнал буде видаватися як і перед тим в Брюкселі І. М. Посновою, але буде називатися не «Католическим Листком», а «Католическим Вестником», і буде не літографічний, а друкований. Він виходитиме 6 разів в рік в розмірах 32 сторінки. Головним редактором буде о. Станіслав Тишкевич.

Прокуратор ще не іменований і до його номінації у всіх справах, які входять в засяг його обов’язків, звертатися тимчасово до о. Ректора Руссікума.

З вище наведеного можна зробити висновок, що доля України вже давно є перерішена можновладцями цього світу. Те, що розпочав Петро І-ий, а Катерина ІІ-га і московські царі продовжували, продовжують інші вожді і вожденята до нині. Однак не повинні ми забувати, що людина міркує, але Бог кермує, тому варта нарешті взятися до науки і праці, щоб ми навчились так як треба, щоб мудрість в нас була своя, а не позичена в якогось там Вані, чи Джіованні. Навчитися мусимо, що тільки «в своїй хаті своя правда і сила і воля».

Але також мусимо собі усвідомити, що цієї хати ніхто нам не дасть ані не збудує. Мусимо подбати про матеріял і про майстрів самі.

На мою скромну думку нашими учителями були І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, В. Симоненко та багато інших, які вчили любити Правду і які за Правду терпіли, бо знали, що хто полюбить Правду, того Правда визволить.

«Обіймітесь брати мої, молю вас, благаю!» 

Цей заклик одного з найбільших українських пророків основується на заповіді Спасителя роду людського Ісуса Христа: «Любіть один одного так, як я вас полюбив».

Тож нехай для нас законом стане заповідь Христа, а не погрози властьімущих цього світу, які намагаються бути властителями людського життя, тоді коли Джерелом Життя є Бог, перед Яким по нашій смерті станемо на суд. Тоді не буде оправдання, що я не знав, бо я був «кенедієн» чи «амерікен», як це можна нераз почути від наших не тільки світських, а навіть духовних провідників.

Не обвинувачуймо тільки наших ворогів, що вони завинили в нашому нещасті, хоч вони і є найбільш відповідальні за наш розбрат, бо добре випробували, що український народ найкраще нищити яничарами. Через це плекають спеціяльний рід яничарів, щоб доконувати свої пляни «діли і пануй!»

Тож не даймося спровокувати і не станьмо вбивцями своїх братів. Навчімося прощати один одному і співпрацюючи творити нову сім’ю, в якій могли б «помолитися на волі невольничі діти» сторозтерзаного українського народу.

МИКОЛА МИЛУСЬ є одним із тих студентів, якого Отці Василіяни викинули з Духовної Семинарії, а Східня Конґреґація і до сьогодні пильнує своїм бистрим оком, щоб його не висвятити на священика. Микола Милусь працював в бібліотеці Українського Католицького Університету в Римі, однак в місяці серпні 1971 року виїхав до Аргентини /де він належить і де перебуває його мати/, щоб остаточно дізнатися від Кир Андрія Сапеляка чи відбудуться свячення чи ні. Владика відмовляється. В часі, коли такий брак покликань і священиків, Отці Василіяни виганяють семинаристів, а наші владики, живучи в страху перед Східньою Конґреґацією, відмовляються висвячувати тих, яких не бажала Східня Конґреґація. Українське громадянство в Аргентині повинно зареаґувати і запитати владику Кир Андрія для якого народу і якої Церкви він є владикою і чому він відмовляється висвячувати молодця, який має всі дані бути побожним, патріотичним і високообразованим священиком.

Постанови Соборчика священиків у Австралії

Часопис «Церква і Життя», що його видає організація «Просвіта» в Мельборні, Австралія, в 19 числі помістив відомість про наради Соборчика австралійських священиків разом з їхнім владикою преосв. Іваном Прашком і постанови цього Соборчика. Подаємо за цією газетою основні точки постанов цього Соборчика, з огляду на їхню важливість на сучасному етапі змагань до помісности нашої церкви.

Зібрані в днях 21 – 24 серпня цього року отці у першій точці своїх постанов склали заяву повного послуху Голові Вселенської Церкви Папі Павлові VI, Голові Помісної Української Католицької Церкви Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому та його Постійному Синодові та Голові УКЦ в Австралії преосв. Іванові Прашкові.

В другій точці постанов висловлено привітання українському народові на батьківщині, у московських каторгах і в розсіянні сущих, а в третій – привітання недавно прибулому у вільний світ Єпископові Василеві Величковському.

У четвертій точці є привіт нашим православним братам і побажання доброго розвитку їхнього релігійного життя та скріплення їхньої церковної структури під одним проводом. П’ята точка – це привітання усім мирянам, церковному активові й уділення їм Божого благословення. Тут висловлене також і бажання мати на наступному Соборчикові представників мирян, з огляду на їхню важливу ролю в релігійному житті.

У шостій точці висловлюється радість з приводу створення і дії Постійного Синоду УКЦ, а в сьомій підкреслюється конечність і важливість тісної співпраці між ієрархією, священством і мирянством.

Восьма точка звучить так: «Висказуємо наше здивування, жаль і невдоволення, а також такі самі почування наших вірних, до деяких осіб в Римській Курії, а зокрема у Свящ. Конґреґації для Східніх Церков, за їхнє неґативне відношення: до рішень наших архиєп. Синодів, до ідеї українського патріярхату, до ідеї помісности нашої Церкви, за назначування єпископів без жадного порозуміння з Блаж. Верх. Архиєпископом Кир Йосифом і його Постійним Синодом, за підчинення нашої єпархії в Бразилії латинській митрополії. Уважаємо, що все це є спричинене деякими політичними орієнтаціями, а у висліді все це виходить на шкоду Церкві Христовій, на шкоду правдивим екуменічним змаганням, а зокрема на страшну шкоду для нашої переслідуваної церкви в Україні, а також на шкоду нашій церкві по всіх країнах поселення, а рівночасно уважаємо що це противиться рішенням II Ват. Собору і тим священним правам нашої церкви, з якими «ми прийшли до єдности з Ап. Престолом і які були нам ґарантовані Папою Климентом VIII та нераз його наслідниками.»

У висліді ми, священики, а разом з нами наші вірні, часто попадаємо в дуже трудне положення, бо ми слухаємо наших владик під проводом Верх. Архиєпископа, а Свящ. Конґреґація наче уневажнює ті рішення. Тому ми просимо, щоб Священна Конґреґація респектувала права нашої Помісної Церкви та рішення наших Синодів, щоб ми могли спокійно та успішно працювати для добра вірних і для Церкви Христової взагалі.

Точка десята осуджує переслідування наших братів в Україні і закликає вірних до молитов за привернення їм людських прав. Точки п’ятнадцята й шіснадцята займаються вихованням молоді, збереженням української духовости і традицій та потребою поширення священичих кадрів. Точка сімнадцята займається знова ролею мирян у церкві, оцінкою їхньої позитивної праці та розбудовою Церковних Братств й організацій світського апостольства.

Слід ствердити, що це перший єпархіяльний Соборчик у вільному світі, який так ясно і відважно став на становищі оборони прав нашої Церкви і її Голови Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII.

