Ostpolitik

Commentary

The L’Osservatore Romano of January 6, 1972. reports that the Apostolic Exarchate for Ukrainians of the Byzantine rite residing in Brazil has been «elevated to an Eparchy with the title of St. John the Baptist of Curitiba for Ukrainians, rendering it suffragan of the Metropolitan See of Curitiba.»

The same issue of the periodical also reports about the promotion «to the Eparchal See of St. John the Baptist of Curitiba for the Ukrainians, His Excellency Most Reverend Giuseppe Martenez OSBM, titular Bishop of Soldaia and Apostolic Exarch for the Ukrainians in Brazil» and about the promotion «to the titular Episcopal See of Caffa the Reverend Efrem Basilio Krevei, Provincial Superior of the Basilian Order of St. Joséphat In Brazil, appointing him at the same time Coadjutor, with the right of succession, to the Eparch of St. John the Baptist of Curitiba for the Ukrainians.»

The tragic meaning of these appointments for the Ukrainian Catholic Church is clear. The newly created eparchy of Curitiba in Brazil has been, in effect, separated from the Ukrainian Catholic Church and placed under the Jurisdiction of the Latin Archbishop of Curitiba, Brazil. It is obvious that the recent efforts of our hierarchy, (namely the fifth Archiepіscopal Synod of the Ukrainian Catholic Church), to mantain the autonomy and integrity of our Church are being challenged by the Congregation for Eastern Churches. The Latin rite monsignore in Rome are gradually liquidating our Church and incorporating it into the Latin Church. They have chosen the Ukrainian Catholic Church in Brazil as a pilot project for Latinizatіon after their efforts elsewhere met with a dismal failure. The editorial board of the Voice of the Ukrainian Community hopes that our hierarchy united under the leadership of His Beatitude Major Archbishop, Josyf Cardinal Slipyj will take a firm stand in this matter and place the Ukrainian Catholic Eparchy in Brazil under her lawful and legal Jurisdiction, namely that of the Ukrainian Catholic Church.

Vatican Sources reported recently that the Reverend Miroslav Stefan Marusyn has been appointed the new Apostolic Visitator for the Ukrainian

Faithful who reside in Europe and lack a hierarchy. As far as we know, this nomination was also made by the Congregation for Eastern Churches without consultation or consent of the permanent synod of the Ukrainian Catholic Church.

Speech by His Eminency Joseph Cardinal Slipyj Delivered to the Synod of Catholic Bishops in Rome, October 1971

Most holy Father, venerable Presidents, and Brothers:

I am speaking on behalf of the Synod of the Catholic Ukrainian Bishops. First of all I thank you very much for the question placed in the agenda of this Synod about injustice, because today, in favor of all the oppressed who are suffering violence, the discussion of the inflicted offenses itself, provides a great relief. I think I can affirm without exaggeration that nobody ever suffered so much injustice in history as we Ukrainians, both the people and the Church, that is the Southern part of the Soviet Republic of Europe, during the centuries and especially in recent times. Therefore, if injustice is condemned by the Synod of the Bishops, a new hope and encouragement are inculcated in them. But before I touch my theme, I must answer to those very eminent orators who expressed the intention of selling the treasures of the museums in favor of the poor, because this is pertinent to me personally, since I founded quite a few museums. Firstly, even when the poor are involved, a great prudence is to be used. Because poverty, whenever it is connected with brutality, is not to be idealized as complete unhappiness. The poor are inclined to prodigality, and once they have received certain gifts without any work, easily dissipate them. It happens in fact that the poor ask for charity and at the same time smoke luxurious tobacco and drink brandy, etc. This I affirm, because I myself lived for years in extreme poverty, and I saw and observed the poor. Secondly, it must be distinguished between material poverty which must be aided with material help, and spiritual poverty which must be satisfied with spiritual treasures. A poor man must first of all be educated with spiritual and moral goods toward justice. This, however, cannot be obtained without the goods that concern culture, that is the ones which our ancestors created and left after them, and which are transmitted by history. Now then, selling the Vatican museums and the ecclesiastical works of the highest cultural value would be, on the one hand to fill the stomach, and or the other to deprive of nourishment the vacillating spirit. Historical monuments must not become an object of the market, and therefore the sale of the museums would be a very grave crime even against the poor.

The Church, embellished with artistic works, transports the faithful in an ecstasy of devotion and reaches the celestial spaces. In fact, the greatest monuments are in favor of religion. Justly here might be mentioned the words of the Lord Jesus Christ: «it is a grave loss to take from the temples and give to the poor; and yet you will always have the poor, but you will not always have temples. In fact social inequality, because of diverse ability of the intellectual human faculty, will never be removed. Therefore, if I had had the possibility, I would oppose the sale of the papal tiara, which has been made by the Holy Father, even though recognizing the heroic magnanimity and nobility and charity toward the poor.

This concerns the history of the Holy See, which is truly unalienable. Actually, the sale itself of the furniture and other articles of the episcopacy, which was made by some Bishops, is not to be praised, but all these things should be transformed into museums, in order to teach men in the future centuries. And a precious work, produced by our ancestors, would not be lost in the fire.

Some fathers might prefer that I speak of something related to the Orient, because the exotic oriental things attract vehemently the minds of the western fathers. Indeed there are many singular things and worthy of attention even in the Orient in reference to justice. Nevertheless, the situation of today, as we already mentioned, is very sad.

Our mind is primarily occupied with the Catholic church of the Ukrainians, whose condition of today faces the «to be or not to be,» as it has already been explained by other speakers.

During the First World War, Ukraine regained its independence, but after a few years, with the incoming of communism, was occupied by the Soviets. Our church was destroyed in a bloody manner, because all the hierarchy was thrown in prison or driven by force into Orthodoxy. And such a grave offense still triumphs. The Catholic Ukrainians, who had sacrificed mountains of bodies and shed rivers of blood for the Catholic faith and their fidelity to the Holy See, even now are undergoing a very terrible persecution, but what is worse, they are defended by no one. From the beginning of history, I don’t know of any people who have suffered as much as Ukrainians.

They, who were million, because of battles, raids, starvation, and religious persecution, lost ten million people from the beginning of the First World War. The soviet regime since long ago has put an end to our activity, and all our bishops have been suppressed.

Our Catholic faith, prohibited for making any celebration of our liturgy and administering the Sacraments, must descend into the catacombs. Thousands of thousands of faithful, priests and bishops have been thrown in prison and deported to the polar regions of Siberia. Now, however, because of diplomatic negotiations, the Ukrainian Catholics, who as martyrs and confessors suffered so much and so many things, are put aside like fastidious witnesses of past evils.

In recent letters and communications, our faithful lament «why have we suffered so much?» Where is justice to be found? For the ecclesiastic diplomacy, we have been considered a impediment sea. Cardinal Slipyj does not do anything for his church; and what can he do? An intercession was made by the Vatican on behalf of the Latin Catholics, but the six million faithful Ukrainians who have suffered religious persecution have been ignored.

When the Muscovite patriarch, Pimen, in an electoral synod clearly declared that the union of Brest was annulled, not one of the Vatican delegates present protested.

The creation of an Ukrainian Patriarchate, proposed during the second Vatican Council, has been denied. The delegation of the Basilian sisters from Ukraine was not admitted to the general chapter. Bishops and priests are converted to the Latin rite. It is amazing that the Soviets have raised a very high voice against colonialism while they themselves oppress their people. In the synod we also heard about the diabolic manners of exterminating the defeated nations, and about the evils that the Poles have suffered because of the same oppressors. From the bottom of our hearts we must have sympathy for them. And yet, in no way has it been impeded that in the communist and Catholic Poland half a million of Ukrainians have been deprived of their most basic rights, expelled from their domiciles and indeed they cannot even call themselves Ukrainians. «Leben and leben lassen,» to live and let live, it is a supreme law.

Three dioceses of ours in Poland have been without a bishop for 30 years, and not even an auxiliary bishop has been installed; and not one Ukrainian priest has been admitted to this synod.

On the other hand, the Ukrainian Orthodox have four bishops in Poland, and are to receive three more. Therefore our people complain that they lost everything, the rite and the discipline, while the Orthodox have kept everything.

In Czechoslovakia the diocese of Priashiv, which was Ukrainian, has been lost.

