Ольга Герасименко

«…в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога» (Кор.11;11,12)

Життя жінки у ХХІ столітті відрізняється від того, як жили її посестри ще якусь сотню років тому – в усякому разі, якщо говорити про жінку європейської постхристиянської цивілізації. Навряд чи будь-якій тверезомислячій людині спаде на думку заперечувати важливість руху за права жінок та його роль у світовій історії. Право здобувати освіту та брати участь у політичних процесах, право на достойну оплату праці та на опанування будь-якого фаху, право розпоряджатися власним майном та фінансами – всі ці речі є настільки звичною частиною нашої реальності, що годі собі уявити її інакшою.

Чи означає це, що всі проблеми жінок у суспільстві подолані і що нинішнім борцям за їхні права просто нема чим зайнятися? Зовсім ні! Але виникає враження, що сучасний феміністичний рух займається переважно штучним вишукуванням щораз нових проблем, на які пересічна жінка навряд чи звернула б увагу, якби їй на них не вказали. Скидається на те, що метою нинішньої хвилі фемінізму є не так реальна допомога тим жінкам, які її потребують, як розпалювання «боротьби задля боротьби» і нескінченне роздмухування цього полум’я. Об’єктом же цієї боротьби є, звичайно, чоловіки, провина яких часом полягає вже у самому факті їхнього існування.

Суспільно нав’язані норми чи природні відмінності?

Сучасний чеський філософ та есеїст Станіслав Комарек писав: «феміністичні концепції можна поділити на дві гілки. Перша, сьогодні радше міноритарна, обстоює ту позицію, що статі є відмінними за своєю сутністю. Друга, навпаки, вважає, що вони абсолютно ідентичні, а всі наявні відмінності між ними є культурно обумовленими і небажаними (ці дві концепції перебувають у гострій контрадикції, одначе це нікому не заважає ліпити їх докупи)». Справді, залежно від конкретного питання, що розглядається, ці дві концепції міняються місцями, як м’ячики у руках вправного жонглера. Якщо мовиться, наприклад, про те, чому серед жінок в рази менше вчених-математиків, то це, звичайно, тому, що патріархальне суспільство століттями не давало жінці розвиватися і займатися наукою, заганяючи її в «стійло» між ночвами для прання і каструлею супу. Але якщо торкнутися такої дражливої теми, як сексуальні домагання, тут на перший план виходять саме біологічні відмінності між статями, згідно з якими чоловіки є набагато схильнішими до насильства та інших видів сексуальних злочинів.

«Пакетне» голосування: хто не з нами, той проти нас

Сучасний мейнстримний феміністичний рух вимагає від жінок «пакетного» голосування з усіх його актуальних питань: або ти підтримуєш його за всіма пунктами одразу, або не маєш морального права підтримувати навіть у тих питаннях, що видаються об’єктивно справедливими. Вимоги певної соціальної групи, скажімо, вільний доступ до абортів чи обов’язкові гендерні квоти, при цьому маніпулятивно подаються як певні усталені загальножіночі цінності. Жінки, котрі чинять спротив певним елементам цієї ідеології, відсуваються на маргінес: у кращому випадку їх сприймають як жертв патріархального суспільства, яким треба допомогти прозріти; у гіршому – вони перетворюються на зрадниць свого роду. Вже згаданий професор Комарек писав: «фемінізм виростає з того самого ідеологічного кореня, що й марксизм; у місіонерів/місіонерок обох спасительських вчень ситуація дуже схожа – їх нервує те, що частина робітників або жінок, добре поміркувавши, не лине під їхні прапори: «Як це так, адже ми ваш авангард і краще знаємо, що для вас краще?!» Але ж вони самі себе призначили на цю роль…»

Парадоксальним чином жінки, які люто відкидають будь-які гендерні стереотипи як беззаперечне зло, у подібній діяльності перетворюються на живу ілюстрацію найгірших анекдотичних стереотипів про так званий «жіночий колектив», здатний зацькувати і з’їсти живцем будь-кого, хто проти нього повстане. І якщо для пересічної жінки незгода з мейнстримом десь на рівні суперечки в соцмережах навряд чи матиме серйозні наслідки, окрім цілком зрозумілого психологічного дискомфорту, то публічні особи, що дали підстави запідозрити себе у «неблагонадійності», ризикують своєю репутацією. Cancel culture («культура скасування») – це відносно нова форма остракізму, оскільки вона стала можливою завдяки розвитку соцмереж. Відносно новою вона є тому, що має певні відмінності за формою, але не за суттю, адже масове цькування існує відтоді, відколи існує людське суспільство. Фактично це соціальна страта особи. Наприклад, кампанія проти британської письменниці Джоан Ролінґ, що посміла публічно висміяти новомовне означення «люди, що менструюють» на заміну звичайного слова «жінки», мала хештег #RIPJKRowling («спочивай з миром, Дж. К. Ролінґ»).

Масова культура і феміністична повістка

Яскравим символом «мейнстримного» фемінізму в сучасній масовій культурі можна назвати роман-антиутопію Марґарет Етвуд «Оповідь служниці» і знятий за його мотивами однойменний серіал. Цікаво, що книжка ця була написана ще в 1985 році, проте шаленої світової популярності набула лише через 30 років. У романі описується фантастичне суспільство, яким керують чоловіки, а роль жінки зведена до ролі «живого інкубатора», що належить певному чоловікові і повинна народити йому дитину. Звичайно, це антиутопічне суспільство збудоване на фундаменті консервативного християнства – точніше на тій його версії, що існує в масовій свідомості десь поряд із чорною легендою про інквізицію (і має приблизно таку ж вірогідність).

Сплеск інтересу до роману в наш час, імовірно, пов’язаний з періодом президентства Дональда Трампа, відомого показним відстоюванням консервативних родинних цінностей та інших речей, які в устах ліберальної частини суспільства окреслюються словом «скрєпи», запозиченим із російського інформаційного простору. Але оскільки, подобається нам це чи ні, Сполучені Штати донині залишаються тим гравцем, що задає тренди, популярність «Оповіді служниці» сягнула за їхні межі. Вигаданий письменницею-феміністкою Ґілеад (саме так називається описана нею тоталітарно-патріархальна держава) став для сотень тисяч жінок втіленням реальної загрози, що нависає над світом тут і зараз.