Замилювання очей

Під тиском вірних/мирян/ УКЦеркви наш естаблішмент напише час-до-часу письмо до вищих достойників у Ватикані в справі положення нашої церкви. Воно було б краще писати просити й вимагати у наших таки тут владик, а не в кардиналів із Східньої Конґреґації, щоб вони тиснули на Ватикан із кращим успіхом, але наш УККА уважає за більшу честь для себе контактуватися із людьми на височинах. А коли звідти прийде відповідь – все одно яка, тоді вона зараз на першій стороні союзової преси буде подана із похвалою для себе, мовляв, дивіться, нам відповідають, а з «патріярхальниками» то не хочуть нічого мати спільного.

І так, на письмо УККА, підписане Л. Добрянським, звернено до вже знаного неприхильного нам кард. Фюрстенберґа, префекта Східної Конґреґації, здецидованого противника нашої церкви, прийшла відповідь за два місяці через Апостольського Делегата у Вашінґтоні в лютім ц. р. там Фірстенберґ пише: «Призначення і дія Папської Комісії для перегляду Кодексу Канонічного Права для Східніх Церков не є в компетенції Священної Конґреґації для Східніх Церков».

Такий аргумент подається тільки дітям, або тим, що не думають. Коли комісія для кодексу канонічного права не збирається вже через кілька років і через те гальмує праці інших комісій, а в тім і Сх. Конґреґації, то чому ж отой префект не звернеться до неї із більш чи менш рішучим жаданням зібратися і дати йому потрібні вказівки. Це ж належить до його обов’язків, бо це внутрішня справа самої курії. А може і сам Фірстенберґ радить комісії не збиратися, щоб в міжчасі зміг зламати силу і авторитет УКЦеркви?

Коли архиєпископ Казаролі їхав до Москви на наради, які закінчилися якоюсь домовою між СССР і Ватиканом, то дав відповідь кореспондентам, що його турбує доля римо-католицької церкви в СССР. І ані словечком не згадав про журбу Ватикану за тяжку долю Української /Греко-/ Католицької Церкви і її вірного Римові Клиру та ув’язненого архиєпископа Величковського. Це, зрозуміло, викликало сильне обурення серед вірних цеї Церкви в цілому світі. Не міг тут вже мовчати і УККА. І знов вибрав найлегшу дорогу: написати листа до Державного Секретаря Ватикану, кард. Війо. Прийшла відповідь подібна до відповіді кард. Фірстенберґа; може він її і писав, бо в його руки положена доля УКЦеркви. Цим разом відповідь прийшла через ще нижчі руки, а саме через канцлера кард. Кука в Ню Йорку. І тут точно і коротко написано так: «Високоповажаний Докторе Добрянський! Апостольська Столиця просила мене повідомити Вас, що кардинал Війо отримав Вашого останнього листа відносно жалюгідного положення українців католиків в Совєтськім Союзі. Мене просили запевнити Вас; що ця проблема є під великою увагою Апостольської Столиці, яка слідкує зі сталою увагою за дуже тяжким положенням українців католиків на їх рідних землях».

Подаючи зміст цього листа, «Свобода» із 17 квітня ц.р. дала йому такий наголовок: «Апостольська Столиця висловлює стурбовання положенням українців католиків в Україні».

Хто думаючий вичитає зі змісту листа із Ватикану якесь стурбування? Та ж у листі виразно пишеться, що Ватикан слідкує. А відомо, що різні уряди стало слідкують по різних державах що там діється. Або, що ж нам із римського стурбування, коли вже так хто хоче натягати справу? Ми очікували чинної піддержки Ватикану. Коли і де теперішній Ватикан запротестував проти переслідування нашої церкви у підземелі і проти ув’язнення її владики за виконування священичих обов’язків – не чого іншого. Навпаки преса щораз частіше виносить думку, що нашою церквою торгують, що її вже відписано большевикам, щоб поліпшити долю римо-католицької церкви, чи за якісь інші обіцянки Москви, яких вона ніколи не виконає.

Коли вже люди із проводу УККА не добачають в цих обох листах цинізму ватиканських авторів відповідей, коли не застановляються над їх змістом, то повинні це зробити їхні редактори, які таки повинні щось трохи думати, а не йти сліпо за проводом естаблішменту і замилювати людям очі: Фірстенберґ добрий, але якась там Комісія гальмує його, або, УКЦерква в Україні є під великою постійною увагою Ватикану. До чого це служить, як не до приспання уваги мирян і піддержки внутрішніх неприхильних нашій церковній самоуправі сил!

Участь голови СКВУ, УНС і проче й проче, Й. Лисогора, і чільного В. Фронту, Л. Футали, в бенкеті на честь монс. Стаха, саме в часі демонстрації мирян під будинком В. Фронту, де відбувався бенкет, за відмову приняти єпископське свячення із невластивих рук, як також участь голови УККА, проф. Добрянського, в бенкеті по свячені двох нових владик, яке опротестовували тисячі мирян із цілої Америки, приводить думаючого до переконання, що таки наші головачі підписали перед кількома роками лист до Риму, звернений своїм змістом проти створення патріярхату під проводом Верховного Архиєпископа Й. Сліпого, про що писав у прилюднім запиті д-р. О. Дерій, і на який то запит не було ніякої відповіді.

І ці люди ще мають відвагу взивати нас – Товариствр за Патр. Устрій УКЦеркви – перейти на «громадську базу» вступити до їхньої Церковної Комісії, чи іншими словами – піддатися під їхню юрисдикцію і робити те, що вони там ухвалять.

Упадок проводу УККА і цілого естаблішменту був видний вже з давніших часів, та на жаль не багатьом. Бо лиш через замилювання очей вдалося сучасному проводові УККА лявірувати між двома противними силами внутрі нашої Церкви і коштовними поїздками до Риму й до нічого не зобов’язуючими заявами прикриватися перед очима народу. Це окозамилювання призвело навіть до того, що численні люди, опинившися в опозиції до політики УККА назад вирішили піти в його ряди, щоб там боротися за його покращання. Сьогодні вони вже боряться проти проф. Л. Добрянського через його участь у бенкеті двох новосвячених єпископів, але безуспішно, як це можна було передбачити.

Та на жаль, ця наука УККА як і моральна й матеріяльна піддержка нашого естаблішменту коштує нас забагато. Ми стратили сприятливі обставини й багато нагод які супроводили творення нашого патріярхату кілька літ тому назад.

Як Ватикан намагався навернути Москву /До історії ватикансько-московських стосунків/

/Продовження/

3. Заходи Ватикану приєднати Московську Церкву

Папи другої половини XV ст., Павло II і Сикст IV, робили намагання приєднати московського князя Івана Васильовича до протитурецької Ліґи. Тоді був апробований плян грецького кардинала Виссаріона, щоб подружити князя з Софією, донькою грецького деспота Мореї, Томи Палеолога. Княжну виховав у Римі сам кардинал і сподівався, що вона матиме вплив на свого чоловіка. Вона, одержавши від папи Сикста IV шість тисяч дукатів приданого, виїхала в Москву і всією душею пристала до московського православ’я. Одначе, з того часу московські князі зачали вважати себе спадкоємцями Візантії: вони присвоїли собі емблем цісарів і звичаї грецького двора з коронаційною церемонією включно. Так завдяки папі Сикстові IV і кардиналу Виссаріонові на Московщині зачала народжуватися ідея: «Москва – Третій Рим».