One of the most eminent cardinals who reads openly and sincerely that part of the history of our church, has admitted that it is astonishing, that such a people, who have been treated so badly and unjustly, have nevertheless remained Catholic.

And to you, venerable fathers, oriental things are exotic! I put an end to my speech so that the church of the silence may not talk too much. Finally, a powerful voice of the synod has come up in favor and in defense of those who underwent persecution and yet continued to fight between life and death and brought in new strength in order to persevere up to the final victory. «Pereat mundus, maneta iusticia». For let the world perish, but let justice survive.

Події Української Католицької Церкви в чужій пресі

Листи Папських Делегатів до українських єпископів із забороною дискутувати конституцію помісної УКЦеркви викликали найскорішу реакцію в самій Італії, де газета «Іль Темпо» /8 листопада ц.р./ надрукувала свій репортаж на підставі заяв Ватиканського Пресового Бюра. Незадовго журнал «Ло Спеккіо» за 19 листопада вмістив з цієї нагоди довшу прихильну для УКЦеркви статтю автора Джульєльмо Роспілioзі, яку друкуємо в цьому журналі в українському перекладі.

Кореспондент Ройтера, Андрув Тарновскі, помістив 24 листопада ц.р. добру інформативну статтю про змагання УКЦ до помісности в газеті «Вашінґтон Пост» п.н. «Ватикан відкидає українське прохання». З датою 11 листопада католицька газета в Лондоні «Де Таблет» помістила довшу статтю власної редакції про найновіші події в нашій Церкві п.н. «Загроза відірвання». Ця стаття заслуговує на увагу тим, що вірно і без промовчувань відзеркалює усі старання до помісности УКЦеркви у стосунках з Ватиканом.

Найбільше матеріялу у пресових агенціях і в американській пресі появилося з датою 26 листопада, безпосередньо по влаштованій нашим т-вом протестній демонстрації у Вашінґтоні. «Вашінґтон Пост» і «Сандей Стар енд Дейлі Нювс» друкували репортажі з нашої церковної проблематики переважно з поданих панею Евою Піддубчишин джерел, або людьми, яких вона до цієї акції змобілізувала. Крім того тематика нашої Церкви була темою двох /по дві сторінки величиною/ пресових повідомлень аґенції «Реліджес. Нювс Сервіс» в Йю Йорку, де також досить точно і об’єктивно представлено спір УКЦеркви з Ватиканом за помісність.

Католицька преса в Англії також інформує своїх читачів широко про справи нашого змагання до помісности користуючися нашими пресовими повідомленнями. «Католік Геральд», «Таблет», «Істерн Чирч Рев’ю» та «Кризостом» – це видання, які з власного зацікавлення поміщують вірні і неперекручені наші матеріяли.

Отець Володимир Андрушків, голова Братства св. Андрея, відбув декілька інтерв’ю з представниками католицької пресової аґенції, «Ню Йорк Таймс», та «Амеріка», що є органом отців Єзуїтів у ЗСА. «Амеріка» перед тим помістила з власної ініціативи обширну передовицю на теми нашої Церкви.

В світлі тих зібраних відомостей, а також і тих, що до нас не доходять, українське мирянство не може нарікати на мовчанку чужої преси, або на на якісь неокреслені ворожі сили, що завжди українську справу бльокують. Чужа преса говорить про нашу Церкву правду, об’єктивно і виразно. Претенсії можна натомість мати до української преси, а спеціяльно до католицької, яка протягом вісімлітнього інтензивного змагання до помісности УКЦеркви трактувала цю справу холодно спорадичними не завжди об’єктивними повідомленнями та без інтересу. Цілий епізод найновішого зовсім мало дипломатичного листа до наших владик не був в українській пресі як слід відображений, наче б ці справи відносилися до муринської а не української церкви. Це є доказом як глибоко вона /преса/ сидить, прямо чи посередньо, в пазурах ватиканських бюрократів.

Щасливим вийнятком являється тут серія статей проф. Г. Лужницького в щоденнику «Америка» чч. 211, 212, і 213, під наголовком «По їх вчинках пізнаєте їх», яка /серія статей/ своїм об’єктивним підходом до пекучих проблем нашої Церкви внесла багато ясности серед читачів.

Відсіч потрібна!

Патріархальне товариство; стало від певного часу предметом гострої критики декількох організацій і осіб. Вправді, не так предметом критики в нормальному розумінні цього слова, а радше предметом кпин, гулікань, перекручень його цілей, спотворювання його акції і виразної упертої та заїдлої дискредитації. Критикувати товариство можна і треба кожному скільки завгодно. Але у нашому випадку ми критики діяльности майже не маємо, а маємо злобне намагання створити невірний і викривлений образ патріархального товариства і його керівних діячів, щоб принизити насамперед їхню працю, а при тому і їх самих. Як вже стало відомою практикою, — уся праця й акції т-ва скеровані в напрямі реалізації ідей і плянів Верховного Архиєпископа. Акція дискредитації товариства вживається критиками підсобним, посереднім кроком: у головній атаці на Верховного Архиєпископа, бо, як виявляють критичні публікації, до нього адресовані усі найбільш злобні й цинічні виступи.

Відрізняємо дискусію над політикою, цілями, акціями й методами товариства, яка може бути корисною не тільки для дискутуючих сторін, але й для посторонніх читачів, від речей недискусійних, таких, як приписання комусь неіснуючих гріхів, пояснювання явищ у противному від їхнього природнього значення напрямі, або таки просто засипання противника епітетами, злобою або закритими у фальшивому представленні подій негативними висновками. Автори такої критики розраховують на один незаперечний успіх – на те, хто більше наговорить. Або у нашому випадкові — опублікує, бо це культурніше виглядає. Відповідь, або дискусія в цьому випадку дійсно неможлива, що бажаємо продемонструвати прикладом на початку цієї статті.

Противники патріярхального товариства широко /«Америка», «Українське Життя», «Свобода», «Шлях», деякі відомі нам радіопрограми/ розголосили, що т-во вуличними демонстраціями хоче створити патріярхат. На ділі, то товариство демонстраціями бажало в даних часах лиш виявити наглий, негайний і гострий протест проти одної чи другої акції Ватиканських чинників, і то тому демонстраціями, що другі методи протесту виявилися неуспішними, а ще інші не були в той час товариству доступні. Отже, не патріярхат т-во творило на вулиці. Такий факт жахливого перекручення події і їх цілі вказує на дві речі:

Автори цілево і передумано не обдискутували інших метод і акцій т-ва, ані других плянів його дії /неначе вони не існували/, щоб принизити і обіднити т-во і його лідерів в очах читачів до одної лише дії, або зробити їх безвідповідальними.
Автори відмовляючися дискутувати працю т-ва в цілій ширині переконали читачів, що їхніми дійсними намірами була не дискусія про значення праці т-ва, але дорогою виелімінування цілої суми істотних факторів встановлення неґативної опінії про т-во, його лідерів, і що найважніше, посередньо й про Верховного Архиєпископа.

Ця маленька деталь, яку ми коротенько проаналізували, виглядає багатьом самозрозумілого, такою, що над нею не треба дискутувати, але для других, коли вона стане джерелом інформації і довір’я — це маленька траґедія. А сума таких маленьких траґедій – це наша велика траґедія. Це усе наше т.зв. організоване суспільне життя.

Чому?

Не знаємо чому й тому беремось до висвітлення декількох основних точок «дискусії!» і яку у названих вище часописах, і інших, завели пан Т. Лапичак: та пані М. Рудницька, і інші.

Політичний фактор число 1.