Говорячи про популярну культуру, не можна оминути увагою явище, що впродовж останніх років набуло масового характеру: створення жіночих версій найрізноманітніших персонажів, що уже ввійшли в канон масової культури: від Шерлока Холмса до персонажів супергеройських фільмів. Те ж саме можна помітити і в екранізаціях творів світової літератури: персонаж, що був чоловіком на сторінках книжки, на екрані раптом перетворюється на жінку, згідно з новими вимогами про необхідність більшої кількості сильних і незалежних жінок у культурному просторі. Замість того, аби пропонувати нові історії, головними героїнями яких є жінки, маскультура займається переписуванням уже наявних історій так, ніби одного лише «перевдягання» героя достатньо для того, аби перетворити історію на «жіночу».

Але чи це насправді не ображає жіночу гідність? Бо ж із цього випливає, що жінка-герой можлива лише як чоловіче віддзеркалення, а не як самостійна одиниця зі своєю унікальною історією. Невже образи сильних, сміливих, незалежних та героїчних жінок не можуть існувати самі собою? Навпаки – історія та міфологія рясніють жіночими образами, які мають чудову перспективу стати уособленням жіночого героїчного міфу! Питання в підході, який обирають діячі масової культури: замість конструктиву –реванш, замість захисту своїх природних прав – скидання чоловіків з постаментів і перевдягання у їхні костюми. І це не випадковість, а лише чергова ілюстрація неоголошеної міжстатевої війни, що лежить в основі сучасної хвилі фемінізму.

Українські реалії: неадаптована версія

Навряд чи хтось візьме на себе сміливість сказати, що життя української жінки просте і позбавлене проблем. Але те, що мейнстримні медіа, які слугують рупором фемінізму, подають як актуальні жіночі проблеми, часом викликає в пересічної української жінки у кращому випадку сміх, у гіршому  – роздратування. І відбувається це аж ніяк не тому, що вона є зашореною та відсталою рабинею консервативного патріархального суспільства, а тому, що вони нічого не говорять про неї саму: середньостатистичну українку, далеку від феміністичних воркшопів та гендерних студій. Неможливо просто перекласти готові меседжі українською мовою і сподіватися, що вони спрацюють так, як очікується.

Справжня боротьба за права жінок мала б стати відповіддю на реальні виклики, що існують в конкретному суспільстві, виходячи з його історичних, культурних та соціально-політичних особливостей. Для більшої ілюстративності можна взяти радикальний приклад: жінка, в культурі якої досі є нормою насильницькі шлюби або жіноче обрізання, навряд чи зрозуміє жінку, чиєю головною проблемою є некоректне вживання фемінітивів стосовно її професії. Українські реалії не так сильно відрізняються від реалій західного світу, але разом із тим без урахування наших історико-культурних особливостей, насущних соціальних проблем і, зрештою, менталітету мотивувальні тексти на кшталт «як я перестала голити пахви і полюбила себе» так і залишатимуться не більш ніж погано перекладеною агіткою, що не має на меті жодної реальної допомоги.

Чоловік дружині – вовк? Сучасна жінка у пастці самореалізації

В Апостольському листі святого Івана Павла II «Mulieris Dignitatem», присвяченому гідності жінки, читаємо: «в «єдності двох» чоловік і жінка від початку покликані не тільки до того, щоб існувати «поряд» або навіть «разом», але також покликані до того, щоб існувати взаємно, одне для одного». Ці слова, написані у 1988 році, нині видаються ще актуальнішими, оскільки торкаються проблеми, що гостро постає всередині нинішніх родин. Сучасний світ – це світ конкуренції, світ постійної гонитви за успішністю і за статусом лідера, в якому «ніхто нікому нічого не винен». Не дивно, що такий світогляд просочився й до родини, і замість того, щоб стати «тихою гаванню», де можна відпочити від цієї гонитви, сім’я перетворилася на ще одне поле битви за першість.

Нема сенсу заперечувати, що впродовж багатьох століть роль жінки у родині переважно зводилася до цілковитої економічної залежності від чоловіка, і її власний добробут був нерозривно пов’язаний із його успішністю. Прагнення жінки до незалежності та самостійності в наш час все частіше призводить до іншої форми крайнощів: родина вже не розглядається як спільний організм. Це підкріплюється і руйнуванням інституту шлюбу як такого: чоловік і жінка, не пов’язані між собою ніякими зобов’язаннями – ні юридичними, ні релігійними, зрештою стають просто двома окремими особами, які мешкають на одній території та часом навіть мають повністю відокремлений одне від одного бюджет.

Папа Павло VI у тексті енцикліки «Humanae vitae» наголошував: «<подружня любов> випливає не лише з інстинкту та пристрасті, але й з рішення свобідної волі, яке спонукує до того, щоби витривати у радості й горі буднів, навіть від того зміцнитись: таким чином пóдруги стають одним серцем і однією душею та разом приходять до свого людського сповнення. Далі, любов, котра стосується цілості, є особливою формою особової приязні, у якій пóдруги великодушно та щиро ділять все одне з одним, не висловлюючи невиправданих застережень і не шукаючи власної вигоди». Жіноча самореалізація нині перетворилася на сакральний об’єкт, причому мислиться він переважно в ключі професійних здобутків – заявивши, що почувається цілком реалізованою завдяки материнству, жінка навряд чи зустрінеться з великим розумінням. Замість духу взаємної любові та підтримки, замість розподілу ролей, який є найбільш комфортним для даної родини, у ній панує конкуренція і, як наслідок, виникає фрустрація від неможливості її витримати через появу в родині дітей. У підсумку можна спостерігати парадоксальне явище: жінка, яка перебуває удома з дітьми в декретній відпустці та займається спільним господарством, вважає, що вона сидить на шиї у свого чоловіка і не бажає брати в нього гроші на різні потреби. Спектр її почуттів з цього приводу може різнитися – від сорому і почуття провини до злості, але факт залишається незмінним: жінка відчуває дискомфорт через те, що перебуває, здавалося б, у нормальній, природній ситуації материнства; вона мислить себе як неуспішну, неамбітну, нереалізовану невдаху.

Атака тілесністю: що природно, те не…?