В часах папи Юлія III посол Шлітт вербував для князя Івана IV Лютого вчених і художників у Німеччині. Він говорив цісареві й папі про можливість молитовного єднання Москви з Римом і папа мав намір післати в Москву своїх леґатів та надати Іванові IV титул короля. /Соловьєв, История России, II ст. 665/. Також папа Пій IV пропонував Іванові вислати своїх обсерваторів на Тридентський Собор, але Москва не вірила Заходові. Зараз після цього Іван IV вислав своїх послів до Царгороду, з грамотою до патріярха Йоасафа, разом з двісті соболями вартости двох тисяч золотих і за шість років патріярх дав йому відповідь хризобуллою, де визнав його достойним царського імени, бо… він мав би виводити свій рід від цариці Анни, сестри Василя II, дружини Володимира Великого, як також і тому, що цісар Констянтин Мономах післав був князю Володимирові Мономахові царські відзнаки /Там же, IV /7/ ст. 104/. І так Москва присвоїла собі початок нашої історії, хоч не мала до цього жодного права.

Також папа Пій V хотів приєднати князя Івана до протитурецької Ліґи, а нунцій Руджієрі слав вістки з Варшави про Іванову нехіть супроти протестантів. Ці інформації підтверджували польські єзуїти /Галецький, О., Рим і Східня Европа по Трид. Соборі, Рим, 1955. ст.22-23, по-англ./. Врешті нунцій Портіко одержав доручення поїхати в Москву з листом папи з датою 9 серпня 1570 p., в якому був натяк, що папа не буде противний якби Іван старався про титул короля /Тайнер, А, Монумента Польоніє, II, ст. 748/, але з цих старань нічого не вийшло.

Щойно як польський король Істван Батори притиснув Івана IV до муру і був готовий забрати Новгород Великий і Твер, тоді Іван IV рішився вислати свого посла, Івана Шворіна, до Риму, разом з доручаючим письмом від цісаря Рудольфа II. Іван писав покірно і хитро, в стилі азійської дипломатії, мовляв, папа і християнські володарі повинні йому помогти завести мир з Литвою і Польщею, і щойно тоді він відкриє московські кордони для стосунків з Европою.

Заохочений таким листом папа вислав у Москву свого найздібнішого дипломата, єзуїта Антонія Поссевіно, що мав помирити Івана з Баторим і привести Московську Церкву до єдности з Римом. Людям, що мали вітати Поссевіна, князь дав таку інструкцію: як леґат буде аґресивний і зачне говорити про віру, грецьку чи латинську, скажіть йому: «Я не вчився грамоти й нічого не знаю про віру».

Поссевіно привіз із собою папського листа і книгу актів Собору у Флоренції, радячи князеві все гарненько простудіювати з своїми докторами, бо в тій книзі є любов і мудрість. Він заохочував Івана приєднатись до віри, що її визнає Апостольська Столиця в Римі.

При вітанні з Іваном IV Лютим Поссевіно говорив: «До володіння і багатства, яких у тебе назбиралося чимало; до тієї слави, яку ти набув помиранням своєї держави, – додай ще славу об’єднання з Апостольською вірою і тоді одержиш множество небесного благословення /Поссевіно, А, Московія ет Алія Опера, Коліне, 1587/.

Після довгих та утяжливих розмов Іван Лютий погодився на побут латинських духовних у Москві для обслуги латинських купців, але жадав, щоб московські духовні мали такі самі права в Італії, головно в Венеції. Говорити про церковну єдність не хотів аж доки не буде підписаний мир з Польщею.

В січні 1582 р. Поссевіно довів до замирення, що мало тривати десять років, і після цього мали зачатись розмови на тему церковної єдности. І вже на самому початку Іван сказав, що лякається халепи, бо обидва хвалитимуть свою власну віру.

– Ти володар великий, а я твій смиренний слуга – хитрував Поссевіно – якже я міг би говорити з тобою якимись задирливими словами? Папа Григор XIII, наслідник Петра і Павла, хоче бути з тобою, великим государем, в єдності віри, а між римською і грецькою вірою великої різниці немає. Папа бажає – продовжав Поссевіно – щоб у всьому світі була лиш одна Церква: щоб ми ходили в грецьку, а слов’яни грецької віри йшли б до наших церков. Коли ж у твому краю немає всіх переложених грецьких книг, то в нас є грецькі книги Івана Золотоустого й інших святителів. Ти будеш з папою, цісарем і другими володарями в любові і станеш не тільки на прабатьківській вітчизні в Києві /?! – єзуїти вже тоді дарували москалям Українську Церкву І/, але будеш паном і в Царгороді; папа, цісар і всі володарі допоможуть тобі в тій справі /Соловьев, ІІІ /6/, ст. 671-2/.

На такі багатонадійні слова Іван Лютий сказав: «Я з вами не можу єднатись у вірі: моя віра християнська з древніх літ була caмa для себе, Римська Церква була сама для себе; я народився в християнській вірі і Божою ласкою дійшов до повного росту, а тепер мені вже п’ятдесят років і тому не думаю будь-що зміняти, ані не треба мені більшої держави. Я, маючи свою правдиву християнську віру другої не бажаю».

«Ти кажеш – продовжав Іван Лютий – що ваша римська віра така сама як грецька; а ми держимо віру правдиву, християнську, а не грецьку; грецька є відома з того, що пророк Давид казав: Від Етіопії буде йти її рука до Бога, а Етіопія це все одне, що Візантія; Візантія засіяла християнством, тому й грецька віра є знана. Я ісповідую віру правдиву, християнську; а римська віра не сходиться з нашою в багатьох пунктах, але я про те не говоритиму, щоб не ввійти в спір. Мені за таке велике діло не вільно братися без мого отця і богомольця і митрополита і всього священного собору. Ти, Антонію, хочеш говорити, бо тебе папа прислав і ти сам «піп», тому сміло говориш».

І коли Поссевіна заохочував Івана до дальшої мови, він сказав: «Я не стану говорити про більші справи, щоб тобі не стало ніяково; але запитаю тебе про менші справи: от у тебе стрижена борода, а бороди не вільно стригти не тільки попові, але й мирянинові; ти «піп» римської віри, а стрижеш бороду і скажи мені від кого ти це взяв, від якого навчання?»

Поссевіно вияснив йому, що бороду він не стриже, а бриє, і на те Іван казав: «Говорив мені мій холоп, що їздив у Рим і бачив як папу Григора носять на престолі, а на сандалах в нього є хрест; і от тобі перша різниця між нашою християнською і твоєю римською вірами: в нашій вірі Христів хрест, що є побідою ворогів, ми почитаємо і не випадає носити хреста нижче пояса».

«Папу треба шанувати – переконував Івана Поссевіно – бо він є головою християн, учитель всім народам, наслідник Апостола Петра, Христового намісника. От і ти, великий государ, твій прародич князь Володимир був у Києві; і як нам вас володарів не величати і до ніг не впадати?» І тут Поссевіно низько вклонився Іванові, але цей не дався збити з пантелику й сказав йому:

«Говориш про папу Григора похвальні слова, що він намісник Христа і Апостола Петра. Ти це сам філософуєш, а кажеш, що по заповідям… мене треба шанувати по царському величеству; але всі ж святителі, учні апостолів повинні мати покору, а не виносити себе гордо понад царів, папа – не хмари, а ті, що його носять не ангели; папа Григор не повинен себе уподібняти до Христа й бути його намісником, також Апостола Петра не випадає уподібняти до Христа; котрий папа ходить по христовому навчанню, по переданню апостолів і древніх папів – від Сильвестра до Адріяна – той папа намісник тим папам і апостолам; а котрий папа не живе по апостольському переданню, той папа вовк, а не пастир».