Перед у закидах патріархальному рухові політичности веде більшевицька сторона силами підрадянських і сателітних авторів у заінтересуванні пропаґандивно і суспільно виправдати ліквідацію УКЦ в Україні. Не з мотивів релігійних, а чисто політичних, загарбницьких і узурпаторських вони усій праці Верховного Архиєпископа, а при тому і мирянам, послідовно нав’язують політичні цілі ось такі «Суть позиції Ватикану зрозуміти не тяжко. То був крик господаря: мовляв, надто вже виграють уніяти зі своїми політичними плянами. Римська Курія дала зрозуміти, що не потерпить існування в своїй системі якоїсь незалежної організації на чолі з патріярхом. Споконвіку писалась у Ватикані своя історія, писалася для власних потреб «історія» України. В даному разі зіткнулися дві різні «школи» фальсифікаторів – ватіканська i українська буржуазно-націоналістична…»

«Одне слово, Кардинал Тіссеран штовхає і Сліпого і все його оточення на більш реалістичний шлях, бо фікція з Києво-Галицьким патріярхатом, є голим політиканством…»

«Грім з ясного неба, мабуть, менш оглушив би українських буржуазних націоналістів, уніятських єпіскопів і самого Сліпого, ніж лист Кардинала Тіссерана…» /«Людина і світ» ч.1, 1972, С. Даниленко/.

А пані Рудницька цю тему представляє, так: «В дійсності, мирянський рух не має нічого спільного з релігією. Він є наскрізь політичним феноменом і виводиться у прямій лінії від західньо-українського націоналістичного підпілля 30-тих років. Та сама ідеологія, та сама мораль, той самий тип ментальности, та сама фразеологія, ті самі методи…» /«У.Ж., ч. 19/.

Або ще й так: «Мені дуже не подобається, що УКЦерква розполітикована до крайности і то в дусі вузького шовінізму й нетерпимости».

…«Я рішуче засуджую факт, що на церковний терен перенесено методи боротьби з фізичним насильством включно. Мені дуже не подобається співпраця Верховного Архиєпископа з екстремними політичними групами та віддання в їх руки «мирянського руху…» / «У.Ж., ч.20/.

В дискусії над тими становищами хочемо обійтися без зайвих імплікацій, але бажаємо піддати під увагу читачів мотиви дії большевицької сторони, і пані Рудницької. Перша сторона приписує політику церкві на те,щоб легше було її приписати співпрацю з ворогами Рад. Союзу, а з тим оправдати жорстоку її ліквідацію. Вона, больш. сторона, цілево в жадній своїй енунціяції навіть словом не спімне, що це таки була і є церква, інституція духового порядку, об’єднання в справах віри й обряду, дорога спасіння душ. Ця сторона церкви у них не існує і тому нормальної дискусії на цю тему з большевиками не може бути.

Пані Рудницька приписує політику нашій церкві з невідомих нам мотивів, але з нею розумна дискусія може бути тоді, коли вона виявить докази співпраці Верховного Архиєпископа з екстремними групами. Але заки це буде зроблено, то треба насамперед вияснити, чому «співпрацю деяких ієрархів /і то не в справах патріярхату/ з екстремними групами», про що пані Рудницька не сміє не знати пишучи погромні статті, не тільки що промовчано, але й пришито Верховному Архиєпископові. Цікаво чому большевики громлять «епіскопів і Сліпого», а пані Рудницька самого Сліпого?…

Не можемо визбутися враження, що тут йшлося таки про кинення темного світла, а не про дискусію й вияснення таких відношень компетентних чинників, як єпископи, другі високі духовні чинники, ватиканські бюроктати, пані Рудницька, Верховний Архиєпископ та інші. Мало того, большевики і пані Рудницька, однаково цілево оминають аспекти духовий, релігійний, обрядовий, пасторальний, конституційний, канонічний і історичний, а обоє трактують церкву виключно як одну функцію політичної сфери. Пані Рудницька, коли бажала б, мала багато нагод протестувати проти вмішування політики до церкви, аналізуючи дію СКВУ, УККА, чи навіть газети «Свобода», але вона того не зробила. Вважала, що ніде тих влізливих політичних моментів не було, лиш у Верховного Архиєпископа, і рішила,так як большевики, почати руйнувати його на тому тлі.

Політичний фактор число 2.

У своїй газеті і в своїй статті п.н. «Про правильний шлях боротьби» пан Лапичак цитує «Америку», що патріярхальне товариство — це «двійкарська демаґоґія», і там же подає, що «Координаційний Комітет Товариства за Партіярхат» є під впливом бандерівців, а «Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ» є під впливом двійкарів», і вони взаємно підставляють собі ноги.

А пані Рудницька додає питання: «Чи за його /проф. Маркуся/ руїнницькою роботою як публіциста і церковного діяча, за його подвійною бухгалтерією та методами дискусії стоїть його партія? /Щоб не було непорозуміння – Маркусь «двійкар»/».

Коли б ми мали поважну дискусію з поважними людьми, то ми просили б їх не так свобідно поводитися з їхніми твердженнями, прикладами і поглядами, а більше сконцентруватися на доказах. Ось тут, замість того, щоб без надуми приліпити комусь партійництво /а це читачі популярно розуміють як найогиднішу методу суспільного поступування/, треба було б відповісти на питання «чому» і подати докази. Такі докази можуть бути, і з ними обов’язково треба було б ознайомити громадянство. Їх можна мати або у формі свідчень членів, управ т-ва за останніх кілька років, або у формі письмових тверджень, протоколів або звітів із праці товариства, де було б доказано, як то товариство використовувалось в практиці для цілей «двійкарських». Ми з повним респектом ставимося до довголітньої політичної і публіцистичної праці обох критиків т-ва і сподіваємося, що якісь факти партійництв у них знайдуться. Тоді подумаємо про відсіч. Але коли ні, тоді з прикрістю і болем в серці ствердимо, що маємо до діла з фальсифікаторством і підленькими наклепами».

Надії на об’єктивне дискутування ролі людини з окресленими політичними поглядами у церковному житті наші дискутанти наразі не дають. А шкода!

Що вони про нас думають?

Патріярхальне т-во існує як організована одиниця, що виконує свої статутові завдання власними силами й незалежно від організацій немирянського руху. Товариству вдалося досі провести велику організаційну та інформаційну працю серед громадянства і зустрітися з його активною піддержкою і симпатіями лиш тому, що його лідери говорили народові правду, а не агітували, чи лякали когось. Щоб говорити правду, треба її знати і для цього т-во користується силами високого наукового рівня, як своїми так і чужими. Завдяки їм воно змобілізувало й випустило друком оборонний матеріял нашої церкви, якого вона ще досі не мала. Наші дискутанти цього не бачать.

Для них товариство – це «болільники патріярхату, що виходять на вуличні демонстрації, вилазять на мітингові трибуни, чи хуліганять у церкві» /Лапичак/, або «бачать церковні справи лиш зі своєї жаб’ячої перспективи…» /Рудницька/. Підозріваємо, що відкиненням від уваги читачів більшости акцій т-ва і зосередженням критики лиш на демонстраціях автори хотіли заховати перед ними дійсний образ т-ва, і представити його применшеним, викривленим, мізерним. Підібрана принижуюча термінологія цю тенденцію поглиблює. І хоч як нам ясні і безспірні «шляхетні» наміри авторів, ми в наївності нашій все ж таки хочемо розумно дискутувати.

Факт демонстрацій найбільше болить наших критиків. /Видно, що більше нічого в діяльності т-ва вони критикувати не можуть/. Демонстрантів вони називають хуліґанами й людьми без перспективи. Дозволимо собі заперечити цю номенклятуру наших опонентів тому, що усі ці демонстранти є передовсім повними членами своєї церкви, вони мають почуття прив’язаности до неї, вони боліють її долею, і вони з розмислом, а не з аґітації протестують проти кривд, які незаслужено їхній церкві діються. Так вони це розуміють, бо таке значення мають факти, що приходять до їхнього відома. Вони могли б не демонструвати, і прийняти якусь іншу успішнішу методу дії, коли б хтось, скажімо із впливових публіцистів чи колишніх відомих політичних діячів зумів переконати їх фактами і аргументами і відмовити їх від демонстрацій. Але чи здібні наші опоненти на таку працю?

Шановний читач сміло може поставити авторові закид в наївності, бо він підозріває своїх опонентів у шляхетних намірах, яких вони ніколи. не мали. Не можна ж припускати, що автори Лапичак-Рудницька так щиро бажали переконати у поглядах демонстрантів, що з великих резерв їхнього журналістичного і політичного досвіду вибрали аж методу лайки й ліплення епітетів «болільник», або «хуліган». А це ще раз підтверджує, що не про дискусію їм йдеться, а про демонстрацію читачам їхньої безмежної і неоправданої люті.