Парадоксальним чином люди, які декларують боротьбу за право жінки бути унікальною особистістю, а не репродуктивною функцією чи частиною тіла для задоволення чужих потреб, активно подають жіночу унікальність саме через підкреслено реалістичний фізіологізм. Медійний простір сповнений контенту подібного штибу: від онлайн-трансляцій домашніх пологів популярних блогерок до численних книжок, присвячених вагіні, менструації та іншим подробицям жіночої фізіології. Все це робиться нібито для того, щоб жінка могла пізнати і полюбити своє тіло після століть патріархальних табу. Певний час навіть у столичному метро можна було бачити соціальну рекламу, покликану боротися з евфемізмами, які заведено використовувати на позначення менструації.

На перший погляд це видається дивним у поєднанні з культурою недоторканості, що подекуди інтерпретує як сексуальне домагання навіть не зовсім вдалий анекдот чи недбало кинутий відвертий погляд. Але якщо задуматися, взаємозв’язок стає більш очевидним. Попри всю заяложеність (чи навіть обурливість) фраза «в жінці повинна бути таємниця» виникла не на порожньому місці. «Домальовувати» реальність є природною властивістю людської уяви. Коли ми читаємо літературу вікторіанської доби, переживання закоханого героя у мить, коли його погляду раптово відкривається ніжка коханої, можуть видатися нам дивакуватими і сентиментально перебільшеними, однак із огляду на соціально-культурні реалії, у яких жив цей герой, його реакція є цілком нормальною.

Публічно оголюючи людину, препаруючи її тілесно та душевно, ми не залишаємо в ній місця для жодної таємниці, яку хотілося б відкривати. Подібний процес уже переживав західний світ під час сексуальної революції 1960-их років. Але він мав принципову відмінність: тодішнє зняття табу на оголеність мало за свою остаточну мету сексуалізацію суспільства, тому оголеність подавалася у відповідному ключі. Сучасний же світогляд, з одного боку, пропонує скасувати будь-які соціальні заборони на обговорення певних тем, пов’язаних із тілесністю (насамперед жіночою), а з другого – виступає проти того, щоб жінку взагалі сприймали як об’єкт, який викликає потяг та бажання (бо сексуальна об’єктивація – один зі смертних гріхів сучасного феміністичного руху), тому оголеність має бути максимально позбавлена будь-якої романтизації чи естетизації.

«Перегодовуючи» суспільство подробицями жіночої фізіології, ми перетворюємо їх на буденність, а отже, знищуємо не лише почуття сорому, а й чогось інтимного, недосяжного і, не побоюся цього слова, сакрального. Адже християнська мораль усупереч поширеній точці зору наполягає на збереженні інтимності не через лицемірне пуританство і не тому, що вважає цю сферу життя людини сороміцькою або грішною. «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас»(Мт. 7:6), –  навчає Христос. Ці Його слова актуальні, зокрема, для того аспекту нашої тілесності, який стосується творення нового життя і вираження любові між чоловіком та жінкою, яка, натомість, є моделлю Любові Божественної.

Здавалося б, до чого тут Церква?

Нещодавні масові заворушення в Польщі на підтримку євгенічних абортів, що переросли у відверту агресію, а подекуди навіть у акти насильства, добре проілюстрували, кого насправді проабортні ідеологи вважають своїм головним ідеологічним ворогом. Логічно було б припустити, що основною мішенню для гніву незгідних мав би стати уряд, адже саме він відповідальний за зміну будь-яких державних законів. Але замість того, щоб пікетувати урядові будівлі, активісти зосередили свою лють на Церкві: вривалися до храмів із блюзнірськими плакатами, зривали богослужіння, займалися вандалізмом та фактично вимагали від Церкви зміни її віровчення замість того, аби вимагати від держави перегляду закону, який так їх обурив.

Аборти – лиш один із прикладів того, як Церкві намагаються диктувати свої умови ті люди, які до неї не належать і належати не збираються. Таких прикладів можна знайти набагато більше. Наприклад, питання жіночого священства, яке не дає спокою людям за межами Церкви набагато більше, аніж тим, що перебувають у її лоні.

Загалом показово, що бурхливий інтерес до ролі жінки у Церкві проявляється з боку тих осіб та організацій, які самі до неї не належать і не мають наміру належати. Саме з цієї причини спроби конструктивної дискусії з ними заздалегідь приречені на поразку, адже опоненти в ній дивляться на Церкву під принципово різними кутами зору. У той час, як для одних Церква є містичним тілом Христовим, інші сприймають її виключно як соціальний інститут, який повинен нескінченно змінюватися відповідно до викликів часу, але з егоїстичних та суб’єктивних причин не бажає цього робити.

Напрошується очевидне питання: чому би просто не облишити Церкву в спокої? «Не йди зі своїм уставом до чужого монастиря!» – гласить народна мудрість. Чому ж тоді до католицьких монастирів як у прямому, так і в переносному значенні так настирливо лізуть зі своїми уставами? Незважаючи на те, що мати з цим справу завжди непросто, а подекуди навіть дуже болісно, в цьому можна побачити і добрий знак: незважаючи на секуляризацію світу, Церкву донині сприймають як достатньо впливову організацію – надто впливову, аби її можна було просто ігнорувати і дозволити жити своїм життям. Повертаючись до прикладу Польщі, масовий сплеск ненависті саме до Церкви був спричинений усвідомленням високого авторитету Церкви в суспільстві. В уявленні активістів саме Церква – той «ворог народу», що вклав у голови політикам їхні «мізогінні» переконання і спонукав їх створити «жіноче пекло».

Жінка-християнка: між молотом та ковадлом

Хто така жінка-християнка? Напевне, тільки лінивий не дорікав християнам вихопленою з контексту біблійною цитатою: «жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господові». Людям, негативно налаштованим до Церкви, одразу уявляється гнітючий образ «босої-постійно вагітної» жінки, що потерпає від сімейного насильства і боїться зайвий раз подати голос. Їм буває складно прийняти ту просту істину, що на світі існують жінки, яким може бути цілком комфортно в ролі матері та дружини, які не роблять карколомну кар’єру з власного свідомого і добровільного вибору, а не тому, що їм хтось перешкоджає. Якщо ж у жінки не виникає з цим питань, значить вона не усвідомлює своєї проблеми, а тому слід негайно відкрити їй на неї очі.

Жінка-християнка в цій ситуації опиняється в дуже незручному становищі: з одного боку, вона прагне розвіяти такий неприємний стереотип, а з другого – відстояти себе, свою віру і, зрештою, своє право бути жінкою відповідно до вчення Христового. І якщо успішна зі світського погляду жінка – власниця успішного бізнесу чи науковиця – може розвіяти міф самим своїм прикладом, то що ж робити тим жінкам, які цілком свідомо обрали для себе просту роль дружини, матері та домогосподарки і почуваються у ній комфортно і щасливо?