«Чому ти шукав помочі у вовка?» – спитав Поссевіно. У цьому моменті Іван Лютий вхопив до рук свого скипетра-дрючка, яким недавно був убив свого сина, та замахнувся на Поссевіна, але цей не рушився з місця і це привело Івана до спам’ятання. Після двох днів він відкликав свої обидливі слова і так закінчилась унійна акція Поссевіна з Іваном Лютим. І цим разом Москва використала повагу Ватикану для поліпшення свого захитаного положення.

4. Старання новіших панів приєднати Москву.

В новіших часах папи Пій VII говорив з Катериною II, Павлом І та Олександром І, а папа Григор XVI заключив був з царем Николою І дуже куценький конкордат 1847 не зважаючи на те, що він по-варварському знищив 1839 р. Українську Католицьку Церкву. Згаданий конкордат давав деякі полегші латинникам царської держави, особливо його артикули 12, 13 і 21 відносно збільшення прав латинським владикам, але московський уряд ніколи не респектував взятих на себе міжнародніх зобов’язань. І скоро ці стосунки були зірвані Москвою.

В третій четвертині XIX ст. папа Лев XIII, який виробив плян об’єднання всіх слов’ян з Римом, вислав свої ґратуляції царю Олександрові II з нагоди 25-річчя його володіння /12 квітня 1880 р./, а в жовтні того ж року вдалося осягнути згоду царя обсадити спорожнені латинські єпархії та семінарії в Московії. Атентат на царя 13-го березня 1881 р. перервав на якийсь час розмови, бо його син, Олександер III, був під цілковитим впливом фанатичного оберпрокурора Константина Победоносцева, який намагався спаралізувати старання Лева XIII, втокмачуючи в голову свого тупоумного учня, що не Рим, але єдина Москва може об’єднати слов’ян.

В 900-річчя хрещення Київської Русі в Москві відбувалися великі торжества і єп. Штросемаєр з Марбурґу в Славонії, найближчий дорадник папи в справах слов’ян, вислав у Москву таку телеграму: «Маю честь брати участь у ваших торжествах з найсердечнішою радістю. Любов до св. Володимира і св. віра є воскресінням і життям, світлом і славою всього русского народу. Хай Бог благословить Россію і помагав у правдивій вірі з Божою поміччю і християнським геройством сповнити побіч інших завдань, велику місію призначену Богом.»

Нігілізм, комунізм і інші рухи, а головно страх перед політичною ізоляцією, бо саме тоді постав німецько-австрійський-італійський союз, змусили московського царя нав’язати таємні розмови з папою Левом XIII, так що навіть Победоносцев не був утаємничений. Папа монтував союз: Париж-Ватикан-Москва і це поклало основу майбутнього союзу тих держав на переломі XIX і XX ст. Цар вислав до Риму свого здібного дипломата А. П. Ізвольського, що вів таємні переговори а кардиналом Рамполлею. Після докладних студій документів можна прийти до переконання, що оті нещирі розмови ніколи не вийшли поза рямки «великої політики». Москва хотіла здобути політичні концесії, а не думала про єдність з Римом; вона хотіла поправити за всяку ціну свій захитаний престиж у світі.

Жертвою тих переговорів була знову Українська Церква: Ватикан мовчав про знищення Української Церкви, як у 1889 році Москва дуже гучно й торжественно святкувала 50-річчя «добровільного возсоєдиненія» решток Київської митрополії в часах владики Семашка. В «Ль Оссерваторе Романо» з того року немає навіть короткого протесту проти такого варварського насильства, дарма, що таке саме брутальне знищення Холмської єпархії 1874 року було ще свіжим у пам’яті всіх. Що гірше, в наслідок отих розмов усі українські, знищені Москвою єпархії, включно з Холмською, були викреслені з папського шематизму. В наслідок цього були ударемнені старання Митрополита Андрея Шептицького відновити Холмську єпархію 1918 року; апостольський нунцій з Відня, що спочатку ставився до тієї справи прихильно, підо впливом польської ієрархії, покликався на оту мовчанку папського шематизму і заявив митрополитові, що він, нунцій, не може рішати в справі заснування нової єпархії. І так ця єпархія не була відновлена, а в часах «моцарствової Польщі» була зовсім знищена.

Варто згадати, що 1891 року папа Лев XIII був вислав у Москву свого приятеля монаха-домініканця Вінкента Ванутеллі для переведення унійних розмов з передовими мужами. І слідуючого року він опублікував свої спомини, де висловив наївну надію в скору можливість поєднання Московської Церкви з Римом. Свої надії він опер на словах оберпрокурора Победоносцева і сподівався скорого підписання нового конкордату. І, здається, що такий погляд о. Ванутеллі зродив у Ватикані концепцію, що лише через Москву можна буде приєднати всіх слов’ян до церковної єдности. Такий погляд ще подекуди побутує досьогодні.

Та, одначе, такому поглядові спротивився сам Победоносцев, опублікувавши в англійській пресі відвертого листа, яким перекреслив наївні мрії та ілюзії о. Ванутеллі. Він простував його рожеві висновки, заявляючи, що «русский народ ніколи не підчиниться папському авторитетові, бо свобода Русскої Церкви є дорожчою, як усе на світі. Віра русского царя є така сама, як кожного русского мужика, бо він є сином Матері Церкви». Ось віз-і-перевіз Победоносцева.

Усе ж таки цар іменував Ізвольського своїм амбасадором при Ватикані /18 червня 1894 р./, а папа Лев XIII в свому апостольському листі взивав усіх слов’ян, у тому й москалів, змагати до об’єднання з Римом. В листопаді того року Олександер III умер, а його найстарший син Николай II обняв керму держави. Як він трактував унійні заходи свого батька, свідчить факт, що він виміг на болгарському королеві Фердинандові перехрестити свого сина Бориса з латинства на православія і сам був за хресного батька.

Апостольському інтернунцієві Парнассі не вдалося нічого зробити в Москві, хіба одержати згоду царя Николая, щоб холмські українці-католики, біля 200 тисяч, яких 1875 року було насильно загнано в обійми «Матері Русскої Православної Церкви», могли тепер також «добровільно» залишитись при Москві, або перейти на латинський обряд. Вони стали «криптокатоликами» аж до першої світової війни та перейшли страшну долю в часах «моцарствової Польщі». Сталін «подарував» Холмщину польським комуністам і не знаємо нічого докладно про наших холмських братів.

Отож, довгі розмови Московського царя з Ватиканом закінчилися там, де зачалися. Московський царський, а тепер большевицький деспотизм був і є просяклий ненавистю до українців-католиків і ніяк не годився дати їм свободу в межах своєї тюрми народів. Папа св. Пій X зрозумів це і зірвав розмови, давши митрополитові Андреєві патріярші повновласті діяти на терені всієї московської держави.

5. Московська політика Ватикану до Другої Світової Війни

Після першої світової війни папи Венедикт XV і Пій XI, в наслідок просьби переслідуваних єпископів СССР, рятували людей від голодової смерти в 1921/22 pp. і тоді члени папських харитативних організацій увійшли в безпосередній контакт з православними християнами СССР. Ця обставина викликала надію ватиканських дипломатів на скору можливість церковного єднання з православними в недалекій майбутності. Відомо, що й сам Ленін спочатку хотів мати дипломатичні зв’язки з Ватиканом, бо сподівався, що це піднесе престиж його держави закордоном. Одначе, Папа Пій XI, пізнавши большевизм, відмовився визнати Сов. Союз «де юре» з огляду на його варварські переслідування Церкви.