А що ми про них?…

Демонстрували не тільки прості люди, яким зухвалість може пришити «жаб’ячу перспективу», але демонстрували інтелігенти, священики, студенти, професори, професіоналісти й політичні діячі різних переконань, бо в тому вони бачили ціль і протест, насамперед проти того, що руйнує нашу церкву зараз, і домагання реалізації належних її прав. І врешті, коли хтось здобувається на протест, бо демонстрація – це велика відповідальність за усі евентуальні невдачі її – то чи не було б першочерговим завданням публіцистів вірно поінформувати публіку про усі аспекти акції, проаналізувати їх, і тоді зібратися на загальне обговорення у пресі? Нічого з того ми не мали від наших двох визначних публіцистів, лиш неґацію. Коли у Ватикані ліквідують прямо один за одним прояви помісности УКЦеркви, обмежують і обтинають права Верховного Архиєпископа, висвячують нам єпископа в латинському обряді, передають нашу церкву під владу латинського митрополита — наших двох визначних публіцистів і вірних цієї руйнованої знедоленої церкви на протест не стало. Навпаки. Вони лають тих, що з цієї причини протестували. А це вже забагато й тут фальш не піде. Бо кожна гідна і чесна людина має обов’язок протестувати тими методами, які її доступні. А кожен пігмей, раб, опортуніст, людина без хребта, без лиця свідомо акцептує зневагу її найвищої духової цінности Церкви, вважаючи адміністративне розпорядження ватиканського бюрократа найвищим її законом.

Шановним читачам напевно не тяжко догадатись, що авторові не вистарчає матеріялу на критичне двостороннє продискутування поглядів на наше товариство, не говорячи вже про всестороннє, що є у наших умовах недосяжним ідеалом. Бракує йому творчої альтернативи, якої гоноровим постачальником повинна бути шановна опозиція, чи наші визначні критики.

Її /альтернативи до діяльности нашого товариства/ не було, і тому наша безпредметова дискусія має такий нудний, непродуктивний і яловий характер. Вони /критики/ говорять своє, а ми своє. Читач не багато з того скористає, за що обі сторони повинні в нього вибачитись. В таке нас вманеврували.

Її /альтернативи/ немає навіть тепер, після того, коли др. Лапичак в його газеті ч. 10 за 1971 рік збирався накреслити точки програми рятунку церковної ситуації, не здобувшися на щось ориґінальне-нове, чого вже перед тим наше товариство не пробувало. А шкода, бо як би такий ясний і позитивний концепт у противників нашого товариства існував, то може б вони, замість нас, одержали довір’я у тисяч «загітованих» демонстрантів. Бо вони, ці тисячі, лінію повного, вірнопідданчого і безкритичного акцептування курійних доручень, /а це лінія нової дивної «ад гок» спілки Лапичак-Рудницька/ відкидають як негідну.

«Ватикан»

Не тільки брак реакції наших опонентів на руїнницькі заходи Ватиканських курійних чинників, але пряме рачкування перед ними: «Мені дуже не подобається боротьба Верховного Архиєпископа з Ватиканом, яка підірвала повагу УКЦеркви в Апостольській Столиці…» «Я не можу захоплюватися фактом, що серед українського громадянства поширилися в застрашаючих розмірах протикатолицькі настрої, внаслідок розповсюдження відомостей про нібито ворожу УКЦеркві та українському народові політику Ватикану…» /Рудницька, «УЖ» ч.19/.

Могла б у нас бути спільна база дискусії, коли б ми устійнили що це таке Ватикан і Апостольська Столиця. І навіть якби ми устійнили, то тоді постане питання чи ці поняття сталі, незмінні, а чи не мінялися вони протягом історії. Колись папа Урбан VII заявив нашому народові, що «через вас, моїх русинів, я стараюся навернути Схід»… а сучасний папа цілує хрест в руках Нікодима. Колись папа Пій XII написав був «Послання до народів Росії». На рішучий протест і то навіть драматичний протест Архиєпископа Кир Івана Бучка в декілька місяців пізніше появилося папське послання «До Українського народу», того самого папи Пія XII. Отже, Апостольська Столиця вміє мінятись, як їй цього треба, лиш, на жаль, не завжди туди, як пані Рудницькій бажалось би.

Ватикан, або Апостольська Столиця – це у пані Рудницької курійний бюрократ, нижчої або вищої ранґи, який видає адміністративні доручення своїм підвладним, або й часом виплачує гроші… У мирян, тих із «жаб’ячою перспективою», Ватикан і Апостольська Столиця це: Берестейські Артикули, це «In Universalis Ecclesiae Regimine» 1807, це акти «Apostolica Sedes», «Cleri Sanctitati» і це врешті акти «Orientalium Ecclesiarum» Собору Ватиканського Другого.

Перестаньте, дорогі Панство, чарувати людей Ватиканом, і його опікою для УКЦ, а говоріть зрозумілою мовою або читайте і розумійте ці права, бо це ж дійсний Ватикан і дійсна Апостольська Столиця, або промовчуйте усі ці акти вперто, клякайте й кадіть ватиканським бюрократам, коли вашої рабської нищости на це вистарчає. I нe божеволійте, коли широкі маси народу, без вас, студіюють і розуміють за що їм боротися, і як.

/закінчення буде/

Vatican accused of a policy of religious genocide toward Ukrainian Catholic Church

On Saturday, November 25, 1972, Ukrainian Catholics held a protest march before the residence of the Vatican’s Apostolic Delegate Archbishop Luigi Raimondi. About seven hundred people, constituting a cross-representation of Ukrainian Catholic parishes from Chicago to New York, led by a number of priests and nuns demonstrated displeasure with the letter Jean Cardinal Villot, the Vatican Secretary of State, transmitted to the Ukrainian bishops through the Apostolic Delegate. This letter states that the draft of the «Archiepiscopal Constitution» which the head of the Ukrainian Catholic Church Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj sent to his bishops for comment for the purpose оf еventual ratification is unacceptable to the Vatican because it is not «canonically workable». It casts aspersions on the highest Ukrainian church prelate for sending the draft to the bishops «without the knowledge of the Holy See» and without subsequently informing it of his action. It rejects the idea of autonomy for the Ukrainian Catholic Church and refuses the right to Ukrainian bishops to meet in «Synod» and suggest that they meet in «Conference» instead.

This letter is a subsequent effort on the part of the Vatican to prevent the Ukrainian Catholic hierarchs from constituting a synodal form of administration for the Ukrainian Catholic Church which would make it administratively autonomous from the Roman curia – a form of administration traditional to Eastern Catholic Churches. Commenting on this latest move a spokesman for the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church stated: «In their anxiety to nurse Vatican-Moscow dialogue by aligning Vatican Church policy with that of the Soviet Union (where the Ukrainian Church has been liquidated), Vatican curial officials are desperately seeking for a canonical loophole to rebuff the efforts of the Ukrainian hierarchs to establish an autonomous administration for their Church. The Ukrainian Catholic Church has been made the sacrificial lamb in Vatican’s Ostpolitic.»

The Ukrainian Catholic Church is the largest of all the Eastern Churches in union with Rome. It constitutes 75 per cent of all Eastern Catholics, yet, unlike the Coptic, Maronite, Chaldean, and Melkite Churches, it does not have a patriarch as is the custom in all Eastern Churches nor has Vatican been willing to recognize for it administrative autonomy in the form of synodal administration. This issue has been the one constant point of friction between the Vatican and the Ukrainian bishops headed by Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj. The primate of the Ukrainian Catholic Church has never questioned the Vatican on dogmatic matters.

On the Fifth Synod of the bishops of the Ukrainian Catholic Church, which met over the objections of Cardinal Villot, a five-member Permanent Synod was established. Last June it held its first meeting. After this meeting Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj mailed to the Ukrainian bishops a draft constitution for the autonomous administration of the Ukrainian Church for their consideration. It was this which caused the Vatican Secretary of State to forward this latest letter to the Ukrainian bishops.

To the Ukrainians not only is the contents of this letter objectionable but so is its method of transmission. They maintain that since their bishops have set up a Permanent Synod the channel of communication between their bishops and the Holy See is their Major-Archbishop and not the various Apostolic Delegates. This is the sentiment reflected in the placard carried by some of the marchers reading «No Communication Through the Apostolic Delegate.»