Головне пам’ятати, що справжня свобода жінки, вже дарована їй Богом, – це її право обирати для себе той шлях, який вона вважає за потрібне. Якщо жінка бажає все життя сидіти вдома і пекти пироги – це її вибір, який вимагає не меншої поваги, аніж вибір жінки, що обирає кар’єру космічного інженера. Якщо жінка хоче піти у монастир і присвятити своє життя догляду бідняків, вона має на це таке саме право, як і вступити до престижного університету. Саме у цьому й полягає справжня свобода як жінки, так і кожної людської особи загалом.

Ольга Герасименко

«Ми живемо у часи, коли під тиском низькопробних і безжальних ідеологій люди звикають соромитися усього. Соромитися самих себе, соромитися бути щасливими, любити і творити. Тим самим нас примушують відчувати провину. Тягнуть у світську сповідальню, найганебнішу з усіх».

Ці слова належать Альберові Камю – філософу та публіцисту, одному з основоположників філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму. Він написав їх у 1948 році, коли Європа лише почала оговтуватися від травм, спричинених Другою світовою війною, та осмислювати цей трагічний досвід.

Подану думку продовжує Паскаль Брюкнер, сучасний французький письменник та філософ, докладно розглядаючи це питання у своїй книзі «Тиранія каяття. Есе про західний мазохізм». Він порушує проблему захоплення сучасної європейської цивілізації самобичуванням. Минулі гріхи європейської цивілізації перед рештою світу призводять до того, що передана у спадок колективна провина перетворюється на диктаторську політичну повістку, а безкінечне каяття – на ритуал.

«Немає нічого оманливішого за ідею колективної провини, що передається з покоління в покоління і лягає на цілий народ або спільноту незмивною плямою. Жаль не може стати політичною лінією. Як не буває статусу жертви, що передається у спадок, так не існує і заповіданого статусу ката. […] Історія ділиться не на нації-грішниці і континенти-архангели, раси прокляті і народи недоторкані, а на демократії, що визнають свої безчестя, і на диктатури, що приховують їх, вбираючись у лахміття мучеників», – пише він.

O felix culpa

Почуття провини – це психологічний механізм, закладений в нас так глибоко, що сягає своїм корінням початку історії людства. Зі сторінок Святого Письма ми знаємо, що його прямо пов’язано зі здатністю людини розпізнавати добро і зло, і відповідно до цих уявлень оцінювати власну поведінку та вчинки.

«І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі. І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався» (Бут 3, 7 – 10).

У своїй основі почуття провини можна назвати добрим, оскільки воно працює як соціальний регулятор, що втримує нас у рамках морально-етичних норм. Без цього регулятора був би неможливий сам розвиток людської цивілізації. Однак помилкою буде розглядати його лише в позитивному ключі, оскільки почуття провини може бути й деструктивним.

Маніпуляція почуттям провини – це найпоширеніший вид психологічної маніпуляції. Немає такої сфери людських стосунків, де б її не застосовували. Діти і батьки, чоловіки і дружини, приятелі і колеги – всі грають на почутті провини задля того, аби досягти своєї мети і отримати бажане. Американський психолог Ерік Берн, основоположник трансактного аналізу, виділив поняття психологічних «ігор» – маніпулятивних видів соціальної взаємодії, що містять приховані мотиви та цілі. Переважна їхня більшість так чи інакше заснована на почутті провини. Але міжособистісні стосунки – не єдина площина, у якій використовують такі маніпуляції. Почуття провини успішно використовують у суспільно-політичній сфері, і у вправних руках воно перетворюється на дуже ефективний інструмент впливу.

Чому це так ефективно працює? Для того, аби це зрозуміти, варто розібратися в тому, що є почуття провини з психологічної точки зору.

Як працює почуття провини

На перший погляд між почуттям провини та сорому нібито немає великої різниці. І одне, і друге вказує людині на те, що певні її вчинки та поведінка є неприпустимими. Обидва вони спричиняють негативні емоції, спрямовані самі на себе.

Почуття сорому пов’язане із самооцінкою: що нижчою вона є, то більше людина залежна від думки інших про себе. Переживаючи це почуття, людина страждає від почуття власної нікчемності, її негативні емоції спрямовані не на вчинок, а на свою власну особу як негідну, невідповідну певному суспільному ідеалу. Людина ж, яка страждає від почуття провини, докоряє собі за вчинок (або ж, навпаки, за бездіяльність), що суперечить її уявленням про добро і зло, але не осуджує саму себе як цілісну особистість. Це є цілком природним для християнина, оскільки кожен із нас знає, що треба відділяти особу як творіння Боже від її конкретних вчинків – «любити грішника, але ненавидіти гріх». Тому, визнаючи перед Богом свої гріхи, ми каємося в тому, що згрішили «думкою, словом, ділом і недбальством», але при цьому не вважаємо себе поганими людьми.

Коли ми відчуваємо провину, сумління говорить нам про те, що ми могли б вчинити правильно, але чомусь не зробили цього. Через це відчуття провини завжди пов’язане з поняттям «борг» – на відміну від почуття сорому. Ми прагнемо відшкодувати завдану нами шкоду в той чи той спосіб, щоби позбавитися від докорів сумління і ствердити «я хороша людина». Свідома стимуляція почуття провини таким чином впливає на нашу поступливість, збільшуючи шанс маніпулятора отримати бажане.

«Провина того, хто вижив» у глобалізованому світі

Уперше це поняття з’явилося в 1960-их роках на позначення психологічного феномену, що спостерігався в колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Думка про те, що вони змогли врятуватися, тоді як безліч інших людей, що страждали пліч-о-пліч із ними, загинули, була для них нестерпною. Те ж саме відбувається з людьми, що вижили під час авіакатастроф, терактів або стихійних лих. Їм не дають спокою докори сумління за те, що їм пощастило більше, хоча в цьому аж ніяк немає їхньої особистої провини.

Але провина того, хто вижив, не обов’язково стосується особисто пережитого травматичного досвіду. В сучасному глобалізованому світі це явище давно вийшло як за просторові, так і за часові межі. Миттєвий доступ до інформації, її стрімке поширення світом завдяки інформаційним технологіям наближають нас до подій, що відбуваються в будь-якій точці планети. Внаслідок цього «провина того, хто вижив» поширюється на нас уже внаслідок того, що нам вдалося уникнути нещастя, яке спіткало когось іншого: ми перебували в іншому місці, живемо в благополучнішій країні або навіть народилися в інші часи. Таким чином, поступово люди починають відчувати провину за власну історію, за приналежність до певного народу, культури чи навіть епохи.