Натомість, папа покликав до життя при своїй Курії окрему «Комісію про Руссія», що в 1925 році була усамостійнена. В її проводі був французький єзуїт, єп. д’Гербіні, і велике число польських єзуїтів. Д’Гербіні 1925/26 р. їздив до СССР і висвятив там потаємно католицьких єпископів на місце розстріляних і засланих на Сибір, але ҐПУ це скоро розшифрувало й вони також були заслані на Сибір.

Найважливішим тереном діяльности «Комісії про Руссія» була Польща, де при єзуїтських манастирях були засновані «місійні школи» для навертання православних українців і білорусів на католицтво. Якими способами і методами навертали оті «місіонери» православних українців Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині, всім добре відомо. Вони переслідували людей і палили та руйнували православні церкви. Таку «місійну акцію» польських шовіністів осудив митрополит Андрей у свому пастирському листі влітку 1938 року.

Вийшло таке, що «Комісія про Руссія» стала осередком плянування акції проти українського православного населення. Нею, очевидно, заінтересувалось ҐПУ, бо хотіло знати, що плянує Ватикан, і тому підсилали своїх довірених аґентів.

Мабуть, найбільш голосною була справа православного священика Дайблера, нащадка німецьких колоністів в Україні. Він добився до самого шефа «Комісії» єп. д’Гербіні, і був іменований секретарем та архіварем «Комісії про Руссія», і з ватиканської території в Римі пересилав свої рапорти до ҐПУ.

Вийшов великий міжнародний скандал, тому папа Пій XI казав єп. д’Гербіні зрезигнувати із свого посту і піти на покуту в манастир, де він, як були чутки, попав у нервову недугу й помер в забутті. Пій XI був ученим світової слави і скоро зрозумів велику небезпеку большевизму вільному світові. Він остеріг західніх християн своєю історичною енциклікою проти комунізму, в якій між іншим писав таке: «Вже в своїй основі комунізм є злим і ніхто не врятує християнської цивілізації і миру співпрацею з комуністами. Хто ж обманює себе пустою надією, цей допомагає до перемоги комунізму в свому краю і такий впаде першою офірою своєї помилки, коли комуністи захоплять владу в свої руки /§58/.

Цієї характеристики комунізму досі ще ніхто не захитав. Захланність червоного сатрапа Сталіна в його намірах знищити західний християнський світ казала йому піти на угоду з Гітлером і так комунізм став спричинником другої світової війни, що кинула все людство в море терпінь і крови.

6. Україна у ватикансько-большевицьких стосунках

З часів Пія XII зайшли великі зміни у ватикансько-большевицьких стосунках. Це подекуди зачалося в часах Івана XXIII, що до всіх людей доброї волі ставився прихильно й по-батьківському, і продовжається за теперішнього папи Павла VI. І який є досі вислід? Большевики скріпили становище комуністичних партій у вільному світі, головно в Італії, та розвинули гігантичну, підривну діяльність у Південній Америці. В заміну вони обіцюють дати деякі полегші латинянам Сов. Союзу і роблять надію, що приведуть свою Церкву до єдности з Петровим Престолом у Римі. І так християнський світ поставлений перед досі небувалим і дивним симбіозом двох противних собі осередків: християнства і безбожництва, сонця і темряви, вогня і води.

І не треба дивуватись, що спочатку червня ц.р. один італійський журнал подав вістку, що в «Руссікумі», тобто на ватиканській території в Римі, большевики влаштувались як у себе дома. При співпраці французького єзуїта, о. Павла Майло, якого тепер називають «червоним папою» і інших достойників, як напр. кардиналів Тіссерана, Віллебрандса, де Фюрстенберґа; ректорів Григоріянського Університету, Орієнтального Інституту та Лятеранського Атенеуму, – їх впливи вже сягають «поза бронзові двері», тобто на самого Папу Павла VI. Журнал подав, що єзуїтські «Екуменічні центри» в різних краях співпрацюють з комуністами і звідти йдуть рапорти до «червоного папи» в Руссікумі, які перебирають три большевицькі духовні, що нібито «студіюють латинський обряд» і пересилають у Москву /Іль Борґезе, 6 червня 1971/»

Ватикансько-большевицькі стосунки заторкують до живої душі наш український народ. За останніх п’ятдесять років Москва пограбувала нашу землю і ввесь наш матеріяльний дорібок, та всіми силами і засобами нищить останню і найважливішу фортецю нашого народу: нашу Церкву, що витворила тисячолітню християнську цивілізацію в Україні.

Знищивши відроджену Українську Православну Церкву після другої світової війни, московський безбожницький уряд казав свому патріярхові започаткувати нищення Української Католицької: Церкви в Західній Україні. Послушний патріярх Алексєй у свому посланні писав до українських католиків: «Заклинаю вас, мої браття, держіть з нами єдність в дусі миру. Порвіть і відкиньте звязки з Ватиканом, бо він своїмидавніми шляхами веде вас у темряву і духову руїну… Спішіть, вертайтесь ув обійми Матері Русскої Церкви і вже скоро святкуватимемо визволення світу від фашизму, джерела агресії і лиха. Є конечно, щоб водночас ви святкували поворот до віри своїх предків до дому батька /?!/ до єдности з нами…»

Як ми досі говорили, Українська Церква в Галичині ніколи не належала до Московської митрополії і тому цей цинічний і нечуваний заклик до масового прозелітизму невиданий в історії християнства. Він став початком кривавого переслідування Української Католицької Церкви безбожниками, що триває досьогодні.

Московська безбожна влада на весні 1946 року зааранжувала «розбійничий собор» у Львові, на якому таємна поліція змусила к. двісті стероризованих священиків зірвати Берестейську Унію та перший раз в історії нашої Церкви підчинити себе Московському патріярхові.

За висловом великого Папи Пія XII «Українська Мовчазна Церква», тобто Церква загнана большевиками у модерні катакомби, стала сумлінням українського народу. Своїм існуванням в катакомбах вона дає народові надію на скорий прихід Божої правди і справедливости. Українська Мовчазна Церква є вогненним стовпом,що веде ввесь народ до кращих часів. Наші мученики та ісповідники день-і-ніч благають Господа скоротити час важкої проби і дозволити на скорий прихід волі. Мовчазна Церква в Україні є Божою Рукою, історичним аксіомом наших релігійно-національних змагань під сучасну пору

* * * * * * *

 

Події останніх років і місяців непокоять уми й серця українських християн в Україні й в розсіянні сущих: московська безбожницька влада запорядила свому патріярхові розгорнути широку екуменічну акцію і втягнути до цього Ватикан, який і досі є ворогом Москви «число 1». Значить, безбожна влада надуживає добру волю Папи Павла VI для закріплення свого становища в світі і для знищення опозиції внутрі.

На початку червня 1971 р. мала місце важлива подія: в Заґорську під Москвою відбувся собор для вибору нового патріярха при співучасті представників східніх патріярхів і від Папи Павла VI /кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ/. І цю нагоду використали москалі для завдання болючого удару Українській Мовчазній Церкві: вони поставили домагання затвердити «розбійничий собор» у Львові 1946 p. І не можемо дивуватись православним орієнталам, що дали на те свою згоду, але дивуємось папським делеґатам, що ніхто з них не відважився запротестувати проти такого нечуваного насилля над Українською Католицькою Церквою. Там же москалі зголосили свої претензії до Української Православної Церкви у вільному світі.

