Ostpolitik

В липні місяці минулого року у Фордгемському університеті в Ню Йорку відбувся науковий семінар на тему становища Української Католицької Церкви в зв’язку зі змаганнями до її структурального завершення патріярхатом. Як було про це звідомлено, доповідачами були самі визначні неукраїнські науковці, отці єзуїти, та один цивільний професор, німецької національности. Матеріяли цього семінаря вже видані по-англійському, і їх можна набути у кожному відділі нашого товариства.

Через активну участь в семінарі отців єзуїтів заговорили про цей семінар не тільки єзуїтська верхівка, але й один з найвищих церковних чинників у Ватикані.

Насамперед, коли у Ватикані дізналися про відбутий семінар, його тему, авторів і тези виголошених доповідей, секретар стану Кардинал Жан Війо написав листа до генерала єзуїтів Аруппе вимагаючи вияснення, чому Інститут імені Папи Івана 23-го заанґажувався в українському русі за патріярхат, та чому до цієї акції змобілізовано таких авторів як о. Малоні, о. Фльоріді та о. Де Вріс, професор понтифікального каледжу в Римі.

Генерал Аруппе, який є головою всієї єзуїтської організації, написав тоді подібного змісту листа до отця Має, який є також єзуїтом, і має становище голови «Колеґіюм Руссікум» в Римі, та зверхність над Інститутом Папи Івана 23-го в Ню Йорку. В свою чергу отець Має написав листа до голови цього інституту отця МекКарті, даючи йому догану, як також усім іншим єзуїтам, що брали участь в семінарі, за активність в українській справі. Активні в українській справі отці єзуїти мають тепер обов’язок виправдатися за свою активність перед проводом своєї організації, яка в свою чергу мусітиме написати відповідні вияснення секретареві стану Кардиналові Війо.

З цього ми бачимо скільки визначних церковних достойників інтересуються згаданим семінарем і чому, та що є причиною їхнього занепокоєння. Звичайно, прихильні нашій справі єзуїти зможуть оправдати свою участь в семінарі своїми особистими поглядами та правом висловлювати їх на любому форумі, який не є противний католицькому вченню. З цього бачимо також як байдуже і недбало потрактувала цю справу наша політична і католицька преса. Вона ні одним словом про семінар не згадала своїм читачам, не мала ні одного свого кореспондента на ньому і виявила повну іґноранцію одної з найуспішніших акцій нашого товариства в обороні Церкви. Здається, що треба аж чужинцям повчити нашу патріотичну пресу про те, що важне для церкви й народу, а що ні.

Дня 18 квітня 1973 року Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви вислала листа до Святійшого Отця Папи Павла VI. Лист має одинадцять сторінок машинопису по-італійському, і його підписали голова др. Мирослав Навроцький, секретар др. Леонід Рудницький і референт публікацій пані Ева Піддубчишин.

Тут передаємо провідні положення листа.

«Ми, українські миряни, просимо Вашу Святість приняти цей наш лист як наше намагання поставити життя і дію нашої Української Католицької Церкви на нові засади. Ми мали плян написати до Вашої Святости протестаційного листа проти повідомлення Кардинала Війо від вересня 1972 року, і навіть плянували опублікувати його в часописі «Іль Темпо» як відклик до сумління усього християнського світу з причин кривди нашій Церкві і невдоволення. Одначе ми того не зробили, бо почули про Архипастирські Благословення Вашої Святости для нашого Блаженнішого Верховного Архиєпископа з нагоди його поїздки на Євхаристійний Конгрес до Мельборн. Ми сприйняли Благословення Вашої Святости як зворотню точку у відношенні Ватикану до нашої Церкви, але наша радість і надія на зміну були жорстоко зруйновані другим листом Секретаря Стану від 22 січня 1973 року, що у машиновій відбитці був висланий усім нашим єпископам за посередництвом нунціїв чи делегатів у поодиноких країнах.

Ваша Святосте! Ми протестуємо проти вмішування Ватиканської бюрократії у внутрішні справи нашої Церкви і проти намагань Кардинала Війо залякувати наших єпископів. Ми заявляємо, що ми готові продовжувати боротьбу за відновлення прав нашої Церкви і стояти в обороні гідности і достойности нашого Первоієрарха. Ми апелюємо до Вашої Святости дозволити, щоб християнська справедливість взяла верх над політикою і бюрократією».