Є різниця між почуттям небайдужості, прагненням допомогти тим, що цього потребують, словом, ділом або хоча б молитвою, і нав’язливим відчуттям провини за те, що ти можеш дозволити собі їсти тричі на день, тоді як тисячі людей загинули від голоду, чи купувати собі нові речі, тоді як у цей самий час інші не мають чим прикрити наготу. Перше є свідоцтвом нашої людяності, тоді як друге може перетворитися на отруту, що підточує душу зсередини.

Емоції як олива у вогнищі провини

Почуття провини живиться перш за все не логікою, а емоціями. За святим Томою Аквінським, отриманий чуттєвий досвід спонукає до інтелектуального пізнання. Отже, здоровою формою взаємодії інтелекту та емоцій є та, при якій вирішальну роль відіграє інтелект.

Але раціональне осмислення, за умови підтримання суспільства в постійному стані емоційної «підігрітості» та екзальтації, перетворюється на непросте завдання. Можна помітити, що великої популярності останніми роками набула форма своєрідних публічних «сповідей» через медіа, під час яких люди діляться пережитим ними негативним досвідом. Часто це переростає в цілі мережеві флешмоби: історії, об’єднані певним хештеґом, ширяться соцмережами, створюючи відповідне інформаційне тло. Людина, наділена здоровою емпатією, не може залишатися байдужою, коли читає про страждання інших. Такою є її природа.

До чого може призвести таке «перевантаження» емоціями? З психологічної точки зору це працює так само, як і в приватних стосунках між людьми. Тільки замість конкретної особистості емоції тут впливають на цілу категорію людей, змушуючи їх почуватися винними за заподіяне її представниками лихо навіть без безпосередньої в ньому участі конкретної особи. Апофеозом цієї «оргії» колективної провини стають відмови білих акторів від озвучування кольорових персонажів мультфільмів, відмови компаній використовувати такі слова, як «чорний» та «білий», в описі своїх продуктів та їхній рекламі, що супроводжуються публічними покаянними заявами, які подекуди нагадують прилюдні каяття «ворогів народу» у роки сталінських репресій.

Таким чином, постійне підживлення емоціями у поєднанні з браком критичного, раціонального осмислення грає на два боки. В той час як одна категорія людей, піддавшись самокопирсанню, починає шукати в собі (і, як правило, знаходить) причини для того, аби почуватися винною, друга в такий самий спосіб знаходить у собі приводи для того, щоб стати на позицію жертви. Безпосередньо пережитий досвід тут необов’язковий.

Новий трайбалізм: у кого на зубах оскома

Свобода дітей Божих, яку людство одержало завдяки Христу, передбачає й особисту відповідальність за свої вчинки та дії. «Навіщо ви вживаєте у землі Ізраїлевій це прислів’я, говорячи: «батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома»? Живу Я! – говорить Господь Бог, – не будуть надалі говорити прислів’я це в Ізраїлі» (Єз. 18;2 – 3).

Відкидаючи християнство, сучасні ліволіберальні ідеології відкидають людину назад у її соціально-психологічному розвитку, незважаючи на те, що формально декларують зворотне. Фактично відбувається повернення до трайбалізму: поділу суспільства на «племена» – групи, об’єднані певною ознакою, відповідно до якої всім їхнім членам приписують певні характеристики незалежно від реального стану речей. Так, наприклад, усі чоловіки автоматично стають винними в пригнобленні жінок просто через приналежність до чоловічої статі та мусять нести за це моральну відповідальність.

Велику увагу цьому явищу приділяє професор Джордан Пітерсон, клінічний психолог, критик сучасних ліволіберальних ідеологій. В одному зі своїх інтерв’ю він заявив: «95% злочинів учиняє 5% населення. Більшість цих злочинців діє раз чи два. Однак існує невеличкий сегмент, який діє серійно. Сексуальні маніяки. Педофіли. Психопати, що залишають купу жертв. Виходячи з цього, будь-хто може зробити з усіх чоловіків маніяків, маніпулюючи означенням «сексуального насильства». Бо нема на цій планеті чоловіка, який би жодного разу не зробив неналежного сексуального ходу. Почасти через дурний розум чи брак витонченості. Почасти тому, що не знав, якою буде відповідь».

Ще одним яскравим прикладом нового трайбалізму є трансформація «тягаря білої людини», згідно з якою всі білі люди повинні відчувати провину перед чорними за століття рабства незалежно від того, яку особисту позицію з цього питання вони займають. Тут можна пригадати виплату репарацій чорношкірому населенню США за роки рабства, від якого потерпали його предки. Це питання вже певний час обговорювали в американських політичних колах, але нової гостроти воно набуло після загибелі афроамериканця Джорджа Флойда під час затримання поліцією, що призвело до масових заворушень під гаслом «BLM – Black Lives Matter». Під тиском громадськості та радикально налаштованих мітингарів представники влади в окремих містах підтримали цю ініціативу. Суспільство опинилося в абсурдній ситуації, коли одну його частину призначили винною в минулих злочинах проти другої лише на підставі приналежності до тієї чи тієї раси, і примусили відшкодувати збитки. Таким чином, оскома від кислого винограду, з’їденого батьками десятки, а то й сотні років тому всупереч Христовим завітам, появляється на зубах нащадків.

Марк Шаттлворт, південноафриканський бізнесмен, відомий як перший африканець, що побував у космосі, казав: «Я мандрував світом і жодного разу не бачив ні компанії, ні країни, ні церкви, всі члени якої не робили б нічого корисного». Цікаво, до речі, що Шаттлворт називає трайбалізм пращуром сексизму та расизму, тобто тих форм дискримінації, на боротьбу з якими він нібито й спрямований. Явище «позитивної дискримінації» самим фактом свого існування підтверджує справедливість цих слів: у той час як борці за громадянські права минулого мали на меті забезпечення рівності між людьми незалежно від статі, національності та кольору шкіри, їхні сучасні наступники знову займаються поділом суспільства на більш та менш привілейованих через гендерні та расові квоти.