На «розбійничому соборі» в Ефесі 449 р. протестував римський диякон Ілярій одним словом: «Контрадічітур!» – і врятував честь Апостольської Столиці, а два роки згодом Папа Лев І Великий казав відбути новий собор у Халкедоні і на ньому затріюмфувала Христова правда.

Але… але часи зміняються. В часі коли до Заґорська з’їжджались представники вибирати московського патріярха Пімена, префект Конґреґації Східніх Церков, кардинал де Фюрстенберґ, особисто з’явився в помешканні голови Української Церкви, Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, і заборонив йому відбути запляновані відвідини підлеглої йому Канадської митрополії. Ці факти й події насувають підозріння, що деякі достойники Курії зробили таємну угоду з московськими безбожниками для ліквідації Української Католицької Церкви в Україні і в розсіянні. «Факт, що українські люди, організації і церкви вислали тисячі телеграм з протестами до Папи Павла VI» і мимо того кардиналові Сліпому не було дозволено відвідати свою паству на американському континенті, підтверджує здогад, що папі мусіла бути відома акція згаданих достойників проти нашої Церкви; хіба папа вияснить, щобуло інакше.

Мелхітський католицький архиєпископ Ілля Зоґбі недавно писав: «Папи завжди заявляли, що Католицькі Церкви Сходу мають заховувати всі свої права і привілеї. Та, одначе, римські декастерії, на які папи покладаються в забезпеченні цих прав, не є раді патріяршим урядам, що кладуть західний патріярхат, з його центральним престолом у Римі, на рівні з Церквами Константинополя, Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, і послідовно не визнають права за місцевим римським клиром розтягати свій авторитет на оті патріярхальні Церкви Сходу. Покладаючись на універсальний примат свого єпархіяльного єпископа, що є водночас папою, духовенство Римської єпархії приписує собі силу рядити цілим західнім патріярхатом, а через т. зв. «уніятизм» думає взяти на себе відповідальність за всю Божу Церкву»/ Уніятизм та Екуменізм, ст. 13/.

Ці слова видатного орієнтального Отця на Ватиканському Соборі вияснюють нам конфлікт нашого Верховного Архиєпископа з Римською Курією, про який останніми часами часто пише західньоєвропейська й американська преса. Це також вияснює нам відсутність єдности між українськими владиками, як також намагання Курії відтягнути нашу Церкву вільного світу від її материка в Україні всупереч історичному аксіомові, що обидві Церкви втримаються тільки тоді, коли між ними буде найтісніша зв’язь.

Тут-і-там чуємо запити людей: Чому кардинал Сліпий не зрезиґнував з кардинальсва і не виїхав з Риму без дозволу Курії? Це, зовсім певно, він міг був вчинити, але це не помогло б нашій Церкві, а навпаки, зашкодило б нашій Церкві. Ми мусимо залишитись у єдності з Вселенською Церквою; але водночас мусимо скріпити свої ряди і своє внутрішнє положення, щоб так добитись повної помісности; щоб ревні й патріотичні владики, опершись на нашій вірності й тугості, могли вести свою отару до вічного й дочасного щастя; а особливо держати тісний зв’язок з Матірною Церквою в Україні.

Під кінець оцих міркувань наведемо слова митрополита Андрея, написані до Папи Пія XII під кінець серпня 1942 року, де він каже: «Три роки тому Ваша Святість не дав мені ласки Апостольського Благословення, щоб я (був призначений вмерти за добро моєї кошари. Я не натискав у переконанні, що ВашаСвятість краще бачить справи як я. Думаю, що я втратив найкращу і, мабуть, єдину нагоду цього під большевиками; але останні три роки навчили мене,що я не був достойний такої смерти. Тепер розумію, що жертва мойого життя мала б меншу вартість, як молитва дитини. Тому сьогодні прохаю про Благословення для моїх молитов і жертв. Більшу часть моїх жертв я присвячую Вселенській Церкві, а меншу за мою єпархію і мій рідний народ.»

Тhe Fifth Synod and Cardinal Krol`s statement

On Monday, November 15, 1971, His Eminence John Cardinal Krol was interviewed by Mr. Vince Leonard on KYW TV, Channel 3, Philadelphia, Pa.

The following are the statements made by John Cardinal Krol about. His Beatitude Major Archbishop Joseph Slipyj and the Fifth Archiepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Church:

…Actually this [the Synod of the Ukrainian bishops] had nothing to do with the general Synod in Rome. There was a dedication of a church and the Cardinal Slipyj used the occasion — you have to understand he’s had the very … uh… terrible experience, in the…uh… labor camps and the jails. He is seventy or seventy-nine … eighter [sic] years old, I believe. He invited people to the dedication of this church and in the process he says he has convoking the 5th synod… and so he was asked: «Well, when was the first one?»

He says 11 Well, when I got out of jail… You met me», he says «and (?) the bishops.» Actually, the bishops were meeting, and under suggestions of the secretary of state that they form a conference of bishops as we have in the United States, as other groups have. And they—they met at number of occasions for this purpose. Cardinal Slipyj uses the word SOBOR as a Ukrainian word which means an assembly or meeting. New, that can be used in general term. But it was in no sense à canonical synod because he does not have the authority to call one. The bishops who attended were not under any impression that this was a canonical synod. They were simply there to…uh…as bishops of the United States or any other rite, have a conference of their own to discuss common needs and problems.

The Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church wishes to make the following comments about John Cardinal Krol’s statements:

His Eminence John Cardinal Krol’s remark about Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj and the Fifth Archiepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Church are offensive in both tone and content and should not have been made. To speak in such an ironic and caustic manner as Cardinal Krol did about an older Brother in Christ and a Confessor of Faith and to make innuendos about his person, betrays a lack of consideration, tact, and the virtue of charity associated usually with a Prince of the Roman Catholic Church. Cardinal Krol’s statements on this matter made the rest of his interview sound rather hollow and unconvincing. For example, in the portion of the interview immediately preceeding his evaluation of the Fifth Archiepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Church, Cardinal Krol, in speaking about injustice in the world, said that «we must, help people to help themselves,» and that we must «give them a chance to be honorable.» Yet in the same breath the Cardinal denies the Ukrainians their uncontestable right to be themselves, to preserve their spiritual identity, to worship God according to their own customs and traditions. And further: while condemning imperialism Cardinal Krol attempts to force the Ukrainian Catholic Church to accept customs and manners which are completely alien to her and to Eastern Rite Churches in general. The Ukrainian bishops, he says, should hold a conference, not a synod. And his reason for that is simply because «we [i.e. the Latin Rite bishops] have it in the United States.»

We find it quite strange that at one point during his interview Cardinal Krol denied being infallible. «I claim no infallibility,» he said in reference to a question asked by Vince Leonard about attitudes of foreigners toward America. At the same time Cardinal Krol did not hesita to give his opinion of the Synod of the Ukrainian Catholic bishops with the air of a man whose ‘knowledge is limitless and whose authority may not be assailed. Yet by doing so. Cardinal Krol displayed a vincible ignoran of matters which he, a member of the Congregation for Eastern Churches, should be familiar with.