The struggle of the Ukrainian Catholics for autonomous administration has found support among non-Ukrainian church scholars. Father George A. Maloney, S.J., of the Pope John XXIII Center at Fordham University describes the Vatican procedure in reference to the Ukrainian Catholic Church as a policy of «Divide and Rule» and calls it a «lasting scandal to Orthodox, Anglican, and Protestant Brethren.»

Among the priests in the protest march was Fr. Alexis U. Floridi, S.J., of Boston, Mass. A Roman by birth, he was ordained in the Eastern rite. A scholar of Soviet politics and a former staff member of La Civilta Cattolicca he is a severe critic of contemporary Vatican-Moscow Speaking of Cardinal Villot’s recent letter to the Ukrainian bishops. Floridi said:

It is incredible that in these post-council days when the Church moved by Christian love is so quick in removing juridical obstacle’s in matters much more serious as for instance the administration the sacraments of marriage, penance, and the Eucharist, it finds it so difficult to resolve a territorial question which requires only a bit of good will and a little understanding for a situation created by the enemies of God.

These same sentiments were reflected in the placards carried by the marchers some of which read: «Ecumenism Requires Respect of Autonomy», «Orthodox and Anglicans, Beware of Vatican Promises», «Credibility Gaps Undermine Vatican Reliability», «Vatican Sacrificial Policy Is a Lasting Scandal», and «Don’t Bully Our Bishops». By-passers on foot and in cars were given leaflets captioned, «We Protest Vatican Strangulation Of The Ukrainian Catholic Church».

«Divide and rule…»

«It is clear that the Vatican policy toward the Ukrainian Catholic Church is to divide whatever unanimity exists among the Ukrainian bishops scattered throughout the world and place them directly under the jurisdiction of the Apostolic Delegate of the country in which the individual bishops reside. In this way the Ukrainian Catholic Church would, in effect, be destroyed as an entity.

This is Father George A. Maloney’s reaction to the letter that each Ukrainian bishop received from the Apostolic Delegate in the country in which he resides and to bulletin number 281 relative to this matter issued on November 4, 1972 by the Vatican press bureau. Fr. Maloney expressed his views to a representative of the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church on Thursday evening, November 9, 1972. Developing his statement this Jesuit priest, a member of the Pope John XXIII Center at Fordham University, explained that the result of the present Vatican policy toward the Ukrainian Catholic Church would be a series of parishes celebrating their ancient Liturgies but answerable directly to the Roman Curia through their respective bishops and dependent upon the Curia for all legislative and administrative directives.

Fr. Maloney asserted that despite the fact that the Holy See has refused to recognize the status of a patriarchate for the Ukrainian Catholic Church, despite the fact that the Pope, himself, on July 7, 1971, took a negative stand on this issue, canonically this Church under the leadership of His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj is constituted as a patriarchate because: (1) On December 23, the Sacred Congregation for Eastern Churches reaffirmed that Metropolitan Joseph Slipyj is a Major-Archbishop; (2) On November 21, the rights of the Major-Archbishop as set forth in Cleri Sanctitati (1957) were reaffirmed in article 10 of the Decree on Eastern Catholic Churches. In the light of this Fr. Maloney stated: «Cardinal Villot’s statement that the Ukrainian Church is not constituted as a patriarchate is canonically incorrect.» He pointed out that one of the rights of a Patriarchal Church or a Major-Archiepiscopate is precisely to call a synod of its Church. It is clearly stated in Cleri Sanctitatl that all bishops living outside the territory of the patriarchate of major-archiepiscopate have the right to attend such synods. «Thus», said the Jesuit, «according to the best of the existing Eastern canon law as promulgated by Pope Pius XII in Cleri Sanctitatl and solemnly confirmed by Pope Paul VI and over 2000 bishops at Vatican Council II, Ukrainian Major-Аrchbishop Joseph Cardinal Slipyj has every right to call the 1^st through the 5th Synod and all Ukrainian Catholic bishops scattered throughout the world had the right to attend these Synods.»

To the question as to whether such a legitimate synod has the right to draw up a constitution for its Particular Church, Fr. Maloney gave an affirmative answer. He explained that the reason for this right in two fold:

If the major-archiepiscopate has the same rights as a patriarchate and every patriarch rules his Church together with his synod according to a constitution earlier drawn up, therefore, a major-archiepiscopate has the right to declare a constitution which was in force at the time of the union of the Particular Church with Rome – in this case the Union of Brest. It naturally follows that the major-archbishop and his bishops have the right to change and amend this constitution to conform to the modern circumstances in which this Church finds itself. Therefore, Major-Archbishop Joseph Slipyj and his bishops certainly have a right to meet in synod and adopt a constitution.
Besides the above mentioned impelling reason, Vatican Council II in the Decree on Eastern Catholic Churches solemnly enjoins both Eastern Catholic patriarchs and major-archbishops to rule their Churches according to their ancient traditions. The attempt on the part of Major-Archbishop Joseph Slipyj and his bishops to draw up a constitution is merely carrying out this directive of Pope Paul VI and more than 2,000 bishops.

The last question put to Fr. Maloney was: «What is your reaction to Cardinal Villot’s repeated suggestion to the Ukrainian bishops to hold a conference of bishops rather than a synod? He answered:

«There is no place in the Ukrainian Church for a conference in stead of a synod. National conferences of bishops have been designed as a part of the Western Patriarchate as a quasi-local consultation to feed the necessary information into this patriarchate headed by the Pope of Rome to enable more efficient government of the Western subjects of this Church. These conferences totally lack any legislative force. According to all the early ancient traditions of ecclesiastical administration, patriarchates and major-archiepiscopates have never known such a thing as a national conference. The Synod has always been the legitimate form of ecclesiastical administration in Eastern Churches. For Cardinal Villot to propose a conference over the traditional synodal form of administration for these Churches is to introduce once again a Latinism. This is one sad example which has been repeated over and over again among all Eastern Churches that have come from».

Orthodoxy into union with Rome. Little by little the Roman Curia has forced Latin forms of Church administration upon the Eastern Catholic Churches with the alarming result that the Roman Latin Church became the model and the supreme authority for the Eastern Churches. It is exactly this process Vatican Council II decried when in article б of the Decree on Eastern Catholic Churches Mon account of contingencies of times or persons unbecomingly have abandoned them (their legitimate liturgical rites and their discipline) they shall endeavor to return to the ancestral traditions. Fr. Maloney concluded:

If the Holy Spirit follows Cardinal Villous thinking, not only the Ukrainian Church but all the other Eastern Catholic Churches will soon be reduced to dusty museum pieces to the lasting scandal of our Orthodox, Anglican, and Protestant brethren.»

Holy See rejects contemplated Archiepiscopal Constitution of the Ukrainian Church

Rights of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj,
only Major-Archbishop in the Catholic Church, challenged

The Ukrainian Catholic Bishops throughout the world received from the Apostolic Delegate of their respective countries of residence a letter challenging the validity of the action taken by Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj, the head of the Ukrainian Catholic Church, in sending to his bishops a text of an Archiepiscopal Constitution for the Ukrainian Church for their comments and eventual acceptance. The bishops received the letter in mid-September, but, as in case of the letter from Maximillian Cardinal de Fuerstenberg, Prefect of the Sacred Congregation for Eastern Churches, dated December 1, 1969 and the October 29, 1971 letter from Jean Cardinal Villot, the Cardinal Secretary of State, they maintained silence about it. Nevertheless, news about this most recent letter leaked just as had the news about the earlier letters.