В дальшому тексті листа оспорюється правильність заперечення можливости схвалення патріяршої конституції для УКЦеркви і права на її самоуправу внутрі Вселенської Церкви – такими постулятами:

а.      Постанови Берестейської Унії, (підписані Папою Климентом VIII), які нічо нового не давали, лиш підтверджували права Київо-Галицької Митрополії, які вона мала від початку свого існування.

б.      Заклик Папи Урбана VIII від 1925 року щоб Київські Митрополити скликали собори що чотири роки.

в.      Визнання Папою Пієм X патріярших прав Галицького Митрополита. (Творення нових єпархій, висвячування єпископів, скликання соборів).

г.       «Клері Санктітаті», існуюче канонічне східне право, визнає Верховного Архиєпископа рівним з Патріярхом.

д.      Проголошення Папою Павлом VI Митрополита Верховним Архиєпископом, рівнорядним з патріярхом.

е.      Визнання в бюлетені Східньої Конгрегації від січня 1964 року, що традиційно князь Східньої Церкви, такої як Українська, є рівний патріярхові. Це було передруковане в офіціозі Ватикану «Оссерваторе Романо».

ж.     Підтвердження Папою Павлом VI в листопаді 1964 року в декреті про Східні Католицькі Церкви Верховного Архиєпископа – рівного патріярхові.

Усе це ясно підтверджує, що існує тверда підстава для помісности і патріяршої самоуправи УКЦеркви, та що Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має право скликати синоди й собори єпископів, та принимати конституцію церкви. Блаженнійший і єпископи УКЦеркви мають не тільки право, але й обов’язок зробити це.

Особливо гостро протестується в листі проти упімнення Кардиналом Війо наших єпископів, щоб вони шанували «догматичні постуляти Католицької Церкви». Немає ні одного доказу, що українські єпископи коли небудь опонували Апостольському Престолові в догматичних справах. Зате виявів льояльности до Риму є доволі. Протестується також проти директиви Кардинала Війо нашим єпископам, обговорювати справи «в гармонії з працею, повіреною новій Комісії для накреслення Східнього Церковного Права». Ця комісія створена в повній іґноранції Східніх Церков, а Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий не є навіть її членом. Дальший протест є проти дороги, якою Кардинал Війо комунікується з нашими єпископами: слід було це робити не через поодиноких делегатів а чи нунціїв окремих країн, а власне через Верховного Архиєпископа, який на це є. Така процедура підриває єдність церкви.

В листі доказами підтверджено намагання Ватикану розбити єдність УКЦеркви такими потягненнями:

а.      Створення Мунгальської Митрополії із частини одної існуючої Греко-католицької Церкви в ЗСА.

б.      Крижавецька єпархія й Архиєпископ Букатко в довіднику «Аннуаріо Понтіфічіо» не названі більше частиною УКЦеркви.

в.      Українські вірні в стародавній Перемиській єпархії не мають свого власного єпископа. Вони піддані під владу латинників.

г.       В Чехословаччині єпископові Василеві Гопкові відмовлено юрисдикції в Пряшівській єпархії, і передано її отцеві І. Гірці.

д.      Весною 1972 року наш екзархат у Бразилії зроблено суфраґаном латинської митрополії.

е.      В справі долі українців католиків в Україні Ватикан не займає голосу, як також він мовчить на використання большевиками в політичних цілях знищення УКЦеркви 25 років тому. Справедливістю пожертвовано тут для політичних користей. Голосу Архипастиря Вселенської Церкви також не тут було.

В кінці листа пригадується Святійшому Отцеві його слова при нагоді інсталяції Блаженнішого Кир Йосифа Кардиналом. Він обіцяв тоді, що Верховний Архиєпископ стане для усіх вірних українців твердим центром, навколо якого ми усі повинні об’єднатися. Коли ж вірні взяли собі це до серця й стали разом з Верховним Архиєпископом за помісність і патріярхат своєї Церкви – вони були Римом відкинені при кожній спробі. Якщо ж ми маємо прийняти обмеження прав нашої Церкви мовчанкою, то що тоді станеться з довір’ям до Апостольського Престолу?

Цей найновіший лист до Святішого Отця своєю формою і змістом являється твердим і солідно уарґументованим документом, якого постуляти будуть використані у дальшій праці Товариства в напрямі єдности і помісности Церкви.