To begin with, Cardinal Krol confused the terms SOBOR and SYNOD and then proceeded to define the former as assembly or meeting. In reality, the term SOBOR, besides its secondary meaning of Cathedral, – corresponds in concept tò the Latin work CONCILIUM—i.e., a gathering of all bishops in the world convened and presided over by the Pope, or a gathering of bishops, clergy, and laity of an Eastern Rite Church convened by her Primate. Thus Cardinal Krol’s assertion that Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj convoked a SOBOR makes no sense at all. Equally misleadi is Cardinal Krol’s statement that Cardinal Slipyj used the word SOBOR to describe the Synod of Ukrainian Catholic Bishops. This assertion has absolutely no basis in reality.

To set the record straight, let us state that there are various kinds of synods: eparchal synods, provincial synods, and in the Eastern Churches in union with Rome—Patriarchal and Archiepiscopal synods. And if Cardinal Krol had at least some good will in this matter, or if he treated the Ukrainian Catholic Church and its members with the same respe1 accorded to them by his illustrious predecessor, the late Cardinal О’Нага then there would have been no misunderstanding.

To the question, since when are the archiepiscopal synods held, Cardinal Slipyj, according to Cardinal Krol, replied, since the time of his arrival in Rome following his Siberian exile. (We are quite certain that His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj did not say «When I got out of jail»—although those are the words attributed to him by Cardinal Krol.) і We urge Cardinal Krol to look into the ANNUARIO PONTIFICIO where he will find, that in December 1933 the Apostolic See confirmed, that the Metropolitan of Kiev-Halych and Archbishop of Lviv, Joseph Slipyj , is the, Major Archbishop of the Ukrainian Catholic Church. And in accordance with the norm of the law, the Major Archbishop or Patriarch of an Eastern Church has the right ot convene an Archiepiscopal Synod. This is set forth on the Decree on Eastern Catholic Churches of Vatican II.

Thus Cardinal Krol is very much mistaken when he asserts that a Major Archbishop does not have the authority to convene a canonical synod and that «the bishops who attended were not under any impression that this was a canonical synod.»

One thing can be stated for certain: Cardinal Krol has no right at all to interfere in the internal affairs of the Ukrainian Catholic Сurch or for that matter, in the affairs of any of the Eastern Rite Churches.

Cardinal Krol obviously knows that in the Eastern Rite Churches in union with Rome a Major Archbishop or Patriarch has the right to nominate and consecrate bishops, and notify the Holy Father of his choice. In the Latin Church, even Cardinal Krol does not have such power.

We feel that His Eminence John Cardinal Krol exhibited a great disrespect for the Major Archbishop of the Ukrainian Catholic Church, or our bishops—members of the synod, and for the entire Ukrainian community.

We hope that in the interest of truth Cardinal Krol will set the ‘ecord straight by apologizing for his remarks.

For the Executive Committee of the Society:

Dr. Zenowij Gill, M.D.
Chairman
35 Pershing Avenue
Trenton, New Jersey 08618

Eva Piddubcheshen
Public Relations
423 W. 118 Street
New York, New York 10027

Roman Lewyckyj
Chairman, Philadelphia Chapter
1004 Oakmont Street
Philadelphia, Pa. 19111

Stephan Procyk,
Editor Za Patriarchat
5219 N. Warnock Street
Philadelphia, Pa. 19141

Julian Holowchak, Director
«The Voice of the Ukrainian Community»
Radio Program WPEN – FM
1531 W. Lindley Avenue
Philadelphia, Pa. 19141

Resolution of patriarchal society said to be ignorant

Rome (NC) – A Vatican source charged that resolutions of the Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church «betray an ignorance of the Catholic religion and of the way the Catholic Church is governed.»

Such ignorance, he continued, «merely reinforces the common belief that the Society for the Promotion of the Patriarchal System is being exploited for political ends by men who have little if any interest in religion.»

The resolutions on which the source commented were passed at a convention of the society, held In New York City earlier in June. Ihe society in seeking the establishment of a Ukrainian-rite patriarchate with Joseph Cardinal Slipyj, 79, head of the Archdiocese of Lvov in the Soviet Union, who now lives in Rome, as patriarch.

The Vatican source said the society’s assertion that there has been a «Vatican-Moscow reapproachment, achieved by the Vatican at the expense of the Ukrainian Catholic Church» is a «bald lie.»

He said the society’s resolution urging a canonical process «to invalidate the consecration of Msgrs. John Stock and Basil Losten» (recently consecrated auxiliary bishops to Ukrainian-rite Archeparch Ambrose Senyshyn of Philadelphia) demonstrates «an ignorance of basic religion.»

The valid ordination of a bishop, he pointed out, cannot be reversed or «invalidated.» An invalid episcopal ordination he continued, can merely be declared such, never «invalidated.»

He said the society’s resolution protesting against «the intrusion by the Congregation for the Eastern-rite Churches into the internal affairs of the Ukrainian Catholic Church» shows that the authors of the resolutions do not understand church administration.

«The Congregation for Eastern Churches is the executive arm of the Holy Father. It carries out what the Holy Father wants. To deny it the right to act in the affairs of the Ukrainian Church is to deny the Pope that right.

(The Catholic Standart Times, July 8, 1971).

To the charges of the anonymous Vatican spokesman, that «The Society for the Promotion of the Patriarchal System is being exploited for political ends by men, who have little if any interest in religion», we reply:

The society is not and cannot be exploited by anyone, since it is an organization with a wide membership of people who are also members of the Ukrainian Catholic Church. As such, the society does not concern itself with «secret diplomacy» as do those, who are behind the Vatican spokesman. Also, it does not negotiate in human suffering nor in souls of millions of faithful. Not the leading activists of the society, but high ranking officials of the Vatican were presented with distinguished awards by the Patriarchy of Moscow, that in unison with the terrorist NKVD helped liquidate the Ukrainian Catholic Church in 1946. The newly elected Patriarch Pimen, after his ordination, with the blessing of the atheistic government of the USSR, and in the presence of a high ranking Vatican dignitary, announced not long ago the cancellation of the Union of Brest-Litovsk of 1596. The Vatican representative Cardinal Willebrands submissively heard out the position of Patriarch Pimen and as of this date we have not heard from the Vatican any form of protest concerning this incident. It is an accepted procedure in diplomatic circles, that when a host does not respect an invited guest, the guest leaves the host’s residence, or his country. Cardinal Willebrands did not react to this, and accepted the insult in the name of the entire Universal Church, which – we believe – he had no right to do as Her official representative. We might add that this occurred at a time approaching the 375th anniversary of this act of union. We may ask then: who is it, that is taking advantage of Vatican dignitaries for his political aims?

The Vatican spokesman delivered a serious charge against the society, questioning the religiousness of the people that stand behind it. We recommend he exhibit more interest in the matter. Let him come to this country and visit our churches on Sundays and other holy days. We assure him that he will see these people in church, and will find that through their offerings many new shrines and schools have been built in the last few years. We advise also that – for a comparison – he visit on any given Sunday morning the churches of Rome, and especially the glorious ancient shrines, for example the Laterance Church. The Vatican spokesman knows, that they glare with emptiness, and were it not for the pilgrims and tourists, who knows if they would not have to be closed. Even the smallest Ukrainian community has its own shrine. When new communities arise, the first common cause is the acquisition of a hours of worship. Let the Vatican spokesman look into the new beautiful housing projects around Rome and count the number of new churches built for the hundreds of thousands of faithful people of the Roman Catholic Church. The tourist’s eye does not see them. To question somebody’s piety is an act, that reveals, a lack of Christian love. Do not judge and you shall not be judged – said Christ.