The September letter was forwarded to the Ukrainian bishops by the various Apostolic Delegates at the request of Cardinal Villot by «mandate of the Holy Father» It reads:

It has been brought to the attention of the Holy See that His Eminence Cardinal Slipyj has sent to the bishops of the Ukrainian rite for their comment and for eventual publication the text of an «Archiepiscopal Constitution of the Ukrainian Church.» By mandate received from our Holy Father, His Eminence the Cardinal Secretary of State requests me to bring to your knowledge the followings:

The drafting as well as the forwarding of that text have occurred without the knowledge of the Hоly See; neither was the same sub-sequenty informed by His Eminence Cardinal Slipyj about the matter.
No juridical title apt to legitimate such a «Constitution» can be found particularly because the Ukrainian Church is not constituted as a patriarchate, and, as a whole, has no intermediate jurisdictional structure between the episcopal and the papal authority.
Referring to the Ukrainian Church as «autonomous» is neither juridically perspicuous nor does it conform to the customs of the other Eastern Catholic Churches.
Consequently, the Holy See cannot accept such «Constitution» as canonically workable.
On the other hand, the same Holy See would not be opposed to a consultation between the Ukrainian bishops in view of updating the legislation of their Church, particularly for improving the structure of their present episcopal conference. Such a consultation, however, should be made with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church and without prejudice of the competence of the Holy See and, naturally, in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Canon Law. In such a consultation the problem of erecting a patriarchate of Ukrainian rite cannot be brought into discussion because of the already known pronouncement of the Holy See upon this matter.

The Major-Archbishop, Joseph Cardinal Slipyj, did not receive a copy of this letter just as he had not received a copy of Cardinal Villot’s letter of October 29, 1971.

The controversy between the Vatican and the Ukrainian Catholic hierarchy commenced with Cardinal de Fuerstenberg’s attempt to invalidate the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic bishops held in-Rome from September 29 through October 4, 1969.

On October 25, 1969, following protocol in practice to that date, Cardinal Slipyj forwarded to the Congregation (of which Cardinal de Fuerstenberg is Prefect) a report of the synod together with a petition to the Holy Father to elevate the Major-Archbishop of the Kiev-Halych Metropolia to the status of a patriarch.

On December 1, 1969, Cardinal de Fuerstenberg replied that no one in the Ukrainian Catholic Church has the right to convoke a «legislative or elective synod.»

A synod of bishops of the Eastern Catholic Churches is no breach in church discipline. It is standard procedure and a practice recognized by the Holy See. The challenged synod was held in accordance with the Decree on Catholic Eastern Churches and the Decree on the Pastoral Office of Bishops. Article 10 of the first mentioned decree states that all rulings of the Council in reference to patriarchs are equally applicable to major-archbishops. The Ukrainians have the only major-archbishop in the Catholic Church. Slipyj was recognized as such on December 23, 1963 by the very Congregation which now challenged his right to call a synod.

Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj replied to Cardinal de Fuerstenberg`s letter on December 15, 1969. In it he wrote:

The decisions of more than 21 bishops are law to us. Your Eminence can think as he wishes. We have clarified the position of our Church. In fact, therewith, a great gap between the clergy and the people has been closed. The Church has been fortified in the face of the threat of danger from within and from without… I must say that it is not a matter of defending my modest person, the galley-slave archbishop, but of defending the thousand-year rights of our Kiev-Halych Metropolia.

The confused bishops found themselves in a pinch between the endeavors of their Major-Archbishop supported by the majority of the clergy and the laity and the inclination to follow the will of theVatican Mass meetings, rallies, and demonstrations in support of the position of Cardinal Slipyj made them realize that the good of their flock demanded that they uphold the rights of their Particular Church. This helped move them to support the endeavors of the Major-Archbishop.

This development was not in line with Soviet-Vatican diplomacy geared to a dialogue at the sacrifice of the Ukrainian Catholic Church in Ukraine. On July 7, 1971, Pope Paul VI wrote to Cardinal Slipyj explaining why «at least at this time» it was impossible to establish a patriarchate for the Ukrainian Church.

Cardinal Slipyj called upon the Ukrainian Catholics throughout the world to accept the Pope’s temporary decision but to continue to strive to implement the synodal system of administration for their Church, with the ultimate goal of establishing a patriarchate. With the world synod of bishops meeting in Rome, the Ukrainian cardinal called the Ukrainian hierarchy to Rome for October 30 and 31, 1971 for the dedication of the renovated Church of SS. Sergius and Bacchus and the celebration of the 375 anniversary of the Union of Brest and the 325 anniversary of the Union of Uzhorod by which the Ukrainian Church reestablished her affiliations with Rome and in which certain rights were guaranteed the Ukrainian Church by the Holy See. Fears arose at the Vatican that this could be an attempt to hold another synod of Ukrainian Catholic bishops. These were heightened by Cardinal Slipyj1s criticism on October 23, 1971 at the World Synod of bishops in the presence of Pope Paul VI. He broke the silence he had maintained since his release from the Soviet Union in 1963 and critically spoke of Vatican-Moscow diplomacy for fifteen minutes. He complained that the Vatican had silenced him for diplomatic reasons. «Because of church diplomacy we are impeded. Ukrainian Catholics have sacrificed rivers of blood and mountains of bodies because of their loyalty to the Church. They still suffer severe persecution. What is worse, there is nobody to defend them. Ukrainian Catholics are ignored as inconvenient witnesses of past evils. We have become an obstacle to church diplomacy….People say that Cardinal Slipyj does nothing for his Church. But, what can he do?

Arriving in Rome for the scheduled celebrations, the Ukrainian bishops received a letter from Cardinal Villot. Dated October 29, 1971, this letter reminded them of the Vatican opposition to the convocation of a «Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops.» Hundreds of Ukrainian Catholics attending the celebrations waited with bated breath. What would the bishops do? They stood their ground. Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj called a synod and all the Ukrainian bishops at Rome attended it. On November 1, 1971, the Presidium of the Synod issued a press comminique to the effect that «fifteen Ukrainian hierarchs under the leadership of His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj» on October 31 commenced

«Synodal sessions, and they ask the Holy Father for an Apostolic Blessing for their work.» The blessing did not come. The bishops as a body were never received in audience by Pope Paul VI. The Ukrainian bishops concluded their synodal sessions with the establishment of a Permanent Synod of five members to minister to the needs of the Ukrainian Catholic Church. The bishops agreed that an Archiepiscopal Constitution for their Church should be drafted and submitted to them for consideration.

In the year that passed the Permanent Synod held its first session, a draft constitution was submitted to the bishops for consideration.

As a result of these developments, the Vatican is once again challenging the Ukrainian bishops and opposing their actions. Learning of Cardinal Villot’s letter to the Ukrainian bishops, the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church has written every Ukrainian Catholic bishop that the letter they received from the Vatican Secretary of State is now a «public secret» and that a stand worthy of the offices they occupy is expected of them. The Society is making plans for .action to «encourage» the weak of will to stand in defence of the rights of the Ukrainian Catholic Church and the honor and prestige of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj.

Триптих про замучену Церкву

І. Святий Андрій серед скитів

Тож знову піддаєшся грі спінених хвиль
еґейських теплих морів біла чайко!
Помазаний харизмою першенстваа
Протоклет протоптав своїм сандалом Кольхіду і Арґос,
Епір і Тракію… Вітер з горячих уст
зривав слова й мужніли на вітрі.

А він вже чув, як звільна струг бревна вигладжує,
як повід вже плететься,
щоб потягти його…

В ахайськім Патрасі
аж під мовчазним небом
замаячить тож дивний скісний хрест
Crux d cussata.

Це ще не завтра, не на те ще час.
То полудневі віють вітровії,
байдак як у танці звільна повертає,
Чумацький шлях послався до Гіпербореїв,
солоне повітря легені сповняє,
дев’ятим валом море набрякає,
Хор здалека по імені кличе,
птах з висока перший знак подав вже.

І понеслось під сандалом Апостола
розхитане море –
Pontus Euxinus.

Не вспів причалить, вже руками нові землі
що в темряві ще, важкому тумані згортає
й просовує, в пальцях як вервичні зерна
імена йому досі незнані.

Заки подасться горі рікою
до степів і борів,
в пристані перше обозом стане –
чував про неї:
це Пристань символів.

Понтикапея йому в поклоні,
від Кіммеріону
причвалають стада диких коней,
в степу ще чаїться дим вогнів офірних,
як з горсткою зерна скупою
йде Андрій Слуга Божий ходою
над Дніпр Славуту і тихий Дон вірний.

Між людом в броню залізну зодітим і далі
Ще в Кіммерію темну, де джерела рік,
що їх пущі і багна леліють,
в степах, де не лиш півдикі кочують,
але й колосся на гривнях карбують,
прямував до все дальших обріїв.