Війна з минулим

У знаменитій антиутопії Джорджа Орвелла «1984» одне з партійних гасел проголошує: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює сучасне, той контролює минуле». Саме тому сучасна війна за минуле ведеться на всіх можливих фронтах – культурному, політичному, історичному. Всі ці процеси – від повалення пам’ятників воїнам Конфедерації у південних штатах США до переробки класичних діснеївських мультфільмів відповідно до сучасної расової чи гендерної повістки – служать одній меті: штучному створенню єдиної системи координат поза часом і культурою та ілюзії незмінності сучасних цінностей незалежно від історичної реальності.

Показовою є нещодавня історія, пов’язана з іменем святого Даміана де Вестера – бельгійського священника, знаного як «апостол прокажених». Він зголосився вирушити на Гаваї як місіонер і згодом прибув на острів Молокаї, що в той час був резервацією для хворих на проказу. Людей просто відвозили туди і залишали напризволяще, без засобів для існування. У цьому страшному місці отець Даміан прожив решту свого життя: збудував храм, займався організацією лікарень, магазинів, шкіл та ферм, розвитком інфраструктури, аж доки сам не помер від прокази. Після приєднання Гаваїв до США як п’ятдесятого штату закон надав їм право встановити у вашингтонському Капітолії дві статуї людей, що зіграли важливу роль у історії штату. Однією з двох найвизначніших постатей гавайці обрали святого Даміана. Його скульптурне зображення зайняло місце поруч із королем Камехамегою – національним гавайським героєм.

Однак цього року суспільна активістка Александрія Окасіо-Кортес, членкиня Палати представників США, заявила, що статуя отця Даміана у Капітолії є прикладом «патріархальної білої супрематистської культури». На її думку, колонізатори та поселенці не мають морального права репрезентувати історію колишніх колоній незалежно від їхньої діяльності. Отож самовіддана і тяжка праця отця Даміана для блага стражденних, його особиста самопожертва виявилася другорядною і неважливою поруч із його приналежністю до соціальної групи «білих колонізаторів».

«Іди за мною і зостав мертвим ховати своїх померлих», – навчає нас Христос. Цими словами Він нагадує нам про межу, що пролягає між світом мертвих і світом живих, а отже, між минулим і теперішнім. Звісно, ми не повинні зрікатися свого минулого, але й не мусимо надміру зосереджуватися на ньому, наново переживаючи свої колишні помилки та невдачі. Ми не здатні змінити минуле, оскільки воно нам уже не підвладне, тому найважливішим кроком є той, який ми робимо просто зараз.

Криве дзеркало відкуплення

Для християн єдиним Спасителем є Христос, який своєю хресною жертвою відкупив усі гріхи світу. У постхристиянському ж світі, де для Нього немає місця, роль відкупителів перекладається на самих людей. Коли немає віри в Царство Небесне, остаточною метою людства стає побудова раю на землі, який запанує тоді, коли всі люди визнають одне перед одним всі свої провини і відшкодують їх.

Але на відміну від Христової жертви, що здійснилася один раз задля спасіння всього людства, люди не здатні відшкодувати свої гріхи одні одним самотужки. Тому наївним буде вважати, що список провин, які людство мусить відшкодувати собі, коли-небудь вичерпається. Поруч із сповідальними історіями жертв домашнього насильства чи сексуальних домагань у медіа все частіше можна бачити добірки історій, присвячених таким гострим темам, як осуд, з яким зустрічаються чоловіки, що фарбують нігті, або моральні страждання жінок, що не почуваються вільними публічно говорити про подробиці специфічних фізіологічних станів.

Стирання кордонів між дійсно важливими і надуманими проблемами не лише створює хаос як у інформаційному полі, так і в морально-етичних уявленнях суспільства. Воно небезпечне тим, що знецінює проблеми людей, котрі насправді потребують серйозної допомоги і мають право бути почутими.

Біологія vs соціальна інженерія

Ліволіберальна політика толерантності та різноманіття (diversity) характеризується відкиданням біологічних чинників у людській природі. Наприклад, заперечуючи стать як біологічну характеристику, вона, натомість, пропонує поняття гендеру як суто соціальної конструкції. Вже згадуваний професор Джордан Пітерсон у одному зі своїх інтерв’ю говорить про це так: «Вони заперечують біологію, тому що біологія спростовує їхню ідею про те, що люди зроблені з пластиліну. А вони хочуть, щоби ті були з пластиліну – так вони могли б їх формувати. Існування природи унеможливлює суспільну інженерію».

Біологія стверджує, що певні відмінності та особливості – як фізіологічні, так психологічні – закладені в нас природою. Відкидання ж об’єктивної фізичної реальності позбавляє людину можливості пояснювати себе саму через власну природу, а отже, «виправдатися» нею. Скажімо, різниця в будові чоловічого та жіночого мозку, що донедавна вважалася науковим фактом, таврується як концепція, створена старим «мізогінним, патріархальним суспільством», а отже, такою, що не заслуговує на довіру. Таким чином поступово підточуються самі основи наукового знання – фактично всі здобутки людства за минулі століття, оскільки всі вони потрапляють у категорію «неблагонадійності». Спорожніле місце стає tabula rasa, на якій можна написати все, що завгодно.

Церква як універсальний носій провини

Ми можемо навіть не усвідомлювати цього, але ми, християни, часто самі стаємо жертвами нав’язаного нам почуття провини за свою Церкву. Католицька Церква як універсальний носій того, що називають «традиційні цінності» (словосполучення, яке в прогресивних колах має автоматично негативне забарвлення), мусить почуватися винною перед всіма одразу: жінками, представниками нехристиянських релігій, мешканцями колонізованих європейцями територій, гомосексуалістами та іншими.

За довгий час свого понтифікату святий Папа Іван Павло ІІ не раз публічно вибачався за історичні провини Католицької Церкви, а також реабілітував посмертно засуджених Церквою осіб. Важливо розуміти, що Папа робив це не від свого імені, а від імені всієї Церкви як її очільник і намісник Христа на землі. Здавалося б, що ще могла зробити зі свого боку Церква для того, аби вирішити ці непрості питання? Але раз у раз ми зустрічаємося з необхідністю боронити свою віру від постійних нападок ззовні: від інтернет-дискусій до осквернення храмів.