The Vatican spokesman has allowed himself to stipulate also that the resolutions of the Society for the Patriarchal System betray an ignorance of the Catholic religion and of the way by which the Catholic Church is governed. We do not know for, whom such a lesson was intended. We think that the Vatican spokesman will agree with us, that the Christian Religion is based on the Old and New Testaments, on Church tradition, on the teachings of the Church Fathers of Her priests, and on the dogmas of the Universal Church. In the resolutions there is not even one point, that touches upon Truths of Faith or morals. Therefore, why attack our religiousness? Concerning this point we cannot imagine how one can be a member of the Church and believe the Truths of Faith without knowing them. We allow ourselves to add, that knowledge of Faith is not a monopoly of the Vatican spokesman. They are known to the most humble of the faithful in the Ukrainian Catholic Church. These faithful know very well how the Catholic Church is governed. They also know how the Eastern Churches are governed and how they should be governed. This, however, the Vatican spokesman does not know, or does not wish to know. And herein is the diversion of opinions. We urge the Vatican spokesman, and those that so forthfully quote him in the Ukrainian press, and yet refuse to print the resolutions of the Society to acquaint themselves with the issues and problems facing the concept of autonomy for the Eastern churches, to bring this issue of self-determination into reality, and then lessons in religion would not have to be given to those, who know them all too well.

The statements on the basics of religion presented by the Vatican spokesman leads to the mentioning of the episcopal ordination of the two nominees – auxiliaries of the Philadelphia Archdiocese. Is it possible that the Vatican spokesman is not aware of examples, where episcopal ordinations were proclaimed invalid by the Holy See, in cases where it was proved that the form of the ordination was illegal, where bishops had no right to ordinate, or when nominations were received improperly, (for example, through simony?) Why then bring forth charges that we do not know the basics of religion? With much greater right we can say that the Vatican spokesman is lacking in the knowledge of church history.

To the charge that the society denies the Congregation of Eastern Rite Churches the right to act, we reply: To deny we cannot, because we are not a controlling body. But we can demand, that this Congregation, a surviving remnant of colonial tradition, be abolished – or, at least, it should not engage itself in the affairs of our Church through irresponsible actions. Such an executive arm of the Holy Father should be the Major-Archbishop, or a Patriarch with his Synod. Then the cause of Church unity would be better served than by the Congregation for Eastern Rite Churches. We are in no need of intermediaries, such as the Congregation for Eastern Rite Churches, in dealing with the Holy Father and the government of the Universal Catholic Church. We especially do not need intermediaries who are working with determination against the best interests of both the Ukrainian Catholic Church, and the Universal Catholic Church.

Memorandum

We took into consideration the circumstances in which His Eminence Slipyj and the other Ukrainian bishops turned to the Holy Father with the request for the erection of a Ukrainian Patriarchate.

Despite the very best disposition, the Holy See, having examined the proposal with the greatest attention, was constrained to communicate twice to the Ukrainian prelates that, alas it cannot see the possibility of responding favorably to their supplication.

Considering the delicacy and gravity of the problem, the seriousness of the manifestations of various kinds, the repeated insistence of His Eminence Slipyj, the Holy Father ultimately ordered that the request be placed under a full new examination.

For the purpose of securing a deep study of the question, His Eminence Slipyj was commissioned to ask each Ukrainian bishop to present his opinion on the proposal, to consider whether the proposal should be reconsidered. At the same time, the Cardinal was requested to transmit the replies of the bishops to the Holy See. Some of these come late.

A select commission of Cardinals, after having intensely examined the replies received, as well as, after the examination of the entire question, placed the results of their studies at the disposal of the meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on June 22, 1971.

Taking into consideration the opinions expressed by the prelates, the Holy Father once again came to the conclusion that it is not possible to proceed with the erection of a Ukrainian Patriarchate.

Canonical and spiritual reasons, not to speak of historical ones, do not permit a positive response to the desires of the Catholic Ukrainian Episcopate.

It is necessary above all, to maintain the present clear distinction between «Ius Condendum.» The actual canonical discipline confirmed by the conciliar decree «Orientalum Ecclesiarum» and that of the «Declaration» of March 25, 1970 on the term «Aggregatus» fixed the jurisdiction of the patriarch to his own territory, It is not foreseen that a different orientation will emerge from the revision of the Codex of Oriental Canon Law.

In the absence of appropriate legislation, any exception to this norm could result in the invocation by others of rights for their particular benefit.

Furthermore, the prospect of the institution of the Ukrainian Patriarchate would, at this moment, present a canonical problem of still greater proportions. In fact, because of the sorrowful conditions of the Church in Ukraine, it would not only treat with the extension of the lawful exercise of patriarchal rights and functions, but also with the territory beyond the proper to the Patriarchate. In such instance a Titular would have greater authority than that which is now enjoyed by all other existing patriarchs. It would recognize the exercise of such functions exclusively beyond the confines of the territory itself. In fact, due to the painful situation existing, a Ukrainian Patriarchate would lack the possibility of exercising jurisdiction in his own territory.

Our final consideration is the great repercussions this would have upon Catholic Ukrainians in regions in which political and religious circumstances prohibit the existence of the Ukrainian Catholic Church. Such reactions would endanger the lives of said population. In a public institution of a new Patriarchate v/ere erected, with the titular residence in a foreign country, who took it upon himself to defend their rights and hopes without actual power to defend them and comfort the faithful.

Beside the erection of the Patriarchate we also deal with the convocation of the properly called Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops. (The jurisdiction of the Major Archbishop of Lviv is limited to the territory of his own Province)—foreseen as the convenient solution to meet the needs of the Ukrainian community living outside their own country. At one time it has been stated to the Ukrainian hierarchy in the name and by the commission of Holy Father, that invitations be send to the assembly of Ukrainian prelates, already existing and functioning under the name of «The Conference of the Ukrainian Hierarchy,» to reorganize and if necessary revise statutes under the presidency if His Eminence.

Glory be to Jesus Christ!

Це становище складено від підписаних представників мирянського руху, уповноважених учасниками римських торжеств 30-31 жовтня 1971 р.

д-р Роман Осінчук
єд-р Зиновій Ґіль
д-р Петро Зелений
д-р Василь Маркусь
д-р Петро Біланюк
проф. Мирослав Лабунька
інж.Василь Олеськів
д-р Романа Навроцька
д-р Ева Піддубчишин
Юрій Карпінський

Cardinal Villot`s letter and a memorandum, which were delivered by a special messenger to all the Ukrainian bishops, assembled in Rome, 30th October, 1971.

October 29, 1971

Excellency,

The Holy Father has been informed that the Ukrainian bishops have been called to Rome for the 30-31 of the current month to be present at the blessing of the restored church of SS. Sergius and Bacchus and to unite to discuss some actual and urgent problems.

Due to the great benevolence with which the Holy Father follows the activities of the Ukrainian Church, I have been comissioned to recall certain points of primary importance which are explained in the memorandum which I am permitted to send to Your Excellency.

I take this occasion to express to Your Excellency my sincere respect.

To His Excellency
(Marne of the bishop)
(with enclosure)

Most devotedly,
G. Card. Villot