Книгу святу відчини й читай,
своїм омофором покрий їх !
Місяць кров’ю налився і вітер недобрий,
розпаношились знову Печеніги й Обри,
знову ханський бунчук видно в полі.

Заки на суд вас покличуть архангельські роги,
біжіть, щоб обняти апостольські ноги,
під опіку десниці святої.

Каже леґенда з усіх найкраща,
зворушлива, повна сподівання,
що йдуть святі мореплавці,
щоб хрест встромляти на скитськім кургані,
хребтам степових коней виросли крила,
уста, поетам відмолодились,
а він іде…
поганські божки щоб руйнувати
боввани…

Протоклет!
Котрий перший Богом
ізванний !

II. Митрополит Шептицький

XIX. століття гасне вже поволі.
Хоч ще в свічадах горить газ, вже Едізон
електрику в дротах розжарив
і світло ллється на блискучі каски,
восковані паркети, повну маєстату
суєту тонів і гнилих династій.

Дзвонять остроги. Завмер старий Шенбрун
в габсбурзькій славі – не знає, що завтра
не діжде – Балі, паради, в театрів
золочених льожах жемчуги і хутра,
гарна епоха, проказою зжерта,
своїм усміхом не одних зведе ще.

А по сальонах ґраф молодий ходить –
щоб йому взяти ? Гаптований мундир,
чи може з цісарсько-королівської ласки
найвищий уряд ? Поки важка
вага здрігнеться, світ ледве що пізнав він,
кличе, тисяччю спокус призиває…

Як воно так, як молодого серця діткнеться
нагло ласка пророка і стежка, що вигідно
стелилась, хресним шляхом стається ? Як слово,
що колись на пустар попадало,
заживе назавжди під зболілим язиком …

Причина тільки у Бозі,
що в келії василіянській
лежить ґраф хрестом на підлозі,
а потім у клобуці шитім слізми мами
стане бити в історії затріснуті брами…

Посилай кораблі на підмогу,
іменника виручай свойого,
Андрію святий, Первозванний.

Щоб знову зв’язати роз’єднані руки
поможіть всі духи на землі й на небі
У Фльоренції голуб літає високо,
а в Бересті зброю готують, далебі.
Він життя своє врізьбив у леґенду:
Як змити прокляття віків що до нині,
як на прю стати війнам, братовбивчим,
а вийти, оздоровляти і вчити
і янгола збудити в людині ? !

Горить небо на сході,
криваві зорі вінець сплітають.

Злочинець крадеться полем,
злодій лісами,
вихор стадами хмар поганяє.
А він б’є далі в історії брами,
в стремліннях своїх невгомонний.

Не замаїться посох твій листям
як Аронів в землю встромлений !

Народові твоєму шлях знову тернистий,
знову апостол на хресті повисне,
ганьби деревищі.
Вже поганців орда щораз блище,
під мечем її: життя твоє згасне.

Пастиря вбили, розбіглися злякані вівці,
церкву спалили, нарід у кайдани закули.
Над городом твоїм, що завмер у безмежній жалобі,
дарма на пожар дзвонять дзвони…

Хто клобук той надіне по тобі,
хто готовий з терня, надіти корону ?

III. Галицькому Владиці

Ті пісні вже влилися в євангельські хори,
ті горбки, що небу стеляться під стопи…
Деж це було? На святім Йордані, на Дністрі,
в сні, за межами думки, десь у засвітах ?
ще заки сини зганьбленої Європи
повзати стали к стременам золоченим.
Заки татарські коні під бунчуком кудлатим
тебе стратували, о земле !

Тебе зовсім забули,
не має; тебе в розрахунках,
не б’ють на сполох дзвони що над Тибром.
На твоїй могилі хреста не поклали,
Під печаттю Юди поцілунку
уста зів’яли
і в очах так чорно.

Наймолодшою з дочок була ти,
найбільш улюблена казали.
Та, віддали тебе лезові ката,
іродовим вождям на поталу.

Святий Андрій, твій найперший апостол
розклав рамена свої знову
поганам, щоб його вдруге розп’яли.

Святий Андрій, що був перший ізванний,
що прибув перший з-за моря,
щоб навертати
Скитів, що кобил молоком годувались.
Він один розірве кайдани і пожар золотий роздує,
щоб загравою стався світанку.

На клобук твій, владико, вінець наділи,
увінчали і твою патерицю,
римським бальзамом рани загоїли.
Але твій нарід – зложили до гробу,
але наш гнів – вогнем палить лиця ,
але уста ті брехливі,
що щодень — Амінь, амінь – повторяють,
у шепотах брудних – плюгавих,
ті уста,
що, належать Юді
Мою землю сатана потоптав як і твою,
тож тим паче
я тобі свідком на суді.

Владико вбитих, незнаних,
ізгноєних в’язнів у казематах,
владико церкви у катакомбах,
яка ціна на твої кайдани,
яку б заграти карту дипльоматам
зі шахраями в сатанинських шатах ?

Зривається вихор,
Вириває з лона землі домовини,
старі перґамени, не дбає, бо сліпа сила.
На муки брали їх і мордували …
Встань як волю маєш і гордість людини,
заклич:
вам шляхи і уста покривило.

Піднеси посох свій, владико,
вдар клятвою по багряницях і фйолетах.
Хай розірветься завіса в «святая» !
замучених душі по небу витають,
розстріляні на костях своїх як на флейтах
грають,
на них церква повстане новая.

Лети на схід
моя пісне криком відчаю,
кожне слово – рана розрита.
Щоб воскресить,
на бій Христа щоб підняти !
На сатану і слуг його зграю,
на улесливі надто левіти:
Отче наш іже єси на небесах

Kultura. Nr. 12 (255), 1968 Вільний переклад з польської мови
Богдан Кондра

Лист до Святішого Отця

До

Святішого Отця Павла VІ Папи Римського
Ватикан

Ню Йорк, 30-го листопада, 1972.

Ваша Святосте!

Ми, священики Помісної Української Католицької Церкви, невимовно стривожені змістом письма Секретаря Стану, Кардинала Війо, з вересня 1972 року, до українських католицьких єпископів. В цьому листі Кардинал Війо зазначив, що він «уповажений» Вашою Святістю заперечує право Голови Помісної Української Католицької Церкви, їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого, комунікуватися зі своїми єпископами в справах «Архиєпископської Конституції Української Церкви.» У цьому листі Кардинал також радить (на припоручення Вашої Святості), що Апостольська Столиця «не буде спротивлятися консультації між українськими Єпископами» у формі конференції. Бюлетен Ватиканського Пресового Бюра 4.231 датований 4-го листопада ц. p., ще сильніше підкреслює Ватиканської Курії поняття юрисдикції українських митрополитів і Єпископів і в противенстві до прав Східніх Церков звузила її до зера.

Як ми, священики, можемо вияснити вірним наших парафій що Ватикан переочує всі права нашої Церкви й відмовляє Її адміністративну самоуправу? Як можемо виправдати це, що члени Курії за дозволом Вашої Святості (бо у своїх листах покликаються на Вашу Святість) зневажують Голову Помісної Української Католицької Церкви і Її цілу ієрархію? Як можемо втримати наших вірних пошану до авторитету Вселенської Церкви, коли наочно наша Українська Церква стала жертвенним козлом для переговорів Ватикану з атеїстичною Москвою?

Ми хочемо заявити Вам, Святіший Отче, і всім членам Курії наш біль, жаль і розчарування за заподіяну кривду і несправедливість. Ми не просимо ніяких привілеїв ані ласк від Західної Церкви. Українська Церква заключила в Бересті (1596 р.) умову як Церква з Церквою, не підчиняючи себе, але визнаючи першенство Патріярха Заходу між рівними Патріярхами св. Христової Церкви. Як тоді так і тепер ми визнаємо зверхність наслідника св. Петра у справах доґм. Але так як тоді так і сьогодні ми бажаємо заховати всі права нашої Помісної Української Католицької Церкви, традиції і релігійні звичаї без втручуваннся інших обрядів і юрисдикцій.