Іноді нам може здаватися, що наші опоненти щиро перебувають у своїх помилкових переконаннях, і достатньо лише донести до них істину. Керуючись цим благим наміром, ми вступаємо у дискусію, намагаючись розвінчати хибні уявлення про Церкву і аргументовано пояснити її позицію. Це запускає класичну психологічну гру в «так, але»: опонент створює видимість того, що щиро прагне розібратися в питанні, хоча реальною його метою є раз у раз виставляти співрозмовника дурнем і стверджувати свою правоту на його тлі. Таким чином ми непомітно для самих себе опиняємося на позиції обвинуваченого, який мусить виправдовуватися, а отже, визнаємо, що нам є за що виправдовуватися.

Правда полягає у тому, що антиклерикально налаштоване суспільство не потребує від нас ніякої об’єктивної істини, бо саме існування об’єктивної істини йому не потрібне. Тому, блукаючи серед хаосу постхристиянського світу, нам залишається згадувати притчу Ісуса про пшеницю і кукіль. Чекаючи на Господні жнива, що відділять кукіль від доброго зерна, слід пам’ятати: ми відповідальні за себе і свої вчинки тут і зараз та мусимо йти зі своїми провинами насамперед до Бога. Тому пильнуймо, аби не підставити своє плече під тягар провини, що належить не нам, і не вступити у гру за чужими правилами.

Ольга Герасименко

Як об’єктивна істина капітулює перед фейками, чи можливо думати голосніше, аніж кричати, і як постправда працює в українських реаліях

Нещодавно один знайомий надіслав через соцмережу авторці цих рядків пост, у якому мовилося про те, що представник Ватикану в ООН провів публічний сеанс екзорцизму безпосередньо в залі після того, як там виступила шведська еко-активістка Ґрета Тунберґ. Для людини, яка належить до Католицької Церкви, неможливість і абсурдність подібного вчинку була очевидною, але щоб надати докази цього, я все ж перевірила інформацію. Джерело «новини» знайшлося легко. То був сайт фейкових повідомлень, в самому описі якого пояснюється, що його мета – створення жартівливих пародій на справжні актуальні новини. Звісно, під час мандрів соцмережами інформація встигла втратити посилання на першоджерело, натомість завдяки звичному «лайк-репост» поширилася між великої кількості людей. І вони, прийнявши зміст тексту за правду, активно взялися висловлювати свою солідарність з неіснуючим представником Ватикану в ООН або, навпаки, ганити мракобісів-церковників. Дуже багато емоцій були спрямовані на факт, відсутній у реальності, але при цьому заснований на справжній події. Утім це часто буває з фейками, у чому й полягає їхня особлива підступність.

Складно, напевно, знайти людину, яка бодай раз у житті не повелася б на фейк. У випадку України дров до вогню підкидає ще й те, що люди на пострадянському просторі, особливо старше покоління, звикли сприймати будь-який опублікований або показаний по телевізору сюжет як факт. Вони не звикли до аналізу інформації та перевірки джерел, до розмежування фактів і персональних суджень, і це робить їх особливо вразливими до нинішніх реалій, де, кажучи словами медійного експерта Пітера Померанцева, «нічого правдивого і все можливе».

Християнське середовище, на жаль, не є винятком із правила. Керуючись нібито щирими та добрими намірами, ми часто стаємо інструментами для примноження неправди, незалежно від того, мовиться про поширення фейкових новин на дражливі для християн теми чи про збір коштів для хворої дитини, чиїм іменем прикриваються шахраї.

«Щоб медіа діяли на благо, треба, щоб усі, хто ними послуговується, знали засади морального порядку і готові були застосувати їх на практиці. По-перше, слід зважати на предмет або зміст тих повідомлень, що їх передають ці засоби комунікації [. . . ]Належить також звертати увагу на обставини, за яких надійшла та чи та звістка (тобто хто її автор, де, коли, з якою метою її передали тощо), бо часом ці обставини почасти або й цілком змінюють моральний характер повідомлення. Крім того, треба повсякчас пам’ятати про спосіб діяння або вираження, властивий тим чи тим мас-медіа. Адже деякі з них чинять такий специфічний вплив, що люди, особливо непідготовлені, неспроможні навіть усвідомити, що їх піддано впливові, не те що контролювати цей вплив або, якщо треба, чинити йому спротив», – мовиться в декреті Другого Ватиканського Собору Inter Mirifica, присвяченому засобам соціальної комунікації.

У 2016 році Оксфордський словник оголосив словом року «постправдивий» (англ. post-truth). Згідно з визначенням його укладачів, це слово описує умови, за яких об’єктивні факти менш значущі під час формування суспільної думки, аніж звернення до емоцій та особистих поглядів. В українському інформаційному просторі це явище постправди можна проілюструвати за допомоги феномену, що має іронічну назву «зрада/перемога». Будьякий факт, потрапляючи у відкритий інформаційний простір, миттєво проходить через його своєрідний фільтр, яким би нейтральним він не видавався спочатку, і вже у такому вигляді далі шириться та розростається, як снігова куля. Фільтр цей, як правило, залежить від загальних поглядів людини, а отже, спочатку є дуже суб’єктивним: наприклад, негативно налаштована до влади людина обов’язково відшукає «зраду» в будь-якій її ініціативі, а симпатик влади, навпаки, сприйматиме це як «перемогу», навіть досягнення, що об’єктивно видається дуже сумнівним або незначущим.

Звісно, підміну реальних фактів різноманітними інтерпретаціями не можна назвати винаходом наших часів. Читаючи старі хроніки, що описують одні й ті ж історичні події, можна побачити, наскільки вони відрізняються залежно від того, на чиєму боці перебував автор. Масштабні та детальні криваві звірства, котрі часто приписували одна одній ворожі сторони, є не чим іншим, як предтечею усім добре відомого «розіп’ятого хлопчика в трусиках» і мали на меті одне й те ж – апеляцію до почуттів та емоцій з метою викликати в читача відповідне ставлення до подій та їхніх учасників незалежно від того, наскільки правдивою є викладена інформація. Але явище це за наших часів вийшло на абсолютно новий, незнаний раніше рівень.

Чому так сталося? Ключову роль у розвитку феномену постправди відіграють інформаційні технології. До їхньої появи право на поширення інформації було зарезервоване за певними категоріями осіб: журналістами, науковцями, духовенством. Тепер же кожна особа, що має в кишені смартфон із доступом до інтернету, не виходячи з дому, може стати кореспондентом, соціологом, політологом та експертом з будь-якого питання незалежно від своєї реальної компетентності в тій чи тій сфері. Через можливість необмежено ділитися зі світом своїми приватними думками будь-яке явище породжує множинність його інтерпретацій, і замість раціонального пошуку дійсної істини люди просто обирають точку зору, яка їм більше до вподоби, і приєднуються до одного з «таборів» або ж самі починають гуртувати однодумців навколо власної точки зору.

«Набагато краще говорити просто про предмети істинні, ніж красномовно – про хибні», – писав святий Єронім Стридонський, учитель Церкви. Ці його слова особливо актуальні для сучасних християн, що живуть у світі, де голос істини потопає у хвилях гучних заяв, емоційних закликів та різнобарвного інформаційного галасу. Дівчинка, що гнівно кричить із трибуни ООН «ви вкрали моє дитинство», із блискавичною швидкістю перетворюється на лідера думок, її обличчя прикрашає обкладинки світових видань, а пересічні люди поділяються на тих, що «за» чи «проти» Ґрети. Компетентність самої активістки в порушеному нею питанні, справжні інтереси людей, що стоять за нею, реальний вплив її діяльності на екологічну ситуацію в світі – усі ці важливі та цікаві питання відходять на другий-третій план і розчиняються в галасі навколо її імені. Екологи ж, намагаючись подати тверезий та виважений погляд на проблему, науковці, пропонуючи практичні варіанти розв’язання проблеми, залишаються в цьому галасі непочутими, бо послуговуються мовою «нудних» фактів – сухою та нецікавою на цьому тлі, позбавленою запального й особистого емоційного меседжу. Це ж саме трапляється з людьми, які намагаються говорити «просто про предмети істинні» стосовно будь-якої резонансної події. Адже коли всі навколо кричать, людину, яка говорить спокійно, навряд чи почують незалежно від того, наскільки мудрими будуть її слова. Натомість намагатися перекричати оточення означає прийняти правила чужої гри і, зрештою, стати її частиною.

Варто також виокремити питання поверховості знань сучасної людини, тоді як знання людей минулих часів можна окреслити переважно як вужчі, але глибші в певній царині. Зараз ми завдяки тим же інформаційним технологіям маємо набагато ширший обсяг тем, про які можемо щось сказати. Але разом із цим наші знання переважно залишаються цим «щось». Світогляд сучасної людини подібний на калейдоскоп: набір різних за формою і кольором скелець, здатних утворювати найрізноманітніші візерунки. Нахапавшись усього потроху на рівні вікіпедії, ми всетаки маємо недостатньо знань для того, щоб висловлюватись із того чи того питання на експертному рівні. Проблема полягає у тому, що ніщо, крім нас самих, не може обмежити наше право робити щось, якщо нам того заманеться. Але далеко не кожна людина здатна до адекватної оцінки власної компетентності. Тож, із одного боку, інформаційна ера подарувала нам небачену досі можливість вільно висловлюватися і бути почутими, з другого – ця свобода стала для нас пасткою.

«В освіті йде про одне: щоб знання було правдивим знанням, щоб відносилося лише до правди, а не було неправдою, брехнею. Бо як правдиве знання є силою людини, так і фальшиве знання, оперте на неправді, є для чоловіка правдивою недугою, каліцтвом та нещастям на ціле життя. А що людська природа є зіпсута, що пристрасті чоловіка тягнуть до злого, що розумові трудно доходити до правдивої правди, то й треба Вам тієї Божої Мудрості, що вміє розрізнити щире золото від фальшивого і в множестві подаваних людьми відомостей вибрати ті, які чоловікові потрібні і хосенні, а оминати ті, які йому наносять шкоду», – писав Митрополит Андрей Шептицький, звертаючись до української молоді.

Послання владики Андрея зараз виглядає особливо актуальним, тому що рамки освіти для нинішньої молодої людини вже не обмежуються шкільною лавою, університетською аудиторією чи бібліотекою. Щодня ми отримуємо та обробляємо величезну кількість найрізноманітнішої інформації, яка може не лише збагатити нас, а й збити на манівці. Мірилом правди може виступати лише наша власна християнська совість, що спирається на божественні Одкровення та Істину, носієм повноти яких є Церква. Душпастирська інструкція Папської ради у справах соціальної комунікації Aetatis Novae пояснює: «…використання комунікаційних технологій – це благо тільки почасти, і щоб використати їх для доброї мети, індивіди, приватні підприємці, уряди й суспільство загалом повинні керуватися здоровими цінностями й робити мудрий вибір. Церква не збирається накидати їм якісь певні рішення або певний вибір, проте вона хоче їм допомогти, окресливши етичні та моральні критерії, що стосуються цієї царини, а критерії ці треба шукати в цінностях і загальнолюдських, і саме християнських».

Та чи насправді це так просто?

«Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого», – ці слова, що їх залишив нам Ісус Христос, на перший погляд видаються не такими вже й складними. Однак життя в постмодерній реальності вимагає постійної роботи над собою для того, щоб бодай розуміти їх, не кажучи вже про дотримання цього завіту. Бо ця реальність говорить про те, що абсолютної істини не існує, існують тільки різні точки зору. А отже, ніхто з нас не має права давати моральну оцінку подіям та людям, судити про те, що є добро, а що зло. Іншими словами, постмодернізм сформував принципи, протилежні до засад християнства.

«Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос», – каже Ісус, стоячи перед Пилатом. «Що є правда?» – риторично відказує Йому Пилат, а потім умиває руки, відсторонюючись від власної участі в подальшій долі Сина Божого. Слід зауважити, що прокуратор має власну думку стосовно Його «злочину»: «Жодної вини я в Ньому не знаходжу», проте вона так і залишається його суб’єктивним враженням. Пилат не дозволяє собі винести остаточний вердикт, робить це в «кращих» традиціях постмодерного суспільства.

У цьому короткому євангельському епізоді немов зустрічаються два світи: дохристиянський, представником якого є Пилат, та осяяний світлом Істини, єдиним уособленням якої є сам Христос. І, на жаль, той поганський світ, який уособлює прокуратор Юдеї, не так уже й відрізняється від нашого сьогодення. В останньому християнство вже не є загальним світоглядним орієнтиром.

«Що є правда?» – ось питання, яке ми мусимо ставити собі щоразу, входячи у інформаційний простір, соцмережі чи натискаючи на кнопку «поширити» під черговою гарячою новиною. І для нас, як для християн, це питання не мусить бути риторичним.

Ольга Герасименко