Слідкуючи за положенням Української Католицької Церкви на тлі процесів, що або склалися на протязі останнього десятьліття, або ще далі розвиваються в лоні Вселенської Церкви, ніхто не може промовчати ані заперечити, що в тих процесах найбільше заважила особа Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого. Його особа переростає на голову промінентних мужів сучасної Христової Церкви, а його трагічне життя в наслідуванні Христа наново отвирає світлі сторінки Христової Церкви мучеників з часів перед оголошенням її державною релігією. Тому то лиш великі і святі люди, що своїм виміром не вкладалися в прокрустове ложе сучасних їм «естаблішментів», байдуже світських чи духовних, змогли удостоїтися привілею ненависти, запеклої злоби і нападів від своїх єдинокровних братів і сестер.

Зайвим буде цитувати загально відомі приклади з історії жидівського, грецького і римського народів про їхніх праведних мужів, що їх власні суспільства каменували, розпинали, труїли або спалювали. Це трапилося в середньовіччю з ревним фльорентійським ченцем Савонаролею, який даремно хотів повернути колесо Христової Церкви назад до часів давнього, справжнього християнства. Він впав був жертвою неопоганського екуменізму епохи відродження.

Подібно й тепер – єпископа, наслідника апостолів, якому Слуга Божий Андрей, прочуваючи свій близький відхід, поклав на плечі відповідальність за душі здесяткованого, обезголовленого і знедоленого люду, єпископа, що не завагався взяти на свої плечі гріхи народу, невірство, безбожництво, відступництво, гордість, незгідливість, непослух та братовбивство і поніс той тяжкий хрест на 18-літню каторгу – сьогодні поставили перед громадський і світовий літостратон.

Ображують його, насміхаються, оскаржують і ненавидять його ченці, духовні і правовірні «універсальні християни», зилоти і демоліберали, що ніколи Церквою не інтересувалися й дехто з політиків, журналістів, редакторів і… колишніх послів. Наче та юрба роз’ярена, підбехтувана фарисеями і садукеями, в якій кожна група і партія мала свою причину, щоб знайти вину й засудити невинного. Ті з ченців пишуть: «Він думає, що він індійська свята корова; утотожнює свою особу з цілою Церквою з кривдою для других осіб». «Арчбішоп Мейджор» зовсім не означає «Верховний» – а тільки «більший». А духовні – одні не признають його як зверхника, другі, як члени Синоду, хоч признають і шанують, але не співпрацюють /нова інтерпретація 4-ої Заповіді Божої/. Зилоти собі: «Це людина з виполоканим мозґом; хто зна, чого його вислали з СРСР; то людина з большевицьким паспортом…» Побожні універсалісти: «Він віддав справу Церкви націоналістичним демаґоґам; він бунтує нарід, не слухає Святішого Отця; він страждав 18 літ на каторзі за політику». Ті з «журналістичною етикою» стараються обезвартіснити заходи Блаженнішого для відбудови нашої Церкви представляючи його як людину зі склерозою мозґу, себто невідповідальну за свої вчинки, і в цьому захищаються свободою думки. Про те їх колега А. В. /Укр. Життя від 22.Х.72/ пише так: «Однак свобода думки має свої межі. Свободою думки можуть громадяни зловживати… порушувати чесність і гідність співгромадян.» Тут нарушено гідність не то що громадянина, але гідність Голови Церкви, до якої той самий журналіст і редактор, мабуть, належить. Інші «журналісти» знову стараються переконати суспільство, що справа помісности, а дальше патріярхату, це не справа інтеґральности нашої Церкви та її існування, а лиш справа спасіння душ її вірних. Або порівнюють Блаженнішого з Де Ґолем та єхидно піддають думку, що так, як Де Ґоль після провалу його політики уступив, так треба б зробити і Блаженнішому. Ті самі панове стають в обороні пані Мілєни Рудницької, авторки статті «Криза чи провал» покликаючись на свободу думки. Мовляв «ми не на те залишили рідний край, щоб у вільному світі захоплюватися успіхами в громадському, політичному і релігійно-духовному /підкреслення моє/ житті, коли тих успіхів, немає.

Тепер черга запитати: чи на те ми сміємо уживати волі і свободи слова що за усі наші промахи, головно т.зв. нашої провідної верстви, за наше літепле християнство, за братоненависництво, непослух своїй владі, безглузде політиканство, вислугування за будь що, недостачу національної свідомости і гідности, за нашу облуду і подвійну бухгальтерію, що так наглядно проявляється в противоріччі між нашими заявами і ділами – чи за всі ті наші атрибути, які очевидно і єдино є причиною наших неуспіхів у кожній ділянці, ми маємо право оскаржувати нашого Первоієрарха? Він, як той Мойсей, що старався завести ізраїльський нарід до обіцяної землі, хотів нас бачити побожним, чесним, здисциплінованим народом. «Я буду таким Первоієрархом, яким ви будете народом». Мойсеєві тривало 40 років, щоб здеґенеровану ізраїльську зграю завести з Єгипту до Ханаану тому, щоб за цей час дві погані генерації жидів вигинули. Таке мабуть чекає і нас. Пригадуються слова покійного мученика єпископа Григорія Хомишина в моментах болю і огірчення: «Волів би я бути пастухом у чужих, як єпископом між своїми».

А пані посол, замість уболівати над згаким моральним станом нашої еміґрації і над сумним, а навіть трагічним станом проводу Вселенської Церкви, що кидає на призволяще мільйони християн для ілюзоричних політичних цілей екуменічних експериментів і який заплутавшись в лябіринті бюрократичних параграфів юридичного, історичного, територіяльного і пасторального характеру, забув за просту євангельську правду, що добрий пастир оставить 99 овечок, а піде шукати одної, що в небезпеці — одягнувши в тоґу прокурора вперто вказує пальцем на особу Блаженнішого і обвинувачує його за всі невдачі Української Католицької Церкви. Подразнена в своїх амбіціях і ображена в особистій гордості вона із заїлістю гідної кращої справи гостро атакує Голову своєї Церкви.

В статті «Криза чи провал» вона стверджує, що Верховний Архиєпископ своїми невідповідними методами і поступованнями відносно керівних римських чинників змарнував той величезний моральний капітал, яким досі ще ніякий українець не розпоряджав, себто: «потенціял любови, пошани і довір’я». Авторка здивовано запитує, що сталося? Причину вона знаходить в характері особи Блаженнішого. Проте мовчазна більшість українського суспільства бачить причину не там. Іменно: як довго римські чинники могли капіталізувати морально його вірність Петровій Скалі і його терпіння для всього християнства без ніяких поступків і зобов’язань зі свого боку, що «він був на вершинах земної слави, був славою світського єпископату, найвищі церковні достойники намагалися цілувати його руки». Як же тільки він зачав дбати про долю своєї Церкви й народу, він зразу став у Римі «персона нон ґрата». Знайшлися зразу всякі бюрократичні інтерпретації законів кодексу східнього канонічного права /до речі досі цілево не скодифікованого/ і хитрі «детурс» рішень 2-ого Ватиканського Собору, та різні юридичні, історичні, територіяльні і пасторальні причини, щоб тільки відмовити нашій Церкві право на патріярхат,а згодом /під тиском Москви/ відібрати їй право і на помісність /гляди останні листи кардинала Війо до владик нашої Церкви/.

У статті, під наголовком «Безпідставні обвинувачення і підленькі наклепи» пані Рудницька ставить Верховному Архиєпископові дуже поважний закид. «…Злегковажено справу легалізації Греко-Католицької Церкви в Галичині, а поставлено усе на карту патріярхату і програно на цій лінії…» «Кілька років тому були поважні ознаки, що Ватикан може домогтися від совєтського уряду привернення нашої Церкви на рідних землях на основі її аполітичності…» Як би ці енунціяції міг був почути старий польський шляхтич, то напевно запитав би паню Рудницьку «чи пані кпіш, чи о дроґев питаш?» Вона мабуть не свідома того, що в тій системі по перше немає нічого аполітичного /Хіба що воно є під повною контролею КҐБ/, а по друге, що найбільш небезпечною диверсією для комуністів є віра в Бога, яку большевицький уряд безпощадно викорінює. Якщо пані Рудницька вірить, що Ватикан бажав домогтися: від московського уряду реставрації нашої Церкви на рідних землях, але через Верховного не міг, то це є безпідставне обвинувачення особи Верховного Архиєпископа, або підленьким наклепом на нього/. До речі, як би Блаженніший хотів враховувати тільки реалітети, то не потребува би страждати 18 літ на московській каторзі, але сьогодні на становищі Нікодима чи Пімена він переговорював, би з Ватиканом. І тут було дуже влучне і критичне відчуття реальности у Голови Української Католицької Церкви, одинока гідна його, як Голови Церкви, реакція. Вдарила тверда, засталена на 18-літній каторзі коса oб твердий, холодний римський камінь.

Помиляється пані, що в трагедії нашої Церкви завинив Блаженніший тому, що «віддав акцію за патріярхат партійним демагогам», які «зробили собі з неї футбольний м’яч». Який вплив міг мати Блаженніший на політичні партії, що займаються Церквою настільки, наскільки вона вкладається в їхні політичні концепції? Чи це його вина, що вони нахабно вмішалися в церковні справи і події, до речі, осмішуючи, компромітуючи і дескредитуючи мирянський рух?

Дальше про те, що він розсварив нарід. Правда, наш Спаситель також розсварив жидівський нарід. Одні пішли за правдою, а другі за фарисеями і садукеями. Майже половина католиків нашого обряду вже зовсім відчужилась від матірного пня і стала предметом політики Східньої Конґреґації для нівеляції помісности нашої Церкви. Прикладом цього послужить факт уведення англійської мови до богослужб у деяких парохіях і єпархіях в ЗСА, ніби-то на рішення 2-ого Ватиканського Собору уживати в богослуженнях матірню мову. Тому й не диво, що на безпрецендентний напад на Голову нашої Церкви в пресі не найшлася ані одна духовна особа, щоб виступила в обороні свого Первоієрарха.

Пані Рудницька критикує поступовання Блаженнішого в обороні за історичні права його Церкви, мовляв, так він віддячується своїм визволителям за визволення з неволі. Згідно з тим він, замінивши 18-літню каторгу на теплу римську синекуру, повинен був сісти тихенько із закритими устами і не супротивляючися злу приглядатися спокійно загибелі своєї Церкви і душ його пастви. Пані Рудницька на тому не кінчить: змалювавши «провал» політики Голови своєї Церкви, вона голосить єдино-правильність політики Ватикану, бо «контакти проводу Христової Церкви з комуністичним світом служать на користь світового миру» /себто контакти з комустичним урядом і його знаряддям православною церквою, яку навіть східні православні не уважають церквою, а її єпископів називають слугами диявола – гляди публичний лист письменника Солженіцина до патріярха Пімена на Великдень 1972 р./. Оскільки пані дійсно в тому чесно переконана, то тепер моя черга зарахувати цей феномен до ділянки психіятрії, до чого зарахувала вона колись мій погляд, що ватиканські чинники виреклися наших під’яремних католиків, а нашу Помісну Церкву в розсіянні рішили зліквідувати.

В недобрий час прибув наш Блаженніший до Вічного Міста. Можливо за понтифікату св. Отця Пія XII він не зазнав би такого гіркого досвіду. Теперішні провідники Вселенської Церкви хоч так боряться із секуляризацією життя християн, зісекуляризувалися не гірше урядів західніх держав і задивлені, як пташка, в гадючі очі східньої бестії сподіваються здобути ласку в диявола і світовий мир. «Мій мир даю вам» сказав наш Спаситель і про такий мир йдеться. Римські монсіньйори шукають його в торгах з діяволом, в своїй власній церкві за мир не дбають. Замість миру засівають вітер, а хто сіє вітер – збирає бурю. От тут є джерело не кризи, а траґедії Вселенської Церкви – в тому й нашої, української.

Зіґнорування нас як народу чинниками в Східній Конґреґації, що кермували нашою Церквою кілька десяток літ, загально знане. Порада для українських католиків на еміґрації включитися в римо-католицькі дієцезії в Америці, яку нам дав князь церкви кардинал Ван Фюрстенберґ, також усіми відома. Тепер питання: до якої церкви пхає нас силоміць Ван Фюрстенберґ? До тієї, що їй не передбачують доброї майбутності? До такої церкви, що на думку монсіньйора Джана Трейсі Елліс /американського історика церкви/ може завести довіря християн? В редакційній статті «Римо-католицька Церква в Америці може впасти» /Вандерер, вересень XI. 1972/ він пише: «Американські католики розгубилися. Вони не знають в що вірити». Він твердить, що в американській католицькій церкві є замішання і брак доброго проводу.

Чи не є це траґедія Вселенської Церкви, яка посилає місіонарів до поганських народів Азії й Африки, а своїх вірних, що терплять за віру, єдність і вірність Апостольському Престолові відрікається, або старою середньовічною методою намагається навертати на латинство? /Мовляв – лиш в римській церкві є спасіння!/

Сказано в св. Письмі: «Пізнайте правду, а правда визволить вас». Не замикаймо очей на несправедливість, хто б її не чинив, не замикаймо вух на правду, хто б її не виголошував. Не затрачуймо віри в Божу справедливість. Об’єднаймося як один довкруги Верховного Архиєпископа у послусі спільною молитвою, спільною жертвою, спільними ділами. Відсахнімся від зилотів, «журналістів» і мудрагелів, що тільки вносять заколот між нас і Церкву нашу компромітують. Будуймо на Господі і вірмо, що справедливість таки затріюмфує. Pereat mundus fiat iustitia!

Столітня історія Євхаристійних Конґресів зачалась від дня святих Петра і Павла 1873 року, коли в одної побожної францужанки, Марії Марти Тамазіє зродилась ідея рятування світу від гріхів при помочі Пресвятої Євхаристії: «Де почитається Бога – там росте любов, а ті що беруть участь у почитанні Пресвятої Євхаристії, захоплюються приміром служіння Господеві й любови своїх ближніх, та поширюють цю ідею на цілий світ». І хоч це була особисті ідея одної побожної жінки – Церква присвоїла собі її і вже за вісім років пізніше відбувся в Ліль, Франція, перший світовий Євхаристійний Конґрес.

Від 18 до 25 лютого ц.р. відбувся у Мельборн, Австралія, 40 Міжнародній Євхаристійний Конґрес. Ця імпреза, яка повторяється періодично, має велике моральне значення для вірних і скріплюючий вплив для Католицької Церкви взагалі.

Оцінюючи цю імпрезу сьогодні з аспекту УКЦеркви й потреб її вірних конечно віддзеркалити її значення принайменше у трьох істотних ствердженнях.

Перше — це вартість Євхаристійного Конгресу як духово-релігійного чинника в церковній функції. Згідно з кличем Конґресу – «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив. Вас»… це була маніфестація віри, відданости християнським, ідеалам, духової обнови та спрямування християнського релігійного життя на майбутнє. Хоч як традиційно по консервативному велася уся підготовка до Конгресу то практично не вдалося організаторам зберегти імпрезу перед яскравими виявами болячок сучасности, як війна, несправедливості, дискримінація, нерівності та нужда. Соціяльні, побутові та політичні течії сучасного світу вже давніше заставили Церкву займатися деталями буденщини її вірних і змінили подекуди її традиційний духово-релігійний характер на уряд соціального забезпечення.

Як багато в цьому відношенні Конґрес був успішний, відповідь старається дати єзуїт о. Кеннет Бейкер, у часописі «Кетолік Реджістер» від 18 березня, 1973 року, в статті під наголовком «Екуменічне намагання послабило Конгрес». Він пише: «Це перший раз в історії Конгресу не було процесії з найсвятїйшими тайнам на широку скалю. Цим католики заплатили ціну, щоб одержати на Конґрес трохи протестантів. Місто /Мельборн, Ред./ сподівалося біля сто тисяч народу, а прибуло всього лиш 27 тисяч. У пропаґандивній частині Конґресу говорилося недвозначно, що капіталі це лихо, яке веде до експлоатації бідних, а соціялізм і комунізм це освободження і добро для бідних. Усі частини програми Конґресу були добрі окремо, але вони не творили одної гармонійної цілости. Для мене це виглядало як намагання змішати воду з оливою, або кислі огірки з морозивом. Виглядало, що вживається Пресвятої Євхаристії для цілей інших, ніж почитання Господа Бога. Були голоси, що мельборнський Конґрес знівечить цей рух, який започаткувала Марія Тамазіє, бо він розвинувся у зовсім щось інше від первісної ідеї.»

Український учасник Конгресу мав нагоду бути учасником і очевидцем загального духового піднесення й відчути приналежність до католицького світу, але він шукав там не за заспокоєнням нескомплікованих щоденних життєвих потреб, але за чимсь більшим, вищим, за суттєвішим. Він їхав до Австралії, щоб побачити на очі посеред католицького інтернаціоналу свою рідну непоборну Церкву, представлену там її найвірнішими синами – її єрархією. Він бажав побачити її там у всій красі, якої не видно сьогодні на її землях, і яку тяжко доглянути в розсіянні. Про цей аспект Конгресу свідчить ствердження друге.

Хронологія процедури цього другого аспекту, назвімо його умовно зовнішнім оформленням української участі в Конгресі, така:

3-го січня Верховний Архиєпископ вислав листа до Святішого Отця в справі його виїзду до Австралії. 22-го січня ц.р. він одержав листовну відповідь, /лист ч.1/, а 31-го січня — паспорт. Зміст листа ч.1. такий:

Ваша Еміненціє !

Це є у зв’язку з Вашим листом з 3-го січня, в якому Ваша Еміненція поінформував Святішого Отця, що Вас запрошено до участи в Євхаристійному Конґресі в Мельборні для відправи Святої Літургії прохаючи про необхідну авторизацію.

Найвищий Архиєрей, після дбайливого розгляду питання, не має застережень щодо відвідин Вашої Еміненції того міста, якщо метою відвідин в Мельборні не є жадні інші цілі, як тільки вказана, що поїздка матиме виключно обрядовий характер та що вона відбудеться згідно з духовим і Євхаристійним значенням того торжественного міжнародного святкування.

Його Святість не має сумніву, що Ваша Еміненція виключить інтенції осіб робити заходи, які не є літургійні та які можна б інтерпретувати як натиск на Апостольську Столицю у справах, які не є згідні з існуючим законом.

Він дуже добре розуміє, як невідпорідно і шкідливо було б, якщо б Ваша Еміненція навіть мимовільно втручався в ту велику маніфестацію побожности і віри.

Вдячний Вашій Еміненції за увагу до його чемности, Святіший Отець висловлює свою добру волю та бажає зі свого серця, передати Вам Апостольське Благословення, як вираз Небесних Ласк. Він бажає Вам щасливої подорожі. Маніфестуючи Вам також мої власні добрі побажання, дозвольте мені з цієї нагоди знову потвердити мою глибоку пошану. Від Вашій Еміненції дуже відданого, в Бозі,

Й. Війо.

 

3-го лютого Верховний Архиєпископ вислав листи до усіх українських єпископів з проханням прибути до Австралії на Конгрес.

5-го лютого він мав авдієнцію у Святійшого Отця, а 9-го лютого одержав листа ч.2, який звучить так:

Дорогий Кардинале Сліпий !

Мені доручив Святіший Отець висловити Вам його найкращі побажання для приємної і духовно багатої подорожі до Мельборну з нагоди Міжнароднього Євхаристійного Конгресу, де будете брати участь у врочистій Святій Літургії.

Його Святість просить Вас передати його привіт для улюбленої української спільноти в Австралії. Йому жалко, що він сам не може бути з ними особисто, і Святіший Отець молитовно бажає, щоб вони одержали якнайбільше благословень від Євхаристійного Господа впродовж цього часу особливих благодатей.

Мені припала честь передати Вам бажання Його Святости, щоб Ви уділили в його імені для українців католиків в Австралії окреме Апостольське Благословення. Остаюсь із особистими побажаннями всього добра.

Ваш відданий у Христі, Кард. Ж. Війо.

 

В часі між 9 і 15 лютим Секретар Стану Кардинал Війо вислав до єпископів УКЦеркви копію листа до Блаженнішого, /лист ч.1/, із супровідним письмом такого змісту:

Ваша Ексцеленціє!

Згідно з вказівкою моїх Зверхників пересилаю цим листом Вашій Ексцеленції, для Вашої особистої інформації, тільки-що одержану копію листа, що його в останньому часі переслав Його Еміненція Кардинал Секретар Стану до Його Еміненції Кардинала Верховного Архиєпископа Львівського. Лист є відповіддю нашого Святішого Отця на прохання Кардинала Сліпого взяти участь у Міжнародньому Євхаристійному Конгресі в Мельборні.

Відображений щойно епізод вимовний. Римська бюрократія, із відкликом на папський авторитет, не здала свого іспиту. Оба листи відзеркалюють мінливість думки, незручність положення й суттєву неокресленість. Це дипломатичний промах. Наш Блаженніший переступає через усі ці штучно створені бюрократичні перешкоди і твердо прямує до своєї цілі. А деякі його єпископи не виявляють єдности становища й думки, конечних в тому місці і часі.

І третє ствердження, назвімо його умовно внутрішнім, таким, що визначається впливом на внутрішні відносини церкви і її вірних. Євхаристійних Конгресів було вже сорок. До жадного з них наша церква не приходила в так загрозливих умовах свого життя, як тепер. Чи усі компетентні за українську участь в Конгресі зрозуміли її як слід?

Українська частина програми Конґресу проходила під кличем «За Християнську Україну»! Цього роду інтернаціональна імпреза могла бути не тільки моментом духового піднесення але й форумом апелю до сумління світу в обороні нашої церкви на Україні, в обороні її єдности в діяспорі, в обороні її історичних прав, які протягом століть нам безцеремонно обдерли, та врешті й форумом домагань патріярхату для УКЦеркви, як конечного духового й організаційного засобу вдержання її при житті. До того передовсім треба було якнайчисленнішої участи нашого духовенства та ієрархії, які під проводом присутнього там Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII могли б ці життєві справи винести перед світове форум, перед всією католицькою Церквою та перед заступленими на Конгресі чинниками. Це була одна з небагатьох нагод засвідчити перед цілим світом, що Україна і її Церква живуть, і вмирати не хочуть. Але видно, що у всіх компетентних до цих справ людей круті й дипломатичні виводи Кардинала Війо у листі ч.1. взяли верх перед трагічною долею їхньої церкви.

Господарі українського сегменту Конґресу, Високопреосвященний Кир Іван Прашко і його вірні зробили усі можливі приготування. Делегати нашого товариства, /др. М. Навроцький та др. Л. Рудницький/, активно включилися в організаційну й публіцистичну роботу, що ще більше оживило всю акцію. А перший крок Верховного Архиєпископа на летовищі Мельборну, оваційні привітання його та опісля пресові інтерв’ю, як також опісля участь їх Блаженства в імпрезах Конґресу документували участь нашої церкви у ньому в духовному і політичному аспектах, проти інтенцїї листа ч.1., автора Кардинала Війо.

Говорячи про мирянський бік справи, Конґрес був нагодою щирої і теплої зустрічі вірних із декількох віддалених країн поселення у гостинних австралійців. Конструктивно пройшли збори мирян, скликані Об’єднанням Українських Католицьких Організацій, тим разом при пильній участі й увазі представників священства та ієрархії. /Збори схвалили резолюцію, яка поміщена нижче/. Влаштовано там також виставку про переслідувану церкву, яка була широко інформативною виставленим матеріялом. Усі конгресові функції їх Блаженства відбувалися при масовій участі вірних, а концерт і бенкет, що мав тисячу осіб, випав імпозантно.

40-й Інтернаціональний Євхаристійний Конґрес і участь УКЦеркви у ньому залишаться свідками її живучости, а то й невмирущости.

(Printed under the title «Religious Situation under the Modern Totalitarian State» – «LOGOS», Yorktown, Sask. Canada June 1972).

The materialistic philosophy of Communism is based on atheistic doctrine even though the Soviet government for opportunistic reasons put the Church organization on its aims. Pope Pius XI teaches us in this respect that «Communism is intrinsically wrong and no one who would save Christian civilization may collaborate with it in any undertaking whatsoever. Nevertheless, Pius XII suggested that there is a hope in the area of negotiations with the human beings, but the base for it may yet be built on a spiritual nature. The pope goes on to tell us that:

«Now a bridge cannot be built in truth between these two separate worlds unless it be founded on the human beings living in one and the other of these worlds, and not on their governments and social system. This is so because, while one of the two parties still strives in large measure consciously or unconsciously, to preserve the natural law, the system prevailing in the other has completely abandoned this basis. In both camps, there are millions in whom the imprint of Christ is preserved in a more active degrees they, too, no less than faithful and fervent believers, should be called upon to collaborate toward a renewed basis of unity for the human race».

Our reasoning will support entirely the above statement of Pius XII. There shall not be any negotiations with the Soviet regime which, in Mr. Kennan’s words, «has little or nothing to do with the state of religion in the Soviet Union».

Unfortunately, however, Pope Paul VI tries to build the bridge with the Soviet government by inviting its officials (Mr. Gromyko) as well as representatives of the Moscow Patriarchy to the Vatican. On February 7, 1972, the Holy Father received an official delegation of the Patriarchate of Moscow, led by Archbishop Filaret of Dimitrov, Auxiliary to the Patriarch of Moscow, who was accompanied by the Rev. Archpriest Alexei Ostapov, and the Rev. Archpriest Vadim Griskim and Dimitri Nazvetiaev. On this occasion the Pope said: «It is a great joy for us to receive in our home Your Excellency» esteamed Rector of the theological Academy and of the Seminary of Moscow, with your companions, priests of the same Academy of the Russian Orthodox Church. You came to Rome as pilgrims, to venerate the places sanctified by Christians who bore witness to their faith in their lives and often by their deaths… We share this faith in common; we are called upon together to preserve it, to understand it better, and to transmit it, enriched by our own experiences, to those who follow us… We thank God for having let us meet and get to know one another. May the divine blessing be lavished upon the venerable leader and all the faithful of your Church…

This invitation of the Russian Church delegation will bring us back to the statement of Mr. Kennan of February 3. 1945, who suggested that Patriarchal status of the Russian Orthodox Church» has now acquired a prominence and INTERNATIONAL CONNECTIONS which will give him a certain independent dignity. His Perceptible mind projected the future events which we are witnessing at present with a great distress.