Ми, підписані священики, хочемо Вам, Святійший Отче, і всім членам Ватиканської Курії заявити:

Ми були, є і будемо щиро віддані Голові Помісної Української Католицької Церкви, їх Блаженству Верховному Архиєпископові, зглядно Патріярхові, Кир Йосифові Сліпому, його особі, як також його ідеям і задумам висловлених і здійснених у постановах Четвертого і П’ятого Архиєпископських Синодів і оформлених Постійним Синодом.
Ми протестуємо що члени Курії стараються відібрати належні права Голові Помісної Української Католицької Церкви і зневажають Його своїми листами, пресовими звідомленнями чи забороною виїзду поза границі Італії.
Ми рішучо стоїмо в обороні наших владик яких юрисдикцію Ватиканська Курія розглядає з боку римського права а ні права Східніх Церков. Ми не будемо мовчанкою збувати Ватиканської Курії пониження авторитету наших владик.
Ми протестуємо проти листів писаних членами Ватиканської Курії до Голови Помісної Української Католицької Церкви чи Її владик як до своїх підвладних, що не мають поняття про права, традиції і повинності супроти своєї Церкви, свойого духовенства і своїх вірних. Після прав нашої Церкви Верховний Архиєпископ, зглядно Патріярх, має право скликати Синоди. Після прав нашої Церкви Він має право опрацьовувати конституцію і її висилати до своїх владик. І вже найвищий час щоб члени Ватиканської Курії запізналися з правами Східніх Церков і не повторяли своїх помилок.
Ми не признаємо апостольську делегатуру пунктом комунікаційним поміж Святішим Отцем і нашою ієрархією, чи нашою ієрархією і Святішим Отцем. Наша Церква має Верховного Архиєпископа, зглядно Патріярха і Постійний Синод і після прав нашої Церкви ТІЛЬКИ цьою дорогою повинна бути виміна комунікації.
Ми не можемо вдавати перед вірними нашої Церкви, що ми не бачимо як сім мілійонів українців католиків стало жертвенним козлом в торгах поміж Ватиканом і атеїстичною Москвою за неокреслений діялог. Ми не можемо мовчати коли Ватикан не тільки не стає в обороні нашої Церкви в Україні, а то і у вільному світі, на бажання Москви, хоче зліквідувати ту нашу Церкву яку ані російські царі ані московський комунізм не всилі був доконати.

За 16 літ нам прийдеться святкувати роковини 1000-річчя християнства в Україні. За тих тисячу літ християнства наш український народ дав багато доказів не тільки вірности Богові, але й вірности наслідникам св. Петра. Ми не будемо тут перечислювати світлих і трагічних моментів нашої історії, бо вони відомі цілому світові. Геройські вчинки і мучеництво єпископів, духовенства і мирян в Україні і на засланнях стали подиву гідні і для всіх людей інших вірувань.

Святіший Отче! Чому Апостольська Столиця якраз українцям відмовляє право на адміністративну самоуправу? Чому Ваша Святість топче по тих правах Української Церкви які Вашої Святості попередники нашій Церкві ґарантували? Чому Ваша Святість позволяє на це, щоб Декрет для Східніх Католицьких Церков відносився до всіх інших християн Східніх Церков, але не до українців? Чи Ваша Святість узнає дітей України «безбатченками»? Чому така велика несправедливість зі сторони Апостольської Столиці якраз для тих, що через століття виказували тій самій Апостольській Столиці тільки вірність?

З проханням о Вашої Святості благословення для нашого Українського Духовенства і Мирян,

Остаємо віддані в Христі Господі,
о. Ярослав Шуст, за Контрольну Комісію
о. Володимир Андрушків, Голова

Від товариства св. Андрея

30-го листопада, 1972

У зв’язку з листом Кардинала Війо, Секретаря Стану Ватиканської. Держави, який через Апостольські Делегатури розіслав усім нашим українським Католицьким єпископам і в якому знову заперечується права помісної Української Католицької Церкви, отці-душпастирі цеї Церкви зібралися на нараду 30-го листопада, 1972 p., в місті Ню Йорку.

Отці зажурені постійними зневагами зі сторони членів Ватиканської Курії /які покликаються, що вони є «уповажнені» так писати Святішим Отцем/ Голови Помісної Української Католицької Церкви і їх Ієрархії та топтанням прав нашої Церкви і накидуванням Її прав Римської Церкви. Отці мають клопоти по парафіях, бо миряни цілком оправдано не можуть зрозуміти чому наша Церква зазнає таку велику несправедливість зі сторони Апостольської Столиці. Миряни запитують своїх духовних отців що вони роблять, а зокрема яка є реакція нашої Ієрархії, на зневаги Ватикану. У Вашінґтоні відбулася маніфестація під Апостольською Делеґатурою. По різних парафіях відбуваються віча з домаганням щоб наші владики, духовенство, усі українські організації спільно заговорили в обороні прав нашої Церкви а найважніше щоб ВЖЕ почали адміністративну самоуправу Помісної Української Католицької Церкви після прав Східних Церков. Молодь здеморалізована фактом, що Ватикан помагає безбожницькій Москві нищити нашу Церкву та що у нашій Ієрархії є брак солідарности спільно стати в обороні Церкви, яку їм припоручено.

Вселенська Церква переходить велику кризу. Діються нечувані речі які були й не до подумання кілька літ тому назад. Хто був би повірив що прийде час що члени Ватиканської Курії щоб тільки мати можливість говорити з комуністичними атеїстами заплатять їм ліквідацією Української Католицької Церкви зі сіма мілійонами віруючих. Хто міг би був собі уявити що у днях екуменізму коли шукається за діялогом з православними, протестантами, жидами, та людьми різних вірувань, Вселенська Церква буде силою відкидати якраз Українську Католицьку Церкву, яка через століття виказала стільки льояльности супроти Неї.

Беручи під розвагу Ватикансько-Московську політику, нам, українцям, не поможе доказувати членам Ватиканської Курії що на підставі Берестейської Унії українці мають право на адміністративну самоуправу, що Митрополит А. Шептицький виконував патріярші права в Україні, Росії, Білорусі і по всіх країнах де жили українці; що в 1963 році підтверджено що Львівський Митрополит має уважатись Верховним Архиєпископом; що 31-го січня, 1964 року офіційний бюлетень Конґреґації для Східніх Церков, «СІКО» помістив довшу статтю Маріо Ріцці точно вияснюючи права нашої церкви і доказуючи, що влада Первоєрарха Української Церкви була патріярхорівною; що «Декрет для Східних Католицьких Церков» з 21-го листопада, 1964 року припоручив що «Східні Церкви …мають право й є зобов’язані рядитися згідно з власними питоменними правилами» /П. 5./, та «якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідних традицій» /П. 6/.

У Ватикані добре знають про це все, що належиться Українській Католицькій Церкві. Члени Курії добре знають що у Східніх Церквах скликується тільки Синоди і Собори, та що їх не заступається конференціями які практикується у Римській Церкві. Знаючи права нашої Церкви, вони шукають за пролазкою викрутом /луп-гол/, щоб виправдати свою несправедливість. Однак, правда по нашій стороні і викрути Курії можуть стати посьміховиськом культурного світу та підкопати авторитет Вселенської Церкви.

Ані Ватиканська Курія, ані Москва, ані Варшава ані всі вони до спілки не зможуть знищити нашої Церкви чи забороняти її адміністративну самоуправу, якщо всі українські владики у добрій волі зачнуть практикувати синодальні ухвали і урухомлять адміністративну самоуправу помісної Української Католицької Церкви. Все українське духовенство напевно поможе своїм владикам у їхніх зусиллях, а мирянство напевно з радістю поможе морально і фінансово втримати цю адміністрацію як також поможе у розвитку поодиноких митрополій, єпархій і парафій.

Зібрані священики на засіданні 30-го листопада рішили вислати листа до Святішого Отця, якого копію висилаємо до української преси з проханням опублікувати, щоб українське громадянство знало наше становище. Ми також звертаємось з проханням до всіх українських священиків у вільному світі. Хто зі священиків годиться зі змістом листа до Святішого Отця, просимо їх прислати свою згоду, долучити своє ім’я і прізвище на листі до Папи Павла VІ. Свою згоду проситься висилати на адресу

голови Товариства Св. Андрея:
Very Rev. Volodymyr Andrushkiw
198 Ontario Street
Cohoes, N,Y., 12047
U.S.A.

о. Володимир Андрушків, Голова

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Ostpolitik

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку